Пількевич В.Л. Організаційно-правове забезпечення управління державним майном в Україні

summary

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета та завдання, об’єкт і предмет, методологічна основа дослідження, наукова новизна, теоретичне та практичне значення результатів дослідження, подається інформація про ступінь її апробації та публікацій результатів дисертаційного дослідження, його структуру та обсяг.

Перший розділ “Загальна характеристика управління державним майном” присвячений з’ясуванню природи та сутності держави як суб’єкта права державної власності та управління державним майном, поняття та змісту управління державним майном, а також конституційно-правової основи управління державним майном.

У підрозділі 1.1 „Держава як суб’єкт права власності і суб’єкт управління державним майном” визначено, що для характеристики управління державним майном визначальне значення має поняття держави як суб’єкта права державної власності і як суб’єкта державного управління, в тому числі й у сфері управління державним майном. При цьому дисертант виходить з того, що основне соціально-політичне призначення держави полягає у здійсненні нею системи відповідних функцій, для здійснення яких вона повинна мати у власності відповідне майно. У зв’язку з цим спростовується точка зору окремих авторів, що нібито у перспективі треба відмовитися від такого феномена як державна власність.

За результатами аналізу законодавства України, яке регулює відносини власності, в роботі відзначається, що в державній власності може бути будь-яке майно, що поняття „об’єкти державної власності” і „державне майно” є по суті синонімічними. Крім того, в роботі наголошується на відмінностях держава як суб’єкта права державної власності від інших суб’єктів права власності. Це відображається насамперед у тому, що вона поєднує в собі властивості суб'єкта політичної влади і суб’єкта права власності, зміст суб'єктивного права якого має ряд істотних особливостей. Сюди відноситься насамперед те, що держава як суб'єкт політичної влади сама визначає на законодавчому рівні, яким змістом будуть наповнені її правомочності як власника. У такий спосіб держава визначає параметри державного управління у сфері управління державним майном. Крім того, державній власності властивий публічний характер. На відміну від інших суб’єктів права власності, держава зобов’язана володіти, користуватися і розпоряджатися майном в інтересах суспільства, а тому свобода держави-власника не може бути безмежною.

В роботі також відзначено, що держава здійснює управління своєю власністю у специфічних формах, які не властиві для цивільно-правових відносин власності. Поєднуючи в собі ознаки суб’єкта політичної влади і суб’єкта права державної власності, держава виступає не тільки суб’єктом права власності, а й суб’єктом управління державним майном, яке опосередковується здебільшого нормами адміністративного права.

У підрозділі 1.2 „Поняття та зміст управління державним майном” аналізуються поняття та зміст управління державним майном та його співвідношення з повноваженнями держави як суб’єкта права державної власності. З цього питання сформувалося принаймні дві позиції. Якщо одні автори зміст права управління державним майном визначають у межах традиційних повноважень володіння, користування та розпорядження майном, які у сукупності складають зміст права власності, то інші – вважають, що відносини власності не можна ототожнювати з відносинами щодо управління даною власністю.

Аналізуючи точки зору на цю проблему, дисертант в цілому поділяє позицію тих авторів, які вважають, що зміст управління державним майном слід визначати у межах традиційних повноважень власника. Водночас дисертант, враховуючи здобутки теорії державного управління та науки адміністративного права, вважає, що зміст управління державним майном може бути розкритий через цілі та завдання, функції та методи управління у цій сфері. Так, основні, стратегічні цілі державного управління (в тому числі державним майном) визначені насамперед у ст. 1 та 3 Конституції України, згідно з яким Україна є соціальною державою, де людина визнається найвищою соціальною цінністю, а їх її права і свободи визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Що ж стосується конкретних цілей управління державним майном, то до них дисертант, зокрема, відносить збільшення доходів державного бюджету, забезпечення передумов для економічного зростання, оптимізація кількості об’єктів, які можуть знаходитися у державній власності, підвищення конкурентноздатності державних підприємств, створення матеріальної основи для надання державних соціальних послуг тощо.

З метою з’ясування змісту управління об’єктами державної власності в роботі визначається на концептуальному рівні комплекс функцій державного управління, які здійснюються в процесі управління державним майном. До таких функцій, в яких опосередковуються процеси управління державним майном, дисертант відносить насамперед такі функції як прогнозування, планування, організація, регулювання, координація, контроль тощо.

