Проза Олекси Стороженка: жанрово-стильові особливості : Проза Олексы Стороженко: жанрово-стилевые особенности

brief description

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет

імені Івана Франка

На правах рукопису

Решетуха Соломія Андріївна

УДК 821.161.2-3 Стороженко

Проза Олекси Стороженка: жанрово-стильові особливості

10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Корнійчук Валерій Семенович,
доктор філологічних наук, доцент

Львів-2007

ЗМІСТ
Вступ 3

1. Розділ I. Жанрово-композиційна своєрідність малої
прози Олекси Стороженка 18

1.1.Фольклорно-етнографічні оповідання:
генеза олітературнених творів 18
1.2.Соціально-побутові оповідання:
колоритне відтворення українського побуту 38
1.3.Фольклорно-історичні оповідання:
буколічне зображення минулого українського народу 57
1.4.Химерні” оповідання: особливості хронотопної системи 71
1.5. Топос дороги як сюжетотворчий елемент 98

2. Розділ II. Роман-хроніка „Братья-близнецы” 102
2.1. Сюжетно-композиційні особливості роману 102
2.2. Система персонажів 110

3. Розділ III. Готичний роман Марко Проклятий” 133
3.1. Міфологічний аспект 133
3.2. Образи-символи 146
3.3. Національно-історичний код у
міфологічній та релігійній системах 150
3.4. Продовження роману „Марко Проклятий”
(проблема стилістичної несумісності дописаного тексту) 156

