ПЕДАГОГІЧНА ТА НАУКОВО-ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША (1819

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, аргументовано її актуальність, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, розкрито методи роботи, джерельну базу, наукову новизну, практичне значення, відображено апробацію, впровадження результатів дисертаційного дослідження, вміщено відомості про публікації, структуру та обсяг дисертації.

У першому розділі „Становлення Пантелеймона Куліша як просвітника, громадського діяча і педагога” вивчено та систематизовано наукову літературу, архівні матеріали з теми дослідження. З’ясовано провідні чинники, які зумовили формування особистості П. Куліша та його педагогічного світогляду; визначено етапи творчої діяльності педагога-просвітника.

Історіографічний пошук показав, що на всіх етапах розвитку національної гуманітарної думки вчені, культурні й освітні діячі присвячували наукові праці дослідженню особистості П. Куліша та його різнобічної діяльності. Розгляд широкого масиву різноманітних матеріалів, що стосуються життєвого і творчого шляху вченого засвідчив, що ґрунтовно вивчалася його літературна, перекладацька, етнографічна діяльність; дістала належної оцінки постать П. Куліша як письменника, історика, філософа, фольклориста.

У ході вивчення джерел з проблеми дослідження виділено 4 етапи в розвитку досліджень педагогічної та науково-просвітницької діяльності П. Куліша:

– перший (друга половина ХІХ ст. – 1916 р.) – становлення загальних основ вивчення творчої спадщини педагога. Виявлено, що вчені, дослідники у межах цього етапу (Б. Грінченко, О. Маковей, І. Пулюй, В. Шенрок, В. Щурат) займалися упорядкуванням біографії П. Куліша, джерельну базу якої становили спогади сучасників, його мемуарна спадщина, кореспонденція з різними громадськими діячами. З огляду на це фактологічний матеріал біографій має дещо суб’єктивний характер, але водночас слугує джерелом вивчення окремих аспектів педагогічної та просвітницької діяльності П. Куліша;

– другий (1917 р. – 20-ті рр. ХХ ст.) – активізація досліджень педагогічно-просвітницької спадщини П. Куліша, який відзначається посиленою увагою до його різнобічної творчої діяльності. У наукових розвідках цього періоду показано визначну роль П. Куліша у національно-визвольному русі другої половини ХІХ ст., яка сприяла пробудженню національної самосвідомості народу (М. Грушевський, Д. Дорошенко, С. Єфремов, Є. Кирилюк, В. Міяковський, М. Могилянський та ін.). Різноманітність праць цього періоду про життя і творчість П. Куліша викликала необхідність класифікувати їх за напрямами його діяльності. Нами виділено дослідження і розвідки, які висвітлюють видавничу (П. Рулін, В. Міяковський, М. Возняк), етнографічну (І. Айзеншток, В. Данилов, А. Лобода, В. Петров, П. Рулін, Ф. Савченко, І. Теліга, О. Юровська, К. Юрченко), літературно-критичну (С. Єфремов, А. Ковалівський, П. Рулін та ін.), педагогічну (С. Дорош, М. Стороженко, І. Ткаченко), перекладацьку (П. Житецький, М. Комаров, В. Крижанівський, Н. Сагарда) діяльність ученого;

– третій (30-ті р. – перша половина 80-х рр. ХХ ст.) характеризується висвітленням біографічних фактів життя, змісту і напрямів творчості П. Куліша з позицій радянської історіографії. Так, він мав тавро „українського буржуазного націоналістичного діяча”. Його національні погляди оцінювалися однозначно негативно, як контрреволюційні, антинародні; його особистість протиставляли Т. Шевченкові. Останнього розглядали і сприймали як революційного демократа, захисника народу, а антитезою завжди виступав П. Куліш – прибічник консервативного чи й реакційного табору. У межах цього етапу значний внесок у вивчення особистості П. Куліша і його творчої праці було зроблено вченими, які працювали на ниві української справи за кордоном (М. Антонович, М. Кордуба, І. Лотоцький, Ю. Луцький, Є. Маланюк, Д. Чижевський та ін.). Вони намагалися оцінювати творчу спадщину П. Куліша об’єктивніше, без упередженості й політичної заангажованості;

