ЄВРЕЙСЬКА СПІЛЬНОТА У ПОЛІТИЧНОМУ ПРОЦЕСІ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (середина ХІХ століття

У вступі обґрунтовується актуальність теми, характеризується стан наукової розробки проблеми, висвітлюється зв’язок дослідження з науковими програмами, розкривається його мета, завдання, об’єкт, предмет, методологічна база, формулюється наукова новизна отриманих результатів, визначено їхнє практичне значення, подаються відомості про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі – Теоретико-методологічні засади та джерельна база дослідження – здійснено огляд літератури по проблемі і виділено чотири періоди у її вивченні. Кожен з періодів виокремлено з врахуванням таких критеріїв: умови проведення досліджень; власне особу, життєвий та науковий досвід дослідника, підняте ним коло питань, використаний комплекс джерел, привнесені методологічні новації. Зроблено висновки, що у дореволюційний час Росія була одним із центрів єврейських досліджень у світі. Російськомовна історіографія частково компенсувала відсутність історіографії івритом. Центральною проблемою, до якої зверталися дослідники (Ф. Леонтович, І. Оршанський, М. Драгоманов, С. Дубнов, П. Марек, І. Цинберг, А. Субботін, І. Сосіс, Ю. Гессен та ін.) було правове становище євреїв, досліджуване з опорою на імперське законодавство. Увага приділялася й погромам, антисемітизму тощо. Із встановленням радянської влади наукові дослідження політичної історії єврейства деякий час продовжували існувати й розвиватися завдяки працям М. Гінцбурга, Л. Дейча, С. Івановича, Г. Ледата, які продовжували вивчати правове становище євреїв, проблеми антисемітизму, роль єврейства у революційному русі. Згодом дослідження фактично було згорнуто, що дає підстави говорити про закінчення у передвоєнний час першого періоду у розвитку історіографії проблеми та про початок другого.

Дослідження радянських науковців (Т. Гейлікмана, А. Штейнберга, Ц. Фріндлянда, В. Козлова та ін.) відбивали класовий підхід до оцінки єврейства та поступове становлення політики державного антисемітизму. Як відзначав Дж. Кліер, за період 30 – 80-х рр. ХХ ст. з радянської історіографії євреї «безслідно зникли», і тільки антисеміти продовжували писати про сіонізм (Ю. Іванов, Т. Кічко).

Зарубіжні дослідники з початку 40-х рр. ХХ ст. (Л. Грінберг, M. Зборовський, Е. Герцог та ін.) аналізували політику щодо єврейства в епоху Олександра ІІ, особливості громадської думки щодо російсько-єврейських взаємин, асиміляторські, націоналістичні устремліннях російського суспільства. З’являлися й статті, авторами яких були сучасники і свідки подій останніх десятиліть ХІХ-поч. ХХ ст. (Г. Аронсон, І. Діжур, Я. Фрумкін), публікації яких вирізнялись емоційністю та відсутністю критичності в оцінках. Втім, були й такі публікації (Б. Нетаніягу-батька), які до сьогодні не втрачають своєї цінності з огляду на критичну інтерпретацію подій та оцінки процесів, які відбувалися на українських територіях у досліджуваний період.

Перелом у дослідженнях стався у 60-х рр. ХХ ст. (що дозволяє говорити про початок нового етапу у розвитку історіографії) з появою праць таких західних дослідників, як Г. Роггер, Р. Пайпс, І. Лисяк-Рудницький, згодом Е. Мендельсон, Г. Тобайєс, О. Пріцак, Р. Вейнберг, С. Барон та ін., які привнесли в дослідження проблематики методологічні новації – наголошення необхідності вивчення середовища, в якому перебувало єврейство, аналізу українських проблем, вивчення імперського законодавства щодо інших національностей з метою більш критичного обґрунтування тез щодо дискримінації єврейства у порівнянні з іншими групами населення, наголошення необхідності брати до уваги ідеологічний «багаж» та соціальне походження дослідників-попередників, заради уникнення реінтерпретації єврейської політичної історії як «сльозливої», міфологізованої.

