Отраднова Олеся Олександрівна. Механізм цивільно-правового регулювання деліктних зобов\'язань

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено його зв’язок з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано використані методи наукового пізнання, визначено наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача, апробацію результатів дисертації, а також відомості про публікації автора за темою дисертації.
Розділ 1 «Загальнотеоретичні положення цивільно-правового регулювання деліктних зобов’язань та його механізму» складається з 2 підрозділів і присвячений аналізу зародження й подальшого розвитку категорії «механізм правового регулювання» в юриспруденції взагалі та у цивільному праві зокрема.
У підрозділі 1.1 «Розвиток вчення про правове регулювання та механізм правового регулювання в юридичній доктрині» за допомогою діалектичного та історичного підходів досліджується вчення про механізм правового регулювання як правову категорію. Дослідження розпочинається з аналізу поняття «правове регулювання», яке розуміється як динаміка існування права, його активна сторона – цілеспрямований, оптимальний вплив на поведінку людей, який передбачає її формування та корекцію, виходячи з необхідності дотримання інтересів як суспільства в цілому, так і окремих його членів.
У підрозділі надається визначення механізму правового регулювання як цілісної системи правових засобів, за допомогою яких забезпечується ефективне правове регулювання суспільних відносин, досягнення поставленої законодавцем мети правового регулювання. Поняття «механізм правового регулювання» дозволяє розглядати різні явища правової дійсності – норми, інші регулятори, юридичні факти, правовідносини – як цілісність, показати їхній зв’язок між собою та взаємодію. Подібний підхід також дозволяє уявити їх у працюючому вигляді, що характеризує результативність правового регулювання, його готовність гарантувати досягнення поставлених законодавцем цілей.
Правове регулювання представлене у низці стадій, кожній з яких відповідає елемент механізму правового регулювання. Так, стадії регулювання відповідають регуляторні складові механізму правового регулювання (норми, принципи, презумпції, договір), стадії виникнення конкретного правового зв’язку між суб’єктами відповідають юридичні факти, стадії становлення конкретного правового зв’язку із визначенням прав та обов’язків учасників відповідає деліктне правовідношення, а стадії реалізації суб’єктивних прав та обов’язків – акти реалізації права, зокрема правозастосування.
У підрозділі 1.2 «Поняття, особливості та складові елементи механізму цивільно-правового регулювання деліктних зобов’язань» досліджується категорія «механізм цивільно-правового регулювання деліктних зобов’язань», під яким розуміється система цивільно-правових засобів (інструментів), спрямованих на забезпечення відновлення порушених прав потерпілого, відшкодування або компенсації заподіяної йому шкоди в повному обсязі з урахуванням принципів розумності, добросовісності, справедливості шляхом трансформації норм деліктного права та інших регуляторів деліктних відносин у правомірну поведінку делінквента щодо задоволення вимог потерпілого, а також на недопущення заподіяння шкоди немайновим та майновим благам суб’єктів цивільних правовідносин.
Робиться висновок, що цивільно-правовому регулюванню деліктних зобов’язань властиві ті ж самі стадії, що і правовому регулюванню взагалі. Формування правил поведінки здійснюється за допомогою норм права, правових принципів та презумпцій, а також частково договору. Виникнення конкретного правового зв’язку між визначеними суб’єктами цивільних правовідносин пов’язане з юридичними фактами, які у сфері деліктних відносин завжди є порушенням абсолютних (майнових або особистих немайнових) прав особи – заподіянням позадоговірної шкоди. На стадії встановлення конкретного правового зв’язку між суб’єктами правовідносин, шляхом визначення їх конкретних прав та обов’язків один щодо одного, у деліктних зобов’язаннях стають відомими боржник і кредитор. Кредитором у таких зобов’язаннях є потерпіла особа, абсолютним правам якої заподіяно шкоду. Боржником-делінквентом є особа, діями якої заподіяно шкоду, або особа, яка в силу закону має обов’язок відшкодувати заподіяну потерпілому шкоду. Основним правом потерпілого у деліктному зобов’язанні є право на відшкодування або компенсацію заподіяної йому шкоди, а, відповідно, обов’язком делінквента – надати таке відшкодування (компенсацію). Стадія реалізації в діях суб’єктів права їх суб’єктивних прав та обов’язків у цивільно-правовому регулюванні деліктних зобов’язань полягає у виконанні обов’язку делінквента щодо відшкодування завданої потерпілому шкоди. Особливості реалізації цієї стадії залежать від того, яким благам потерпілого заподіяно шкоду. Часто реалізація права дістає вияв у формі прийняття правозастосовного акта, що має охоронний характер.
Розділ 2 «Особливості регуляторних складових механізму цивільно-правового регулювання деліктних зобов’язань» містить чотири підрозділи, в яких розкриваються проблемні питання дії регуляторів деліктних відносин.
У підрозділі 2.1 «Норми права як складова механізму цивільно-правового регулювання деліктних зобов’язань» робиться акцент на тому, що норми права є основним регулятором відносин, що виникають із заподіяння позадоговірної шкоди. Норма деліктного права – це загальне правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою, яке спрямовано на регулювання відносин з відшкодування заподіяної позадоговірної шкоди (деліктних зобов’язань), а також на недопущення заподіяння позадоговірної шкоди.
