Похиленко І.С. Організаційно-правові форми суб\'єктів малого підприємництва

summary

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються мета і завдання дослідження, його об’єкт, предмет, методологічна та теоретична основа дослідження, розкривається практичне значення одержаних результатів, формулюються положення, які складають наукову новизну, та визначається особистий внесок дисертантки.

У Розділі 1 «Загальна характеристика організаційно-правових форм суб’єктів малого підприємництва», який містить три підрозділи, особлива увага приділяється дослідженню теоретичних та практичних аспектів визначення поняття та ознак малого підприємництва, поняття та видів організаційно-правових форм суб’єктів малого підприємництва, нормативно-правового регулювання здійснення малого підприємництва в певних організаційно-правових формах.

У підрозділі 1.1. «Поняття та ознаки малого підприємництва» досліджується історія розвитку малого підприємництва, який дисертантка умовно поділяє на 3 етапи. На підставі аналізу положень чинного законодавства, матеріалів судової практики, наукових підходів, зарубіжного досвіду (США, Великобританії, Німеччини, Російської Федерації, Республіки Білорусь, Киргизської Республіки) робиться висновок, що малі підприємства є одним із суб’єктів малого підприємництва разом із громадянами-підприємцями, а малий бізнес – це не що інше, як діяльність суб’єктів малого підприємництва, тобто термін «бізнес» виступає в ролі зарубіжного аналога терміну «підприємництво». Тому, законодавцю пропонується внести відповідні зміни до чинного законодавства, замінивши іноземний термін «бізнес» вітчизняним «підприємництво» і використовувати останній у своїй законодавчій діяльності.

Авторка вважає за необхідне для усунення термінологічних відмінностей між Законом України «Про державну підтримку малого підприємництва» та Рекомендацією Комісії 2003/361/ЄС від 6 травня 2003 року про визначення суб’єктів мікро-, малого та середнього підприємництва включити до складу правової категорії «середньооблікова кількість працюючих» безпосередньо працівників, працівників органів управління та контролю, їх керівництво, учасників малого підприємства залежно від обраної організаційно-правової форми. Крім того, зазначити, що жінки, що перебувають у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами, а згодом у відпустці по догляду за дитиною – не входять до складу середньооблікової звітності працюючих.

Дисертанткою виділяються найбільш поширені критерії у світовій практиці віднесення суб’єктів підприємництва до категорії малих та дається власне визначення поняття суб’єкта малого підприємництва. Крім того, пропонується внести відповідні зміни до Закону України «Про державну підтримку малого підприємництва» та Господарського кодексу України.

У підрозділі 1.2. «Поняття та види організаційно-правових форм суб’єктів малого підприємництва» досліджуються доктринальні визначення організаційно-правової форми, що існували в різні часи та наукові підходи у цій сфері. Дисертантка виділяє ряд ознак, що, на її думку, притаманні організаційно-правовим формам юридичних осіб і дає власне визначення поняття організаційно-правової форми підприємства та організаційно-правової форми суб’єктів малого підприємництва, яке пропонує закріпити в статті 1 Закону України «Про державну підтримку малого підприємництва».

Авторкою здійснено класифікацію організаційно-правових форм суб’єктів малого підприємництва за наступними критеріями:

залежно від наявності статусу юридичної особи:

організаційно-правові форми суб’єктів малого підприємництва, що не мають статусу юридичної особи – громадяни-підприємці;

організаційно-правові форми суб’єктів малого підприємництва, що мають статус юридичної особи – малі підприємства, які в свою чергу можна поділити на господарські товариства, виробничі кооперативи, фермерські господарства;

залежно від сфери діяльності: у промисловості та будівництві, в науці і науковому обслуговуванні, в галузях невиробничої сфери, в роздрібній торгівлі, в сільському господарстві (фермерські господарства);

залежно від форм власності: суб’єкти малого підприємництва, що діють на основі державної власності, суб’єкти малого підприємництва, що діють на основі недержавної власності (приватної, комунальної, колективної власності), підприємства, що діють на основі змішаної форми власності;

залежно від способу утворення та формування статутного фонду – на унітарні та корпоративні;

