УНІФІКАЦІЯ ПРАВО- ТА ДІЄЗДАТНОСТІ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ У МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, окреслюється мета і завдання дослідження, його об’єкт та предмет, визначається методологія роботи, формулюється наукова новизна отриманих результатів, зазначається їх практичне значення, апробація та вказуються публікації за темою дисертації.

Розділ 1 «Загальна характеристика юридичних осіб як суб’єктів міжнародних приватноправових відносин» присвячено визначенню та характеристиці юридичних осіб як суб’єктів міжнародного приватного права та окресленню загальних проблем участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах та шляхам їх вирішення.

У підрозділі 1.1. «Сутність і значення юридичної особи як суб’єкта міжнародних приватноправових відносин» здійснюється правовий аналіз сутності та значення юридичної особи у міжнародному приватному праві, визначаються її ознаки, наводяться класифікації юридичних осіб за законодавством України та іноземних країн. При цьому робиться висновок про те, що у сучасних умовах інтернаціоналізації суспільного життя, зростання господарської діяльності юридичних осіб та її поширення поза межами однієї держави, юридична особа стає одним з основних суб’єктів не тільки внутрішньодержавних економічних відносин, а й міжнародних приватноправових відносин. Але в переважній більшості іноземних країн при чіткому та розвинутому регулюванні порядку створення та діяльності окремих соціальних утворень (корпорацій, установ, громадських об’єднань тощо) узагальнююче поняття «юридична особа» не визначається. Незважаючи на таку невизначеність, аналіз положень іноземного законодавства, судової практики та теоретичних досліджень дозволяє виявити наступні загальні ознаки, які досить повно характеризують юридичну особу як суб’єкта права: (1) незалежність існування юридичної особи від складу її учасників; (2) наявність самостійної волі, яка не збігається з волею її окремих учасників; (3) наявність майна, відокремленого від майна учасників юридичної особи; (4) самостійна відповідальність юридичної особи за своїми зобов’язаннями в межах належного їй майна; (5) можливість від свого імені укладати угоди в межах, дозволених законом; (6) право бути позивачем та відповідачем в юрисдикційних органах.

Дослідження в міжнародному приватному праві інституту юридичної особи пов’язане з вирішенням ряду проблем не лише практичного, але й теоретичного порядку. Міжнародне приватне право характеризується розподілом усіх юридичних осіб, які існують на певній території, на національних та іноземних. Ідентифікація юридичної особи як іноземного або національного суб’єкта права є підставою встановлення певного правового режиму діяльності цього суб’єкта в даній країні, меж підпорядкування його діяльності законодавчим і адміністративним актам держави, якій належить ця юридична особа, і держави, в якій вона здійснює свою діяльність.

В роботі були досліджені організаційно-правові форми юридичних осіб за законодавством країн України, Російської Федерації та країн ЄС. При цьому зроблено висновок про те, що незважаючи на різні назви організаційно-правових форм юридичних осіб, сутність кожної з цих форм приблизно однакова, хоча єдиної класифікації не існує.

Різноманітність організаційно-правових форм юридичних осіб є підставою для все більшого поширення процесу уніфікації правових норм, що регулюють правовий статус юридичних осіб.

У підрозділі 1.2. «Обсяг цивільної право- та дієздатності іноземних юридичних осіб» досліджується загальне поняття право- та дієздатності юридичних осіб та визначається їх обсяг. Зокрема, вказується, що саме категорії право- та дієздатності дозволяють розглядати певну особу не лише як абстрактного суб’єкта права, а як суб’єкта конкретних правовідносин. В роботі були розглянуті сучасні підходи до визначення правоздатності юридичних осіб. Так, сьогодні існують дві концепції правоздатності юридичних осіб: концепція загальної правоздатності та концепція спеціальної правоздатності. Загальна правоздатність передбачає наявність певних прав та обов’язків, сумісних із сутністю суб’єкта. Тобто загальна правоздатність надає юридичній особі право набувати будь-які цивільні права й нести цивільні обов’язки, за винятком таких, для яких необхідною передумовою є природні якості людини. У більшості країн ЄС, а також Україні, пануючою є концепція загальної правоздатності юридичних осіб. Прихильники концепції спеціальної правоздатності юридичної особи виходять із того, що її обсяг обмежується цілями та предметом діяльності юридичної особи. Спеціальна правоздатність означає, що юридична особа може мати лише ті права та обов’язки, які відповідають цілям і завданням її діяльності, необхідні їй для здійснення своєї діяльності та встановлені в її статуті. На підставі проведеного аналізу концепцій правоздатності юридичних осіб, дисертантом підтримується ідея відмови від концепції спеціальної правоздатності юридичної особи на користь загальної правоздатності.