За критерієм впливу на деліктні відносини норми права можна поділити на дві групи: норми-основи та норми – безпосередні регулятори. Норми-основи безпосередньо не регулюють деліктні відносини, але створюють законодавчі передумови для відшкодування заподіяної шкоди. Такі норми містяться у Конституції України, міжнародних конвенціях та пактах, ратифікованих Україною, Книгах 2 та 3 Цивільного кодексу України та встановлюють загальні правила про недоторканість, заборону порушення особистих немайнових та майнових прав особи. Норми – безпосередні регулятори встановлюють право особи на відшкодування заподіяної їй шкоди та обов’язок делінквента цю шкоду відшкодувати. Такі норми містяться у Конституції України, главі 82 ЦК України та в інших спеціальних нормативних актах.
Глава 82 ЦК України «Відшкодування шкоди» має невдалу структуру. У § 1 «Загальні положення про відшкодування шкоди» містяться не всі загальні норми, частину яких розміщено в інших параграфах даної глави. Доцільно виділити у деліктному праві Загальну та Особливу частини та передбачити це у главі 82 ЦК України. До Загальної частини слід включити загальні положення про відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю, майну, а також правила компенсації моральної шкоди. Особлива частина має бути присвячена окремим (спеціальним) деліктам і містити серед іншого норми про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг). Норми деліктного права здебільшого є імперативними, однак після виникнення деліктного зобов’язання його сторони вправі змінювати положення глави 82 ЦК України.
У підрозділі 2.2 «Принципи в механізмі цивільно-правового регулювання деліктних зобов’язань» досліджено вплив принципів права на цивільно-правове регулювання деліктних зобов’язань. Охоронний характер деліктного зобов’язання дозволяє поділити принципи, що його регулюють, на дві групи: а) принципи, що впливають на існування деліктного зобов’язання в цілому та його законодавче регулювання (зовнішній рівень застосування); б) принципи, що безпосередньо впливають на виконання деліктного зобов’язання (внутрішній рівень застосування).
До першої групи можна віднести принципи рівності, свободи, гуманізму, неприпустимості свавільного втручання в особисте життя людини, неприпустимості позбавлення права власності, крім випадків, установлених Конституцією України і законом, свободи підприємницької діяльності, що не заборонена законом, судового захисту цивільних прав та інтересів. Деліктні зобов’язання певною мірою самі по собі є наслідком дії даних принципів. До другої групи принципів цивільного законодавства, які безпосередньо впливають на виконання деліктних зобов’язань, входять принципи добросовісності, справедливості, розумності, а також певною мірою принцип свободи договору.
Принципи справедливості, добросовісності, розумності в деліктних зобов’язаннях застосовуються при визначенні розміру компенсації моральної шкоди, при кваліфікації дій делінквента, вчинених при самозахисті, при розподілі відшкодування між батьками (усиновлювачами), опікунами або піклувальниками малолітніх або неповнолітніх осіб, спільними діями яких заподіяно шкоду, при прийнятті судом рішення про зменшення розміру відшкодування, а також у низці випадків - для аналізу винності дій делінквента.
У підрозділі 2.3 «Презумпції як складова механізму цивільно-правового регулювання деліктних зобов’язань» аналізуються такі специфічні регулятори деліктних відносин, як правові презумпції або зафіксовані у праві припущення, моделі юридично значущих дій (юридичних фактів, правовідносин). На відміну від норм права, які встановлюють чіткі правила поведінки, презумпції є способом встановлення обставин справи, висновком про існування юридичного факту або правовідношення та впливають на розподіл обов’язків доказування між сторонами деліктного зобов’язання.
У правовому регулюванні деліктних зобов’язань діють три рівні презумпцій:
- загальноправові: презумпції знання закону; законності нормативно-правового акта; психічного здоров’я;
- галузеві: презумпції добросовісності та розумності поведінки; авторства; правомірності набуття права власності; невідповідності дійсності інформації, що порушує честь та гідність фізичної особи; наявності права власності у володільця майна;
- спеціальні: презумпції вини заподіювача шкоди; протиправності заподіяння шкоди.
Недоцільним є введення презумпції наявності в особи моральної шкоди в разі вчинення щодо неї неправомірних дій. Такий підхід призведе до зловживання потерпілими своїми правами, адже делінквенту буде майже неможливо спростувати цю презумпцію. Крім того, введення презумпції наявності моральної шкоди тягне необхідність встановлення якогось гарантованого її розміру, але невизначеним є питання, яким він має бути.
Підрозділ 2.4 «Договір як регулятор відносин між суб’єктами деліктного зобов’язання» присвячено аналізу можливостей договірного регулювання у деліктних відносинах. Визначено, що договірне регулювання деліктних відносин є абсолютно неможливим тільки до виникнення конкретного деліктного зобов’язання, що зумовлено позадоговірним характером таких відносин. Однак після виникнення деліктного зобов’язання відносини між його учасниками може бути врегульовано за допомогою договору. Принцип свободи договору, що проявляється у свободі поведінки щодо укладення або неукладення договору, виборі контрагенту договору, визначенні виду та умов договору, у деліктних правовідносинах діє, хоча і з певними обмеженнями. Так, суб’єкти деліктного зобов’язання можуть за взаємною згодою укласти договір або не робити цього. Вибір контрагента, виду та умов договору можливий з урахуванням загальної спрямованості деліктного зобов’язання на відшкодування потерпілому заподіяної йому шкоди.
Так, договір може бути укладений між делінквентом та потерпілим щодо встановлення розміру та порядку відшкодування шкоди або припинення деліктного зобов’язання в інші, крім виконання, способи (зарахування, новація, відступне). Також договори можливі між кількома делінквентами, спільними діями яких заподіяно шкоду (зокрема в разі заподіяння шкоди кількома малолітніми та неповнолітніми особами). Не допускається договірне регулювання відносин в разі заподіяння шкоди органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Розділ 3 «Юридичні факти в механізмі цивільно-правового регулювання деліктних зобов’язань» складається з п’яти підрозділів, які розкривають підстави, загальні та спеціальні умови виникнення деліктних зобов’язань, а також юридичні факти, що припиняють деліктні зобов’язання.
