Ващук О.М. Конституційно-правовий статус громадських організацій України

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета та завдання, об’єкт та предмет дослідження, характеризуються методи дослідження, його наукова новизна, практичне значення одержаних результатів, а також подана інформація про апробацію результатів дослідження, структуру та обсяг дисертації.

Перший розділ “Загальна характеристика громадських організацій в Україні та їх конституційно-правового статусу” присвячено дослідженню різноманітних підходів до визначення понять “об’єднання громадян”, “громадська організація”, місця і ролі цих організацій в системі суб’єктів суспільного ладу; визначається поняття конституційно-правового статусу, його структура; аналізується генезис національного законодавства про громадські організації.

У підрозділі 1.1. “Поняття громадської організації” правовою підставою створення і діяльності громадських організацій визначається право на свободу об’єднання, зміст якого містить наступні можливості суб’єкта: створювати різноманітні об’єднання громадян; вступати до будь-якого об’єднання; брати участь у їх діяльності;  утримуватися від вступу; вільно виходити в будь-який час з об’єднання. Особливістю права на об’єднання є його добровільна реалізація в колективній формі.

Громадська організація визначається як недержавне, некомерційне, добровільне об’єднання громадян, що створюється ними з метою здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення соціальних, культурних та інших інтересів в порядку, передбаченому Конституцією, законами та нормами цих об’єднань. Її основні ознаки є підставою для відмежування громадських організацій від інших колективних утворень громадян, а саме: неурядовість (незалежність громадської організації від держави, заборона втручання держави у діяльність громадських організацій і навпаки), добровільність об’єднання членів (виникнення організації не в результаті будь-яких зобов’язань законодавчого характеру, а внаслідок добровільного об’єднання громадян), неприбутковість (статутна діяльність організації не може бути спрямована на отримання прибутку), організаційна єдність (наявність стабільного складу, структури і зв’язків між членами організації), самоврядність (полягає у самостійному вирішенні членами організації напрямків статутної її діяльності, виборності керівних органів).

Аналізується доцільність вживання поряд з родовим поняттям “громадська організація” термінів “неурядова організація”, “непідприємницька організація”, “неприбуткова організація”. Підкреслюється необхідність контекстуальної зумовленості застосування термінології, узгодження термінів між собою та в нормативно-правових актах, невиправданість їх синонімічного вживання.

У підрозділі 1.2. “Конституційно-правовий статус громадських організацій: поняття та структура” розглянута концепція конституційно-правового статусу громадських організацій, що визначає їх місце і роль в суспільстві й державі відповідно до Конституції України, законів та інших нормативно-правових актів. Визначається структура конституційно-правового статусу громадських організацій, до елементів котрої віднесено: правоздатність, дієздатність, права і обов’язки організацій; гарантії їх діяльності; юридична відповідальність. Пропонується розрізняти наступні види конституційно-правового статусу організацій: загальний статус, закріплений Конституцією України та Законом України від 16 червня 1992 р. “Про об’єднання громадян”, який є однаковим для всіх легалізованих громадських організацій, характеризується стабільністю та визначеністю; спеціальний – доповнює загальний статус, розуміється як сукупність елементів, що відображають особливості положення місця та ролі окремих категорій громадських організацій, наділення їх спеціальними, додатковими правами та обов’язками; індивідуальний – фіксує конкретику окремої організації, представляє її персоніфіковані права і обов’язки, є динамічним.

Специфіка конституційної правосуб’єктності громадських організацій полягає у можливості організації вступати в правовідносини тільки після її легалізації. При здійсненні державної реєстрації одночасно відбувається  реєстрація організації як юридичної особи. Таку громадську організацію слід розглядати як юридичну особу приватного права, що здійснює ряд публічних функцій, створюється на добровільних засадах, забезпечує представництво і реалізацію прав та інтересів приватних осіб, носить громадський характер. Її специфікою є некомерційний (неприбутковий) та корпоративний характер.

