ОНОМАСТИКОН ХУДОЖНІХ ТВОРІВ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО

summary

У „Вступі” обґрунтовано вибір та актуальність теми, сформульовано мету та завдання роботи, визначено об’єкт, предмет, основні методи дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне значення та практичну цінність.

У першому розділі „Імена персонажів у художній прозі М.Хвильового”, який складається з шести підрозділів, висвітлено сутність антропонімії в художньому творі, текстологічні проблеми вжитку власних назв (ВН) у творах М.Хвильового, функціональне навантаження антропонімів у всіх прозових творах письменника.

Підрозділ „Одночленні іменування” присвячено розгляду способів вживання та функцій власних імен, прізвищної номінації, засобів використання множинних форм ВН. Головна функція антропонімів – працювати на художній текст, на його розуміння читачем, адекватне інтерпретування, у тому числі й на підтекст. Антропоніми становлять невід’ємний компонент структури та вагому частину художнього твору. У своїй ономатворчості письменник вільний у виборі найменувань для позначення персонажів, але він залежить від діючих норм реальної ономастики, на якій власне базується літературна ономастика. У цьому підрозділі доведено, що антропонімікон творів М.Хвильового  відповідає не тільки  народній традиції вживання імен, а й традиції посилення соціального спрямування української літературно-художньої антропонімії 20-30-х років ХХ ст. Тільки 46% імен у системі однокомпонентних форм ВН вжито у повній формі. Серед них чимало імен  не властивих слов’янському іменнику, а саме: Май, Стефан, Бригіта, Хая, Б’янка, Анет, Дімі, Сойрейль, Сайгор, Nicolas.  Використання цих форм є даниною традиції іменування персонажів-революціонерів, бо національне, передусім українське, вважалося якщо не ворожим, то чужим для нового пролетарського, інтернаціонального мистецтва. Характерно, що однокомпонентні ВН, вжиті в повній формі, повторюються в різних творах  тільки в такому вигляді: Андрій, Вадим, Варфоломій, Григорій, Василь, Матвій, Микита, Нестір, Нечипір, Олекса, Остап, Павло, Потап, Полікарп, Сидір, Хома, Юхим, Яків та ін. Серед жіночих: Валентина, Зоя, Килина, Клавдія, Марія, Оксана, Христина, Явдоха.

Повну форму імені автор обирає відповідно до характеру персонажа та умовами його вживання. Так, Мар’янка з новели “Заулок” називається Мар’яною в офіційній ситуації: “ Року 1917, покинувши (“к чорту!”) середню школу, Мар’яна пішла в чека” [“Заулок”], Варка, Варя – Варварою при зміні її соціального статусу, що є перехідною назвою до іменування Варвара Трохимівна. Індивідуалізуючи кожне ім’я, посилюючи неповторність персонажа, М.Хвильовий вдається до витворення похідних варіантів від поширених імен: Дімі, Женя, Сачко, Дюня, Зюзя, Люсі, Варка, Ага, Анет (від Дмитрій, Євген, Олександр, Людмила, Варвара, Аглая, Явдоха, Ганна). Поява демінутивів і гіпокористичних імен  регулює приязні стосунки дійових осіб, фіксує та закріплює їх. Демінутиви вказують також і на зневажливе ставлення автора до об’єктів номінації: Мишко – так називають автор і його персонажі  молодого комуніста (“липового комуніста”, як охарактеризував цей образ у передмові до видання 1932 року сам М.Хвильовий). Широко використовує митець іншомовні та оказіональні імена персонажів, у деяких випадках надаючи їм пестливих антропонімних суфіксів: Хая, Карль, Мара, Стефан, Май, Фіалка, Б’янка, Б’яночка. Отже, літературні антропоніми Хвильового, представлені власними іменами, засвідчують прагнення автора до нестандартних, самобутніх і своєрідних варіантів імен  та їх комбінування в різних варіаціях.

Імена Одарка, Горпина, Марфа, Дунька, Оришка, Пріся, Палажка у творах Хвильового набули соціальної маркованості. У кількох новелах та оповіданнях він наділяє цими іменами домашніх слуг, куховарок, прибиральниць. Особливо яскраво змальовує автор ці образи в сатиричних оповіданнях під час опису “нового побуту”. Для соціальної маркованості персонажів обираються лексеми праля, служниця, куховарка, уборщиця: куховарка Горпина, уборщиця Пріся, служниця Одарка, Явдоха – радянська куховарка, член місцевого харчосмаку.