Увагу привертають праці й ізраїльських науковців (Ш. Еттінгера, І. Маора, Ш. Авінері та ін.). Написані із залученням матеріалів періодичних видань, вони сприяють розумінню «вихідних позицій» політики стосовно єврейства російських царів у другій половині ХІХ ст.; мотивації участі єврейської молоді у російському революційному русі, ставлення українських та російських інтелектуалів до єврейського питання, процесу створення Бунду, підстав Першої алії, розвитку єврейської політичної думки, ідеології сіонізму тощо, що дозволяє говорити про розширення кола досліджуваних проблем у порівняння із попереднім часом.

Серед досліджень 80-х рр. ХХ ст. виділимо праці С. Зіперштейна, Ш. Файнера, Р. Сербіна, Дж. Кліера, Й. Френкеля (які містять матеріали щодо руху маскілім та аналіз останнього, висвітлюють полеміку між «Основою» та «Сіоном» у 60-х рр. ХІХ ст., присвячені аналізу концепту «єврейська емансипація» та поняттю «жид» у російському контексті, єврейської інтелігенції як «групи тиску» тощо), як і дослідження М. Станіславського, спрямоване на розвінчуванні усталених міфів.

З розвалом Радянського Союзу у зарубіжних дослідників єврейства з’явилися нові можливості для вивчення і використання матеріалів з єврейської тематики з архівів пострадянських республік, що сприяло подальшому урізноманітненню джерельної бази досліджень та зумовило поглиблення критичного ставлення до наукових напрацювань попередників, перегляду оцінок, даних ними. Тож початок 1990-х рр. виділяємо як початок нового періоду у розвитку історіографії досліджуваної теми. Англійські дослідники (І. Аронсон, О. Орбах, М. Машкінскі, Ш. Ламброза, Р. Вейнберг та ін.) приділяли увагу питанню погромів, вивчаючи їх у контексті ролі насилля в російському суспільстві, аналізуючи формування забобонів та стереотипів, психології освіченої і неосвіченої частини суспільства, роль поліції та армії як органів порядку, та спростовуючи думку про організацію погромів самодержавством (з чим не погоджувалися ізраїльські вчені М. Поліщук, Бен-Ціон Дінур та ін.).

90-ті роки були часом продовження плідної роботи Дж. Кліера, С. Зіпперстайна та часом появи праць Г. Бекона, Е. Барнаві й С. Фрідлендера, Б. Натанса, І. Барталя, Г. Сафран, Б. Вальдмана та ін. Проблематика досліджень розширилась за рахунок посилення уваги до джерел ліберального юдофобства в Росії в епоху реформ, вивчення «проблеми двовладдя» в єврейському середовищі та становлення національно свідомої інтелігенції, розвитку робітничого руху, єврейської журналістики тощо. Посилилася критика тенденційності в ході вивчення політичної історії єврейства.

Говорячи про сучасні дослідження О. Будницького, В. Ведернікова, В. Віхновича, С. Глейзера, Д. Ельяшевича, А. Епштейна, С. Калинчука, Е. Калманович, В. Кельнера, А. Красільщикова, П. Левіна, А. Локшина, Л. Онекмана, О. Платонова, А. Полонської, Я. Рабиновича, С. Рєзніка, А. Синельникова, У. Фуйзалова, М. Членова, А. Шумського та ін., які проводяться у Російськый Федерації, наголосимо, що росіяни тільки фрагментарно приділяють увагу політичному буттю єврейства на українській території. Дослідників-росіян, які б намагалися критично і без особливого пієтизму у ставленні до власної нації, без переконання у її «абсолютній безгрішності» поглянути на місце і роль єврейства у політичних процесах в досліджуваний нами час дуже мало.