– четвертий (друга половина 80-х рр. ХХ ст. – до сьогодення) – вивчення творчої спадщини вченого з позицій сучасної педагогічної, історичної, літературознавчої наук. У наукових працях Р. Багрій, М. Бойка, В. Владимирової, П. Гончарука, Л. Грінберг, Т. Должикової, М. Жулинського, С. Ковпік, Є. Нахліка, Л. Похилої, А. Сініциної, В. Терлецького, О. Федорука, О. Шокало, Ж. Янковської та ін. на основі архівних матеріалів досліджено наукову біографію П. Куліша – письменника, етнографа, перекладача, філолога, культуролога, філософа, релігієзнавця, публіциста, історика, драматурга, поета, історіософа.

У ході історіографічного огляду встановлено, що інтерес до особистості П. Куліша як педагога активізувався останнім часом, що засвідчують розвідки сучасних учених-дослідників української історії педагогіки Л. Березівської, Н. Гупана, І. Зайченка, Н. Побірченко. Разом з тим педагогічна й просвітницька діяльність ученого розглянута побіжно, без ґрунтовного наукового аналізу. Не визначено внеску П. Куліша як представника модерної педагогічної думки у розвиток національної освіти, теорію і практику навчання й виховання.

У процесі дослідження з’ясовано, що важливими чинниками формування особистості П. Куліша та його педагогічного світогляду були: родинні – виховання на християнських традиціях та уснопоетичній народній спадщині; прихильне ставлення членів родини до українського народу; культурно-освітні – навчання у Новгород-Сіверському повітовому училищі (1829–1833), Новгород-Сіверській гімназії (1833–1837) та Київському університеті св. Володимира (1839–1840); науково-педагогічні – спілкування із визначними українськими (М. Максимовичем, М. Юзефовичем), російськими (П. Плетньовим), польськими (М. Грабовським) громадськими діячами, що позначилося на його творчій діяльності; науково-пошукова робота, етнографічні експедиції, вивчення усної народної творчості; праця, спрямована на розвиток і втілення української національної ідеї.

На основі аналізу широкого кола джерел, а також існуючих періодизацій життєвого шляху П. Куліша, визначено етапи творчої діяльності вченого:

1) початок педагогічної і викладацької діяльності (1841–1847) в освітніх закладах Луцька (1841), Києва (1841–1845), Рівного (1845), Петербурга (1845–1846), а також наукової діяльності з вивчення історичного минулого, збирання і систематизації фольклору, етнографічних матеріалів (твори „Михайло Чарнишенко”, 1843; „Україна”, 1843), усвідомлення ідеї просвітництва, суть якої – створення україномовних шкіл, видання підручників рідною мовою, активізація видавничої діяльності, розвиток української літератури;

2) заслання та заборони права друку (1847–1855) – арешт у справі Кирило-Мефодіївського товариства (1847); роки заслання, поневірянь, заборона друкувати твори. У цей час П. Куліш займався самоосвітою, вивченням іноземних мов, упорядкуванням етнографічних збірників, написанням творів з історичної тематики;

3) інтенсивної науково-просвітницької праці (1856–1864) – період активної націєтворчої діяльності П. Куліша. Лібералізація суспільного життя у 50-х рр. ХІХ ст. дала можливість здійснювати широку просвітницьку та громадську практику. Як активний член Петербурзької громади, П. Куліш розгорнув видавничу діяльність, результатом якої стало видання книг, публікація статей з української етнографії, освіти, виховання, мови, літератури, задля чого він заснував у Петербурзі власну друкарню. Працював над унормуванням українського правопису, створенням рідномовного підручника „Граматка” (1857), виданням „Сільської бібліотеки” – серії науково-популярної літератури для народу відомої під назвою „метелики”, перекладом релігійних творів українською мовою („Проповеди на малороссійском языке, протоіерея Василія Грегулевича”, 1857). П. Куліш боровся за право на видання періодичного органу „Хата” (1860), співпрацював із редакцією загальноукраїнського журналу „Основа” (1861–1862);