Щодо право- та дієздатності іноземних юридичних осіб слід зазначити, що вони є категоріями, які, з одного боку, характеризують міру можливої участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах в Україні, а з іншого – є необхідною якістю іноземних юридичних осіб, що розглядаються як суб’єкти цивільних правовідносин. Правоздатність іноземних юридичних осіб відрізняється від правоздатності українських юридичних осіб. Ця відмінність обумовлена наданням іноземній юридичній особі не тільки тих прав і обов’язків, що закріплені в праві України, але і тих прав і обов’язків, які надаються іноземній юридичній особі правом відповідної іноземної держави і нормами міжнародних договорів.

Саме тому обґрунтованим уявляється висновок про те, що іноземні юридичні особи мають спеціальну правоздатність, незважаючи на те, що здебільшого вони здійснюють господарську діяльність на території України, тобто є комерційними організаціями. Термін «спеціальна» в даному випадку означає комплекс вилучень та обмежень, які відрізняють правовий режим діяльності іноземних юридичних осіб від режиму діяльності українських юридичних осіб.

Розділ 2 «Поняття та значення особистого закону та національності юридичних осіб у міжнародному приватному праві» розпочинається з підрозділу 2.1. «Поняття особистого закону та національності юридичних осіб. Роль особистого закону та національності у визначенні правоздатності і дієздатності юридичних осіб», в якому детальна увага приділяється визначенню поняття особистого закону та національності юридичних осіб.

Одним із важливих питань, яке виникає в міжнародних відносинах, є визнання тієї чи іншої форми організації юридичною особою. На сьогодні загальновизнаним принципом міжнародного приватного права є автоматичне та безумовне визнання іноземних організацій юридичними особами. Згідно із наведеним іноземна організація, яка отримала статус суб’єкта права відповідно до законів однієї держави, визнається юридичною особою на території іншої країни.

Для встановлення того, чи є те або інше утворення юридичною особою, необхідно з’ясувати, до якої держави воно належить. Ця одна із найбільш важливих властивостей юридичної особи у міжнародному приватному праві визначається особистим законом юридичної особи (lex domicilii) та її національністю (lex societatis). Відповідно до ст. 26 Закону України «Про міжнародне приватне право» правосуб’єктність іноземних юридичних осіб на території України визначається особистим законом юридичної особи. Поняття «особистий закон» та «національність» юридичної особи є взаємопов’язаними – особистим законом юридичної особи є закон тієї держави, до якої належить юридична особа, тобто національність якої ця юридична особа має.

Аналізуючи різні точки зору науковців щодо визначення особистого закону та національності юридичних осіб, автор приходить до висновку, що поняття «національність» та «особистий закон» не є тотожними та мають різну сферу застосування. Так, категорія «особистий закон» використовується в науці міжнародного приватного права та стосується тільки сфери колізійно-правового регулювання. Що стосується «національності» юридичної особи, то це поняття має більш широку сферу застосування і стосується передусім публічно-правових інститутів – це державна належність юридичної особи, що дозволяє визначити межі дії публічно-правових норм законодавства певної держави. Тому оскільки поняття «національність» використовується не тільки в приватноправових відносинах, але і у сфері публічних відносин, категорія «національність юридичної особи» ширша, ніж категорія «особистий закон юридичної особи».

