Оніми в поетичних текстах шістдесятників: склад, структура, значення

summary

У „Вступі” вмотивовано вибір теми, проаналізовано стан наукової проблеми, обґрунтовано актуальність і наукову новизну дисертаційної роботи, визначено предмет, мету, завдання та методи дослідження, висвітлено теоретичне і практичне значення отриманих результатів.

Перший розділ дисертації „Теоретичні основи дослідження онімів у художніх текстах” присвячений вивченню загальнотеоретичних проблем літературної ономастики. Для аналізу складу онімів взято предметно-номінативну градацію, запропоновану Ю.О. Карпенком, О.В. Суперанською та Н.В. Подольською, яку називаємо, услід за М.М. Торчинським, денотатно-номінативною.

У спостереженнях над семантичною структурою власних назв у поетичній картині світу шістдесятників виходимо з теоретичних положень, сформульованих у працях В.А. Никонова, О.В. Суперанської, Ю.О. Карпенка, В.М. Михайлова, Є.С Отіна, О.І. Фонякової, Л.О. Белея, В.М. Калінкіна.

Зокрема, з метою аналізу семантичної структури онімів у художньому тексті враховуємо такі аспекти:

·        специфіка семантики оніма порівняно з апелятивами полягає у принципово різних типах лексичного значення в парадигматиці і синтагматиці, на рівні мови, мовлення і художнього тексту;

·        зміст семантики оніма становить складний комплекс значень лінгвального (мовна і мовленнєва інформація) та екстралінгвального плану (енциклопедична інформація), а саме: денотативного, конотативного, оказіонального, квалітативного, релятивного, актуалізованого;

·        лексичне значення оніма структуроване, тобто має своє ядро (загальнопонятійні категоріальні семи (частки) предметності, істоти/неістоти, дискретності, непрямий асоціативний зв’язок з родовим поняттям тощо) і периферію (конкретно-чуттєві уявлення, асоціації та загальновідомі фонові знання про об’єкт у певному культурному середовищі);

·        за характером лексична семантика оніма відповідає схемі: сигніфікативний (поняття, концепт) – денотативний (предмет) – конотативний або прагматичний (зміст і оцінка) компоненти.

Услід за В.М. Калінкіним та Т.В. Чуб, вважаємо, що розвиток семантики літературного оніма відбувається в контексті твору через перетворення змістової структури власної назви, що виявляється, з одного боку, із накопичення, з іншого – із втрати образного змісту. Оніми, задіяні в різноманітних зв’язках художнього тексту, взаємодіючи з найближчим, мінімальним контекстом, та макроконтекстом, що утворює дискурс твору, набувають багатьох змістових зв'язків, складних асоціацій і конотацій.

У другому розділі „Мовні особливості онімів у поезіях шістдесятників” проаналізовано засоби та прийоми виразності літературних онімів на фонетичному, лексичному та граматичному рівнях. За Л.О. Белеєм, фонетичні, лексичні, фразеологічні, словотворчі, морфологічні та синтаксичні ресурси української мови виступають інтралінгвальними чинниками, що забезпечують функціонально-стилістичну та прагматичну значущість літературної онімії.

Перший підрозділ „Онімний простір поетичних творів шістдесятників” містить загальний огляд ономастикону художнього мовлення поетів. У ньому виділено лексико-семантичні типи онімних одиниць відповідно до денотатно-номінативної класифікації: антропоніми: Олег-владика, князь Святослав, Доростол, Ярослав (В. Симоненко); топоніми: Схід, Львів, Буковина, Гуцульщина, Збруч, Буг, Карпати (Д. Павличко); ідеоніми: Сікстинська Мадонна (Страждання з дитям, Мадонна, Жінка) (М. Вінграновський); вигадані оніми, відповідників яким немає у реальному ономастиконі (зафіксовані у поезії І. Драча): модернізовані мозки типу «Дегенерат». Особливістю ономатворчості шістдесятників є насиченість поетичних текстів онімізованими апелятивами: Цариця Робота, Вітрило, Маятник Життя, Історія (Б. Олійник). Інтертекстуальність поетичного мовлення у взаємозв’язку і взаємовпливові національної та світової літератур і усної народної творчості засвідчена ремінісцентними онімами, що посідають важливе місце у поезії митців і відіграють суттєву роль у формуванні стилю шістдесятників, відображенні авторського світогляду: Крузо, П'ятниця, Спартак (В. Симоненко).