Висновки 162

Бібліографія 172

ВСТУП

Література як живий організм змінювалася, розвивалася і удосконалювалася впродовж століть. Цей процес став вічним, бо немає нічого незмінного в нашому житті. Так, на зламі XVIII XIX століть як протилежний напрям класицизму виникає романтизм, в основу якого ліг принцип індивідуальності”, тобто право митця на самобутність та оригінальність. Наукове визначення романтизму, на думку Дм.Чижевського, дати важко, бо романтична література протягом кількох десятиліть та у різних народів набирала відмінних форм, а окремі представники романтики де в чому дуже різнилися один від одного”[1]. Та попри все можна чітко сказати, що романтичний світогляд протилежність світогляду просвіченості”[2], що людина дуже складна істота, в якій є й нижчі, й вищі різноманітні елементи”[3], а отже, вона водночас належить до двох різних світів, які на неї впливають і коригують її дії. На думку Н.Калениченко, романтики на перший план „поставили проблему „людина і суспільство”, конфлікт особи і маси, неприймання героєм сучасної йому дійсності, протиставлення їй героїчного минулого”.[4] Вони намагалися обстоювати народність літератури, і через це дуже наблизилися до народного життя. Звідки і черпали сюжети для власних творів, одягаючи їх у шати ідеальності і незвичайності. М.Бахтін наголошував, що тривалість романтизму як панівного напряму в українській літературі сприяла збереженню за поетичними жанрами їх провідної ролі, їх впливу на прозу[5], внаслідок чого у другій половині XIX століття співіснували два напрями: романтизм та реалізм.
На перехресті романтизму й реалізму перебуває творчість Олекси Стороженка. Справді, його перші твори, що друкуються в журналі Основа” (1861 1862), припадають саме на той період, коли на зміну романтизму поступово приходить реалізм. Тому настільки різними виявилися думки тогочасної критики про найвище досягнення письменника роман Марко Проклятий”. Коли М.Гулак захоплено вітав це запізнене явище”[6], то Г.Житецький вимагав більше сирових матеріалів”[7], які б мали наукову вартість. Адже він вважав, що О.Стороженко мав би творити насамперед як етнограф та історик-науковець, натомість: історичне минуле українського життя О.П. ідеалізував і малював різкими, яскравими, так би мовити, героїчними” фарбами. Етнографічний же матеріал переробляв, комбінував і викладав, зовсім не ганяючись за етнографічною точністю”[8]. Дещо іншою була оцінка М.Петрова, який визначив місце О.Стороженка у тогочасному літературному процесі і поставив його у ряд із письменниками національної школи”: М.Гоголем, Є.Гребінкою, А.Свидницьким і П.Раєвським. Вчений зазначив, що ця творчість продовження комічної традиції І.Котляревського та П.Гулака-Артемовського. О.Огоновський в Історії літератури руської” писав: Оповідання і приказки Стороженка мають все ще велику стійність в русько-українській літературі. Найкращою їх прикметою є природний гумор”[9]. Він зупинився на спорідненості стилю О.Стороженка і Г.Квітки-Основ’яненка, досить невиразно пов’язуючи гумор цих двох письменників. Адже, на нашу думку, у Г.Квітки-Основ’яненка відтворення фантастичного набуває іронічно-гумористичного забарвлення, натомість в О.Стороженка це доброзичливий сміх. Г.Житецький справедливо зауважив недостатність аргументів О.Огоновського, але й сам теж не пішов далі зовнішніх аналогій і зіставлень. Він уважав, що „всі оповідання і повісті Стороженка з етнографічним і побутовим змістом вирізняються веселим комізмом”[10], тобто вони продовжують карикатурну і комічну літературну діяльність І.Котляревського і П.Гулака-Артемовського, відрізняючись тим, що свої теми О.Стороженко запозичував з народної творчості. Найбільш чітко і послідовно розкрив впливи Квітки на творчість О.Стороженка і подібність між цими письменниками М.Зеров: Зв’язки Стороженка з Квіткою безперечні, бо фактично Квітка був єдиним зразком, від якого відходив Стороженко. Проте, тоном, колоритом і пейзажем у своїх оповіданнях Стороженко значно відбігає від Квітки, зазнавши виразного впливу Гоголя та йому завдячуючи свій романтизм. У тяжінні Стороженка до гумору міг позначитися і вплив Котляревського і Гулака”[11]. Крім того, О.Стороженко високо ставив авторитет П.Гулака-Артемовського, з яким дещо було спільного і в його біографії: обоє сполучали своє українство, а Стороженко навіть козакофільську романтику, з офіційною ідеологією”[12]. Отже, своїми поглядами і літературними смаками та уподобаннями Стороженко весь належить дошевченківській добі”[13].
Хоча критики воскреслий голос” романтизму оцінювали по-різному, але всі вони виявилися одностайними, що О.Стороженко майстерний оповідач. Так, Г.Житецький писав про нього: Талановитий і сильний оповідач і нічого більше”[14]. П.Куліш також свідчив, що О.Стороженко майстерний оповідач у житті, ще кращий, ніж у письменстві”[15]. І.Франко ж у Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 року” зазначив: Стороженко, без сумніву, талановитий оповідач і добре володіє українською мовою, але брак вищої освіти і життєві обставини не позволили йому виробити собі настільки ідейного способу думання і настільки глибокого розуміння людського життя, щоб з талановитого анекдотиста він міг би зробитися дійсним художником”[16].