У підрозділі 3.1 «Загальні положення про юридичні факти як складову механізму цивільно-правового регулювання» аналізуються вчення про юридичні факти в праві та їхня роль у механізмі цивільно-правового регулювання. Юридичними фактами в доктрині цивільного права визнаються реальні обставини, з якими закон пов’язує виникнення, зміну або припинення правовідносин. Приблизний перелік юридичних фактів – підстав виникнення цивільних правовідносин наводиться у ст. 11 ЦК України, відповідно до якої такими підставами є договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди; інші юридичні факти. Певні заперечення викликає ч. 3 ст. 11 ЦК України, відповідно до якої цивільні права та обов’язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Акти цивільного законодавства не можна розглядати як юридичні факти. В актах законодавства містяться норми права, які входять до регуляторної складової механізму цивільно-правового регулювання. Норма права передбачає лише абстрактну можливість виникнення правовідносин певного типу. Але лише конкретні життєві обставини – юридичні факти – породжують конкретні правовідносини між визначеними суб’єктами щодо визначеного об’єкта тощо. У зв’язку з цим доцільним є виключення ч. 3 ст. 11 ЦК України.
Одним з основних критеріїв класифікації юридичних фактів є характер зв’язку факту з індивідуальною волею суб’єктів, для яких досліджуваний юридичний факт має значення. За таким критерієм юридичні факти поділяють на дії та події. Дії класично поділяють на правомірні та неправомірні, а правомірні дії – на юридичні акти та юридичні вчинки. Вважаємо, що неправомірні дії в класифікації юридичних фактів завжди мають характер юридичного вчинку. Наслідком неправомірності є виникнення охоронного зобов’язання, причому незалежно від волі порушника і навіть всупереч їй. А саме це і є ознакою юридичного вчинку. Юридичні акти виключно правомірні. У зв’язку з цим пропонуємо поділяти юридичні факти-дії на юридичні акти та юридичні вчинки, а юридичні вчинки поділяти на правомірні та неправомірні.
У підрозділі 3.2 «Юридичні факти – підстави виникнення деліктного зобов’язання» відзначено, що недоцільним є визначення як підстави виникнення деліктного зобов’язання складу цивільного правопорушення. Поняття «склад» означає нерозривну сукупність елементів, складових частин єдиного цілого, відсутність будь-якої з яких знищує склад. Аналіз норм цивільного права, судової практики та правової доктрини дозволяє стверджувати, що в цивільному праві такої єдності елементів складу цивільного правопорушення немає. Не завжди деліктне зобов’язання виникає за наявності у сукупності протиправної поведінки, шкоди, причинного зв’язку та вини заподіювача. Єдиним завжди обов’язковим юридичним фактом, що породжує деліктне зобов’язання, є заподіяння позадоговірної шкоди потерпілому.
Обов’язковими ознаками заподіяння шкоди як підстави виникнення деліктного зобов’язання є:
- наявність шкоди життю, здоров’ю, майну або внутрішній, немайновій сфері потерпілого;
- позадоговірний характер заподіяної шкоди, відсутність її зв’язку з невиконанням або неналежним виконанням договірного зобов’язання;
- настання шкоди як результату діяння іншого суб’єкта цивільних правовідносин.
Заподіяння шкоди займає унікальне місце в системі юридичних фактів. За критерієм правових наслідків воно відноситься до правостворюючих юридичних фактів. Заподіяння шкоди само по собі не може бути правозмінюючим або правоприпиняючим юридичним фактом. За формою виразу воно є позитивним юридичним фактом. За характером дії в часі його можна визначити як одноразову дію, навіть у випадку триваючого порушення. За критерієм зв’язку з волею суб’єктів правовідносин заподіяння шкоди є дією або відносною подією. Як дія воно є юридичним вчинком: неправомірним або правомірним.
У підрозділі 3.3 «Загальні умови виникнення деліктного зобов’язання» обґрунтовано, що заподіяння шкоди тягнутиме виникнення деліктного зобов’язання за наявності певних умов, які можуть бути загальними (притаманними всім випадкам заподіяння шкоди) або спеціальними (спеціально закріпленими у законодавстві для окремих випадків заподіяння шкоди). До загальних умов відносяться протиправна поведінка заподіювача, причинний зв’язок та вина.
Протиправною для цілей деліктного права слід вважати будь-яку поведінку особи, внаслідок якої було заподіяно шкоду, крім випадків, коли ця поведінка вважається правомірною. Поведінка є правомірною (попри заподіяння нею шкоди) у випадках:
- виконання особою встановленого у законі або іншому нормативному акті обов’язку;
- реалізації особою свого права, встановленого законом або договором, крім випадків шикани;
- прохання, згода або умисел потерпілого на заподіяння шкоди.
Заподіяння шкоди тягнутиме за собою виникнення деліктного зобов’язання з наявності причинного зв’язку між діями заподіювача та настанням шкоди. Попри багаточисленні спроби вчених, неможливим видається створення якоїсь єдиної універсальної теорії причинного зв’язку. В кожному конкретному випадку наявність або відсутність причинного зв’язку має бути проаналізовано та оцінено з урахуванням усіх фактичних обставин.