У другому підрозділі „Фонічні засоби виразності онімних найменувань” проаналізовано фонетичний рівень функціонування власних назв, зокрема засвідчено використання таких фонетико-стилістичних прийомів, як алітерація, римування, паронімічна атракція. Перша строфа поеми Б. Олійника „Трубить Трубіж” насичена алітерацією „тривожних” звуків „р” і „ж”, що влучно переплітається з народною етимологією топонімної назви, яка вперше фіксується у заголовку твору: Трубить Трубіж: ми вийшли на рубіж. / Позаду смерк. Попереду – свобода. / За Трубежем примружилися орди. / І хан на око проміряє ніж. Найбільш високим ступенем значущості семантичного та етимологічного внеску онімів у поетику висловлювання наділені власні назви, задіяні у прийомі паронімічної атракції: Я сліди опришка розпечатував / На стежинах твойого Стопчатова, / Ти відчув, як гайдамацьки їжиться / Шал стежини у моїх Теліженцях (І. Драч); Для тебе Кастро – катастрофа, / Для Куби Кастро – світ з небес! (Д. Павличко); І солона моя Солониця / На погибель мені ще гряде (М. Вінграновський); Хмелій, Хмельницький! / Де ж твої клейноди?; Козак Небаба, ох, таки ж не баба!; О Берестечко берестове / у завірюхах вороння! (Л. Костенко).

Третій підрозділ „Лексико-семантичний рівень функціонування онімних одиниць” присвячений аналізу ономастичних перифраз, контекстуальних синонімів та різноманітних тропів, що виступають чинниками структурно-семантичних видозмін пропріальної лексики. З-поміж ономастичних перифраз найбільш виразними є такі, що мають у своєму складі ВН, але відсилають до поняття, що позначає в мові загальну назву: І воля в маскхалатах йшла, / Мов білизна гусей, – / В селі розлився Єнісей (І. Драч). Потамонім Єнісей використано для узагальненого позначення населення сибіряків, що в 1944 році визволяли від фашистських загарбників рідне українське село автора. Другу групу становлять ономастичні перифрази, що мають у своєму складі ВН одного розряду, але відсилають до поняття, яке позначає іншу ВН. Культурологічний аспект у зображенні Італії відтворений завдяки ремінісцентній власній назві (антропоніму) у складі перифрази на позначення топоніма: Нещадна будь, хай знає він, що ти (Соломія Крушельницька. – Т.М.) / Не з краю бідолашного Ромео (Д. Павличко). Виразними, експресивно наснаженими є ономастичні перифрази з онімним компонентом одного розряду для називання оніма цього ж розряду; у цій групі виокремлено такі підгрупи: а) ономастичні перифрази, у складі яких конотонім, акумулюючи енциклопедичну інформацію, номінує інший онім завдяки суміжності ознак: Цілоденна ревна спека / Над тим київським Монмартром / Нас з майстерні виганяла (І. Драч); б) генітивні моделі з антропонімом для іменування іншого антропоніма: Дніпровська хвиля в море понесла / Поганське ідолля страшноголове. / Його змінив розп’ятий син Єгови – Філософ з іудейського села (Д. Павличко) – перифразоване ім’я Ісуса Христа додатково декодується також і завдяки пре- і постпозиційним означенням, тобто тут маємо справу з ускладненою трьохелементною структурою перифрази: ад’єктив + антропонімна генітивна перифраза + апелятивний ідентифікатор у ролі поширеної прикладки.

Напружений онімний простір 8-рядкового вірша Л. Костенко сформований з перифрази з антропонімним елементом для поетичного опису еклезеоніма Андріївська церква, уособлення й антропоморфізації ідеоніма, навіть контекстуального переведення його до розряду антропонімів, на що вказує синтаксична роль звертання і відсутність номенклатурного терміна пам’ятник: Блискоче ніч перлиною Растреллі / З гори збігає Боричів узвіз; В таке цвітіння, князю Володимире, / тобі не важко бути кам’яним?

Контекстуальна синонімія до антропоніма Сковорода представлена промовистими, синтаксично ускладненими синонімами: В шкапових чоботях ішов чудний месія, / Розхитуючи костуром тини; Одного дня притихне вічний Рим, / Коли в його праісторичну браму / Увійде з небагатими саквами / Припалий пилом дивний пілігрим (Б. Олійник). Найбільш стилістично маркованими виступають контекстуальні синоніми (у цьому прикладі до астіоніма Київ), виражені іменниками, у складі яких ономастичну перифразу, що декодується як „українська нація”, формує родовий присубстантивний компонент: Духовна міро нації Дніпра (М. Вінграновський).

