ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ ЕТНІЧНИМ КОНФЛІКТОМ Автореферат

У вступі автор обґрунтовує актуальність дисертаційної теми, показує ступінь її наукової розробки, визначає мету і дослідницькі завдання, об’єкт, предмет, а також методологічну основу дослідження, наукову новизну отриманих результатів, їх практичне значення, розкриває зв’язок дисертації з науковими програмами, планами і темами, апробацію результатів дослідження, структуру роботи.

У першому розділі «Проблема управління етнічним конфліктом у сучасній етнополітичній думці» з’ясовано ступінь дослідження проблеми, проаналізовано джерельну базу та визначено методологію дослідження. Розглянуто основні теорії детермінації етнічного конфлікту та управління ним. Визначено поняття етнічного конфлікту.

У першому підрозділі «Еволюція методологічних підходів до дослідження природи й сутності етнічних конфліктів» автор зазначає, що аналіз етнічного конфлікту й управління ним значною мірою детерміновані теоретичними підходами, які застосовує дослідник до тлумачення природи етнічності. Від цього залежать і пояснення причин виникнення етнічного конфлікту, і обґрунтування принципів управління ним. До основних підходів до етнічності належать примордіалістський, інструменталістський та конструктивістський.

У дисертації показано, що примордіалістський (есенціалістський) підхід до етнічності (Л.Гумільов, Г.Іссаакс, Дж.Джонсон, Р.Каплан, Е.Сміт, Дж.Стек, Е.Шілз) виходить з постулату, що вона є природним, вродженим, суттєвим зв’язком будь-якої людини із своєю етнічною групою та відповідною культурою. Етнічність тлумачиться як реальний феномен, даність людського буття, яка має об’єктивну основу в природі чи суспільстві. Відповідно етнічні характеристики спільноти розглядаються як вроджені й такі, що відтворюються шляхом генераційної передачі (від одного покоління до іншого). Етнічна спільність формується на основі спільності крові, отже, етнічна ідентичність розглядається як жорстко фіксована і ригідна характеристика, яку індивід отримує при народженні, що додатково підтверджує психологічну, духовну реальність етнічного зв’язку. Хоча в працях примордіалістів визнається, що міжетнічне насилля (насамперед етнічні війни) не є постійною формою міжетнічних відносин, проте етнічний конфлікт в принципі розглядається як природний наслідок етнічних відмінностей, а тому не потребує спеціального пояснення. Максимум, що можуть сказати вчені в кожному конкретному випадку, – це проаналізувати й пояснити лише конкретні каталізатори чи інгібітори етнічного конфлікту і насилля, але не його детермінанти.

Автор показує, що в центрі уваги інструменталістського підходу (Б.Андерсон, Ф.Барт, П.Брасс, Н.Глейзер, Д.Мейсон, С.Олзак, С.Штейнберг, К.Янг) перебувають раціональні аспекти етнічної ідентичності і функції, які вона виконує в політичному житті суспільства. Інструменталісти трактують етнічність не як природну даність буття, а як політичний артефакт, інструмент і питання раціонального вибору, який виникає в динаміці суперництва політичних еліт. Етнічний конфлікт розглядається не як результат несумісності групових ідентичностей, а швидше як наслідок, з одного боку, міжгрупових відмінностей у темпах і моделях модернізації, а з іншого – міжгрупового суперництва за володіння економічними чи природними ресурсами в тих ситуаціях, коли групи відрізняються за доступом до влади, багатства і соціального статусу.

В роботі зазначається, що прихильники конструктивізму (Р.Брубейкер, Е.Гелнер, М.Есман, Д.Лейк, Дж.Ротшильд, В.Тішков, Е.Хобсбаум) обстоюють соціальний характер природи етнічності, що розглядається як форма організації культурних відмінностей у суспільстві. Їх тлумачення етнічного конфлікту аналогічне інструменталістському розумінню того, що сама по собі етнічність не породжує конфлікту. Високий рівень усвідомлення етнічної приналежності не обов’язково автоматично призводить до етнічного конфлікту. На виникнення конфлікту впливають дії еліт, які мобілізують етнічність і використовують її як політичний ресурс для реалізації власних цілей. Водночас, на відміну від інструменталістів, конструктивісти допускають можливість того, що певні конфлікти можуть породжуватися так званим патологічним (ірраціональним) станом соціальної системи в цілому, який не контролюється індивідами, в тому числі елітами.

