| summary: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, його мета та завдання, визначається зв’язок роботи з науковими програмами, характеризуються об’єкт, предмет і методологічна основа дослідження, висвітлюється наукова новизна роботи та основні положення, теоретична і практична значимість, апробація результатів дослідження, наводяться наукові публікації з теми дисертації.
Розділ 1 «Теоретико-правові основи взаємодії правоохоронних органів і державної екологічної інспекції у сфері протидії правопорушенням у галузі екології» присвячено дослідженню загальної характеристики державної політики щодо протидії правопорушенням у галузі екології, визначенню ролі і місця державних інституцій у сфері протидії правопорушенням у досліджуваній галузі.
У підрозділі 1.1 «Загальна характеристика державної політики щодо протидії правопорушенням у галузі екології» зроблено висновок, що державна екологічна політика формує основні засади, на яких вже безпосередньо реалізується система державного управління охороною навколишнього природного середовища, що полягає у здійсненні в цій галузі функцій спостереження, дослідження, екологічної експертизи, контролю, прогнозування, програмування, інформування та іншої виконавчо-розпорядчої діяльності.
Наголошується на тому, що важливі питання у сфері державного управління в екологічній галузі не отримуватимуть ефективного вирішення без реформування усієї системи державної служби. На шляху реформування системи вітчизняної державної служби необхідним вбачається поліпшення наявної нормативно-правової бази, зокрема, прийняття нової редакції закону «Про державну службу», запровадження заходів, які б стимулювали необхідність в удосконалені професійних якостей держслужбовців та підвищенні ефективності державної служби загалом.
У дисертації зазначається, що у комплексному застосуванні механізму протидії правопорушенням у галузі екології головний акцент має зосереджуватись на їх попередженні. Перенесення центру ваги на профілактику важливо насамперед тому, що причини, які породжують екологічні правопорушення, пов’язані з природою розвитку суспільства. Впливаючи на різні фактори, які обумовлюють здійснення таких протиправних дій, попереджувальна робота відрізняється комплексним характером, що створює надійну основу для наступу на такі правопорушення.
У підрозділі 1.2 «Роль і місце державних інституцій у сфері протидії правопорушенням у галузі екології» йдеться про те, що оскільки правопорушення у галузі екології є соціальним явищем, то діяльність лише правоохоронних та контролюючих органів щодо їх протидії у загальнодержавному механізмі недопущення скоєння таких вбачається недостатньою та потребує комплексного застосування соціальних, правових, економічних, технічних, організаційних та інших заходів з боку держапарату.
Дисертантом констатовано, що основна роль у сфері протидії правопорушенням у галузі екології належить Верховній Раді України, Президентові України, Кабінету Міністрів України, галузевому міністерству та іншим центральним органам виконавчої влади, які формують стратегічну політику щодо забезпечення природоохоронної галузі взагалі та реалізують її на усій території держави за допомогою широкої мережі органів виконавчої влади, їх взаємодії з органами місцевого самоврядування та громадськими організаціями.
Наголошено на тому, що удосконалення державного управління в сфері охорони природи та протидії екологічним правопорушенням не уявляється можливим без посилення взаємозв’язку між державними і громадськими організаціями. До того ж, певні владні повноваження стосовно протидії екологічним правопорушенням делеговані державними органами громадським об’єднанням. В окремих випадках останні можуть застосовувати заходи примусового характеру до правопорушників. Громадські організації розробляють природоохоронні програми, проводять перевірки, готують позовні заяви на захист природних об’єктів, вносять власні пропозиції щодо поліпшення законодавства у питаннях захисту довкілля тощо. Таким чином, роль зазначених організацій у досліджуваній галузі є досить вагомою.
Зроблено висновок, що одним із головних напрямів державного керівництва екологією, незважаючи на певні кроки щодо оптимізації структури державних органів у досліджуваній галузі, залишається удосконалення системи органів виконавчої влади у цій сфері, встановлення їх правового статусу на всіх рівнях. Має бути вирішено питання формування їх оптимальної системи, а відтак, забезпечення реалізації ними їх головного завдання, що полягає у виконанні вимог законодавства щодо охорони навколишнього природного середовища.
