МЕЦЕНАТСТВО В УКРАЇНІ другої половини ХІХ – початку ХХ ст. : МЕЦЕНАТСТВО В УКРАИНЕ второй половины XIX - начала ХХ в.

brief description

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

Суровцева Ірина Юріївна

УДК 94(477):7.078 18/19”

МЕЦЕНАТСТВО В УКРАЇНІ другої половини ХІХ початку ХХ ст.

Спеціальність - 07.00.01 Історія України

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук

Науковий керівник
доктор історичних наук, професор
Бут Олександр Микитович

Донецьк-2006

ЗМІСТ

ВСТУП....3

РОЗДІЛ 1. Історіографія проблеми, характеристика джерел та методологія дослідження ......16

РОЗДІЛ 2. Стан і розвиток художнього меценатства49

РОЗДІЛ 3. Роль приватної ініціативи в становленні
системи освіти....90

РОЗДІЛ 4. Соціальне благодійництво українських меценатів113

РОЗДІЛ 5. Становлення фінансової підоснови українського національного відродження.137

ВИСНОВКИ 152

ПОСИЛАННЯ..161

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ203

ВСТУП

Проблемність буття людини в соціокультурному середовищі вимагає бачення основних проблем, які в тій чи іншій мірі в різних формах ставилися людством, а власне соціально-економічних, суспільно-політичних, духовно-психологічних. Теза про те, що суспільство та особистість нерозривні ланки однієї і тієї ж соціальної дійсності: індивід існує як особистість тільки завдяки його поглиненню” суспільством, а суспільство живе та розвивається завдяки діяльності особистостей, виносить на порядок денний такі актуальні теми, як відношення особистості до суспільного блага, співвідношення соціально-потрібного і особисто-егоїстичного, тощо.
Частиною цілеспрямованої діяльності на користь іншим (власне філантропії), була меценатська діяльність, як вид суспільно корисних дій в сфері культури. Поняття «меценатство» широко використовується в засобах масової інформації та спеціальній літературі [1], поступово набуваючи в белетристиці та в газетній мові значень, далеких від первинного змісту слова. Тому вартим, на думку автора, є посилання до сучасної нормативної бази України, де меценатство розглядається як «добровільна безкорислива матеріальна, фінансова, організаційна та інша підтримка фізичними особами набувачів благодійної допомоги» [2].
Дослідження меценатства в Україні неможливо без загального огляду світового розвитку меценатства, а також історичних імен, які згодом перетворилися в культурні символи, універсальні, фундаментальні еталони, достойні наслідування. Історія меценатства свідчить, що і художник, і громадська думка пред’являли меценату особливі вимоги: безкорисливість, енергійність, освіченість, неабиякі організаторські таланти. Мабуть без цих певних рис не можливо було виділитися і залишити назавжди своє ім’я в історії, як зробив Гай Цильній Меценат (помер в 8 р. до н.е.), не тільки багатий римський вершник, але й покровитель молодих поетів (в тому числі Вергілія і Горація).
Інше гучне прізвище в історії протегування мистецтвам - Медичі. Їх вплив пояснюється ані посадами, ані особистими якостями, а скоріш фінансово-кредитними потребами Флоренції. Але усе ж престиж був завойований їх персональними талантами, як в сфері політики, так і культури. Члени родини Медичів, особливо Козімо і його онук Лоренцо, набули відомості протегуванням усім напрямкам Ренесансу. Велику популярність Медичі придбали тим, що вели у Флоренції велике будівництво, улаштовували безконечні карнавали, свята, турніри, вистави. За рахунок нищення своїх суперників - багатіїв податками, вони іноді знижували податковий тягар широких верств населення.
Історичний досвід меценатства (навіть за цими прикладами) свідчить, що формування цього інституту тривало довгий час, пройшовши від ранньої фази, яка ні за мотивами, ні за формами не була ще специфічно художньою, до включення меценатства в ринкові відносини. Одночасно імена Меценат” та Медичі” стали номінальними для світової культури, кожний культурний підйом, співзвучний добі італійського Відродження”, що супроводжувався широким протегуванням усім видам мистецтва, сучасники називали медичівським періодом”, а головних покровителів митців меценатами.
Звертає на себе увагу той факт, що багатство накладало на багатія певну суспільну повинність служити на загальну користь, виявляти щедрість на благо співвітчизників і держави. Тобто феномен меценатства виводив критерії оцінки діяльності людей за межі ринкового еквівалента і вимагав співвідносити їх дії та вчинки більш високою соціальною мірою, моральними категоріями, спираючись на гідність людини.
Якщо в XVII- XVIII ст. основна маса жертвувань проходила в руслі богоугодних справ, то в XIX багаті люди переносять центр тяжіння благодійності із сфери релігії в сферу стимулювання суспільно-корисних заходів”. Піднесення культурницької благодійності на межі століть пов’язано не тільки з розвитком суспільних продуктивних сил та укріпленням матеріальної бази суспільства, але й з новими віяннями, що народилися в громадській свідомості під впливом європейського Просвітництва.
Ідея престижності суспільної користі підштовхувала усі верстви населення країн Західноєвропейського простору та США активно втручатися в суспільне життя. Виходячи з цього, філантропічну та колекціонерську діяльність треба розглядати в єдності з соціальним середовищем, з конкретними економічними умовами, в яких вона проходила. Існували різні сфери життя, куди могли потрапити вільні кошти заможних родин. Так, можливості, що були відкриті перед бідними людьми, яких підтримували меценати, німецький філософ К.Ясперс називав в переліку соціальних умов виникнення науки Нового часу [3].
На середину ХIХ ст. меценатство стало невід’ємною частиною приватного сектора і відкрило нову сферу діяльності фінансового капіталу, нарощуючи ознаки елітного явища, з функціями задоволення художніх потреб і компенсації державного фінансування культури. Суттєві державні пільги були найкращими стимулами для меценатства в другій половині XIX на початку ХХ ст.
Традиційні види меценатства (підтримка художників через вигідні замовлення, улаштування виставок; збирання бібліотек, колекцій, створення мистецьких галерей, театрів - з перетворенням їх в загальнодоступні; фінансування реставраційних робіт; пожертвування на користь навчальних закладів, періодичних видань; участь у діяльності благодійних товариств, утримання притулків, лікарень) були поширені і в Австро-Угорській, і в Російській імперії, складовою частиною яких були українські землі. Протегування мистецтву виходило з офіційних сфер, від двора - через Академію мистецтв і музеї. Меценатом був сам російський цар. З придбаних Олександром III картин утворився музей, що носив його ім’я до 1917 р. (зараз Руський музей в Санкт-Петербурзі).