Обов’язковою умовою виникнення деліктного зобов’язання за правилами генерального делікту є вина заподіювача. Для деліктних зобов’язань неприйнятною є поведінкова концепція вини – визначення вини через «невжиття особою всіх залежних від неї заходів», адже це є характеристикою протиправності діяння. У деліктних зобов’язаннях вину доречно визначати як суб’єктивне психічне ставлення делінквента до своєї протиправної поведінки та її негативних наслідків. Умисел як форма вини включає елементи усвідомлення та наміру. Вина у формі необережності буде мати місце за відсутності в особи наміру вчинити протиправне діяння та завдати шкоди або сприяти заподіянню шкоди.
При реалізації права потерпілого на відшкодування заподіяної позадоговірної шкоди має бути проаналізовано винність трьох груп осіб:
- делінквента – безпосереднього заподіювача шкоди. Особливість вини безпосереднього заподіювача шкоди полягає в тому, що її форма (умисел або необережність), як правило, не має значення, проте має значення особа заподіювача (її вік, ступінь дієздатності, стан здоров’я тощо);
- інших осіб, які самі шкоду не заподіювали, але на яких законом покладається обов’язок її відшкодування за наявності їхньої вини (батьки (усиновлювачі), опікуни малолітніх осіб; батьки (усиновлювачі), піклувальники неповнолітніх осіб; заклади, які відповідно до закону є опікунами або піклувальниками малолітніх або неповнолітніх осіб; опікуни недієздатних осіб тощо). Особливістю вини вказаних осіб є те, що вона полягає не у ставленні до заподіяння шкоди, а в усвідомленні нездійснення або неналежного здійснення виховання або нагляду за дітьми чи підопічними, розумінні можливості заподіяння ними шкоди. Така вина рідко буває у формі умислу;
- потерпілого. Вина потерпілого може бути як у формі умислу, так і у формі грубої або простої необережності. Форма вини тут має юридичне значення, адже впливає на можливість звільнення делінквента від обов’язку відшкодування шкоди або зменшення розміру відшкодування. Особливістю вини потерпілого є також те, що вона, на відміну від вини делінквента, не презюмується.
Підрозділ 3.4 «Спеціальні умови виникнення деліктних зобов’язань (спеціальні делікти)» присвячений аналізу окремих (спеціальних) деліктів у цивільному праві України. Спеціальні делікти характеризуються відсутністю або необов’язковістю якоїсь із загальних умов або наявністю додаткових спеціальних умов їхнього виникнення. Спеціальні делікти поділяються на дві групи: делікти, що характеризуються особливістю суб’єктного складу заподіювачів шкоди, та делікти, що характеризуються особливістю способу заподіяння шкоди. До першої групи відносяться випадки заподіяння шкоди малолітніми, неповнолітніми та недієздатними фізичними особами, а також заподіяння шкоди органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, їх посадовими (службовими) особами, органом, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
Заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки як спеціальний делікт характеризується такими ознаками:
- джерелом підвищеної небезпеки є саме діяльність особи, а не предмети матеріального світу;
- така діяльність пов’язана з використанням, зберіганням або утриманням небезпечних об’єктів, приблизний перелік яких визначено у ЦК України;
- діяльність з небезпечними об’єктами створює підвищену ймовірність заподіяння шкоди особі, яка цю діяльність здійснює, чи третім особам та/або їх майну;
- причиною підвищеної небезпеки є такі властивості об’єктів, з якими здійснюється діяльність, що обумовлюють неможливість повного контролю за такою діяльністю з боку людини на даному етапі розвитку науки та техніки.
У підрозділі 3.5 «Правоприпиняючі юридичні факти в механізмі цивільно-правового регулювання деліктних зобов’язань» аналізується припинення деліктного зобов’язання – як відпадіння правового зв’язку потерпілого та делінквента з втратою потерпілим права вимагати відшкодування заподіяної шкоди, в тому числі в судовому порядку, та втратою делінквентом обов’язку здійснити відшкодування. Основним способом припинення деліктного зобов’язання є його виконання або відшкодування заподіяної шкоди в повному обсязі. Крім того, деліктне зобов’язання також може припинятися домовленістю сторін про передання відступного або новацію; зарахуванням зустрічних однорідних вимог (крім випадків заподіяння шкоди каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю); прощенням боргу; поєднанням боржника і кредитора в одній особі. Разом з тим, такий спосіб, як неможливість виконання, є неприйнятним для припинення деліктних зобов’язань, адже основним об’єктом деліктного зобов’язання є грошові кошти, відсутність яких у боржника не має наслідком неможливість виконання ним зобов’язання.
Крім припинення внаслідок загальних підстав, деліктні зобов’язання можуть припинитися внаслідок настання спеціальних юридичних фактів, які є правоприпиняючими саме для деліктів. Такими юридичними фактами є настання граничного строку існування деліктного зобов’язання (досягнення 18 або 23 років дитиною померлого, сплив 5 років з моменту смерті потерпілого тощо). Досягнення особою повноліття або набуття нею майна припиняє обов’язок батьків (усиновлювачів), піклувальника відшкодувати шкоду, заподіяну неповнолітнім.
Розділ 4 «Правовідношення як складова механізму цивільно-правового регулювання деліктних зобов’язань» містить п’ять підрозділів, в яких досліджуються особливості деліктного зобов’язання як цивільного правовідношення у його статиці.
У підрозділі 4.1 «Особливості деліктного зобов’язання як цивільного правовідношення» зазначено, що деліктне зобов’язання можна визначити як правовідношення, в силу якого одна сторона (потерпілий, кредитор) вправі вимагати відшкодування заподіяної їй шкоди, а інша сторона (делінквент, боржник) зобов’язана відшкодувати заподіяну шкоду в повному обсязі.