Розділ 2 «Організаційні та правові засади взаємодії правоохоронних органів і державної екологічної інспекції у сфері протидії правопорушенням у галузі екології» присвячено аналізу правосуб’єктності правоохоронних органів та Держекоінспекції у сфері протидії правопорушенням у галузі екології, виявленню та окресленню особливостей організації взаємодії зазначених органів щодо забезпечення екологічного правопорядку.
У підрозділі 2.1 «Правосуб’єктність правоохоронних органів у сфері протидії правопорушенням у галузі екології» стверджується: не зважаючи на те, що термін «правоохоронні органи» згадується у близько 30 законах України та численних правових актах Президента та Кабінету Міністрів, єдиного нормативного і науково-теоретичного визначення даної категорії органів наразі не існує. З метою усунення правових колізій, що виникають у зв’язку з відсутністю чіткого визначення таких категорій, як «правоохоронні органи», «правоохоронна діяльність» та «правоохоронна функція держави» доцільним уявляється прийняття спеціального закону, який би ліквідував зазначені суперечності шляхом визначення поняття, переліку функцій, завдань та цілей правоохоронних органів нашої держави і діяльності, яку виконують ці органи.
Суб’єктами правоохоронної діяльності у галузі екології, на думку дисертанта, є юрисдикційні органи, що наділені державою низкою прав та обов’язків і уповноважені виконувати в установленому законом порядку функції з охорони навколишнього природного середовища, дотримання екологічних прав населення нашої країни, правопорядку у галузі екології та вжиття усіх необхідних, нормативно встановлених заходів щодо протидії екологічним правопорушенням.
Втім, наголошується на тому, що роль правоохоронних органів у даній галузі залишається незначною, тобто не використаними є можливості і ресурси для удосконалення та підвищення ефективності природоохоронної діяльності стосовно ролі правоохоронних органів у забезпеченні екологічного правопорядку. Проте збільшення кількості правопорушень проти довкілля та їх суспільна небезпека потребують адекватного реагування усіх державних органів, і насамперед – правоохоронних структур, зокрема міліції, прокуратури та судів; певної спеціалізації деяких службовців, утворення окремих структурних підрозділів зазначених органів чи всебічний аналіз доцільності такого кроку.
У підрозділі 2.2 «Правосуб’єктність державної екологічної інспекції у сфері протидії правопорушенням у галузі екології» зазначено, що Держекоінспекція України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Міністром екології та природних ресурсів, що утворюється для забезпечення реалізації державної політики із здійснення державного контролю у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів. Особлива увага Держекоінспекції має бути зосереджена на необхідності попередження екологічних порушень, їх профілактиці, пропаганді та інформованості щодо необхідності додержання вимог природоохоронного законодавства.
Акцентується увага на тому, що протягом останніх років Держекоінспекція знаходиться в стані реформування, що суттєво впливає як на організаційно-функціональну структуру цього органу, так і на практичну діяльність. А відтак, часті зміни нормативно-правових актів, які визначають організацію діяльності Держекоінспекції, з одного боку, є позитивними, оскільки в часових межах максимально наближені до зміни суспільних відносин і відповідної необхідності нормативно-правових змін, а з другого, – негативними, позаяк є чинниками, що ускладнюють налагодження ефективної роботи.
Наголошується на необхідності розробки єдиного нормативного акта стосовно організації проведення екологічного контролю. Найоптимальніше – Закону України «Про екологічний контроль», з визначенням чіткого механізму реалізації екологічного контролю, окресливши при цьому зміст контрольної діяльності, завдання, коло суб’єктів виявлення екологічних правопорушень, їх функції, організацію їх взаємодії, принципи, форми та методи такої діяльності, коло учасників екологічного контролю, їх права, обов’язки та відповідальність, строки та інші невід’ємні елементи такого процесу.