В другій половині XIX на початку XX роль мецената і колекціонера від дворянства перейшла до торгівельно-промислового прошарку, купецтва. Меценатство і колекціонування не тільки відображали культурні та естетичні потреби підприємців, а дуже часто служили цілям соціального самоствердження”. Оскільки професійною працею отримати суспільне визнання було важко, а якщо ураховувати і антиексплуатаційні настрої, то буржуазія та поміщицтво шукала інші сфери, що користувалися більш громадським престижем: заняття благодійністю і меценатством.
Історія українського меценатства викликає особливий інтерес. Комплексне дослідження цієї теми дає ключ до вирішення цілої низки проблем соціально-культурної та політичної історії дореволюційної України, в тому числі і такої важливої, як роль українських меценатів в художньому житті Російської імперії в другій половині ХІХ на початку ХХ ст. Адже на погляд деяких радянських дослідників Україна в останній третині ХІХ на початку ХХ ст. була відсталою, глухою провінцією” в цьому плані [4].
З широкого кола проблем, що складали в другій половині ХІХ ст. так зване культурне питання, в даній дисертації досліджуються основні канали формування крупних капіталів в Україні і шляхи їх передачі з комерційного сектора в некомерційний; форми благодійної підтримки соціальної та культурної сфер. Через призму цих аспектів історії меценатства проступає еволюція соціально-економічного та культурного статусу найбільш значних покровителів мистецтва, їх роль і місце в системі загальноросійської культури, можливим стає розкриття духовного єства підприємця, його способу життя. Адже без вирішення цих питань неможливо дати повної характеристики культурному життю в Україні, вияснити спонукальні мотиви меценатства і, відповідно, його роль в збереженні пам’ятників вітчизняної історії та культури.
Вітчизняні меценати та колекціонери займали особливе місце у створенні національного культурного фонду, поповненні національних художніх колекцій, розвитку морально-естетичних традицій служінню суспільству. Їх зусиллями в нашій країні сконцентровані великі та високоцінні зібрання книжок, витвори мистецтва, запроваджені музеї, бібліотеки, театри та інші центри духовного життя. Урядові інституції виявляли дуже мало ініціативи щодо збереження пам’яток культури, тому на сцену виступила приватна ініціатива багатих людей та окремих фундаторів у фінансовому протегуванні мистецтву, літературі, музейництву. Багатогранну діяльність меценатів неможливо відокремлювати від мистецького колекціонування, а також організаторських заходів по збереженню давніх матеріалів для історії та історії мистецтв і т.п. Головною ідеєю колекціонування було прагнення зробити безцінні експонати не тільки особистою власністю, а перед усім, надбанням громадськості. Історія приватного колекціонування в Україні була тісно пов’язана з історією української культури.
Взагалі, меценатська діяльність в Україні маючи багаті історичні традиції, протягом декількох століть трансформувалася у відповідну політику в сфері культури. Козацько-старшинські роди Скоропадських, Милорадовичів, Юркевичів, Апостолів, Лизогубів, Безбородьків, Ґалаганів дали Україні провідних діячів у суспільно-політичному житті. Але розквіт меценатства приходився на другу половину ХІХ ст., завдяки розширенню соціальної бази меценатства внаслідок соціально-економічних реформ, підвищенню життєвого рівня населення.
Саме в цей час Україна була районом найбільш інтенсивного розвитку підприємництва. Деякі підприємці вийшли з кріпацтва і завдяки таланту, кмітливості, працелюбності зуміли скласти фантастичне майно, дати освіту собі, своїм дітям і онукам, які стали вже на початку ХХ ст. культурнішими та найосвіченішими людьми України. Найбільшу відомість здобули в цьому плані родини Терещенків, Харитоненків, Бродських, основи фінансової могутності яких були закладені в середині ХІХ ст.
Меценатство на Україні не обмежувалось тільки Києвом, як центром суспільного та науково-просвітницького життя, а було тісно пов’язане і з околицями маєтків та повітових міст, де проживало дворянство та купецтво. Про це нам говорять пам’ятники вдячних співвітчизників, збудовані на громадські жертвування, таким відомим меценатам, як І.Г.Харитоненко (в Сумах, 1899р.), Н.А.Терещенко (в Глухові, 1909р.).
Для України другої половини ХІХ - початку ХХ ст., більша частина якої входила до складу Російської імперії, соціально-культурна благодійність представників торгово-промислового середовища забарвлювалась ще і національними мотивами. Діяльність Є.Чикаленка, В.Симиренка, В.Тарновського, Є.Милорадович, Г.Ґалагана та інших сприяла збереженню пам’яток української культури, виданню творів І.Котляревського, Т.Шевченка, П.Куліша, українських газет та журналів, розвитку повітової освіти, музеїв. Отже, розвиток меценатства в Україні був тісно пов’язаний зі зростанням «українофільських» поглядів, розумінням необхідності укріплення національного духу, розвитком національної ідеї.
Окрему частину меценатів складали діячі культури, які теж значні відсотки своїх гонорарів віддавали на громадсько-культурні справи, на допомогу талановитій молоді.
Однак, меценатство та колекціонування в Україні не були масовими явищами, будучи доступними в основному лише небагатьом заможним особам, хоча склад їх безперервно розширювався внаслідок сприятливих економічних умов. Для одних, традиції меценатства та благодійності були своєрідною модою, подихом часу, для інших нормою життя.
Отже, настав час піднести дослідження українського меценатства на якісно новий рівень. В сучасний період на першому місці за популярністю серед бізнесменів та меценатів стоїть соціальна допомога (інвалідам, дітям сиротам, юним талантам), пожертви на церкви, вкладення коштів у розвиток спорту, медицини. Але нестабільна економіка, невідрегульоване законодавство і відсутність механізмів меценатства внесли в це поняття українські корективи. На відміну від заокеанських сусідів, у нас поки не прийнято афішувати своє багатство, а відтак і далеко не всі свої меценатські дії.
Світовий досвід розвитку меценатства показує необхідність розумного поєднання суспільних цінностей з інтересами приватних власників в умовах переважання приватної власності, а також першорядної державницької підтримки громадської ініціативи, що йде знизу.