Із наведеного визначення виокремлюються кваліфікуючі ознаки деліктного зобов’язання, які визначатимуть його місце в системі категорій зобов’язального права.
По-перше, деліктне зобов’язання за своєю суттю є зобов’язальним правовідношенням, якому властиві всі ознаки цивільно-правового зобов’язання. Таке зобов’язання є правовідношенням відносним, в якому з самого початку його виникнення чітко визначено як уповноважену сторону (кредитор, потерпілий), так і зобов’язану сторону (делінквент, боржник). Юридичним об’єктом деліктного зобов’язання є активна поведінка боржника – відшкодування заподіяної потерпілому шкоди. Деліктне зобов’язання пов’язане з правом потерпілого на дії делінквента – правом вимоги – та обов’язком делінквента відшкодувати шкоду (обов’язком виконання).
По-друге, незважаючи на відносний характер деліктного зобов’язання, воно виникає в разі порушення абсолютних прав особи. Це може бути порушення майнових прав (права власності, права повного господарського відання або оперативного управління). Також зобов’язання відшкодувати заподіяну шкоду може бути наслідком порушення особистих немайнових прав особи, таких як право на життя, здоров’я, честь, гідність, ділову репутацію тощо. Зобов’язання із заподіяння шкоди завжди мають позадоговірний характер, навіть і у тих випадках, коли його суб’єкти, в принципі, перебували у договірних відносинах, але шкоду заподіяно потерпілому не у зв’язку із невиконанням його контрагентом своїх обов’язків за договором. Лише в деяких випадках, прямо передбачених законом, деліктні зобов’язання виникнуть і за наявності між делінквентом та потерпілим договірних зв’язків.
По-третє, незважаючи на те, що можливість застосування положень глави 82 ЦК поширюється на випадки порушення як майнових, так і особистих немайнових прав особи, відшкодування шкоди завжди має майновий характер. Навіть якщо сама по собі шкода є немайновою (моральна шкода), її компенсація буде здійснюватися шляхом сплати грошей або надання іншого майнового блага. Деліктне зобов’язання не може мати нематеріального змісту. Будь-які правовідносини, у яких боржник має вибачитися, спростувати інформацію або здійснити інші дії немайнового характеру, не є деліктними зобов’язаннями.
І, нарешті, деліктне зобов’язання має охоронний характер. У його основі - не позитивні дії, що забезпечують діловий оборот, а порушення майнового або особистого немайнового права потерпілого.
Кваліфікуючі ознаки деліктного зобов’язання необхідно застосовувати в разі відмежування деліктного зобов’язання та зобов’язання відшкодувати збитки, заподіяні порушенням цивільно-правового договору; зобов’язання працівника відшкодувати шкоду, заподіяну ним роботодавцю під час виконання трудових обов’язків; зобов’язання із набуття (збереження) майна без достатньої правової підстави.
У підрозділі 4.2 «Деліктне зобов’язання та деліктна відповідальність» досліджено, що в цивілістичній доктрині існують різноманітні підходи щодо визначення цивільно-правової деліктної відповідальності та співвідношення даного поняття з категорією «деліктне зобов’язання». Цивільно-правова відповідальність визначається через категорії «санкція», «обов’язок», «правовідношення» тощо. Запропоновано цивільно-правову деліктну відповідальність визначати як реалізацію делінквентом обов’язку відшкодувати або компенсувати потерпілому заподіяну йому шкоду. Відповідно деліктне зобов’язання та деліктну відповідальність слід розглядати як правовідношення та його результат. Деліктна відповідальність є метою деліктного зобов’язання та підсумком дії механізму цивільно-правового регулювання деліктних зобов’язань.
Встановлено, що деліктна відповідальність завжди має ретроспективний характер. Як сам обов’язок відшкодувати заподіяну шкоду, так і його реалізація не можуть існувати до порушення суб’єктивного цивільного права потерпілого. Відшкодування потерпілому заподіяної шкоди завжди має майновий характер. Це означає, що деліктна відповідальність завжди пов’язана із зменшенням майнової сфери делінквента. Якщо майнова сфера боржника не змінилась (вибачення, спростування недостовірної інформації тощо), застосовувані до нього заходи не можна називати заходами цивільно-правової відповідальності.
Майнове надання делінквента завжди є безеквівалентним з боку потерпілого. Потерпілий не має жодного обов’язку по відношенню до делінквента. Застосування заходів державного примусу не є обов’язковою ознакою деліктної відповідальності. Відшкодування шкоди може бути здійснено і в добровільному порядку. Державний примус застосовується тільки в разі відсутності волі делінквента надати відшкодування (компенсацію).
У підрозділі 4.3 «Суб’єкти деліктного зобов’язання» визначено, що суб’єктний склад деліктного зобов’язання характеризується неможливістю участі в цих зобов’язаннях третіх осіб. Суб’єктами деліктного зобов’язання є виключно його сторони: потерпілий (кредитор) та делінквент (боржник), причому потерпілий тут виступає виключно як кредитор (має право вимагати відшкодування заподіяної йому шкоди без якихось обов’язків стосовно делінквента), а делінквент є виключно боржником (має тільки обов’язок відшкодувати заподіяну шкоду без якихось зустрічних прав).