Одним із образних засобів, що в сукупності з власною назвою моделює поетичну картину світу, є художні означення. Епітети можуть мати емоційно-почуттєвий:  Вже ось триста років з гаком / Повертають в Січ кохану (І. Драч) або релігійний вимір: В правовірному Стамбулі, / Як стіна, султан ізблід (І. Драч). Частина епітетів-ад’єктивів до ВН містить хронологічний аспект, тому має не стільки естетичне, скільки логічне значення: Була цісарська Австрія міцна, / Та пощадити нас була готова: / Ми мали жить, а вмерти мала мова, / Нам душі мала видати казна (Д. Павличко). Особливо виразовим потенціалом наділені епітети, що перетворюються у сполученні з онімом на метонімічну фігуру з перенесенням на державу характерних рис її жителів: Щоб привезти на Україну / Губатої Анголи стогін (Д. Павличко). Іноді онімні епітети вбудовуються у загальнотекстовий прийом антитези і слугують вираженню авторської ніжності до рідної країни й обережного засудження прагматичності закордонного світу: Неонові ночі обох діловитих Америк; під модним нейлоном застогне лляна Україна / всіма журавлями, що висповідались Дніпру (Б. Олійник). Епітети до антропонімів вживаються для опису фізичних властивостей особи: Закипає бородатий Кастро: / Куба – сі, янко – но! (І. Драч); для передачі внутрішніх якостей особистості: І Арістотель многогранний / Живе в тобі раніше, / Ніж на світ ти народився; І Рафаель глибинний, / Та вічно невдоволений / Бурун Буонаротті; А гарячий Гойя в твоїй уяві / Каприччіоси творить (І. Драч). Заслуговує на увагу роль власних найменувань у метафорах: Чманіє сад од квітучої рясності. / Іду, збиваю росу хвощів... / Море Кризисів. / Море Ясності. / Море Дощів (Л. Костенко); Луна віків над Лавровою пущею, / Що долина із Несторових снів (Б. Олійник); гіперболах: Спить вагітна його дочка, / Розкинувши зморені руки до Казахстану... (І. Драч). Нове метафоричне значення топонімів створюється в результаті персоніфікації. Актуалізація потенційної емоційно-експресивної семи у пелагоніма-гіпокористики Балтика відбувається завдяки вилученню номенклатурного терміна “море” і введенню до складу словосполучення лексеми “тітка” із семантикою спорідненості у поєднанні з дієсловом “дихає”: Чую зараз, як дихає тітка Балтика, / Згадую чомусь запечені губи Каракумів... (І. Драч). Використання метонімічної моделі «ім’я автора – його твори» або «ім’я головного героя – художній фільм» сприяє активізації семантичного потенціалу ВН у контексті: Сяду на вигоні у затишку між мальв / Та й поринаю геть у Вальтер Скотта; У пазусі ще Лермонтова мав (І. Драч); Так ніби не Лукрецій і Сенека, / А я згорів із Києвом старим (Д. Павличко). Найвищого ступеня стилістичної виразності досягають скондесовані метонімічні моделі, у яких ім’ям кіноактора позначається апелятив – тут кіноафіша:  Кіно-кіном. І танцмайданчик теж. / Хтось відірвав з афіші пів-Габена (М. Вінграновський). Антономазія супроводжується актуалізацією вторинних семантичних нашарувань у структурно-семантичному онімному комплексі, тобто відбувається семантична перебудова власної назви. У наведеному нижче прикладі на передній план висувається значення „зла, жорстока людина” і повністю нівелюється онімна семантика (мова йде про дружину поета, яка докоряє йому за „неприбуткову піїтову працю”). Поетика вжитого антропоніма концентрується також завдяки епітетизованому звертанню в умовно-кличній функції, підсиленому вигугом (причому епітети відіграють суттєву роль у комплексній поетичній фігурі – перший вказує на особу, про яку розповідається, другий – акцентує увагу на її внутрішніх якостях, схожих на якості відомої історичної постаті, що послугувала основою для творення антономазії): О домашній страшний Торквемадо! / Не спіши ти мене розпинать. / Я і сам був би сонячно радий, / Коли б віршів не вмів римувать (В. Симоненко). Серед лексичних особливостей ужитку онімів у поетичних текстах шістдесятників слід виділити алюзію – стилістичну фігуру, натяк на реальний політичний, історичний або літературний факт, який вважається загальновідомим. Промовистим натяком на політичного діяча Сталіна є вжиток описово-перифрастичної конструкції замість реального оніма з метою не стільки завуалювати текст (на що прямо вказує подальший контекстуальний ономавжиток псевдоніма Сталін), а з прагматичною настановою зобразити жорстокий тип характеру вождя: Постривай, – кажу, – / Це ж покіль межу / Ми гуртом не розсотали, / Та коли б не… (що си стало / З пам’яттю?)  Коли б не той… / З прізвищем із сталі (Б. Олійник).