Проте в збереженні й подальшому розвитку культурної інфраструктури українського суспільства, його творчого потенціалу, духовних здобутків українського народу, його кращих традиційних цінностей не останню роль мають відігравати благодійні, недержавні фундації, для яких треба створити правові та економічні стимули. Навіть гасло: Меценатство буде економічно вигідним” увійшло в передвиборну програму Блоку Демократичних партій НЕП (Народовладдя, Економіка, Порядок) в 1997 році. В статуті територіальної громади міста Дніпропетровська передбачається підтримка меценатства. благодійництва, спонсорства. Заняття меценатством та благодійністю стають невід’ємною рисою іміджу сучасного підприємця та політика. Вирішення проблеми фінансування сфери культури лежить на шляху кооперації громадських та приватних ініціатив, а з прийняттям Верховною Радою у вересні 1997 р. Закону України Про благодійництво та благодійні організації” увійшло в державницьку політику.
Таким чином, соціально-історичний аналіз меценатства передбачає комплексний підхід до розгляду проблем, що інтегрують в собі історіософські, соціологічні, психологічні, мистецтвознавчі та інші аспекти, тобто весь спектр культурологічних знань в цілому. Наукове вивчення меценатства на такому переломному етапі вітчизняної історії як друга половина ХІХ початок ХХ ст. має і практичне значення для відродження культурних надбань українського народу і національно-культурного розвитку сучасної України, для активізації культурно-мистецьких процесів. На зламі двох епох відбулася комерціалізація культурної сфери, яка при наявності потужного приватного сектора та стійких традицій меценатства призвела до результативної співпраці грошей та естетичних ідеалів.
Вивчення проблем меценатства та благодійності, виходячи з нової (в порівнянні з радянським періодом історії) політичної й економічної ситуації в Україні, актуально з точки зору сприймання досвіду вітчизняних меценатів минулого в плані пошуку фінансової бази для здійснюваних культурних та соціальних заходів. Адже ніяка держава не в силах сама, за допомогою законів, виділення коштів, надання державних форм допомоги справитися з проблемами ринкової економіки. Завжди за рисою, межами офіціальної, узаконеної, обов’язкової допомоги будуть знаходитися тисячі людей, яким здатний ефективно допомогти тільки той, хто проявляє співчуття до нужденних і, додамо, спроможний виявити і підтримати мистецький талант.
Отже, актуальність теми дослідження зумовлена кількома аспектами. По-перше, її недостатнім вивченням у вітчизняній історії та необхідністю подати об’єктивний аналіз позитивних та негативних рис меценатства. По-друге, посиленням тенденцій до значного скорочення бюджетного фінансування закладів освіти й культури в сучасній Україні та втратою традицій меценатства, що поставило на межу виживання значну частину творчих колективів. По-третє, зростанням своєрідної моди на меценатство, що прийшла з появою ринкової економіки в країні. В цьому контексті особливий інтерес становить історичний аналіз соціально-економічних умов, що сприятливо вплинули на фінансовий стан купецьких династій ХІХ ст. На ініційовані керівництвом країни проекти по відродженню національно-культурного фонду (реставрація Гетьманської столиці Батурина, розбудова музейного комплексу «Мистецький арсенал»), відгукнулися сучасні бізнесмени. По-четверте, існуванням певного занепаду ціннісних орієнтацій та ідеалів суспільної користі в сучасному суспільстві. Меценатство та благодійність треба розглядати як певний важіль соціального партнерства, а також можливий чинник в подоланні психологічного відчуття власної непотрібності. По-п’яте, необхідністю подолання негативної громадської думки щодо меценатів та благодійників, де серед масової бідності вони сприймаються як «олігархи», що кидають народу частку накраденого. Причому і в ХІХ ст. постулат про порочність багатства, витоки якого йдуть від християнської етики, був актуальним («багатий не той, хто багато придбав, а той, хто багато роздав»).
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов’язане із виконанням на кафедрі історії слов’ян Донецького національного університету держбюджетної теми «Наукове та методичне забезпечення курсу історії України для природничих та економічних факультетів» (затверджена Міністерством освіти України за № Г-98/28).
Об’єкт дослідження культурно-художнє та громадське життя в Україні у другій половині ХІХ на початку ХХ ст. в умовах модернізації економіки і утвердження ринкових відносин, а також місце і роль меценатства, як соціально-культурного явища та якісної ознаки процесу національного відродження. Об’єктом дисертаційного дослідження обрано історично обумовлену форму соціальної поведінки індивіда, спрямовану на узгодження егоїстичних намірів з загальносуспільним благом; розуміння меценатами, оцінка та практичне подолання ними проблем в культурній та соціальній сферах в досліджуваний період.
Предметом дослідження є конкретно-історичний вияв закономірностей розвитку меценатської діяльності, що складали систему відносин між патроном, покровителем, замовником та діячами культури і освіти, земствами в Україні у другій половині ХІХ на початку ХХ ст. Матеріальна підтримка меценатів розподілялася за трьома основними напрямками: мистецтво, освіта, соціальне забезпечення.
Мета дослідження полягає у комплексно-історичному аналізі розвитку меценатства в культурній системі другої половини ХІХ початку ХХ століть та у формулюванні на його основі рекомендацій практичного характеру щодо творення, збереження, поширення та засвоєння духовних набутків нації. Дослідження меценатства в історичному контексті має метою проаналізувати розвиток соціально-культурної активності провідних прошарків суспільства, висвітлити особливості фінансування та діяльності створених закладів культури. Для досягнення поставленої мети в дисертації передбачається розв’язати наступні завдання, а саме:
· проаналізувати стан наукової розробки проблеми та ступінь джерельного забезпечення обраної теми;
· спростувати оцінку радянської історіографії щодо негативного відношення та сфальсифікованого уявлення про меценатів;
· визначити складові елементи меценатства, його специфічні особливості в Україні;
· простежити державну політику щодо меценатів;
· критично осмислити культурно-художнє життя в Україні у досліджуваний період;
· встановити роль приватної ініціативи в розвитку системи освіти, музейництва, краєзнавства, філантропії на Україні в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.;
· персоніфікувати поняття меценатство” та благодійність”, наповнити їх конкретним змістом;
· охарактеризувати роль меценатства в процесі національного відродження.
Методи дослідження. Методологічні підходи до осмислення культурно-історичного матеріалу репрезентовані двома основними принципами: історизму та об’єктивності. Методологічний аспект проблеми меценатства характеризується багатомірністю підходів - філософських (цивілізаційного, екзистенціалистського, прагматичного, аксіологічного), загальнонаукових (системного, міждисциплінарного, структурного, функціонального, діяльного, аналітико-синтетичного) та спеціально-історичних (реконструкційного, порівняльного, ретроспективного, теоретичної інтерпретації). Комплекс цих підходів має охоплювати всі грані меценатської діяльності.