залежно від наявності іноземних інвестицій в статутному фонді – на організаційно-правові форми суб’єктів малого підприємництва з іноземними інвестиціями та без іноземних інвестицій;

залежно від законодавства на підставі якого була створена певна організаційно-правова форма суб’єкта малого підприємництва – на резидентів (створені відповідно до законодавства України) та нерезидентів (створені за законодавством іншої держави);

залежно від умов відповідальності учасників за зобов’язаннями певної ОПФСМП розрізняють:

ОПФСМП з обмеженою відповідальністю (товариство з обмеженою відповідальністю, акціонерне товариство);

ОПФСМП з додатковою відповідальністю, несуть додаткову відповідальність пропорційно розміру вкладу кожного з учасників (товариство з додатковою відповідальністю);

ОПФСМП із змішаною відповідальності (командитне товариство);

ОПФСМП з повною відповідальністю (повне товариство, приватне підприємство, громадянин-підприємець).

У підрозділі 1.3. «Нормативно-правове регулювання здійснення малого підприємництва в певних організаційно-правових формах» дається визначення нормативно-правового акта законодавства, що регулює здійснення малого підприємництва в певних організаційно-правових формах та зазначається, що він є елементом законодавства про мале підприємництво. Авторка доходить висновку, що за предметом правового регулювання законодавство про мале підприємництво слід розглядати як складову господарського законодавства і наводить класифікацію законодавства про мале підприємництво за юридичною силою. Висловлюється думка, що сукупність норм права, які регулюють відносини у сфері малого підприємництва, має ознаки, властиві субінституту інституту суб’єктів господарювання, що входить до галузі господарського права.

Розділ 2. «Особливості використання окремих видів організаційно-правових форм суб’єктів малого підприємництва» складається з чотирьох підрозділів і присвячений дослідженню правового статусу господарського товариства, виробничого кооперативу, фермерського господарства, громадянина у сфері господарювання як організаційно-правових форм суб’єктів малого підприємництва.

У підрозділі 2.1. «Господарське товариство як організаційно-правова форма суб’єктів малого підприємництва» авторка аналізує легальне визначення господарського товариства, виділяє його характерні риси, крім того, проводить порівняльний аналіз українського законодавства у цій сфері з відповідними положеннями законодавства Німеччини та Японії. На основі викладених та науково обґрунтованих у юридичній літературі поглядів авторка виділяє ознаки, що притаманні ГТ, як організаційно-правовій формі малого підприємництва та дає власне визначення господарського товариства як організаційно-правової форми суб’єкта малого підприємництва.

Досліджено історію становлення та розвитку повних товариств, вітчизняний та зарубіжний досвід у цій сфері, переваги та недоліки цієї організаційно-правової форми суб’єктів малого підприємництва. Підтримується позиція про вилучення із статті 80 Господарського кодексу України пункту 7, що передбачає державну реєстрацію учасників ПТ як суб’єктів підприємництва. Аналізуючи порядок виходу учасника з ПТ, авторка доходить висновку, що у Законі України «Про господарські товариства» доцільно передбачити можливість самостійно визначати строк попередження про вихід учасника із складу ПТ в установчих документах. На основі проведеного аналізу дається власне визначення повного товариства як організаційно-правової форми суб’єктів малого підприємництва.

Досліджуючи історію, вітчизняне регулювання та зарубіжний досвід командитного товариства, дисертантка наводить як позитивні риси, наприклад, зручність в управлінні цієї організаційно-правової форми, так і негативні – відсутність вимог щодо форми вкладу, припинення діяльності у разі вибуття всіх учасників; дає своє визначення командитного товариства через призму малого підприємництва та висловлює пропозиції щодо вдосконалення положень Закону України «Про господарські товариства» та Цивільного кодексу України.

В роботі приділена увага правовому становищу товариства з обмеженою відповідальністю як організаційно-правової форми суб’єктів малого підприємництва, розглядається його історія, основні етапи становлення. Розглядаючи кількісний склад учасників, авторка проводить співвідношення між ним та кількістю працюючих в ТОВ як ОПФСМП. На підставі аналізу положень вітчизняного законодавства та законопроектів, Дванадцятої Директиви Ради 89/667/ЄЕС від 21.12.1989 року про товариства з обмеженою відповідальністю з єдиними учасником, законодавчого досвіду Франції, Польщі, Російської Федерації та КНР пропонує збільшити кількість учасників від 10 до 50 осіб.