У четвертому підрозділі „Власна назва в поетичній фраземіці” запропоновано новий підхід до вивчення такого аспекту функціонування власної назви в художньому тексті, як «онім у поетичній фраземіці». Найбільш продуктивним у цьому плані виявився художній словник Б. Олійника, І. Драча та Л. Костенко. Поетичне слово Д. Павличка, М. Вінграновського та В. Симоненка меншою мірою проявляє цікавість до фразеологізмів з онімним компонентом. Майже всі зафіксовані фразеологічні звороти зазнали творчої перебудови та переосмислення. Виділено такі способи структурно-семантичної трансформації фразеологічних одиниць (ФО): заміна ФО без онімного компонента на фразеологізм з онімом: Ти ж бо Полтава з Полтав / Українськішої нема (І. Драч) – образ Полтави змальований з апелюванням до стійкого висловлювання “краща з кращих”, підсиленого епітетом, вираженим відносним прикметником в оказіональній формі вищого ступеня порівняння; заміна номенклатурного терміна онімним компонентом без дотримання формульної відповідності („море по коліна”  – „по коліна ... Дніпро”): І ліктями враз розіпхав людей, / І крикнув у світ: / – Я сам! / Коли по коліна мені Дніпро, / То що вже там Буг чи Сян! (Б. Олійник).

У п’ятому підрозділі „Морфологічний та морфемно-словотвірний аспект уживання пропріальної лексики” з’ясовано, що онімним лексичним одиницям притаманні явища порушення таких категоріальних меж, як множинна форма онімів, взаємоперехідність між апелятивною та онімною лексикою. Оказіональні плюральні форми притаманні здебільшого конотативним або ремінісцентним онімам. Процес деонімізації ВН часто супроводжується множинною формою і покликаний, як правило, надати характеристиці денотата негативної оцінки: Затихли постріли ображених дантесів (М. Вінграновський). Онімізація апелятивів, навпаки, спричинена бажанням автора естетизувати дійсність (персонажів, явища тощо) і служить критерієм переважно позитивної оцінки об'єкта зображуваного: Настане день / скорботи світової – / І попливе у лодії труни / За вічний круг і пруг / Останній Воїн / Великої, Священної війни (Б. Олійник). Сфера морфемно-словотвірних можливостей оніма найбільш яскраво виявляється у творчості І. Драча. У структурі неологізмів мотивуючою основою виступає онім, а мотивованою стають як відонімні апелятиви: "не онімечили святої (України. – Т.М.), не спольщили, хоча й могли б"; "це бозна-коли парижили", так і оказіональні трансонімізовані лексичні одиниці: японський поет Хіро Сім (від астіоніма Хіросіма), російський поет Фрол Байкал (від лімноніма Байкал), український поет Чорний Біль (від астіоніма Чорнобиль). Палітра складних онімних неолексем найбільш широко представлена у поезії М. Вінграновського, максимально орієнтованій на оновлення поетичного словника засобом такого виду словотвору, як основоскладання (апелятивні авторські неологізми: згар-перегар, небопадь, літатенятонько, сон-незбуда, одинота-одина, зоря-пересмута і онімні: Дніпро-Дунай, Вдова-Любов, Вдова-Життя, Сон-Шевченко, Любов-Утоплена, Цвіркун-Співець).

Шостий підрозділ „Синтагматика онімних одиниць” містить аналіз функціонування онімів у ролі підмета: Сміється кожна квітка конюшини, / регоче пилом Сагайдачний шлях (Л. Костенко), образно-виражальні можливості яких виявляються у переносному вжитку; характеристику зміненого порядку компонентів у “формульних” онімних словосполученнях (інверсія): А снігодощ над вовком пролітає / І Ріг Кривий поволі обніма (М. Вінграновський); випадків розриву цих компонентів: Але на Йвана та й на Купала / Цариця наша добріша стала (В. Симоненко), що свідчить про усно-фольклорну основу поезій шістдесятників, потяг до осмислення першооснов буття, витоків духовності українського народу.

Розділ третій „Стилістико-прагматичні аспекти функціонування онімів у поезіях шістдесятників” присвячений з’ясуванню значення онімної лексики у формуванні ідіостилю шістдесятників, обґрунтувано зв'язок онімної мови поетичних творів зі світоглядом авторів.

