ПОЕТИКА НОВЕЛІСТИЧНОЇ ТВОРЧОСТІ ГРИГОРА ТЮТЮННИКА : Поэтика новеллистического творчества Григора Тютюнника

brief description

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені К.Д.УШИНСЬКОГО

ЛИХАЧОВА ОЛЕСЯ АНАТОЛІЇВНА

УДК 821.161.2-32.09

ПОЕТИКА НОВЕЛІСТИЧНОЇ ТВОРЧОСТІ
ГРИГОРА ТЮТЮННИКА

10.01.01 — українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник — доктор
філологічних наук, професор,
академік АНВШ України
Гуменний Микола Хомич

Одеса - 2002

ЗМІСТ

ВСТУП..........................................................................................................

3

РОЗДІЛ І. НОВЕЛІСТИКА ГРИГОРА ТЮТЮННИКА В КОНТЕКСТІ
ДОБИ І ПРОЗОВОЇ ТВОРЧОСТІ ШІСТДЕСЯТНИКІВ..........

11

РОЗДІЛ ІІ. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ДIАЛОГIЧНИЙ ХАРАКТЕР
КОНФЛІКТУ ТА ЙОГО ВЕРТИКАЛЬНІ СТРУКТУРИ
В ПРОЗІ ГРИГОРА ТЮТЮННИКА.......................................

61

РОЗДІЛ ІІІ. ПРОБЛЕМИ СЮЖЕТИКИ І ПОЕТИКА КОМПОЗИЦІЇ.......

88

3.1 Особливості новелістичної композиції як теоретична
й історико-літературна проблема

88

3.2. Секрети архетипного сюжету в системі характерів, ситуацій
і архітектоніки новели Три зозулі з поклоном”
Григора Тютюнника...................................................................

103

3.3. Роль асоціативних зв’язків у процесі саморозгортання
композиційної макроструктури.................................................

117

РОЗДІЛ IV. КОНЦЕПТУАЛЬНА НАЦІЛЕНІСТЬ АРХЕТИПНОГО
СЮЖЕТУ І РОЗГОР­ТАННЯ КОМПОЗИЦІЇ.........................

147

ВИСНОВКИ.................................................................................................

166

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ......................................................

