ТЕОРЕТИЧНІ І МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ У ТЕХНІЧНИХ УНІВЕРСИТЕТАХ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, розкрито зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено об’єкт, предмет, мету й завдання дослідження, описано методи, розкрито наукову новизну та практичне значення дисертації, відображено апробацію і впровадження результатів, наведено дані про структуру роботи.

У першому розділі – ,,Теоретико-методологічні засади становлення екологічної освіти сучасного інформаційного суспільства і сталого (збалансованого) розвитку” – здійснено аналіз об’єкта дослідження у контексті історичного, соціально-економічного поступу суспільства, який безпосередньо впливає на формування системи освіти у цілому та її складових, що, у свою чергу, визначають особливості сучасного постіндустріального, інформаційного розвитку. ХХ ст. ознаменувалося розквітом раціоналізму і науково-технічного прогресу, які стали результатом поширення відповідних раціоналістичних та технологічних підходів у навчанні, занепаду духовності, позалогічного способу пізнання Природи. Це призвело до нарощування експлуатації навколишнього природного середовища, Людини, вичерпання невідновлюваних ресурсів, забруднення довкілля, полюсного поділу цивілізації на багатих і бідних, не контрольованого поступу у наукових пошуках.

Аналіз наукових джерел засвідчив, що пошуки шляхів виходу із такого кризового становища розпочалися у другій половині 60-х років минулого століття зі створення Римського клубу, який фактично сприяв формуванню наукового підгрунтя для проведення низки важливих міжнародних форумів. Один з перших – Конференція у Стокгольмі (1978 р.) – визнав, що суспільство і його оточуюче середовище прийшли до небезпечного зіткнення, яке необхідно відвернути. Цю роботу почала Комісія ООН з навколишнього природного середовища і розвитку, відома як ,,Комісія Брундтланд”, розробкою глобальної програми змін соціально-економічного поступу з обов’язковим включенням екологічного імперативу до усіх діяльнісних і життєвих аспектів. У 1987 р. опубліковано всесвітньо відому доповідь ,,Наше спільне майбутнє”, де запропоновано варіант виходу з кризового стану через реалізацію програми ,,sustainable development”.

У розділі зазначається, що вітчизняні Концепції національного сталого (збалансованого) розвитку (Б.І. Буркінський, Б.М. Данилишин, М.В. Долішній, М.І. Дробноход, Ю.І. Костенко, С.Ф. Курикін, В.П. Кухар, В.І. Ландик, Б.Є. Патон, Л.І. Руденко, Ю.І. Самійленко, В.В. Степанов, В.М. Трегобчук, С.В. Харічков, В.Я. Шевчук та ін.) є ближчими до розуміння гармонійності та природоузгодженості, ніж західні варіанти ,,задоволення потреб”, але й вони не вказують конкретні шляхи реалізації поставленої мети. Для освіти означена ціль формується як важливе і відповідальне завдання тотальної екологізації навчання, виховання, перепідготовки управлінських кадрів, підготовки екологів, просвіти населення упродовж життя. Раціоналістичному підходу Заходу протиставляється гармонізований напрям підготовки і розвитку екологічної культури, свідомості, етики, моралі, який забезпечується новим змістом, формами і методами навчання фахівців вищого освітнього рівня.