4) трансформації світогляду (1865–1882) – період змін світоглядної парадигми П. Куліша. Протягом 1865–1867 рр. він працював на урядовій службі в Установчому Комітеті Царства Польського у Варшаві. В результаті вивчення польських архівних матеріалів, з’ясування невідомих фактів з історії України, П. Куліш переосмислив погляди щодо історичного минулого, що знайшло відображення у тритомнику „История воссоединения Руси” (1874–1877) і праці „Мальована гайдамаччина” (1876). У 1882 р., за посередництва польського письменника Ю. Крашевського, П. Куліш став ініціатором польсько-української культурної співпраці. На знак примирення двох народів він видав брошуру „Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 рік” (1882);

5) творчого усамітнення (1883–1897) – праця задля культурного збагачення народу. На родинному хуторі Мотронівка П. Куліш зайнявся перекладацькою справою: переклав 13 драм В. Шекспіра, п’єси „Дон-Жуан” і „Чайльд-Гарольд” Дж. Байрона, багато творів Й. Шіллера, Й. Гете та Г. Гейне. Визначною у цей період стала праця над перекладом Біблії українською мовою.

Дослідження становлення П. Куліша як просвітника, громадського діяча і педагога дало змогу довести, що він володів природженим талантом учителя, наставника. До педагогічної діяльності він прагнув з юнацьких літ, але під впливом об’єктивних і суб’єктивних обставин йому не вдалося зробити кар’єру вчителя і викладача університету. Незважаючи на це, він протягом життя працював задля піднесення рівня знань народу, його національного та культурно-освітнього відродження.

У другому розділі „Питання освіти та виховання дітей і молоді у творчій спадщині Пантелеймона Куліша” схарактеризовано загальнопедагогічні погляди; проаналізовано зміст підручників, створених П. Кулішем; виявлено освітньо-виховні ідеї його художньої спадщини.

Педагогічні погляди П. Куліша висвітлені у статтях „Устня мова з науки” (1861), „Перегляд українських книжок” (1861), „Какие руководства удобнее употреблять при первоначальном обучении крестьянских детей?” (1862), „Простонародность в украинской словесности” (1862), „Викохування дітей” (1869), „Викохування дітей за підмогою школи” (1869) та ін. Як засвідчило вивчення науково-педагогічної спадщини, праці вченого були спрямовані на дослідження педагогічних проблем, вироблення засад навчально-виховного процесу в школі.

Аналіз педагогічної спадщини П. Куліша показав, що значну увагу він приділяв питанням дошкільного виховання. Предметом його зацікавлень було виховання дітей у сім’ї від народження і до вступу до школи. Він обґрунтував необхідність виховання дитини з перших днів життя як цілеспрямовану і організовану діяльність батьків з метою формування у неї світоглядних переконань, міцних моральних основ, національних почуттів, які значною мірою визначатимуть її майбутню життєдіяльність. П. Куліш наголошував на окремих аспектах сімейного дошкільного виховання, а саме: виховання слід розпочинати із перших днів життя дитини; з раннього віку батьки повинні виховувати дитину фізично, морально, розумово, що є головною умовою її фізичного і духовного здоров’я; великою є роль ігрової діяльності у розвитку дитини, становленні її світогляду; відповідальність батьків за виховання дітей, уникання вседозволеності, любов і повага до дитини, відсутність тілесних покарань – важлива умова правильного виховання; дитина схильна наслідувати дії та вчинки дорослих, тому визначним виховним впливом може стати правильно організована поведінка батьків; сформовані у дитинстві світогляд, переконання і моральні якості залишаються на все життя.

Встановлено, що особливу увагу П. Куліш приділяв питанням українського шкільництва. Педагог-просвітник виступав за такий процес здобуття освіти, який забезпечує розвиток розумових і пізнавальних можливостей учнів. Метою навчання він визначав здобуття учнями корисних і міцних знань, формування у них прагнення пізнавати нове, сприяння розвитку мислення, набуття практичних умінь і навичок. П. Куліш був переконаний, що найбільш ефективно такі цілі можна реалізувати лише шляхом україномовного навчання із врахуванням ідеї народності та природовідповідності. Він вважав, що навчально-виховний процес слід нерозривно поєднувати з історією, мовою, національними традиціями, з особливостями хліборобської культури українського народу, тим самим створювати умови для врахування природних задатків дитини, її індивідуальних особливостей, сприяти її особистісному зростанню. П. Куліш був переконаний, що, виховуючи підростаюче покоління на національному ґрунті, необхідно забезпечувати єдність національного і загальнолюдського, вносити у громадську свідомість національну рівність, взаємну повагу і толерантність.