Для забезпечення підвищення відповідальності посадових осіб та громадян за вчинення ними адміністративних правопорушень у галузі охорони навколишнього природного середовища, усунення дисбалансу між фактично заподіяною шкодою природним ресурсам та розміром установлених штрафів, що, як наслідок, призведе до збільшення надходження до державного бюджету коштів за порушення вимог законодавства у цій сфері, доцільним, на думку дисертанта, було б внести відповідні зміни до КУпАП та КК України щодо посилення відповідальності за порушення вимог природоохоронного законодавства. Окрім того, звертається увага на необхідність доопрацювання чинної редакції статті 2 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», що наразі звужує зміст та обсяг конституційних прав і свобод громадян України у частині забезпечення належного рівня охорони довкілля та екологічної безпеки у зв’язку з можливістю недодержання суб’єктами господарювання вимог природоохоронного законодавства.
У підрозділі 2.3 «Організація взаємодії правоохоронних органів і державної екологічної інспекції у сфері протидії правопорушенням у галузі екології» важливою умовою успішного вирішення питань, пов’язаних з протидією правопорушенням у галузі екології, визначено взаємодію як правоохоронних органів з будь-якими природоохоронними органами взагалі, так і правоохоронних органів з органами Держекоінспекції, а також і зазначених органів, підрозділів та служб між собою. Надзвичайно важливою названо і взаємодію з іншими органами виконавчої влади та громадськими формуваннями як з метою досягнення екологічного правопорядку, так і щодо питання оптимізації процесу взаємодії зазначених органів.
Розглянувши у дослідженні схожі за значенням, змістом та функціями поняття «взаємодія» та «координація», дисертантом сформульовано думку про те, що «координація» за своїм функціональним призначенням входить до категорії «взаємодія». Саме в рамках останньої здійснюються організація і узгодження діяльності та її координація. Під організацією взаємодії правоохоронних органів і державної екологічної інспекції у сфері протидії правопорушенням у галузі екології автор розуміє засновану на законах та підзаконних нормативних актах, узгоджену за цілями, місцем та часом діяльність правоохоронних органів і державної екологічної інспекції щодо спільного розв’язання поставлених перед ними завдань у сфері протидії правопорушенням та зміцнення законності й правопорядку у галузі екології.
Головними напрямами взаємодії Держекоінспекції з правоохоронними органами визначено: запобігання, виявлення та припинення екологічних правопорушень, а також джерел екологічних забруднень об’єктів, які становлять потенційну небезпеку для навколишнього природного середовища; здійснення нагляду за зберіганням, транспортуванням і використанням високотоксичних, радіоактивних та інших небезпечних речовин, що можуть призвести до серйозних змін у навколишньому середовищі; стягнення штрафів за екологічні правопорушення; контроль за дотриманням юридичними та фізичними особами приписів, які містяться у одержаних ними ліцензіях на використання природних ресурсів; загальний санітарно-епідеміологічний контроль за станом населених пунктів; нагляд за спеціальним режимом природокористування особливо охоронюваних територій; оперативне реагування на будь-які екологічні правопорушення з наступною передачею справ за підвідомчістю.
Втім, йдеться і про те, що важливим та актуальним все ще залишається закріплення нормативного забезпечення роботи із взаємодії між Держекоінспекцією та правоохоронними органами (принципів, форм, методів, стратегічних цілей, напрямів такої діяльності, суб’єктів та об’єктів взаємодії, їх функцій тощо), що наразі, на жаль, не зважаючи на деякі спроби (зокрема, розробку нормативного акту щодо взаємодії Держекоінспекції з органами прокуратури у 2009–2010 рр.) не набули логічного завершення.
Розділ 3 «Напрями удосконалення взаємодії правоохоронних органів і державної екологічної інспекції у сфері протидії правопорушенням у галузі екології» присвячено дослідженню зарубіжного досвіду організації діяльності правоохоронних та галузевих контролюючих органів у сфері протидії правопорушенням у галузі екології та формуванню шляхів підвищення ефективності взаємодії вітчизняних правоохоронних органів і Держекоінспекції щодо забезпечення екологічного правопорядку.