Пропонується на підставі досвіду Німеччини запровадити в чинному законодавстві мінімальний розмір вкладу. Також звертається увага на доцільність диференціації розміру статутного капіталу залежно від сфери діяльності (законодавчий досвід КНР).

При дослідженні органів управління ТОВ, на підставі аналізу норм чинного законодавства, зарубіжного досвіду та судової практики дисертанткою вносяться пропозиції щодо вдосконалення положень Закону «Про господарські товариства» в тій частині, коли ТОВ засноване єдиним учасником. Крім того, звертається увага на питання щодо відчуження частки з порушенням переважного права купівлі та пропонується запровадити позовну давність в один рік з моменту, коли учасник товариства чи товариство дізнались або повинні були дізнатись про таке порушення. Особлива увага приділена виключенню учасника з товариства. Пропонується доктринальне визначення ТОВ як ОПФСМП.

В результаті проведеного дослідження правового становища товариств з додатковою відповідальністю як ОПФСМП авторкою робиться висновок, що ця форма не є популярною серед суб’єктів малого підприємництва. В науковій дискусії з приводу юридичної природи ТДВ дисертанткою підтримується позиція, що ТОВ та ТДВ є різними організаційно-правовими формами в силу неідентичності однієї із найважливіших ознак організаційно-правової форми – ступеня майнової відповідальності їхніх учасників. Також авторкою дається визначення ТДВ як ОПФСМП.

Дисертанткою здійснюється аналіз поняття, сутності та особливостей акціонерного товариства як ОПФСМП та акцентується увага на популяризації цієї ОПФ на теренах пострадянського простору. Акцентується увага на співвідношенні положень Закону «Про господарські товариства» та Закону «Про акціонерні товариства» щодо класифікації АТ, на підставі чого авторка доходить висновку, що така класифікація не є виправданою, оскільки, по суті, поділ товариств відбувається лише за одним критерієм – способом розміщення акцій, що не відповідає реаліям сьогодення, причому правовий статус публічних АТ збігається із правовим статусом ВАТ, а статус приватних АТ – із ЗАТ. За таких обставин видається корисним досвід правового регулювання у Казахстані, де до публічних АТ ставиться набагато більше вимог.

Пропонується диференціювати мінімальний розмір статутного фонду для ВАТ (публічних товариств) та ЗАТ (приватних товариств): для ЗАТ (приватних товариств) лишити існуючий розмір статутного фонду, а для ВАТ (публічних товариств) збільшити до 2500 мінімальних заробітних плат як це було передбачено у проекті Закону «Про акціонерні товариства».

Висловлено позицію, відповідно до якої доцільно було б скористатись досвідом Франції, передбачивши у Законі «Про акціонерні товариства» норму, відповідно до якої статутом товариства надається можливість до складу наглядової ради, крім вибраних у встановленому законом порядку членів, входження також осіб, вибраних працівниками товариства. Наприкінці авторкою дається визначення АТ як ОПФСМП.

У підрозділі 2.2. «Виробничий кооператив як організаційно-правова форма суб’єктів малого підприємництва» дисертантка досліджує специфіку правового положення виробничого кооперативу як організаційно-правової форми суб’єкта малого підприємництва.

Визначаються ознаки, що притаманні кооперативу, проводиться порівняльний аналіз із положеннями законодавства Європейського Союзу, розглядається поділ кооперативів залежно від завдань та характеру діяльності. Аналізується термін «виробничий кооператив», визначаються його ознаки, проводиться порівняльний аналіз із аналогічними положеннями у законодавстві Німеччини, Російської Федерації, Республіки Казахстан, Республіки Молдова.

Розглядаються особливості порядку створення, членства, правового режиму майна, майнової відповідальності, на підставі чого дається власне визначення виробничого кооперативу як ОПФСМП.

Звертається увага на один із специфічних видів виробничого кооперативу – сільськогосподарський виробничий кооператив (СГВК) та дається власне визначення цієї ОПФСМП.