173

ВСТУП

Актуальність теми. Феномен у феномені. Саме так з повним правом і без перебільшень можна назвати найталановитішу, глибинно-самобутню в українській прозі 60-70 рр. XX ст. постать письменника Григора Тютюнника навіть на тлі колективного феномена” генерації митців-шістдесятників; покоління, саме народження якого, його естетико-ідеологічна генеза та духовна багатонацілена функціональність відіграли в культурному та політичному житті України вирішальну роль у повороті нації до своєї самоідентифікації та вже призабутої свободи” (М.Вінграновський). Саме генерація 60-х, оз­начила своєю сутністю і духовним призначенням два, справді стратегічних, домінантних, навіть з погляду сьогодення, напрямки: перший, отой, воістину зеровський зрух” чи естетична націленість - Аd fontes!” (До джерел!”), - поворот до фундаментального (з візіями неокласичного”, що напрочуд зримі в поезії Ліни Костенко та М.Вінграновського) осягнення найтрагічніших глибин життя, освоєння набутків, вершин і поразок знаменитого Розстріляного Відродження. По-друге, безумовно, не менш важливе поворотне русло” у розвої шістдесятників та створення-відкриття новітнього генетичного коду нової України і водночас яскраво виражена духовна опозиція тоталітарній політичній системі. Тут можна відзначити плідні зусилля перших сміливих” найталановитіших репрезентантів цієї генерації зв’язати воєдино розірваний час України” та повернути його сутність у контекст материзни”, себто, Європи...
Воістину саме поколінню Григора Тютюнника судилося з позицій трагічного оптимізму” (В.Стус) осмислити таку жорстоку сутність історії рідної Вітчизни й водночас осягнути і трагічність власної долі.
І той всезагальний (та тільки згодом) рух української еліти, а відтак і народу до свободи і правди, до святих кореневищ національної ідеї народжувався, безумовно, тільки в колах юних на ті часи представників національної еліти: у серці лицаря української поезії” В.Симоненка, у вулканічному мисленні спартанки Києва” Ліни Костенко, в неповторному, такому наближеному до шевченківського мислення у світі чарівника слова” М.Вінграновського, у Сізіфових каторжно-плідних пошуках неореаліста Гр.Тютюнника праведної, найгуманнішої дороги до Храму Правди, до Храму Душі Народної... Недарма ж бо і нарік цього блискучого майстра нашої національної прози Олесь Гончар живописцем правди” та благословенно, воістину по-батьківськи, означив місце, роль і значення Григора Тютюнника на духовній мапі українського красного письменства у віці ХХ-му: ”Сьогодні українську художню прозу не уявити без його (Тютюнника. — О.Л.) хай кількісно і не великої, але справді вагомої літературної спадщини” [44; 180].
І сама така, стоїчно-аналітична, філософсько-естетична націленість Гр.Тютюнника на правду і тільки правду! (адже відомо, що великий. талант - навіть крізь особистісну трагедію - розквітає тіль­ки в істині), безумовно, дала можливість митцеві відкрити в прозі не тільки новітні соціально-психологічні пласти буття народного, а й разом з тим відкрити нову свідомість і героя”, збільше - України під фінал XX століття. Тому такі тютюнниківські”, дивовижно-неповторні, із самої ментальної серцевини нації характери, герої і навіть антигерої склали собою чи не найбагатший з часів Василя Стефаника і Михайла Коцюбинського характерологічний іконостас' народу. В цьому контексті надзвичайно посутнє для розуміння естетичного світу Гр.Тютюнника теоретичне узагальнення В.Нарівської: Феномен Тютюнника здебільшого був визначальним у формуванні якісно нової народопсихології. Письменник ігнорував політизацію літератури і з властивим йому розумінням своєї значущості, що зростала на поступовому зближенні його естетичних уподобань і потреб нації понад усе цінував притаманну європейській культурі ідею свободи особистості. Альтернатива Тютюнника - відновлення національного літературного буття й розвиток його в західноєвропейських формах, що поступово набували обрису відповідної естетичної програми” [97; 172].
Відтак, можливо, найпосутніша генеруюча особливість поетики молодої прози 60-х років і, власне, домінанта естетики прози Гр. Тютюнника- то оновлена естетична ціна”, або ж аксіологія новаторського художнього слова. Саме доля слова, тривога за нього та бит­ва за його незнищенність постали в творчості генерації шістдесятих ніби звище долі творця і володаря того ж таки слова. І саме наскрізна ідея відродження первородного слова пронизує матерію мислення Тютюнника як художника, як проникливого теоретика літератури, бо ...майстерність, - за словами прозаїка, - то уміння точно висловити свою думку, задуманий образ; вона починається з точно вжитого слова і кінчається вищим ступенем - точно вибудуваною думкою, образом...” [118; 66].