Потерпілими у деліктних зобов’язаннях можуть бути:
- фізичні, юридичні особи, держава, територіальна громада – власники майна, якому завдано шкоди;
- правомірні титульні володільці майна в разі завдання шкоди майну, власниками якого вони не є, але яким правомірно володіють на підставі закону або договору;
- фізичні особи, які вправі вимагати відшкодування шкоди, заподіяної смертю особи (ст. 1200 ЦК України);
- особи, які здійснили витрати на поховання померлого та спорудження надгробного пам'ятника;
- фізичні особи, що втратили заробіток (дохід) і понесли інші витрати у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;
- фізичні та юридичні особи, яким заподіяно моральної (немайнової) шкоди.
Визначено, що цивільне законодавство розрізняє дві групи делінквентів – боржників у деліктних зобов’язаннях: безпосередні заподіювачі шкоди, які заподіяли шкоду своїми власними діями (деліктоздатні фізичні особи, юридична особа в разі заподіяння шкоди діями її органів), а також інші особи, які самі шкоди не заподіювали, але в силу вказівок Цивільного кодексу зобов’язані відшкодувати за рахунок власних коштів (майна) шкоду, заподіяну потерпілому іншою особою (батьки малолітніх та інколи неповнолітніх осіб, опікуни недієздатних осіб, юридичні особи в разі заподіяння шкоди діями їхніх працівників, замовники за договорами підряду, держава, Автономна Республіка Крим в разі заподіяння шкоди діяльністю органів влади, їх посадовими та службовими особами).
У підрозділі 4.4 «Множинність осіб у деліктних зобов’язаннях» проаналізовано випадки участі кількох осіб на стороні делінквента або потерпілого у деліктних зобов’язаннях. Встановлено, що активна множинність (участь кількох осіб на стороні потерпілого) зустрічається рідко. Одним із небагатьох прикладів є випадки заподіяння шкоди майну, що належить кільком особам на праві спільної власності. Дольовий або солідарний характер такої множинності залежить від того, чи є спільна власність частковою або сумісною. Спільна часткова власність породжує дольову множинність, а спільна сумісна – солідарну. В інших випадках заподіяння шкоди одним делінквентом кільком потерпілим виникає сукупність окремих зобов’язань між делінквентом та кожним з потерпілих. Такі потерпілі можуть сформувати процесуальну співучасть в силу ст. 32 ЦПК України, але в матеріальному аспекті їхні вимоги будуть самостійними.
Визначено, що пасивна множинність у деліктних зобов’язаннях має місце набагато частіше. Причому в деліктних зобов’язаннях можуть існувати всі три різновиди множинності, які знає українське цивільне законодавство: солідарна, дольова і субсидіарна. За загальним правилом особи, спільними діями або бездіяльністю яких було заподіяно шкоду, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. Встановлено, що спільними діями у цьому випадку треба вважати як дії, що є взаємопов’язаними, сукупними та призвели до неподільної шкоди, так і дії, що вчинені з єдністю наміру. Якщо заподіяння потерпілому шкоди є наслідком дій кількох осіб, але їхні дії не можна охарактеризувати як спільні, буде мати місце дольова множинність на стороні боржника. Субсидіарна множинність є наслідком правила ЦК України про відшкодування шкоди, заподіяної неповнолітньою особою. Субсидіарна множинність в даному випадку буде за участю неповнолітнього (основний боржник) та його батьків (усиновлювачів) або піклувальника (субсидіарні боржники).
Встановлено, що особливістю деліктних зобов’язань з множинністю осіб є те, що в них одночасно можуть існувати різні види множинності (дольова, солідарна, субсидіарна).
Підрозділ 4.5 «Об’єкти та зміст деліктного зобов’язання» присвячений аналізу об’єктів деліктного зобов’язання, якими є ті об’єкти матеріального світу, що передаються делінквентом потерпілому як відшкодування заподіяної шкоди. В основному як об’єкти деліктного зобов’язання виступають речі та грошові кошти, рідше – результати робіт, послуги. Гроші є об’єктом відшкодування в разі, якщо відшкодування шкоди в натурі не є можливим або якщо потерпілий не бажає такого відшкодування. Цінні папери, інформація, результати інтелектуальної, творчої діяльності, особисті немайнові блага та інші об’єкти цивільних прав об’єктами деліктних зобов’язань не є.
Встановлено, що для більшості деліктних правовідносин (відшкодування шкоди, заподіяної майну, здоров’ю, життю) властивим є поділ об’єкта відшкодування на реальну шкоду та упущену вигоду. В разі заподіяння шкоди майну потерпілого реальною шкодою є вартість речі або витрати, що потерпілий має понести для відновлення речі. Упущеною вигодою буде неотриманий дохід, який особа отримала би за звичайних обставин, якщо її річ не було би пошкоджено (знищено). У разі заподіяння шкоди здоров’ю потерпілого його неотриманий дохід доводиться на підставі розрахунку середнього заробітку (доходу) потерпілого до каліцтва, іншого ушкодження здоров’я та проценту зменшення професійної або загальної працездатності. У разі смерті особи шкода, завдана його утриманцям, відшкодовується у розмірі середньомісячного заробітку (доходу) потерпілого з вирахуванням частки, яка припадала на нього самого та працездатних осіб, які перебували на його утриманні, але не мають права на відшкодування шкоди. Винятком із цього правила є відшкодування моральної шкоди, яка не поділяється на частини.
Змістом деліктного зобов’язання є суб’єктивне право потерпілого на відшкодування (компенсацію) заподіяної йому майнової або моральної шкоди та кореспондуючий цьому праву обов’язок делінквента відшкодувати (компенсувати) заподіяну шкоду. При цьому суб’єктивне право потерпілого складається з правомочності власної поведінки (вибір: чи звертатися йому з відповідною вимогою до делінквента або до суду, вибір порядку та строків звернення, прийняття виконання, запропонованого боржником, тощо); правомочності вимагати відшкодування шкоди від делінквента та правомочності звертатися із відповідною вимогою до суду.
