РОЗВИТОК СИСТЕМИ ПРОФЕСIЙНОЇ ОРIЄНТAЦIЇ ТA ПРОФЕСIЙНОЇ ОСВIТИ В УКРAЇНI Автореферат

У першому розділі «Теоретичні засади професійного самовизначення особистості» розглянуто сучасний стан та перспективи розвитку теорії професійної орієнтації населення в Україні, визначено джерела розвитку та перспективи розбудови державної системи професійної орієнтації в Україні, зроблено аналіз кращого світового досвіду професійної орієнтації молоді та досліджено шляхи реформування професійного самовизначення особистості як мети професійної орієнтації.

З’ясовано, що теоретичні і практичні проблеми профорієнтації складні, багато в чому суперечливі. Для їх вирішення використовуються різні підходи і способи, що допускають визначення вихідних положень, які створюють певну методологічні базу.

Головною метою професійної орієнтації визначено сприяння підвищенню конкурентоспроможності особистих характеристик кожного здобувача роботи та потреб ринку праці, досягнення ефективної зайнятості населення.

Визначено, що професійна орієнтація розглядається в двох вимірах – як система і як процес. Враховуючи взаємозумовленість, взаємозв’язок і взаємодоповнюваність системи і процесу профорієнтації, якісної визначеності їм надає цільова спрямованість цих чинників: система переважно орієнтована на вирішення проблем вибору, а процес профорієнтації – на професійне становлення особистості.

Виявлено низку теоретичних і методологічних питань профорієнтації, таких як: правова основна здійснення системи професійної орієнтації, об’єкт профорієнтаційної діяльності, а також взаємопов’язані компоненти системи професійної орієнтації, поєднані спільною метою та єдністю управління – професійна просвіта, професійна консультація, професійний відбір, професійна діагностика, професійна адаптація, професійна активізація, професійне виховання.

Аргументовано економічні і соціальні значення профорієнтації, які полягають в заощадженні коштів на професійну підготовку, зменшенні плинності кадрів, покращенні якості трудового потенціалу, задоволенні потреб людей в отриманні професії, яка відповідає їх бажанням і здібностям, що в свою чергу потребує створення ефективної системи управління профорієнтацією.

Досліджено основні методи управління професійною орієнтацією, такі як: програмно-цільовий метод, метод прогнозування, метод моделювання, організаційно-розпорядчий метод.

Визначено, що профорієнтаційна робота в незалежній Україні тільки починає складатися в цілісну систему, лише окреслюються її окремі рівні та елементи. Глибинною причиною такої ситуації є відсутність обґрунтованих концептуальних засад цієї діяльності, що відповідно актуалізує створення філософії професійної орієнтації особистості в сучасних умовах, яка тісно пов’язана з професійним самовизначенням.

Вивчення діючої Концепції державної системи професійної орієнтації населення виявило, що сьогодні виникає необхідність у новій системі поглядів на профорієнтацію та її призначення, яка пов’язана з необхідністю подолання безробіття та навчальної потреби в розробленні превентивних заходів. Що дає можливість на сталій основі задовольняти кадрові потреби виробництва.

Визначено, що під впливом досвіду розвинених країн, у суспільній свідомості формується нова концепція – концепція розвитку людських ресурсів, яка своєю провідною ідеєю визначає розвиток самої людини як соціальної істоти, громадянина та працівника, у зв’язку з цим професійну орієнтацію можна визначити як комплексну систему заходів, спрямованих на забезпечення активного та свідомого професійного самовизначення, становлення та розвиток особистості з урахуванням індивідуальних намірів і можливостей та кон’юнктури ринку праці для повноцінної самореалізації у сфері професійної діяльності.

Визначено основні практичні результати ідеї орієнтації на особистість у реалізації профорієнтаційної діяльності, а саме: профорієнтація повинна проводитися з урахуванням вікових, соціальних, етнічних, економічних і національних особливостей громадян, на яких вона спрямована; проведення психологічного тестування для виявлення особистісних рис кожного клієнта профорієнтації; визначальною детермінантою профорієнтації повинно бути визначення компромісу між професійними інтересами і здібностями клієнта.