Враховуючи традиції офіційного іменування людей за прізвищами в різних колах, Хвильовий позначає тільки прізвищами науковців, літераторів, службовців, військових, шахтарів, селян. Усі вони іменуються тільки прізвищами, часом не номінуючись в тексті інакше, а представники  інших верств населення можуть мати різні моделі називання, з яких переважає прізвищна: діловод Кук, метранпаж Карно, доктор Тагабат, панфутурист Семенко, професор Сулима, Трохань, Калиниченко, Гмиро, комісар Вольський, червоноармієць Киптяєв, вчиталька Шарапова. За цією ознакою (вживання тільки прізвища) можна визначити заняття персонажа, виділити його з-поміж дійових осіб. Крім того, автором враховується загальна тенденція до посилення соціального спрямування української літературно-художньої антропонімії 20-30-х рр. ХХ ст., яка твориться за гіпертрофованою соціальною (класовою) ознакою. Нові „радянські” імена та прізвища творилися шляхом трансформації структури традиційних антропонімів або через антропонімізацію апелятивів чи випадкових звукосполучень. Прийоми добору прізвищ-поетонімів є такі: 1) прізвища, утворені за традиційно українською моделлю, що сприяють і індивідуалізації персонажа, і одночасно виділяють його серед інших. При витворенні номінації автор користується моделями  з антропонімними суфіксами  –енк(о), -к, -ун, -ик,     -ок та російськими –ов, -ин, або використовує безафіксні моделі.                    2) “Інтелігентні” прізвища мають суфікс –ськ(ий). 3) Від апелятивних основ  утворені конотативні антропоніми. Часто вони відповідають таким,  які могли б реально  існувати. Прізвища автором не коментуються, проте оповідач обирає принцип “контрастної етимології” або створює такий контекст, з якого стає зрозумілим, чому саме для цього персонажа обрано саме таке ім’я.

 Одночленні ЛА активно виявляють здатність до узагальнення в множині. Це стосується однаковою мірою і власних імен, і прізвищ. Форма множини об’єднує ВН за однією семою, виділеною на основі спільних рис. Ця сема розгортається, розширюється, стає чільною, заради неї трансформується граматична форма імені.

У другому підрозділі першого розділу „Двочленні іменування” розглядаються типи двочленних антропонімів, випадки їх уживання, варіанти. Так, відображаючи мовну особливість сходу України, М.Хвильовий паралельно вживає і формулу „ім’я та по батькові”, і формулу „ім’я та прізвище”, віддаючи незначну перевагу останній  (в обстеженому матеріалі, відповідно, 42 та 45 ономавжитків).

Антропоформулу „ім’я та по батькові” митець використовує для: 1) традиційного звертання до літньої або поважної людини; 2) сатиричного зображення персонажа; 3) називання осіб, що стоять на вищому соціальному щаблі; 4) зосередження уваги читача на типових рисах певної національності; 5) підкреслення зневажливого ставлення до персонажа з боку інших персонажів.

Формула „ім’я та прізвище” в текстах творів М.Хвильового виступає в таких варіантах: 1) повне особове ім’я та прізвище; 2) ВІ в розмовній формі та прізвище; 3) прізвище та особове ім’я; 4) іншомовні форми „ім’я та прізвище”; 5) псевдоніми, утворені за формулою „ім’я та прізвище”; 6) ВІ жінки та прізвище за чоловіком (андроніми); 7) ВІ та прізвисько.

Аналіз матеріалу третього підрозділу першого розділу „Прізвиська як форма іменування персонажів” підтверджує думку, що літературний антропонім типу „прізвисько” виступає мотиватором багатьох ознак, має широку конотативність, сприяє якнайточнішій передачі основних рис персонажа. М.Хвильовий використовує прізвисько для називання різних прошарків населення, порівняно багата в нього група тогочасних партійних прізвиськ. Прізвиська в тексті автором не коментуються. Коментар наявний тільки щодо прізвиська товариш Жучок.

Трикомпонентна формула іменування не дуже поширена в досліджених творах письменника (з обстеженого матеріалу - тільки 7 прикладів). Проте вона використовується як для обслуговування офіційних ситуацій, так і для стилістичного забарвлення.

