У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження; вказується на зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначаються мета, завдання дослідження, його об’єкт та предмет, використані методи, нормативна та емпірична основи; формулюються основні теоретичні положення, які обумовлюють наукову новизну, визначається практичне значення одержаних результатів та їх апробація.
Розділ 1. «Спорт як об’єкт організаційно–правового регулювання» складається з двох підрозділів.
У підрозділі 1.1. «Поняття спорту як об’єкта правового регулювання та його співвідношення із суміжними правовими поняттями» розглянуто визначення терміна «спорт» як об’єкта правового регулювання та визначено його співвідношення із суміжними поняттями, закріпленими у законодавстві України.
Здійснено розмежування поняття „спорт” з термінами „фізична культура” та „здоровий спосіб життя” як такими, які визначають основний зміст суспільних відносин у цій галузі. З’ясовано, що спорт і комплекс пов’язаних із ним суспільних відносин є підсистемою фізичної культури, одним із методів і способів забезпечення зміцнення здоров'я, розвитку фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою гармонійного формування її особистості, суспільним проявом фізичної культури, а також формою здорового способу життя.
На підставі аналізу категорії „спорт”, закріпленої у Законі України „Про фізичну культуру і спорт”, зроблено висновок про необхідність у її наповненні правовим змістом та конкретизації як предмета правового регулювання шляхом визначення нормативних характеристик спорту як складової фізичної культури.
У зв’язку з цим запропоновано під спортом розуміти систему суспільних відносин, урегульованих нормами права, пов’язаних з виявленням та уніфікованим порівнянням досягнень людей у певних видах фізичних вправ, шляхом змагальної діяльності, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки, спрямованих на розвиток і формування здорового способу життя, а також впровадження мір стимулювання, забезпечених і гарантованих державою, з метою надання можливості людині займатися спеціальною діяльністю, яка полягає у відповідних формах фізичної активності для укріплення здоров'я, всебічного фізичного і духовного розвитку, підвищення майстерності і досягнення спортивних результатів.
Запропоновано, таку дефініцію використовувати у подальших доктринальних дослідженнях, а також закріпити її в новій редакції Закону України «Про фізичну культуру і спорт», який буде визначати засади організаційно-правового регулювання у зазначеній сфері суспільних відносин.
Наголошено, що відносини у галузі спорту в Україні врегульовуються різногалузевими та різнорівневими нормативно-правовими актами, основний зміст яких становлять положення, що містять норми адміністративного права.
У підрозділі 1.2 «Ґенеза дослідження організаційно-правового регулювання у галузі спорту в адміністративно-правовій науці» з’ясовано, що питання організаційно-правового регулювання у галузі спорту у вітчизняній адміністративно-правовій науці безпосередньо не досліджувалися, до цього часу відсутні будь-які комплексні роботи.
Визначено, що у поле зору учених-адміністративістів питання організаційно-правового регулювання у галузі спорту потрапляли при дослідженні більш змістовних груп суспільних відносин, і питання спорту досліджувалися лише фрагментарно. Така тенденція була і залишається пануючою для вітчизняної адміністративно-правової науки.
Встановлено, що для наукових джерел відповідної тематики характерним є: 1) зосередження уваги на визначенні кола суб’єктів владних повноважень із характеристикою відповідних повноважень у галузі спорту; 2) аналіз положень нормативно-правових актів, які визначають засади організаційно-правового регулювання у галузі спорту.
Обґрунтовано, що питання спорту цікавили учених-адміністративістів як раніше, так і до цього часу при характеристиці особливостей організаційно-правового регулювання у соціально-культурній сфері (наприклад, роботи О. Якуби, Л. Коваля, Р. Павловського, С. Ківалова, Ю. Битяка, В. Авер’янова та інших).
У результаті узагальнення ґенези досліджень питань організаційно-правового регулювання у галузі спорту вітчизняними вченими запропоновано виділяти кілька її етапів.