З моменту українського унезалежнення вітчизняні дослідники отримали можливість неупереджено досліджувати місце і роль єврейства в політичних процесах ХІХ-поч. ХХ ст., спираючись при цьому тільки на власний багаж знань та керуючись лише науковим сумлінням. Це зумовило певне пожвавлення інтересу до єврейської проблематики загалом і політичної зокрема, якою почали займатися не тільки дослідники-євреї, але й дослідники-неєвреї (М. Бармака, О. Безаров, Л. Беренштейн, О. Гладуненко, М. Гольденберг, В. Гончаров, Ф. Горовський, Н. Горовська, Г. Гриневич, М. Дербаремдікер, С. Єлисаветський, Л. Ізмайлова, А. Козирєв, Н. Мельникова, Д. Мозуленко, В. Мосяков, О. Найман, І. Омельянчук, С. Орлянський, А. Подольський, І. Самарцев, В. Хітерер, Я. Хонігсман, Й. Шайкін, та ін.). Однак здобутки останніх у вивченні єврейства як учасника політичного процесу на українських підросійських землях у другій половині ХІХ-на поч. ХХ ст. поки що скромні і обмежуються переважно статтями в наукових журналах, виступами на конференціях тощо. Переважна більшість із досліджень написана в історичному ключі. Цілісної картини участі єврейства у політичному процесі друг. пол. ХІХ-поч. ХХ ст. на українських землях не створено, що й актуалізує вивчення проблеми.

Джерельна база дослідження складається із документальних джерел, до яких відносимо: закони Російської імперії щодо єврейства; нормативні, статистичні, діловодні та інші документи, місцем появи яких були органи державної влади й управління чи підготовлені за дорученням влади (офіцерами генштабу чи представниками імператорського Російського географічного товариства), політичних партій, громадських об’єднань, які функціонували в імперії у досліджуваний період. Окрему групу джерел становлять наукові, політичні, художні праці та публіцистика державних, громадських, політичних діячів, авторами яких були як відомі (Ахад-Гаам, І. Аксаков, Л. Андрєєв, С. Вітте, М. Горький, Ф. Достоєвський, С. Дубнов, В. Жаботинський, Н. Карєєв, В. Короленко, М. Костомаров, Л. Леванда, Н. Лєсков, М. Міхновський, Л. Пінскер, С. Подолинський, В. Соловйов, П. Струве, Л. Толстой, С. Фруг, Шолом-Алейхем та ін.), так і менш відомі персони (А. Алєксєєв, Н. Бірнбаум, І. Зейберлінг, І. Кальберін, А. Клеванов, О. Лернер, М. Пєсковський та ін.). Осібна група джерел – масові джерела (матеріали преси – газет, журналів – «Рассвет», «Сион», «Га-Меліц», «Кол Мевассер», «День», «Восход», «Недельная хроника Восхода» «Еврейская старина», «Русский вестник», «Одесский вестник», «Народная воля», «Искра», «Москва», «Москвич», «Русь» та ін., листівки тощо). Ще одну групу джерел складають джерела особового походження – мемуари, щоденники, автобіографії, листи і т. п., які належали перу С. Вітте, С. Дубнова, А. Паперни, А. Ковнера, Г. Сліозберга, Г. Ландау, І. Равребе, П. Аксельрода, Є. Хісіна, Г. Кона, Шолом-Алейхема, Ю. Гессена, М. Рабіновича, М. Драгоманова та ін. Об'ємність, доступність, інформативні можливості комплексу джерел дозволяють всебічно досліджувати означену проблему, уможливлюють перевірку даних з одного джерела інформацією з інших документів. Остання обставина сприяє в обґрунтуванні адекватних, неупереджених висновків.