Хронологічні межі означеної роботи друга половина ХІХ початок ХХ ст., а точніше 1861 1917 рр. це період, коли зі скасуванням кріпацтва в Російській імперії відкрилися шляхи для модерного розвитку, становлення ринкових відносин, вільного підприємництва, це час найбільших за обсягом приватних пожертвувань. Цим обумовлена змога розглянути найважливіші події в культурно-художньому житті України та окреслити тенденції розвитку основних видів меценатської діяльності у зламну епоху українського національного руху. Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи: музейницький, культурницький та політичний. У досліджуваний період українське національне відродження виявилося у відновленні та піднесенні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після його занепаду, в тому числі в піднесенні благодійництва й меценатства. В окремих випадках авторкою зроблено вихід за хронологічні рамки (до другої третини ХІХ ст.), що обумовлено необхідністю визначити початки меценатського процесу, який набрав ваги до кінця ХІХ століття і який важко розуміти, не розглянувши його витоків у попередніх роках. Особливо це стосується наслідування традицій меценатства в межах однієї родини. Кінцева дата дисертаційної роботи зумовлена тим, що 1917 р. символізує встановлення в країні тоталітарного радянського режиму, який докорінно змінив уявлення людей про суть й призначення меценатства. Саме в цей час відбувається націоналізація приватних збірок та колекцій, спостерігається тенденція до концентрації державної влади та контролю за розподілом культурних та соціальних благ.
Територіальні межі дослідження включають територію сучасної України, яка в розглядуваний період перебувала у складі Російської та Австро-Угорської імперій.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що на базі критичного підходу до досягнень вітчизняної та зарубіжної історіографії, аналізу першоджерел та нових матеріалів
· історія українського меценатства стала предметом спеціального й комплексного історичного дослідження;
· спростовано ідеологічні кліше народницької (згодом радянської) історіографії про блага, надані меценатами, що відволікають народ від класової боротьби”;
· неупереджено розглянуто специфіку та інтернаціональні” ознаки меценатства в Україні другої половини ХІХ початку ХХ ст.;
· проаналізовано характер відносин між патроном і художником, які демонстрували відносну рівновагу: воля мецената висловлювалася звичайно у вигляді побажання, а художники віддавали перевагу патронату з гарантованим прибутком;
· доведено, що якісний рівень меценатства залежав від рівня естетичної освіченості та усвідомлення обов’язку перед самим мистецтвом його суб’єктів, особистих рис характеру меценатів (ініціативності, активної життєвої позиції, відповідальності тощо);
· з’ясовано, що в досліджений період відбувається перехід від благодійно-просвітницької діяльності до персональної фінансової підтримки представників українського національного відродження;
· дістав подальший розвиток аналіз відмінностей між благодійництвом та меценатством. Використовуючи досвід соціальної психології та історії, обґрунтована мотивація меценатства та благодійництва;
· глибше висвітлено результати ефективності вжитих заходів з боку українських меценатів щодо підтримки освіти, соціального благодійництва, музейництва, внаслідок чого зроблено висновок про те, що меценатство в досліджуваний період мало усі ознаки конструктивної соціальної поведінки.
Практичне значення дослідження визначається тим, що теоретичні положення, які викладені у роботі, лягли в основу практичних рекомендацій з розвитку і підтримки культурного життя в сучасній Україні. Проведений аналіз меценатства дозволяє виявити не тільки характер і структуру розглядуваного соціально-культурного явища, але й спрогнозувати варіанти його розвитку в сучасній Україні. Фактичні дані дослідження, теоретичні положення та висновки можуть бути взяти до уваги при підготовці узагальнюючих праць з історії культури, новітньої історії України, історії підприємництва та меценатства в Україні, факультативних курсів (Залучення коштів (фандрейзінг)”, Етика підприємницької діяльності”), перевидання багатотомної історії міст і сіл України, а також увійти до інформаційно-аналітичної бази, що створюється деякими неурядовими неприбутковими організаціями з метою інформування українського суспільства стосовно розвитку вітчизняної та зарубіжної філантропії. Практичне значення дисертації полягає також у можливості використання її матеріалів для популяризації та ініціювання, координації й консолідації філантропічної діяльності комерційних, громадських організацій, окремих громадян спільно з органами державної влади та місцевого самоврядування.
Апробація результатів дисертації. Основні результати дослідження та положення дисертаційної роботи обговорювалися на засіданнях кафедри історії слов’ян історичного факультету ДонНУ. Фактичний матеріал, опрацьований в ході написання дисертації, та загальні теоретичні висновки були використані автором при підготовці і проведенні семінарських занять на біологічному факультеті (в ракурсі багатогранної діяльності окремих представників родини Симиренків). Результати досліджень, що включені до дисертації, знайшли своє відображення в статтях, матеріалах, тезах доповідей та виступах на підсумкових конференціях професорсько-викладацького складу ДонНУ, на міжнародних, регіональних конференціях, а саме: на науково-практичній конференції Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості” (1999, м.Донецьк), регіональній науково-теоретичній конференції Історична пам’ять і самосвідомість українського суспільства на межі тисячоліть” (травень 2000, м.Харків), двох міжнародних наукових конференціях Історія релігій в Україні” (травень 2000, 2003, м.Львів), науково-теоретичній конференції Національне питання в суспільно-політичному та культурному житті Східної України (минуле, сучасне, майбутнє)” (жовтень 2000, м.Харків), міжнародній краєзнавчій конференції (вересень 2001, м.Донецьк), науково-практичній конференції «Духовність українства ХХІ ст.» (м.Кіровоград, квітень 2006).
Публікації. Проведені автором дослідження стали основою восьми наукових робіт загальним обсягом 3,6 др. арк. П’ять статтей у фахових збірниках наукових праць, три матеріали конференцій. Всі статті написані без співавторів.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, посилань, списку використаних джерел та літератури (347 найменувань). Повний обсяг рукопису становить 228 сторінки.