Перший етап (до 50-х років ХХ століття) характеризується фрагментарним аналізом організаційно-правової структури державних суб’єктів у галузі спорту та кола їх повноважень у відповідній сфері відносин. Необхідно зазначити, що в цей період дуже мало досліджено питань правового регулювання у галузі спорту, а в існуючих наукових роботах автори занадто вузько підходять до їх вивчення.
Наступний етап (50 - 90 роки ХХ століття) ознаменувався певними зрушеннями. Зокрема, проблемам правового регулювання у галузі спорту приділялася увага у контексті розгляду соціально-культурної сфери. Водночас характерною особливістю наукових досліджень цього періоду було визначення кола суб’єктів владних повноважень із характеристикою відповідних повноважень у галузі спорту, а також аналіз положень нормативно-правових актів, які визначають засади організаційно-правового регулювання у галузі спорту (роботи Л. Коваля, О. Якуби, П. Василенкова та ін.).
Для третього етапу (з 90-х років ХХ століття і до цього часу) характерна більша спеціалізація наукових досліджень. Визначено два основні напрями: 1) дублювання раніше визначених положень; 2) деталізація дослідження деяких питань (наприклад, роботи Ю. Битяка, С. Ківалова, В. Авер’янова, С. Гончарука та ін.). Вставлено, що аналогічна ситуація є і у російській адміністративно-правовій науці.
Таким чином, учені-адміністративісти, висвітлюючи питання організаційно-правового регулювання в галузі культури, охорони здоров’я, санітарно-епідеміологічного нагляду, здорового способу життя та туризму, лише фрагментарно торкаються питання фізичної культури, спорту.
Зазначено, що поза увагою учених-адміністративістів залишаються адміністративно-охоронні правовідносини у цій сфері (зокрема, деліктний та судочинський аспекти), проблеми побудови моделі організаційно-правового регулювання у галузі спорту, в тому числі й приведення його механізму у відповідність з загальносвітовими вимогами. Вказані аспекти й зумовлюють необхідність усунення прогалин у науковому забезпеченні адміністративно- правового регулювання у галузі спорту.
Розділ 2 «Особливості організаційно-правового регулювання у галузі спорту України» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1 «Мета, завдання та принципи організаційно-правового регулювання у галузі спорту» аналізуються зазначені елементи.
Зокрема, метою організаційно-правового регулювання у загальному розумінні є соціально детермінований та науково обґрунтований результат, на досягнення якого спрямований процес державно-управлінської діяльності шляхом створення та формування нормативно-правової бази.
При цьому мету організаційно-правового регулювання у сфері спорту України можна визначити як забезпечення ефективного вдосконалення чинного законодавства як шляхом систематизації нормативно-правових актів, так і шляхом упорядкування діяльності регулюючих суб’єктів та розширення повноважень громадських спортивних організацій.
На підставі аналізу нормативно-правової бази, наукової літератури до основних завдань організаційно-правового регулювання у галузі фізичної культури та спорту пропонується віднести: 1) розробку, нормативне закріплення та забезпечення впровадження загальнодержавних програм популяризації спорту у виробничій, навчально-виховній та соціально-побутовій сферах; 2) формування основних засад держаної регуляторної політики у галузі спорту в Україні у новому законопроекті про фізичну культуру і спорт; 3) створення системи відповідних державних органів фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного забезпечення розвитку спорту в Україні; 4) уточнення самодіяльного статусу фізкультурно-спортивного руху в Україні і розробка заходів щодо взаємодії державних органів з громадськими організаціями фізкультурно-спортивної спрямованості; 5) законодавче забезпечення державної підтримки олімпійського руху в Україні, розвиток всеукраїнських фізкультурно-спортивних товариств, національних спортивних федерацій, інших громадських організацій фізкультурно-спортивної спрямованості; 6) розширення обсягу державного фінансування затрат на програми розвитку спорту України, утримання закладів фізичної культури та спортивних об’єктів.
