ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ ДЛЯ СФЕРИ ТУРИЗМУ

summary

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність дослідження, визначено його об’єкт, предмет, мету, викладено завдання, гіпотезу, методологічні й теоретичні засади, розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх теоретичне і практичне значення та особистий внесок здобувача, сформульовано основні положення, що виносяться на захист, висновки про впровадження результатів дослідження.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні проблеми розвитку туризму і туристської освіти” – розглянуто туризм як соціально-педагогічну систему, проаналізовано стан дослідженості проблеми розвитку туризму і туристської освіти в педагогічній теорії, проаналізовано розвиток туризму в Україні та викладено особливості підготовки фахівців для галузі на різних історичних етапах.

У розділі зазначається, що актуальність розробки теоретико-методичних засад неперервної туристської освіти зумовлена сукупністю чинників, зокрема: зростанням ролі туризму на локальному, регіональному і глобальному рівнях та необхідності підвищення потенціалу, якості людських ресурсів; зростанням інтересу молодих людей (учнів старших класів загальноосвітніх шкіл, ліцеїв, вищих навчальних закладів різних рівнів акредитації) до туризму, що знаходить вияв у бажанні здобути фахову освіту; необхідністю реалізації Державної програми розвитку туризму на 2002–2010 рр.

Доведено, що у педагогічних працях зміст туристської освіти не знайшов систематичного й аргументованого висвітлення, що породило низку суперечностей між теорією та потребами суспільної практики. По-перше, туристська освіта, за даними ЮНЕСКО, з 1998 р. вийшла на перше місце на всесвітньому ринку праці. Нині туризм створює у світі кожне десяте робоче місце, однак в Україні – лише 2 % нових робочих місць. По-друге, домінуюча в світовій туристській освіті практика підготовки професіоналів за вузькою спеціалізацією створювала проблеми, які у вітчизняній практиці посилювалися відсутністю базової професійної освіти. По-третє, традиційне проектування змісту професійної освіти в ході його диверсифікації шляхом освоєння відповідного соціального досвіду є малопродуктивним для сфери туризму. З одного боку, туристська освіта в Україні не має достатнього досвіду, а з іншого – зарубіжний досвід підготовки фахівців для сфери туризму завжди був пов’язаний із завданнями розвитку всесвітнього туристського ринку, на якому Україна виконує роль донора: туризм використовується як канал валютних трансферів.

На основі дослідження архівних, літературних та інших джерел визначено основні етапи вивчення проблем туризму в ХХ ст. Перший етап (1970–1980 рр.) характеризується введенням у науковий апарат економічних категорій туризму, створенням передумов для розмежування соціальних та економічних проблем туризму (Є.С.Бирюков, А.М.Сливинська). На другому етапі (1980–2000 рр.) розширюються межі наукового вивчення проблем туризму, розробляються його методологічні, економічні, географічні, валеологічні аспекти (В.К.Євдокименко, О.Д.Король, С.П.Кузик, В.В.Шмагіна та ін.). Третьому етапу, що хронологічно збігається із початком нового тисячоліття, властиве методологічне осмислення цілісної структури туризму, його онтологічної, гносеологічної, аксіологічної та праксеологічної складових (В.О.Квартальнов).