Показано, що знаковою подією запровадження екологічного імперативу в усі сфери життя став Всесвітній саміт у Ріо-де-Жанейро 1992 р., де прийнято ,,Декларацію з проблем довкілля”, ,,Порядок денний на ХХІ століття”, ,,Програму дій для збалансованого розвитку”. Основні положення останнього документу стали парадигмою кінця ХХ – початку ХХІ ст., зокрема у розділі 36 наголошувалося, що ,,вирішальне значення для становлення сталого (збалансованого) розвитку має освіта, яка є рушійною силою для реалізації необхідних суспільних змін”. На цьому саміті задекларовано термін ,,освіта для збалансованого розвитку” та внесено рекомендації до розширення поняття “навколишнє середовище”, яке необхідно включати у національні Концепції збалансованого розвитку. Наголошується, що освіта для збалансованого розвитку формується як довгострокова Концепція, яка охоплює екологічні, економічні та соціальні проблеми, розширює рамки Концепції екологічної освіти України, яку необхідно узгодити з освітою у інших галузях та у контексті підходу до збалансованого розвитку, різноманітність тем якого вимагає застосування комплексного наукового опрацювання. Значну частку освіти для збалансованого розвитку мають складати етичні аспекти, взаємозв’язки у системі Природа – суспільство – Людина, відповідальність за практичні дії останньої, зняття протиріч та неузгодженостей між освітою і станом суспільства, впровадження активних та ефективних методів навчання на відміну від формальної передачі інформації (В.П. Андрущенко, Г.О. Білявський, В.М. Боголюбов, О.І. Бондар, Ф.В. Вольвач, М.А. Голубець, Н.В. Гузій, О.І. Гура, М.І. Дробноход, Г.О. Козлакова, К.В. Корсак, В.Г. Кремень, Н.В. Кузьміна, В.І. Луговий, Л.Б. Лук’янова, Г.Б. Марушевський, В.О. Межжерін, А.Н. Некос, Н.Г. Ничкало, О.В. Плахотнік, Н.А. Пустовіт, С.М. Степаненко, Г.М. Франчук та ін.).

Зазначається, що екологізація будь-якого виду діяльності, науково обгрунтоване природокористування можливе лише за умов масової екологічної компетентності фахівців, особливо технічного спрямування, коли усуваються причини екологічних негараздів, а не ліквідуються лише наслідки нерозумної соціально-економічної активності. Заходи, що застосовуються нині у вищій освіті з екологізації її змісту, характеризуються фрагментарністю, дискретністю, неспроможністю забезпечити повноцінну систему екологічної підготовки фахівців у обсязі сучасних вимог і завдань.

Для системи освіти характерне співіснування двох парадигм: когнітивної – традиційне, розвиваюче навчання; і компетентнісної – для постійно змінних умов праці з урахуванням міжнародних стандартів та спроможності фахівця застосовувати професійні знання для отримання конкретного результату. Екологічна освіта сьогодні – важливий фактор становлення збалансованого суспільства, у якому організація виробництва проводиться з позицій можливостей біосфери і заради збереження феномену життя на планеті. Тому екологічна освіта має отримати статус стратегічної, масштабної, важливої, пріоритетної галузі, з розширеним і оновленим змістом, формами та методами навчання в умовах інформатизації суспільства.

У розділі обґрунтовано теоретичні передумови посилення екологічної підготовки фахівців у технічних університетах з метою усунення вище означених недоліків, а саме: формування екологічної світоглядної орієнтації на засадах цілісного, узагальнюючого, синергетичного підходів з випереджаючою, об’єднуючою, ноосферизуючою домінантою у освіті, вихованні, інформатизації життєвого простору, спрямованих на подолання екологічної кризи, надання екологічній освіті важливого державного статусу, ліквідації невідповідності вищої школи новим вимогам розбудови збалансованого суспільства. У висновках до розділу визначено основні напрями, що потребують дослідження.

У другому розділі – ,,Особливості екологічної підготовки студентів вищих технічних навчальних закладів” – розкрито концептуальну модель вищої екологічної освіти, подано інтерпретацію її змісту та значимі компоненти щодо упровадження у сучасну освітню систему, представлено програму, методи, методологічні підходи дослідження, спрямовані на удосконалення науково-методичного забезпечення компетентнісної екологічної підготовки майбутніх фахівців через використання інноваційних педагогічних технологій, міждисциплінарних підходів, принципів системності, цілісності, неперервності.