На думку дисертанта, одним із ключових елементів змісту управління державним майном є методи державного управління, які використовуються і в процесі управління державним майном. Конкретний зміст відповідних функцій та методів управління у сфері управління державним майном опосередковується у тих повноваженнях (правах і обов’язках), якими наділені відповідні органи державного управління у цій сфері відповідними нормативно-правовими актами.

У підрозділі 1.3 „Конституційно-правові основи управління державним майном” констатується, що одним із ключових елементів механізму державного управління, в тому числі у сфері управління державним майном є право. У загальному вигляді воно представляє систему загальнообов’язкових встановлених державою норм (правил поведінки), дотримання яких забезпечується у разі необхідності державним примусом. Своєрідним стрижнем правової системи є насамперед Конституція України як основний закон держави, нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, що регулює основоположні суспільні відносини, які складаються у зв’язку з організацією та здійсненням державного управління в широкому смислі. У такому контексті в роботі аналізуються норми Конституції, які містять своєрідну першооснову для законодавчого регулювання суспільних відносин, що складаються у сфері управління державним майном.

На думку дисертанта, роль конституційних норм полягає у встановленні основ правового режиму майна державної власності, принципів управління таким майном з боку відповідних органів держави, гарантій використання майна для задоволення державних і суспільних потреб та його охорони, а також у встановленні основ розмежування компетенції органів державної влади у сфері управління цим майном.

Своєрідний рівень законодавчого регулювання суспільних відносин, що складаються у сфері управління, уособлюють Цивільний кодекс України, Господарський Кодекс України та інші кодифікаційні законодавчі акти, які визначають основи цивільної правосуб'єктності держави та її органів, правовий режим майна державної власності тощо. Крім кодексів, до системи нормативно-правових актів, які відіграють провідну роль у системі правового регулювання управління державним майном, відносяться також звичайні закони, які можуть бути статутними або галузевими. До перших відносяться закони, які визначають правовий статус органів виконавчої влади, що здійснюють відповідні повноваження у сфері управління державним майном (наприклад, Закон „Про місцеві державні адміністрації”), а до других – закони, які регулюють питання управління і розпорядження державним майном як у цілому, так і в окремих галузях народного господарства (Закон “Про власність”)

Відповідну роль у регулюванні суспільних відносин, що виникають з приводу управління державним майном, відіграють також підзаконні нормативно-правові акти, які також утворюють цілісну підсистему систему. Серед них на першому місці – нормативно-правові акти Президента України, Кабінету Міністрів України, які видаються на основі Конституції та законів України. В роботі аналізуються також відповідні рішення Конституційного Суду України, які справляють відповідний вплив на правозастосування органів виконавчої влади у сфері управлінні державним майном.

Другий розділ “Система органів управління державним майном” присвячений аналізу системи органів, виконавчої влади (органів державного управління), які здійснюють управління державним майном.

У підрозділі 2.1 „Загальна характеристика системи органів державного управління в Україні” констатується, що сучасна Українська держава здійснює управління державним майном через розгалужену систему всіх органів державної влади, яка будується відповідно до конституційного принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. У такому контексті в роботі до системи органів державного управління в широкому розумінні відносяться:

1) Верховна Рада України, до повноважень якої віднесено законодавче регулювання суспільних відносин, а також здійснення парламентського контролю та інших функцій практично у всіх сферах суспільного життя, в тому числі у сфері управління державним майном;

2) Президент України, який хоч і проголошений главою держави, проте здійснює відповідні управлінські функції у всіх сферах суспільного життя, в тому числі у сфері управління державним майном;

3) органи виконавчої влади (Кабінет Міністрів України та інші центральні і місцеві органи виконавчої влади), які здійснюють безпосереднє управління об’єктами права державної власності;

4) органи судової влади (Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції), які впливають на сферу правотворчості та правозастосування у сфері управління державним майном;

5) інші органи, які здійснюють відповідні функції щодо управління державним майном (наприклад, органи прокуратури). Сказане обґрунтовується тим, що кожен орган держави з метою реалізації її функцій і завдань наділяється нею відповідними матеріальними і фінансовими ресурсами, якими він розпоряджається в межах своїх повноважень.