У першому підрозділі „Стилістичні функції онімів у поетичному словнику «новаторів» поетичного слова” виділено дві групи онімів залежно від виконуваних функцій і ступеня реалізації у семантиці онімних одиниць основних і периферійних сем. Перша група онімів – стилістично нейтральні оніми (СНО), що реалізують у межах поетичних творів номінативну (диференційну, ідентифікуючу) функцію: Пан Яблоновський жив не тужив. / Довбуш у пана гірко служив (Д. Павличко). Повз червоні дроти першим вбіг до підвальної ями / Бондаренко Іван із села Ковалі над Дніпром... (М. Вінграновський). Слід зазначити, що відсоток таких назв у поетичному дискурсі шістдесятників незначний; номінативна функція онімів поєднується з іншими: образно-тропеїчною, символічною, хронотопною, експресивною. Таки попавсь, злодюга. У Сибір! / Під землю! В землю! До чортів!! Під чобіт!  (Б. Олійник) – топонім Сибір номінує напрямок руху і водночас виступає символом заслання. Друга група – стилістично марковані оніми (СМО), що реалізують у художньому контексті свої потенційні, приховані семи, які надають власним назвам додаткової стилістичної актуалізації. Стилістично марковані оніми виконують такі функції: 1) хронотопну: В нехрещених борах, рожденних ще до Пасхи (Б. Олійник); 2) символічну: Україна, Київ, Дніпро, Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка; 3) соціально-історичну: Ольга, Ярослав, Хмельницький, Кармалюк, Січ, Хортиця, Русь, Золота Орда; 4) естетичну: Соломія Крушельницька, Марія Заньковецька, Іван Миколайчук; Софія, Парфенон, Еллада, Рим, Нотр-Дам, піраміда Хеопса; 5) етичну (співвіднесеність онімів з морально-етичними категоріями людського буття): В цьому світі, такому дивному, / Де трапляються Гітлер і Гейне,… / Так усе переплутано … (Б.Олійник) – «Гітлер і Гейне» представляють антиномії «зло і добро» /  «злодійство і геній»; вираження онімами етичної категорії може бути підтверджене контекстом твору (і якщо апелятивні абстрактні лексеми „сум”, „зло” прямо називають явище, то оніми постають у вигляді прихованої інформації, тлумачення якої можливе лише за умови відповідних знань про номіновані суб’єкти); 6) образно-тропеїчну: Цілує тихо Перемога / Губами білими Вдову (М. Вінграновський); місто вітрів – Баку; заздрісна матінка й мачуха Вісла; ... на палючу Сахару / твого ядучого дотепу (І. Драч); 7) текстотвірну: Запала ніч, зловісна, як отрута. / Я ждав … і от – стрибнули з-за кущів / Усі мої похибки, яко Брути, / Ховаючи кинджали під плащі…Стають довкіл так холодно і близько, / Що пробирає кригою ножа. / І піднялося невелике військо / Моїх нехибних кроків і бажань… Так мало їх, і так багато  Брутів! / Та пізно важить: бути чи не бути. (Б. Олійник) – два ономавжитки антропоніма Брут виступають текстотвірними елементами завдяки актуалізованій конотативній інформації оніма. Простежується текстотвірна динаміка антропоніма Брут: первинний ономавжиток у порівняльній конструкції для характеристики апелятива «похибка»  еволюціонує до повної втрати власною назвою онімної семантики у другому ономавжитку, де антропонім у плюральній формі, підсиленій стилістичною фігурою антитези, стає своєрідною прихованою перифразою «онім на позначення апелятива» і символізує концептуальний образ вірша – «людські помилки».

У другому підрозділі „Оніми – мовні знаки національної культури у творах поетів-шістдесятників” описано макротопоніми – „константи” (Ю.С. Степанов) української культури, репрезентовані у поетичних текстах шістдесятників і проаналізовані крізь призму авторського світогляду. До них відносимо власні назви Україна (Вкраїна), Дніпро (Славутич, Славута, Бористен, Борисфен), Схід, Київ, Львів, Полтава, Одеса. Наскрізним і ключовим є топонім Україна, який у В. Симоненка увиразнений за допомогою ампліфікації епітетів: Ненаглядна, горда, єдина, / Україно моя; контекстуальних синонімів: Україно! Ти для мене  – диво! / І нехай пливе за роком рік, / Буду, мамо горда і вродлива, / З тебе чудуватися повік ... / Україно! Ти моя молитва, / Ти моя розпука вікова...; поєднання оказіонального демінутивного суфікса з епітетами в антитезі: Вкраїнонько! Розтерзана на шмаття, / Любове світла! Чорна моя муко! / І радосте безрадісна моя! Характерною рисою ономавжитків лексеми Україна у В. Симоненка є глибока інтимізація цього образу завдяки перманентному застосуванню синтаксичної ролі звертання, ототожненню України з матір’ю, ненею, красою і побудові прагматично спрямованих контекстів типу: Україно! Доки жити буду, / Доти відкриватиму тебе. Україна в поетичних текстах Л. Костенко, за Ю.О. Карпенком і М.Р. Мельник, виступає і місцем дії, і Батьківщиною, і найвищим, найдорожчим символом, тобто функції макротопоніма Україна виходять за межі суто номінативних, виконуючи інформаційно- та емоційно-стилістичні. Звертаємо увагу на прийом антитези й трансонімізації, за допомогою яких  Л. Костенко висловлює хвилювання за Україну, долю української мови як душі нації, без якої не може існувати держава: Все називається Україною – / універмаг, ресторан, фабрика. / Хліб український, / телебачення теж українське. / На горілчаній етикетці / експортний гетьман з булавою. / І тільки мова чужа у власному домі. / У шовінізму кігті підсвідомі (Л. Костенко). Найбільш знаковими антропонімами в поезії шістдесятників є Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Олександр Довженко, які розцінюються як „мовно-естетичні знаки” (С.Я. Єрмоленко) української ментальності, що втілюють духовну й інтелектуальну еволюцію народу. Доведено, що одне із чільних місць посідають оніми-історіософеми, які є засобом втілення естетичного кредо – заглибленість у філософське осмислення витоків української державності, вивчення джерел та основ національної ментальності. Б. Олійник у межах вірша «Ода братерству» описує історію українського державотворчого процесу від Ігоревого походу до часів Великої Вітчизняної війни задля проголошення ідеї твору, закладеної у назві – єднання українського і російського народів – і задекларованій у кульмінаційних рядках вірша: Ми знали: / ні, не вмерти Україні, / Покіль Росія при мечі стоїть! Етапи історичного розвитку України засвідчуються у вірші епохальними конотативними ономаодиницями з актуалізованими семами «визвольна боротьба», з-поміж яких трапляються і концептуальний онімізований апелятив (ключовий онім твору) та катойконіми: «Ігорів похід», «на Калці», «на Куликовім полі», «Переяслав», «Братання благовіст», «Україна», «Росія», «москвич», «киянин». Аналіз ролі і місця мікротопонімії у формуванні поетичного стилю шістдесятників дав підстави стверджувати, що ця група онімної лексики активно функціонує як лексико-семантичний засіб відтворення ментальності шістдесятників, стаючи в поетичних рядках символами любові до рідного краю, морального обов’язку перед своїм народом, синівської вірності народним першоджерелам. Мікротопонімію піддано аналізу з точки зору мовностилістичних особливостей відображення суб’єктивного світу митців: Чом у тебе очі сині? – / Хтось мене питався. / – Я ж родивсь на Полтавщині, / В Ворсклі я купався!; Навіть озиратись ми не хтіли, / Бо у нашій славній Зачіплянці / Тих батьків на пальцях ми лічили (Б. Олійник); Зі Львова до Стопчатова, / До рідного села, / Дорога-путь далекая / Для мене пролягла (Д. Павличко).

