Забокрицький Ігор Ігорович МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ АКТИ ЯК ДЖЕРЕЛА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

summary

У вступі обґрунтовується актуальність теми, обраної для дослідження, визначаються мета і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, розкривається наукова новизна і практичне значення отриманих результатів, зв’язок роботи з науковими планами та програмами, висвітлюється ступінь її наукової розробленості та зазначаються форми апробації результатів дисертаційної роботи, формулюються основні положення, які виносяться на захист.
Розділ 1 «Загальна характеристика міжнародно-правових актів як джерел конституційного права» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 1.1 «Поняття та сутність джерел конституційного права та міжнародно-правових актів» аналізуються підходи до розуміння понять «джерело права» та «форма права», їх співвідношення. Встановлено, що існує відсутність уніфікованого підходу до розуміння цих понять, що зумовлює синонімічність їх вживання, відтак запропоновано розуміти під джерелом права саме зовнішню об’єктивацію норм права. Проаналізовано також підходи до розуміння понять «джерело конституційного права», «конституційно-правова норма», «предмет конституційного права». З огляду на аналіз вищезазначених понять встановлено, що під джерелом конституційного права найбільш доцільно розуміти зовнішню об’єктивацію конституційно-правових норм, що регулюють конституційно-правові відносини, які виступають предметом конституційного права, до якого належать відносини, що виникають з приводу організації і здійснення влади як у державі (національне конституційне право), так і в рамках Європейського Союзу (наднаціональне конституційне право), а також відносини щодо правового статусу людини і громадянина в їх взаємовідносинах з державою (або Європейським Союзом). Міжнародно-правові акти потрібно розглядати в двох значеннях: 1) у вузькому – як міжнародні договори; 2) у широкому, яке охоплює собою також рішення міжнародних юрисдикційних органів (як нормативного, так і ненормативного характеру), односторонні міжнародно-правові документи.
У підрозділі 1.2 «Співвідношення і взаємодія міжнародно-правових актів та конституційного права» встановлено, що після другої світової війни розпочинається рух з кодифікації міжнародного права прав людини, що характеризується прийняттям низки міжнародно-правових актів та створенням міжнародних систем захисту прав людини. Визначено, що конституційний розвиток у цей період характеризується подальшим зростанням ролі прав та свобод людини, і пов’язати цю тенденцію можна з визнанням пріоритету саме міжнародного права над національним і закріпленням у конституціях держав як цього принципу, так і низки прав людини, передбачених міжнародними актами. Проаналізовано підходи щодо співвідношення міжнародного та національного права та визначено, що принцип pacta sunt servanda, встановлений у ст. 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів (згідно з яким кожен чинний договір є обов’язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись), є основоположним для визнання пріоритету міжнародного права. Визначено, що відбувається взаємовплив міжнародного та конституційного права, оскільки норми конституційного права визначають взаємовідносини міжнародного та національного права, а конституційне право піддається значному впливу міжнародного права; окрім того, спостерігається також і частковий збіг у предметі правового регулювання конституційного та міжнародного права щодо прав людини, що є частиною правового статусу людини і громадянина, окремих питань організації державної влади (території, суверенітету та ін.), що зумовлює визнання частини міжнародних актів джерелом також і конституційного права. Також у цьому підрозділі проаналізовано низку Конституцій держав світу щодо закріплення в них принципу пріоритету міжнародного права, а також роль позадоговірних джерел міжнародного права (міжнародні звичаї, загальні принципи права, судові рішення та доктрини) у конституційному праві. Встановлено таку сучасну тенденцію, як інтернаціоналізація конституційного права, що виявляється у включенні міжнародних прав людини до конституцій окремих держав, розробці міжнародних актів на основі конституційних ідей окремих держав, «схожості» сучасних конституцій.