Саме з іменем Гр. Тютюнника (як водночас і з творчістю самобутніх прозаїків його призову” таких, як Р.Андріяшик, В.Шевчук, М.Вінграновський, В.Яворівський, Є.Гуцало, В.Дрозд, Р.Іваничук...) ми повинні обов’язково пов’язувати ще одну, вельми цінну тенденцію, що, власне, стала одним із визначальних, оновлених русел розвою національної прози другої половини XX ст.: а саме - це нова якість, нові рівні та осучаснені параметри” (І.Дзюба) поглибленого психоаналізу. І хоч на перший, неозброєний” погляд, психоаналітичне начало, сама матерія прози Гр.Тютюнника нагадує, так би мовити, ”ззовні” академічно-класичні зразки утрадицієного” письма Панаса Мирного або ж І.Нечуя-Левицького, - все ж при поглибленому аналізі структур мікропоетики прози Гр.Тютюнника, як ми переконалися в процесі наших спостережень, відкриється ніби неокласичний” (але не експериментально-змодернізований), такий встояний”, вивірено-стабільний (й, що вельми цінно - ментальний) неореалістичний рівень функціонування слова, рівні відкриття та осягнення ним найрізніших іпостасей націона­льної психіки і філософії.
Феномен поетики Гр.Тютюнника зримо, виразно й експресивно-динамічний, і можна цілком погодитися з думкою М.Жулинського про надзвичайну інтенційну” (за першовизначенням Гете) глибину та органічну націлену цілісність” його таланту.
Панорама сучасного тютюнникознавства” в монографіях Л.Мороз, в окремих літературознавчих дослідженнях, статтях, есеях і рецензіях О.Гончара, П. Загребельного, М.Жулинського, В.Фащенка, Г.Сивоконя, Г.Штоня, І.Дзюби, Т.Аврахова, В.Дончика, М.Малиновської, В.Нарівської, О.Пахльовської та ін. досить строкато-широка, методологічно нестабільна” та водночас глибока завдяки психосоціологічним висновкам та узагальненням, котрі часто знову ж таки надто вже озовнішнені” у своїх ідеологічних парадигмах. Але саме такі ідеологеми від естетики й поетики” якраз і не спрацьовують” при розкритті отих феноменологічних законів інтенції” художнього світу Гр.Тютюнника.
Осмислюючи попередній літературознавчий досвід”, ми в своєму дисертаційному дослідженні пропонуємо дещо альтернативніший” методологічно плюралістичний аналіз поетики Гр.Тютюнника, а саме: розкрити оту глобально-наскрізну (на рівні закону”), багатовекторну взаємодію (майже не обсервовану донині) мікроструктур, мікропоетики прози письменника таких, як лексема-знак, метафора, архетипні образи, сюжети й фабули, ”потоки” та поля” наскрізних та окремих асоціацій із естетичною логікою” сюжету, із філософією композиції” та прин­ципами характеротворення; аналітично простежити природу мікроструктурних елементів самої композиції (надто новелістичної) у її русі, видозмінах та естетичному здійсненні” й розгортанні; піддати методологічно оновленій, постструктуральній інтерпретації роль і концептуально націлені функції діалогу та мікродіалогу в генезі конфлікту, в розгортанні внутрішньої концепції новел і повістей Гр.Тютюнника.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі української та зарубіжної літератур Південноукраїнського державного педагогічного університету імені К.Д.Ушинського впродовж 1997-2000 років. Робота має зв’язок з науковою темою кафедри Поетика художнього тексту” і підпорядкована галузевій програмі розвитку українського літературознавства.
Об’єктом дослідження у нашій роботі є поетика прози Григора Тютюнника, зокрема й головним чином, на її уконкретизованому мікрофункціональному рівні та в органічному взаємозв’язку й взаємодії із такими макроструктурами, як концептуально-діалогічна природа конфлікту твору, сюжет і філософія композиції”, концептуальна націленість” архетипного сюжету” та фабули і розгортання композиції; із функціонуванням великих і малих асоціативних полів... Саме такі методологічні операції”, на наше глибоке переконання, ще більше уконкретизують розуміння та осягнення художнього світу видатного митця, максимально наблизять таку інтерпретацію до самої першоматерії” текстів Тютюнника та більш рельєфно (в русі до істини) віддзеркалять риси, закономірності та й суперечності неповторно-тютюнниківського художнього бачення, творення і відтворення реального та індивідуалізованого світу.
Саме у цьому контексті об’єктом феноменологічних інтерпретацій та постструктурального аналізу став цілий ряд новел Гр.Тютюнника, зокрема таких: Зав’язь”, ”В сутінки”, Дивак”, ”Перед грозою”, Чудасія”, ”Смерть кавалера”, ”Кленовий пагін”, ”Поминали Маркіяна”, Вуточка”, Оддавали Катрю”, ”У Кравчини обідають”, М’який”, ”Устим та Оляна”, ”Три зозулі з поклоном”, ”Степова казка” та ін. З іншого боку, літературознавчий інтерес становлять також численні інтерпретації творчості Гр.Тютюнника в працях сучасних українських критиків, теоретиків та істориків літературного процесу.
