ПСИХОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ОКРЕМИХ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ ПОНЯТЬ (ЗА ЧИННИМ КК УКРАЇНИ) : ПСИХОЛОГИЧЕСКИЙ АНАЛИЗ ОТДЕЛЬНЫХ КРИМИНАЛЬНО-ПРАВОВЫХ ПОНЯТИЙ (ЗА ДЕЙСТВУЮЩИМ КК УКРАИНЫ)

brief description

Національна академія внутрішніх справ України

На правах рукопису

МАРТЕНКО Олександр Леонідович

УДК 343.214+159

ПСИХОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ОКРЕМИХ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ ПОНЯТЬ
(ЗА ЧИННИМ КК УКРАЇНИ)

Спеціальність 19.00.06 юридична психологія

Дисертація
на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Науковий керівник:
Казміренко Людмила Іванівна,
кандидат психологічних наук, професор

Київ 2005

ЗМІСТ

ВСТУП 3 - 11

РОЗДІЛ 1 Використання психологічних знань у кримінально-
правовому регулюванні як методологічна проблема 12 - 73
1.1. Психологічні та правові засади
кримінально-правового регулювання 13 - 30
1.2. Значення та межі використання юридико-психологічних
понять у термінологічному полі КК України 30 - 51
1.3. Особистісний підхід в кримінально-правовому регулюванні 51 - 72

РОЗДІЛ 2 Психологічна характеристика
системи винної поведінки 73 - 149
2.1. Механізм злочинної поведінки в структурі суб’єктивної
сторони складу злочину 73 - 97
2.2. Психологічний зміст умисної вини 97 - 123
2.3. Усвідомлені та неусвідомлені компоненти вчинення злочину 123 - 149

РОЗДІЛ 3 Психологічний аналіз
проблеми мотиву злочину 150 - 197
3.1. Психологічна детермінація злочинної поведінки 151 - 172
3.2. Мотив і мета як кваліфікаційні ознаки
суб’єктивної сторони складу злочину 173 - 197

ВИСНОВКИ 198 - 205
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 206 - 225
ДОДАТКИ 226 - 231