У третьому підрозділі „Оніми-символи світового значення” проаналізовано біблійні та міфологічні імена. Особливу увагу приділено структурно-семантичній трансформації імен-символів, наділених широким конотативним змістом завдяки активному використанню в художніх текстах і смисловим нарощенням, що виникли в процесі їх функціонування. Доведено, що шістдесятники активно послуговуються цим шаром пропріальної лексики завдяки його здатності, з одного боку, розширювати вміст значення, з іншого, – втрачати онімну семантику. З виділених чотирьох груп символів активно функціонують топоніми-символи-культурогеми. Б. Олійник супроводжує символи-культурогеми Еллада і Рим епітетами з позитивною оцінною семантикою „свята”, „вічний”, чим зберігає закріплений за цими онімами семантичний ореол величності: Миром, і хлібом, і зладою / Під тулумбасовий грім / Разом з святою Елладою / Вічний віта її Рим! (Б. Олійник). Натомість І. Драч задля іронічного стилістичного ефекту використовує фактичну підміну понять завдяки промовистим епітетам „беззуба”, „американський” і ставить узуальні конотації символів Еллада і Рим, об’єднаних спільним явищем „античність”, в оказіональні антонімічні відношення: Європа зараз – беззуба Еллада. / А ми американським Римом / Беремо стару культуру, / Вдихаємо дикі соки, / І світ вона перевертає / Твердо і незборимо.