Предметом дослідження є неповторні, індивідуальні риси та закономірності суто тютюнниківської поетики, і велика роль у зрушенні саме тих естетичних і поетологічних процесів”, що згодом, вже у 80-90 роки дали змогу українській прозі таки вирватися із лабет соцреалізму. Вивчено та проаналізовано більшу частину новелістики Тютюнника, котра найвиразніше позначена саме еволюцією та генезою, внутрішньою націленістю у нову, більш якісну, модерну прозу.
Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дисертаційної роботи є системно-функціональний, багаторівневий підхід до вивчення поетики прози Гр.Тютюнника. Застосовано традиційно-філологічний, з виразними елементами” феноменологічного та постструктурального підходів. Така комбінована методика” (в залежності від характеру” новели) також включає в себе виразні візії герменевтики та феноменологічної інтерпретації текстів прозаїка. Адже, попри свою зовнішню простоту”, естетико-індивідуальний світ прози митця надзвичайно складний, часто занурений” у невизначено-трансцендентальне та втаємничено-символічне, саме тому якраз такий багаторівневий, поліфункціональний підхід до його прозових структур, на наше глибоке переконання, і допоможе сповна осягнути сутність художнього світу геніального майстра слова.
Наукова новизна одержаних результатів. Уперше в тютюнникознавстві” (стосовно молодшого з Тютюнників, Григора) використано нові, системно-функціональні, багаторівневі методологічні підходи (структуралізм, постструктуралізм, феноменологічна інтерпретація, з елементами герменевтики) в процесі аналізу текстів прозаїка. Власне, вся робота присвячена інтерпретації мікропоетики прози Гр.Тютюнника, і якраз на таких мікроструктуральних рівнях вперше в українському літературознавстві поставлено в оновлено-модерному висвітленні такі проблеми поетики Гр.Тютюнника:
- концептуально-діалогічний характер конфліктності, ментальна її націленість, аксіологія її вертикальних і горизонтальних структур;
- диференційований підхід до проблеми сюжетики й сюжетності та аналіз надзвичайно втаємниченого перетікання” сюжету в архітектоніку та композицію новел Гр.Тютюнника, й відтак аналіз сюжету як багаторівневої структури в тілі” компо­зиції; виокремлення із сюжету самодостатньої одиниці — ситуативного ланцюга, що ніби займає проміжне становище” між сюжетом і динамікою композиції;
- надзвичайно важлива роль асоціативних зв’язків, асоціативних площин, полів та рівнів у процесі саморозгортання і здійснення композиції, - відтак новий погляд на аксіологічно-творчу функцію асоціації в поетиці Тютюнника;
- вперше потрактовано роль асоціативних бінарних пар”, що безнастанно нарощуються, пульсують, розвиваються-рухаються і які, власне, (ми це довели), є одним із естетичних джерел” народження і генези образної системи в новелістиці та повістях письменника;
- на методологічно оновленому рівні проаналізовано посутню естетичну роль архетипних сюжетів, знаків-лексем, символів та метафор в сутності генетичного коду” поетики Тютюнника; парадигмальне функціонування архетипних структур в самій серцевині” новел прозаї­ка та композиційне монтування” таких елементів (на прикладі новели Тютюнника Три зозулі з поклоном”).
Практичне використання результатів дослідження. Матеріали дисертації можуть бути використані при викладанні вузівських курсів Українська література XX століття”, ”Сучасна українська література”, спецкурсу - Проза Григора Тютюнника в контексті доби і прозової творчості шестидесятників”, курсу теорії літератури та спецсемінарів, присвячених творчості генерації письменників-шістдесятників і контекстуальним зв’язкам прози саме цього періо­ду з європейськими та американськими літературами.
Дисертаційна робота становитиме інтерес і для наступних студій в царині тютюнникознавства”, як одного із естетико-базисних фундаментів, що спричинив народження постмодерної хвилі 80-90 років в українській прозі, так і для спеціалістів, які зможуть застосувати спостереження, теоретичні висновки з даної теми у своїх лекційних курсах та майбутніх дослідженнях, у процесі вивчення сучасної літератури в середній школі.
Апробація роботи. Апробація основних положень і висновків дослідження здійснювалась у формі викладацьких звітів на засіданнях кафедри української та зарубіжної літератур Південноукраїнського державного педагогічного університету імені К.Д.Ушинського, у формі доповідей на Всеукраїнських та вузівських наукових конференціях Шістдесятництво ХХ століття як літературне явище” (Дніпропетровськ, 2000), Українська література в контексті світової літератури” (Одеса, 2001), Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2001) та ін. Основні положення дисертації викладено у 5-ти публікаціях.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