ВСТУП
Утвердження й забезпечення прав і свобод людини проголошене в Україні основним обов’язком держави, а людина її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека найвищою соціальною цінністю нашого суспільства (ст. 3 Конституції України). Практичне втілення цих приписів у реальність неможливе без ефективної протидії злочинності, тому потребує правотворчості та правозастосування, відповідного нагальним соціальним потребам. Необхідний їх рівень не може бути забезпечений лише узагальненням вже наявного досвіду: підготовка й прийняття закону, його застосування потребує відповідного наукового обґрунтування. На нашу думку, було б помилкою трактувати принцип наукової обґрунтованості чинного законодавства звужено лише як необхідність врахування досягнень правових наук, хоча сьогодні такий підхід є найбільш розповсюдженим. Значна кількість понять, норм і інститутів Кримінального кодексу України, переважно Загальної його частини, потребує знання закономірностей та механізмів поведінки людини в ситуаціях, значимих для правової оцінки. Інакше й бути не може: правове регулювання цілеспрямовано впливає на поведінку людей свідомих індивідів, які відображають дійсність та реалізують у своїй поведінці систему цінностей, засвоєних у процесі соціалізації. Вирішення цього завдання можливе за умови залучення до законотворчої діяльності фахівців із юридичної психології.
Поряд із цим, проведення правової реформи в Україні спричинило ведення в сферу правозастосовчої діяльності великого обсягу нових гуманістично орієнтованих категорій і понять, що потребують осмислення з позицій системного підходу, зокрема, з використанням положень юридичної психології. Становлення практики застосування нового кримінального законодавства вимагає психологічного аналізу чинних кримінально-правових норм та інститутів, визначення психологічних закономірностей правового опосередкування поведінки особи на рівні концепції психологічно обґрунтованої правозастосовчої бази. Це завдання є не менш важливим, а в часі першочерговим.
На методологічному рівні необхідність взаємозв’язку та взаємозбагачення різних галузей знання ніколи не викликала заперечень і докладно обґрунтована представниками юридичної (М.І. Бажанов, А.І. Долгова, А.П. Закалюк, В.М. Кудрявцев, П.П. Михайленко та ін.) та психологічної (О.Г.Асмолов, М.І. Бобнєва, Б.Ф. Ломов, С.Д. Максименко, В.С. Мерлін, В.В.Рибалка, В.О. Татенко та ін.) наук.
Теза про необхідність використання психологічних знань у протидії злочинності на законодавчому і правозастосовчому рівнях у науковій літературі наголошувалася неодноразово. Так, її висловлювали гуманістично орієнтовані фахівці-юристи (В.В. Бедь, А.Ф. Зелінський, Я.Ю. Кондратьєв, В.О.Коновалова, О.М. Костенко, М.В. Костицький, М.Й. Коржанський, С.А.Тарарухін, О.Р. Ратінов та ін.); вона знайшла своє відображення у низці робіт із юридичної психології як в Україні (С.П. Бочарова, О.В. Землянська, В.С. Медведєв, О.М. Морозов, В.М. Синьов, С.І. Яковенко, В.І. Ярошенко та ін.), так і в Російській федерації (Ю.М. Антонян, В.Ф. Єнгаличев, М.І. Єнікеєв, О.Ю. Михайлова, В.В Романов, О.Д. Ситковська, О.М. Столяренко, Г.Г.Шиханцов та ін.).
Але переважно йшлося про постановку проблеми, а не про її реалізацію. Зазначене зумовлює актуальність обраної для дисертаційного дослідження теми.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота за темою дослідження виконувалась відповідно до плану науково-дослідних робіт Національної академії внутрішніх справ України з реалізації Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженої Указом Президента України № 1376/2000 від 25 грудня 2000 p., Указу Президента України від 18 лютого 2002 р., № 143/2002 Про заходи щодо дальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян” та плану науково-дослідної роботи кафедри юридичної психології Національної академії внутрішніх справ України.
Мета і завдання дослідження: розробка теоретичних засад і практичних науково обґрунтованих пропозицій, спрямованих на удосконалення чинного кримінального законодавства та практики його застосування в сучасних умовах.
У відповідності з метою були поставлені такі завдання:
- висвітлити можливості та зміст взаємодії кримінального права і юридичної психології;
- проаналізувати значення та межі використання юридико-психологічних понять у термінологічному полі КК України;
- обґрунтувати засади реалізації особистісного підходу в кримінально-правовому регулюванні;
- визначити механізм та психологічні детермінанти злочинної поведінки в структурі суб’єктивної сторони складу злочину;
- надати юридико-психологічну характеристику системи винної поведінки (умисної вини і необережності, усвідомлених і неусвідомлених компонентів вчинення злочину);
- здійснити юридико-психологічний аналіз проблеми мотиву злочину;
- обґрунтувати необхідність і надати пропозиції щодо внесення змін у чинне кримінальне законодавство та практику його застосування.
Об’єкт дослідження юридико-психологічні аспекти кримінально-правового регулювання.
Предмет дослідження психологічні закономірності понять, інститутів і норм Загальної частини чинного Кримінального кодексу України.
Методологічну основу дослідження становлять принципи та основні категорії діалектико-матеріалістичного пізнання соціальних явищ та процесів, розвитку та взаємозв’язку об’єктів реальної дійсності, система загальнонаукових та спеціальних методів, які є засобами наукового пошуку в арсеналі гуманітарних, у тому числі й юридичних наук.
Методи дослідження представлені трьома групами: 1) загальнонаукові методи (системний, структурно-функціональний, аналізу і синтезу, аналогії, дедукції й індукції) для визначення принципів та критеріїв для юридико-психологічного коментування норм та інститутів КК України, співвіднесення в їх контексті юридичного та психологічного змісту, відбору найбільш суттєвих смислових одиниць із термінологічного поля Загальної частини КК та конкретизації їх змісту (розділ 1, підрозділ 2.1);
2) власне-наукові методи (порівняльно-правовий, логіко-юридичний, історичний, математико-статистичний) для встановлення особливостей генезису юридико-психологічних понять у чинному КК, огляду різних підходів до розуміння психологічного змісту винної поведінки, визначення кількісно-якісних показників використання психологічних знань у правозастосуванні (розділ 2, підрозділ 3.1);
3) методи юридико-психологічних досліджень (вивчення матеріалів кримінальних справ, анкетування) для аналізу та узагальнення практики застосування чинного КК України у частині, що стосується психологічно насичених його понять (підрозділи 2.3, 3.2).
Емпіричну базу дослідження складають результати:
- аналізу статистичних даних та аналітичних матеріалів Верховного суду України і МВС України з питань кримінальної слідчо-судової практики;
- вивчення матеріалів 214 кримінальних справ за 2002-2004 рр. за статтями, що стосуються умисних насильницьких та корисливо-насильницьких посягань, а також злочинів, вчинених із необережності (ст.ст.115, 118, 121, 122, 185-187, 189, 296 КК України);
- результати анкетування та інтерв’ю, одержані в ході опитування 97 слідчих органів внутрішніх справ України із стажем роботи на посаді понад 3 роки.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що:
- вперше: визначено різновиди взаємодії юриспруденції і юридичної психології (залучення понять, що мають елементарний психологічний зміст та використовуються на рівні здорового глузду; використання психологічних понять, що потребують комплексної характеристики, внаслідок чого відбувається збагачення понятійного апарату теорії кримінального права; сприяння формулюванню понять, значимих для правової оцінки; збагачення загальної теорії психології за допомогою деталізованого дослідження механізмів правової поведінки); обґрунтовано необхідність при визначенні форми та виду винної поведінки необхідно здійснювати аналіз всіх компонентів структури психічного (інтелектуального, вольового та емоційного); надано критерії для диференціації прямого й непрямого умислу за психологічним змістом перебігу інтелектуальному та вольового його моментів; встановлено психологічні відмінності між винною умисною та необережною поведінкою як здатності суб’єкта до адекватної оцінки ступеня її ризикованості; доведено, що вчинення злочину імпульсивно є різновидом особливим різновидом умислу „раптового”, коли в структурі винної поведінки надзвичайно згорнуті ланки усвідомлення мети й прийняття рішення; аргументована наукова коректність вживання поняття „невмотивовані”, а не „безмотивні” злочини;
- узагальнено: юридико-психологічні підходи до понять „потреби злочинця”, „злочинні мотиви”, внаслідок чого обґрунтоване твердження, що потреби і мотив нейтральні щодо злочинної поведінки, вони призводять до злочину, коли мета набуває сенсу антисуспільної та обираються антисуспільні засоби її досягнення;
- уточнено: розуміння механізму вчинення злочину як чотирьохланкової системи та поділу їх на два класи умисні злочини становлять собою складну, необережні (ситуативно-імпульсивні) злочини просту вольову дію, причому в останньому випадку домінуюче значення мають операціональні установки та поведінкові стереотипи особи; достатність визнання умисної вини за умови усвідомлення суб’єктом суспільно небезпечних наслідків своєї поведінки та бажання (свідомого припущення) їх настання; поняття „імпульсивних злочинів” та механізму їх вчинення як стереотипізованого, установочного реагування індивіда на ситуацію; співвідношення понять „мотив” і „мотивування” та класифікацію мотивів.
Сформульовано також наступні висновки теоретико-прикладного характеру: 1) вчинити протиправне діяння, соціальна характеристика якого усвідомлюється суб’єктом, без бажання неможливо: тому неможливий непрямий умисел при вчиненні злочинів із формальним складом, злочинів у співучасті та хуліганства, а також подвійна форма вини (умисна відносно одних і необережна відносно інших наслідків одних і тих же дій) стосовно ч. 2 ст. 121 КК України); 2) злочини, вчинені з необережності, можуть мати дуже високий рівень суспільної небезпеки, хоча антисуспiльна спрямованість у суб’єкта тут відсутня. Тому психологічно невиправданою є судова практика призначення за необережне вбивство максимально суворих санкцій, пов’язаних із позбавленням волі, оскільки це призводить до втрати перспектив ресоціалізації таких засуджених; 3) вважати обов’язковим проведення судово-психологічної експертизи у наступних випадках: а) для встановлення виду умислу при визначенні форми вини при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 36 КК України) експертиза емоційного стану звинувачуваного; б) при кваліфікації обмеженої осудності за ст. 20 КК експертиза рівня інтелектуального розвитку особливих емоційних станів; в) при кваліфікації особливої жорстокості за п. 10 ч. 1 ст. 67КК України експертиза властивостей особистості та її провідних мотивів.
Практичне значення одержаних результатів полягає у розробці комплексу пропозицій щодо внесення змін у чинне кримінально-правове законодавство України, а саме:
1) назву ст. 20 КК сформулювати як „Зменшена осудність” із наступним трактуванням її змісту: „Різновидом осудності є зменшена осудність, коли особа не повною мірою усвідомлює фактичний характер і суспільно небезпечні наслідки своїх дій чи не повною мірою здатна керувати своїми діями”;
2) зі ст. 23 КК України вилучити поняття „психічне ставлення”, замінивши його поняттям „ставлення”;
3) формулювання ст. 24 КК України „усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння” вважати надлишковим, оскільки для констатації умислу достатньо усвідомлення суб’єктом фактичних ознак діяння та бажання (свідомого припущення їх настання);
4) слово „легковажно” в ст. 25 КК України замінити семантично більш точним поняттям „безпідставно” суб’єкт мав певний розрахунок, але він не виправдався;
5) назву ст. 28 КК України сформулювати як „Вчинення злочину в співучасті” із наступною диференціацією злочинних діянь:
1. Злочин визнається вчиненим у формі співвиконавства, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців: а) без попереднього порозуміння, б) із попереднім порозумінням між собою.
2. Злочин визнається вчиненим злочинною групою, якщо його вчинили декілька осіб (три або більше), які завчасно об’єдналися для спільного вчинення злочину, визначили об’єкт злочинних домагань та розподілили ролі кожного учасника в спільній злочинній діяльності.
3. Злочин визнається вчиненим організованою злочинною групою, якщо його вчинили декілька осіб (три або більше), які попередньо зорганізувалися для спільної злочинної діяльності та становлять собою стійке ієрархічне об’єднання із розподілом функцій, прав та обов’язків кожного учасника.
4. Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо його вчинили декілька осіб (три або більше), які є учасниками системи, що має спеціалізовані структурні підрозділи, реалізує функції координації, кооперації та концентрації зусиль окремих злочинців та злочинних груп, управління ними та контроль за їхньою діяльністю;
6) п. 7 ч. 1 ст. 66 КК сформулювати як „вчинення злочину в стані фізіологічного афекту, спричиненого поведінкою потерпілого”;
7) вилучити поняття „мотив” із диспозицій ст.ст. 148, 172, 219, 232, 296, 299, 364, 375 Особливої частини КК України.
Зазначені пропозиції використані при підготовці та упорядкуванні „Юридичної енциклопедії” (акт впровадження від ) та направлені до Верховного Суду України (вих. № ? від 2004 р.). Матеріали дисертаційного дослідження використовуються при викладанні навчальної дисципліни Юридична психологія” в Національній академії внутрішніх справ України (акт впровадження від ).
Апробація результатів дисертації. Результати дослідження доповідались на всеукраїнських науково-теоретичних і науково-практичних конференціях: науково-теоретичній конференції молодих та майбутніх вчених Актуальні проблеми права 2003” (м. Київ, 9 квітня 2003 р.); науково-практичній конференції Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року: виявлення здобутків і прорахунків” (м. Львів, 1-2 квітня 2004 р.); Всеукраїнській науковій конференції Юридичні читання молодих вчених” (м. Київ, 23-24 квітня 2004 р.); загальноакадемічній підсумковій науково-теоретичній конференції, присвяченій Дню науки Входження України в європейський простір” (м. Київ, 14-15 травня 2004 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції „Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні” (м. Острог, 21 травня 2004 р.); науково-практичній конференції молодих та майбутніх вчених, присвяченій 5-тій річниці навчально-наукового інституту управління НАВСУ „Україна 2005: поступальна хода до верховенства права” (15квітня 2005 р.). Основні положення і висновки дисертації обговорювались на засіданнях кафедри юридичної психології Національної академії внутрішніх справ України та міжкафедральному семінарі кафедр юридичної психології, кримінології та юридичної соціології, кадрової роботи та педагогіки, криміналістики НАВСУ, кафедри юридичної психології КІВС при НАВСУ.
Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження опубліковані у 5 наукових статтях у наукових фахових виданнях.