Водночас дисертант констатує, що в адміністративно-правовому аспекті ключова роль у механізмі управління державним майном належить насамперед органам виконавчої влади, які утворюють відносно відокремлену підсистему органів, якій властивий системний характер. З урахуванням здобутків науки адміністративного права до системи органів виконавчої влади, яка будується відповідно до системи адміністративно-територіального устрою, дисертант відносить такі основні ланки: Кабінет Міністрів України як вищий орган в системі органів виконавчої влади; центральні органи виконавчої влади; місцеві органи виконавчої влади. Саме у такому значенні аналізується в цій роботі поняття „система органів державного управління” стосовно управління державним майном.

У підрозділі 2.2 „Кабінет Міністрів України як суб’єкт управління державним майном” констатується, що серед органів виконавчої влади чи не найважливіша роль в управлінні державним майном (як і в інших сферах державного управління) належить насамперед Кабінету Міністрів України, Така роль цього органу, на думку дисертанта, визначається його статусом як вищого органа в системі органів виконавчої влади. При цьому визначальним є те, що за характером та обсягом компетенції він є органом загальної компетенції, діяльність якого має характер міжгалузевого керівництва, тобто поширюється на всі сфери суспільного життя, в тому числі і на сферу управління державним майном.

Така конституційна природа Кабінету Міністрів України зумовлює природу його повноважень щодо проведення єдиної державної політики у сфері управління державним майном шляхом реалізації комплексу управлінських функцій. У зв’язку з цим в роботі обґрунтовується теза про те, що провідна роль Кабінету Міністрів України у сфері управління державним майном найповніше відображається у реалізації таких функцій як прогнозування, планування, організація, регулювання, облік та контроль. У зв’язку з чим у роботі аналізуються основні прояви реалізації урядом цих функцій. Зокрема, як прояв реалізації функцій прогнозування і планування у сфері управління державним майном у роботі кваліфікується насамперед розробка Державної програми приватизації, в якій визначаються цілі, пріоритети та умови приватизації.

До організаційно-установчих повноважень Кабінету Міністрів України, в яких опосередковується функція організації у сфері управління державним майном, відносяться заснування державних підприємств та установ, створення органів управління державним майном, віднесення державних підприємств, установ та організацій до сфери управління відповідних міністерств та інших центральних органів виконавчої влади тощо.

Проявом реалізації з боку Кабінету Міністрів України функції регулювання, суть якої полягає у регулюванні управлінських відносин, є затвердження методик розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна, оцінки вартості майна під час приватизації. Серед них дисертант виділяє також постанови, в яких визначається правовий статус органів, уповноважених здійснювати управління державним майном.

До ключових функцій управління державним майном, яка співвідноситься з повноваженнями Кабінету Міністрів України як суб’єкта здійснення права державної власності і суб’єкта управління державним майном, дисертант відносить також функції обліку та контролю за використанням державного майна. Ці функції пронизують всі стадії і функції управлінського процесу державним майном. За результатами здійснення відповідного контролю Кабінет Міністрів України може видавати спеціальні постанови.

За змістом цього підрозділу, зокрема, визначено, що вся система цих функцій здійснюється здебільшого в адміністративно-правових формах, які характеризують Кабінет Міністрів України як суб’єкт права державної власності і як суб’єкт управління державним майном. Іншими словами, поза управлінням ніякі правомочності Кабінету Міністрів України як суб’єкта здійснення права державної власності існувати не можуть. Сказане стосується й цивільно-правових відносин, для виникнення більшості яких потрібен акт цього органу виконавчої влади. Проте повноцінне виконання цих функцій багато в чому стримується відсутністю Закону України „Про Кабінет Міністрів України”, як цього вимагає ст. 120 Конституції України. В цьому Законі мають бути визначені функції і орієнтовні повноваження уряду у сфері управління державним майном.

У підрозділі 2.3 „Центральні органи виконавчої влади у системі органів управління державним майном” визначено, що своєрідний рівень управління державним майном утворюють центральні органи виконавчої влади. На відміну від Кабінету Міністрів України, який в принципі також є центральним органом виконавчої влади, це органи спеціальної (галузевої або міжгалузевої) компетенції, які здійснюють управління у вузько визначених сферах суспільного життя, включаючи сферу управління державним майном. Відповідно до Указу Президента України “Про систему центральних органів виконавчої влади” від 15 грудня 1999 р. № 1572 до цієї системи входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

В руслі даного підходу в роботі аналізуються ключові повноваження у сфері управління державним майном міністерств, державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади, які за змістом законодавства України здійснюють щодо державного майна організаційні, регулятивні, розпорядницькі, координаційні, контрольні та інші функції державного управління. Такий характер повноважень центральних органів виконавчої влади у сфері управління державним майном випливає і зі змісту багатьох галузевих законів України, а також відповідних положень про центральні органи виконавчої влади, згідно з якими вони здійснюють відповідно до законодавства України функції з управління об’єктами державної власності, що належать до сфери їх управління. При цьому в механізмі управління державним майном кожен центральний орган виконує специфічну роль.