У підрозділі 2.2. «Основні критерії визначення національності юридичних осіб у міжнародному приватному праві» на підставі аналізу юридичної літератури автор дійшов висновку про те, що наразі у міжнародному приватному праві не вироблено єдиної загальновизнаної концепції визначення національності юридичних осіб та про те, що у науці міжнародного приватного права розроблено декілька критеріїв, на підставі яких визначається національність юридичної особи. У питанні про те, які критерії повинні бути покладені в основу визначення національності юридичних осіб, законодавство різних країн виходять з двох основних концепцій, в рамках яких і формуються різні доктрини національності юридичних осіб. Перша концепція виходить з того, що в основу повинен бути покладений той або інший формально-юридичний критерій, не пов’язаний з господарськими умовами діяльності юридичної особи, тоді як друга концепція спрямована на відшукання «господарського» критерію національності залежно від тих або інших аспектів виробничо-комерційної діяльності юридичної особи.

Першу концепцію підтримують країни, законодавство яких виходить із визначення національності юридичної особи відповідно до ознаки її реєстрації або інкорпорації. Право другої групи країн виходить з концепції, згідно з якою визнання національності юридичної особи повинно підкорятися дії двох основних систем. Найбільше поширення набула система, заснована на критерії осілості. Після другої світової війни в деяких країнах почала застосовуватися ще одна система визначення національності – з урахуванням місця фактичного здійснення особою своєї господарської діяльності.

У доктрині дискутується питання про те, чи слід визнавати ще один критерій визначення національності юридичних осіб – за їх фактичною приналежністю особам, що мають певну державну належність, і, як наслідок – доктрину контролю, згідно з якою національність юридичної особи може визначатися національною належністю осіб, що повністю або значною мірою здійснюють економічний та фінансовий контроль над діяльністю даної юридичної особи (тобто таких, що фактично здійснюють, керівництво).

Таким чином, сьогодні загальновизнаними критеріями визначення національності юридичних осіб є критерій здійснення основної діяльності, критерій місцезнаходження органів управління юридичної особи, критерій місця заснування та інші. Згідно з цими критеріями у науці міжнародного приватного права виділяють доктрину осілості (закон місця перебування органів керування юридичної особи), доктрину центру експлуатації (місця здійснення діяльності), доктрину інкорпорації (закон місця заснування юридичної особи). В роботі були розглянуті всі вказані критерії визначення національності юридичних осіб.

У підрозділі 2.3. «Сучасні тенденції визначення національності юридичних осіб у міжнародному приватному праві» встановлено, що недосконалість класичних критеріїв визначення національності іноземних юридичних осіб стала підставою для створення нових критеріїв, що дозволяють вирішити цю складну колізійну проблему. Пошуки компромісу між різними критеріями з метою адаптації їх до умов сучасних інтеграційних процесів сприяли появі нових теорій визначення національності.

У роботі аналізуються новітні теорії визначення національності юридичних осіб, зокрема, теорія суперпозиції та вчення про диференційованість. Сутність цих теорій полягає в розмежуванні питань, які регулюються на підставі особистого закону, на внутрішні та зовнішні і, відповідно, застосування до останніх різних колізійних прив’язок.

Так, згідно з вченням про диференційованість до зовнішніх та внутрішніх відносин застосовуються самостійні колізійні прив’язки. До внутрішніх відносин належать: створення юридичної особи, права та обов’язки її учасників, порядок оформлення статуту та внесення до нього змін. До зовнішніх відносин – право- та дієздатність юридичної особи, повноваження її органів, їх відповідальність та порядок формування і підтримки статутного капіталу. Для внутрішніх відносин юридичної особи діє закон держави, де дана юридична особа була створена. Для зовнішніх – закон місця здійснення діяльності або закон інкорпорації.