Структура дисертації складається зі вступу, трьох розділів, які містять вісім підрозділів, висновків, списку використаних літературних джерел, додатків. Зміст роботи викладено на 205 сторінках друкованого тексту, який доповнюють 230 назв використаної літератури та 2 додатки на 6 сторінках.

bibliography

ВИСНОВКИ

В дисертаційній роботі здійснено спробу юридико-психологічного аналізу понять (норм, інститутів) чинного Кримінального кодексу України, визначення теоретичних засад та можливостей практичного використання юридико-психологічних знань у правотворчості та правозастосовній діяльності. Проведене дослідження дозволило одержати низку нових даних про психологічну детермінацію та механізми формування злочинної поведінки, а також про психологічні аспекти вини при вчиненні умисних і необережних злочинів.
На підставі проведеної роботи можна зробити наступні висновки теоретичного характеру:
1) принцип наукової обґрунтованості чинного законодавства зумовлює необхідність врахування досягнень не лише правових наук, а й інших галузей знань, в тому числі психологічних, що при розробці Кримінального кодексу України 2001 р. не було реалізоване. Констатація необхідності використання психологічних знань для кримінального законодавства і його застосування не означає зміщення акцентів у правовому регулюванні на користь психології, оскільки у будь-якому випадку йдеться, насамперед, про чіткий опис сутності юридично значимих ознак поведінки. Тому юридична й психологічна характеристика діяння й особистості взаємозалежні при домінуючій ролі правових знань. У теперішній час використання психологічних знань у кримінально-правовій протидії злочинності недостатнє також через відсутність досліджень, предметом яких були б психологічні засади норм і інститутів кримінального права, що лежать в основі правозастосовчої діяльності;
2) для забезпечення науково-обгрунтованих засад реалізації у кримінальному судочинстві особистісного підходу при визначенні форми та виду винної поведінки необхідно здійснювати аналіз всіх компонентів структури психічного (інтелектуального, вольового та емоційного), маючи на увазі, що в конкретному акті людської поведінки осмислення та оцінка своїх дій (інтелектуальний та вольовий моменти складу злочину) може бути відсутньою, і тоді вирішального значення набуває стереотипізований поведінковий фонд (полезалежна поведінка) особи. Тому всі злочини за механізмом їх вчинення можуть бути поділені на два класи вчинювані в формі простої та складної вольової дії: умисні злочини становлять собою складну, необережні (ситуативно-імпульсивні) злочини просту вольову дію;
3) інтелектуальний момент прямого й непрямого умислу не тотожні: при прямому умислі в свідомості суб’єкта бажані наслідки конструюються як неминучі; при непрямому як реально можливі. В останньому випадку визначена мета не співпадає з наслідками, що є ознакою складу даного злочину, але обираються такі засоби її досягнення, що за своїм характером спричиняють суспільно небезпечні наслідки. Розходження між прямим і непрямим умислом у вольовому моменті умисних злочинів полягає в тому, що першому властиве бажання настання суспільно небезпечних наслідків, а другому позитивне ставлення до їх настання, відсутність особистої відповідальності за них;
4) психологічна сторона необережної поведінки полягає в свідомій і вольовій активності психіки людини, але при цьому свідомість і воля пов’язані з самою дією, а не з її шкідливими наслідками. Особа свідомо приймає рішення, яке не носить антисуспільного характеру і вважає, що її поведінка не призведе до суспільно шкідливих наслідків, але при цьому його оцінка з позицій ступеня ризикованості виявляється неадекватною.
Недостатнє передбачення можливості спричинення шкоди може зумовлюватися також імпульсивним реагуванням на ситуацію, коли особа задовольняє раптову потребу конкретної хвилини, не надаючи своїм діям моральної і правової оцінки. Імпульсивні злочини не є різновидом необережних чи випадкових (ситуативних), вони у певному сенсі закономірні для даної особи, оскільки зумовлюються складним сформованим особистісно-поведінковим комплексом складною системою взаємозв’язку свідомого й несвідомого, де підсвідомість виконує функцію напівавтоматизованого, стереотипного забезпечення людської поведінки в типових для неї ситуаціях. При цьому контроль з боку свідомості частково згорнутий, обмежений, роль раціональних оцінок знижується, а оціночна функція зміщується до генералізованих емотивних спонукань. Отже, при вчиненні імпульсивних злочинів наявний особливий різновид умислу „раптовий”, коли в структурі винної поведінки надзвичайно згорнуті ланки усвідомлення мети й прийняття рішення;
5) слід визнати науково-необгрунтованою точку зору щодо існування асоціальних потреб і мотивів. Потреби нейтральні щодо злочинної поведінки, але структура потреб злочинця відрізняється від законослухняних громадян співвідношенням об’єктивно-необхідних та квазіпотреб (потреб-нашарувань). Нейтральні також щодо соціальності (асоціальності) мотиви: не існує мотивів, які призводили б тільки до законослухняної чи тільки до протиправної поведінки. Один і той же мотив залежно від ситуації та особливостей особистості може спонукати правомірну або ж неправомірну поведінку, а так звані „злочинні” мотиви суть модифікація загальнолюдських мотивів. Задоволення потреби призводить до злочину, коли мета набуває сенсу антисуспільної та обираються антисуспільні засоби її досягнення;