Здійснений історико-педагогічний аналіз дав змогу виявити основні періоди підготовки фахівців для сфери туризму. У розділі проаналізовано генезис туризму, що дало змогу умовно вирізнити кілька періодів критичного осмислення історико-педагогічного досвіду підготовки фахівців для сфери туризму. Першим можна вважати кінець XVII – початок XVIII ст., коли зароджується туристська галузь, а в педагогічній літературі вперше вводиться в обіг поняття навчальні екскурсії (Я.А.Коменський). Другий період (друга половина XVIIІ – початок XIХ ст.) характеризується поширенням і розробкою ідей країнознавства, що активізує екскурсійний метод навчання (М.І.Новіков, В.Ф.Зуєв, К.Д.Ушинський). Наступний період розвитку туризму та підготовки фахівців для галузі – друга половина ХІХ – 20–30 рр. ХХ ст. – це прагнення до ґрунтовного осмислення педагогічних явищ, феноменів, подій та персоналій, пов’язаних із туризмом і його виховним впливом. Характерним для цього історичного етапу є етноцентризм у вивченні туризму, комплексний підхід до організації туризму і краєзнавства. Четвертим періодом досліджуваного явища є 40–50 рр. ХХ ст., коли пріоритети надаються відродженню туристської інфраструктури в повоєнні роки, відновленню діяльності Туристсько-екскурсійного управління ВЦРПС та його територіальних управлінь. Державна політика в туризмі цього періоду спрямування на відродження кращих традицій туристської діяльності попереднього періоду та розробку стратегій розвитку галузі. Головною тенденцією розвитку туризму зазначеного періоду стає ідеологічна робота. Наступному періоду, що охоплює другу половину ХХ ст., властиве відновлення інфраструктури міжнародного туризму, зростання кількості професійних організаційних туристських закладів (ВАТ "Інтурист", Українська республіканська рада з туризму і екскурсій (УРРТЕ), Бюро міжнародного молодіжного туризму “Супутник” та ін.), товариств, що займаються самодіяльним туризмом. З’ясовано, що на цьому етапі здійснюється підготовка і навчання громадських туристських кадрів за різними програмами: початкова, середня та вища туристська підготовка, середня інструкторська підготовка. Новим етапом розвитку туризму в Україні та підготовки фахівців для галузі (початок ХХІ століття) стало прийняття Державної програми розвитку туризму на 2002–2010 рр. Зазначеному етапу притаманний системний підхід до розвитку туристської освіти. На основі систематизації архівних документів та інших дослідницьких матеріалів складено хронологію документальних джерел з питань туризму (1786–2003 рр.).

У другому розділі – “Зарубіжний досвід туристської освіти” – проаналізовано світові тенденції розвитку туризму та особливості підготовки фахівців для туристської галузі у Великій Британії, Швейцарії, Франції, США, Австралії та Російській Федерації та в інших країнах.

На основі аналізу 128 міжнародних документів та матеріалів міжнародних організацій, визначено довготривалі чинники, що об’єктивно сприяють поступовому розвитку туризму: економічні, які полягають у зміні структури споживання і послуг у бік збільшення частки споживаних туристських послуг; науково-технічний прогрес, який зумовлює швидкий розвиток потужної матеріально-технічної бази туристської індустрії; демографічні, які залежать від зростання народонаселення планети; соціальні, до яких належить зростання добробуту населення розвинених країн; культурні, що зумовлюються зростанням культурного рівня населення багатьох країн; міжнародні, що пояснюється пом’якшенням міжнародного клімату, перехід від конфронтації між провідними державами до співробітництва й порозуміння.

Означені чинники впливають на структуру професійної підготовки фахівців для сфери туризму в економічно розвинутих країнах. Вивчення європейської практики підготовки працівників туризму засвідчує, що в цих країнах поступово склалися так звані бінарні системи вищої туристської освіти, де поряд з університетським сектором функціонують досить численні спеціалізовані заклади. З європейських країн бінарну систему вищої туристської освіти мають Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Нідерланди, Норвегія, Німеччина, Франція, Швейцарія та ін. На протилежному полюсі перебуває так звана унітарна система вищої освіти, до складу якої входять в основному університети. Така система функціонує в Італії, Іспанії, Фінляндії, Швеції. До окремої групи належать країни з так званими інтегрованими університетами, до яких входять спеціалізовані середні й вищі навчальні заклади та країни колишнього соціалістичного табору.