У розділі проведено аналіз концептуальних підходів до дослідження політичного процесу у зв’язку з методологічною проблемою осягнення «минулих політик». З опорою на праці Н. Мак’явеллі, Ф. Бекона, Дж. Бентама, Дж. Мілла, В. Джеймса, Дж. Дьюі, К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Парето, А. Бентлі, Д. Істона, П. Лазерфельда, Г. Лассвелла, Ч. Мерріама, Д. Трумена, Г. Саймона, Г. Алмонда, Г. Пауела та ін. виокремлено ті ідеї/настанови, які виявляють свою плідність при вивченні «минулого політичного процесу». Відзначено, що остаточне розмежування досліджень політики й політичного життя (процесу) відбулося тільки у 1960-х рр., та попри це західні науковці і сьогодні твердять про те, що «politics» – «дуже близьке до «policy», і не легко їх розділити», що утруднює аналіз процесу концептуалізації поняття «політичний процес», «політика».

Окрему увагу приділено масиву наукових праць (П. Альтера, У. Бімена, П. Браса, М. Паренті, Ф. Гекманна, Е. Геллнера, В. Геслі, М. Гехтера, В. Коннора, К. Майноуга, Дж. Ротшильда, Г. Сетон-Вотсона, Д. Сміта, В. Фрімена та ін.), присвячених вивченню етнічних політпроцесів. Зауважується, що розроблені на Заході теорії та моделі аналізу виявляють свої обмеження у ході вивчення «минулого політичного процесу». Відтак у ході розробки алгоритму для вивчення останнього ми скористалися ідеями М. Бараца, П. Бечреча, Е. Вудхауса, М. Говлета та М. Рамеша, Д. Даугта, М. Джонсона, Р. Карнапа, Дж. Лакоффа, К. Ліндблома, М. МакКулок, Ч. Морріса, Б. Петерса, С. Ракофа, Д. Стоун, А. Тарського, Р. Хенселя, Г. Шафера та ін. Корисним було знайомство й з ідеями радянських (Ю. Бромлея), сучасних російських (В. Авксентьєва, А. Ахієзера, Є. Баранова, Є. Мелєшкіної, М. Члєнова, А. Шутова) та українських дослідників (Н. Висоцької, В. Євтуха, Г. Касьянова, В. Кафарського, Ю. Когутяка, В. Котигоренка, І. Кресіної, І. Кураса, В. Лісового, О. Майбороди, Л. Нагорної, О. Нельги, І. Оніщенко, А. Пойченка, І. Попової) та ін.

У розділі приділено увагу проблемі використання сучасного категоріального апарату для аналізу «минулих політик». Дисертант поділяє точку зору Дж. Сарторі щодо того, що нам потрібні «універсальні» категорії – концепти, які «працюють в будь-якому місці та в будь-який час».

Вивчення етапів та сутності розвитку теоретико-методологічних підходів до дослідження політичного процесу дозволило запропонувати власний алгоритм для вивчення «минулих політик» (з опорою на системний метод): аналіз середовища, ресурсів єврейства, причин та наслідків політизації членів громади, форм участі у політичному процесі; еволюції політичних інтересів та цінностей єврейської еліти, динаміку політичних стратегій, використовуваних на тому чи іншому етапі політичного розвитку тощо.

У другому розділі дисертації – Політичне середовище: взаємодія та протистояння етносів – аналізується середовище, в якому функціонувала єврейська громада на українських землях у період із серед. ХІХ до поч. ХХ ст. У ньому виділено європейський, російський, польський та український контексти та зазначено, що у Європі проблема бездержавного єврейства набула політичного звучання, незважаючи на те, що в основі її, передовсім, лежали мотиви релігійного характеру. В умовах стрімкого поширення ідеології антисемітизму, обмеження громадянських прав єврейства, посилення звинувачень на його адресу (у зв’язку із розвитком капіталізму) «передові уми» Європи часто виступали носіями і пропагандистами антисемітських поглядів під гаслами боротьби з єврейською «державою в державі», капіталістичною експлуатацією, із «всесвітньою єврейською змовою» тощо, що зумовлювало нерівноправність єврейства з корінним населенням країн Центральної Європи до 80-х рр. ХІХ ст., відродження кривавого наговору тощо. Юдофобство ХІХ ст. у свій спосіб підготувало ґрунт для антиєврейських заходів наступного століття.