Функції організаційно-правового регулювання розглянуто як обумовлені досягненням мети та підпорядковані вирішенню конкретних завдань основні види організаційно-правової діяльності суб’єкта, пов’язані із його впливом на об’єкти управління. Відповідно функції організаційно-правового регулювання у галузі спорту – це зовнішній прояв властивостей суб’єктів регулювання, який характеризується самостійністю, здійснюється специфічними методами залежно від даного об’єкта регулювання з метою досягнення певних результатів у даній сфері суспільних відносин.
До загальних функцій організаційно-правового регулювання в сфері спорту віднесено такі - прогнозування, планування, організація, регулювання, координація, облік, контроль. До спеціальних – добір кадрів та їх розстановка, складання бюджетних витрат щодо розвитку та функціонування спортивної сфери, здійснення довгострокових цілей і подолання кризових ситуацій.
Виходячи із розуміння принципів, як керівних, основних ідей, певним чином фундаментальних засад організаційно-правового впливу держави на галузь спорту, виділено та проаналізовано такі принципи, на яких повинно базуватися організаційно-правове регулювання у даній сфері суспільних відносин: законність, цілеспрямованість, ефективність, прозорість та врахування думки громадських спортивних організацій (відкритість, обов’язковий розгляд державними органами ініціатив, зауважень та пропозицій, наданих національними спортивними федераціями, фізкультурно-спортивними товариствами).
Зроблено висновок, що саме таке розуміння мети, завдань, функцій та принципів організаційно-правового регулювання необхідно покласти в основу подальшого наукового дослідження з відповідної проблематики, а також використовувати як «каркас» для нормотворчої діяльності у процесі розробки, прийняття нормативно-правових актів з питань організаційно-правового регулювання в сфері спорту. Задля уникнення будь-яких суперечок, колізій доречно поняття «принципи організаційно-правового регулювання в сфері фізичної культури та спорту» закріпити як норми-дефініції в оновленому Законі України «Про фізичну культуру і спорт», поряд із фіксацією переліку цих принципів і розкриттям їх змісту.
У підрозділі 2.2 «Суб'єкти організаційно-правового регулювання у галузі спорту та особливості їх діяльності» розглянуто зміст та особливості системи суб’єктів організаційно-правового регулювання у галузі спорту та особливості їх діяльності.
Під суб'єктами організаційно-правового регулювання в галузі спорту потрібно розуміти спеціально утворені зовнішньо відокремлені органи державної влади, що взаємодіють між собою, між якими розподілені певні державно-владні повноваження щодо державного регулювання як у сфері фізичної культури, так і у сфері спорту.
Їх пропонується класифікувати за територіальною поширеністю повноважень на загальнодержавні та місцеві; обсягом і змістом повноважень - суб’єкти галузевої компетенції, вузькоспеціалізовані; наявністю або відсутністю владних повноважень - державні органи та організації, громадські організації.
Проаналізовано специфіку діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування щодо організаційно-правового регулювання суспільних відносин у галузі спорту.
Висвітлено, повноваження Верховної Ради та Президента України як основних суб’єктів, що визначають базові засади розвитку цієї галузі; компетенцію Кабінету Міністрів України – як органу, що визначає напрями розвитку спорту, спрямовує діяльність підпорядкованих йому органів виконавчої влади; розробляє на строк своїх повноважень програму діяльності, яка спрямована на відродження відповідної галузі, укладає міжурядові угоди і координує міжнародне співробітництво з питань розвитку спорту в Україні; Міністерство України у справах сім'ї, молоді і спорту як центрального органу виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики з питань фізичної культури та спорту.
Визначено роль й інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування у цій сфері.