Провідною ідеєю дослідження є положення про те, що нинішній стан суспільства активно трансформується і набуває високих темпів розвитку інформаційних, екологічних технологій, які вимагають нових інтегрованих екологічних знань, умінь, навичок, широкого спектру адаптаційних властивостей майбутніх фахівців до нових умов екологізованого виробництва, обсягу інформації, ринку праці.

Завдання освіти на сучасному етапі розвитку суспільства полягає у аналізі, міждисциплінарному синтезі масиву знань, необхідних майбутньому фахівцю для розв’язання нестандартних і нетипових завдань збалансованого розвитку, та навчити їх головного і найважливішого – як реалізувати себе у житті у гармонії з Природою, Людьми. Тільки через достатній рівень екологічної освіти з високим рівнем екологічної культури, свідомості, мислення, у поєднанні з національними традиціями і досягненнями педагогічної науки, урахуванням кращого досвіду систем освіти інших країн світу, що сповідують екологічний імператив, можна забезпечити збалансований, екобезпечний розвиток (Т.А. Акімова, І.В. Алєксєєнко, В.П. Андрущенко, Г.О. Білявський, Е. Вайцзеккер, В.А. Гайченко, А.Т. Глазунов, О.В. Глузман, А. Гор, О.А. Горчакова, З.М. Гусінський, В.І. Данілов-Данільян, К.С. Лосєв, М.М. Моісєєв, В.І. Поляков та ін.).

Екологічна культура здатна змінити соціально-економічний формат суспільства на соціально-екологічний, а у подальшому реалізувати геніальне передбачення академіка В.І. Вернадського про перехід біосфери у ноосферу – сферу концентрації розуму, творчості, становлення екологічної моралі, етики, свідомості, а значить, екологічного світогляду, який трансформується у екологічні вчинки, норми поведінки, конкретні дії при розв’язанні практичних проблем природокористування і природовідновлення (В.Є. Борейко, М.А. Голубець, В.Д. Дишловський, В.В. Добровольський, М.І. Дробноход, В.П. Казначєєв, В.С. Крисаченко, Г.Б. Марушевський, І.Р. Пригожин, М.Ф. Реймерс, В.А. Семиченко та ін.).

Мета і завдання дослідження стали основою для формулювання загальної гіпотези, яка ґрунтується на припущенні, що спосіб екологічного мислення базується, перш за все, на культурі, тобто на інтелектуальному потенціалі, конкретних професійних знаннях, практичному досвіді особистості. Екологічне мислення трансформується у природний спосіб діяльності тоді, коли перетворюється на невід’ємний елемент національної свідомості. Для екологічного способу мислення необхідні фундаментальна фахова підготовка з урахуванням узагальненого світового досвіду у галузі екологічної освіти, міждисциплінарний підхід з філософським спрямуванням, формування у студентів цілісних знань, екологічної компетентності, забезпечення психолого-педагогічної підтримки усього неперервно-наскрізного, системного екологічного навчання.

Загальна гіпотеза дослідження конкретизується у часткових гіпотезах, відповідно до яких теоретичні та методичні основи підготовки фахівців з екології набувають ефективності, якщо:

- проведено аналіз стану національної і закордонної екологічної освіти у контексті науково-технічних та інформаційно-технологічних досягнень, потреб ринку праці, професійної зайнятості випускників природоохоронних спеціальностей;

- співставлено методологічні аспекти підготовки вітчизняних фахівців з екології та спеціалістів природоохоронного профілю у інших країнах;

- визначено критерії готовності студентів до екологічної діяльності з урахуванням варіативності фахового спрямування та рівнів освіти, комунікабельності, психологічної стійкості, вміння вільно, на професійному рівні спілкуватися кількома мовами;

- розроблено елементи психолого-педагогічного тренінгу з використанням методик, що розвивають образно-інтуїтивне, ситуаційне, врівноважене, творче мислення.

Згідно з планом організації дослідження теоретичну і дослідницько-експериментальну роботу було розподілено на три етапи науково-педагогічного пошуку.