Дослідження показало, що П. Куліш виступав за триступеневу освіту: дошкільне сімейне виховання; навчання в школі; вища освіта. Він наголошував на необхідності співпраці сім’ї і школи, на взаємодоповненні виховного впливу родинної педагогіки та шкільного навчально-виховного процесу, на їх взаємодії і взаємопідтримці. У цьому контексті він ставив високі вимоги до особистих якостей вчителя, а саме: різнобічна підготовка, високий рівень духовної культури. Процес навчання, на думку П. Куліша, має ґрунтуватися на науково розроблених методах навчання. Крім того, важливим є використання у практиці вітчизняної школи зарубіжного досвіду з метою запозичення кращих освітніх надбань передових країн світу.

У ході дослідження з’ясовано, що педагог-просвітник наголошував на необхідності освіти для жінок, що є запорукою їх самостійності та самодостатності, а також інтеграції в суспільство як повноправних і повноцінних учасників.

Загальнопедагогічні погляди П. Куліша, сформовані на основі аналізу актуальної системи освіти і практики минулого, порушували важливі навчально-виховні проблеми, були спрямовані на пошук їх ефективного вирішення.

Встановлено, що у педагогічній діяльності П. Куліша важливим напрямом було створення підручників українською мовою. У 1846 р. вийшла його праця „Повесть об украинском народе” – альтернативна навчальна книга з історії України, призначена дітям та дорослим для самостійного початкового ознайомлення з історією України. Аналіз змісту книги дав можливість з’ясувати, що для неї характерні: доступність для самостійного читання (легкий для розуміння виклад історичного матеріалу з використанням українського фольклору); науковість (ґрунтується на історичних фактах, одержаних під час наукових досліджень); чіткість структури (хронологічно зважені окремі розділи книги).

Незважаючи на складні суспільно-політичні умови, П. Куліш створив і видав перший підручник для початкового навчання грамоти українською мовою „Граматка” (1857; 1861), який є пам’яткою педагогічної та суспільної думки епохи, значним внеском у розвиток вітчизняного підручникотворення.

Відповідно до сучасної типологізації підручників для початкової школи „Граматку”(1857; 1861) П. Куліша визначено як інтегрований підручник для початкового навчання, який об’єднує зміст декількох навчальних предметів, а саме: навчання грамоти, арифметика, християнська мораль, усна народна творчість, історичні відомості, що доповнюють один одного і сприяють формуванню у дітей системи знань, умінь і навичок.

Підручники П. Куліша, з яскраво вираженим національним характером і практичним напрямом, відіграли важливу роль в українському освітньому відродженні в другій половині ХІХ ст.

У ході вивчення художньої творчості (поезія, поеми, проза) П. Куліша з’ясовано, що вона містить освітньо-виховні ідеї, а саме: критика тогочасної шкільної науки догматичної, формальної, сповненої схоластики, („Хутірська філософія і віддалена од світу поезія”, 1879; „Маруся Богуславка”, 1899); необхідність національної спрямованості освіти і виховання, яка відповідала б потребам народу: рідна мова викладання, вивчення української історії, етнографії („Яков Яковлевич”, 1852; „Остап Вересай. Сокиринський кобзар”, 1868); важливість сімейного виховання у становленні особистості дитини („Михайло Чарнишенко”, 1843; „Майор”, 1860); виховання у дітей і молоді шанобливого ставлення до традицій свого народу, історії, мови, природи („На почтовій дорозі в Малоросії”, 1859; „Українські незабудки”, 1861; „Старосвітське дворище”, 1861).

У третьому розділі „Зміст і спрямованість науково-просвітницької діяльності Пантелеймона Куліша” схарактеризовано основні її напрями, а саме: активна участь у діяльності просвітницьких організацій, боротьба за становлення і утвердження української мови, робота у періодичних виданнях, видавнича, перекладацька, етнографічно-культурницька праця.

