VACANCIES AND COOPERATION

Розділ перший «Теоретичні засади правового регулювання страхування» складається із двох підрозділів, присвячених дослідженню ґенези правового регулювання страхової діяльності в Україні і світі; з’ясуванню теоретичних проблем доктринального і законодавчого визначення поняття страхування.

У підрозділі 1.1 «Генезис господарсько-правового регулювання страхової діяльності» зазначається, що з’ясування ґенези страхування, виявлення співвідношення між правовим регулюванням первинних форм страхування і сучасних видів страхової діяльності надасть можливість встановити специфіку й особливості розвитку такого регулювання, сприятиме визначенню напрямків удосконалення господарсько-правового регулювання страхової діяльності в Україні.

Автор, проаналізувавши значну кількість історичних, наукових, нормативних та публіцистичних джерел, зазначає, що дослідження історичних явищ у контексті виникнення первинних форм страхової діяльності іноді здійснювалося за допомогою аналізу правових норм, що містяться в положеннях пам’яток права, без урахування мети й умов прийняття зазначених норм, із механічним перенесенням на історичні явища понять, вироблених сучасною наукою. З іншого боку, у вітчизняній науковій літературі спостерігається тенденція до встановлення вичерпного переліку пам’яток права, які є джерелами правової регламентації первинних форм страхової діяльності, і, як наслідок, певні історичні і правові пам’ятки практично залишаються поза розглядом учених у контексті виникнення страхування.

Автором систематизовано витоки господарсько-правового регулювання страхової діяльності на території України, на основі чого виокремлено шість його етапів, кожен з яких характеризує відповідну історичну епоху розвитку соціально-економічних відносин та відрізняється своєю специфікою.

Автор обґрунтовує висновок про те, що розвиток правового впливу на сферу взаємного страхування на території України характеризується відповідними періодами та бере свій початок із пам’ятки стародавнього права – Грамоти на права і вигоди містам Російської імперії, яка була видана Катериною ІІ 21 квітня 1785 року.

Дисертант обґрунтовує висновок про наявність правової регламентації первинних форм страхової діяльності у відносинах між товариствами collegia publicanorum і стародавньою Римською державою, аргументує відсутність правової регламентації первинних форм страхування у законах вавилонського царя Хаммурапі (1792–1750 рр. до н. е.) й у пам’ятці права Київської Русі – «Руській правді».

Автор наголошує, що врахування досвіду правового регулювання взаємного страхування в Російській імперії може слугувати додатковим чинником для вдосконалення господарсько-правового регулювання взаємного страхування в Україні.

У підрозділі 1.2 «Теоретичні проблеми доктринального і законодавчого визначення поняття страхування» за літературними вітчизняними та зарубіжними джерелами дається аналіз поглядів науковців щодо економічного та правового змісту страхування, здійснюється аналіз законодавчого визначення поняття страхування.

У підрозділі показано, що вчені-економісти, формулюючи поняття страхування, використовують такі суто правові поняття, як охорона, захист і відповідальність. На противагу, вчені-юристи, визначаючи поняття страхування, застосовують такі економічні поняття, як централізовані фонди, формування фондів і розміщення коштів цих фондів.

Показано, що включення законодавцем у дефініцію страхування якомога більшої кількості складових, зокрема економічних, призводить до правоописовості, внутрішньої суперечності, втрати загальності, а отже, і певної теоретичної дефектності дефініції страхування і лише створює видимість всеохоплюючого характеру зазначеної дефініції та не повністю відображає правову природу страхування.

Автор наголошує, що незважаючи на відповідні положення Господарського кодексу України, які спрямовані на правову регламентацію страхування, Закон України «Про страхування» визначає страхування тільки видом цивільно-правових відносин, залишаючи осторонь значну групу страхових відносин, що підлягають господарсько-правовому регулюванню.

У підрозділі показано, що визначення страхування як захисту майнових інтересів містить внутрішні суперечності, що зумовлює необхідність введення поняття «страхові інтереси» як правової категорії.

Проаналізувавши загальні наукові підходи щодо поняття страхування, дисертант зазначає, що у контексті з’ясування поняття страхування необхідно визначити страховий інтерес і як зміст суб’єктивного права страхувальника, і як об’єкт страхового правовідношення. Шляхом поєднання в об’єкті страхового правовідношення страхового інтересу як складової суб’єктивного права та страхового інтересу як об’єкта страхування досягається реалізація мети страхування – захист страхових (майнових) інтересів страхувальника. Майнові інтереси, обумовлені страховим інтересом, стають страховими інтересами – об’єктом страхового правовідношення.

Дисертант обґрунтовує твердження про те, що обумовлення захисту майнових інтересів настанням певної події видається не зовсім виправданим, оскільки тим самим не враховується загальний поділ юридичних фактів на події і дії.

Проаналізувавши загальні наукові підходи щодо змісту страхування, законодавчого визначення поняття страхування, дисертант обґрунтовує твердження про те, що страхування – це відносини щодо захисту страхових інтересів фізичних та юридичних осіб.