У Великій Британії професійна підготовка фахівців для сфери туризму здійснюється багатьма освітніми закладами. У світовій туристській практиці позитивно зарекомендував себе досвід підготовки професіоналів у Корнудолл-коледжі та в Борнмутському університеті. У Швейцарії підготовка фахівців відповідного профілю здійснюється в широковідомих у світі навчальних закладах – Швейцарській школі готельного менеджменту (SHMS) та школі готельного менеджменту (EHL). У Франції підготовку фахівців туризму і гостинності здійснює транснаціональна туристсько-готельна корпорація (ACCOR), яка представлена в 140 країнах. Французька методика готельного менеджменту реалізується також школою Готельного менеджменту (IHTTI) та Інститутом міжнародного менеджменту Ватель – Париж, Паризькою школою готельного господарства і туризму. Аналіз досвіду підготовки професіоналів туризму в США свідчить, що провідним університетом у підготовці галузевих фахівців є Університет Джонсон і Уельс – член Американської асоціації відкритої освіти. Особливістю австралійської підготовки фахівців у галузі туризму є практична підготовка в готелях та турагенціях. У розділі проаналізовано російську систему підготовки фахівців туристської справи.

Узагальнення результатів вивчення професійної підготовки фахівців для сфери туризму у зарубіжних країнах дало можливість дійти висновку, що до структури неперервної туристської освіти входять професійні школи, коледжі, інститути, університети, менеджерські курси управління гостинністю й туризмом при університетах. Навчальні плани вищих навчальних закладів зарубіжних країн складаються з таких циклів дисциплін: загальнонаукові, соціально-гуманітарні, бізнес-адміністрування, спеціальні, туризмологічні. Значний науковий інтерес становить вивчення уніфікованої європейської моделі, яка представлена французькою транснаціональною туристсько-готельною корпорацією (ACCOR). У навчальних планах вищих навчальних закладів готельного менеджменту до циклу загальнонаукових дисциплін входять: економіка, мікроекономіка, методика дослідної роботи, інформатика, гігієна, макроекономіка, фінанси, міжнародна економіка. Соціально-гуманітарний цикл дисциплін містить: право, європейське суспільне право, протокол і етикет, німецька, іспанська, французька, англійська мова, культура й образотворче мистецтво. Цикл дисциплін із бізнес-адміністрування включає: керівництво готельним господарством, переговори та управління в менеджменті готельного господарства, менеджмент результатів діяльності, планування, технічне забезпечення у готельному господарстві, менеджмент інформаційних систем, проект розвитку підприємства. Менеджмент харчового виробництва, практика харчового виробництва, менеджмент служби портьє, менеджмент барної справи, товарознавство харчових продуктів та напоїв входять до циклу спеціальних дисциплін, а до циклу туризмологічних дисциплін – середовище відпочинку, маркетинг в індустрії гостинності, професійна підготовка в готельному господарстві, прикладна інформатика для готельного господарства, предмети за вибором. Навчальні плани підготовки фахівців для сфери туризму зарубіжних країн, характерною особливістю яких є варіативність, містять три типи курсів – обов’язкові, частково елективні (за вибором), повністю елективні.

Доведено, що у зарубіжних країнах значна увага приділяється післядипломній освіті фахівців для сфери туризму, спостерігається розробка її концепції та спроба практичного здійснення. Аналіз 25 джерел та матеріалів, розміщених на 13 сайтах, свідчить, що на сьогодні сформована і набула поширення швейцарська модель неперервної підготовки фахівців для туризму. Важливу роль у цій справі відіграють спеціалізовані професійні школи та університети.

Особливістю діяльності навчальних закладів, що готують фахівців для сфери туризму у зарубіжних країнах, є гнучкість, багатоваріантність програм навчання в системі туристської освіти, в тому числі безпосередньо в туристських агенціях; у курсовій мережі, у системі дво- і чотирирічного навчання за програмами коледжів і університетів; стаціонарно і без відриву від роботи за програмою дистанційного навчання.

У третьому розділі – “Теоретико-методологічне обґрунтування системи неперервної туристської освіти в Україні” – викладено розроблену і теоретично обґрунтовану концепцію неперервної туристської освіти, модель ступеневої туристської освіти; розглянуто теоретичні засади відбору і структурування змісту навчання фахівців для сфери туризму, виявлено особливості організації навчального процесу в умовах Навчально-науково-виробничого комплексу “Туризм, готельне господарство, економіка і право”.