Серед цих органів ключова роль належить Фонду державного майна України, який у сучасних умовах згідно зі схемою організації та взаємодії центральних органів виконавчої влади, яка затверджена відповідним Указом Президента України від 15 грудня 1999 р., визначається як центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом. Такий характер цього органу випливає, по-перше, з того факту, що необхідність існування Фонду державного майна України в механізмі управління державним майном прямо передбачена в Конституції України. По-друге, його спеціальний статус визначається особливим порядком призначення Голови Фонду державного майна України. По третє, правовий статус Фонду державного майна має бути визначений у спеціальному законі.

У зв’язку з цим треба відзначити, що прийняття закону про Фонд державного майна багато в чому стримується через різне розуміння місця цього органу в механізмі управління державним майном. За змістом дослідження цього органу дисертант дійшов висновку, що основне функціональне призначення Фонду державного майна України полягає у впровадженні єдиної державної політики не тільки у сфері приватизації державного майна, а й сфері управління держаним майном, яка не пов’язана з процесом приватизації. У зв’язку з цим повноваження Фонду у сфері управління державним майном умовно поділяються на дві групи: повноваження, які опосередковують процеси приватизації державного майна (що об’єктивно також є проявом управління державним майном), і повноваження, які спрямовані на забезпечення ефективного використання державного майна іншими суб’єктами, уповноваженими здійснювати управління державним майном, в тому числі державними підприємствами та установами, за якими це майно закріплене на праві господарського відання чи оперативного управління.

У такому сенсі Фонд державного майна України визначається як центральний функціональний орган виконавчої влади, який координує та спрямовує діяльність всіх інших органів управління державним майном. А тому його статус не може визначатися підзаконними актами : постановами Верховної Ради України чи указами Президента України. При цьому Фонд державного майна повинен бути відносно незалежним в організаційно-правовому відношенні органом, який має цілеспрямовано та ефективно реалізовувати поставлені перед ним завдання, що, однак не повинно зводитись до зведення його статусу до звичайного органу виконавчої влади. Такий статус Фонду має бути визначений у Законі України „Про Фонд державного майна”.

У підрозділі 2.4 „Місцеві органи виконавчої влади як суб’єкти управління державним майном” характеризується такий ключовий компонент системи управління державним майном як місцеві органи державного управління. Їх створення обґрунтовується абсолютною неможливістю зосередження всіх функцій і повноважень по управлінню державними майном на рівні центральних органів влади. На думку дисертанта, цей рівень управління уособлюють Рада міністрів Автономної Республіки Крим, відповідні місцеві державні адміністрації, а також територіальні органи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади на місцях, які наділені також відповідними повноваженнями у сфері управління державним майном. у зв’язку цим в роботі аналізуються ключові повноваження у сфері управління державним майном зазначених вище органів.

В роботі доводиться, що система управління державним майном на місцях включає підсистему місцевих органів державного управління загальної компетенції та підсистему органів державного управління майном спеціальної компетенції, яку уособлюють територіальні органи відповідних міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, включаючи насамперед управління майном району чи області відповідної місцевої державної адміністрації та регіональне представництво Фонду державного майна України.

В роботі проводиться ідея, що в процесі подальшого вдосконалення системи управління державним майном на місцях треба відмовитись від практики створення паралельних структур управління державним майном. Тут мають функціонувати єдині органи управління державним майном, повноваження яких до того ж повинні визначатися виключно на законодавчому, а не на підзаконному рівні. У цьому відношенні потребує відповідного доопрацювання законопроект “Про управління об’єктами державної власності”, який хоч і був прийнятий Верховною Радою України 11 вересня 2003 р., однак не набув чинності через вето Президента України. Адже в ньому повноваження місцевих органів виконавчої влади щодо управління державним майном фактично залишилися невизначеними або визначаються в єдиному контексті з іншими так званими органами, уповноваженими управляти об’єктами державної власності, що породжуватиме безліч проблем в процесі застосування положень цього закону у разі його прийняття. Крім того, необхідно привести підзаконні нормативно-правові акти у відповідність до норм Конституції та законів України.