Розділ 5 «Акти реалізації суб’єктивних прав та юридичних обов’язків у механізмі цивільно-правового регулювання деліктних зобов’язань» містить шість підрозділів, в яких увагу приділено особливостям виконання деліктного зобов’язання та його зміни.
У підрозділі 5.1 «Правова природа актів реалізації суб’єктивних прав та юридичних обов’язків у механізмі цивільно-правового регулювання деліктних зобов’язань» досліджуються акти реалізації прав як складова механізму цивільно-правового регулювання деліктних зобов’язань, що відповідає такій стадії правового регулювання, як реалізація прав. Зроблено висновок, що реалізація права у деліктних правовідносинах здійснюється через захист порушеного права потерпілого, а відтак акти реалізації права тут є одночасно і засобами захисту порушеного права. Акти реалізації прав суб’єктами деліктного зобов’язання поділяються на акти безпосередньої реалізації (що здійснюються учасниками правовідносин самостійно, виключно своєю власною діяльністю без звернення до державних органів) та акти правозастосування (державно-владні індивідуальні акти, що здійснюються компетентними державними органами).
Встановлено, що акти реалізації права у механізмі цивільно-правового регулювання деліктних зобов’язань мають низку особливостей. По-перше, у переважній більшості випадків заподіяння шкоди сторони деліктного зобов’язання реалізують права не безпосередньо, а через звернення до відповідних органів (суду, адміністративних органів). Це пов’язано із безеквівалентним характером дій делінквента, який має відшкодувати шкоду без отримання чогось взамін, що мало хто хоче робити добровільно. По-друге, серед трьох актів безпосередньої реалізації права: використання, виконання та дотримання у механізмі правового регулювання деліктних зобов’язань мають місце використання – з боку потерпілого та виконання – з боку делінквента. Такий акт реалізації права, як дотримання, у механізмі правового регулювання деліктних зобов’язань не застосовується, адже серед норм деліктного права немає норм-заборон.
Визначено, що застосування норм права неможливе без тлумачення нормативних приписів. При застосуванні норми деліктного права застосовуються різні методи тлумачення: мовний, логічний, систематичний, історичний тощо.
У підрозділі 5.2 «Виконання деліктного зобов’язання як основний спосіб реалізації суб’єктивних прав та юридичних обов’язків суб’єктами деліктного зобов’язання» аналізується виконання деліктного зобов’язання або відшкодування потерпілому заподіяної шкоди, яке є основним способом реалізації суб’єктивних прав та юридичних обов’язків суб’єктами деліктного зобов’язання.
Зазначено, що процес виконання деліктного зобов’язання проходить три стадії:
1) організаційну, на якій сторони обмінюються інформацією, необхідною для проведення виконання, та вчиняють інші попередні дії;
2) матеріальну, на якій делінквент надає потерпілому відшкодування заподіяної шкоди;
3) техніко-юридичну, на якій сторони оформлюють виконання. Проходження техніко-юридичної стадії залежить від добровільності або примусовості виконання.
Встановлено, що критеріями належності виконання деліктного зобов’язання є вимоги ЦК та інших актів цивільного законодавства, зміст судового рішення про відшкодування шкоди та інші вимоги, що звичайно ставляться. Виконання деліктного зобов’язання не може порівнюватися з умовами договору, звичаями ділового обороту.
Доведено, що у разі прострочення або іншого неналежного виконання деліктного зобов’язання, об’єктом якого є грошові кошти, можливим є застосування ст. 625 ЦК України, що передбачає стягнення суми боргу з урахуванням індексу інфляції та 3 % річних з простроченої суми.
У підрозділі 5.3 «Особливості виконання деліктних зобов’язань із заподіяння майнової шкоди» досліджуються основні правила виконання деліктних зобов’язань, що виникли із факту заподіяння майнової шкоди майновим або особистим немайновим благам потерпілого.
Встановлено, що у разі заподіяння шкоди майну реалізація права потерпілого може відбуватися у двох формах: відшкодування шкоди в натурі та відшкодування збитків у грошовій формі. Однак це не робить деліктне зобов’язання альтернативним, адже в альтернативному зобов’язанні право вибору предмета виконання належить боржнику, а в деліктному зобов’язанні – кредитору (потерпілому).
Зазначено, що зменшення розміру відшкодування заподіяної шкоди у зв’язку із майновим станом делінквента допускається з такими застереженнями: зменшення розміру відшкодування є правом, а не обов’язком суду; зменшення розміру відшкодування шкоди у зв’язку із матеріальним становищем делінквента допускається виключно у випадках, коли делінквентом є фізична особа; суд має враховувати матеріальний стан делінквента як такий. Мова не йде про порівняння матеріального становища потерпілого та делінквента; можливість зменшення розміру відшкодування заподіяної шкоди у зв’язку із матеріальним становищем делінквента не поширюється на випадки заподіяння шкоди скоєнням злочину; за правилами ч. 4 ст. 1193 ЦК України суд вправі зменшити розмір відшкодування заподіяної шкоди, а не повністю звільнити делінквента від цього обов’язку.
Визначено, що у разі заподіяння шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я реалізація права потерпілого буде мати місце в разі відшкодування йому двох складових шкоди: реальної шкоди, яка полягає у проведенні витрат на відновлення здоров’я (лікування, реабілітацію, догляд). Витрати потерпілого мають бути спрямовані безпосередньо на відновлення його здоров’я, а не на інші супутні цілі (благодійні внески у фонди тощо); упущеної вигоди, яка полягає у позбавленні потерпілого доходу в разі втрати ним професійної або загальної працездатності. Упущену вигоду можуть мати лише працездатні потерпілі.
