ПРАВО ДЕПУТАТСЬКОЇ НЕДОТОРКАННОСТІ (ПИТАННЯ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ)

summary

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Будь-яка сучасна державна система управління характеризується наявністю низки ознак, які дають змогу ідентифікувати її політичний устрій як демократичний або авторитарний. Однією з них, поряд з верховенством права, розподілом державної влади на законодавчу, виконавчу та судову є інститут представницької демократії.

Вирішальну роль у механізмі державного управління кожної країни, яка розвивається на засадах демократії та побудови громадянського суспільства, відіграють спеціально обрані до вищого представницького органу державної влади особи – народні депутати. Ретельне вивчення особливого правового становища, яке полягає в юридичній недоторканності депутата парламенту, є необхідною передумовою стабільного функціонування не лише законодавчої, але й інших гілок державної влади.

Разом із набуттям незалежності Українська держава, як й інші пострадянські країни, намагаючись подолати наслідки тоталітарної системи управління, взяла на озброєння принцип функціонування державної влади на засадах її поділу на три окремі гілки: законодавчу, виконавчу, судову, як це зафіксовано у ст. 6 чинної Конституції України.

Таким чином, актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена, з одного боку, потребою у створенні вітчизняної теорії конституційно-правового інституту недоторканності народного депутата України як суб’єкта державно-владних відносин, з іншого – необхідністю розробки науково-обґрунтованих прикладних рекомендацій щодо вдосконалення конституційно-правового інституту недоторканності народного депутата України та подальшого розвитку законодавчих норм щодо недоторканності народних депутатів України, а також орієнтацією України на досягнення розвинутих демократій світу з метою розвитку інституції представницького народовладдя.

На необхідність наукового аналізу зазначеної теми вказує також інтерес науковців до цієї проблематики. Серед дореволюційних студій найбільш цінними є праці таких авторів, як Л. Шалланд, С. Корф, М. Лазаревський, Г. Єллінек, А. Есмен та ін.

З числа радянських авторів, які торкалися проблеми інституту правової недоторканності народних обранців, слід виділити роботи В. Сивова, О. Сурилова, В. Сокуренка та А. Савицької, А. Петришина, О. Смирнова, Ю. Просвирина, Л. Нудненко та ін.

Для здійснення всебічного аналізу проблеми у пригоді стануть праці таких сучасних російських правознавців, як О. Миронов, О. Матвєєв, Н. Волкова, Н. Грєбьонкін, В. Максимов, О. Ярматов та ін.

Дисертація базується на творах відомих вітчизняних фахівців у галузі теорії конституційного права та загальної теорії держави і права – О. Копиленко, М. Баймуратов, Н. Оніщенко, А. Селіванов, О. Ярмиш, Н. Нижник, О. Зайчук, Ю. Тодика, В. Погорілко, В. Шаповал, В. Головченко та ін.

Нормативну основу дослідження склали Конституція та закони України, регламент і постанови Верховної Ради України, акти Кабінету Міністрів України, які стосуються статусу народного депутата або окремих його елементів, а також рішення Конституційного Суду України. Дисертант використовував також законодавство колишнього Радянського Союзу та деяких зарубіжних країн – США, ФРН, Франції, Росії та ін.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проводилося як складова частина тематики науково-дослідної роботи Інституту законодавства Верховної Ради України – стратегія розвитку законодавства України (державний реєстраційний номер 0103U007975).