У розділі викладено положення, що характеризують авторську концепцію неперервної туристської освіти, яка ґрунтується на ідеї системного втілення теоретичних, методичних розробок у теорію і практику туристської справи, перевірки і коригування освітньої діяльності практикою. Визначено внутрішні та зовнішні чинники. До зовнішніх чинників віднесено: освітню політику держави; зміст освіти; високу результативність роботи навчальних закладів; потребу в кадрах для сфери туризму; якісне виконання освітнього державного замовлення вищими навчальними закладами І-ІV рівнів акредитації; ринок випускників (ринок праці). Внутрішні чинники: освітнє бачення та загальний світогляд викладачів; освітня система навчального закладу, її стиль; якісний і кількісний склад студентів; освітня філософія; корпоративна культура навчального закладу.

У розділі обґрунтовано мету створення неперервної туристської освіти, що розглядається як досягнення необхідного ступеня цілісності, котрий базується на таких принципах: врахування об’єктивної потреби у випереджальному зростанні громадської та професійної орієнтації кадрів, адекватної стану і перспективам розвитку туристських зв’язків; забезпечення якісного навчання; відповідності кваліфікації працівників вимогам сучасного періоду розвитку галузі; неперервності, обов’язковості та послідовності навчання для забезпечення своєчасної ротації кадрів у туризмі, співробітництва та обмінів, а також на різних рівнях системи управління й організації туристських зв’язків; диференціації та індивідуалізації навчання, відповідності змісту підготовки кадрів актуальним вимогам і перспективам розвитку всіх форм туризму.

На основі аналізу визначено нормативно-правову, організаційну, наукову, кадрову, методичну, інформаційну, матеріально-технічну, соціальну, фінансову основи концепції неперервної туристської освіти в Україні.

З урахуванням компонентів туристської інфраструктури та особливостей професійної діяльності майбутнього фахівця побудовано модель компетентності професіонала сфери туризму, складові якої включають: особистісні детермінанти, професійні знання і вміння, професійну креативність. У розділі обґрунтовано положення щодо набуття й поглиблення майбутніми працівниками сфери туризму загальноосвітніх, культурологічних, технічних і технологічних знань, орієнтованих на індустрію гостинності, комунікативність, створення атракційної (привабливої) атмосфери, близької до родинної.

У розділі проаналізовано освітньо-кваліфікаційні рівні підготовки фахівців для сфери туризму: кваліфікований робітник – молодший спеціаліст – бакалавр – спеціаліст – магістр. Обґрунтовано зміст освітньо-професійної програми підготовки фахівців на всіх рівнях.

Теоретичний аналіз і вивчення практики підготовки фахівців для сфери туризму показує, що важливим напрямом розвитку неперервної системи туристської освіти є післядипломна освіта, яка досліджується як цілеспрямована, спеціально організована і керована система перманентного формування особистості професіонала, соціального досвіду.

Теоретичне обґрунтування означених концептуальних положень покладено в основу розробки моделі неперервної туристської освіти. Визначено такі компоненти моделі: цільовий, процесуальний, науково-методичний, управлінський, результативний. На цільовому рівні визначається зміст професійної освіти за предметом праці в сфері туристської діяльності. Туристська діяльність має два предмети праці: для двох етапної – туристський продукт (тур), споживча вартість представлена пакетом послуг; для інших спеціалістів туризму – сам турист. Диференціація за предметом праці уточнюється та конкретизується в інших компонентах моделі неперервної туристської освіти.

На основі досліджень С.Я.Батишева, В.С.Ледньова, І.Я.Лернера та інших вчених обґрунтовано положення щодо проектування змісту навчання фахівців для сфери туризму: інтеграція окремих кваліфікацій у навчальні спеціальності; проектування змісту з урахуванням рівнів навчання; ієрархізація цілей у процесі створення дидактичного комплексу.

Виявлено специфіку багатогранного туристського досвіду, що відображається у змісті навчання фахівців для сфери туризму (загальнолюдські знання про природу, суспільство, туризм, мислення і способи діяльності людини; досвід здійснення відомих способів діяльності в туристській сфері; досвід творчої наукової діяльності з розв’язання нових проблем; досвід ціннісного ставлення до об’єктів соціокультурного середовища в процесі професійної діяльності). Визначено джерела, котрі формують зміст туристської освіти та фактори відбору змісту.