Теорія суперпозиції є варіантом теорії інкорпорації та є свого роду різновидом теорії інкорпорації і виходить з того, що особистий закон юридичної особи визначається відповідно до законодавства, за яким юридична особа створювалася. Проте якщо юридична особа має фактичне місцезнаходження своїх органів поза межами держави, де вона заснована, то відносно питань, які регулюються на підставі особистого закону юридичної особи, підлягають застосуванню імперативні норми держави перебування.

На підставі викладеного пропонується доповнити ст. 25 Закону України «Про міжнародне приватне право» пунктом 4, який викласти в наступній редакції: «Якщо діяльність юридичної особи, створеної за іноземним правом, здійснюється в Україні, відповідальність компанії перед третіми особами та відповідальність осіб, які діють від її імені, визначається за українським правом».

Розділ 3 «Колізійні проблеми правового статусу юридичних осіб у міжнародному приватному праві» присвячено визначенню та характеристиці колізійних проблем правового статусу юридичних осіб у міжнародному приватному праві та окресленню прийнятних шляхів їх вирішення.

У підрозділі 3.1. «Колізії правоздатності і дієздатності в діяльності іноземних юридичних осіб в Україні» розглядаються наявні колізії правоздатності і дієздатності іноземних юридичних осіб в нашій державі. Однією з таких колізійних проблем є те, що у чинному українському законодавстві відсутнє легальне визначення поняття «іноземна юридична особа». Таке визначення містилося в Декреті Кабінету Міністрів України «Про податок на прибуток підприємств і організацій» від 26 грудня 1992 р., який втратив чинність на підставі Закону України «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 14 вересня 2006 р. Однак, незважаючи на відсутність визначення, сам термін «іноземна юридична особа» є досить поширеним у законодавстві.

Наразі чинне законодавство України виходить із того, що цивільна правоздатність іноземної юридичної особи визначається за правом країни, де заснована юридична особа. Відповідно до багатосторонньої Конвенції про правову допомогу країн СНД від 22 січня 1993 р. правоздатність юридичних осіб визначається законодавством держави, за законами якої її було засновано (п. 3 ст. 23). Таким чином, критерієм віднесення юридичних осіб до іноземних є місце заснування (реєстрації) юридичної особи, тобто в України національність юридичних осіб, що діють на території держави, визначається згідно з доктриною інкорпорації. В Законі України «Про міжнародне приватне право» також послідовно закріплюється використання критерію інкорпорації для визначення державної належності юридичної особи.

Сьогодні існують певні труднощі у колізійно-правовому регулюванні питань приватноправового статусу юридичної особи. Пов’язане це, насамперед, із неможливістю знайти таку єдину колізійну прив’язку, яка влаштовувала би більшість держав і відповідала б потребам інтернаціональних економічних зв’язків, що розвиваються.

У підрозділі 3.2. «Уніфікація та гармонізація норм міжнародного приватного права щодо право- та дієздатності юридичних осіб у праві іноземних країн» аналізуючи юридичну літературу, автор дійшов висновку, що гармонізація і уніфікація – взаємопов’язані процеси. Уніфікація допускає введення в національне право різних держав однакових норм та зумовлює зближення національно-правових систем. Гармонізація – гнучкіший метод порівняно з уніфікацією. Кінцевим результатом гармонізації є створення не однакових правових норм, а зближення права, усунення суперечностей: норми різних держав можуть бути схожими, навіть такими, що словесно збігаються, але різними.

У міжнародному приватному праві наразі не існує єдиного підходу до визначення право- та дієздатності іноземних юридичних осіб. Саме це стало підставою для численних спроб уніфікації у даній сфері. Найбільше значення проблема уніфікації законодавства різних держав набула у світлі створення інтеграційних об’єднань, таких як Європейський Союз, Співдружність Незалежних Держав.