Окремо розглянуто специфіку діяльності учасників організаційно-правового регулювання у галузі спорту, які створюють передумови упорядкування державного регулювання у зазначеній сфері суспільних відносин: громадські організації фізкультурно-спортивної спрямованості (добровільні спортивні товариства, спортивні федерації, клуби тощо) та реалізують завдання, визначені у ст. 2 Закону України «Про фізичну культуру і спорт», на всіх рівнях і напрямах фізкультурно-спортивної діяльності у взаємодії з державними органами, профспілками, іншими об'єднаннями громадян, суб'єктами підприємництва, відповідними міжнародними організаціями.
Звернуто увагу на існування розвиненого самоврядування у сфері спорту, що представлено спортивними федераціями, національними спортивними федераціями, Національним олімпійським комітетом України, фізкультурно-спортивними товариствами.
Зазначено, що в новій редакції Закону України «Про фізичну культуру і спорт» доцільно оптимізувати систему суб’єктів регулювання, розширити повноваження місцевих органів влади, визначити заходи із активізації залучення до такої діяльності громадських організацій. Такий підхід кореспондується з положеннями Концепції адміністративної реформи в Україні щодо поступового переходу від жорсткої централізації до децентралізації регулятивних повноважень.
У підрозділі 2.3 «Форми та методи організаційно-правового регулювання у сфері спорту, їх класифікація та аналіз» визначено форми та методи організаційно-правового регулювання у галузі спорту, здійснено їх аналіз та класифікацію.
Визначено, що форми організаційно-правового регулювання спорту – це зовнішній вияв конкретних дій, які здійснюються органами державної влади для реалізації поставлених перед ними регулятивних завдань.
До них віднесено: правові форми (тягнуть за собою певні юридичні наслідки): видання регулятивних нормативних актів; видання індивідуальних (ненормативних, адміністративних) актів управління; укладання адміністративних договорів; здійснення юридично значимих дій; та неправові форми державного регулювання (не зумовлюють настання юридичних наслідків): проведення організаційних заходів; здійснення матеріально-технічних операцій.
Звернуто увагу на специфіку застосування адміністративних договорів щодо регулювання відносин у галузі спорту, - саме: при організації побудови спортивних дитячих майданчиків, реконструкції, капітального ремонту, будівництва й утримання сучасних палаців спорту, спортивних комплексів, фітнес-центрів, плавальних басейнів, льодових та інших спортивних майданчиків для проведення регіональних, всеукраїнських, міжнародних змагань, масових фізкультурно-спортивних заходів та залучення до занять спортом широких верств населення, в тому числі осіб з обмеженими фізичними можливостями.
Метод організаційно-правового регулювання в галузі спорту розглянуто як сукупність різних способів, прийомів і засобів здійснення безпосереднього й цілеспрямованого впливу державних органів (посадових осіб) на підставі закріпленої за ними компетенції, у встановлених межах і відповідній формі.
Запропоновано виділити такі методи державного регулювання саме в сфері спорту: переконання та заохочення, адміністративні й економічні методи.
Серед методів переконання та заохочення, які застосовуються у державному регулюванні у галузі спорту, основними є: а) формування у громадян переконання, що необхідно регулярно використовувати різні форми фізичного виховання та масового спорту; б) виховання (забезпечення реалізації заходів щодо формування позитивного іміджу спорту у засобах масової інформації та через різні форми соціальної реклами); в) роз’яснення завдань державного регулювання (в тому числі й через засоби масової комунікації); г) заохочення (моральне – подяка, нагорода почесним знаком, присвоєння почесного звання тощо, матеріальне – грошові премії, путівки окремим особам або групам осіб, здійснення заходів щодо покращення житлово-побутових умов чемпіонів і призерів змагань різних рівнів, визначення на конкурсних засадах грантів для проведення науково-дослідних робіт з актуальних проблем розвитку спорту, покращення умов оплати праці тренерів-викладачів дитячо-юнацьких спортивних шкіл); д) критика роботи й поведінки окремих осіб тощо.