У підрозділі 1.3. “Взаємовідносини громадських організацій з органами державної влади та іншими суб’єктами суспільного ладу” визначаються підстави дослідження громадських організацій як суб’єктів системи суспільного ладу України, основними складовими котрого є політична, економічна, соціальна і культурна (духовна, ідеологічна) системи суспільства. Питання про віднесення громадських організацій до елементів політичної системи суспільства є спірним. На думку дисертанта, такими можуть вважатися тільки об’єднання, головною функцією котрих є здійснення політичної діяльності, тобто політичні партії. Внаслідок неприбуткового характеру громадських організацій та права ведення господарської діяльності тільки з метою забезпечення статутної діяльності, громадські організації не є характерним системотворним елементом і економічної системи суспільства. Громадські організації слід розглядати як провідні елементи соціальної та культурної (духовної) систем.

Охарактеризована взаємодія громадських організацій з іншими суб’єктами системи суспільного ладу як зв’язок двох сторін, які мають взаємні обов’язки правового характеру. Конкретна форма взаємодії, ступінь її інтенсивності залежить від виду об’єднання та напряму його діяльності. Основними формами взаємодії є: представництво і захист прав та інтересів членів організацій у органах державної влади та місцевого самоврядування; участь у нормотворчості; громадський контроль; “соціальне партнерство”.

Особливої уваги заслуговує розгляд питання взаємодії між власне громадськими організаціями, основними формами яких є співпраця та взаємопідтримка у спільному виконанні державних замовлень та програм.

У підрозділі 1.4. “Нормативні основи організації і діяльності громадських організацій в Україні” проаналізовано становлення та еволюцію законодавства України про громадські організації. Чинниками ефективності правового регулювання є встановлення чітких меж втручання держави у функціонування цих організацій. Правове регулювання діяльності громадських організацій має комплексний характер і здійснюється нормами різних галузей права.

Запропонована наступна періодизація становлення та розвитку національного законодавства про громадські організації: 1991-1995 рр. – етап становлення національного законодавства про громадські організації, прийняття рамкового закону від 16 червня 1992 р. “Про об’єднання громадян”; 1996-1997 рр. – етап конституціоналізації громадських організацій, закріплення на конституційному рівні основних принципів їх правового статусу; 1998-2001 рр. – етап корегування національного законодавства шляхом прийняття ряду законів, які регулюють правове положення окремих видів громадських організацій; з 2002 р. (сучасний етап) –  гармонізація національного законодавства з європейськими та світовими стандартами; розроблення законопроектів з метою врегулювання правового положення громадських організацій (законопроекти “Про громадські організації”, “Про непідприємницькі організації” тощо).

Систему джерел права, які складають нормативну основу регулювання правового статусу громадських організацій, утворюють: міжнародні договори та інші міжнародні документи, які є чинними на території України; Конституція і закони України; рішення Конституційного Суду України та акти судової влади; Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України, відомчі нормативно-правові акти. До даної системи слід віднести і корпоративні норми, правова природа яких полягає у встановленні змісту прав і обов’язків членів організації, порушення яких тягне за собою негативні наслідки. Специфікою корпоративних норм є локальний характер їх дії.

У другому розділі “Система громадських організацій в Україні та їх функції” розглянуті актуальні проблеми формування сучасної системи громадських організацій та їх класифікація, пропонуються шляхи оптимізації легалізації громадських організацій, визначається система функцій цих організацій та механізм їх реалізації, характеризується система правових гарантій забезпечення діяльності громадських організацій.

У підрозділі 2.1. “Правове регулювання порядку створення та діяльності громадських організацій” розглядається процес створення та легалізації громадських організацій. Правовою підставою створення організацій є ст. 36, 37 Конституції України, Закон України від 16 червня 1992 р. “Про об’єднання громадян”; фактичною – юридичні дії фізичних осіб, якими ініціюється створення громадської організації, а саме скликання установчих зборів, розроблення та затвердження статуту та ін. Громадська організація виникає нормативно-явочним порядком.