Обґрунтовано оптимальні підходи до побудови професійної орієнтації і з’ясовано, що професійна орієнтація є невід’ємною складовою загального механізму регулювання зайнятості, кожна країна, яка є членом МОП, повинна розробляти та вдосконалювати національну політику та програми професійної орієнтації тісно пов’язуючи їх із зайнятістю; політика і програми повинні стимулювати активність особи; професійна орієнтація повинна охоплювати всі аспекти, пов’язані з можливостями освіти, станом зайнятості, умовами праці.

Обґрунтовано заходи розбудови державної системи професійної орієнтації в Україні, такі як: формування нормативно-правових, соціально-економічних, інформаційно-методичних, матеріально-технічних і фінансових засад системи професійної орієнтації населення і створення системи управління якістю профорієнтаційних послуг з урахуванням міжнародного досвіду; розроблення сучасних стандартів та норм профорієнтаційної роботи; розвиток міжнародного співробітництва у сфері профорієнтаційної роботи; утворення нових та вдосконалення структури існуючих профорієнтаційних підрозділів.

Структурний аналіз науково-теоретичної та практичної літератури дозволив узагальнити теоретичні підходи до визначення сутності поняття „професійне самовизначення” як процесу формування особистістю свого ставлення до професійно-трудового середовища і способу її самореалізації.

Визначено основні характеристики процесу професійного самовизначення, а саме: вибіркове ставлення особистості до світу різних спеціальностей в цілому і до конкретно обраної професії; усвідомлений вибір особистістю своєї спеціальності; постійне переосмислення свого професійного буття для самоствердження в професії; соціально-технологічна зрілість особистості, її потреби в самореалізації і самоактивізації. Виходячи з вищенаведеного зроблено концептуальний висновок, що професійне самовизначення – це свідоме й активне виявлення та затвердження власного статусного і рольового положення в системі соціальних відносин та громадського розподілу праці.

Обґрунтовано показники сформованого професійного самовизначення, такі як: інформованість учня про потреби ринку праці, умови праці за обраною професією, навчальні заклади, в яких можна отримати професію; сформованість професійних інтересів і намірів; сформованість мотиваційної сфери при виборі професії; наявність спеціальних здібностей, практичного досвіду у вибраній сфері діяльності; узгодженість інтересів, здібностей і схильностей з вимогами професії; відповідний стан здоров’я.

На вибір професії в процесі професійної орієнтації впливає багато факторів. При цьому важливо знати механізм впливу цих факторів на професійне самовизначення особистості. Факторами, що визначають механізм професійного самовизначення особистості, є усвідомлення і зіставлення своїх бажань, прагнень, намірів, ціннісних орієнтацій; пізнавальних та інтелектуальних можливостей; стійких фізичних, психофізіологічних і характерологічних властивостей.

Від усвідомлення цих факторів, їх узгодження, якісних і кількісних характеристик, взаємодії залежить успішність професійного самовизначення, освоєння тієї чи іншої професії й наступної професійної діяльності. Саме через ці механізми-фактори, на їх основі і за їх участю можливе надання особистості допомоги в професійному самовизначенні.

Головною концептуальною ідеєю, що покладена в основу такого підходу, системоутворюючим елементом є розгляд профорієнтації як засобу активізації професійного самовизначення особистості, ставлення до неї як до суб’єкта власного професійного і життєвого вибору. Завдання професійної орієнтації полягає в актуалізації внутрішніх резервів і можливостей особистості, створенні умов для її самореалізації в професійному просторі, формуванні у неї здатності до самостійного прийняття рішення щодо вибору чи зміни професії. Основою такого підходу є принцип гуманізації, опора на можливості й індивідуально-психологічні ресурси особистості, її поліпридатність, акцент на самоформування, вибір власного професійного шляху, способів і засобів індивідуального розвитку. Тобто, особистість повинна бути здатною творити саму себе, свою індивідуальність, уміти переосмислювати власну сутність. У цьому їй потрібно допомогти, а не вирішувати проблеми за неї.