До адміністративних методів державного регулювання в галузі спорту відносяться: а) встановлення обов’язковості вчинення певних дій (наприклад, ліцензування фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності регулюється статтею 27-1 Закону України «Про фізичну культуру і спорт»); б) здійснення реєстраційних дій щодо легітимації підприємств-виробників спортивного інвентарю; в) проведення контролю і нагляду відповідними органами; г) встановлення стандартів (наприклад, щодо фізкультурно-спортивного спорядження і обладнання для занять спортом) та інші.
Застосування адміністративних методів регулювання в галузі спорту виражається в прямих приписах алгоритмів діяльності в даній сфері, що проявляється також у вимогах положень загальноорганізаційного характеру, посадових інструкціях, регламентах, наказах, постановах, розпорядженнях, правилах.
Також проаналізовано й економічні методи державного регулювання: прогнозування, індикативне планування, державне регулювання, конкурентна політика, вплив на ринкове ціноутворення, грошово-кредитна та фінансова політика, податкова політика, економічне стимулювання та ін.
Наголошено на необхідності замінити зміст індикативного плану розвитку спортивної сфери з виключно директивного на рекомендаційний характер, надання плановим документам лише контурів державного прогнозу: включення рішення про державні витрати, капіталовкладення, поточні витрати. Завдання застосування даного методу – координація використання державних ресурсів. До найбільш ефективних індикативно-планових методів державного регулювання в сфері спорту можна віднести плани підтримки та розвитку спорту України, комплексні цільові програми.
Розділ 3 «Удосконалення організаційно-правового регулювання у галузі спорту України» складається з двох підрозділів.
Підрозділ 3.1 «Зарубіжний досвід організаційно-правового регулювання у галузі спорту та основні напрями його впровадження в Україні» присвячений висвітленню досвіду інших країн світу у здійсненні державного регулювання у галузі спорту.
Аналіз сучасних тенденцій щодо визначення векторів подальшого розвитку України дозволив констатувати, що вітчизняний нормотворчий, у тому числі і законодавчий, процес традиційно тяжіє до запозичення досвіду країн Європи, Російської Федерації та СНД. Тому, враховуюти певні спільні закономірності у суспільному розвитку, саме цим країнам у роботі приділено основну увагу.
Вивчення положень міжнародного законодавства засвідчило, що на цьому рівні існує значна кількість актів у сфері спорту. Беручи за основу положення цих документів, різні держави залежно від специфіки соціально-економічного і політичного устрою формують умови для розвитку спорту, створення, відновлення і поповнення його ресурсної бази як основи функціонування.
Акцентовано увагу на загальній тенденції, пов’язаній з відокремленням суспільних відносин у галузі спорту та фізичної культури в окремий предмет правового регулювання (Франція, Фінляндія, Російська Федерація, Республіка Білорусь, Республіка Молдова, Казахстан), Про це, зокрема, свідчить наявність окремого нормативно-правового акта, що є основою для розвитку спорту в тій чи іншій державі та окремого органу виконавчої влади, що здійснює управління у цій сфері.
Звертає на себе увагу те, що в європейських країнах в основу розподілу управлінських функцій щодо регулювання у галузі спорту покладено територіальний принцип розподілу компетенції між державними і місцевими органами управління.
Загальними функціями органів виконавчої влади у галузі спорту в європейських державах є виділення і розподіл коштів державного бюджету, складання кошторису витрат; виділення, анулювання і умови отримання субсидій, пільг та кредитування спортивних організацій; контроль за використанням фінансових коштів; формування кадрової політики і забезпечення трудовими ресурсами; участь у розробці і реалізації планів з будівництва і модернізації спортивних споруд тощо.
Зазначено, що масовий спортивний рух є пріоритетним у державній політиці в Німеччини, Франції, Фінляндії, Іспанії, Російської Федерації, де особлива увага приділяється питанням розвитку та регулювання залучення населення до занять масовим спортом, пропаганді спорту для різних вікових груп населення, що здійснюється за допомогою фінансової підтримки держави різних спортивних компаній та програм, реалізації соціальних програм із залученням громадських організацій, при дотриманні принципів вертикального та горизонтального підпорядкування.