bibliography

ВИСНОВКИ

Феномен у феномені, — саме так з повним правом і без перебільшень можна назвати найталановитіший, глибинно-самобутній для української прози 60-70 рр. XX ст. художній світ письменника Григора Тютюнника навіть на тлі колективного феномена” митців-шістдесятників, покоління, з ядра котрого, власне, і зачиналася спочатку духовна свобода нашої нації. І сутність феномену Тютюнника якраз в отій внутрішній духовно-естетичній опозиції тоталітаризму; воно, оте духовне протистояння — я” — імперія — закрито, під- і надтекстово ніби безнастанно присутнє у макро-, а ще біль­ше - в мікроструктурах текстів прозаїка, воно — інтенційне, сутні­сть його дуже часто, як, приміром, і в Миколи Хвильового, ретельно закодована в найменших одиницях мікроструктур прози Гр.Тютюнника: в лексемі-знакові, в метафорі та символі, у функціонуванні малих та великих асоціативних площин і полів... Саме на цих мікрорівнях найбільш зримі процеси самовиростання” із себе”, самоподолання себе”. Відтак проза Тютюнника своєю модерною, експресивною лапідарністю і болісно-трагічною, раненою точністю слова неначе спонтанно заперечувала чи не весь досвід” літератури, яка була напрацьована в національній прозі з часів катастрофи ІІІ-го Національного Відродження. Мислення Григора Тютюнника суворо-аналітичне, воно критично-реалістично заглиблене, видається в нім — увесь українний комплекс проблем, що хвилювали молоду творчу еліту 60-70 рр.: питань соціальних, психологічних, морально-етичних, національних і філософсько-естетичних... Відтак надзвичайно зрима (і, на жаль, не обсервована донині) еволюція мислення митців-шістдесятників на позиції європейського (і ментально-національного) екзистенціалізму; в духовному світі Тютюнника такий перехід до філософії екзистенціалізму (в його яскравій національній іпостасі”) проходить сповна на європейському рівні, - і в епіцентрі його - і трагедія підколоніальної України, і трагедія самого художника. Саме із цієї парадигми ми виводимо всю внутрішню систему конфліктності, яка, в причину жорстокої цензури дуже часто втоплена”, ”розчинена” в тексті, в асоціативних натяках”, у майстерно закодованих підтекстах... До того ж дуже часто закритий конфлікт”, або його вимушена неможливість” в літературі соцреалізму націлювали прозаїків 60-х тільки й тільки на однобічне характеротворення, і саме характер як такий здебільшого домінує в художньому світі Тютюнника... ”Все інше” ніби маскувалося у нюансованих мікроструктурах, працювало за законами підтексту, тому саме звідси” й в причину цього наш наскрізний інтерес” до функціонування мікроструктур у прозі Тютюнника. Тому теоретичний аналіз, феноменологічна інтерпретація, герменевтичні спостереження, головним чином, над мікропоетикою прози Григора Тютюнника наводять нас на такі висновки, зокрема, в розділі роботи Концептуально-діалогчний характер конфлікту та його вертикальні структури в прозі Григора Тютюнника”:
- митець у своїй новелістиці та повістях здійснив кардинальний поворот у вирішенні проблеми конфліктності, радикально націливши весь комплекс конфліктного в русло реалістичної об’єктивізації на противагу ідеологічно запрограмованій лжеконфліктності соцреалізму;
- прозаїк відкрив для усієї національної прози другої половини XX ст. принципово нові, виключно життєві (і тим так естетично цінні”) конфлікти, котрі своєю ментальною заглибленістю та аксіологічною самоцінністю внутрішньо надзвичайно злиті із сакральною серцевиною буття народного й водночас - із сутністю я” - автора-творця;
- якщо диференціювати весь комплекс” конфліктності в творчості Тютюнника у його горизонтальних площинах (тобто, за тематичним спрямуванням) і за його вертикальною націленістю”, то можна виокремити такі масиви” конфліктного:
а) соціально-психологічний пласт конфліктів із яскраво вираженою домінантою психологічного над соціальним фоном”;
б) аспекти філософських конфліктів із екзистенційною націленістю; сюди напевне, слід віднести і твори антиміфологічного” ха­рактеру;
в) надзвичайно широка панорама конфліктів морально-етичного плану;
- як правило, великий, наскрізний конфлікт у прозі Тютюнника розпадається - розколюється” на цілі системи менших підконфліктів”, протистоянь, ситуацій, колізій і сцен;
- своєрідною закономірністю поетики конфліктного саме в цього майстра слова є її надзвичайно зримий діалогічний характер і саморозвиток”, саме крізь діалог і самодіалог”;
У другому, центральному розділі нашого дисертаційного дослідження — Проблеми сюжетики і поетики композиції”, Особливості новелістичної композиції у системі поетики Тютюнника” та Роль асоціативних зв’язків у процесі саморозгортання композиційної макроструктури”, - очевидно, необхідно акцентувати на таких нових і, на наш погляд, основоположних теоретичних моментах:
- необхідність диференційованого підходу та аналізу сюжету, зокрема, його горизонтальних і вертикальних функцій” (Ролан Барт);
- сюжет Тютюнника, як правило, ”багатоканально перетікає” в архітектоніку, в композицію новели або ж повісті, і саме цей процес надзвичайно мало потрактований в теорії;
- відтак виникає нагальна потреба (що і практично зроблено) аналізувати сюжет у його багатоканальній, такій поки що втаємниченій, сув’язі і з саморозгортанням і здійсненням композиції та із генезою загальної концептуальної парадигми художнього твору;
- звідси - чи не обов’язковий погляд на сюжет, як на багаторівневу, багатонацілену за своїми функціями структуру;