6) мотив злочину слід визнати не факультативною (другорядною), а обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони його складу. Кожен злочин суспільно небезпечне винне діяння, вчинене свідомим індивідом, отже, безмотивним бути не може.
У чинному КК України називаються мотиви: а) корисливі, причому в поєднанні з „іншими особистими” мотивами (ст.ст. 148, 232 КК) чи „іншою особистою заінтересованістю або в інтересах третіх осіб” (ст.ст. 219, 357, 364КК); б) особисті (ст. 172 КК) та хуліганські в сполученні з корисливими (ст.299 КК); в) як самостійний виділяється мотив „явної неповаги до суспільства” (ст. 296 КК). Цей перелік неповний і непослідовний, а вживане поняття „мотиву” не можна вважати науково-обгрунтованим. По-перше, будь-який мотив є особистим, у тому числі й корисливий; по-друге, неправильним є ототожнення мотиву з інтересом; по-третє, не існує хуліганського мотиву як такого: є зневажливе ставлення до існуючих соціальних (переважно моральних) норм, тобто мотив самоствердження через заперечення існуючого порядку речей, його зневажання, заперечення. І, нарешті, узагальнення переліку „особистих мотивів” свідчить, що вони можуть бути як негативні (помста, ревнощі, особиста неприязнь тощо), так і позитивні (співчуття до матері чи батька дитини, родинні й товариські спонукання, надання допомоги родичам), а частина з перерахованого мотивами взагалі вважатися не може (загальне скорочення штатів, вагітність чи наявність дитини, бажання перейти на іншу роботу за рахунок надання відповідальній особі пільг при кредитуванні тощо) це цілі діяльності, причому, окрім порушень законодавства про працю та недобросовісної конкуренції, всі вони не мають протиправного характеру. Це ускладнює чітку реалізацію закону і призводить до суб’єктивізму при трактуванні його вимог;
7) в диспозиціях достатньо великої кількості статей Особливої частини КК України присутнє поняття „мета”, причому переважно у випадках, коли йдеться про одержання певного безпосереднього чи опосередкованого матеріального зиску (злочини у сфері господарської діяльності, проти громадського порядку та моральності, у сфері обігу наркотичних засобів та ін.). Психологічно набагато більш складними є цілі (не мета!), що спонукають до вчинення злочинів заради підриву основ національної безпеки України, деяких злочинів проти громадської безпеки, у сфері охорони державної таємниці та проти авторитету органів державної влади тощо. Тут йдеться про поведінку полімотивованого й багатоцільового характеру, оскільки її результати слугують задоволенню низки соціогенних потреб.
Поняття „мета” є найбільш близьким психологічним аналогом юридичного поняття умислу це мисленевий образ дії, яку особа прагне чи вирішила здійснити; усвідомлення необхідності й можливості конкретного результату, за допомогою якої суб’єкт задовольняє свою потребу, його мисленеве передбачення. Але при одному й тому ж умислі вчинок може спричинятися різними мотивами, а сам мотив не визначає змісту умислу та дій, спрямованих на його досягнення. Мотив характеризує суб’єктивну значимість поведінки, мета її об’єктивну спрямованість.
Здійснений психолого-юридичний аналіз свідчить про необхідність внесення наступних коректив у чинний КК України:
1) назву ст. 20 КК сформулювати як „Зменшена осудність” із наступним трактуванням її змісту: „Різновидом осудності є зменшена осудність, коли особа не повною мірою усвідомлює фактичний характер і суспільно небезпечні наслідки своїх дій чи не повною мірою здатна керувати своїми діями”. При цьому слід ураховувати, що зменшена осудність тягне за собою не менш тривале за терміном, але якісно зовсім інше покарання: перебування в спеціалізованих пенітенціарних закладах (або виділення в УВП спеціальних підрозділів), де особи, визнані зменшено осудними, утримувалися б окремо від інших категорій злочинців та мали б змогу одержувати не лише медикаментозний вплив, але й комплекс спеціалізованих заходів ресоціалізації, в тому числі групову та індивідуальну психотерапію;
2) зі ст. 23 КК України вилучити поняття „психічне ставлення”, замінивши його поняттям „ставлення”;
3) не повинне вважатися невід’ємним елементом складу злочину і обов’язковою складовою для визначення умисної форми вини усвідомлення суспільної небезпеки. Для констатації умислу достатньо усвідомлення суб’єктом фактичних ознак діяння та бажання (свідоме припущення їх настання), тому формулювання ст. 24 КК України у частині „усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння” є надлишковим;
4) недоречним є використання в диспозиції статті 25 КК України слова „легковажно”, семантично більш точним було б поняття „безпідставно” суб’єкт мав певний розрахунок, але він не виправдався;