Третій розділ “Форми та методи управління державним майном” присвячений аналізу з урахуванням здобутків науки адміністративного права форм і методів управління державним майном.

У підрозділі 3.1 „Форми управління державним майном: поняття та види” визначено, що поняття форми державного управління, яка є способом вираження змісту управління, є однією із ключових категорій, яка має безпосереднє відношення для з’ясування природи управління державним майном. Необхідність розгляду питання про форми управління державним майном зумовлена тим, що це питання в спеціальній літературі залишається поки що невизначеним. У зв’язку з цим до переліку форм управління державним майном іноді відносяться завдання, функції та методи управління державним майном, які складають зміст управління.

Розглядаючи форми державного управління як відмінні за своїм характером та наслідками способи зовнішнього вираження діяльності органів виконавчої влади, дисертант констатує, що відповідні форми управлінської діяльності притаманні й органам, які здійснюють управління державним майном. В цих формах відображається зміст їх діяльності по здійсненню насамперед функції управління державними майном. При цьому останні уповноважуються на вчинення практично таких самих дій і на таких самих засадах, що характерні для інших органів виконавчої влади. Саме тому формам управлінської діяльності органів виконавчої влади у сфері управління державним майном, притаманні здебільшого такі ж самі риси, що й формам діяльності в інших сферах управління.

Органам виконавчої влади, що здійснюють управління державним майном, притаманні правові і не правові форми діяльності. До перших відноситься насамперед видання ними правових актів (які можуть бути як нормативного, так і ненормативного характеру), укладення адміністративно-правових договорів, а також вчинення інших юридично значимих дій. При цьому провідною формою управління державним майном (як, зрештою, й в інших сферах) є видання правових актів управління. Ці форми діяльності органічно пов’язуються з такими правовими формами здійснення функцій держави як правотворча, правозастосовна та правоохоронна, які притаманні для всіх органів державної влади.

За юридичними властивостями правові акти органів, що здійснюють управління державним майном, поділяються на нормативно-правові акти та індивідуальні акти (акти застосування права). Зокрема, у формі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України визначаються правовий статус органів, уповноважених здійснювати управління державним майном, порядок корпоратизації підприємств, порядок інвентаризації майна державних підприємств, що приватизуються, а також майна державних підприємств та організацій, яке передається в оренду, порядок реєстрації об'єктів державної власності, які використовуються у сфері господарської діяльності тощо.

Індивідуальні ж правові акти є підставою виникнення, зміни та припинення відповідних правовідносин з приводу управління державним майном. Такі акти органів виконавчої влади опосередковують різноманітні дії і з питань управління державним майном. При цьому вони можуть бути як позитивного, так і негативного (юрисдикційного) характеру.

Поширеною формою управління державним майном є адміністративний договір. Ця форма опосередковує відносини з приводу з приводу виконання функцій з управління пакетом акцій, що належить державі, поточного управління (керівництва) державним підприємством на умовах контракту. Поряд із названими діями, до цієї форми можна також віднести укладання цивільно-правових договорів оренди державного майна, купівлі-продажу цілісних майнових комплексів, будівель (споруд, приміщень), в яких можуть визначатися додаткові умови використання відповідного державного майна.

Органи управління державним майном використовують також і не правові форми управлінської діяльності, до яких відносяться різноманітні організаційні дії та матеріально-технічні операції.

В роботі до організаційних форм, які опосередковують процеси управління державним майном, відносяться такі організаційні заходи як інспектування (перевірки, ревізії) інструктування (підготовка і розсилання інформаційних та інструктивних листів, циркулярів, роз'яснень змісту законодавчих актів), проведення службових нарад, семінарів, засідань; анкетування вивчення громадської думки з метою коригування управлінської діяльності у сфері управління державним майном.

Матеріально-технічні дії розглядаються в роботі як такі, що мають допоміжне значення для забезпечення управління держаним майном з боку органів виконавчої влади. Ці дії, хоч і здійснюються на правовій основі, проте, не спрямовані на досягнення юридичного результату, не створюють правового ефекту, мають допоміжний (технічний, господарський) характер.