У разі заподіяння шкоди смертю потерпілим є не померла особа, а інші суб’єкти, які понесли реальні збитки на поховання померлого (будь-які особи), та непрацездатні утриманці померлого, прямо передбачені в ЦК України.
Підрозділі 5.4 «Особливості виконання деліктних зобов’язань із заподіяння моральної шкоди» присвячено аналізу категорії «моральна шкода» в цивільному праві України та дослідженню особливостей виконання деліктного зобов’язання, підставою виникнення якого є заподіяння моральної шкоди потерпілому.
Запропоновано визначення моральної шкоди як негативних наслідків для внутрішньої, психічної сфери людини, її відчуттів, самопочуття, ментального здоров’я, що полягають у відсутності емоційного благополуччя та/або наявності психічного розладу.
Зазначено, що компенсація моральної шкоди має бути виключно в майновій формі, оскільки заподіяння моральної шкоди породжує деліктне зобов’язання, основною ознакою якого є майновий характер. Будь-які немайнові дії делінквента (вибачення, спростування інформації тощо) є іншими способами захисту порушених прав потерпілого, а не компенсацією моральної шкоди.
Зроблено висновок, що для визначення розміру компенсації моральної шкоди допустимим є виключно особистісний або індивідуальний підхід, який передбачає врахування чотирьох груп чинників: індивідуальні особливості конкретного потерпілого; об’єктивні обставини, за яких потерпілому заподіяно моральної шкоди; загальні підстави зменшення обсягу відшкодування заподіяної шкоди; вимоги розумності та справедливості.
У підрозділі 5.5 «Зміна деліктного зобов’язання та її вплив на реалізацію суб’єктивних прав та юридичних обов’язків суб’єктами деліктного зобов’язання» визначено, що деліктне зобов’язання через свою специфіку підлягає меншим змінам, ніж договірні зобов’язання, однак у ході реалізації прав та обов’язків його суб’єктів можлива зміна суб’єктного складу деліктного зобов’язання та його змісту.
Обґрунтовано, що в деліктному зобов’язанні потерпілий може передати своє право на відшкодування шкоди третій особі, якщо тільки заподіяна шкода не є нерозривно пов’язаною з його особою (зокрема не є шкодою, заподіяною здоров’ю потерпілого, пов’язаною зі смертю особи, моральною шкодою тощо). На погляд дисертантки, відступлення права вимоги в деліктах можливе тільки стосовно матеріальної шкоди, заподіяної майну потерпілого. У випадку заподіяння шкоди особистим немайновим благам право на її відшкодування має особистий характер і не підлягає відступленню.
Визначено, що заміна боржника (делінквента) у деліктному зобов’язанні може відбуватися в результаті універсального або сингулярного правонаступництва. Переведення боргу є можливим у будь-яких зобов’язаннях. Для деліктних зобов’язань існують спеціальні передбачені законом випадки заміни делінквента (досягнення неповнолітньою особою, що заподіяла шкоду, повноліття або набуття нею доходів чи майна, достатнього для відшкодування шкоди самостійно; покладення обов’язку відшкодування шкоди на безпосереднього заподіювача в силу ст. 1178 та ст. 1184 ЦК України).
Встановлено, що крім суб’єктного складу деліктного зобов’язання зміни можуть стосуватися і його змісту, зокрема розміру відшкодування шкоди (особливо це стосується триваючих деліктних зобов’язань, зокрема в разі заподіяння шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я).
У підрозділі 5.6 «Регрес при реалізації суб’єктивних прав та юридичних обов’язків суб’єктами деліктного зобов’язання» визначено, що регресні відносини в деліктних зобов’язаннях мають місце у трьох випадках: у разі виконання делінквентом свого обов’язку на користь одного із солідарних кредиторів-потерпілих (має місце тільки в разі множинності осіб на стороні кредитора); у разі виконання обов’язку відшкодування шкоди перед потерпілим одним із солідарних боржників; у разі відшкодування потерпілому шкоди особою, яка не є безпосереднім заподіювачем, а здійснила відшкодування в силу вказівки закону.
На думку дисертанта, несправедливим є правило ч. 2 ст. 544 ЦК України, відповідно до якого якщо один із солідарних боржників не сплатив частку, належну солідарному боржникові, який у повному обсязі виконав солідарний обов'язок, несплачене припадає на кожного з решти солідарних боржників у рівній частці. Застосування правила ч. 2 ст. 544 ЦК України є можливим, тільки якщо несплата одним із солідарних боржників своєї частки є результатом об’єктивних обставин, неможливості стягнення (наприклад, якщо юридичну особу – співборжником ліквідовано або вона є неплатоспроможною).
Регресні вимоги треба відрізняти від суброгації. Суброгація передбачає заміну осіб у вже наявному зобов’язанні із збереженням власне зобов’язання. При регресі одне зобов’язання замінює інше, однак переходу прав від одного кредитора до іншого не відбувається. У деліктних правовідносинах питання регресу та суброгації постає в разі наявності страхування цивільно-правової відповідальності делінквента або страхування майна, якому заподіяно шкоду. За наявності договору страхування цивільно-правової відповідальності делінквента страховик вправі звернутися до останнього з регресними вимогами виключно у випадках, прямо передбачених законодавством. У разі заподіяння шкоди застрахованому майну, страховик, який виплатив страхове відшкодування потерпілому, вправі звернутися з вимогою до делінквента за правилами суброгації.