Легалізація (офіційне визнання факту утворення) громадських організацій є обов’язковою і здійснюється шляхом державної реєстрації або шляхом письмового повідомлення про заснування. Діяльність громадських організацій, які не легалізовані або примусово розпущені за рішенням суду, є протизаконною. Громадські організації, що були легалізовані шляхом державної реєстрації, отримують статус юридичної особи. Реєстрацію громадської організації слід розглядати не лише як засіб державного контролю, а і як механізм всебічного захисту їх прав.

На умови та порядок легалізації громадських організацій впливають наступні фактори: територіальна сфера дії та статус організації; вид, специфіка статутної діяльності. Дисертантом досліджуються питання фіксованого та нефіксованого індивідуального членства в громадських організаціях, висуваються пропозиції щодо вирішення питання участі у діяльності організацій колективних членів.

Підрозділ 2.2. “Система та класифікація громадських організацій в Україні” присвячено аналізу сучасної національної системи громадських організацій. Така система є достатньо складною і розгалуженою мережею внутрішніх організаційних зв’язків. При аналізі системи громадських організацій значна увага приділялася системоутворюючим зв’язкам, які забезпечують її цілісність та єдність, насамперед, правовим та зв’язкам державного управління.

Призначенням класифікації громадських організацій є впорядкування та кваліфікований облік останніх. Класифікація дає загальну картину існуючої мережі громадських організацій, визначає найбільш розвинені форми суспільної активності. В роботі аналізується радянський досвід опису та класифікації громадських організацій (класифікації Ямпольської Ц.А, Кравченка В.В., Рожка І.М.).

Різноманітність прав та інтересів громадян, з метою реалізації яких створюються громадські організації, зумовлює значну кількість базових характеристик, які виступають критеріями класифікації, зокрема: 1) наявність / відсутність легалізації; 2) порядок її здійснення; 3) організаційна структура та характер членства; 4) статус та територія дії; 5) суб’єкти діяльності; 6) організаційно-правова форма та її найменування; 7) мета створення; 8) сфера суспільного життя, в якій діє відповідна організація; 9) тип та напрям діяльності організації.

Відповідно до визначених критеріїв розрізняють кілька видів громадських організацій, а саме: за суб’єктом діяльності: молодіжні, дитячі, жіночі організації, об’єднання ветеранів, спілки роботодавців, підприємців; за сферою суспільного життя, в якій діє відповідна організація: культурні, просвітницькі, спортивні, екологічні, творчі та ін.; за типом та напрямом діяльності організації: професійні спілки, благодійні організації, правозахисні, організації національних меншин, громадсько-політичні рухи та ін.; за визначенням організаційно-правової форми та її найменування: громадський рух, спілка, товариство, громадський / благодійний фонд, асоціація, конгрес, громадська / благодійна установа, благодійна організація. У зв’язку з відсутністю нормативно регламентованого переліку та чіткого визначення організаційно-правових форм, особлива увага приділялася аналізу саме останній класифікації.

Підрозділ 2.3. “Конституційно-правовий статус окремих видів та організаційно-правових форм громадських організацій”. Поряд із загальним конституційно-правовим статусом будь-яких громадських організацій можна виділити особливості, які притаманні окремим видам громадських організацій та регулюються окремими законами.

До особливостей конституційно-правового статусу окремих видів громадських організацій віднесемо: специфіку правового регулювання створення і діяльності громадських організацій, специфічні права і обов’язки організацій, відмінний від інших правовий статус членів останніх, особливості організаційної структури. Чинниками, які зумовлюють зазначену специфіку, є конституційне право, на реалізацію та захист котрого спрямована діяльність організації; мета і завдання організації. Найбільшими особливостями у порівнянні з іншими організаціями характеризується  конституційно-правовий статус професійних спілок. Дана специфіка спостерігається як в міжнародних нормах (зокрема у Конвенції Міжнародній організації праці № 87 від 9 липня 1948 р.), так і в національному законодавстві. На зміст правового статусу професійних спілок суттєво впливає їх основна мета – захист права на працю і правовідносини, що виникають у зв’язку з реалізацією цього права.