- необхідно виділяти (що й ми намагалися робити) естетико-творчу роль сюжету в матерії, в самому динамічному тілі” композиції, а також вичленовувати в сюжет­ній системі подій: ситуацією, колізією та інтригою;
- саме на таких методологічно -”операційних” рівнях аналізу та інтерпретації взаємозв’язків сюжету і композиції і відкриваються оновлені перспективи дослідження цього питання;
- нами виокремлено із сюжету в самодостатню теоретичну одиницю”, а саме - ситуативний ланцюг, або канал ситуативного розгортання, який займає ніби проміжне становище” між сюжетом і композицією, і якраз на цьому рівні так зримо перетинаються-схрещуються найрізніші рівні но­вели чи повісті: психологічні площини, концептуальний рівень, асоціативні, безнастанно діалогуючі поля;
- на прикладі багатьох новел Тютюнника нам вдалося довести, що ситуативний канал розвивається за внутрішніми законами новелістичної детермінації; одночасно композиція у своєму безнастанному русі - здійсненні-розгортанні обов’язково інтегрує в собі” усі без винятку, рівні художньої структури твору;
- висвітлюючи цю проблему, ми особливу увагу приділили такому, мало вивченому питанню, як роль асоціативних зв’язків у процесі саморозгортання композиційної макроструктури в прозі Григора Тютюнника, і, зосередившись, головним чином, на постструктуральному аналізі новели Зав’язь”, вичленували з її матерії кілька асоціативно-психологічних, площин, котрі перебувають у безнастанному динамічному діалозі між собою; завдяки саме такому діалогу різних асоціативних полів і розвивається макроструктура композиції новели Зав’язь”;
- звідси оновлений погляд на саму природу та аксіологічно-творчу роль такої мікроструктури, як асоціація: ми її аналізували на схрещенні найрізніших текстотворчих функцій, в контрапунктній пульсації” ключових знаків-лексем, метафор, символів; ”у творенні контрас­тів і аналогій” (Аристотель);
- ми прийшли до надзвичайно важливого, на наш погляд, висновку, що внутрішня, ”генетично-індивідуальна модель” та об’єктивна водночас природа асоціації вельми складна: в ній ніби стикається свідоме й підсвідоме творця, матеріалізуючись підчас у спорадичні, а ще біль­ше - в свідомо організовані зв’язки, в наскрізно-ключові лінії, гнізда” та семантичні ланцюжки, а з тим і в цілі асоціативні поля, які перебувають у безперервному діалогічному (відкритому і закритому) русі;
- ці положення привели нас до логічного висновку: загальна композиція та архітектоніка художнього твору ніби програмується” (ясна річ, спочатку автором, ”потім”, за законами саморозвитку твору) не тільки художньою логікою (і взагалі, логікою) та концептуальною націленістю” твору; не тільки цілою сис­темою мотивів і настроїв; не тільки діалогічними відношеннями, еволюцією характерів.., а й тим детермінуючим” рухом, взаємозв’язками та взаємозалежностями асоціативних ліній, полів і площин, їх рівнів, їх функціональною роллю в тій чи іншій (сюжетній, характеротворчій і характеророзкриваючій, мотиво-зв’язуючій...) ситуації;
- отже, функціонування асоціативних зв’язків, полів і площин у творі (конкретно, в етюді Тютюнника Зав’язь”) є одним із естетичних джерел” народження і генези образної системи в художньому творі, бо ж асоціативні, як правило, ”бінарні пари” безнастанно нарощуються, пульсують, витворюючи нові й несподівані динамічно-діалогічні зв’язки, образи, символи, ”ситуативна позиція”; власне, саме цей саморух усіх структур твору і є сутністю саморозгортання і філософії” композиції, і саме з причини такої великої ролі асоціацій в структурі тексту, ми дозволили собі навіть ввести новий для теорії термін - асоціатор”, тобто, такий ключовий елемент поетики, котрий найбільш причетний до саморозвою” художнього твору.
Прагнучи якомога глибше осягнути потайні, неінтерпретовані ще структури прози Тютюнника в розділі Концептуальна націленість” архетипного сюжету і розгортання композиції”, ми вбачали необхідність передусім дослідити:
- значення та роль архетипного сюжету й фабули і їх глибинне, підчас парадигмальне функціонування в матерії художнього твору (новела письменника Три зозулі з поклоном”); монтування” архетипних структур в композицію твору;
- двопланову, бінарну онтологічну природу архетипного сюжету, адже він ніби одним крилом занурений у глибини колективного несвідомого” - і водночас (вже модернізований” митцем) виступає, як індивідуальна естетична завершеність”, усвідомлено, здебільшого, відкрита художником; саме такі елементи архетипного сюжету надзвичайно інтенсивно функціонують в новелі Тютюнника Три зозулі з поклоном”, становлячи архетипний підфундамент цього, вдивовиж талановитого й глибинного твору;
- органічне злютування, і саме в творчості Григора Тютюнника, внутрішнього сюжету із сюжетом архетипним;
- надзвичайно складні, внутрішні процеси мікропоетики, а саме: віддзеркалення або ж закорінення цілісного архетипного сюжету в його менших підструктурах: архетипі-знаку, символі-архетипі, в архетипі-метафорі;
- міру та ступінь індивідуалізації (”модернізації”) архетипного сюжету в новелістиці Тютюнника та його композиційне оформлення”...
Ми не схильні ставити крапку в дослідженні поетики і мікропоетики Григора Тютюнника, а вважаємо наше дослідження тільки прологом до більш аналітичніших праць і студій про творчість одного з найбільших майстрів художнього слова України в XX столітті.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аверинцев С. Аналитическая психология” К.-Г. Юнга и закономерности творческой фантазии // Вопросы литературы. 1970. №3. С.113-143.