5) назву ст. 28 КК для уникнення помилок при кваліфікації злочинних діянь сформулювати як „Вчинення злочину в співучасті” із наступною диференціацією:
1. Злочин визнається вчиненим у формі співвиконавства, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців: а) без попереднього порозуміння, б) із попереднім порозумінням між собою.
2. Злочин визнається вчиненим злочинною групою, якщо його вчинили декілька осіб (три або більше), які завчасно об’єдналися для спільного вчинення злочину, визначили об’єкт злочинних домагань та розподілили ролі кожного учасника в спільній злочинній діяльності.
3. Злочин визнається вчиненим організованою злочинною групою, якщо його вчинили декілька осіб (три або більше), які попередньо зорганізувалися для спільної злочинної діяльності та становлять собою стійке ієрархічне об’єднання із розподілом функцій, прав та обов’язків кожного учасника.
4. Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо його вчинили декілька осіб (три або більше), які є учасниками системи, що має спеціалізовані структурні підрозділи, реалізує функції координації, кооперації та концентрації зусиль окремих злочинців та злочинних груп, управління ними та контроль за їхньою діяльністю;
6) п. 7 ч. 1 ст. 66 КК сформулювати як „вчинення злочину в стані фізіологічного афекту, спричиненого поведінкою потерпілого”;
7) вилучити поняття „мотив” із диспозицій ст.ст. 148, 172, 219, 232, 296, 299, 364, 375 Особливої частини КК України. На їх зміст це суттєво не вплине, означені діяння залишаться винними, як це трапилося зі ст. 372 КК (відповідно ст.174 КК УРСР) Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності. Обов’язок встановлювати мотив за кожною кримінальною справою, незалежно від форми діяння або вини, залишиться, але належить він не кримінальному, а кримінально-процесуальному праву (п. 2 ст. 64 КПК України), і повинен реалізовуватися при проведенні досудового слідства, дізнання і судового розгляду кримінальної справи.
Сформульовані також наступні висновки теоретико-прикладного характеру:
1) вчинити протиправне діяння, соціальна характеристика якого усвідомлюється суб’єктом, без бажання неможливо: тому неможливий непрямий умисел при вчиненні злочинів із формальним складом, злочинів у співучасті та хуліганства, а також подвійна форма вини (умисна відносно одних і необережна відносно інших наслідків одних і тих же дій) стосовно ч. 2 ст. 121 КК України);
2) злочини, вчинені з необережності, можуть мати дуже високий рівень суспільної небезпеки, хоча антисуспiльна спрямованість у суб’єкта тут відсутня. У чинному КК України санкції за необережне вбивство збільшені, а судова практика пішла шляхом призначення за його вчинення максимально суворого, передбаченого санкцією покарання. Психологічно така ситуація є невиправданою, оскільки призводить до втрати перспектив ресоціалізації таких засуджених;
3) вважати обов’язковим проведення судово-психологічної експертизи у наступних випадках: а) для встановлення виду умислу при визначенні форми вини при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 36 КК України) експертиза емоційного стану звинувачуваного; б) при кваліфікації обмеженої осудності за ст. 20 КК експертиза рівня інтелектуального розвитку особливих емоційних станів; в) при кваліфікації особливої жорстокості за п. 10 ч. 1 ст. 67КК України експертиза властивостей особистості та її провідних мотивів;
Колом питань, що розглядались нами у дисертаційному дослідженні, проблема використання психологічних знань у правотворчості та правозастосуванні не вичерпується. Перспективними напрямами її подальшої розробки ми вважаємо: юридико-психологічний аналіз психологічно насичених статей Загальної частини КК України (уявна оборона, крайня необхідність, фізичний або психічний примус, виправданий ризик, щире каяття, безпорадний стан та ін.); встановлення критеріїв взаємодії і розмежування компетенції юридичної, психологічної та психіатричної наук при визначенні обов’язкових ознак суб’єкта кримінальної відповідальності; визначення психологічних засад індивідуалізації відповідальності й покарання злочинців, в тому числі за допомогою дослідження обставин, що пом’якшують і обтяжують покарання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Абельцев С.Н. Личность преступника и проблемы криминального насилия (Фонд содействия правоохранительным органам „Закон и право”). М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2000. 207 с.
2. Александров Д.О. Проблема обмеженої осудності осіб, що вчинили злочини. // Психологія на перетині тисячоліть: Збірн. наук. праць учасників П’ятих Костюківських читань: в 3-х т. К.: Генезис, 1998. Т.1. С. 30-36
3. Александров Д.О. Проблема „безмотивних” насильницьких злочинів у кримінальній психології. // Науковий вісник НАВСУ. 1999. № 3. С.198-203
4. Алексеев С.С. Общая теория права. Курс в 2-х т. М.: Юрид. лит., 1981. Т.1. 359 с.
5. Алексеев С.С. Теория права. М.: Бек, 1994. 222 с.
6. Алексеева Л.И. Субъектность личности в уголовно релевантных ситуациях. // Материалы съезда психологов Российской Федерации. СПб., 2003. Т. 1. С. 78-82