Крім цих трьох основних концепцій етнічності, дисертант аналізує й низку інших, що поєднують елементи попередніх: історичну школу, еволюціоністську традицію, соціально-психологічну традицію, антропологічну традицію, реалістичну концепцію, концепцію інституціоналізму, неомарксизму, позиційну концепцію, концепцію дифузії, лінгвістичну концепцію та концепцію Д.Сендоула.

Дисертант доходить висновку, що більшість сучасних етноконфліктологічних концепцій містять певний евристичний потенціал і можуть бути продуктивно використані у політологічному аналізі етнічних конфліктів, науковій і практичній експертизі, посередницькій діяльності. Автор доводить необхідність переходу до таких досліджень етнічних конфліктів, які б розглядали їх як складні явища, що мають різні рівні й способи детермінації, форми еволюції, різноманітні типи результатів. І хоча не можна кожну з етноконфліктологічних концепцій розглядати як самодостатню, немає необхідності у створенні нових. Загалом за кілька десятиліть етнічною конфліктологією накопичений великий науковий інструментарій, що дає можливість перейти від концептуального до проблемного дослідження етнічних конфліктів.

Більшість підходів до класифікації етнічних конфліктів включають наступні ключові характеристики: учасники; предмет і цілі конфлікту; характер, форми перебігу та тривалість конфлікту.

У другому підрозділі «Управління етнічним конфліктом у політологічному і правовому вимірі» автор аналізує підходи вітчизняних та зарубіжних дослідників до визначення поняття «управління етнічним конфліктом» і пропонує власне визначення: «Це свідома політика держави чи третьої сторони, спрямована на попередження (моніторинг), переведення насильницького конфлікту в мирне русло (врегулювання) та зняття етнічного напруження (остаточне розв’язання конфлікту)». Відповідно проблематика управління етнічним конфліктом складається з трьох основних елементів: 1) проблеми запобігання виникненню конфліктів (недопущення переростання суперечностей, неминучих у будь-якому суспільстві, у гострі форми – конфлікт); 2) проблеми мирного врегулювання і трансформації насильницького конфлікту; 3) остаточне розв’язання конфлікту, що передбачає неможливість повторення конфлікту в майбутньому і перетворення його з деструктивного на конструктивний.

На основі вивчення сучасної літератури автор виділяє дві основні стратегії регулювання етнічного конфлікту, що визначаються довгостроковими цілями і принципами, якими керуються уряди в своїй діяльності: 1) стратегії деплюризації, які ґрунтуються на усуненні і/або деполітизації етнічних відмінностей (геноцид, асиміляція, депортація, сецесія, культурна автономія, інтеграція); 2) стратегії політико-інституційної інженерії, які виходять з управління існуючими етнічними відмінностями (контроль, консоціація, арбітрування, федералізація, кантонізація, регіональна автономія).

Джерельна база дисертаційного дослідження класифікована згідно із загальноприйнятим принципом розподілу за походженням. Вона репрезентована п’ятьма категоріями джерел: законодавчі та нормативні акти України; міжнародні договори, угоди, конвенції; дослідження наукових та неурядових центрів; матеріали періодичної преси; матеріали сайтів мережі Інтернет.

Перша категорія джерел представлена законодавчими та нормативними актами України, які визначають особливості становлення і розвитку етнонаціональної політики держави: Декларація прав національностей (1991), Конституція України (1996), закони України «Про свободу совісті та релігійні організації» (1991), «Про освіту» (1991), «Про національні меншини в Україні» (1992), «Про об’єднання громадян» (1992), «Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин» (1998), «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» (2003).

Друга група джерел – міжнародно-правові акти (угоди, конвенції, протоколи): Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966), Декларація про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин (1992), Конвенція про основні права європейських національних груп (1992), Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (1993), Віденська декларація (1993), Декларація принципів толерантності (1995), Рамкова конвенція про захист національних меншин (1995), Лундські рекомендації щодо ефективної участі національних меншин у суспільно-політичному житті (1999), Європейська конвенція про громадянство (2000), Декларація про культурну різноманітність (2000), Конвенція про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин (1994).