У підрозділі 1.3 «Jus Cogens як джерело конституційного права» проаналізовано Jus Cogens як імперативні норми міжнародного права, встановлено звичаєвий характер цих норм. На окремих прикладах (справа Міжамериканської Комісії з прав людини щодо М. Домінгеза, справа Prosecutor v Furundzija) розкрито безпосереднє застосування цих норм на практиці. Встановлено, що окремі норми Jus Cogens знайшли своє нормативне значення у міжнародних актах (наприклад, Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 листопада 1968 р.). На прикладі Постанови апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2010 р. у кримінальній справі за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932-1933 роках вказується, що норми Jus Cogens застосовуються і в Україні і що в даному випадку норми Jus Cogens були визнані пріоритетними та такими, що мають вищу юридичну силу, ніж положення внутрішнього права, а Кримінальний кодекс України був розроблений з урахуванням норм Jus Cogens. Виявлено, що концепція норм Jus Cogens виникла лише в ХХ столітті і зараз перебуває на стадії свого розроблення та розвитку, відсутнє єдине розуміння визначення цих норм. Також їх імперативність є втіленням природно-правових ідей, вони виконують ціннісно-орієнтувальну функцію, спрямовані на забезпечення прав людини. У силу своєї природи ці норми мають вищу юридичну силу як щодо норм міжнародного права, так і національного, отже, вони повинні бути виведені за звичайну ієрархію норм права, оскільки стоять вище над нею та мають конституційний характер щодо міжнародного та національного права. Запропоновано в ст. 9 Конституції України закріпити визнання та пріоритет цих норм, доповнивши її частиною третьою: «Імперативні норми міжнародного права є частиною національного права України».
Розділ 2 «Міжнародно-правові акти як джерела конституційного права в Європейському Союзі» складається з двох підрозділів.
У підрозділі 2.1 «Формування наднаціонального конституційного права в рамках правової системи Європейського Союзу» зроблено короткий огляд історії створення ЄС та його правової систем; встановлено, що основою функціонування ЄС виступають міжнародні договори, які за змістом та функцією мають конституційну природу, а право ЄС є ані державним, ані міжнародним правом, але окремим правопорядком, побудованим на передачі суверенних повноважень держав-членів. Визначено, що ми можемо спостерігати активне формування та розвиток наднаціонального конституційного права – виведеного за межі держави, а установчі договори містять низку важливих положень, що мають конституційні ознаки, зокрема положення щодо громадянства ЄС, інституційної структури, що встановлює систему органів, назви та функції яких відповідають тим, що існують у державах, – органів законодавчої влади (Європейський парламент, Рада ЄС), виконавчої (Європейська комісія), судової (Суд ЄС). Також визначено, що основою для визнання наднаціонального конституційного права є положення щодо компетенції, особливо існування виключної компетенції. Проаналізовано різні підходи до визначення правового статусу ЄС, і встановлено, що найбільш оптимальним є розгляд ЄС як sui generis, який не вписується в традиційні концепції держав та міжнародних організацій та володіє низкою своїх ознак. Незважаючи на певні ознаки державності, Союз варто розглядати також як поєднання Конституцій, що припускає появу конституційного порядку без держави. Інституційний механізм є схожим на той, що існує в державах, таким чином на рівні ЄС реалізовується традиційна конституційна теорія розподілу влад. Окрім того, існує верховенство права ЄС, а також його пряма дія, що забезпечують його дієвість. Наявність громадянства ЄС свідчить про виникнення правових відносин на рівні «громадянин ЄС – Європейський Союз (в особі своїх органів)». Також встановлено, що установчі Договори та Хартія основних прав ЄС є своєрідною сучасною наднаціональною Конституцією. Більше того, Хартія ЄС є дуже прогресивним «біллем про права», що групує права людини, перш за все, за критерієм тих цінностей, що вони захищають, пропонує якісно нове уявлення про права людини. Таким чином, визначено, що ці міжнародні акти є основою для існування наднаціонального конституційного права ЄС як системи правових норм, що регулюють способи організації влади в рамках наднаціонального утворення – Європейського Союзу – та основи правового статусу людини і громадянина ЄС у його взаємовідносинах з органами Союзу.
У підрозділі 2.2 «Вплив міжнародно-правових актів на конституційні трансформації в державах-членах Європейського Союзу» на прикладі Великобританії, Німеччини, Італії, Франції та Бельгії проаналізовано окремі конституційні положення, пов’язані з їх участю в ЄС, що охоплюють два основні аспекти: введення в національні Конституції положень щодо можливості певного обмеження суверенітету або його передачі, а також деяких питань, що традиційно визначаються на конституційному рівні і врегульовуються нормами ЄС, тобто приведення Конституцій у відповідність до цих норм (наприклад, положення щодо можливості участі у місцевих виборах громадян інших держав, які мають громадянство ЄС), а також вирішення питань щодо співвідношення конституційного права та права ЄС. Встановлено, що, попри повне визнання примату права ЄС над звичайним національним правом, питання щодо співвідношення з правом конституційним вирішується не з позиції традиційного ієрархічного уявлення про юридичну силу нормативних актів, а з точки зору практичної спрямованості, згідно з якою, хоч примат права ЄС і визнається, але у разі суперечності основам конституційного ладу та конституційним гарантіям, передбаченим національними Конституціями, держави-члени залишають за собою можливість не визнати такий. Визначено, що в рамках ЄС формується дворівнева система конституційного права – конституційне право держав-членів ЄС та наднаціональне конституційне право ЄС, що тісно взаємодіють для досягнення цілей та забезпечення максимального правового гарантування належного рівня прав людини.