bibliography

ВИСНОВКИ

Інститут меценатства, становленню якого сприяла товарність мистецького ринку, дозвілля знаті й еліти нації, певні економічні умови, відіграв суттєву роль в процесі емансипації художника, звільнення його від цехових пут. Меценатство виступало в різноманітних формах починаючи з надання художнику придворних посад і закінчуючи одноразовими замовленнями. Формально художник отримував можливість працювати відповідно особистим творчим ідеалам і переконанням. Проте, його свобода суттєво обмежувалася законами ринку.
В другій половині ХІХ на початку ХХ ст. меценатство людей, що поєднували в одних руках і владу, і багатство, уступило місце публічній опіці про мистецтво. За це бралися держава і приватні особи, що представляли публіку. Хоча заснування театрів, бібліотек, музеїв, учбових закладів більш ніж коли-небудь входило в обов’язки влади, відповідної за культурний престиж нації.
Питання становлення та розвитку меценатства на Україні у другій половині ХІХ на початку ХХ ст. складова частина історії розвитку культури в Австро-Угорській та Російській імперіях. Аналіз введених до наукового використання архівних документів і матеріалів, критичний розгляд досліджень попередників, використання новітній літератури, свідчать, що соціально-економічні перетворення, викликані відміною кріпацтва, розвитком ринкових відносини та підприємництва об’єктивно призвели до активізації громадсько-культурної діяльності, легальною формою якої поставало меценатство та благодійність.
Враховуючи бездержавність української нації в другій половині ХІХ на початку ХХ ст., на українських меценатах лежав обов’язок підтримки самобутніх форм національної культури. Заслуги українських меценатів перед митцями в той же час були заслугами перед українською культурою. Як і українська культура, меценатство в Україні в досліджуваний період не може бути схарактеризоване в абстракції від загальноімперського стану й тієї суміжної культурної зони, що не піддається однозначному національному визначенню. Меценатство міцно укоренилося в реальній культурній практиці обох народів. Тому на наш погляд, в осмисленні долі українського меценатства малопродуктивними є спроби вилучити його із загального контексту історії Австро-Угорської та Російської імперій, різко протиставити характер і динаміку соціально-культурних процесів.
Серед приватних осіб мистецтво знаходило безкорисливих покровителів, але переважаючим ставало буржуазне або купецьке меценатство, на основі підприємництва, як правило, далекого від безкорисливості. До процесу матеріальної підтримки різних жанрів мистецтва були залучені майже усі платоспроможні верстви населення. Якщо дворянське меценатство було пов’язане переважно з місцем безпосереднього мешкання шляхетних родин, садибами та палацами землевласників, то купецьке меценатство починалося з повітових та губернських міст. Тобто географія меценатства охоплювала територію практично усієї сучасної України. Меценатство в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст. не обмежувалося Києвом та Львовом як центрами суспільного і громадського життя, а було тісно пов’язане з околицями маєтків та повітових міст, де проживало дворянство та купецтво.
Безперечно, розмах українських меценатів був дещо менший ніж їх російських столичних колег. В однієї Москві робилося більше пожертв, ніж в Парижі, Берлині та Відні. К.Т.Солдатенков, П.М.Третяков, С.И.Мамонтов, П.И.Щукін були в числі самих відомих меценатів Росії, отримавши імена Московських Медичів”. Не має сенсу приводити їм в порівняння українських Терещенків або Харитоненків. Важливо зазначити, що активна підприємницька діяльність не підривала прагнення до освіти, саморозвитку, спілкуванню зі світом культури, бажанню вийти за вузькі рамки інтересів станового середовища.
Отже, в вертикальній площині, піраміда меценатства в Україні другої половини ХІХ початку ХХ ст. увінчувалася нечисленним колом осіб, що мали стійкі джерела прибутків. Їхня меценатська діяльність була необхідною частиною повсякденного життя, вимагаючи постійних витрат для задоволення естетичних потреб.
На нижчому рівні знаходилися більш широкі верстви привілейованого населення, які віддавали перевагу благодійництву, оскільки останнє передбачало як випадкові пожертви, так й деяку відчуженість від остаточного призначення пожертви. В досліджуваний період можна прослідити ще одну закономірну рису меценатства в Україні: вікові прерогативи вітчизняних меценатів. Це виявилося в тому, що старше покоління віддавало перевагу церковній благодійності, а молоде художньому меценатству, особливо підтримці російських відомих митців. Меценатство надавало українцям можливість увійти в коло російської імперської еліти.
Практичний аналіз структурно-функціональних ланок меценатства дозволив виділити традиційні форми художнього меценатства: вигідні замовлення митцям (причому в різних жанрах, від портретного до побутового), оплата закордонних творчих поїздок художників, купівля творів мистецтва з виставок, широкий спектр колекціонерських інтересів (від археологічних збірок до картин передвижників).
Психологічна потреба в усвідомлені себе в ході мирового процесу супроводжувалася необхідністю перетворення мистецтва (мається на увазі професійного, високого” мистецтва), науки, знання із привілею небагатьох вибраних в набуток всього народу. Але як ріст самосвідомості особистості не можливий без виникнення, осмислення і прийняття нового постулату приналежності до певної нації, народу, так і розширення мережі музеїв, бібліотек, закладів освіти невіддільно було від розвитку публічності. Причому первісно твори мистецтва потрапляли в приватний ужиток, у власні колекції, а вже потім ставали доступними для глядачів. Якщо для XVIII ст. була типовою колекція старовини або речей, що сподобалися, то для ХІХ ст. характерні зібрання, що малювали науково достовірну повну картину історичного розвитку держави, мистецтва. Процес трансформації типа колекції неможливо відокремити від еволюції її соціального статусу. На зміну палацово-аристократичному збиральництву приходить діяльність, що надихалася бажанням зробити зібранні та систематизовані пам’ятки надбанням широкої публіки. Особливо в музеях бачився міцний засіб просвіти народу.
Велику роль в становленні й розвитку інституту меценатства на Україні відіграло так зване садибне меценатство, яке почало формуватися в XVIII ст. і в продовж ХІХ ст. набуло ознак відпочивально-рекреаційного комплексу для митців. До цього ж періоду відноситься і початок колекціонування творів мистецтва в садибах. Тут складалися цілі картинні галереї, і не лише портретні. Багато садиб славилися своїми кріпацькими майстрами у різних галузях мистецтва (до реформи 1861 р.).
Широке розповсюдження збиральництва в зв’язку з типовим інтересом для епохи до історії і культури минулого в галузі садибного побуту знайшло своєрідне відображення в збиранні” цікавих людей. Серед власників садиб було багато і просто гостинних хазяїв, зустрічалися серед них і освічені люди, що прагнули сприяти розвитку вітчизняної культури.
Проблема меценатства тісно співвідносилася з питанням, наскільки зміст мистецтва сприймався різними категоріями глядачів, в якій мірі воно ставало їх особистим надбанням, наскільки особистість орієнтувалася в складному світі предметно-художніх реалій. Якісний рівень меценатства залежав від появи освіченого, вимогливого мецената, який би розумів суспільне значення своєї діяльності й прагнув збагатити національне мистецтво найкращими досягненнями світової культури. Характер меценатської допомоги залежав від того, в чому бачив свою основну місію меценат. У другій половині ХІХ на початку ХХ ст. зростала кількість ерудованого, фахово підготовленого покоління шанувальників мистецтва. Саме в цей час з’являються, так би мовити, професійні меценати, які регулярно виділяли кошти від своїх прибутків на цілі благодійництва, на підтримку культурних та громадських заходів. Свідченням цього є і те, що в досліджуваний період стабільно збільшувалася частка регіональних колекцій, науково-культурних товариств, виставкових експозицій, а самі меценати докладали певних зусиль до пропагування та розповсюдження своїх мистецьких надбань.
Піднесення меценатства, виходячи з проведеного аналізу фактів, можна віднести не лише на рахунок розвитку культури. Певну роль тут відігравала мода на саме такий вид вкладення коштів, накопичених в результаті сприятливих економічних умов. Взагалі, в ХІХ ст. в Україні склалася досить сприятлива атмосфера для розвитку меценатства, стимулами якого виступили суттєві державні пільги та заохочувальні заходи влади, а також сильні моральні принципи на основі християнства.