В Україні поряд із Законом України “Про об’єднання громадян” діє ряд спеціальних законів про конкретні громадські організації, на які не поширюються його загальні принципи, що видається не завжди виправданим.

Підрозділ 2.4. “Функції громадських організацій”. Функції громадських організацій це головні напрями і види їх діяльності, що характеризують суть та соціальне призначення організації, визначені її статутними задачами і цілями організацій та мають недержавну природу. Функції не слід ототожнювати з такими категоріями, як “завдання”, “принципи”, “компетенція”.

Основними критеріями класифікацій функцій громадських організацій, на думку автора, є основні елементи їх діяльності: 1) об’єкти; 2) суб’єкти; 3) технологія функціонування (способи, засоби і методи діяльності). У залежності від різних сфер діяльності громадських організацій слід розрізняти наступні об’єктні функції: соціальні, культурні, екологічні, економічні та політичні. Залежно від напряму діяльності організації об’єктні функції поділяються на внутрішні та зовнішні. За суб’єктами, на захист прав та інтересів котрих спрямована діяльність даної організації, визначено функції молодіжних, дитячих, жіночих, авторських, ветеранських, споживацьких організацій та ін. Ще одним критерієм класифікації функцій є сукупність способів, засобів, методів діяльності, яка ведеться громадською організацією. Всі зазначені критерії знаходяться в певній послідовності та є необхідними для реалізації функцій. До таких належать: правозахисні (правоохоронні), соціального контролю, організаційні, бюджетно-фінансові, матеріально-технічні, інформаційні, нормотворчі. Зазначені функції є загальними для всіх видів громадських організацій та тісно пов’язані з об’єктними функціями, реалізація яких може відбуватися тільки завдяки системі технологічних функцій.

Механізм здійснення функцій громадськими організаціями – це сукупність правових, організаційних, матеріально-фінансових та інших засобів, необхідних для їх реалізації. Ефективність даного механізму залежить від організаційно-правового забезпечення діяльності організації, її складовими є наступні елементи: установчі документи (статут, положення); найменування та символіка; атрибути (печатка, штампи, бланки); місце знаходження; самостійний бухгалтерський баланс; організаційна структура; матеріально-фінансове забезпечення.

Підрозділ 2.5. “Гарантії діяльності громадських організацій та їх юридична відповідальність” присвячено аналізу юридичних гарантій діяльності громадських організацій, які є передбаченою Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами системою правових норм, організаційних засобів і способів, за допомогою яких здійснюється охорона і захист прав та інтересів громадських організацій. Правові гарантії діяльності громадських організацій поділяються на дві групи: 1) нормативно-правові гарантії; 2) організаційно-правові гарантії.

Систему нормативно-правових гарантій діяльності громадських організацій складають: 1) норми-принципи – спеціалізовані норми, в яких сформульовані незаперечні вимоги загального характеру і які відносяться до всіх або більшості інститутів і норм права; норми-принципи – визначають зміст та спрямованість державного правового регулювання з метою забезпечення діяльності громадських організацій; 2) процесуальні норми – складають передбачену законодавством систему умов і засобів організаційно-правового характеру, що регламентують порядок, форми і методи реалізації права на об’єднання; 3) юридична відповідальність – встановлені державою заходи впливу державно-владного характеру, закріплені Конституцією і іншими нормативно-правовими актами, в силу яких правопорушник зазнає несприятливі наслідки особистого, організаційного і майнового характеру за скоєне правопорушення з метою покарання і профілактики подальших правопорушень. Однією із найважливіших нормативно-правових гарантій діяльності громадських організацій виступає інститут конституційно-правової відповідальності.

Систему організаційно-правових гарантій громадських організацій, утворюють: 1) органи державної влади загальної компетенції, до функцій яких разом з іншими входить забезпечення гарантій (Верховна Рада України, Президент України, Конституційний Суд України та ін.); 2) органи спеціальної компетенції, метою створення яких є забезпечення гарантій (суди загальної юрисдикції). Особливого значення набуває механізм організаційно-правового забезпечення діяльності громадських організацій.