Європейська ситуація «підживлювала» антиєврейську налаштованість російської влади і суспільства. Ті ж самі, що й у Європі, мотиви релігійного та економічного характеру, а крім того, – історичний досвід царської влади, просякнутий юдофобством, до якого додавалися антизахідницькі, антимодерністські переконання інтелектуальних верств Росії та їх настанови на асиміляцію та русифікацію «інородців», що влилися в імперію без «своєї» землі, наростаючі націоналістичні та шовіністичні настрої в суспільстві з традиціями імперської політичної культури, мали наслідком постання смуги єврейської осілості, формулювання «єврейського питання» та політики, спрямованої на правообмеження євреїв, виключення можливості національної толерантності. Звинувачення єврейства у непатріотизмі, порушенні імперського законодавства, уникненні військової служби, експлуататорській вдачі, розбещуванні християн та загрозі їх майбуттю у політичному сенсі зумовлювали статус та межі його можливостей.

Наслідком непослідовності, безсистемності політики, насильницької соціальної інженерії став невизначений статус євреїв, обмеження каналів інтеграції в імперське суспільство, знищення єврейської автономії, інститутів самоуправління, а також – спроби «прив’язання» євреїв до станової структури «корінного» населення. Порушення укладу традиційного єврейського життя, перетворення єврейства у свого роду «піддослідний» суспільний сегмент, на якому влада апробовувала заходи (в основі своїй дискримінаційні), що врешті-решт застосовувалися при вирішення інших «питань», сприяло закладанню конфліктного підґрунтя у взаємини єврейської нації з владою та зміні стратегії її поведінки – відходу від підтримки офіційної влади в країні проживання.

Аналіз українсько-єврейські взаємини підвів до висновку, що переобтяжені негативною історичною пам’яттю, ці взаємини розвивалися у конфліктному російсько-польському контексті. Топос «жидівсько-польської змови» виступав для росіян подразником, що підштовхував самодержавство до репресивних заходів щодо поляків. Російсько-польське протистояння проявлялося, з поміж іншого, у «битві за землю», у прагненнях «вивести» єврейство із-під польського впливу. Останній почав слабнути після невдалого польського повстання. Українсько-польські взаємини характеризувалися тим, що українці все активніше обстоювали ідею незалежності як від росіян, так і від поляків; ідеалом же переважної більшості поляків була Польща в історичних кордонах. Конфліктність єврейсько-польських взаємин не в останню чергу зумовлювалася звинувачуваннями євреїв у тому, що вони, прийшовши у польську державу, не виявили схильності до ополячення. Єврейство ж звинувачувало поляків у налаштовуванні «російського населення» проти євреїв.

Попри складність міжнаціональних взаємин, українська суспільно-політична еліта висловлювала співчуття єврейському народу, виказувала знання його історії, перипетій долі, виступала проти юдофобства, що проступало на сторінках російської періодики. У той же час політизація українства, створення перших українських політичних партій призводили до загостреного сприйняття «іншого», ідентифікації його як поневолювача, експлуататора народних мас, прислужника росіян і, як наслідок, – до посилення юдофобства в українському середовищі.

Факти дають підстави стверджувати, що процеси політизації українства, зростання польської національної свідомості впливали на ріст політизації єврейської громади, на розвиток її національної свідомості.