Враховуючи особливості поетонімів, у прозі М.Хвильового виділяємо такі принципи номінації:

І. Номінація осіб за віком: дітям і молоді автор дає лише імена: Мишко, Христя, Нюся, Гапка, Юрко, Наталка, Ганка, Дема, Варка, Оришка, Михайлик, Альоша, Андрюша, Митька, Вася, Стьопа, Ванько, Маруся, Манька, Марька, Катруся тощо. Часто для позначення віку автором добирається до поетоніма  відповідне вербальне оточення: дівчинка Настенька, Таня-попівна, Соня – молода вчителька, Анелічка – худорлява хвора, баришні з редвидату Дуня і Тоня. Людей середнього віку і літніх він називає: Григорій, Остап, Андрій, товариш Матвій, Панас – батько Кажанів, Марія, Майя, сліпа Килина, Клавдія, тьотя Бася, баба Горпина;    П. Номінація за соціальним станом: дячок Нечипір, товариш Матвій, метранпаж Карно, обиватель Абрум Карасик, діловод Кук, мадемуазель Арйон, балалаєчник Букєтов-Розін, Наталя Миколаївна – вчителька, Нестір – сторож. Крім форми імені, яка не дуже яскраво свідчить про соціальне походження, письменник створює необхідний контекст, щоб читач орієнтувався в соціальній приналежності героя. ІІІ. Номінація за національністю. Антропонімічні засоби іменувань допомагають уникнути докладних описів і характеристик персонажів. ІV. Номінація за ситуацією мовлення. Цей принцип охоплює кілька випадків: а) найбільш поширене розмежування способів номінації за різними сферами вживання імені: у мові автора, персонажів, у текстах цитованих паперів; б) номінація жінок традиційно розподіляється за ознакою „заміжня / незаміжня”. Дівчата мають імена, заміжні жінки – імена, утворені від прізвища чоловіка за допомогою відпрізвищного деривата з –ов(а): Петренкова, Романенкова; в) номінація в обставинах двомовності. Персонажі оповідей діють у Східній Україні на початку ХХ ст., у реґіоні, який характеризується двомовним колоритом, ця особливість використана автором якнайповніше. Таким чином, в одному ономапоетичному ряді з українськими іменами з’являються їх російські відповідники: Сергій Петренко – Сергєй Петрович – Сергій – Серьога; г) номінація за ступенем знайомства. За дією цього принципу в тексті виникають різні варіанти найменувань: Ганна Карамазова – Ганна; ґ) за рольовими стосунками: Леонід Гамбарський – професор Гамбарський – Гамбарський – пан профессор; д) номінація за стосунками між самими персонажами. Вона тісно пов’язана з двома попередніми та породжує нові варіанти імен, як меліоративно, так і пейоративно забарвлені: Степан Трохимович – Стьопа. V. Номінація за соціологізацією. У функції нових пролетарських імен автор широко використовує німецькі, російські чи зрусифіковані українські антропоніми: Шмідт, Гофман, Зиммель [“Синій листопад”], Яблучкіна [“Свиня”], тов. Сайгор [“Пудель”]. VІ. Номінація за професією, родом занять, у військових – за званням. VIІ. За родинними стосунками героїв або стосунками „приналежності”. Часто це у Хвильового єдина форма іменування для груп другорядних персонажів, близьких до оточення головних героїв.

Другий розділ - „Топонімний простір творів М.Хвильового” присвячено функціональному навантаженню топонімів, їх стилістичній вагомості у творах. Він складається з п’яти підрозділів, де розглядаються парадигматична, синтагматична організація, стилістичний потенціал топоназв. Досліджуваний матеріал засвідчує широту та різноманітність топонімної системи творів М.Хвильового, багату на тематичні групи мікро- та макротопонімів. Зокрема за видовими ознаками можна виділити ойконіми (72 назви), хороніми (70),  урбаноніми (55), гідроніми (30), ороніми (23),  годоніми (15) та інші групи. Основна  топонімічна інформація творів Хвильового збігається з територією сучасної Харківщини, Донеччини, Луганщини. В обрисах сіл та містечок розпізнаються ознаки степової частини України. Так, у Хвильового задіяно 48 назв міст. Групу астіонімів становлять реальні назви міст, вигадані та ініціальні (Харків, Київ, Полтава, Красний Кут, Умань, Одеса, Луганськ, Алупка, Ялта, Перекоп, Севастополь, Москва, Петроград, Ніцца, Париж, Бордо, Лондон, Сонгород, К., Z  та ін.). Окремо від традиційного іменування  стоять згадки про міста, подані описовими зворотами. В обстеженому матеріалі їх чотири, два з них яскраво натякають на Харків та Миргород, два ж інших можуть називати будь-яке місто України, що, загалом, і відповідає задуму автора: „...промислове місто велике, велике, але не величне – забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки...” [„Редактор Карк”]; „Повітове місто, де пахне Гоголем, у переліг перекинулось” [„Чумаківська комуна”]; „Наддніпрянський провінціальний городок стихав” [„Ревізор”]; „В цей, колись заштатний городок, що стоїть від Не-Парижа (так хтось іронічно назвав наше місто) за шістсот, приблизно, кілометрів...” [„Вальдшнепи”]. Це єдині вказівки на місце розгортання подій, подаються вони, як правило, на початку оповіді та більше не згадуються, бо саме таке називання має стилістичне навантаження. Як і антропоніми, комоніми відповідають реальній топонімії Слобожанщини – батьківщини письменника, що  викликає у  читача ілюзію реальності описуваної події. Підсилюється ця ілюзія субпарадигмою мікротопонімів (Солонський Яр, Зелений Ярок, Велика Шведська Могила, Шведські могили).