О.Огоновський також в Історії літератури руської [української]” подав класифікацію оповідань О.Стороженка, зупинився на зв’язках із М.Гоголем, зокрема, порівняв роман Марко Проклятий” О.Стороженка з оповіданням Страшна помста” М.Гоголя. Він зазначив, що слаба сторона твору О.Стороженка полягає в недостачі ймовірності в зображенні деяких психологічних процесів”[17]. О.Огоновський виклав також думки М.Петрова про творчість О.Стороженка, подав його класифікацію оповідань письменника. Коротка згадка про О.Стороженка присутня і в Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 року” І.Франка, де автор уважав за потрібне внести це ім’я в історію української літератури, пояснював короткотривалість творчості О.Стороженка і наголошував на побутовості, асоціальності його оповідань. Г.Житецький у своїй статті Українські оповідання А.П.Стороженка” досить чітко зазначив думки своїх сучасників М.Петрова, І.Дашкевича та О.Огоновського, які писали про продовження О.Стороженком традицій Гр.Квітки-Основ’яненка, І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, використання ним народних мотивів для сюжетних ліній. Крім того, дослідник звернув увагу на стильові ознаки: майстерність оповіді, силу викладу, розмах і яскравість зображення пейзажів, глибокий ліризм. В.Чубинський у критичному етюді Олекса Петрович Стороженко” та Б.Лепкий у передмові Олекса Стороженко” вважали О.Стороженка письменником-побутовістом і розглядали його творчість під цим кутом зору. Вони звернули увагу на пафосне зображення картин, любов письменника до минулого, наголосили на майстерності олітературнення народних мотивів. В.Чубинський зазначив, що оповідання О.Стороженка це твори для щоденного вжитку, в яких нема жодних політичних чи національно-визвольних ідей. Б.Лепкий зосередив увагу на великій любові письменника до історії, підкреслив, що О.Стороженко один із кращих малярів нашого минулого”, „із щирих козацьких патріотів”[18].
Незважаючи на те, що спадщина письменника тематично не дуже розмаїта, вона містить характерні стильові особливості: динамічний сюжет, несподіваність розв’язок, природність оповіді, яскраву образність, гумористичне розкриття теми, багату в лексичному і фразеологічному аспектах мову”[19]. І це доказ того, що О.Стороженко навіть у контексті тогочасного літературного процесу зробив немалий поступ, зокрема розширив можливості оповіді, її композиційних елементів. Він не ховався, як Г.Квітка Основ’яненко, за псевдонімом, бачив перед собою постійно співрозмовника, а тому його розповідь, на думку М.Зерова, відзначається повнокровністю, і в розумінні густоти, насиченості й сконцентрованості його оповідання безперечно вище стоять, ніж Квітчині”[20].
У передмовах до зібрань творів О.Стороженка дослідники зазначали, що його оповідання це твори з уснооповідною манерою оповіді, що це певне наслідування наративних особливостей усної народної творчості. На думку М.Зерова, О.Стороженко провадив свої оповідання в стилі майстерної усної розповіді”, розширивши її амплітуду. Він не лише сам розповідає, але вміє прекрасно віддати й мову старенької забудькуватої бабусі, що своє оповідання про межигорського діда” провадить нерівно, раз по раз, перериваючи його пригадками”[21]. О.Стороженко завжди звертається до конкретного адресата, тому мова різнобарвна, насичена емоційною лексикою. Крім того, з його усної розповіді щоразу визирає все інше обличчя”[22], що є доказом вправності в імітації усної народної оповіді”[23].
Такої ж думки дотримувався С.Єфремов, який зазначив, що це наче гарненькі брязкательця, оброблені рукою справжнього майстра”[24]. Згодом і Дм.Чижевський дійшов до аналогічного висновку, наголосивши, що О.Стороженко лише поверхово зшиває”, з’єднує різноманітні мотиви”[25]. Але це не завадило його оповіданням бути живими, розказаними” доброю народною мовою, забарвленими м’яким гумором”[26].
Про майстерне використання слова і розширення амплітуди нарації згадував М.Бернштейн у статті Основа” і літературний процес 60-х років”. Проаналізувавши роль журналу Основа” у літературному процесі XIX століття, він писав: Письменник милується в романтичних описах старовинного побуту, хуторських звичаїв, легендарно-казкових описах козацьких пригод”[27]. Таке зображення дійсності відповідало характерові програми Основи”. Адже часопис часто звертався до козацької хуторської екзотики, старовинних традицій, національно-романтичного пейзажу. М.Бернштейн наголошував, що творчість О.Стороженка не стала чужорідним явищем у літературі 60-х років, бо була пов’язана з цілим напрямом тогочасної української прози. Інша справа, що її ідеологічні тенденції вже визнавалися відсталими і консервативними. Можливо, тому і Г.Грабович писав про О.Стороженка як дещо стилізованого романтика, який поєднав у козакофільській тематиці колективну ностальгію та героїчне піднесення[28].