Визначено, що особливістю розвитку мережі фізкультурно-спортивних організацій за кордоном є превалювання частки підприємств суспільної власності і некомерційних організацій.
Зроблено висновок, що державне управління та організаційно-правове регулювання у галузі спорту в іноземних державах є досить ефективним як щодо отримання доходів до державного бюджету від проведення професійних спортивних змагань, надання спортивних послуг, медійного висвітлення тощо, так щодо залучення значної кількості населення до занять спортом і здорового способу життя, розвитку фізкультурно-оздоровчої інфраструктури. При цьому акцентовано увагу на тому , що податкове законодавство європейських країн спрямоване на створення найбільш сприятливих умов для розвитку спорту і впровадження засад здорового способу життя, а основним методом державного управління у галузі спорту є метод економічного стимулювання, що полягає в наданні відповідних пільг, субсидій, дотацій, кредитування тощо.
Синтезуючи відповідні положення щодо досвіду інших країн світу в регулюванні відносин у галузі спорту, пропонується в Україні: 1) на законодавчому рівні передбачити заходи економічного стимулювання, в тому числі й ряд кредитних програм, гнучку систему пільг, субсидій, дотацій тощо; 2) започаткувати соціальні програми для популяризації здорового способу життя та масового спорту; 3) удосконалити систему підготовки трудових ресурсів у сфері фізичної культури і спорту; 4) активізувати діяльність засобів масової інформації щодо висвітлення проблем спорту, збільшити кількість соціальних реклам, що пропагують здоровий спосіб життя; 5) ініціювати програми розвитку масового спортивного руху в цілому та щодо окремих груп населення зокрема; 6) посилити відповідальність за порушення вимог законодавства про спорт тощо.
У підрозділі 3.2 «Проблеми та перспективи розвитку організаційно-правового регулювання у галузі спорту України» запропоновані та розглянуті напрями вдосконалення законодавства України щодо організаційно–правового регулювання галузі спорту України.
Звернуто увагу на те, що удосконалення законодавства у сфері спорту в Україні відбувалося шляхом внесення змін і доповнень до прийнятого у 1993 році Закону України „Про фізичну культуру і спорт”. На жаль, вони не стосувалися ідеології оновлення суспільних відносин у спортивній сфері, тому на сьогодні нагальним є прийняття нового законодавчого акта, що враховував би процеси у стратегії державного регулювання суспільних відносин у нашій країні.
У роботі детально проаналізовано законопроект від 20 липня 2004 року за № 6004, що окреслює концептуально нові погляди на розвиток фізичної культури і спорту в Україні. Підтримується позиція авторів цього проекту щодо: розширення та уточнення термінологічного ряду, закріплення статусу спортивних клубів як окремих суб’єктів відносин у цій сфері, а також визначення статусу Національного комітету спорту інвалідів України; закріплення засад масового і дитячого спорту, гарантій забезпечення умов для занять масовим спортом за місцем проживання, у місцях масового відпочинку населення та за місцем роботи; введення інституту так званого резервного спорту; врегулювання рекламної діяльності у галузі спорту та фізичної культури.
Водночас, акцентовано увагу на ряді недоліків цього законопроекту. Зокрема, він: не вирішує проблему розвитку спорту серед дітей, позбавлених батьківського піклування; не містить реальних механізмів упорядкування земельних відносин у сфері фізичної культури і спорту; не визначає специфіку інвестиційної діяльності у галузі спорту. Вказані недоліки можуть бути усунуті під час подальшої законопроектної роботи.
Крім того, з метою визначення засад правового регулювання у галузі розвитку фізичної культури і спорту, формування здорового способу життя серед підлітків запропоновано прийняти Закон України „Про дитячо-юнацький спорт”.
| 