До теренових онімів творів М.Хвильового належить група назв країв та країн. Із зміною адміністративного поділу України традиція вживання назв великих територій змінюється. Саме ці нові назви активно використовує письменник, проте незмінною залишається з дитинства рідна назва Слобожанщина. З’являються назви Донбас, Артемівщина, Ізюмщина, Донеччина, Лівобережжя, Криворіжжя.  Серед назв країн письменник уживає хороніми: Швейцарія, Франція, Німеччина, Турція, Монголія, Іспанія, Англія, Ірландія, Болгарія, Румунія, Германія, Австро-Угорщина, Америка. Романтичні спогади героїв Хвильового найчастіше пов’язані з Францією, Парижем, Бордо. Проте ці топоніми можна, на нашу думку, розглядати і як натяк митця на епоху Великої Французької революції, великі гасла якої заступили “криваві дні французького термідора”, саме з цим періодом в історії людства порівнює Хвильовий події 30-х років ХХ ст.

 Уживає автор і назви республік Латвія, Дагестан, Дагестанська республіка, Киргизія тощо, причому не тільки як реальні топоніми в номінативній функції. Широко використовуються в текстах назви материків і в номінативній, і в конотативній функції:  Америка, Африка, Азія, Австралія, Європа, Євразія.  У частині творів хоронім Європа вживається на називання групи країн, а в частині - з іншими значеннями (‘цивілізація’, ‘цивілізоване суспільство’, ‘культура’, ‘прогрес’, ‘побутові зручності’). Хоронім Америка Хвильовий також використовує не тільки  як топонім, він вводить цей онім до складу фразеологізмів: “відкрити Америку”, “американська казка” тощо. Крім назв адміністративно-територіальних утворень України, автор використовує іншомовні назви  Рурський басейн, департамент Жиронди, Прованс,  Маньчжурія.  Як і попередні слова, назви пустель Сахара, Аравія не стільки вказують на місце дії, скільки допомагають авторові яскравіше подати образ персонажа, змалювати його психічний стан. Серед досліджуваного матеріалу виділяється чимало гідронімів: Дніпро, Славута, Дон, Вовча, Ворскла, Лопань,  Мерло, Байкал, Зелене Озеро, Горбанькове озеро, Лиманська Ямка, озеро Тровате, Чорне і Азовське моря, Великий океан, Індійський океан  та ін. Найбільш уживаною є назва Дніпро – як правило, у прямій номінативній функції, інколи з легким конотативним серпанком. Серед  обстеженого матеріалу нами було виділено 23 ороніми, серед яких 21 реальний і два вигадані. Група реальних топонімів використана автором  для називання місця перебігу подій: Урал, Кримські гори, Кавказькі гори, Північний Кавказ, Ельбрус, гори Яйла, Чатирдаг, Карабах  тощо.

За синтагматичними параметрами топонімічні поетоніми творів Хвильового можна поділити на такі групи: 1) топоніми, пов’язані з розвитком сюжету і долею головних героїв; 2)  назви міст і місць, які характеризують епізодичних осіб або визначають місце дії в епізодах;            3) топоніми-символи, які становлять значний відсоток лексичного поля макротопонімів і відіграють велику роль у топонімічній системі творів.