У розділі викладено особливості організації навчального процесу в умовах навчально-науково-виробничого комплексу (цілісний підхід до змісту освіти й професійної підготовки, врахування органічної єдності загального і професійного навчання, тісного зв’язку теорії й практики; забезпечення партнерських відносин між сферою освіти і сферою праці в туризмі; реалізації принципу наступності в змісті й організаційних формах професійної підготовки фахівців для сфери туризму на всіх освітньо-кваліфікаційних рівнях; впровадження педагогічних технологій особистісно орієнтованої професійної підготовки фахівців для сфери туризму).

У четвертому розділі – “Теоретичні і методичні засади стандартизації в системі туристської освіти” – здійснено дидактичне обґрунтування стандартів туристської освіти, проаналізовано основні підходи до їх розробки; розглянуто технології розробки навчальних планів і програм напряму “Туризм”, науково-методичне забезпечення впровадження галузевих стандартів; викладено педагогічні умови впровадження стандартів туристської освіти.

На основі врахування потреб ринку праці в Україні обґрунтовано і визначено три спеціальності, за якими здійснюється підготовка фахівців для галузі в Україні: “Туризм”, “Готельне господарство”, “Організація обслуговування в готелях і туристичних комплексах” освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно з перших двох: бакалавр, спеціаліст, магістр, із третього – молодший спеціаліст. На підставі вивченого зарубіжного досвіду із врахуванням національних особливостей підготовки професіоналів туризму робочою групою з розробки галузевих стандартів під науковим керівництвом автора визначено спеціалізації зі спеціальностей: “Туризм” (міжнародний туризм; внутрішній туризм; сільський туризм; менеджмент туристичної індустрії; інформаційні технології в туризмі); “Готельне господарство” (організація готельної та ресторанної справи; менеджмент готельного, курортного і туристичного сервісу; менеджмент готельного господарства і туризму; стандартизація і сертифікація готельних і ресторанних послуг; інформаційні технології в сфері гостинності); “Організація обслуговування в готелях і туристичних комплексах” (організація обслуговування в оздоровчо-курортних комплексах; організація комерційної діяльності в готелях і ресторанах; організація обслуговування приватно-сільського туризму; організація оздоровчо-спортивного туризму).

Під час проектування стандартів туристської освіти враховувалися методичні підходи до розробки галузевих стандартів, а також висновки репрезентативної групи експертів-практиків (248 осіб), які визначили необхідний обсяг професійно-кваліфікаційної характеристики фахівця сфери туризму на всіх рівнях підготовки (зв’язок між вимогами до знань і вмінь фахівця та змістом його діяльності; необхідність диференціації вимог до знань та вмінь фахівця на загальноосвітні, загальнопрофесійні, загальноспеціальні, спеціальні на рівнях їх засвоєння; перелік професійно значущих якостей особистості фахівця).

Суть професійно-кваліфікаційної характеристики підготовки фахівців для сфери туризму полягає в тому, що вона проектується з урахуванням сукупності кваліфікаційних функцій, об’єднаних у спеціальність на основі спільних ознак. Професійно-кваліфікаційна характеристика як педагогічна інтерпретація вимог освітнього стандарту підготовки фахівців для сфери туризму представлена професійно орієнтованою програмою формування компетентного, психофізіологічного і соціального потенціалу майбутнього фахівця сфери туризму.

Визначено сукупність вимог до оформлення навчально-програмної документації (забезпечення наступності, економічної доцільності, системності, повноти). З урахуванням означених вимог у структуру навчально-програмного забезпечення туристської освіти входять: збірники типової навчально-програмної документації (стандарти, типові навчальні плани і навчальні програми за циклами підготовки: гуманітарною і соціально-економічною; природничо-науковою; професійною та практичною).