У складних суспільно-політичних умовах ХІХ ст., коли українська мова, розвиваючись, зазнавала утисків та обмежень, П. Куліш активно боровся за її утвердження у всіх сферах суспільного життя. Він один із перших висловив думку про самобутність української мови („Об отношении малороссийской словесности к общерусской”, 1857; „Переднє слово до громади”, 1860; „Об издании украинского словаря”, 1861; „Ответ Московському Дню”, 1862); про необхідність її удосконалення до рівня розвинених літературних мов („Взгляд на малороссийскую словесность, по случаю выхода в свет книги: Народні оповідання Марка Вовчка”, 1857; „Погляд на усну словесність українську”, 1860; „Ответ на письмо с Юга”, 1862); про запровадження рідної мови у школах („Устня мова з науки”, 1862; „Ответ „Бояну”-Стебельскому на „Письмо до Кулиша”, 1867); про видання підручників українською мовою („Перегляд українських книжок”, 1862).

Аналіз праць П. Куліша засвідчив, що освітнє відродження української нації, збереження її культури та самобутності він вбачав у становленні і розвитку рідного слова. Вчений наголошував, що наукова, літературна мова повинні розвиватися на народній основі („Дві мови, книжня і народня”; „Ответ „Бояну”-Стебельскому на „Письмо до Кулиша”, 1867; „Простонародность в украинской словесности”, 1862), що забезпечить її повнозначність і національний характер, а також духовну єдність поколінь. Він став розробником української фонетичної правописної системи, відомої під назвою „кулішівка”, що дало можливість зберегти особливості народної мови, використати її як демонстраційний матеріал. Орфографія, що її запровадив П. Куліш, поступово набула поширення по всій Україні, тим самим заклала підвалини сучасного українського фонетичного правопису.

Вчений переклав рідною мовою цілу низку драматичних творів В. Шекспіра, творів Д. Байрона, Ф. Шіллера, ліричних поезій Г. Гете, прагнучи донести до народу духовне багатство європейської культури. З метою формування національної свідомості українців, піднесення духовності він працював над перекладом Біблії українською мовою.

Дослідження показало, що одним із напрямів просвітницької діяльності вченого є етнографічно-культурницький. П. Куліш ставив за мету виокремлення, розвиток і збереження української культури як самобутнього утворення, вагомою складовою якої є фольклорно-етнографічна спадщина. Наукові пошуки зразків українського фольклору та етнографії П. Куліш активно розгорнув у 1843–1845 рр. на Правобережній Наддніпрянщині, зокрема на Київщині та Черкащині, завдяки чому записав українські пісні, думи, перекази, легенди, казки, повір’я, вивчав характерні особливості народного побуту. Вагомого значення вчений надавав українським народним пісням, які відтворюють духовний і соціальний світ українців („О малороссийских песнях”). Зібраний етнографічний матеріал П. Куліш вперше видав у збірці „Украинские народные предания” (1847). Визначною працею вченого у галузі етнографії стали „Записки о Южной Руси” (1856–1857), які становлять цілісний етнографічний матеріал, упорядкований новаторським, оригінальним на той час способом.

У ході дослідження встановлено, що етнографічно-культурницький напрям діяльності П. Куліша здійснювався у трьох аспектах: 1) етнографічні дослідження; 2) літературна творчість; 3) літературна критика. Достовірне висвітлення народного побуту українців, їх звичаїв, традицій було його основним завданням у літературній творчості та основним принципом літературної критики („Характер и задачи украинской критики”, 1861). Предметом критичного аналізу була творча спадщина таких видатних українських письменників, як М. Гоголь, М. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Климентій Зіновій, І. Котляревський, Марко Вовчок, Т. Шевченко та ін. („Взгляд на малороссийскую словесность, по случаю выхода в свет книги: „Народні оповідання Марка Вовчка”, 1857; „Погляд на усну словесність українську”, 1860; „Обзор украинской словесности. Котляревський”, 1861; „Обзор украинской словесности. Артемівський-Гулак”, 1861; „Обзор украинской словесности. Климентій”, 1861; „Обзор украинской словесности. Гоголь, как автор повестей из украинской жизни и истории”, 1861 та ін.).