Розділ 3 «Міжнародно-правові акти як джерела конституційного права України» складається з двох підрозділів.
У підрозділі 3.1 «Міжнародні договори України як джерело конституційного права України» встановлено, що основні засади дії міжнародного права визначені в Конституції України та Законі України «Про міжнародні договори». Визначено, що в українському праві міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, надано надзаконний, але підконституційний статус. Встановлено, що проблемним є визначення статусу міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких не була надана Верховною Радою України і які були затверджені указом Президента України або постановою Кабінету Міністрів України, і вказано, що, незважаючи на наявність певних дискусій щодо визначення місця таких договорів в ієрархії українського законодавства, вони мають юридичну силу, аналогічну актам, якими були затверджені. Встановлено, що взаємодія конституційного права України та міжнародних договорів відбувається у 2 формах: 1) визначення правового статусу міжнародних договорів України, їх дії в українському праві (на основі норм Конституції України та Закону України «Про міжнародні договори України»; 2) включення частини міжнародних договорів, що регулюють конституційно-правові відносини, до конституційного права України. Запропоновано передбачити норму, що зараз встановлена ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» (щодо пріоритетності міжнародних договорів України), в Конституції України, а не на рівні закону.
У підрозділі 3.2 «Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. та практика її застосування як джерела конституційного права України» встановлено, що прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. впровадило якісно нове джерело права в українській правовій системі – практику Європейського Суду з прав людини в якості такого, що знайшло також відображення в окремих процесуальних кодексах (ч. 2 ст. 8 КПК України, ч. 2 ст. 8 КАС України). Визначено, що Конвенцію та рішення Суду слід розглядати як «конституційний інструмент», а ефективність реалізації норм Конвенції варто шукати не лише в практиці ЄСПЛ, але й у її врахуванні судовими системами кожної з держав-учасниць. Проаналізовано різні думки щодо правової природи рішень Суду та встановлено, що потрібно трактувати рішення ЄСПЛ як якісно новий вид судового прецеденту, де відбувається органічне поєднання формального і субстантивного аспекту: рішення Суду конкретизують (субстантивний аспект) формально визначені і встановлені норми права, передбачені Конвенцією, таким чином пристосовуючи зміст цих норм до сучасних умов, забезпечуючи однакове застосування таких норм (шляхом посилання на ratio decidendi, що містяться в попередніх рішеннях) та створюючи прецедент не лише для самого себе (Суду) але й для всіх учасників Конвенції. Таким чином, Конвенція утверджується як «живий інструмент». Визначено, що Конвенція та практика Суду є, швидше, конституційним інструментом, що допомагає втілювати та розвивати в кожній із держав-учасниць Конвенції ідеали конституціоналізму. Проаналізовано статистичні дані, отримані шляхом опитування автором працівників органів судової влади, органів прокуратури та практикуючих юристів, на основі чого встановлено, що основною проблемою є доволі скептичне ставлення українських правників, що займаються практичною діяльністю, до Конвенції та рішень ЄСПЛ. Дослідження показало, що загалом рішення ЄСПЛ використовуються не надто часто. Таким чином, проблема існує також і в правосвідомості українських правників, неналежному розумінні ними та знанні ЄКПЛ і рішень ЄСПЛ. Визначено, що одним зі способів збільшення ролі ЄКПЛ та рішень ЄСПЛ могло б бути включення при внесенні змін до існуючої або розробці нової Конституції норми, яка безпосередньо посилалася б на Конвенцію, та запропоновано викласти ч. 1 ст. 8 Конституції України в такій редакції: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Принцип верховенства права застосовується з урахуванням норм Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та судової практики Європейського Суду з прав людини».