7. Андросюк В.Г. К постановке проблемы психологического изучения личности преступника. // Проблемы изучения личности правонарушителя: Сборн. науч. трудов. М.: изд-во ВНИИ МВД СССР, 1984. С. 72-78
8. Антонян Ю.М. Психология убийства. М.: Юристъ, 1977. 303 с.
9. Антонян Ю.М. Об одной концепции личностного подхода к объяснению причин систематического занятия бродяжничеством. // Проблемы изучения личности правонарушителя: Сборн. науч. трудов. М. изд-во ВНИИ МВД СССР, 1984. С. 119-128
10. Антонян Ю.М., Виноградов М.В., Голумб Ц.А. Преступное поведение лиц с психическими аномалиями и его профилактика // Вопросы борьбы с преступностью. М.: Юридическая литература, 1980. вып. 32. С. 52-62
11. Антонян Ю.М., Бородин С.В. Преступность и психические аномалии. М.: Наука, 1987. 208 с.
12. Антонян Ю.М., Гульдан В.В. Криминальная патопсихология. М.: Наука, 1991. 248 с.
13. Антонян Ю.М., Еникеев М.И., Эминов В.Е. Психология преступника и расследования преступлений. М.: Юристъ, 1996. 336 с.
14. Асмолов А.Г. Деятельность и установка. М.: изд-во МГУ, 1979. 151 с.
15. Асмолов А.Г. Диспозиционная структура регуляции: от гипотезы к концепции. // Вопросы психологии. 1980. № 3. С. 178-180
16. Багіров С.Р. Причинний зв’язок у кримінальному праві: огляд стану проблеми // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. Щорічний бюлетень Київського інституту внутрішніх справ. К.: КІВС, МП Леся”, 2002. С. 166-171
17. Баев О.Я. Новации норм доказательственного права в УПК РФ 2001 г. и проблемы их реализации // 50 лет в криминалистике. К 80-летию со дня рождения Р.С. Белкина. Материалы международной конференции. Воронеж, 24-25 июня 2002 г. Воронеж: изд-во Воронежского гос. университета, 2002. С. 21-41
18. Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая часть. Днепропетровск: Пороги, 1992. 167 с.
19. Бандурка А.М., Бочарова С.П., Землянская Е.В. Юридическая психология. Учебник. Харьков: изд-во НУВС, 2001. 640 с.
20. Бараненко Б.І. Психологія оперативно-розшукової діяльності. Загальна частина: Навч. пос. Луганськ: РВВ ЛАВС, 2003. 271 с.
21. Барановский Н.А. Потребности и мотивы агрессивного преступного поведения // Проблемы правосудия и уголовного права. М.: Юридическая литература, 1978. С.168-176
22. Баронин А.С. Психологический профиль убийц. Пособие по криминальной психологии и криминалистике. К.: ПАЛИВОДА, 2001. 175 с.
23. Бартол К. Психология криминального поведения. - СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2004. 352 с. (Проект „Психологическая энциклопедия”)
24. Бедь В.В. Юридична психологія: Навчальний посібник. Львів: Новий світ 2000, 2002. 376 с.
25. Блейхер В.М. Клиническая патопсихология. Ташкент: Медицина, 1976. 326 с.
26. Бобнева М.И. Социальные нормы и регуляция поведения. М.: Наука, 1978. 310 с.
27. Бодров В.А. Психология профессиональной пригодности. М.: ПЭР СЭ, 2001. 511 с.
28. Братусь Б.С. Аномалии личности. М.: Мысль, 1988. 301 с.
29. Бочкарева Г.Г. Психологическая характеристика мотивационной сферы подростков-правонарушителей. // Изучение мотивации поведения детей и подростков. М.: Педагогика, 1972. С. 259-350
30. Васильев В.Л. Юридическая психология: Учебное пособие. Л.: изд-во ЛГУ, 1974. 96 с.
31. Васильев В.Л. Юридическая психология: Учебник. М.: Юридическая литература, 1991. 464 с.
32. Васильев В.Л. Юридическая психология. 3-е изд., дополн. и переработанное. СПб.: ПИТЕР, 2000. 624 с.
33. Васильев В.Л. Юридическая психология. 5-е изд., дополн. и переработанное. СПб.: ПИТЕР, 2002. 656 с.
34. Василюк Ф.Ю. Психология переживаний: анализ преодоления критических ситуаций. М.: изд-во МГУ, 1984. 200 с.
35. Вилюнас В.К. Психология эмоциональных явлений. М.: изд-во МГУ, 1976. 142 с.
36. Власов В.П. Мотивы, цели и умысел при совершении хулиганских действий. // Вопросы борьбы с преступностью. М.: Юридическая литература, 1975. Вып. 23. С.120-138
37. Волков Б.С. Проблема воли и уголовная ответственность. Казань: изд-во Казан. ун-та, 1965. 136 с.
38. Галаган В.І. Проблеми вдосконалення кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України. К.: вид-во НАВСУ, 2002. 300 с.
39. Галкина Е.Б. Применение психологических категорий деятельности в праве // Труды ВНИИ советского законодательства. М., 1977. Вып. 8. С. 41-49
40. Гилязев Ф.Г. Социально-психологические, уголовно-правовые и криминологические аспекты вины: Учебное пособие. Уфа: изд-во Башк. гос. университета, 1978. 59 с.
41. Горох О.П. Щодо покарання за новим Кримінальним кодексом України. // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. Щорічний бюлетень Київського інституту внутрішніх справ. К.: вид-во КІВС, МП Леся”, 2002. С. 155-160
42. Гороховська О.В. Про призначення покарання за вбивство через необережність. // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. Щорічний бюлетень Київського інституту внутрішніх справ. К.: КІВС, МП Леся”, 2002. С. 161-165
43. Давидова О.В. Місце соціальних установок у механізмі злочинної поведінки. // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ України. 1998. № 4. С.173-175
44. Давидова О.В. Фактори, що обумовлюють формування антисоціальних установок. // Проблеми правознавства і правоохоронної діяльності: Збірн. наук. статей. Донецьк: вид-во Дон. інст-ту внутр. справ, 2000. С. 72-75