У третьому розділі – Ресурсний потенціал єврейської громади на українських землях у складі Російської імперії (середина ХІХ-поч.ХХ ст.) обґрунтовується думка, що статус, форми та способи участі в імперському політичному житті зумовлювалися ресурсним потенціалом єврейської спільноти. Увага до ресурсів (у т. ч. потенційно політичних) пояснюється тим, що: їхня специфіка зумовлює швидкість процесів у соціальному організмі, постійність/тимчасовість зв’язків із оточуючим середовищем, їх форми та учасників, посилення/послаблення впливу на середовище організму та його здатність «підживлюватися» із середовища, протистояти йому, використовувати для утримання/досягнення рівноваги чи стабільності, відповідає як «вимогам» використовуваного дисертантом системного методу дослідження, так і настановам постнекласичної науки щодо необхідності поліекранного «прочитання» процесу.

Констатуючи, що єврейство володіло значним ресурсним потенціалом (людським, інституційним, духовно-релігійним, економічним, освітнім, інформаційним), дисертант робить висновок, що у єврейства існував певний комплекс культурних ознак, які виділяли його у середовищі слов’ян. У досліджуваний період відбувалося потужне кількісне зростання єврейського людського ресурсу, який концентрувався у містах; статус міст та особливості міського життя зумовлювали види діяльності євреїв (торгівля, ремісництво та ін.), іноді євреї були «людьми повітря». Концентрація єврейства в різних регіонах української землі була неоднаковою. Внаслідок еміграційних процесів єврейський людський ресурс деградував.

Єврейська община як національно-політичний організм, форма співжиття та взаємопідтримки представників нетериторіальної нації, що виступала своєрідною основою для самоідентифікації особистості, внаслідок зовнішнього втручання зазнала суттєвих змін, що стало одним із джерел ідентифікаційних криз. Общинна форма життя єврейства свідчила про політико-культурну несинхронність його життя з оточуючим середовищем. Внаслідок дій влади відбувся злам традиційних єврейських інститутів самоуправління, які забезпечували рівновагу громад в іноетнічному середовищі, що призвело, можна твердити, до: перерозподілу влади в єврейському середовищі, деградації «старих» та оформлення нових центрів влади і прийняття рішень, постання лінії розколу між модифікованим кагальним управлінням і членами общини, що виявляло розбіжність інтересів, зниження рівня владного впливу єврейської еліти на маси, посилення відкритості єврейства до зовнішніх впливів та його вразливості, постання секулярних за характером інститутів, а також напівлегальних.

Одним із найвагоміших ресурсів єврейства був юдаїзм (оскільки, встановлював «закони» поведінки в політичній сфері). Вагомою була і роль синагоги як місця обговорення політичних проблем, як зародку структур публічної сфери. Прагнення російської влади обмежити використання євреями власних ресурсів призводила до дублювання суспільно-політичних інститутів. Втім, це не забезпечило очікуваного владою контролю за єврейством. Офіційна влада переживала кризу проникнення. Але сам факт встановлення «двовладдя» в общині свідчив про те, що у друг. пол. ХІХ ст. самодержавство приступило до «розмивання» релігійних інститутів, руйнування яких мало змінити саму якість релігійного ресурсу – важливого ідентитету єврейства. В особі цадиків самодержавство отримало своєрідну опозицію, вплив якої на єврейські маси був незаперечним; політична поведінка цадиків засвідчувала їхнє несприйняття політики самодержавної влади, спрямованої на русифікацію єврейських мас. Як свідчення, з одного боку, впливу християнського світу, а з іншого, – готовності іти на компроміси з християнством та самодержавною владою можна розглядати факт появи в юдаїзмі сект та нівеляція бар'єру у стосунках з християнами та їхньою державою.

Єврейська мова була ще одним важливим ресурсом-ідентитетом; знання тільки їдишу обмежувало світ єврея рамками общини, але й оберігало його від сторонніх впливів. Релігія і мова, хедер та ієшива були першочерговими інструментами творення єврея.