Характерним прикладом матеріально-технічних операцій є діловодство та документування управлінської діяльності. Їх основним завданням є забезпечення управлінських структур своєчасним і якісним діловодним обслуговуванням, фіксуванням на паперових або магнітних носіях усіх заходів та правових дій, які здійснюються відповідними органами у сфері управління, державним майном

У роботі за результатами аналізу форм управлінської діяльності констатується, що в процесі управління держаним майном використовується весь арсенал форм державного управління, які властиві органам виконавчої влади. При цьому основною формою управління державним майном, а отже, здійснення повноважень держави-власника щодо володіння, використання та розпорядження державним майном є правові акти. Це заперечує тезу про віднесеність інституту права державної власності виключно до цивільного права.

У підрозділі 3.2 „Методи управління державним майном” звертається увага на те, що важливими елементами змісту будь-якого управління, в тому числі й управління державним майном, є методи управління.

За результатами аналізу різних поглядів на поняття та класифікацію методів державного управління, дисертант констатує, що в сучасних умовах найбільш поширеною є класифікація методів управління за характером впливу суб’єктів (органів) управління на керовані об’єкти управління. За цим критерієм методи державного управління поділяються на методи переконання і примусу та методи прямого і непрямого (опосередкованого впливу).

Виходячи з того, що зазначені види методів державного управління є універсальними, тобто такими, які пронизують усі сфери державного управління, дисертант вважає, що в процесі управління об’єктами державної власності використовується така ж сама система методів державного управління, які притаманні всім сферам державно-управлінської діяльності. Сюди відносяться методи переконання і примусу, прямого (адміністративного) і непрямого (економічного) впливу. Так, за допомогою методів переконання, до яких дисертант відносить проведення різноманітних виховних (включаючи правове виховання), роз’яснювальних, рекомендаційних, заохочувальних та інших заходів як морального, так матеріального характеру, стимулюється належна поведінка учасників управлінських відносин у сфері управління державним майном, забезпечується його ефективне використання. Досить поширеною формою роз’яснювальних заходів, які опосередковують методи переконання, є рекомендаційні, інформаційні (інструктивні) листи Фонду державного майна України.

В частині, що стосується роз’яснювальної роботи органів управління державним майном серед населення, то сюди дисертант відносить роз’яснення цілей, завдань, пріоритетів та умов приватизації, що включає проведення різноманітних інформаційно-пропагандистських та рекламних заходів з боку Фонду державного майна України та інших органів виконавчої влади. Відповідну роль у підвищенні ефективності управління державним майном у роботі відводиться також різноманітним заходам морального і матеріального заохочення.

У тих випадках, коли методи переконання не можуть забезпечити належну поведінку об’єктів управління, в процесі управління державним майном, які і в інших сферах державного управління, застосовуються відповідні заходи примусу, що випливає із природи управління. Їх характерної особливістю є те, що вони спрямовані на попередження і припинення правопорушень у сфері використання державного майна та на відновлення майнових інтересів держави. До таких заходів у роботі відносяться: зупинення видаткових операцій; вимога проведення інвентаризації; опечатування кас та касових приміщень, складів, архівів; вилучення необхідних документів; вимога надання необхідних відомостей, копій документів, довідок; вимога щодо усунення виявлених порушень законодавства; вилучення до бюджету прихованих і занижених валютних та інших платежів, припинення бюджетного фінансування і кредитування; стягнення у доход держави коштів, одержаних за незаконними угодами; накладення адміністративних стягнень; застосовування фінансових санкцій.

Крім того, за змістом управлінського впливу методи державного управління у сфері управління державним майном поділяються на методи прямого і непрямого (опосередкованого) впливу. Суть перших зводиться до прямого чи так званого позаекономічного впливу на об’єкти управління шляхом видання обов’язкових до виконання велінь (приписів, заборон), а других – до опосередкованого впливу на об’єкти управління через їх матеріальні інтереси. Саме тому досить часто зазначені методи називають адміністративними і економічними. Проте такий поділ, вважає дисертант, є умовний, оскільки економічні важелі також відтворюються у відповідних правових формах. У такому сенсі більш точнішою є позиція тих авторів, які поділяють методи державного управління на прямі і непрямі, які з правової точки зору в будь-якому випадку є правовими. Різниця між ними полягає лише в характері способів упливу на об’єкти управління.