Третю категорію джерел становлять дослідження наукових і неурядових центрів щодо ситуації з етнонаціональними відносинами в Україні, країнах СНД та інших державах, звіти міжнародних організацій.

Четверта група – це матеріали періодичних видань з актуальних проблем суспільно-політичного розвитку України та колишніх постсоціалістичних країн, а також міжнародних відносин.

П’ята група джерел – матеріали Інтернет-сайтів. Необхідність його використання зумовлена такими основними характеристиками, як оперативність та представленість різних точок зору (сайти етнічних груп та рухів, які намагаються донести свою позицію до якомога більшої кількості людей).

Історіографічний огляд літератури з даної теми свідчить про те, що лише окремі її аспекти дістали відображення у працях вітчизняних дослідників, а джерельну базу можна охарактеризувати як таку, що дає змогу автору досягти поставлених цілей та завдань.

У другому розділі «Політичні й правові аспекти детермінації та запобігання етнічному конфлікту» досліджуються сучасні теорії етнічного конфлікту, аналізуються основні чинники детермінації етнічного конфлікту, пропонується поетапно-стадійний підхід до управління етнічним конфліктом з акцентом на методах та інструментах запобігання їх виникненню, політичних та правових інструментах.

Автор у першому підрозділі «Основні чинники виникнення етнічного конфлікту» відзначає, що, аналізуючи етнічні конфлікти, необхідно враховувати чотири його аспекти: 1) предметом конфлікту можуть бути не лише матеріальні, а й позиційні (символічні) інтереси; 2) конфлікт має як об’єктивні, так і суб’єктивні характеристики; 3) важливою є роль конфліктної поведінки; 4) необхідно враховувати контекст, в якому розгортається конфлікт.

У другому підрозділі «Теорії політичної детермінації етнічного конфлікту» показано, що складність та унікальність етнічного конфлікту зумовила відсутність одностайності серед дослідників щодо їх походження. Теорії причин етнічних конфліктів автор поділив на дві загальних категорії: монокаузальні, в яких виділяється основна причина або ще кілька другорядних, між якими існує прямий зв'язок, та комплексні, що представляють причинність як більш складну і неперервну, причому кожен елемент впливає на інші, в результаті причина і наслідок не можуть бути чітко розділені. Серед монокаузальних теорій виділено прихильників економічного детермінізму, а також політичні, соціально-психологічні, релігійні, історичні екологічні, географічні, територіальні чинники. Комплексність підходів і неможливість однозначного трактування причин виникнення етнічних конфліктів засвідчив і процес дезінтеграції СРСР. Причинами його розпаду називаються особливості формування Радянського Союзу, ослаблення центральної влади, відсутність сталих механізмів узгодження інтересів різних соціальних груп, соціальна аномія, ресурсний голод, політика правлячої еліти, непродумана політика представників нової влади.

Неспроможність простих моделей одинарної лінійної каузальності (причинності) етнічних конфліктів зумовила появу багатофакторних теорій, або теорій множинної лінійної каузальності (теорія етнополітичної стратифікації Дж.Ротшильда, соціально-психологічна теорія Д.Горовіца, теорія етнополітичної дії Т.Гарра, неоіституціоналістські теорії, теорії стратегічної взаємодії, теорія затяжного соціального конфлікту Е.Азара). Вони виходять з того, що в основі конфлікту лежить кілька причин, і завдання полягає в тому, щоб спробувати виявити всі ці причини та їх відносну вагу. Багатофакторні теорії представляють причинність як більш складну і неперервну, причому кожен елемент впливає на інші, в результаті причину і наслідок неможливо чітко розділити.

Теорія етнополітичної стратифікації стала результатом спроби поєднання процесів економічної та політичної модернізації з демографічним, соціальним і політичним балансом між етнічними групами в державі. Положення соціально-психологічної теорії етнічного конфлікту ґрунтуються на тому, що етнічність має особливу, унікальну динаміку, позаяк зв’язана з глибокими та інтенсивними колективними емоціями, що дає їй можливість взяти гору над економічними та політичними інтересами, які сприймаються раціонально. Неоінституціоналістські теорії особливу увагу звертають на процеси конструювання етнічних ідентичностей та їх наступної політизації в ході модернізації. Теорії стратегічної взаємодії пропонують системні пояснення етнічного конфлікту, фокусуючи увагу на природі систем безпеки, в яких діють етнічні групи, і на соціально-психологічних механізмах групової стурбованості своєю безпекою.