У четвертому підрозділі „Індивідуально-авторська онімія” досліджено оніми-новотвори, побудовані на свідомій актуалізації та реалізації авторами семантичних можливостей апелятивів-етимонів. Саме ці власні назви свідчать про майстерність митців у галузі ономастичної словотворчості. Онімний простір поезії шістдесятників насичений оказіональними новотворами, серед яких виділено такі групи: 1) онімізовані апелятиви (персоніфіковані і неперсоніфіковані); 2) індивідуально-авторські топоніми; 3) індивідуально-авторські антропоніми. У поезії шістдесятників простежено залежність онімізованих апелятивів від „тематично-ідейних домінант” (Г. Клочек) творчості митців. Онімізуються найчастіше іменники, об’єднані семантикою „поетичний світ” і ширше „творчість у цілому”. Тематичне поле „природа, навколишній світ” реалізується через різнопланові онімізовані лексичні одиниці, зокрема, об’єднані понятійною семою „явища природи”, з-поміж яких можна виділити антропоморфізовані, що стають персонажами віршів: Полем їхала, в землю дихала / баба Віхола, сива Віхола (Л. Костенко) і неантропоморфізовані, призначення яких – акцентування уваги на об’єкті зображення:  З листком горіховим Листком / Вогонь все лащиться повзком / Не хочу попелом Вугіллям / Алмазом лютим Божевіллям / Листком горіховим Ростком (І. Драч). Переведення апелятивних абстрактних іменників до розряду власних назв є характерною рисою стилю шістдесятників. У ході аналізу виявлено систему онімів-новотворів, більшість із яких можна віднести до лексико-семантичної групи «іменники на позначення людських почуттів». У вірші І. Драча «Балада розплющених дитячих очей» фіксуємо цілий онімний простір, утворений з оказіональних ВН: Я ще не знаю, яка на запах Чеснота, / Я ще не знаю, яка на смак Підлість, / Якого кольору Заздрість, якого виміру Смута, / Яка засолона Туга, яка незглибима Любов, / Яка синьоока Щирість, яка мерехтлива Підступність, / Та все ж, поки я виросту, зробіть щось таке на світі, / Щоб ніколи не заплющувати очей від Страху. Індивідуально-авторська топонімія, створена шістдесятниками у різних за тематикою й ідейним спрямуванням творах, – найбільш стилістично маркована. Найвищий відсоток індивідуально-авторських топонімів зафіксовано у І. Драча: еклезеоніми храм Таємниці Буття, Чесний Храм Науки, Мур Скорботи; годоніми проспект мого Смутку, вулиця імені Сорому; ойконіми Єгупець, Атомоград, Город; хороніми адміністративні Аястан, Каміньстан та інші. Поетичний доробок інших шістдесятників менше тяжіє до творення оказіональних топонімів: Циганоград, Холуйськ, Добрий Мис Доброї Надії (Л. Костенко); Біла хата, Дорога (Дорога всіх доріг), Страхолісся (Б. Олійник); Шевченківщина, море Соловкове (Д. Павличко); країна Навпаки, Рідний край (В. Симоненко); Дніпро-Дунай, Чорномор (про Чорне море) (М. Вінграновський). Антропоніми-неолексеми в поетиці шістдесятників менш частотні, але емоційно та експресивно насичені. Створені, як правило, на ґрунті типових для українського антропонімікону формул, вирізняються промовистістю завдяки актуалізації внутрішньої форми контамінованих слів-етимонів через роз’яснення в тексті етимології прізвища: Заходився хату мурувати, / Озирнувся, прискалив око хвацько – / Та й поставив … поперед багацьких; Бо якого ж ото біса хату / Не туди, де людські, випирати?..; Так і повелось – Нетудихата (Б. Олійник), або стають зрозумілими за рахунок вдумливого прочитання усього контексту: дід Любимененепокинь у однойменному вірші І. Драча. Індивідуально-авторське власне ім'я твориться на підставі співзвучності з прізвищем, а також актуалізації внутрішньої форми апелятива-етимона, що підтримується контекстом: Та вічно невдоволений / Бурун Буонаротті (І. Драч). Найвищим ступенем емотивного впливу наділена нетипова для поетичного тексту тричленна антропонімна формула, створена І. Драчем для досягнення саркастичного ефекту. Новотвір закономірно постає з апелятивів, що вперше фіксуються у заголовку і рефреном насичують увесь текст. У результаті образ, що отримує типову для реального ономастикону номінацію, хоч і не має конкретного денотата, проте сконцентровує на собі основну ідею вірша – адже йдеться про людські вади: Біжать, скавчать, як цуценята, / Ідеї – фікси й фіксенята, / Ричить, аж кров холоне в жилах, / Ідея Фіксівна Громила (І. Драч). Онімізація апелятивів сприяє підвищенню їхньої семантичної ваги в тексті, активізує периферійні для словникового значення семи; послідовна художня акцентуація окремих семантичних компонентів перетворює лексему на виразний поетичний символ.

Основні результати дисертаційної роботи відображені у висновках:

1. Дослідження ономастикону поетичних текстів шістдесятників свідчить про вагоме місце і значущу роль власних назв у формуванні поетичного мовомислення. Онімний простір містить, окрім відомих власних назв, невідомі мові оніми, побудовані на основі апелятивної лексики з орієнтацією на актуалізацію внутрішньої форми слова.

На основі аналізу ранніх збірок поетів (перших, окрім збірок Д. Павличка та Л. Костенко) робимо висновок, що Л. Костенко і В. Симоненко послуговуються найвищим відсотком онімізованих апелятивів, кількість яких перевищує кількість антропонімів та топонімів, окремо взятих, і становить більшу частину від загального масиву онімів цілого твору (60,5 % – у Л. Костенко, 37,8 % – у В. Симоненка). М. Вінграновський, В. Симоненко та Б. Олійник віддають перевагу топонімії. Кількість цього розряду онімів у М. Вінграновського – 121 (44,3 %), що перевищує кількість антропонімів – 69 (25,3 %) на 52 лексеми; у В. Симоненка – на 10 онімних одиниць (топоніми – 38 (30,2 %) – антропоніми – 28 (22,2 %)); у Б. Олійника – на 9 (топоніми – 54 (42,5 %) – антропоніми – 45 (35,4 %)). У поетичному словнику І. Драча, Д. Павличка і Л. Костенко більш вагоме місце у побудові художніх образів посідають антропоніми (у І. Драча 102 онімні одиниці, що на 46 більше, ніж топонімів; у Д. Павличка – 79, на 29 більше, ніж топонімів; у Л. Костенко – 26, на 7 більше, ніж топонімів).