Розділ другий «Господарсько-правові засади регулювання страхової діяльності» складається із двох підрозділів, присвячених з’ясуванню правової природи страхової діяльності та дослідженню господарсько-правового регулювання страхової діяльності.

Підрозділ 2.1 «Правова природа страхової діяльності» присвячено дослідженню поняття страхової діяльності у сфері господарювання, відносин у сфері здійснення страхової діяльності, кола учасників страхової діяльності, ознак та видів страхової діяльності, що здійснюються суб’єктами господарювання.

З урахуванням опублікованих точок зору вітчизняних і зарубіжних учених дисертантом запропоновано визначення поняття страхової діяльності у сфері господарювання як діяльності страховиків щодо організації і здійснення захисту страхових інтересів страхувальників – учасників господарських відносин.

У підрозділі показано, що відносини у сфері страхової діяльності охоплюються різними галузями права (цивільним, фінансовим, адміністративним). Водночас страхова діяльність як підприємницька діяльність страховиків є різновидом господарської діяльності, а суспільні відносини, які складаються у процесі організації і здійснення страхової діяльності, є господарськими правовідносинами.

Автор наголошує, що у процесі організації і здійснення страхової діяльності мають місце три групи відносин: 1) відносини між суб’єктами страхової діяльності (страховиками, перестраховиками, товариствами взаємного страхування); 2) відносини між суб’єктами страхової діяльності та іншими учасниками відносин у сфері страхової діяльності; 3) відносини між суб’єктами страхової діяльності та суб’єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління страховою діяльністю.

З урахуванням положень ст. 2 Господарського кодексу України автором визначається коло учасників у сфері страхової діяльності: 1) страховики (перестраховики, товариства взаємного страхування); 2) страхувальникі (вигодонабувачі, застраховані особи); 3) страхові посередники (страхові брокери, страхові агенти); 4) об’єднання страховиків; 5) об’єднання страхувальників; 6) органи державного нагляду за страховою діяльністю.

Дисертантом визначено такі ознаки страхової діяльності: 1) особливий суб’єктний склад: страхову діяльність здійснюють тільки страховики (фінансові установи, які одержали ліцензію на здійснення страхової діяльності); 2) особлива сфера здійснення страхової діяльності – сфера суспільного виробництва; 3) зміст страхової діяльності – захист страхових інтересів страхувальників.

У підрозділі зазначено, що залежно від мети та способу організації і здійснення страхова діяльність може бути двох видів: 1) комерційна страхова діяльність; 2) некомерційна страхова діяльність.

Завершується розділ висновком про те, що страхова діяльність і фінансова діяльність мають відмінну економічну і правову природу.

У підрозділі 2.2 «Господарсько-правове регулювання страхової діяльності в Україні» здійснюється аналіз розуміння права, правового регулювання і правопорядку вітчизняними і зарубіжними вченими, досліджується правове регулювання страхової діяльності, визначається кінцева мета правового регулювання страхової діяльності – господарський правопорядок.

Автором показано, що, на відміну від неоднозначного розуміння права, у вітчизняній правовій науці має місце одностайна позиція стосовно поняття правового регулювання як впорядкування суспільних відносин або встановлення певного суспільного порядку.

У розділі показано, що правовим регулюванням охоплюється лише частина суспільних відносин – правовідносини, а дія права на усі суспільні відносини є не правовим регулюванням, а правовим впливом. На відміну від правового впливу, який спрямований на впорядкування усіх суспільних відносин, правове регулювання спрямоване на досягнення правопорядку.

Автор наголошує, що страхова діяльність як підприємницька діяльність страховиків – суб’єктів господарювання є різновидом господарської діяльності, а суспільні відносини, які складаються у процесі організації і здійснення страхової діяльності, є господарськими правовідносинами.

Дисертант обґрунтовує висновок про те, що сутність правового регулювання у сфері страхової діяльності полягає у впливі на відносини з метою досягнення господарського правопорядку.

Дисертантом підтримується точка зору вчених про те, що ступінь впливу, або ступінь правового регулювання, зумовлений природою страхової діяльності і місцем держави у суспільстві. В умовах ефективного функціонування страхового ринку ступінь правового регулювання зменшується, переважає диспозитивне регулювання, отримує розвиток саморегулювання, і, як наслідок, обґрунтовується теза про усунення держави від безпосереднього регулювання страхової діяльності. За неефективного ринку, внаслідок чергової кризи, ступінь правового регулювання збільшується, і, зокрема, саморегулювання доповнюється або замінюється державним регулюванням.

Розділ третій «Господарсько-правове регулювання окремих видів страхової діяльності» складається із трьох підрозділів, присвячених дослідженню особливостей удосконалення правового та організаційного регулювання таких видів страхової діяльності, як самострахування, взаємне страхування, комерційне страхування та державне страхування.