Автор теорії затяжного соціального конфлікту Е.Азар стверджує, що динаміка цього конфлікту спричинена низкою чинників, дія яких може змінюватися і навіть перекриватися з часом. Ті з них, які сприяли виникненню конфлікту і його насильницьким проявам, можуть не співпадати з тими, які підтримують конфлікт високого ступеня інтенсивності (це етнічна природа більшості конфліктів, депривація базових людських потреб, роль держави і типу політичного режиму, міжнародний вимір затяжного внутрішнього конфлікту).

Як відзначає автор у третьому підрозділі «Поетапно-стадійний підхід до управління етнічним конфліктом», оскільки кожен з етапів розгортання етнічного конфлікту має власну специфіку, то комплекс заходів щодо управління ним слід розробляти для кожної із цих стадій. Дисертант пропонує виділити чотири стадії розвитку етнічного конфлікту: приховану (існують передумови для його виникнення, але відносини між етнічними групами видаються нормальними), відкриту (наростання незадоволення етнічних груп своїм становищем, висування ними претензій органам влади, публічне обговорення наявних проблем), актуалізації (характеризується проявами насильства, яке може перерости у збройну боротьбу) та постконфліктну (відновлення громадського порядку, остаточне розв’язання конфлікту).

Проблемам виявлення потенційних джерел етнічного конфлікту на прихованій стадії присвячено четвертий підрозділ «Політичні й правові інструменти виявлення та запобігання етнічному конфлікту». Найбільш ефективним інструментом виявлення та управління етнічним конфліктом на прихованій та відкритій стадіях є моделювання і моніторинг ситуації. За їх допомогою можна виявити чинники зміни конфліктогенної активності представників етнічних груп, вивчити особливості й динаміку культури поведінки в конфліктах представників різних етнічних груп, спрогнозувати подальший розвиток ситуації, скоригувати уявлення про предмет конфлікту управлінців і конфліктуючих сторін. При цьому моніторинг повинен відповідати двом принциповим вимогам: системності та структурної повноти і завершеності.

На думку дисертанта, на даному етапі найбільш поширеним інструментом запобігання виникненню етноконфліктів є правові заходи, і насамперед закріплення у законодавстві гарантій захисту прав етнічних меншин. У цій сфері чинне законодавство України загалом відповідає світовим і європейським стандартам, дає змогу забезпечувати як фундаментальні, так і спеціальні права етнічних спільнот. Проте залишається ряд проблемних питань, які потребують вирішення: прийняття Концепції державної етнонаціональної політики, правове врегулювання становища депортованих народів, підтримка зникаючих мов тощо.

Автор у п’ятому підрозділі «Теорія і практика превентивної дипломатії» детально аналізує дві форми превентивної діяльності: легке (оперативна превентивна діяльність, спрямована на запобігання тому, щоб у ситуаціях, в яких чітко проявляється можливість насильства, не відбулася ескалація до збройного конфлікту) і глибоке попередження (виявлення глибинних причин конфлікту, включаючи суперечності, які лежать в основі конфлікту, та асиметричні структури міжгрупових відносин).

Залежно від рівня, на якому ведеться превентивна діяльність, її здійснюють різні суб’єкти: на міждержавному рівні – міжнародні (РБ і ГА ООН) та регіональні міждержавні організації (ОБСЄ, Рада Європи, ЄС); транснаціональному – міжнародні, неурядові та правоохоронні організації; на державному (національному) – уряд, силові й правоохоронні структури держави, спеціалізовані агентства з моніторингу і раннього попередження конфліктів; на субнаціональному – різноманітні структури громадянського суспільства – неурядові організації і ЗМІ.

Проаналізувавши основні підходи до попередження конфліктів, дисертант запропонував свою класифікацію:

1) превентивні заходи, що включають превентивну дипломатію й системи раннього попередження;

2) правові інструменти та заходи (щодо суперечок), попередній переговорний процес (щодо суперечок і конфліктів);

3) управління конфліктом, що включає операції з підтримки миру, примус до миру, превентивне розгортання, санкції;

4) передконфліктне будівництво миру.