Меценатство, як форму протегування наукам та мистецтву, необхідно відрізняти від філантропічної діяльності, що полягала в допомозі нужденним, благодійності взагалі.
За допомогою щедрих благодійних внесків можливою була демонстрація своєї лояльності до влади, привернення уваги не лише необхідних канцелярських чиновників, а навіть й імператора. Благодійність була необхідна для зміцнення суспільного престижу та авторитету в очах влади, для подальшого просування по сходинці державної ієрархії. Усі вищезазначені особливості благодійності надавали можливість імперській владі використовувати її в пропагандистських заходах для підвищення власного впливу та укріплення своїх позицій серед підданих. Разом з цим, широка громадська благодійність була першим кроком до становлення професійної системи соціального обслуговування населення. Соціальна робота, що виникла первісно як суспільне явище, згодом перетворилася в певний соціальний інститут, стала ефективним засобом поліпшення соціально-побутових та фінансових умов існування незаможних верств населення.
Враховуючи те, що саме на кінець ХІХ ст. приходився розквіт нігілізму та народовольського тероризму, можна припустити, що в широкій громадській благодійності бачився засіб протидії цим негативним проявам суспільної свідомості. Байдужість одно з джерел нігілізму в благодійності переростала в свою протилежність в небайдужість, в турботливе відношення до знедолених. Отже, благодійність виступала як своєрідна моральність буржуазного суспільства.
Однією з ділянок культури, яка розкривала широкі можливості для акумуляції вільного від комерційного ризику капіталу, була освіта. Якщо меценати на західноукраїнських землях віддавали перевагу створенню іменних філантропічних фондів, покликаних сприяти розширенню освіти, матеріальній підтримці окремих закладів, університетів, бібліотек, то наддніпрянські благодійники діяли в руслі фінансування будівництва корпусів, запровадження іменних стипендій, головування в опікунських радах. Пекуча потреба в технічно підготовлених кадрах сприяла активному фінансуванню комерційної освіти.
Певну роль в перерозподілі коштів, які спрямовувалися меценатами на освіту, відігравали земства, виборні органи місцевого самоврядування. Земства були головними одержувачами заповіданих рахунків на освітянську справу.
Майже усі жертводавці докладно застерігали призначення своїх внесків, розмір річних відрахувань. В більшості випадків мова йшла про запровадження закладів на відсотки з капіталів, призначення стипендій, грошової допомоги.
Виходячи з огляду меценатства в Україні в другій половині ХІХ на початку ХХ ст., можна виділити три основних напрямку його результативності в суспільно-політичному житті: формування незалежної особистості, сприяння професіоналізму, культивування громадського обов’язку, ліквідація застою в суспільному житті, розширення кругозору, удосконалення смаку.
Якщо говорити про художньо-мистецьке життя, то меценатство треба розглядати як один з факторів формування і збереження української національно-культурної спадщини. А причетність українських меценатів ХІХ ст. до створення національного культурного фонду, поповнення національних художніх колекцій, розвитку морально-естетичних традицій служіння суспільному благу, є наявною. Хоча наполягати на автономному існуванні меценатства в Україні в другій половині ХІХ ст. не доводиться. Тільки починаючи з перших років ХХ ст., можна відзначити новий етап в розвитку саме українського меценатства, який репрезентований в основному іменами В.Симиренка та Є.Чикаленка. Але, на погляд авторки, у визначені феномену меценатства не слід обмежуватися національно-територіальними рамками, оскільки здобутки культури несуть інтегральні ознаки і ми простежуємо приклади так би мовити інтернаціонального” меценатства.
Темпи розвитку меценатства та благодійності в Україні в другій половині ХІХ на початку ХХ ст. обумовлювались низкою об’єктивних та суб’єктивних передумов. До об’єктивних відносилися соціально-економічні реформи, що сприятливо відобразилися на фінансовому стані купецьких династій. Вони сформували капітали, які згодом стали джерелами благодійних внесків у соціальну сферу, культуру. До соціально-політичних умов розвитку меценатства треба віднести загальну лібералізацію в період царювання Олександра ІІ (в Росії), Франца-Йосипа (в Австро-Угорщині), послаблення цензури тощо. До суб’єктивних показників можна віднести особисті характеристики українських підприємців, що зумовили напрямки і масштаби їх соціальної діяльності, близькість меценатів до народної культури, традицій, звичаїв, способу мислення батьківсько-родинного оточення.
Підсумовуючи все вищевказане, інститут меценатства, як загальносвітове та загальнокультурне явище, мав низку характерних рис, виконував конкретні функції (компенсаційну, комунікативну, функції соціальної пам’яті” та формування історичної свідомості). Меценатство формувалося відповідно до загальносвітової моделі” підтримки мистецтва, узагальнюючи в собі якості суспільної психології та колективної поведінки. Розвиваючись на окремо взятій території, в межах тогочасних Австро-Угорської та Російської імперій, меценатство придбало свої відмітні особливості, а саме: переважання купецького меценатства, адресної індивідуальної пожертви над колективною, особливо у вигляді духовного заповіту, міцні родинні традиції добродійності на базі норм християнської моральності, перетворення окремих маєтків знаті на локальні художні та освітянські центри, певна доля єврейського меценатства.
В дисертаційному дослідженні зроблена спроба спростувати наслідки народницькорадикальної ідеології, яка бачила в усіх багатіях тільки соціальних експлуататорів, прибутки яких складалися з надмірної виснажливої праці народу, а радянська влада була тим благодійником, який дарував народу культурні заклади й просвітні установи.
Таким чином, складність та розширення об’єкту дослідження зумовили наявність висновків щонайменше у трьох напрямках: стосовно специфіки меценатства в умовах бездержавності української нації; відносно структурно-типологічного аналізу меценатства; та у напрямку результативності художнього меценатства й соціальної благодійності. Крім цього, оскільки розробка зазначених проблем є далекою від завершення, авторка намагалася уникнути безапеляційних тверджень, залишаючи місце для дискусії, а також для виявлення можливих напрямків подальшого дослідження історії меценатства (наприклад, в сфері підтримки спорту, театру тощо).
Виходячи з досвіду культурно-художнього та громадського життя України в другій половині ХІХ на початку ХХ ст., можна виділити ряд практичних рекомендацій для сучасної України:
По-перше, законодавчій гілці влади прискорити прийняття Закону України «Про меценатство»; удосконалювати механізм реалізації Закону України «Про благодійництво та благодійні організації», правове забезпечення меценатської діяльності, сприяти формуванню категорії легально багатих осіб, підприємницької еліти, які могли б більш ефективно реалізовувати накопичені кошти, а тим самим розвіяти негативну громадську думку відносно того, що будь-яке багатство повинно асоціюватися з криміналом, нечесністю, обманом народу.
По-друге, органам державної влади і місцевого самоврядування розробити перспективні плани увіковічення пам’яті відомих українських меценатів. Міністерству освіти і науки України запропонувати внести довідки про українських меценатів в підручники для загальноосвітніх шкіл, ліцеїв.
По-третє, засобам масової інформації, особливо на так суспільно-необхідному телеканалі Культура”, треба створити програму про відродження сімейних традицій добродійництва, популяризацію надбань суспільної благодійності, пропагування досвіду закордонних меценатів, відтворення механізму передачі коштів, пожертвувань; суспільно-політичним газетам ввести рубрику до уваги благодійників”, в якій подавати інформацію про об’єкти соціальної та культурної галузі, що потребують піклування;
По-четверте, організаціям третього сектору” налагодити кооперацію суспільної та приватної ініціативи, ефективне використання спонсорської допомоги. Сучасним спонсорам використовувати кошти, насамперед, на збереження та відновлення вже існуючої мистецько-культурної спадщини;
Отже, розвиток меценатства в Україні другої половини ХІХ початку ХХ ст. був тісно пов’язаний з ростом національної самосвідомості в суспільстві. Меценатська діяльність багатьох видатних представників вітчизни в сфері культури, освіти, науки була пройнята потребою укріплення національного духу, розвитком національної ідеї. Багатогранна діяльність цих подвижників української культури, безперечно, сприяла поширенню досягнень європейської і української культури, літератури, мистецтва.