У розділі обґрунтовано підходи до структурування змісту освітньо-професійної програми підготовки за фаховим спрямуванням 0504 “Туризм” та визначено максимальний навчальний час за циклами. Це дало змогу зробити висновок про збільшення кредитів (академічних годин) на професійно орієнтовану підготовку фахівців для сфери туризму за розробленою програмою підготовки у порівнянні із кількістю годин, що планувалася на професійну підготовку фахівця в межах напряму підготовки 0502 “Менеджмент”.

Виявлено організаційно-педагогічні умови впровадження освітніх стандартів напряму підготовки “Туризм” (структурування навчального змісту; конструювання навчального матеріалу залежно від вибору суб’єктом способів роботи з ним; реалізація суб’єктивної позиції студента; використання системи оцінювання, орієнтованої на врахування змін, які відбуваються в суб’єктивному досвіді студента; активізація емоційно-ціннісного ставлення студентів до своєї самостійної діяльності засобами рефлексії). На цьому етапі наукового пошуку значну увагу приділено професійній підготовці викладачів для навчальних закладів туристського спрямування. Оновлення змісту професійної діяльності викладача розглядається як закономірність формування якісно нового науково-методичного та навчально-інформаційного супроводу галузевих стандартів.

У п’ятому розділі – „Особливості організації навчально-виховного процесу в умовах навчально-науково-виробничого комплексу” – викладено положення щодо цілісності та наступності у ступеневій підготовці фахівців у комплексі; проаналізовано зміст ступеневої підготовки фахівців для сфери туризму в умовах навчально-науково-виробничого комплексу.

Проаналізовано зміст професійної підготовки майбутніх фахівців сфери туризму в 75 навчальних закладах, що входять до Асоціації навчальних закладів України туристського і готельного профілю. У дисертації проаналізовано розподіл кількості годин за циклами дисциплін щодо загальної кількості годин (%) у навчальних планах. Результати наукового аналізу узагальнено в 2 рисунках. У додатках представлено розроблений під науковим керівництвом автора Державний стандарт підготовки з напряму „Туризм” та навчальні плани.

Як показало дослідження, реалізація системи ступеневої туристської освіти передбачає: відмову від „дозованого” в часі обсягу, а точніше епізодичного одержання знань на користь їхнього перманентного оновлення і доповнення; створення в структурі соціальних та індустріальних секторів туризму, його міжнародних спеціалізованих об’єднань можливостей для одночасного одержання і розширення професійних і гуманітарних знань у постійно діючих формах навчання з урахуванням того, що кожен працівник, учасник і активіст певну частину свого робочого часу має присвячувати підвищенню спеціалізованої та ділової кваліфікації, професійного рівня. Така вимога розглядається як найважливіша умова ефективної діяльності фахівця, організатора, функціонера, активіста в рамках його участі в програмах підготовки та перепідготовки фахівців туризму; дотримання систематичності навчання кадрів з метою кардинального оновлення їхніх знань, що необхідно здійснювати в спеціалізованих навчальних закладах і курсовій мережі як із відривом, так і без відриву від роботи; розвиток у необхідних масштабах і впорядкування міжвідомчої і міжгалузевої мережі навчальних закладів для задоволення цільових спеціалізованих і громадських запитів на фахівців-професіоналів – від консультування до оволодіння суміжними спеціальностями. Інститути, університети, які отримали ліцензію на право здійснення освітньої діяльності з напряму „Туризм”, мають виконувати функцію головного навчально-методичного закладу у кожному регіоні України за профілем спеціальностей. Діяльність цих навчальних закладів слід координувати з профільними науково-методичними комісіями, що сприятиме забезпеченню програм туристської освіти; розширенню мережі госпрозрахункових курсів і центрів для активу, який прагне набути нових знань з певного напряму. Доведено, що в структурі навчальних закладів потрібні служби, які забезпечували б науково-методичну допомогу, громадське інспектування й моніторинг якості навчання, розвиток мережі, ліцензування й акредитацію навчальних закладів цього типу з метою координації їхньої діяльності.

