СИСТЕМА ВЫРАЗИТЕЛЬНОСТИ Франсуа Дельсарт В контексте мирового сценического искусства
Тип:
synopsis
summary:
У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації; подано відомості про зв’язок роботи з науковими програмами, планами й темами; сформульовано мету та завдання дослідження; визначено об’єкт і предмет дослідження; охарактеризовано методи дослідницької роботи; розкрито наукову новизну роботи, її теоретичне і практичне значення; наводяться відомості про її апробацію.
Перший розділ – “Історико-теоретичні аспекти дельсартіанства” – присвячений аналізу наявних наукових джерел і літератури.
В контексті нашого дослідження особливе значення мають тексти самого Франсуа Дельсарта, надруковані в другій половині ХІХ та наприкінці ХХ ст., спогади сучасників, монографії перших учнів А.Арно та абата Деломона, а також критика його творчості. Вони дають змогу проаналізувати оригінальне вчення французького теоретика – курс прикладної естетики, що став відправною точкою для майбутньої системи виразності. У поширенні вчення Дельсарта брало участь перше покоління дельсартіанців: Джеймс Стіл Маккей (Mackaye), Генрієтта Говей (Hovey), Дженевів Стеббінс (Stebbins), Альфред Жіроде (Giraudet), чиї тексти мають першочергове значення для встановлення впливів системи виразності на світові сценічні мистецтва.
Втім, попри те, що Дельсарт декларував свій метод як науковий, його послідовникам бракує наукового підходу до аналізу вчення свого вчителя. Відтак їхні тексти (перш за все Дженевів Стеббінс та Альфреда Жіроде) – це суб’єктивний виклад теорії Дельсарта з виокремленням тих його складових, які мають першочергове значення для самих авторів.
Не можна назвати науковими велику кількість дельсартіанської літератури, надрукованої в США наприкінці ХІХ ст. Попри посилання на Дельсарта, ці видання – а це здебільшого антології текстів для “виразної декламації” – стали свідченням занепаду системи виразності.
Значний інтерес становлять перші наукові дослідження системи виразності Дж.Нілі (Neely), М.Гаранґ (Harang), Р.Ділпорт (Dillport), Н.Прайс (Price), здійснені в 1940-х рр. Окремої уваги заслуговує монографія американського хореографа і танцівника Теда Шона (Shawn) “Every Little Movement” (“Кожний щонайменший рух”), в якій автор охарактеризував систему виразності і спробував встановити впливи вчення Дельсарта на американський танець модерн.
В контексті нашого дослідження важливе значення мають праці російського пропагандиста системи виразності князя Сергія Михайловича Волконського “Виразна людина” і “Виразне слово”, які є, по-суті, першими і єдиними вітчизняними виданнями, що ґрунтуються на викладі принципів теорії Дельсарта.
Проте найбільшої уваги заслуговують дослідження зарубіжних учених кінця ХХ ст. (А.Порт, Н.Л.Ч.Райтер, Е.Ранді, У.Артіолі та ін.), які пробудили загальний інтерес до Дельсарта і його теорії. Характерно, що ці дослідники розглядають систему виразності з точки зору танцювального мистецтва й небезпідставно називають Франсуа Дельсарта “предтечею модерного танцю”.
Віддаючи належне розглянутим науковим працям зарубіжних учених, можна констатувати, що дослідницькі інтереси науковців зосереджені на аналізі тих складових системи виразності Дельсарта, які вплинули на американський та європейський модерний танець. Дослідники не ставили перед собою питання: наскільки ефективним може бути творчий метод Франсуа Дельсарта на сьогоднішньому етапі розвитку сценічних мистецтв.
З іншого боку, у вітчизняному мистецтвознавстві система виразності Франсуа Дельсарта та її вплив на сценічні мистецтва ніколи не ставали предметом спеціальних наукових досліджень.
Аналіз літератури з означеної проблеми дозволив виокремити такі основні напрямки даного дослідження:
1)оригінальний курс прикладної естетики Франсуа Дельсарта, його ґенеза та структурні складові;
2)еволюція вчення Дельсарта в США та Західній Європі, поняття “система виразності” та “дельсартіанство”;
3)впливи системи виразності на творчі методи американських та європейських режисерів і хореографів, зокрема представників танцю модерн;
4)значення теорії Франсуа Дельсарта для розвитку сценічних мистецтв України та Росії.
У другому розділі – “Концепція сценічної виразності Франсуа Дельсарта”,–що складається з чотирьох підрозділів, розглянуто ґенезу та складові частини курсу прикладної естетики – оригінального методу Франсуа Дельсарта, проведено компаративний аналіз курсу з іншими тогочасними синтетичними сценічними методами.
В дослідженні аналізуються передумови для формування курсу прикладної естетики, пов’язані з біографією Франсуа Дельсарта. Прийнятий в 14-річному віці до Королівської школи музики й декламації (Паризької консерваторії), Дельсарт не зумів її закінчити через хворобу (ймовірно хронічний ларингит). Причиною своїх нещасть Дельсарт називає відсутність у тамтешніх викладачів наукової методології. І вже у своєму першому трактаті “Філософський метод співу” (1833) декларує необхідність наукового підходу до проблем виконавської майстерності.
На становлення Дельсарта як майбутнього теоретика мистецтва неабиякий вплив мали його уроки (поміж 1826-1829 рр.) у викладача Королівської школи музики й декламації, танцівника й хореографа Андре Жан-Жака Десайї (1777-1846). Саме Десайї наштовхує Дельсарта на думку про кореляції голосу і руху, один з найголовніших законів майбутнього курсу прикладної естетики.
Дуже важливим з точки зору майбутнього курсу прикладної естетики є факт приналежності Франсуа Дельсарта до сен-сімоністсього руху. У 1839 р. він заснував братство на засадах сен-сімонізму “Троїста сім’я”, мета якого – “перенесення принципів католицизму у сферу спеціального виховання, а його аксіом – у царину фізіології”. За свідченнями А.Арно, Франсуа Дельсарт, відповідно до сен-сімоністських переконань, “хотів висловити особливу пошану до Святої Трійці”, що проявилося в іншому головному законі курсу прикладної естетики – триєдності.
У дослідженні дається ґрунтовний аналіз головних законів теорії Дельсарта – відповідності та триєдності, які автор графічно відобразив у “синоптичній таблиці” або “системі Франсуа Дельсарта – резюме”.
Згідно із законом відповідності, будь-який рух у царині матеріального світу викликає аналогічний рух у “світі невидимому”, і навпаки. Закон триєдності Дельсарт формулює так: “Людина, з точки зору мистецтва, представляє три рівні основних функцій, кожна з яких залежить від відповідного апарату. Ці апарати утворюють три рівні відповідних наслідків. Таким чином, ми приходимо до трьох явищ – трьох станів, трьох способів дії, трьох мов, кожну з яких слід вивчати як окремо, так і в зв’язку з іншими, з їхньою послідовністю та ієрархією”.
Відтак людина складається з трьох частин: Розуму, Душі та Тіла-життя. Іншими словами, вона наділена духовним, емоційним і фізичним “началами”. За Дельсартом, не тільки людина, а й весь Усесвіт складається з нескінченної кількості тріад, і кожний елемент окремо взятої тріади належить до однієї з трьох категорій.
Крім двох головних законів – триєдності та відповідності – Дельсарт постулює 9 інших (похідних) Законів Руху: 1) розширення і звуження; 2) висоти; 3) сили; 4) послідовності; 5) напряму; 6) форми; 7) швидкості; 8) реакції (напруження-розслаблення); 9) збільшення.