Було зроблено висновок, що основним інструментом гармонізації національного законодавства про компанії в рамках ЄС є директиви, які приймаються Радою ЄС. Разом із гармонізацією законодавства про юридичних осіб за допомогою видання директив органами Союзу здійснювалися спроби створення таких організаційно-правових форм юридичних осіб, які б сприяли співпраці компаній на рівні Союзу. Особливістю правового становища цих організаційно-правових форм юридичних осіб є, перш за все, підпорядкування їх не національним правопорядкам країн – учасниць ЄС, а правопорядку Союзу. Зокрема, це Об’єднання з економічних інтересів, правову модель якого було досліджено у даному розділі. При цьому підкреслено, що багато в чому ознаки вказаного Об’єднання збігаються з ознаками вітчизняного кооперативу. Також такими організаційно-правовими формами юридичних осіб є компанія європейського типу та компанія європейського права. Прихильники концепції компанії європейського типу запропонували створити єдиний закон відносно комерційної компанії європейського типу, який повинен бути інкорпорований у національні законодавства країн-членів ЄС. Закон співіснуватиме з національними законодавствами про компанії, але буде застосовуватись лише до тих із них, які погодяться йому підпорядковуватись, тобто передбачається його факультативність. Такі компанії мали б однакову структуру у всіх державах-членах, що сприяло б зміцненню міжнародних ділових зв’язків. При цьому компанія зберегла б національність держав-членів. Згідно з концепцією компанії європейського права під такою компанією розуміється компанія, яка створена та здійснює свою діяльність відповідно до права Союзу, тобто європейська компанія у прямому розумінні цього слова. Вона не має національності країн-учасниць та не підкоряється їхнім правопорядкам. Європейська компанія починає існувати із занесенням її статуту у створюваний для цієї мети Європейський торговий реєстр. У всіх країнах вона має однакові з національними компаніями права.

У підрозділі 3.3. «Уніфікація і гармонізація норм про особистий закон і національність юридичних осіб у Співдружності Незалежних Держав» досліджується процес уніфікації норм про особистий закон і національність юридичних осіб у межах Співдружності Незалежних Держав. На підставі аналізу міжнародних договорів та законодавчих актів держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав, можна зауважити, що відносно визначення національності іноземних юридичних осіб на міждержавному рівні шляхом включення в міжнародні договори закріплений критерій інкорпорації. За винятком Грузії, всі учасники СНД, що мають чинні законодавчі акти з питань колізійного регулювання, визначають державну приналежність іноземних юридичних осіб за правом держави, де ця юридична особа заснована. Отже, можна говорити про переважання критерію інкорпорації.

Аналіз законодавчих актів держав – членів СНД дозволяє зробити наступні висновки. По-перше, більшість держав пішла шляхом використання в законодавчій практиці моделі Цивільного кодексу країн СНД, що свідчить про прагнення держав – учасниць СНД до єдиного регулювання питань статусу іноземних юридичних осіб. По-друге, переважна більшість держав – учасниць СНД визначає державну належність іноземних юридичних осіб, керуючись принципом інкорпорації.

Таким чином, можна стверджувати, що уніфікація та гармонізація норм щодо визначення державної приналежності юридичної особи ефективно здійснюється на регіональному рівні. Спроби держав досягти одноманітності в розробленні і закріпленні критеріїв кваліфікації юридичних осіб як іноземних на універсальному рівні не мають успіху. Цей факт свідчить про необхідність спрямування зусиль з боку України на досягнення згоди з цього питання на двосторонньому або регіональному рівні у відносинах з державами – членами ЄС.

Враховуючи різноманітність правовідносин, у які вступають юридичні особи, комплекс прав і обов’язків засновників, що істотно впливають на функціонування юридичної особи, закріплення єдиного критерію визначення правосуб’єктності юридичної особи (незалежно від того, буде це критерій інкорпорації або критерій осілості) уявляється і теоретично, і практично недоцільним. У зв’язку з цим виходом з ситуації, що склалася, є комбінування декількох принципів, кожен з яких повинен мати свою зону дії. Приміром, принцип інкорпорації повинен вирішувати питання правосуб’єктності, пов’язані зі створенням юридичної особи, а принцип осілості буде визначальним у податкових правовідносинах.