У шостому розділі – “Соціальне партнерство у неперервній туристській освіті” – на підставі аналізу глобальних і регіональних тенденцій соціального партнерства у неперервній туристській освіті розкрито перспективи її розвитку в Україні; обґрунтовано прогноз підготовки кадрів для туристської галузі.

Соціальне партнерство розглядається як система, що надає туристській освіті відкритого, гнучкого характеру, передбачає: впровадження двоступеневої системи вищої освіти – базової (бакалаврат) і повної (магістратура); впровадження системи кредитних одиниць як засобу підвищення мобільності випускників; стимулювання мобільності і створення умов для вільного переміщення студентів, викладачів, науковців, що займаються проблемами туризму.

Значну увагу приділено аналізу значення регіонального розвитку соціального партнерства у неперервній туристській освіті. З’ясовано, що ключовим етапом у соціально-економічному розвитку туризму є підвищення ефективності місцевих освітніх систем, де готуються фахівці для регіону. Наголошено, що сучасна система туристської освіти спрямована на формування поліцентричної системи, основою якої є державний рівень освітніх структур, здатних до самоврядування й саморозвитку. Провідним у регіональному співробітництві з розвитку ступеневої туристської освіті є створення умов для гармонійного розвитку, збалансованого з точки зору міжнародних стандартів якості.

Розкрито особливості соціального партнерства в умовах навчально-науково-виробничого комплексу “Туризм, готельне господарство, економіка і право”. Показано, що така система підготовки фахівців для туризму забезпечує соціокультурні, розвивальні функції; усуває прогалини у базовій освіті; забезпечує гнучку професійну підготовку; задовольняє потреби як держави, так і регіонів у конкурентоспроможних фахівцях для галузі.

Соціальне партнерство в навчально-науково-виробничому комплексі “Туризм, готельне господарство, економіка і право” зорієнтувало його на: гнучку та швидку перебудову навчального процесу; орієнтацію на більш високий рівень загальнокультурної, гуманітарної та професійної підготовки студентів; створення умов для професійної самореалізації, відповідальності за своє професійне майбутнє; формування потреби навчатися впродовж усього життя.

У ході розробки прогнозу підготовки кадрів для туристської галузі в Україні враховано: демографічні чинники, потреби розширення обсягу якісних послуг, приведення кількості фахівців на підприємствах сфери туризму у відповідність з обсягами туристських потоків у різних регіонах країни. Здійснений аналіз довів, що у зв’язку із зростанням потреб у конкурентоспроможних фахівцях необхідно організувати неперервну підготовку в спеціалізованих навчальних закладах. З цією метою доцільно впровадити систему професійної підготовки викладачів за спеціальністю 7.010104 “Професійне навчання. Туризм”.

Подальший розвиток туризму потребує розробки і реалізації освітньої стратегії, поєднання соціальної, економічної, інноваційно-інвестиційної державної політики для ефективного розв’язання існуючих проблем галузі.

На основі аналізу досвіду соціального партнерства в навчально-науково-виробничому комплексі “ Туризм, готельне господарство, економіка і право” у неперервній туристській освіті обґрунтовано пріоритетні напрями державної політики у системі туристської освіти, а саме: впровадження нових організаційно-педагогічних форм підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників для галузі туризму; відбір змісту навчання на основі випереджувального підходу, що зумовлено інформаційно-технологічною революцією та стрімким розвитком галузевих технологій; комп’ютеризація навчально-виховного процесу з використанням сучасної техніки; правове забезпечення діяльності закладів туристської освіти, прийняття відповідних законів, що регламентують діяльність навчальних закладів та замовників туристських кадрів.

У сьомому розділі – „Організація і результати експериментальної роботи” – викладено цілі, завдання, етапи проведення експериментальної перевірки концепції неперервної туристської освіти, моделі навчально-науково-виробничого комплексу, методик організації навчально-виховного процесу в умовах ступеневої освіти. Систематизовано результати експериментальної перевірки ефективності запропонованої системи неперервної туристської освіти в умовах комплексу. Педагогічний експеримент здійснювався з урахуванням необхідності одержання надійних результатів та забезпечення вірогідності всієї системи наукового пошуку. Завдання експерименту полягали в оцінці нормативно-правового, організаційного, наукового, методичного, інформаційного, матеріально-технічного забезпечення, визначенні рівня професійної підготовки студентів та випускників, уточненні основних чинників, що впливають на процес підготовки майбутнього фахівця сфери туризму.