 У першій групі виразними є як сільські, так і міські мотиви. Група топонімів, що використовуються автором у новелах, є топоназвами сільської місцевості Слобожанщини або побудовані на моделі її географічної системи. Серед хоронімів виділяється назва Україна. Письменник повертає рідний йому поетонім різними гранями, змушує його звучати в певних ситуаціях на різних зонах голосів. Це і батьківщина та її майбутнє, це і часточка всесвіту, у якому живе персонаж: “Моя люба соціалістично Україно! Степи, шуліка літає, сонце відходить за обрій, а за ним молочна стежка співає білих, а може, й червінькових пісень, мукають корови, з пасовиська бредуть – і далі – далі” [“Кіт у чоботях”]. До другої групи належать другорядні топоутворення, які обслуговують епізодичних або згадуваних осіб. Ці топоніми не наближені до центру сюжетної дії, це периферія  сюжетного терену, проте без них оповідь утратила б свою достовірність. Вони виступають своєрідними гарантами довіри письменникові. Топоніми–символи пов’язані з сюжетом, але вже не позначають конкретної місцевості, їх семантика розширилась, набула таких ознак апелятивності, як узагальненість, можливість форми множини, здатність вступати в антонімічні зв’язки. Кореляція топоназв Європа  й Азія дає можливість увиразнити різні культури. 

У топонімному значенні закодовані відомості про розмір об’єкта (місто чи містечко), його розташування (Полтава – Лондон), рідне – чуже місце (Богодухів – Європа); близько чи далеко;  природні особливості географічного об’єкта  (Аравія – пустеля, самітність), рельєфні дані (Шведські могили, Великі Шведські Могили, Солонський Яр, Холодний Яр – у двох останніх разом із особливостями рельєфа наявні природні особливості місцевості), енциклопедичні відомості (Індія – чаклунство, магія); Сабурова дача, Сабурка (побутова назва психіатричної лікарні, відома і харків’янам, і гостям міста, тому може служити орієнтиром). Етимологічне значення передбачає зв’язок з мотивуючою основою, на чому будується ім’я–характеристика: Сонгород, Замалайський район, Глухайська вулиця, Ленінштрасе.

У третьому розділі „Фонові оніми: склад, завдання, функції” розглядаються оніми, які створюють фон оповіді. Це зооніми, космоніми, теоніми, міфоніми, імена історичних осіб, артіоніми, бібліоніми, гемероніми, хрононіми, хрематоніми, ергоніми. До фонових поетонімів ми віднесли й апелятиви, що виконують функції ВН, виступаючи у творах М.Хвильового як паралельно з онімами (анарх, кепі, червоні шлики, „главковерх чорного трибуналу комуни”, дегенерат), так і в ролі самостійних онімів (дорога, ластівка, газетяр) “Головними героями можна вважати: анарха (саме анарха, не інакше, і ми не помилились, назвавши його так: анарх без “іст” ще волохатіш, мов Махно, мов вся та вольниця, що мчить по степах диким кошмаром)...” [“Санаторійна зона”].

Імена історичних осіб – найбільш неоднорідний шар ономастикону художніх творів. Ці поетоніми вживаються автором як у прямому, так і в переносному значенні, і є ознаками, притаманними, описуваній епосі, штрихами до загальної характеристики персонажів.

Теоніми урізноманітнюють онімічну лексику творів митця. Це імена богів різних пантеонів.Вони використовуються для вираження сакральних понять, а також є елементами фразеологізмів та словосполучень вигукового характеру.

Зоонімікон досліджуваних творів складається з онімної та безонімної номінацій, що відповідає народній традиції іменотворчості. Система темпоральної універсалії творів автора спирається на назви “нових радянських свят”, свят “у стилі Уесесер”, оскільки час написання творів М.Хвильового припадає на становлення незалежної української республіки. Проте не залишає поза своєю увагою М.Хвильовий і традиційний народний календар. Також у ролі хрононімів використовуються й інші лексеми (часто не тільки власні назви).

Штрихами достовірності  доповнюють оповідь автора бібліоніми, гемероніми, артіоніми, прагматоніми. Без цих поетонімів культурний і побутовий фон, духовна й матеріальна сфера життя персонажів оповіді втратили б ілюзію реальності.

Отже, невід’ємним шаром ономастичної лексики творів М.Хвильового є фонові оніми, що сприяють ефекту достовірності, чітко окреслюють контури персонажів і план зображення. Вживання великої кількості варіантів онімів обумовлено їх емоційно-оціночним та стилістичним забарвленням, яке, накладаючись на денотативне значення, посилює його емоційне звучання.

Заголовки художніх творів митця містять у собі пряму суб’єктну, об’єктну, предикатну і переносну образно-підтекстову інформацію. За граматичним оформленням заголовки є називними реченнями з різними за кількістю наповнення лексемами.

