Соціокультурний контекст музейної комунікації Автореферат

У «Вступі» обґрунтовано актуальність обраної теми, розкрито ступінь розробки проблеми, вказані мета, основні завдання, об’єкт, предмет і методологічні засади дослідження, визначено наукову новизну отриманих результатів, їх практичне значення; наведено дані про апробацію результатів дослідження, його структуру та обсяг, публікації, зазначено особистий внесок здобувача.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади аналізу музейної комунікації як соціокультурного явища» розкрито специфіку предмета теоретичного аналізу та визначено методологічні засади дослідження соціокультурного контексту музейної комунікації.

У підрозділі 1.1. «Філософсько-антропологічні основи комунікативного підходу у музеєзнавстві» простежується філософсько-антропологічне осмислення тенденцій розвитку музеїв другої половини ХХ ст., що визначили теперішній їх стан. Доводиться, що філософсько-антропологічний підхід є найбільш перспективним, так як він не обмежений рамками певних дисциплін, оскільки феномен музею є багатоплановим і багатофункціональним та потребує міждисциплінарного дослідження. Поява музеїв нових типів, розширення функцій музеїв, впровадження програм, що збільшують сфери соціального охоплення, потребують теоретичних рефлексій, які дозволять аналізувати різноманітність сучасних реалій музейної практики за допомогою інструментарію філософсько-антропологічного і філософсько-культурологічного знання. Філософсько-антропологічний вимір, застосований у дисертаційному дослідженні, і визначає ті основні смислові блоки, що трансформують музей у певну культурно-комунікативну систему, яка поєднує специфічно-музейний і загальнокультурний компоненти. В музейній експозиції артефакт культури набуває нового смислу, створюючи міфологічну модель історії соціуму. Саме тому виникає необхідність залучення таких понять, як емоційне сприйняття, досвід, світогляд, а також тих аспектів, що відображують як значення музейної комунікації для різноманітних соціокультурних процесів, так і підтверджують антропоцентричність діяльності музею.

У підрозділі 1.2. «Основні концепції семіотики предметно-просторових відносин» розглянуті функціональні елементи технології музейної комунікації як структурної складової системи «музей», рух і розвиток якої обумовлений спільними тенденціями метасистеми культури. Зокрема, відзначається, що музейна діяльність пов’язана з процесом культурної комунікації, яка має інформативно-знаковий характер і є наслідком безперервного процесу виникнення одних та втратою інших значень. Комунікативна функція музею полягає у цілеспрямованому виявленні комплексу значень, притаманних речі. Отже, музей можна розглядати як інститут, що виявляє культурно-формуючу функцію речі як посередника (знаку) у комунікативних процесах.

У підрозділі 1.3. «Музейна комунікація в системі «суспільства споживання»: постмодерні ретрансляції музейно-культурної спадщини» визначені певні тенденції, характерні для моделі «відкритого музею», основними параметрами якої є діяльність зі збільшення числа відвідувачів, для чого застосовувались навчання «музейним навичкам» (реставрації, ремеслам тощо), передача знань шляхом взаємодії з музейними предметами, різні розваги. Використовуючи досвід постмодерністів, музеологи спробували теоретично обґрунтувати образно-сюжетний метод, що перетворив проектування експозиції на новий вид мистецтва, в якому музейні предмети представляють собою «опредмечений образ». У результаті перетворень вони втрачають своє «профанне» значення і набувають якості символу чи знаку втілення певної ідеї.

В дисертації доводиться, що музей є одним із основних зберігачів історичної пам’яті, бо саме він дає можливість відчути спадкоємність поколінь. Зміна його сутності як інституту і перетворення на центр розваг загрожує відключенням населення від культурного коду своєї країни. У цьому зв’язку гостро постало питання щодо самого існування музеїв як унікальних сховищ культурної спадщини. Саме в музеях України широко представлені багатовікові традиції, матеріалізована історія українського народу, збереження і пропаганда яких забезпечує зв’язок поколінь, сприяє індивідуальному та колективному духовному самовизначенню людей, ствердженню української нації як самодостатньої одиниці світової цивілізованої спільноти, державним утвердженням національних цінностей і пріоритетів.

У другому розділі «Предметні форми і просторові відносини в музейній комунікації» визначено культурно-антропологічні особливості моделювання музейного простору, експозиційна конструкція якого обумовлена соціокультурними потребами і запитами.