Перший етап (2000 – 2003 рр.) – проаналізовано філософську, педагогічну, психологічну, навчально-методичну літературу з визначеної проблеми; стан екологічної підготовки фахівців в Україні та за її межами, освітні системи різних рівнів. Обґрунтовано вихідні теоретичні положення виконуваної роботи, об’єкт, предмет, мету дослідження, уточнено концептуальну ідею, гіпотезу, методологічну основу, конкретизовано завдання, зокрема методику констатувального етапу педагогічного експерименту. Визначено критерії ступенів готовності майбутніх фахівців технічних спеціальностей до практичної діяльності в умовах соціальної та економічної нестабільності. Опрацьовано методику формувального етапу експерименту.

Другий етап (2004 – 2008 рр.) – проведено формувальний етап педагогічного експерименту, здійснено перевірку розробленої моделі екологічної підготовки фахівців технічних спеціальностей на базі Національного авіаційного університету, Київського національного університету будівництва і архітектури, університету ,,Україна”; перепідготовки кадрів у Державному екологічному інституті Мінприроди України (друга вища освіта, підвищення кваліфікації). Розроблено навчальні плани, ОПП і ОКХ напряму ,,Екологія” для кафедри екології університету ,,Україна”, навчальні програми, робочі навчальні програми екологічних дисциплін та інших курсів з метою їх екологізації.

Третій етап (2009 – 2011 рр.) – здійснено остаточний аналіз результатів констатувального, формувального, контрольного етапів педагогічного експерименту; уточнено концептуальну ідею дослідження; проведено системний порівняльний аналіз одержаних результатів педагогічного експерименту; розроблено методичні рекомендації до курсів з підготовки фахівців технічних спеціальностей, підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів; сформульовано висновки дослідження; уточнено перспективу розробки означеної проблеми.

Екологічна компетентність студентів має забезпечуватись діяльнісним, міжпредметним, неперервно-наскрізним, системним підходом у інноваційному процесі навчання із залученням відповідного науково-методичного оснащення та спеціально підготовлених педагогічних кадрів з високим рівнем екологічної культури. Раніше екологічну компетентність вважали складовою загальної фахової компетентності; нині більшість учених віддають перевагу екологічній компетентності (Т.А. Акімова, Р.П. Баландін, В.Р. Бганка-Церева, Д. Белл, Н.В. Бєлопольский, О.М. Бєляков, Г.О. Білявський, В.М. Большаков, Г. Йонас, М.А. Голубець, О.О. Горєлов, В. Гьосле, С.Д. Дерябо, В.В. Добровольський, К.В. Корсак, В.С. Крисаченко, Л.Г. Мельник, Л.Б. Лук’янова, Н.А. Пустовіт, С.М. Степаненко, В.А. Ясвін та ін.).

Ознаками розробленої авторської моделі еколого-креативної компетентності студентів є цілісність її елементів, функціональна підпорядкованість, взаємозалежність, ієрархічність, суспільне призначення. Вона утворює єдність із середовищем (суспільним, педагогічним), є елементом системи вищого порядку, з часом може удосконалюватися, розвиватися у залежності від суспільних потреб. Таку модель можна кваліфікувати як синтезовану, стійку (рис.1) і представити як:

- відкриту, динамічну, гнучку освітню систему, що є елементом неперервної екологічної освіти упродовж усього життя і має дві складові – базову та варіативну;

- система може забезпечувати екологізацію навчального процесу у ВНЗ на основі інтеграції усіх компонентів – мети, завдань, змісту, форм, усіх видів екологічної діяльності, але не може бути створеною у межах однієї чи декількох дисциплін без упровадження інноваційних педагогічних технологій;

- її фундамент складають екологічні знання, що формують науково-методичне забезпечення, охоплюють усі загальнодидактичні принципи, додаючи до них: інтегративність, холістичність, тоталогічність, синергетичність, прогностичність,

- провідною метою системи екологічної освіти є формування екоцентричного типу мислення майбутніх фахівців, цілісного екологічного світогляду.