ПОСИЛАННЯ

ВСТУП
1. Курилов В. Меценат людина державна // Урядовий кур’єр. 2005. 16 вересня (№175). С.12; Від меценатства до спонсорства і навпаки // http://www.academia.org.ua.
2. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» №3091-111 від 7 березня 2002р.//http://www.justinian.com.ua/article.php?id=347.
3. Ясперс К. Смысл и назначение истории: Пер. с нем. М.: Политиздат, 1991. 527 с. (Мыслители ХХ в.). С.106.
4. Жаборюк А.А. Український дожовтневий живопис (остання третина ХІХ початок ХХ ст.). Одеса, 1970. С.11
РОЗДІЛ 1
1. Гогель С.К. Объединение и взаимодействие частной и общественной благотворительности. СПб.: Тип. т-ва «Общественная польза», 1908.-123с.; Мозговой В.Г. Общественная и частная благотворительность в Киевской губернии. Киев, 1885. 92 с.; Федорченко И.И. Благотворительные общества г.Киева на Киевской Всероссийской выставке 1913 г. Киев, 1913. 64 с.; Барвинский О. Летопись суспільної роботы и силы русинов австрийских. Львів: Коштом и заходом товариства «Просвіта», 1885. 45 с.
2. Тростянский М. Русский филантроп и его деяния (Венок на память Н.А.Терещенку в Глухове от Киевской Первой Гимназии). Киев, 1909. 16с.; Мищенко Ф. Г.П.Галаган. Некролог. Киев, 1888. 22с.
3. Павловский И.Ф. К истории полтавского дворянства. 1802 1902. Полтава, 1906. 303 с.; Павловский И.Ф. Полтавцы иерархи, государственные и общественные деятели и благотворители. Полтава, Издание Полтавской ученой архивной комиссии, 1914. 292 с.;
4. Багалей Д.И., Сумцов Н.Ф. Краткий очерк истории Харьковского университета. Харьков, 1906. 330 с.
5. Маценко В.А. Прилукщина. Ромны, Тип. бр. Э. и Н.Дельберг, 1888. 240с.; Попруженко М.Г. Одесская городская публичная библиотека. 1830-1910. Исторический очерк. Одесса, 1911. 84 с.
6. Глаголь С. Михаил Васильевич Нестеров. Жизнь и творчество. М.: Изд. И.Кнебель, б.г. 120 с.;Неведомский М.П., Репин И.Е. Куинджи. СПб.: Изд-во общ-ва им. А.И.Куинджи, 1913. 196 с.;Яремич С. Михаил Александрович Врубель. Жизнь и творчество. М.:Издание І.Кнебель, 1911. 187 с.
7. Гнедич А., Аксенов С. Обзор фабрично-заводской промышленности Харьковской губернии. Харьков, Тип-ия А.Дарре, 1899. Вып. 1. - 198с.;Лебедь-Юрчик Х.М. Сахарная промышленность в России. Киев, 1909. 154 с.
8. Мончаловский О.А. Памятная книжка в 25-летний юбилей общества им. Мих.Качковкого. Львов: Из печатни Ставропигийского Ин-та, 1899. 168с.
9. Федоров Давыдов. У истоков русского имперессионизма // Русская живопись ХІХ века. Сб.ст. / Под ред.В.М.Фриче. - М., 1929. - С.133.
10. Макаренко М. Музей мистецтв ім. Б.І. та В.М.Ханенків Української Академії Наук. Провідник. К.: Червоний шлях”, 1924. С.10.
11. Степович А. До київо-галицьких зв’язків на початку 1870-х років (з щоденників Г.П.Галагана) // За сто літ. Харків, 1930. Книга 5. - С.183-191; Його ж. З аграрної політики на Правобережжі 1880-х років // За сто літ. Матеріали з громадського й літературного життя України ХІХ початку ХХ століття. Під ред. М.Грушевського. Харків, 1929. Книга 4. - С.181-189;
12. Гнатюк В. Наукова праця на Волині з 1914 1924 // Україна. 1926. - №2-3.
13. Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні. К.: Книгоспілка, 1926. Т.1: Революційна Українська Партія. 387 с.
14. Воблий К.Г. Нариси з історії російсько-української цукро-бурякової промисловості. Київ, 1930. 402 с.; Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики. Мюнхен (репринтное издание 1925 г.), 1971. 312 с.
15. Розенталь Л. Н.В.Неврев. 1830-1904. М.-Л.: Искусство, 1946. 23 с.;Дурылин С.Н. Нестеров-портретист. М.-Л.: Искусство, 1949. 270 с.
16. Минарик Л.П. Происхождение и состав земельных владений крупнейших помещиков России конца ХIХ начала ХХ вв. // Материалы по истории сельского хозяйства и крестьянства СССР. М.: Наука, 1965. Сб. VI. С. 356-395; Анфимов А.М. Крупное помещичье хозяйство европейской России (к.ХІХ н.ХХ вв.). М.:Наука, 1969. 394 с.
17. Нестеренко О.О. Розвиток капіталістичної промисловості і формування пролетаріату на Україні в кінці ХІХ на початку ХХ ст. К.: Держполітвидав,1952. 180 с.
18. Прийменко А.И. Легальные организации рабочих юга России в период империализма (1895 февраль 1917 гг.). Киев-Донецк: Вища школа, 1977. 162 с.
19. Шепелев Л.Е. Царизм и буржуазия во второй половине ХІХ в. Л.:Наука, Ленингр. отд-ние, 1981. 276 с.
20. Корчинский А.И. Сахарная промышленность России в период, предшествовавший Великой Октябрьской Социалистической революции // Труды Киевского Технологического института пищевой промышленности. К.: Изд-во Киевского университета, 1959. Вып.20. С.65-78.
21. Очков М., Журихин Э., Муромцев В. Филантропические” фонды важное идеологическое оружие империализма. М., 1976. 101 с.
22. Історія українського мистецтва: в 6 т. К.: АН УРСР, 1970. Т.4; кн.2. 433с.; Німенко А.В. Українська скульптура другої половини ХІХ початку ХХ ст. К.: Вид-во Академії Наук УРСР, 1963. 127 с.
23. Шевченківські місця України. К.: Вид-во Академії Наук УРСР, 1957. 162с.;Шевченківський словник. У 2-х т. К.: Вища школа, 1976. Т.1: А-Мол. 415с.
24. Мезенцева Г.Г. Музеи Украины. К.: Издательство КГУ, 1959. 178 с.
25. Овсянникова С.А. Частное коллекционирование в России в пореформенную эпоху // Очерки истории музейного дела в России. М.: Советская Россия, 1960. С. 66-145.