У підрозділі 2.1. «Мова предметних форм і просторових відносин» зазначається, що основою музейної діяльності є оригінальні пам’ятки матеріальної та духовної культури, тобто музейні предмети. В музейній експозиції предмет виступає як першоелемент, точка відліку до експозиційних фантазій, а чим експозиція ближче до «діалогу речей», тим вона глибша і концептуальніша. Як носій властивостей оточуючого світу предмет є його моделлю, матеріально фіксованим символом природи. Відповідно, у загально-філософських і конкретно-наукових інтерпретаціях механізмів музейної комунікації по-різному розкривається і сутність музейного предмету, подвійність та неоднозначність його властивостей і функцій. З’ясовано, що музейний предмет – це вилучений з навколишнього профанного середовища і депонований у музеї (сакральний простір) предмет, який набуває властивостей носія семантичної та емоційної інформації. Іншими словами – це автентичне джерело, що становить культурно-історичну цінність. Його наочністю забезпечується можливість передачі інформації головним чином через зорову комунікацію. Музейний предмет може справляти емоційний вплив на відвідувача, викликати у нього відчуття співпричетності. Особливої цінності набувають інформативно насичені речі, що належали відомим історичним особам, видатним діячам науки, культури, впливовим політикам, прославленим полководцям, а також предмети, які безпосередньо застосовувались у ході всесвітньовідомих битв, революційних подій тощо, себто реліквійні, такі, що зберігають пам'ять про минуле. Але є ще одна неодмінна вимога. «Типовість» та «унікальність» мають гармонійно доповнювати одне одного. Багатство та розмаїття музейних зібрань, варіантів їх художньої інтерпретації та індивідуальних особливостей сприйняття «мови» речей вказує на невичерпний потенціал основних засобів побудови музейних експозицій.

У підрозділі 2.2. «Художньо-естетичне сприйняття предметного середовища музею» доводиться особлива роль і значення музею як «культурної форми» – простору, який втілює актуалізовані моделі культури. Процеси, які відбуваються всередині цієї форми, є комунікативними за своєю природою, а їх здійснення, що задане музейною специфікою, проходить крізь всі складові системи. Особливість музейного речового світу полягає в тому, що його існування перевершує вік людини і постає конкретно-чуттєвим ланцюгом, який пов’язує історичні часи. Але тільки творча інтерпретація музейних пам’яток, підпорядкована інтелектуальним і художнім здібностям авторів, здатна виявити трансцендентну сутність речей, перемкнути кут зору сучасника з актуально-соціального на культурно-історичне і тим самим перетворити образне експозиційне середовище на канал комунікації. Саме ця музейна специфіка позначає вектор розвитку музейної комунікації і дозволяє визначити перспективи реалізації прикладних технологій.

При дослідженні специфіки комунікативних процесів у музейній сфері визначено, що до експозиційного завдання музею входить комплексне відтворення концептуально обумовленого середовища, яке органічно включає у себе певне співвідношення цілого ряду компонентів: експонатів і тематики, архітектури і предметно-просторової стилістики, дидактичного матеріалу і технологічних режимів. Цей ряд, що об’єднується загальним концептуально-художнім задумом в єдину цілісну предметно-просторову систему, містить значний інформаційний потенціал і є одним з головних каналів музейної комунікації. Саме ця концептуально-візуальна система і є по суті сучасною музейною експозицією, тобто об’єктом і продуктом творчості художника-експозиціонера у співдружності з науковим співробітником музею, іноді за участю сценариста. Відкритість сьогоднішнього експозиційного проектування не тільки в його орієнтації на історичне й культурне просвітництво, але й включення до плинного соціокультурного життя суспільства, яке актуалізує експозицію, провокує до творчості екскурсовода, наукового співробітника, відвідувача.

У підрозділі 2.3. «Предметно-експозиційний простір як провідна технологія музейної комунікації» встановлено, що експозиція є одним з основних каналів музейної комунікації. Саме в ній виявляється внутрішня і символічна, часто знакова, суть речей. Загалом, у нових музейних експозиціях реалізується поетична міфологія художнього образотворення, якій властиві метафоричність, асоціативність сприйняття, багатоплановість, естетична напруженість, яскрава видовищність, емоційна насиченість. Отже, музейна експозиційна творчість повернулася до мистецького середовища, але вже на якісно новому витку розвитку – як самостійний і самодостатній вид синтетичного мистецтва. Відповідним чином змінюється і функціонування системи музейної комунікації. Очевидно, що образний тип експозиції як базисний елемент системи музейної комунікації зумовлює вибір оптимальних форм і засобів спілкування, визначає межі і характер соціокультурного впливу музеїв.