Подальшому розвитку комунікативних каналів як всередині общини, так і між єврейством та владою, сприяв інформаційний ресурс. Отримання освіти російською мовою сприяло зростанню освітнього рівня єврейства, але й готувало ґрунт для його русифікації та асиміляції. Це призводило до розколу по лінії інтелігенція – народ.

Володіння економічним ресурсом дозволяло єврейству вступати в комунікацію з оточуючим християнським світом, але й сприяло посиленню конфліктності у спілкуванні з ним, оскільки економічні зусилля юдеїв оцінювалися владою як посилення експлуатації християн, а перспектива зростання цього ресурсу розумілася як чинник, що сприяв би зменшенню конкурентоспроможності останніх. Економічний ресурс був пов'язаний насамперед з містом чи містечком; знищення кріпацтва призвело до занепаду штетла. Політика влади, спрямована на залучення єврейських мас до землеробства, вагомих результаті не принесла.

Євреї володіли земельним ресурсом, у чому знаходили підтримку з боку поляків. Це стало ґрунтом для появи міфу про єврейсько-польську змову. В умовах «битви» за землю Російська держава проводила політику витіснення із українських земель і поляків, і євреїв. Інтереси українців до уваги не бралися.

Найбільшу активність єврейство виявляло в ремісничій справі. Були вони активно присутніми в процесах, пов’язаних із посередництвом, лихварством, корчмарством, торгівлею, банківською справою, у хімічній та паперовій промисловості, переробці сільськогосппродукції. Рівень добробуту євреїв був більшим у місцях їх меншої концентрації.

Ресурси сприяли колективному пристосуванню єврейства до умов життя в Російській імперії, соціалізації серед слов’янського населення. Наявність окремої релігії, власної мови, «власної» території, культури дозволяло єврейству відчувати себе окремим народом/нацією поряд із слов’янськими націями.

У четвертому розділі – Єврейство на переднаціональному етапі розвитку на теренах підросійської України (кін. 50-х рр. ХІХ ст.-1881 рр.) – аналізуються форми самоідентифікації єврейства. Обґрунтовано висновок про використання євреями, які мешкали на українських землях, кількох понять для самоідентифікації – «польське єврейство», «російське єврейство», «польсько-російське єврейство» чи «українські цадики». Використання того, чи іншого поняття залежало від свідомісних пріоритетів особи. Згодом почало вживатися поняття «малоросійські євреї» та констатувалася наявність у них антропологічних та мовних особливостей. Поняття «російсько-українське єврейство» та «українське єврейство» введені в науковий обіг сучасними дослідниками.

Констатуючи, що з 30-х – 40-х рр. ХІХ ст. на українських землях почав розгортатися рух Гаскали, дисертант зазначає, що позитивну роль у його поширенні у др. пол. ХІХ ст. відігравали модернізаційні процеси в Російській імперії. Рух був попередником національного руху («протонаціоналізм»): завдяки йому стало можливим «визрівання» єврейського націоналізму. Наслідком Гаскали стала поява нової єврейської інтелігенції, яка як явище стала можливою в результаті посилення конфліктності: між «батьками» і просвіченими «дітьми»; між тими, хто прагнув осучаснення життя єврейської громади, виступав за приєднання до європейської культури, і тими, хто ревниво стежив за дотриманням традицій пращурів; прибічниками релігійних реформ, які вбачали у хасидизмі політичного ворога, і ортодоксами; між зорієнтованими на повну/часткову асиміляцію і зросійщення як спосіб інтеграції в російське суспільство та їх противниками, які прагнули зберегти свою єврейську ідентичність; між прихильниками, з одного боку, їдишу чи івриту, а з іншого, російської як державної мови; між «ахерами» і «нами». Зрештою, протистояння намітилося між тими, хто перед 80-ми рр. вже розчарувався у Просвітництві і тими, хто ще перебував у полоні його ідей, сподіваючись на емансипацію як наслідок «прогресивної» політики царату. Тобто на переднаціональному етапі в єврейському середовищі проступили численні лінії розламу, відбулася політизація мовної, релігійної та т. п. проблем, відбувалося становлення політичних зв’язків нового типу.