Отже, дослідники творчості О.Стороженка вважали її явищем несвоєчасним, закидали письменнику стихійність у літературній діяльності, нерозуміння суспільних завдань, зазначали, що автор намагається ефектно показати життєві ситуації, залишаючись підкреслено байдужим до соціальних ідей”[29]. Аналізуючи оповідання письменника, критики переважно виділяли такі ознаки, як розважальний характер, повна і беззастережна асоціальність. Але насправді категоричність цих суджень безпідставна. Так, П.Хропко пише: Зображаючи побут селян, вводячи читача у фантастичний світ повір’їв та міфів, О.Стороженко змальовує окремі прояви соціальної несправедливості”[30]. Вчений підтверджує свої міркування конкретними прикладами з російських оповідань Голова себе на уме”, Тетушкина молитва”, Убийца”.
П.Хропко у передмові до книги О.Стороженка Марко Проклятий. Оповідання” (К., 1989) виділив певні особливості кожного оповідання, узагальнив стильові риси О.Стороженка. Дослідник зупинився як на жанровій дефініції, так і на сюжетно-композиційній своєрідності, аналізуючи детальніше деякі з оповідань.
О.Стороженко черпав свої сюжети з усної народної творчості і найчастіше змальовував побут українців. Його оповідання майже всі монтажі з народного поетичного матеріалу, загальновідомих або й місцевих чи родинних та особистих переказів”[31]. Вони, на думку Дм.Чижевського, варті більшої уваги, ніж роман Марко Проклятий”, і є справді чималим здобутком.
О.Стороженка вважали запізнілим романтиком” української прози, бо він творив у той період, коли пануючим напрямом в українській літературі став реалізм. До певної міри твори О.Стороженка були не актуальними, тому що у них автор не звертався до злободенних суспільних проблем того часу. Свою місію письменника, на думку М.Зерова, він розглядав крізь призму збирача й оформлювача народних оповідань”[32]. О.Стороженко ніби підтримував гасло М.Костомарова: „Українська література є і має бути „літературою для домашнього вжитку”.[33]
Так серед різнобарвної творчості XIX століття О.Стороженко ніби загубився як письменник, що вартий уваги. Більшість дослідників окреслили його творчу спадщину, як звичайне епігонство, продовження нової традиції та сміхової культури, що була зовсім недоречна у другій половині XIX століття. Адже навіть С.Єфремов в Історії українського письменства” писав: Стороженко стояв якось осторонь од українського руху і як письменник жив здебільшого або в минулому, або у фантастичних випадках кохався, ніби не маючи, охоти взятись до списування того, що було перед очима”[34]. На відміну од нього, П.Хропко у передмові до видання творів О.Стороженка зазначив: І все ж цей письменник увійшов в історію української літератури, витримавши іспит часу”[35]. Вчений уважав творчість О.Стороженка подекуди суперечливою, адже у ній подані такі самобутні риси, як яскраве зображення побуту, звичаїв, повір’їв українців і романтичне захоплення історією боротьби запорожців. Його око швидко помічало найсуттєвіше в людях, а пам’ять фіксувала особливості оповіді, різноманітні барви та інтонації”[36]. Саме це вміння стало найхарактернішою ознакою творів письменника. Найбільше, що вабило читача, це наявність багато природного мистецтва в цих оповіданнях, багато грації і щирого гумору”.[37] С.Єфремов вказував на обмеженість ідейного змісту, відсутність розуміння суспільного життя. Він у короткій характеристиці творчості О.Стороженка зазначив, що чогось більшого понад зовнішню красу вимагати од них (оповідань) не можна: автор ніколи не сягає в глиб події, не спиниться над внутрішнім її змістом, а промайне зверху над подіями, беручи їх здебільшого з гумористичного боку”[38]. Звичайно, з такою думкою можна погодитися, але лише частково, тому що серед Стороженкових оповідань зустрічаються твори різні за глибиною змісту, крім того, дуже часто гумор це всього лиш маска, яка приховує істину.
О.Стороженко був змушений подорожувати впродовж свого життя. Певною мірою його службове становище залишило слід у душі, стало елементом внутрішнього роздвоєння, а може, в самій вдачі його таїлося щось, що відтягало його від реального побуту в країну фантазії”[39]. Та можемо бути впевнені, що всі ці чинники позитивно вплинули на творчість О.Стороженка, зробивши її цікавою для дослідження.
На жаль, монографічних праць про творчість О.Стороженка немає й досі. Спадщина письменника частково проаналізована лише в Історіях української літератури”, у передмовах до видань його творів та в окремих статтях.
Оцінюючи творчість О.Стороженка як суто романтичну, дехто з дослідників спробував розробити ще й класифікацію малої прози письменника. Так, М.Петров ділить його оповідання на 2 групи: етнографічні та історичні. О.Огоновський класифікує оповідання, до яких зараховує й роман „Марко Проклятий”, на 6 груп:
· Легендарно-історичне („Марко Проклятий”);
· Оповідання побутові на засновку історичному („Матусине благословення”, „Межигорський дід”, „Кіндрат Бубненко-Швидкий”, „Прокіп Іванович”, „Дорош”, „Споминки про Миколу Леонтійовича Коржа”);
· Оповідання побутові з закраскою гумористичною („Вуси”, „Голка”);
· Оповідання побутові на засновку переказів людових („Закоханий чорт”, „Сужена”, „Чортова корчма”, „Мірошник”);