У підрозділі 3.1 «Зарубіжний досвід організації діяльності правоохоронних та галузевих контролюючих органів у сфері протидії правопорушенням у галузі екології» зазначено, що формування ефективних напрямів удосконалення взаємодії правоохоронних органів і Держекоінспекції у сфері протидії правопорушенням у галузі екології у нашій державі вбачається можливим лише на основі аналізу відповідного міжнародного досвіду, визначення оптимального для нашої системи побудови державних органів механізму протидії правопорушенням у зазначеній галузі та його певної рецепції до вітчизняного законодавства. Так само потребує уваги аналіз тих державних механізмів, які не мали позитивного результату серед міжнародної спільноти чи не отримали там ефективного застосування, а відтак, вироблення власної стратегії побудови системи органів та конструювання механізму взаємодії відповідних компетентних органів у питаннях протидії правопорушенням в екологічній галузі.
Наголошено на тому, що впровадження екологічної політики, виробленої тією чи іншою державою, може бути успішним лише тоді, коли воно опирається на надійну нормативно-правову основу, яка включає екологічне законодавство та більш широку систему підзаконних актів, що встановлюють розподіл політичних і адміністративних функцій між органами державної влади взагалі та органами виконавчої влади зокрема, а також інструменти регулювання і примусового впровадження. Чи не найбільш цінним для нашої держави має бути досить ефективний досвід низки держав, у яких численні громадські організації змусили уряд зробити екологічну галузь пріоритетною.
У підрозділі 3.2 «Шляхи підвищення ефективності взаємодії правоохоронних органів і державної екологічної інспекції у сфері протидії правопорушенням у галузі екології» зазначено, що підвищення ефективності взаємодії Держекоінспекції з вітчизняними правоохоронними органами знаходиться в площині державної екологічної політики та залежить від реалізації таких складових, як: організаційно-правового закріплення вимог на державному рівні, зокрема, щодо екологічного виховання та освіти як необхідного соціального інструменту формування екологічно освіченого та небайдужого до проблем цієї галузі населення, здатного адекватно сприймати та втілювати у життя пріоритети саме цього виду суспільних відносин, здійснюючи будь-який вид діяльності; підвищення рівня ефективності управління екологічною галуззю на найвищому державному рівні, приділення їй особливої уваги з відповідним насиченням матеріальними ресурсами, підготовки та реалізації програм, спрямованих на мінімізацію проблем екологічної галузі, у тому числі й екологічних правопорушень, забезпеченням контролю за дотриманням законодавства та адекватної відповідальності за недотримання тощо; розробки та практичної реалізації цільових програм соціально-економічного розвитку певних територій нашої держави з обов’язковим включенням положень захисту екології відповідної території та діяльності досліджуваних нами органів щодо забезпечення екологічного правопорядку.
До низки спільних заходів Держекоінспекції та правоохоронних органів автор відносить такі, як: робочі зустрічі працівників правоохоронних органів та державних інспекторів з охорони навколишнього середовища; створення спільних координаційних груп у складі представників Держекоінспекції, її регіональних підрозділів та представників правоохоронних органів щодо запобігання порушенням законодавства у галузі екології; державний контроль за дотриманням вимог нормативно-правових актів та нормативно-технічних документів у галузі екології з метою виявлення та припинення відповідних правопорушень; спільні операції (рейди), на зразок таких, як «Першоцвіт», «Новорічна ялинка», «Нерест», що спрямовані на запобігання та протидію конкретним видам екологічних правопорушень.
Зважаючи на суттєві недоліки законодавства у контексті недостатнього урегулювання адміністративної відповідальності юридичних осіб за екологічні правопорушення, запропоновано закріплення в межах законодавства чітко окреслених основних засад адміністративної відповідальності юридичних осіб за екологічні правопорушення та механізм її реалізації, а також: самого поняття адміністративного правопорушення юридичної особи; видів стягнень, що мають застосовуються до юридичних осіб; механізму їх застосування; можливостей оскарження прийнятих рішень тощо. Відповідне нормативне закріплення пропонується реалізовувати декількома шляхами: в результаті прийняття окремого закону про адміністративну відповідальність юридичних осіб; за допомогою внесення відповідних змін до чинного КУпАП; завдяки окремим положеннями нового проекту Кодексу України про адміністративні проступки. |