2. Визначальною рисою ономастикону поезії взагалі, і поетичних текстів шістдесятників зокрема, як особливого, відмінного від епосу і драми, роду літератури, є значний відсоток конотативних власних назв завдяки їхній здатності містити значний обсяг екстралінгвальної інформації і виявляти у контексті потенційні семантичні нашарування, що вміло використовується поетами задля побудови влучних, містких образів засобом сконденсованого поетичного слова.

3. Оніми реалізують стилістичний потенціал на всіх мовних рівнях, серед яких найбільш значущим і впливовим є лексико-семантичний, хоча широко представлені стилістичні видозміни онімної лексики й на інших мовних рівнях. Власні назви повсякчас стають джерелом переосмислень, трансформацій, особливо в складі художніх тропів, фразеологізмів та завдяки контактному і дистантному лексичному оточенню, що зумовлено зміною на якісному рівні семантичної структури онімів (перебудова ієрархії сем).

4. Найбільш яскравими способами увиразнення семантики власних назв вважаємо такі: у М. Вінграновського – метонімію, персоніфікацію, онімні новотвори, у І. Драча – епітети, оказіональні плюральні форми, онімні неологізми, у Л. Костенко – метафоризацію, антитезу, у Б. Олійника – оніми у складі фразем, апелятивні ідентифікатори імені, у Д. Павличка – ампліфікаційні онімні ряди, генітивні конструкції, у В. Симоненка – антономазію, рефрени. Порівняння, звертання, паронімічна атракція, перифрастичність та символізація власних назв є характерними особливостями онімного письма всіх шістдесятників.

5. Засобом насиченого і художньо напруженого національного онімного слова, представленого мовно-естетичними знаками української культури – макротопонімами, антропонімами-символами та онімами-історіософемами, поети-шістдесятники декларують мистецьке кредо – лейтмотивом поетичної творчості є ідея національної самосвідомості в контексті радянської та пострадянської дійсності, у кореляції з інтернаціоналізмом, дружбою народів. Історичні оніми у художніх текстах шістдесятників відображають закодовану національно-культурну картину світу. Почуття патріотизму і громадянський обов’язок спонукають митців залучати до онімного простору поезій біографічні антропо- і тополексеми. Широкий діапазон мікротопонімії слугує лексико-семантичним засобом відтворення ментальності шістдесятників та способом відображення їх суб’єктивного світу.

6. Онімний компонент художнього тексту завжди супроводжується авторською оцінкою зображуваного засобом актуалізації в семантиці онімів прагматико-стилістичної домінанти, використання промовистих означень до онімів, вживання прагматично спрямованих апелятивних ідентифікаторів, використання квалітативних суфіксів, а також побудови емоційно, прагматично й інтелектуально насиченого контексту. Оніми завдяки властивості виражати суб’єктивну авторську оцінку здатні відтворювати соціальну, ідеологічну, політичну позицію автора, відображати його світогляд, естетичний ідеал, життєві пріоритети і водночас захоплювати в площину ліричної оповіді читача, максимально наближати його до художнього задуму, впливати на його свідомість з метою реалізації головних функцій мистецтва – виховної, гносеологічної, ціннісно-орієнтуючої.

7.  Художній словник шістдесятників спирається на фольклорну основу та поетичні здобутки національної і світової культур, про що свідчать ономавжитки в складі фразеологізмів, а також популярність ремінісцентних онімів. Ономалексеми відіграють суттєву роль у формуванні авторських ідіостилів, наповнених інтертекстуальністю, алюзіями, натяками, апелюванням до відомих постатей та подій, метафоричністю, асоціативною образністю, іронією, почасти дошкульною, що іноді переростає у сарказм.

8. Всебічний аналіз складу, семантичної структури та значення онімів у поетичних текстах шістдесятників дозволяє виділити такі провідні риси їх онімної системи: політикологічність, оцінність (Д. Павличко), інтелектуалізм, філософічність (Л. Костенко), іронічність, інноваційність (І. Драч), емоційність, романтизм (М. Вінграновський), народність, фольклоризм (Б. Олійник), демократизм, історіософічність (В. Симоненко). Синтезуючи традиції ономавживання у класичній українській літературі з власними новітніми мовотворчими досягненнями, майстри поетичного слова орієнтують поетичне мовлення на естетизм, інформативну насиченість, глибоку смислову перспективу, формуючи основи ономапоетики духовно-мистецького феномену шістдесятництва.