За своїм правовим статусом та специфікою діяльності авторка відносить колективне сільськогосподарське підприємство до категорії СГВК, оскільки вони мають ряд спільних рис та дає власне визначення колективного сільськогосподарського підприємства як ОПФСМП. Крім того, КСП за формою власності є колективним підприємством і однією з категорій виробничого кооперативу, тому на нього мають розповсюджуватись вимоги, передбачені главою 10 ГК.

У підрозділі 2.3. «Фермерське господарство як організаційно-правова форма суб’єктів малого підприємництва» характеризуються ознаки фермерського господарства як організаційно-правової форми суб’єктів малого підприємництва, на підставі яких визначається поняття фермерського господарства як організаційно-правової форми суб’єктів малого підприємництва.

Проаналізувавши законодавство деяких країн Співдружності Незалежних Держав, дисертантка виокремлює ознаки, що притаманні ФГ як організаційно-правовій формі малого підприємництва на пострадянському просторі. Проводиться порівняльний аналіз відповідних положень європейського законодавства з вітчизняним, на підставі якого авторка доходить висновку, що положення європейського законодавства мають більш жорсткі критерії для надання допомоги (віковий ценз, вимоги, що ставляться до відповідності стандартам навколишнього природного середовища тощо).

На основі аналізу вітчизняного та зарубіжного законодавства, праць науковців дисертанткою пропонується доповнити статтю 3 Закону України «Про фермерське господарство» частиною 3, яку викласти у наступній редакції: «Громадянин, що відповідає вимогам передбаченим частиною 1 цієї статті, може бути прийнятий у склад фермерського господарства за рішенням загальних зборів членів господарства чи голови фермерського господарства (у випадку створення фермерського господарства одним громадянином) за умови внесення вкладу в статутний фонд фермерського господарства, а також в результаті відступлення частки члена фермерського господарства в статутному фонді фермерського господарства в порядку, встановленому статутом фермерського господарства».

Звертається увага на те, що Закон України «Про фермерські господарства» на відміну від інших аналогічних Законів (наприклад, «Про господарські товариства») не містить положень щодо припинення членства у фермерському господарстві, тому доцільно передбачити положення, що у разі виходу особи з господарства, остання може отримати чи відповідну частку, чи відповідну компенсацію.

Наводиться авторське визначення поняття фермерського господарства як організаційно-правової форми суб’єктів малого підприємництва.

У підрозділі 1.4. «Громадянин у сфері господарювання як організаційно-правова форма суб’єктів малого підприємництва» розглядається правовий статус громадянина-підприємця.

Досліджуючи співвідношення понять «людина», «індивід», «особа» та «громадянин», авторка обґрунтовує переваги вжиття у законодавчій термінології терміну «громадянин-підприємець» порівняно з терміном «фізична особа – підприємець».

На підставі аналізу правового становища громадянина у сфері господарювання як ОПФСМП авторкою визначаються умови (державна реєстрація як особи-підприємця та повної цивільної дієздатності), за наявності яких громадянин набуває статусу суб’єкта малого підприємництва. Пропонується розрізняти положення щодо громадянина-підприємця як суб’єкта господарювання, про якого йдеться у ст. 55, 128 ГК, главі V ЦК та розділі V Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», що носять загальний характер та громадянина у сфері господарювання як організаційно-правової форми суб’єктів малого підприємництва, що в свою чергу буде носити спеціальний характер. Існування такого спеціального статусу доцільно закріпити в Законі «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», оскільки саме на них будуть поширюватись пільги, передбачені Законом України «Про державну підтримку малого підприємництва».

Пропонується закріпити у статті 128 ГК України обов’язкове створення резервного фонду, до якого буде відраховуватись певний відсоток від прибутку для покриття збитків, завданих внаслідок невиконання чи несвоєчасного виконання зобов’язань. Також, звертається увага на доцільність вилучення з абзацу 1 ч.3 ст.128 ГК України слів: «або через приватне підприємство, що ним створюється».

На підставі проведеного дослідження авторкою пропонується доктринальне визначення громадянина у сфері господарювання як ОПФСМП.