У третьому розділі «Інституційні засоби етноконфліктного менеджменту» розглядаються макрополітичні методи управління етнічним конфліктом, до яких відносять вибір адекватної виборчої системи, формування партійної системи, територіальні практики та зміцнення демократії.

У першому підрозділі «Роль виборчої і партійної систем у забезпеченні політичної і етнонаціональної стабільності держави» доводиться неспроможність мажоритарної виборчої системи повною мірою представити етнічну багатоманітність суспільства, а пропорційної – уникнути фрагментації партійної системи, що змушує поліетнічні суспільства розробляти власні правила виборчої процедури. Вибір типу виборчої системи впливає не лише на результати виборів, а й на політичну систему загалом, удосконалюючи чи погіршуючи її через провокування внутріпартійної конкуренції і фрагментації. Ряд дослідників схиляються до того, що найефективніше сприяє консолідації різних груп двопартійна система.

За наявності у етнічності чітко вираженого територіального виміру важливу роль у реалізації управління наявними етнічними відмінностями можуть відігравати практики, аналізу яких присвячено другий підрозділ «Регіонально-територіальні стратегії регулювання етнічного конфлікту». Це, зокрема, автономія в рамках унітарної децентралізованої держави, федералізм, кантонізація і змішані форми типу конфедерації і територіальної асоціації. Хоча, як зазначає дисертант, цей шлях, в основі якого лежить територіальний поділ влади у поєднанні з вертикальним перерозподілом повноважень, не гарантує відсутності етнічних конфліктів, проте у світовій теорії та практиці він вважається найважливішим засобом їх розв’язання.

Надання автономії на вимогу етнічної групи є альтернативою сецесії, оскільки передбачає ряд варіацій, що оптимально відповідатимуть конкретній ситуації: територіальна, національно-культурна, національно-персональна, корпоративна.

Федералізм надає максимум самостійності суб’єктам федерації в рамках єдиної держави, проте він являє собою не статичну структуру, а динамічний процес. За певних обставин інституціоналізація етнічності в етнофедеративних системах може призвести до розпаду, як це було у випадку Чехословаччини, Югославії і Радянського Союзу. Тому найголовнішою проблемою етнічного федералізму є деетнізація етнічного конфлікту.

Що стосується дискусії про можливості перетворення України на федерацію, то автор наголошує: етнічна структура українського суспільства не дає підстав для перегляду існуючого територіального устрою, а розмови про можливу федералізацію зумовлені політичною кон’юнктурою.

В третьому підрозділі «Демократизація політичної системи як чинник розв’язання і/або ескалації етнічного конфлікту» доводиться, що зв'язок між демократією та етнічними конфліктами має два аспекти. З одного боку, демократія сприяє зменшенню етнічної напруги, а з іншого боку – перехід до демократії, демократизація, створює сприятливі умови для зростання всіляких упереджень, що зрештою виливається в етнічні конфлікти.

Збільшують ймовірність виникнення етнічного конфлікту в ході демократизації три чинники: сприйняття (непевність становища породжує колективні страхи), інституційний (слабкість держави, втрата легітимності), стратегічної безпеки (в умовах анархії етнічні групи змушені самі турбуватися про своє виживання і безпеку).

Безконфліктному переходу до демократії сприяють визнання силами, що вважають себе демократичними, етнічного розмаїття суспільства, розробка механізмів узгодження інтересів різних груп, певний рівень економічного добробуту.

Автор зазначає, що найбільш оптимальним варіантом демократії для поліетнічного суспільства є консоціативна, запропонована А.Лейпхартом. Для її функціонування потрібно виконання чотирьох основних умов: існування великої коаліції, автономія сегментів суспільства, пропорційна система виборів і право вето.

У четвертому розділі «Управління етнічним конфліктом на стадії його ескалації» аналізуються чинники, що мають вирішальний вплив на перебіг етнічного конфлікту на стадії його ескалації.

У першому підрозділі «Чинники ескалації та методи деескалації етнічного конфлікту» розглядаються форми і сценарії ескалації етнічного конфлікту. Аналізується комплекс заходів (інтервенція з метою забезпечення постраждалому населенню доступу до гуманітарної допомоги, воєнна інтервенція з метою забезпечення безпосереднього захисту мирного населення, інтервенція з метою змушення конфліктуючих сторін до переговорів чи припинення вогню, інтервенція з метою відновлення держави, яка опинилася в стані колапсу), які, на думку дисертанта, дають можливість завершити стадію збройного протистояння і перейти до пошуку мирного розв’язання конфлікту за столом переговорів.