З’ясовано, що просвітницькою спрямованістю також характеризується журналістська, видавнича та редакторська діяльність П. Куліша, пов’язана, з одного боку, з періодикою другої половини ХІХ ст. („Хата” (1860), „Основа” (1861–1862), „Правда” (1867–1870), з іншого – активною ініціативною видавничою програмою.

Пантелеймон Куліш співпрацював із членами Кирило-Мефодіївського товариства, метою діяльності яких було формування національної ідеї, збереження культурної самобутності українського народу в загальнослов’янському контексті. Важливим засобом у цій справі П. Куліш вважав друковане слово. Внаслідок арешту в справі Кирило-Мефодіївського товариства, він не мав змоги реалізовувати видавничу програму. Лише у складі просвітницької організації Петербурзька Громада він втілив свої наміри: заснував у Петербурзі „Друкарню П.А. Куліша”, яка відіграла вагому роль у культурно-освітньому відродженні рідного народу.

Проведені дослідження показали, що П. Куліш вів боротьбу за створення українського журналу у період тяжких цензурних митарств („Объявление об издании в 1860 году Украинских сборников”, „Цель и характер украинского литературно-политического журнала [Хата]”, „Об украинском альманахе под заглавием „Хата” (Объявление для печати ХІХ в.”). Періодичний орган, на його думку, має великий просвітницький потенціал, здатен формувати національно зорієнтоване суспільство. У 1860 р. П. Куліш видав україномовний альманах „Хата”, де вмістив твори Т. Шевченка, Є. Гребінки, Я. Щоголева, Марка Вовчка, Ганни Барвінок.

Встановлено, що активна громадянська позиція вченого найяскравіше виявилася за часів видання журналу „Основа” (1861–1862) – першого загальноукраїнського друкованого органу. У дослідженні визначено, що серед напрямів діяльності П. Куліша в „Основі” були такі: боротьба з цензурними перешкодами; публікації педагогічно-просвітницького характеру, висвітлення проблем українського шкільництва; виступи на захист української мови як оригінальної і самобутньої; друкування творів українських письменників і поетів як підтвердження високого розвитку української мови та її значення для літературної творчості; друкування критичних статей з української літератури; систематична робота над словником української мови; публікація розвідок з історії України та етнографії; висвітлення питань народного господарства і економіки.

З середини ХІХ ст. П. Куліш активно виступав як редактор і видавець творів українських письменників. Він видав повне зібрання творів, листів, матеріалів до біографії М. Гоголя („Записки о жизни Миколая Васильовича Гоголя”, 1856).
У 1858 р. – твори і оповідання Марка Вовчка („Народні оповідання Марка Вовчка”), Г. Квітки-Основ’яненка („Григорій Квітка (Основ’яненко) и його повісті. Слово на новий виход Квітчаних повістей”). Ці твори П. Куліш вважав вагомими в просвітницькій справі, оскільки вони популяризували народне українське життя.

У ході дослідження встановлено, що для П. Куліша народна освіта була основною рушійною силою культурного розвитку, а також засобом формування національної свідомості українців. Він наголошував, що лише та освіта є життєдайною, яка відповідає характеру народного життя і його потребам. Водночас учений розумів, що грамотність ще не досить поширена серед народу, а існуючі навчальні заклади не всім доступні. Тому важливим духовним засобом освіти є, на його думку, релігійні твори рідною для народу мовою, здатні виховувати високі духовні якості людини. З цією метою П. Куліш переклав і видав „Проповеди на малороссійском языке, протоіерея Василія Грегулевича” (1857).

Вагомим внеском П. Куліша в розвиток національної освіти є видання першого україномовного підручника „Граматка” (1857), а також серії науково-популярних книг для народу „Сільська бібліотека” (1860–1862), які були укладені рідною мовою та містили твори українських письменників Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, О. Сторожука, П. Кузьменка та ін. Зміст підручників та їх спрямованість сприяли зростанню освіченості українського населення, підвищенню його грамотності, а отже, зростанню самосвідомості.