2. Аврахов Тарас. Екзистенцiя в художньому словi Григора Тютюнника // Українська мова та лiтература в школi. 1992. № 9-10. С.46-48.
3. Аврахов Тарас. За що поминають Маркiяна // Слово i час. 1991. С.62-67.
4. Анализ литературного произведения. / Сб. статей. Л.: Наука, 1976.326 с.
5. Анненский Л. Человек - в крепости и вне ее // Селимович Меша. Избранное. М.: Радуга, 1987. С. 1-15.
6. Антология мировой философии. В 4-х т. М.: Мысль, 1970. Т.2. Европейская философия от эпохи Возрождения по эпоху Просвещения. 776 С.
7. Аристотель. Об искусстве поэзии.—М.: Государственное издательство художественной литературы, 1957. 183 с.
8. Аронов Р.А. Взаимоотношение пространства и времени и пространства-времени // Философские науки. 1972. № 4. С.35-43.
9. Аскин Я.Ф. Проблема времени. Ее философское истолкование. М.: Мысль, 1966. 200 с.
10. Аскольдов С.А. Время онтологическое, психологическое и физическое // Философия и мировоззрение. М.: Изд-во полит. лит-ры, 1990. С.398-402.
11. Ахундов М.Д. Концепции пространства и времени: истоки, эволюция, перспективы. М.: Наука, 1982. 224 с.
12. Бальзак О. Думки про мистецтво: Збірник. К.: Мистецтво, 1981. 255 с.
13. Баранник Д., Гай Г. Драматичний діалог. Питання мовної композиції. К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1961. 163 с.
14. Барабаш Ю.Я. Вопросы эстетики и поэтики. М.: Современник, 1973. 319 с.
15. Барт Р. Введение в структурный анализ повествовательных текстов // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ-ХХ вв. М.: Издательство Московского университета, 1987. С.387-422.
16. Барт Р. Критика и истина // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ-ХХ вв. М.: Издательство Московского университета, 1987. С.349-387.
17. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. М., 1979. 169 с.
18. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. 423 с.
19. Белецкий А.И. В мастерской художника слова // Белецкий А.И. Избранные труды по теории литературы. М.: Просвещение, 1964. С.51-233.
20. Білецький О. Письменник і епоха. К.: Худ. літ., 1963. С.486-499
21. Березовський І.П., Родіна М.С., Хоменко В.Г. Історичні пісні українського народу // Історичні пісні. К.: Видавництво Академії наук Української РСР, 1961. С.7-58.
22. Біблія. 1523 с.
23. Бочаров С. Характеры и обстоятельства // Теория литературы. М.: Издательство Академии наук СССР, 1962. С.312-451.
24. Буало Нікола. Мистецтво поетичне. К.: Мистецтво, 1967. 136 с.
25. Буряк Борис. Так починалася творча бiографiя // Вiнграновський Микола. Атомнi прелюди. К.: Рад. письменник, 1962. С.3-6.
26. Веселовский А.И. Историческая поэтика. М.: Высшая школа, 1989. 406 с.
27. Викторович Б.А. Сюжет и повествование в романе Достоевского // Сюжет и художественная система. Даугавпилс: Межвузовский сборник научных трудов. Даугавпилский педагогический институт.—1983. С. 56-64.
28. Вiнграновський Микола. Сто поезiй. К.: Молодь, I967. 128 с.
29. Виноградов В. О языке художественной литературы. М.: Гослитиздат, 1959. 240 с.
30. Возняк М. Історія української літератури: У 2 кн.: Навч. вид. Кн.2. Львів: Світ, 1994. 560 с.
31. Вічна загадка любові. Літературна спадщина Григора Тютюнника. Спогади про письменника. К.: Радянський письменник, 1988. 495 с.
32. Волькеншейн В. Драматургия. М.: Советский писатель, 1960. 338 с.
33. В’язовський Г.А. Світ художньої літератури. К.: Дніпр, 1987. 252 с.
34. В’язовський Г.А. Творче мислення письменника. К.: Дніпро, 1982. 335 с.
35. Галанов Б.Е. Живопись словом: Портрет. Пейзаж. Вещь. М.: Советский писатель, 1974. 344 с.
36. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. К.: Либідь, 2001. 487 с.
37. Гегель Г.В.Ф. Эстетика: В 4-х т. М.: Изд-во Искусство”, 1968. Т.1. 312 с.
38. Гей Н.К, Художественность литературы. Поэтика. Стиль. М.: Наука, 1967. 364 с.
39. Гете И. Об искусстве. М.: Искусство, 1975. 623 с.
40. Гинзбург Лидия. О психологической прозе. Л.: Художественная литература, 1977. 442 с.
41. Гиршман М.М. Литературное произведение. Теория и практика анализа. М.: Высш. школа, 1991. 160 с.
42. Гиршман М.М. Ритм художественной прозы. М.: Сов. писатель, 1982. 367 с.
43. Гольдентрихт С.С. О природе эстетического творчества. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1977. 248 с.
44. Гончар Олесь. Живописець правди // Тютюнник Г.М. Твори. К.: Молодь, 1984. Книга 1. 327 с.
45. Гончар О.Т. Живописец правды // Тютюнник Г.М. Огонек далеко в степи. М.: Молодая гвардия,1982. С.3-8.
46. Горнфельд А.О. О толковании художенственнного произведения // Введение в литературоведение. Хрестоматия. М.: Высшая школа, 1988. С.436-441.
47. Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. К.: Наукова думка, 1997. 286 с.
48. Гром’як А. Естетика і критика. К.: Мистецтво, 1975. 224 с.
49. Гуменний М.Х. Безсмертний подвиг. К.: Радянська школа, 1987. 128 с.
50. Гуторов Олександр. Незахищене серце. Характер і час Григора Тютюнника // Прапор. 1990. № 7. С.27-64.
51. Гюго Віктор. Мистецтво і народ: Збірник. К.: Мистецтво, 1985. 356 с.
52. Денисова Т.Н. Роман і проблеми композиції. К.: Наукова думка, 1968. 220 с.
53. Денисюк І.О. Розвиток української малої прози XIX - поч. XX ст. К. Вища школа, 1981. 214 с.
54. Дзюба Іван. Смуток правди в Григорових очах... // Вічна загадка любові. К.: Радянський письменник, 1988. 495 с.
55. Добин Е. Жизненный материал и художественный сюжет. М.: Советский писатель, 1958. 333 с.