Визначено основні принципи, які є обов’язковими для кожного соціального інституту, що бере участь в підготовці молоді до професійного самовизначення, а саме: безумовне отримання права особистості на вільний вибір професії; забезпечення загального і професійного розвитку особистості; тривалість і багатоетапність профорієнтаційних впливів, їх послідовність; дієвий характер професійної орієнтації; єдність управління і самоуправління в процесі професійної орієнтації; активність суб’єкта професійної орієнтації; забезпечення єдності цілей і дотримання послідовності, наступності і безперервності у проведенні профорієнтаційної роботи всіма учасниками.

У другому розділі «Методологічні підходи та результати досліджень професійної орієнтації та професійної освіти населення в Україні» проаналізовано профілізацію навчання як магістральний шлях реформування освіти, досліджено диференціацію як методологічну основу профільного навчання, проаналізовано методичні підходи до дослідження ринку послуг професійної освіти.

Доведено, що сьогодні актуальним є розроблення цілей, змісту та структури профільного навчання, обґрунтування диференціації змісту освіти, визначення базового і профільного рівнів освіти на методологічних засадах профільного навчання – принципах особистісно орієнтованої освіти; інтеграції і диференціації навчального процесу; законодавчо-нормативної бази.

Доведено, що на концептуальному рівні профільне навчання визначається як один із шляхів забезпечення рівного доступу до якісної освіти; інноваційний характер сучасної профільної освіти зумовлює ідеї, що потребують розроблення та реалізації на всіх рівнях, а саме: наскрізна профільна освіта; соціально зумовлені принципи відбору змісту освіти; реалізація змісту освіти на підставі проектно-технологічного підходу; селективний шлях профілізації; зміна пріоритетних форм організації навчально-виховного процесу; формування компетентності професійної спрямованості випускника профільного класу; наявність інноваційних рішень щодо визначення змісту профільної освіти.

Уточнено поняття про види компетентності при введенні профільного навчання, а саме: профільна компетентність є результатом освітнього процесу в старшій школі і визначається як готовність самостійно набувати та використовувати знання із профільної освітньої галузі, які необхідні для професійного самовизначення і самореалізації особистості.

Доповнено зміст таких принципів профільного навчання, як функція, варіативність і альтернативність, наступність та безперервність, гнучкість, діагностико-прогностична реалізованість.

Вивчення і узагальнення досвіду розвинених країн дозволило виділити для дослідження варіанти моделей організації профільного навчання, а саме: модель внутрішньої шкільної профілізації та модель мережевої організації.

Досліджено процеси диференціації навчання у середніх школах, у зв’язку з чим визначено види диференціації в середній освіті (за структурою системи освіти, за змістом навчання, за характером диференціації навчального процесу); основні складові технології диференційованого навчання; психолого-педагогічні основи профільної диференціації, а також можливі форми організації диференціації навчання (відкрита, напіввідкрита, прихована).

У результаті дослідження процесів навчання у ВНЗ визначено, що введення диференційованого навчання можливе лише на основні попереднього діагностування студентів, для цього запропоновано відповідні форми діагностування (табл. 1).

Розроблено модель диференційованого підходу до організації викладання навчальної дисципліни у вищій школі, яка, відповідно до індивідуального стилю навчання студентів, передбачає доцільність диференційованого підходу до використання різних форм організації навчальної взаємодії викладача зі студентами, що реалізується у ході навчальних занять, а також у процесі керівництва самостійною навчальною діяльністю студентів.

Враховуючи характерні риси, що виявляються у студентів протягом першого курсу навчання за такими ознаками, як підготовленість до навчання, спрямованість особистості, розвиток професійно значущих рис особистості, визначені основні напрями диференціації змісту навчального матеріалу, форми організації навчальної діяльності та методи педагогічного впливу на особистість студента, а саме: за рівнем підготовленості студента до навчання; за спрямованістю особистості (у якій провідне місце було відведено мотивації фахової підготовки, рівню вимог та розвитку самооцінки); за стилем навчальної діяльності; за вмінням володіти способами управління своїми психічними процесами (емоціями, волею тощо) та своєю провідною діяльністю – навчанням; за рівнем розвитку комунікативних умінь; за результативністю та якістю навчання.

Відповідно до визначених напрямів диференціації, необхідно зупинитися на виборі її конкретних видів, що знайшли своє відображення у розробленій моделі диференційованого підходу до організації викладання навчальної дисципліни у вищій школі.