ПРАВОВІДНОСИНИ, ЩО ВИНИКАЮТЬ ВНАСЛІДОК ЗАПОВІДАЛЬНИХ РОЗПОРЯДЖЕНЬ ЗА ЦИВІЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ Автореферат

У Вступі обґрунтовуються актуальність і ступінь дослідження теми, визначаються його мета і завдання, дається характеристика об’єкта, предмета і методологічної основи дослідження, обґрунтовуються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, висвітлюється апробація результатів дослідження, вказуються публікації за темою дисертації.

Розділ 1. «Становлення та розвиток інституту заповідальних розпоряджень», який складається з двох підрозділів, присвячено дослідженню процесу формування загальних засад заповідальних розпоряджень в римському праві та визначенню основних тенденцій розвитку правового регулювання заповідальних розпоряджень в спадковому праві України Х – початку ХХІ ст.ст.

У підрозділі 1.1. «Започаткування та визначення загальних засад заповідальних розпоряджень в римському праві» розглядається процес формування загальних засад заповідальних розпоряджень в римському праві.

Зроблено висновок про те, що в римському праві зміст заповіту складали будь-які розпорядження заповідача, проте, римляни не визнавали існування заповіту, якщо в ньому були відсутні два заповідальні розпорядження: про призначення спадкоємця та про розподіл спадкового майна. Одним із способів розподілу спадкового майна було встановлення у заповіті відписів, за якими зі складу спадщини третім особам переходили окремі речі без обтяження їх обов’язками. Відпис мав дві форми: легату (legatum) і фідеїкомісу (fideicommissum).

Легатом визнавалося покладення на спадкоємців за заповітом виконання якого-небудь зобов’язання на користь одного або декількох осіб (легатаріїв). Предметом легатів могли бути наступні блага: узуфрукт, дохід, проживання в чужому помешканні, послуги, сервітут, пре легат приданого, пшениця, вина, масла, знаряддя або інвентар, пекулій, продовольчі запаси, домашній утвар, золото, срібло, прикраси, туалетні принади, сукні, статуї, звільнення від боргу і т.д. Але об’єм предмету

легата обмежувався фальцидієвою часткою, що означала, що в легаті може бути призначено тільки три чверті всієї спадщини. Інша чверть завжди має бути залишена спадкоємцю.

Фідеікомісом визнавалося неформальне прохання зробити яку-небудь видачу зі спадщини, звернене спадкодавцем до спадкоємця. Фидеїкоміси здійснювались або в заповіті, або в кодицилі.

За Юстиніана інститути легату і фідеїкомісу було об’єднано за формою і за змістом в один інститут, внаслідок якого могли виникати як речові, так і зобов’язальні правовідносини. Вибір між actio in rem і actio in personam проти спадоємця залишали на розсуд легатарія.

У підрозділі 1.2. «Основні тенденції розвитку правового регулювання заповідальних розпоряджень в Україні Х – початку ХХІ ст.ст.» визначаються особливості правового регулювання заповідальних розпоряджень в Україні Х – початку ХХІ ст.ст.

Проведене дослідження дало змогу дійти висновку про те, що Руська Правда як і Литовські Статути 1529 р., 1566 р. та 1588 р. прямої вказівки на можливість встановлення в заповіті відомих римському праву відписів не містили. Разом із тим, характерні риси легату простежувалась в такому інституті, як «прожиток» (частина маєтку, що виділялася після смерті його володільця на утримання бездітної вдови) та частина «по душі».

В законодавстві Російської імперії формально різниці між призначенням спадкоємця і окремими вигодонабувачами не було ніколи встановлено, але дореволюційне законодавство, починаючи зі Зводу Законів, передбачало серед заповідальний розпоряджень спеціальні:

заповідальний відказ (легат), предметом якого було можливим надання грошових виплат третім особам, якщо заповідалось набуте майно (ст. 1086 Х т.), або перехід на праві володіння чи користування майна одному з подружжя – у випадках , коли за заповітом переходило майно родове (ст. 1068¹, ст. 1068²); в останньому випадку, коли до третіх осіб переходило майно на праві володіння чіткого розмежування правого положення між такими «обдарованими» і спадкоємцями не було);

покладання, відповідно до якого передбачалася можливість встановлювати майнові вигоди, спрямовані на досягнення загальнокорисної мети (Ст. 1090 Х Т).