56. Добин Е. Сюжет и действительность. Искусство детали. Л.: Советский писатель, 1981. 431 с.
57. Донцов Дмитро. Двi лiтератури нашої доби. Торонто.: Гомін України, 1958. Перевидання. Львiв.: Просвіта, 1991. 296 с.
58. Дончик Віталій. Зупинені миті. К.: Радянський письменник, 1989. 350 с.
59. Дончик Вiталiй. Поступ і суперечностi // Дiалектика художнього пошуку. Лiтературний процес 60-80-х рокiв. К.: Наукова думка, 1989. 319 с.
60. Эккерман И.П. Разговоры с Гете в последние годы жизни. М.: Художественная литература, 1981. 687 с.
61. Єфремов Сергiй. Iсторiя українського письменства. К.: Femina, 1995. 686 с.
62. Жирмунский В.М. Теория литературы. Поэтика. Стилистика. Л.: Наука, 1977. 405.
63. Жулинський Микола. Зі словом вітальним до Ліни Костенко // Слово і час. 2000. № 3. С.7-16.
64. Жулинський Микола. Iз забуття в безсмертя. К.: Дніпро, 1990. 446 с.
65. Жулинський Микола. Наближення. К.: Дніпро, 1986. 278 с.
66. Загребельний Павло. Неложними устами. Статті, есе, портрети. К.: Радянський письменник, 1981. 477 с.
67. 3агребельний П.А. Храм // Саєнко ВП. Iсторiя української лiтератури XX ст. Одеса, 1999. С.96-102.
68. 3арецький Олексій. Українськi шiстдесятники i хрущовська вiдлига в етнокультурному просторi СРСР // Сучасність. 1995. № 4. С.113-125.
69. Засенко Петро. На берегах пам’яті // Вічна загадка любові.—К., Радянський письменник, 1988. С.275-286.
70. Історія української літературної критики. К.: Наук. думка, 1988. 456 с.
71. Історичні пісні. К.: Видавництво Академії наук Української РСР, 1961. 1067 с.
72. Категория времени в художественной литературе. / Межвуз. тематический сб. научных трудов. М.: Москов. ГЗПК, 1987. 93 с.
73. Клочек Г.Д. У світлі вічних критеріїв. К.: Дніпро, 1989. 220 с.
74. Кожинов В.В. Сюжет, фабула, композиция // Теория литературы. Роды и жанры литературы. М.: Наука, 1964. С.408-485.
75. Кодак М.П. Поетика як система: Літературно-критичний нарис. К.: Дніпро, 1983. 159 с.
76. Колiсниченко Анатолiй. Правда вiд Григора. Спогад-есе /Колiсниченко Анатолiй. Флейта для адвоката. К.: Радянський письменник, 1989. С.319-332.
77. Конквест Роберт. Великий терор. Київ. 1990. № 1. С.87-117.
78. Корман Б. Изучение текста художественного произведения. М.: Просвещение, 1972. 110 с.
79. Костенко Л.В. Генiй в умовах заблокованої культури // Літературна Україна. 1991. 26 вересня.
80. Костенко Ліна. Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала // Думська площа, 2000. 7 квітня. С.4.
81. Костюкович Е. От переводчика // Эко Умберто. Маятник Фуко. Санкт-Петербург.: Симпозиум, 1998. С.755-759.
82. Коцюбинська Михайлина. Образне слово в літературному творі. К.: Видавництво Академії наук Української РСР, 1960. 188 с.
83. Кравченко А.Є. Еволюцiя справжня i мнима // Дiалектика художнього пошуку. К.: Наукова думка, 1989. С. 175-206.
84. Купина Н.А. Лингвистический анализ художественного текста. М.: Просвещение, 1980. 78 с.
85. Лихачев Д.С. Поэтика древнерусской литературы. Л.: Художественная литература, 1971. 413 с.
86. Літературознавчий словник-довідник. К.: Видавничий центр Академія, 1997. 752 с.
87. Лотман Ю. Анализ поэтического текста. Л.: Просвещение, 1972. 271 с.
88. Лотман Ю. В школе поэтического слова: Пушкин, Лермонтов, Гоголь. М.: Просвещение, 1988. 352 с.
89. Лотман Ю. Структура художественного текста. М.: Искусство, 1970. 384 с.
90. Маланюк Є. Гоголь-Г”ОГ”ОЛЬ // Слово i час. 1991. № 8. С.5-15.
91. Малиновська М. Синтез важкої води. К.: Радянський письменник, 1967. 122 с.
92. Мамардашвили Мераб. Метафизика // Литературная Грузия. Тбилиси: Издательство Самшобло” 1991. № 1. С.176-197.
93. Маргвелашвили Г.Г. Сюжетное время и время экзистенции. Тбилиси: Мерцниереба, 1976. 73 с.
94. Марков М. Искусство как процесс. Основы функциональной теории искусства. М.: Искусство, 1970. 240 с.
95. Мороз Л. З любові й доброти. К.: Дніпро, 1984. 182 с.
96. Мороз Лариса. Григір Тютюнник. К.: Дніпро, 1991. 208 с.
97. Нарівська В.Д. Національний характер в українській прозі 50-70-х років ХХ століття. Дніпропетровськ: Видавництво ДДУ, 1994. 204 с.
98. Неврлий Микола. Слов’янський контекст шiстдесятникiв // Сучаснiсть. 2000. № 1. С.101-109.
99. Никифорова О.И. Психология восприятия художественной литературы. М.: Книга, 1972. 152 с.
100. Палиевский П. Уильям Фолкнер // Фолкнер Уильям. Собр. соч.: В 6 т. М.: Художественная литература, 1985. Т.1. С.5-20.
101. Пахльовська Оксана. Українські шістдесятники: філософія бунту // Сучасність. 2000. № 4. С.65-84.
102. Пащенко М.В. Поетика одного новелістичного роману. Одеса, 1992. 199 с.
103. Плачинда Сергій. Словник давньоукраїнської міфології. К.: Український письменник, 1993. 63 с.
104. Поетика. К.: Наукова думка, 1992. 210 с.
105. Потебня А.И. Теоретическая поэтика.—М.: Высшая школа, 1990. 344 с.
106. Приходько І. Асоціативність художнього мислення О.Довженка // Радянське літературознавство. 1984. № 9. С.22-31.
107. Саєнко В.П. Історичний роман М.Вінграновського Северин Наливайко”: особливості образної системи // Ех professo. Збірник наукових праць Придніпров'я. Дніпропетровськ: Арт-Пресс. 1999. С.50-60.
108. Саєнко В.П. Поетика культурології Лiни Костенко // Саєнко В.П. Iсторiя української лiтератури XX ст.: практичні заняття. Одеса, 1999. С.130-141.
109. Сартр Жан-Поль. Екзистенціалізм — це гуманізм // Читанка з історії філософії: У 6 книгах. Книга 6. К.: Довіра, 1993. С.131-139.
110. Святовець В. Мистецтво художньої деталі та подробиц