Дослідження здійснювалося у 1989–2004 рр. й охоплювало чотири етапи. Узагальнення результатів констатуючого експерименту (1991 – 1993 рр.) згідно з дослідницькою програмою дало змогу виявити стан професійної підготовки фахівців для туристської галузі, причини недоліків, рівень готовності випускників до виконання професійних функцій. З опитаних 1248 працівників туристської сфери України 97,4% вважали професійну підготовку в навчальних закладах незадовільною, 94,9% набули професійних навичок у практичній роботі. Відповідно 95,5% з 845 випускників факультету економіки і менеджменту вважали себе не підготовленими до професійної діяльності через недостатній рівень практичної сформованості професійних комплектацій.

Формуючий експеримент спрямовувався на перевірку розроблених концепції, моделі, стандартів туристської освіти та методики організації навчально-виховного процесу. Він проводився на 3 факультетах КУТЕП (Київський університет туризму, економіки і права) з 1994/1995 по 2003/2004 навчальний рік. У ньому брали участь 2915 студентів з восьми потоків, з них 456 входили в експериментальну групу.

На основі узагальнення результатів вхідного діагностування (1994/1995 навчальний рік) виявлено низький рівень професійної підготовки та особистісних якостей студентів. Середнє значення узагальненого показника дорівнювало 0,37 від бажаного рівня для експериментальних і 0,41 для контрольних потоків. На різних етапах експерименту виявлявся вплив профільних курсів та професійно зорієнтованих технологій викладання на динаміку цього показника. З урахуванням одержаних дослідницьких даних було максимально збільшено навчальний час циклів професійної та практичної підготовки, доповнено зміст ОПП (освітньо-професійна програма) навчальними дисциплінами з технології галузі. Кожного семестру в одній із груп автор проводив практичні заняття з використанням активних методів навчання згідно з розробленою методикою. Введено нові навчальні дисципліни: країнознавство, основи наукових досліджень, туристські ресурси України, рекреаційні комплекси, технологія туристської діяльності, організація туризму, інформаційні технології в туризмі, рекреалогія, організація екскурсійних послуг, правове регулювання туристської діяльності та ін. За результатами вихідного діагностування, проведеного в 2002–2003 навчальному році, середні значення узагальненого показника в експериментальних потоках зросли до 0,59, а в контрольних – лише до 0,46.

На різних етапах експерименту з урахуванням динаміки змін в методику його проведення вносилися корективи, зокрема, вдосконалювалися зміст і технології професійної підготовки, формувалася цілісна педагогічна система. Оновлювалися методи й засоби психолого-педагогічного діагностування, обробки, аналізу та інтерпретації його результатів. Паралельно проводився моніторинг професійного зростання випускників, які брали участь в експерименті на попередньому етапі. На початок 2004 року в полі зору моніторингу залишилося 227 осіб, з яких 107 – з експериментальних потоків. Останнє опитування, проведене у березні 2004 р., та вивчення документальних матеріалів свідчать, що 30% з них працюють на керівних посадах вищого й середнього рівня, а в установах туристської галузі – 98%. Серед випускників контрольних потоків таких виявлено до 10%.

Зведену інформацію про час, цілі й завдання експериментів, масив їхніх об’єктів та результати викладено у таблиці 1. Обробка результатів, здійснена на основі використання взаємопов’язаних дослідницьких методів, підтвердила загальні оцінки результатів експериментальної роботи і свідчить про ефективність педагогічної системи професійної підготовки майбутніх фахівців для сфери туризму. Доведено, що підвищенню ефективності цієї підготовки сприяли розробка і впровадження науково-методичного комплексу напряму „Туризму”, відповідних спеціальностей і спеціалізацій та організація навчального процесу на основі положень авторської концепції неперервної туристської освіти.