У другому підрозділі «Політичні й міжнародно-правові механізми переговорного процесу» автор констатує, що особливістю переговорного процесу при залагодженні етнічних конфліктів є те, що, по-перше, держава може відігравати роль як учасника, так і посередника, по-друге, ці переговори передбачають втручання третьої сторони у внутрішні справи держави. На хід переговорів впливає врахування наступних чинників: інституціонального, консенсуального, кумулятивного, психологічного, соціокультурного, історичного досвіду та рівноваги сил.

У дисертації розглянуто такі види переговорів: принципові переговори (ведення переговорів на основі інтересів, а не позицій), поступове зниження напруги (незначні односторонні поступки одного з учасників з метою підштовхнути іншу сторону до аналогічних кроків), кооперативний підхід (вирішення сторонами певної спільної проблеми), проблемно-орієнтований метод (визнання наявності спірних питань, їх вирішення в ході особистих зустрічей за участі посередника). При організації переговорів з метою мирного розв’язання конфліктів слід, на думку автора, враховувати наступні чинники: інституціональний, консенсуальний, кумулятивний; історичного досвіду; рівноваги сил; психологічний; соціокультурний і етнічний. Особливе значення для переговорів має модель поведінки їх учасників: боротьби (суперника слід перемогти), гри (переграти опонента), дебатів (переконати свого візаві), співробітництва (знайти компромісне рішення), уникання вирішення проблеми (намагання вийти із конфлікту при мінімумі затрат).

У третьому підрозділі «Особливості та основні сценарії розгортання етнічного конфлікту в постсоціалістичних країнах» автор детально аналізує схему розгортання етнічного конфлікту на прикладі конфліктів на Балканському півострові (Косово) та «гарячих точках» – Нагірному Карабасі, Придністров’ї, Абхазії, Таджикистані. Загальна схема була така. Існуючі етнічні суперечки – незалежно від строку давності й способу (переселення, проведення нових кордонів) їх виникнення – загострювалися в момент ослаблення держави, поглиблювалися різними інтересами представників центру і місцевих еліт, через брак знань про такі конфлікти та механізмів мирного узгодження цілей різних груп переходили у збройну фазу із розширенням складу учасників (залучення представників діаспор, збройних сил центру). Припинити кровопролиття вдавалося завдяки втручанню (НАТО у Косово, частково у Таджикистані) або погрозам втручання третьої сторони (Придністров’я) та вичерпанню ресурсів ворогуючих груп (Нагірний Карабах, Абхазія). Жоден із цих конфліктів досі повністю не розв’язано. Найнижчий рівень напруженості у Косово, статус якого визначиться найближчим часом. Інші конфлікти перебувають в замороженому стані.

У п’ятому розділі «Розв’язання етнічного конфлікту: передумови, особливості, суб’єкти» досліджуються методи та інструменти постконфліктної відбудови та умови, необхідні для попередження повторного виникнення етнічного конфлікту.

Конкретні завдання фази постконфліктної відбудови, проаналізовані дисертантом у першому підрозділі «Основні завдання постконфліктної відбудови і формування нової культури миру», полягають у наступному: 1) демобілізації збройних груп, залучення військових до участі в угоді, забезпечення громадського контролю над військовими; 2) отриманні підтримки мирної угоди серед широких соціальних груп; 3) вирішенні проблем з біженцями, переміщеними особами або постраждалими в ході насильницького конфлікту; 4) відновленні матеріальних цінностей, зруйнованих конфліктом; 5) здійсненні соціальної реконструкції і примирення, створенні умов для уникнення конфлікту в майбутньому; 6) реформуванні політичного життя для забезпечення участі народу і справедливого представництва; 7) забезпеченні економічного розвитку.

У роботі показано, що на цій стадії можуть відбуватися кілька процесів одночасно: реалізація досягнутих мирних домовленостей; відновлення (реконструкція); примирення. Контроль за реалізацією домовленостей доцільно здійснювати спільно обома конфліктуючими сторонами або ж за допомогою третьої сторони.