45. Десев Л. Психология малых групп. М.: Прогресс, 1979. 207 с.
46. Дубовик О.Л. Проблема принятия решения о совершении преступления в криминологической науке. // Вопросы борьбы с преступностью. М.: Юридическая литература, 1975. Вып. 23. С. 24-36
47. Дьяков С.В. К вопросу о причинности в механизме преступного поведения. // Вопросы борьбы с преступностью. Вып. 45. М.: Юридическая литература, 1987. С. 17-22
48. Енгалычев В.Ф. О парадигмальном рубеже в практике современной юридической психологии. // Материалы съезда психологов Российской Федерации. СПб., 2003. Т. 3. С. 235-239
49. Еникеев М.И. Основы общей и юридической психологии. М.: Юристъ, 1996. 630 с.
50. Еникеев М.И. Юридическая психология. Учебник для вузов. М.: НОРМА, 2000. 517 с.
51. Еникеев М.И. Общая, социальная и юридическая психология: Учебник для вузов. СПб.: Питер, 2003. 752 с.
52. Еникополов С.Н. Некоторые результаты исследования агрессии // Сборник научных трудов. М.: Всес. инст-т по изуч. причин и разр. мер предупр. пр-й, 1979. С.100-109
53. Ефремова Г.Х. Изучение ценностно-нормативной сферы преступников // Сборник научных трудов. М.: Всес. инст-т по изуч. причин и разр. мер предупр. пр-й, 1979. С. 34-43
54. Ефремова Г.Х. Задачи изучения общественного мнения о праве и практике его применения. // Материалы съезда психологов Российской Федерации. СПб., 2003. С. 259-269
55. Жордания И. Психолого-правовая структура способа совершения преступления // Вопросы борьбы с преступностью. М., 1976. Вып. 24. С.57-76
56. Закалюк А.П., Коротенко А.И., Москалюк Л.Н. Допреступное поведение и механизм совершения преступления при нарушениях психики пограничного характера. // Проблемы изучения личности правонарушителя: Сборн. науч. трудов. М.: изд-во ВНИИ МВД СССР, 1984. С. 148-156
57. Зейгарник Б.В. Основы патопсихологии. М.: изд-во МГУ, 1973. 151 с.
58. Зелинский А.Ф. Криминологические и уголовно-правовые аспекты неосознаваемой преступной деятельности // Сов. государство и право. 1984. № 9. С. 52-58
59. Зелинский А.Ф., Коржанский Н.Й. Психологическое содержание умышленной вины // Проблемы совершенствования уголовного законодательства на современном этапе. Свердловск, 1985. С. 24-35
60. Зелинский А.Ф. Осознаваемое и неосознаваемое в преступном поведении. Харьков: изд-во Харьк. гос. ун-та, 1986. 168 с.
61. Зелінський А.Ф., Коржанський М.Й. Корислива злочинна діяльність. К.: Генеза, 1998. 139 с.
62. Зелинский А.Ф. Криминальная психология: науч.-практ. издание. К.: Юринком Интер, 1999. 237 с.
63. Иванников В.А. Психологические механизмы волевой регуляции. М.: изд-во МГУ, 1991. 141 с.
64. Игошев К.Е. Типология личности и мотивация преступного поведения: Учебн. пособие. Горький: изд-во Горьк. ВШ МВД СССР, 1974. 167 с.
65. Ильин Е.П. Сущность и структура мотива. // Психологический журнал. 1995. Т. 16. № 2. С. 27-41
66. Кабатченко Т.С. Методы психологического воздействия: Учебное пособие. М.: Педагогическое общество России, 2001. 544 с.
67. Казмиренко В., Казмиренко Л., Клименко О. Кримінальний кодекс України: деякі психологічні аспекти. // Право України. 1995. № 8. С. 30-31
68. Казмиренко В.П. Социальная психология организаций. К.: вид-во МЗУУП, 1993. 384 с.
69. Карпов Н.С. Теоретичні основи та практика використання передового досвіду органів внутрішніх справ у протидії злочинній діяльності. Монографія. К.: вид-во НАВСУ, 2000. 124 с.
70. Квашис В.Е. Правовые и социально-психологические аспекты наказания за неосторожность // Сов. государство и право. 1977. №4. С. 59-65
71. Керимов Д.А. Психология и правоведение: некоторые аспекты взаимодействия. // Психология и право. Материалы методолог. семинара. // Отв. ред. С.Э. Жилинский. М.: изд-во АОН, 1985. С. 18-22
72. Кондратьєв Я.Ю. Головні проблеми та перспективи використання психологічних знань у діяльності керівника органів внутрішніх справ. К.: вид-во НАВСУ, 2000. 24 с.
73. Кони А.Ф. Обвиняемые и свидетели // Избранные произведения. В 2-х т. М.: Государственное изд-во юрид. лит., 1959. Т. 1. С. 140-183
74. Комиссаров В.И., Кисленко С.Л. Тактика и содержание судебного следствия. // 50 лет в криминалистике. К 80-летию со дня рождения Р.С. Белкина. Материалы международной конференции. Воронеж, 24-25 июня 2002 г. Воронеж: изд-во Воронежского гос. университета, 2002. С. 130-144
75. Коновалова В.Е. Правовая психология: Учебное пособие для вузов. Харьков, Основа, 1990. 198 с.
76. Конышева Л.П. Применение психологических познаний при расследовании уголовных дел. // Материалы съезда психологов Российской Федерации. СПб, 2003. Т. 4. С. 362-366
77. Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина загальна. Курс лекцій. К: Наукова думка, 1996. 334 с.
78. Коржанський М.Й. Популярний коментар Кримінального кодексу. К.: Наукова думка, 1997. 694 с.
79. Коржанський М.Й. О преступлении. // Нариси уголовного права. К.: Генеза, 1999. С. 52-64
80. Коржанський М.Й. Про принципи уголовного права України. // Нариси уголовного права. К.: Генеза, 1999. С. 66-74
81. Коржанський М.Й. Встановлення вини. // Нариси уголовного права. К.: Генеза, 1999. С. 85-104
82. Кост