У третьому розділі «Музейний ландшафт як осереддя історичної і культурної спадщини» конструюється культурософська модель музейного ландшафту як осереддя історичної і культурної пам’яті, розкривається культурно-антропологічний вплив музеєфікації на формування ментальної матриці національної культури українського народу, досліджується культурно-освітня діяльність як важливий елемент музейної комунікації.

У підрозділі 3.1. «Концептуальна модель музейного ландшафту України: культурософський вимір» здійснюється культурософська інтерпретація музейного ландшафту як суб’єкта і об’єкта національної культури. Зазначено, що з моменту своєї появи, наділений особливим смислом як «інстанція вічності», музей з часом починає все більше впливати на механізм функціонування культурної пам’яті. Збираючи і накопичуючи речі, які в подальшому мають демонструватися нащадкам, як речі нескінченно тривалого зберігання, музей є хранителем вічності, отримує можливість впливати на культуру, визначати імперативи її сприйняття і оцінок. Часто музей і музеєфікація асоціюються з характеристикою розвитку культури у переломні, кризові епохи, коли культурна традиція вже не справляється з осмисленням своєї багатоманітності. Саме у такі періоди музей, збираючи уламки втраченої цілісності, стає об’єктом прискіпливої уваги і критики. Однак можна побачити, що у вигляді претензій до музею діячі культури і широкі верстви населення часто висловлюють стурбованість не стільки різними сферами діяльності музею, скільки шляхами розвитку культури і суспільства. Створення цілісної культурософської концепції музею дозволяє осмислити музейний феномен у всій повноті його характеристик і тенденцій його розвитку, а також дає додатковий метод комплексного вивчення соціокультурних трансформацій.

Доведено, що розмова про шляхи розвитку музеїв сьогодні може йти лише за умови розуміння соціокультурної ситуації в Україні. Необхідно відмовитись від політики руйнування традиційних цінностей, які є основою мотивації етнічної поведінки. Перспективи прогресивного розвитку української держави вимагають урахування ментальних особливостей українського народу, дослідження історико-культурних джерел української нації. Саме тому музей як феномен культурної, національної, історичної пам’яті має відіграти у цьому процесі важливу роль.

У підрозділі 3.2. «Музей як інститут культурної пам’яті в умовах інформаційного суспільства» досліджуються культурно-антропологічні механізми, за допомогою яких в інформаційному суспільстві культурна пам'ять перетворюється на процес, що організовує навколо себе предметний простір, де світ артефактів лише обслуговує її потреби. З’ясовується, що музейна комунікація є соціокультурною технологією утворення нового якісного ступеня цивілізаційного розвитку суспільства як інформаційного, що використовує інформацію у всіх її проявах. Застосування сучасних інформаційних технологій дозволить краще визначити потреби відвідувачів та корегувати соціокультурну діяльність музейного закладу відповідно до запитів, що існують на ринку інформаційних і культурних послуг.

У підрозділі 3.3. «Культурно-освітня діяльність як важливий елемент музейної комунікації» концепції музейної педагогіки і музейної комунікації розглядаються як одна з моделей сучасного освітянського процесу. Головний напрям музейно-педагогічної діяльності – взаємодія із системою освіти. Можна наголосити, що комунікація на рівні музеїв має, в першу чергу, онтологічну природу. Оскільки до головного завдання музейної комунікації належить не інформування, а створення можливостей для емоційного переживання, тож і специфіка ознак музейної педагогіки полягає у тому, що: відвідини музею є добровільні (відносно); у музеї традиційно вчаться на пропонованих об’єктах, ставлять певні вимоги (знання, пізнавальні дії, використання самостійно обраного методу засвоєння інформації) до відвідувача-«споживача» культурного продукту, який приходить з різною мотивацією. Музей повинен бути розрахований на відвідувачів різного віку, національності, соціальних верст, різної рецепційної компетентності та різних загальних очікувань.