В Бессарабському регіоні паралельно із нормами Зводу Законів Російської імперії діяли норми Шестикнижжя Арменопула, в Титулі Х Книги п’ятої «Про заповіти та опікунів» якого визначалося поняття та сутність легатів, порядок їх встановлення, способи виконання, момент виникнення тощо.

В радянській Україні хоча ЦК УСРР 1922 р. і передбачав можливість

відказувати майно за заповідальним відказом (легатом) на користь третіх осіб, проте коло осіб, на яких могло бути покладено таке зобов’язання, і тих – на користь яких таке зобов’язання мало бути виконано, обмежувалося лише колом спадкоємців за законом, перелік яких був чітко визначений в ст. 418. Виняток складали випадки, коли спадкоємцями за заповітом могли бути будь-які особи, як це передбачала ч. 2 ст. 422. При такій ситуації коло відказоодержувачів могли складати будь-які особи: як ті, що входили, так і ті, що не входили до кола спадкоємців за законом.

ЦК УРСР 1922 р. була передбачена й можливість покладати на спадкоємців за законом обов’язок виконувати будь-які дії, спрямованої на досягнення загальнокорисної мети, тобто робити так зване заповідальне покладання.

В ЦК УРСР 1963 р. заповідальному відказу присвячувалась ст. 538 ЦК УРСР, що мала назву «заповідальний відказ». В ст. 539 ЦК УРСР 1963 р. окремим видом заповідального відказу законодавець виділяв можливість покладення на спадкоємця обов’язку надати відказоодержувачеві право довічного користування жилим будинком, або його певною частиною.

Заповідальному покладанню в ЦК УРСР 1963 р. була присвячена ст. 540, що мала назву «Покладення на спадкоємця виконання дій для загальнокорисної мети».

ЦК України серед заповідальних розпоряджень окремо регулює заповідальний відказ, заповідальне покладення та сервітут.

У Розділі 2. «Правовідносини, що виникають внаслідок заповідального відказу за цивільним законодавством України», який складається з чотирьох підрозділів, визначено сутність заповідального відказу як підстави виникнення правовідносин та досліджено структуру цих правовідносин.

У підрозділі 2.1. «Визначення та сутність заповідального відказу як підстави виникнення правовідносин» обґрунтовано положення про те, що заповідальний відказ можна визнати як інститут цивільного права та як формальний акт.

Як інститут цивільного права, заповідальний відказ є сукупністю цивільно-правових норм, що регулюють відносини, які виникають внаслідок цього розпорядження.

Як формальний акт, заповідальний відказ є розпорядженням заповідача в межах заповіту, що за своєю сутністю є одностороннім правочином, оскільки опосередкується існуванням волі заповідача, та для виникнення правовідносин внаслідок якого необхідні інші юридичні факти (смерть заповідача, наявність заповіту, який містить

розпорядження про заповідальний відказ, прийняття спадкоємцем спадщини, прийняття заповідального відказу відказоодержувачем), що разом із волею заповідача є юридичним складом.

Внаслідок заповідального відказу, як і будь-якого іншого одностороннього правочину, виникають недоговірні регулятивні зобов’язальні правовідносини.

У підрозділі 2.2. «Суб’єкти правовідносин, що виникають внаслідок заповідального відказу» відзначено, що сторонами зобов’язання, яке виникає внаслідок заповідального відказу, є конкретно визначені особи – відказоодержувач – особа, якій належить право вимоги і спадкоємець за заповітом – особа, яка несе обов’язок виконати певні дії на користь відказоодержувача, що відповідають його праву вимоги.

Заповідач в праві покласти обов’язок виконати заповідальний відказ виключно на спадкоємців за заповітом, якими можуть бути призначені: фізичні особи, які входять до кола спадкоємців за законом, при цьому заповідач не пов’язаний їх черговістю; фізичні особи, які не входять до кола спадкоємців за законом; юридичні особи будь-яких форм власності та організаційно-правових форм, держава Україна (у тому числі іноземна), Автономна Республіка Крим, територіальні громади та інші суб’єкти публічного права.