У п’ятому розділі – Політизація єврейської громади на українських землях у складі самодержавної Росії – обстоюється думка, що погроми початку 1880-х як форма етнічного насилля та потужний виклик з боку середовища були своєрідним каталізатором, що сприяв політизації та інтеграції єврейства на основі національних інтересів, корінним з яких, був інтерес, пов'язаний із самозбереженням народу. Усвідомлення «своїх» інтересів сприяло появі нових форм політичної поведінки – самоорганізації, самооборони, самодопомоги. Еміграція засвідчила корінну зміну у ставленні єврейства до Російської держави, крах сподівань на зрівняння у правах з корінним народом через «самопожертву» – саморусифікацію, асиміляцію. Відмова від «самопожертви» й підтримки дій влади, наростання русофобських настроїв та вироблення й проведення нової політики – чинники, які підвели до висновку, що єврейство перетворювалося на активного політичного гравця.

Політизації мас, зміні стратегій життя і діяльності сприяли громадські організації, протосіоністські рухи, політичні партії, які трактуються дисертантом не тільки як нові форми самоорганізації, але й як нові політичні інститути єврейської громади, які наприкінці ХІХ ст. все активніше впливали на соціалізацію єврейства, розвиток національної свідомості, на формування ідеологічних течій, розгортання національного руху. Остаточному оформленню останнього посприяло постання нової політичної реалії – Ерец-Ісраеля, розвиток сіонізму та в його межах ідей відродження, самовизволення, самоемансипації. «Перші сіоністи» сформулювали чільні завдання: «стати нацією», домагатися законодавчої емансипації та землі для створення єврейської держави. Обґрунтовані ідеї засвідчили розбіжність позицій єврейства з українських земель і західноєвропейського. Сіонізм був результатом розвитку національної свідомості, відповіддю на асиміляторські потуги російської влади, свідченням подальшого розвитку тактики самодопомоги єврейства.

Аналіз вищезгаданих змін, дозволяє твердити про перетворення релігійної общини на національну зі своїми інтересами, цілями, засобами їх досягнення, хоча в єврейській громаді залишалися ті, які продовжували відстоювати своє «російське майбутнє», прагнучи до повної асиміляції, чи ті, хто намагався зберегти «своє» єврейство в іноетнічному середовищі.

Констатуючи вплив на розвиток національного руху єврейства з’їздів представників Ховевей Ціон, п’яти сіоністських конгресів, діяльності Бунду, інших політичних сил та аналізуючи суперечності, що виникали на ґрунті пошуку елітою своєї політичної ідентичності, дисертант відзначає, що попри роздробленість на рівні ідеї й політичної практики, єврейство ставало тією силою, яка так чи інакше демонструвала політику, що йшла врозріз із устремліннями офіційних кіл Російської імперії.

Дослідження витворених на зламі століть концепцій розвитку єврейства підвело до висновку, що найбільшого поширення набули два погляди на майбутнє нації, які акумулювалися у концепції «духовного сіонізму» та «фолькізму» (автономізму). Їх основоположники сформулювали нагальне завдання: самозбереження нації, тим самим протиставивши свою позицію позиції тих євреїв, які розглядали єврея як індивіда в західному/російському суспільстві (а не члена нації). Концепції відбили відсутність єдиного погляду в середовищі еліти на майбутнє єврейства, на роль Ерец-Ісраеля. Єврейські інтелектуали вперше спробували розкрити зміст єврейської національної ідеї, витлумачити сутність нації, виділити її ознаки та критерії, обґрунтувати «історичні права» єврейства, вивести “формулу єврейського автономізму”, актуалізували проблему «національного виховання» та необхідності боротьби проти роз'євреювання молоді.