Висновки. Власні назви у творах М.Хвильового репрезентують індивідуальний неповторний стиль письменника, виступають яскравими та активними показниками специфіки його „онімного письма”, створюють барвистий онімний простір творів. Проведений аналіз доводить, що вживання тих чи інших онімів передусім залежить від змісту та тематики кожного твору автора, що й зумовлює функціонування певної ономастичної лексики, організацію особливостей онімного простору, який притаманний тільки певному твору. Проаналізувавши всі художні твори М.Хвильового, ми дійшли таких висновків:

1. Поетоніми прози М.Хвильового – це антропоніми (ядро ономастичної лексики), топоніми та фонові оніми (периферія). Їх розташування залежить від ідейно-тематичної концепції, жанрових особливостей твору, індивідуального стилю, вони інформативні, поліфункціональні, виступають незамінними засобами когезії, пов’язуючи текст творів, посідають своє чітке місце в онімній ієрархії кожного твору.

2. Твори письменника суттєво різняться сюжетом, тематикою та змістом, що вимагає від автора істотно різного добору антропонімів та їх формул, релевантного топосу згідно з розгортанням сюжету. Але реалізуючись у художньому тексті, різні розряди поетонімів становлять неподільну єдність

3. Яскраво проявляють себе такі функції ВН:

               а) текстоутворювальна функція ;

б) функція створення небуденності насамперед виявляється в повісті “Санаторійна зона”; новелах “Я (Романтика)”, “Арабески”; оповіданні “Редактор Карк”, де оніми стають виразниками теми твору й ключовими словами;

в) характеризуюча функція  представлена в етимології (Анарх, Мамочка, Пупишкін, Степаніда, Марія, Хлоня) та в екзотичності імені (Карк,  Карно, Тагабат, Хлоня, Унікум). Письменник широко використовує загальновідомі власні назви з певним конотативним значенням, які викликають яскраві образні асоціації: Мазепа, Карло ХП, Дон Квізадо, Марія Кочубей, Голгофа, Сибір, Америка, Париж;

г) хронотопічна функція вказує на час і місце описуваних подій           (Полтава, Диканька, Дамаївка, Комарівка);

       ґ) експресивно-виразова функція. М.Хвильовий добирає яскраві та насичені власні назви (Тагабат, Карк, Карно, Хлоня, Майя; Сонгород, Не-Париж, Замалайський район,  Глухайська вулиця, Голубині гори, Голгофа); деякі розряди власних назв суцільно метафоризовані (Велика Французька революція, Марс, Сатурн). Усі компоненти ономастикону М.Хвильового становлять конотативні одиниці.

4. Творячи свою прозу, М.Хвильовий дбав про оптимальне її онімічне „забезпечення”, а, отже, вживав властиві Слобожанщині антропонімні та топонімні поетоніми; для підсилення ефекту достовірності вдавався до поетонімів, побудованих за моделлю реальних онімів, за допомогою уточнень, алюзій, вносив у текст граничну точність, для реалізації художнього задуму поширюва опис безонімною номінацією, улюблені ВН проводив крізь  кілька творів.

 5. У семантичній структурі літературної онімії, крім денотативної семи або сем, реалізується конотативно-ситуативна сема ‘літературний онім’. Явище конотації виявлено в різних онімних одиницях і втілюється через побутування в художньому тексті конотативних варіантів різного характеру. У результаті дослідження виявлено 5 типів формального варіювання відповідно до різних мовних рівнів. Найяскравіші серед них – лексичні конотоніми.

6. Особливість онімного письма М.Хвильового – широке використання загальновідомих імен історичних осіб, які містять величезну пізнавальну інформацію та без котрих не обходиться жоден твір. У письменника історичні антропоніми беруть участь у формуванні сюжету, тематики твору, вони наповнені тим художньо-зображальним змістом, якого потребує авторський задум, створюють специфічну ауру, притаманну описуваному часові: прізвища діячів культури і науки України, Росії та світу; прізвища видатних військових діячів, політиків, які змінювали хід історії ХХ ст., іменування ватажків банд і угруповань, прізвища радянських військових діячів, тобто ті власні назви, що стали онімами-маркерами характерними для часів революції та становлення нової держави.

7. Універсалія художнього тексту підпорядковує весь ономастикон твору – від антропонімів до фонових онімів, від напівонімної лексики до заголовків, які виявляють образно-семантичну прагматику творів. Оніми є яскравими, вагомими прикметами-ознаками стилістичної системи творів М.Хвильового, потужним засобом, виразові спроможності якого значною мірою розкривають концепцію письменника, задум його творів.