26. Сарбей В.Г. До 130-річчя з дня народження В.В.Тарновського // Український історичний журнал. 1967. - № 4. С.118-121; Його ж. Музейна і архівна шевченкіана В.В.Тарновського // Збірник праць шістнадцятої наукової Шевченківської конференції. К.: Наукова думка, 1969. С.134-140.
27. Факторович М.Д., Членова Л.Г. Художественные музеи Киева. М.: Искусство, 1977. 255 с.
28. Короткий Ю.А. З історії створення першого історичного журналу на Україні // Український історичний журнал. 1972. - № 1. С. 125 127. Павловський П.Ф. До 130-річчя Колегії Павла Галагана // Український історичний журнал. 1971. - №10. С. 129 131.
29. Гордійчук М. Чайковський і українські народні пісні // Російсько-українські мистецькі зв’язки. Збірник. К.: Мистецтво, 1955. С. 114-123; Ханко В. М. Кустарно-художній рух в Росії та промисли Полтавщини на зламі ХІХ ХХ ст. // Російсько-українські мистецькі зв’язки. Збірник. К.: Мистецтво, 1955. С. 174-180.
30. Бєлічко Ю.В. Україна в творчості І.Ю.Рєпіна. К.: Мистецтво, 1963. 125 с.
31. Давыдова А.С. Запорожцы. Картина И.Е.Репина. М.: Искусство, 1962. 62с.
32. Говдя П. М.К.Пимоненко. Нарис про життя і творчість. К.: Держ. вид-во образотв. мистецтва і муз. літ-ри, 1957. - 27 с.; Булат Т. Микола Лисенко. К.: Муз. Україна, 1973. 108 с
33. Бернштейн М.Д. Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50-60-х рр. ХІХ ст. К.: Вид-во Академії наук УРСР, 1959. 216 с.; Гуменюк М.П. Українські бібліографи ХІХ початку ХХ ст. К.: Ред.-вид. Відділ Книжкової палати УРСР, 1969. 182 с.
34. Молева Н.М., Белютин Э.М. Русская художественная школа второй половины ХІХ начала ХХ в. М.: Искусство, 1967. 391 с.; Езерская Н.А. Передвижники и национальные художественные школы народов России. М.: Изобразительное искусство, 1987. 287 с.
35. Турченко Ю.Я. Київська рисувальна школа. К.: Наукова думка, 1956. 144 с.
36. Ясиевич В.Е. Архитектура Украины на рубеже ХІХ-ХХ веков. К.: Будивэльнык, 1988. 184 с.; Дейнека А.И. Памятники архитектуры Сумщины: Путеводитель. Харьков: Прапор, 1989. 199 с.;
37. Асеева Н.Ю. Украинское искусство и европейские художественны центры (конец ХІХ начало ХХ века). К.: Наук. думка, 1989. 197 с.; Скрипник Г.А. Етнографічні музеї України. Становлення і розвиток. К.: Наукова думка, 1989. 304 с.
38. Рубан В.В. Український портретний живопис другої половини ХІХ початку ХХ ст. К.: Наук. думка, 1986. 224 с.;Рубан В.В. Забытые имена: Рассказы об украинских художниках ХІХ начала ХХ века. К.: Наук. думка, 1990. 286с.
39. Боханов А.Н. Коллекционеры и меценаты России. М.: Наука, 1989. 192с.; Його ж. Крупная буржуазия России (конец ХІХ в. 1914 г.). М.: Наука, 1992. 264 с.
40. Ліщинський І.,Токарєв В. Експлуататор чи благодійник ? // Панорама Сумщини. 1990. 16 серпня; Кетлин Бертон Маррелл. Сахарные короли // Огонек. - 1991. - № 50. - С.23 - 24.;
41. Гавлин М.Л. Меценатство в России: научно-аналитический обзор. М.: Российская Академия наук, Институт научной информации по общественным наукам, 1994. 50 с.; Гавлин М.Л. Российские Медичи. Портреты предпринимателей. М.: ТЕРРА; Издательский дом Экономическая газета”, 1996. 319 с.
42. Меценаты и коллекционеры: Альманах Всероссийского общества охраны памятников искусства и культуры / Гл. ред. С.Н.Разгонов. М.: Русская книга, 1994. 192 с.
43. Хорькова Е.П. История предпринимательства и меценатства в России: учебное пособие для вузов. М.: ПРИОР”, 1998. 496 с.
44. Власов П.В. Обитель милосердия. М.: Московский рабочий, 1991. 303с.
45. Городецкая И.Е. Возрождение благотворительности в России // Мировая экономика и международные отношения. 1996. - № 12. С. 127-134.
46. Київський політехнічний інститут. Нарис історії / Г.Ф.Бєляков, Є.С.Василенко, М.Ф.Вілков та ін. К.: Наук. думка, 1995. 320 с.;Пащенко В. Андрій Шептицький // Історія України в особах: ХІХ ХХ ст. К.: Україна, 1995. С. 281 289.
47. Кальницький М., Факторович М. Терещенки // Пам’ятки України. 1993. - № 1-3. Ковалинский В. Меценаты Киева. Б.м.:Северин-пресс:УКСП «Кобза», 1995. 365 с; Ковалинский В. Терещенки - українські мільйонери // Політика і культура. 1999. - № 27. С. 32-33.
48. Лазанська Т.І. Історія підприємництва в Україні (на матеріалах торгово-промислової статистики ХІХ ст.) / НАН України; Інститут історії України. К., 1999. 282 с.; Її ж. Соціальне походження промислової буржуазії України в ХІХ ст. // Український історичний журнал. 1996. - № 2. С.65-73.
49. Сарбей В.Г. Начало украинского производственно-коммерческого предпринимательства. Фирма Братья Яхненко и Симиренко” // Экономическая история России ХІХ ХХ вв.: современный взгляд / Отв.ред. В.А. Виноградов. М.: Росспэн, 2000. С. 417-432.
50. Ляшенко В.Г. Роль частного предпринимательства в формировании сети образования в дореволюционном Донбассе // Тезисы докладов и сообщений Третьей региональной научно-практической конференции. Донецк, 1994. С. 26-28; Ковалева Ю.В. Благотворительная деятельность предпринимателей Донецко-Приднепровского региона (2-ая пол. ХІХ начала ХХ вв.) // Нові сторінки історії Донбасу: Ст. Кн.7 / Гол. ред. З.Г. Лихолобова. Донецьк, 1999. С. 217-225.
51. Ванцак Б., Супруненко О. Подвижники українського музейництва / Центр охорони та досліджень пам’яток археології та української культури Полтавської облдержадміністрації. Полтава, 1995. 136 с.; Григорій Григорійович Маразлі меценат і колекціонер / Упоряд.: Л.В.Арюпина, О.М.Барковська та ін. Одеса: ОКФА, 1995. 288 с.
52. Бра