У підрозділі 3.1 «Самострахування як організаційно-правова форма страхової діяльності» на основі аналізу законодавчих і нормативних актів показано, що самострахування як одна із організаційно-правових форм страхової діяльності визначається організаційно-правовими умовами, які встановлюються державою.

Автор наголошує, що економічна основа фонду самострахування реалізується у вимогах нормативно-правових актів, спрямованих на регламентацію створення певними суб’єктами господарювання резервного (страхового) фонду, фонду покриття ризиків, страхових резервів і статутного капіталу.

Спільною ознакою вказаних фондів є забезпечення майбутніх витрат і виплат, що з правової точки зору є однією зі складових забезпечення майбутніх можливих вимог кредиторів до суб’єкта господарювання.

На завершення підрозділу показано, що правова природа самострахування як одного зі способів забезпечення майбутніх інтересів кредиторів показово виявляється у регламентації законодавцем вимог до формування статутного капіталу окремих суб’єктів господарювання.

У підрозділі 3.2 «Взаємне страхування як вид страхової діяльності» з урахуванням опублікованих точок зору вітчизняних і зарубіжних вчених дисертантом показано, що завдання розбудови цілісної системи страхування в Україні, забезпечення дієвої конкуренції на національному страховому ринку, захист інтересів страхувальників зумовлюють необхідність критичного осмислення ідеї взаємного страхування, з’ясування стану правової регламентації взаємного страхування в Україні з метою удосконалення господарсько-правових засад страхової діяльності.

Автором встановлено, що взаємне страхування, здійснюване в такій організаційно-правовій формі, як товариства взаємного страхування, посідає важливе місце на страхових ринках розвинутих країн. Водночас в Україні, станом на 1 січня 2013 року, не зареєстровано жодного товариства взаємного страхування, тобто в країні відсутні страховики, що здійснюють страхування на безприбутковій основі.

Під час дослідження взаємного страхування у підрозділі обґрунтовано положення про різну правову природу взаємного і комерційного страхування, оскільки товариство взаємного страхування надає страховий захист своїм членам на безприбутковій основі, а для комерційної страхової компанії надання страхового захисту є засобом одержання прибутку.

Залежно від об’єкта страхування дисертант визначає види товариств взаємного страхування, зокрема: товариства взаємного страхування, які здійснюють особисте страхування (life mutuals and provident mutuals); товариства зі взаємного страхування від вогню (fire mutuals); товариства взаємного страхування сільськогосподарських ризиків (farm or county mutuals); клуби страхування ризиків і відповідальності судновласників (protection and indemnity clubs or P & I Clubs).

Автор наголошує, що товариству взаємного страхування властиві спільна власність членів товариства взаємного страхування на кошти товариства, безприбутковий (некомерційний) характер страхових операцій і однорідність складу учасників товариства.

Автор обґрунтовує твердження, що взаємне страхування слід розглядати як дії страхувальників, що мають схожі майнові інтереси і ризики, зі створення й управління страховим фондом у формі товариства взаємного страхування на безприбутковій основі.

У підрозділі показано, що відсутність належної правової регламентації взаємного страхування в Україні зумовлює необхідність розробки і прийняття Верховною Радою України Закону України «Про товариства взаємного страхування», що надасть можливість чітко визначити організаційні, правові та економічні засади створення і діяльності товариств взаємного страхування.

На завершення розділу автор наводить структуру проекту Закону України «Про товариства взаємного страхування».

У підрозділі 3.2 «Перестрахування як вид страхової діяльності» показано, що предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестраховування та фінансова діяльність, пов’язана із формуванням, розміщенням страхових резервів та управлінням ними.

Звертається увага на зобов’язання страховика укласти договір перестрахування у випадку, якщо страхова сума за окремим договором страхування перевищує 10 % сплаченого статутного фонду і сформованих вільних і страхових резервів.

На основі аналізу законодавства, правової літератури, а також практики страхової діяльності автором встановлено, що страховики, які прийняли на себе страхові зобов’язання в обсягах, що перевищують можливість їхнього виконання за рахунок власних активів, перестраховують ризик невиконання зазначених зобов’язань у перестраховиків-резидентів або нерезидентів.

Проаналізувавши загальні наукові підходи щодо змісту перестрахування, дисертант поділяє погляди вчених щодо визначення перестрахування як особливого виду страхової діяльності. Автор наголошує, що правовідносини, які виникають на підставі здійснення страхової діяльності, не можуть бути тільки цивільними правовідносинами. Такі правовідносини необхідно повинні бути господарськими правовідносинами.

Беручи до уваги вищезазначені твердження, що розкривають економічний та правовий характер перестрахування як виду страхової діяльності, автор обґрунтовує необхідність доповнення Господарського кодексу України положеннями, спрямованими на правове регулювання перестрахування.

Завершується підрозділ обґрунтуванням висновку про доцільність дослідження можливості організації і здійснення перестрахування страховиків-резидентів вітчизняним державним перестраховиком.