Відновлення може бути матеріальним (відбудова інфраструктури, лікарень, шкіл, фабрик, водних комунікацій), економічним (перекваліфікація, навчання, створення робочих місць, аграрна реформа), політичним (відновлення державних інститутів, незалежної поліції та судів, конституційна й виборча реформи) і соціальним (реінтеграція людей, яких зачепила війна, перерозселення біженців, демобілізація військових).

У другому підрозділі «Примирення і пошук справедливості заради трансформації суспільних відносин» автор відзначає, що саме проблема справедливості є однією з найдражливіших у постконфліктний період. Суспільства, зруйновані затяжним етнічним протистоянням, стоять перед дилемою: відновити справедливість і покарати злочинців чи визнати пріоритетом збереження єдності суспільства. У таких ситуаціях, як демонструє автор, є три можливих варіанти поведінки: по-перше, покарання злочинців у рамках національної судової системи чи міжнародних організацій; по-друге, створення комісій правди, які приймуть рішення про покарання чи амністію; по-третє, національна амнезія – відмова ворушити минуле, оцінювати дії воюючих сторін, що, як правило, супроводжується амністією всіх учасників конфлікту. Балансування між покаранням і амністією – це єдиний шлях, яким постраждале суспільство зможе прийняти своє минуле. Встановлення правди переслідує кілька суспільно значущих цілей: запобігає фальсифікації історії (героїзації своєї поведінки) однією із сторін; дає змогу жертвам розказати про пережите; сприяє усуненню причетних до злочинів із займаних посад, формуванню колективної відповідальності, а не обвинуваченням у кровопролитті одного з учасників конфлікту.

Підходам до визначення результативності миротворчих операцій автор присвятив третій підрозділ «Миротворчі операції: рівні та критерії ефективності». Основна проблема в оцінці миротворчих операцій полягає в тому, що науковці й практики схильні по-різному їх оцінювати. Практики схильні використовувати критерії, розроблені для кожної конкретної місії, фокусуватися на мікрорівні, а науковці частіше використовують показники, які можна використати для різних видів місій, працюють на рівні макроаналізу. Універсальними показниками, як показано в дисертації, є співвідношення результатів місії з її цілями, вплив операції на місцеве населення, спосіб досягнення поставлених цілей.

У четвертому підрозділі «Функції і форми діяльності міжнародних та неурядових організацій у розв’язанні етнічного конфлікту» автор доводить, що в результаті глобалізації міжнародних відносин роль цих організацій, особливо неурядових, зростає і демонструє їх ефективність. Міжнародні організації (ООН, ОБСЄ) виступають організаторами миротворчих операцій, серед яких автор виділяє операції з підтримання миру, примушення до миру та миробудівництво. Традиційними формами проведення операцій з підтримання миру є: надання допомоги у підтримці правопорядку в країні, яка про це попросила, якщо міжнародний мир і безпека в регіоні поставлені під загрозу; спостереження за обстановкою на одній чи по обидві сторони кордону; встановлення факту втручання ззовні у внутрішні справи держави і розслідування заяв, скарг щодо такого втручання; спостереження чи нагляд на лінії припинення вогню; місія посередництва і врегулювання; місії, пов’язані із розслідуванням чи спостереженням з метою встановлення фактичної ситуації. Примушення до миру – силові колективні воєнні операції, санкціоновані Радою Безпеки ООН для забезпечення повернення до дотримання міжнародних норм після серйозного порушення миру чи акту агресії. Миробудівництво являє собою практичні кроки щодо забезпечення ненасильницьких змін завдяки діяльності, пов’язаній із соціально-економічною відбудовою, розвитком чи демократизацією (допомога у проведенні виборів чи референдумів). Роль, яку відіграють НУО (Міжнародний Комітет Червоного Хреста, Лікарі без кордонів, Міжнародна амністія, Міжнародна федерація з прав людини) у врегулюванні сучасних конфліктів, є унікальним прикладом того, як різні недержавні учасники можуть ефективно впливати на вирішення тих або інших міжнародно-політичних проблем. Автор доводить: попередження і врегулювання конфліктів завтра, а головне – сьогодні вже неможливе без активної участі в цих процесах різних неурядових організацій.