· Приказки („Не вчи лінивого молотом, а голодом” і т.д.);
· Оповідання забавне („Не в добрий час”).
На відміну од нього, Дм.Чижевський, як і М.Петров, ділить оповідання на 2 групи: фантастичні або історичні. Крім того, він виокремлює підгрупу спогади”. Детальніший поділ подав М.Зеров, який виокремив 3 групи творів письменника:
· Гумористичні оповідання, засновані на історичних анекдотах (Голка”, Вуси”);
· Ілюстрації до народних приповідок (Се така баба, що їй чорт на махових вилах чоботи оддавав”) оповідання зі складним набором сюжетів (Не в добрий час”);
· Історичні оповідання (у тому числі оповідання-портрети, наприклад, Кіндрат Губенко-Швидкий”).
І.Денисюк у монографії Розвиток малої прози XIX початку XX століття” розглядає фольклорно-етнографічні оповідання, оповідання-приказки, історичні оповідання (серед них теж присутні оповідання-портрети), новели. На відміну од нього, Є.Нахлік у розвідці Українська романтична проза 20-60 років XIX століття” писав про історичні оповідання, оповідання-нариси, оповідання-ідилію (Сужена”). А от Р.Міщук у книзі „Українська оповідна проза 50-60 років XIX століття” подав загальну класифікацію малої прози того періоду за трьома принципами: 1) з погляду проблематики (соціально-побутові, родинно-побутові, етнографічно-побутові, фольклорно-етнографічні); 2) з погляду творчого методу (реалістичні, романтичні); 3) з погляду стилістичного забарвлення (ліричні, гумористичні)[40]. Але водночас жоден із дослідників не охопив цими класифікаціями усієї творчої спадщини письменника. Одні з них занадто загальні, інші дуже роздрібнені. Пропонуючи власну класифікацію, спробуємо синтезувати класифікації, запропоновані нашими попередниками, але водночас візьмемо до уваги походження мотивів, сюжетно-композиційні особливості, образну систему тощо.
Отже, малу прозу О.Стороженка умовно можна поділити на соціально-побутові оповідання-прислів’я й оповідання-приказки, власне соціально-побутові, фольклорно-етнографічні, фольклорно-історичні з елементами ідилії, автобіографічні, химерні” оповідання та новели.
Не менше питань виникає при визначенні жанру більших прозових полотен. Так, твори Братья-близнецы” і Марко Проклятий” в Історії української літератури XIX століття” О.Гончар розглядає як повісті. П.Хропко зазначав, що Братья-близнецы” роман, а Марко Проклятий” повість. На відміну од цих дослідників, Є.Нахлік називає твір Марко Проклятий” романом. Таким чином, перед нами постає завдання обґрунтувати власне жанрове визначення цих творів.
У сучасному літературознавстві й досі немає чіткого розмежування повісті і роману. Причиною цього, безумовно, є те, що „поняття жанр не монолітне”[41]. Спираючись на дослідження жанрової системи у просторі літературознавства Н.Копистянської, можемо говорити про чотири взаємопов’язані, взаємозумовлені спіралі[42] і дати жанрове визначення великим прозовим полотнам О.Стороженка: стороженківський роман-хроніка Братья-близнецы” і стороженківський готичний роман „Марко Проклятий”.
Але повернемося до проблеми жанрового визначення. Отже, якщо для жанрового розрізнення використовувати такі ознаки: роман охоплює все життя героя, а повість лише частину”, автор повісті прагне не стільки до широти охоплення дійсності, скільки до глибини розкриття конфлікту”[43] і т.д., то це призведе до ще більшої плутанини і непорозумінь. Необхідно пам’ятати, що деякі дослідники (Тинянов у статті „Про літературну еволюцію”) пишуть про те, що впродовж певного часу відбувається еволюція жанру і не можна говорити про стабільні жанрові ознаки. Однак варто звернути увагу на три основні особливості роману, які називає М.Бахтін: 1) стилістична тривимірність роману з багатомовною свідомістю, реалізованою в ньому; 2) докорінна зміна часових координат літературного образу в романі; 3) нова зона побудови літературного образу в романі, саме зона максимального контакту з теперішнім (сучасністю) у його незавершеності”[44]. І саме такі риси характерні для роману Марко Проклятий” О.Стороженка, зокрема, літературна незавершеність, продовженням якої можна вважати химерну прозу” XX століття (творчість О.Ільченка). Чи не визначальними особл

bibliography

ВИСНОВКИ

Запізнілий” романтик О.Стороженко не був популярним у другій половині XIX століття. Однією з причин неуваги читачів і критики у той період стала велика зацікавленість творчістю письменників-реалістів, зокрема Марка Вовчка. Актуальними були твори, в яких розкривалася соціальна несправедливість, реальні страждання простого народу. А О.Стороженко у своїх творах немовби йшов не в ногу з часом. Його звинувачували у байдужості, а оповідання розглядали крізь призму асоціальності, тим самим підкреслюючи їхню меншовартісність. Та насправді О.Стороженко виконував програму „Основи”, на сторінках якої друкувалися твори, де зверталися до козацько-хуторської екзотики, до старовини. Так, О.Стороженко продовжив традиції Гр.Квітки-Основ’яненка, використовуючи у своїх творах романтичне, іноді сентиментальне забарвлення. Він намагався поєднувати реально-побутові та легендарно-фантастичні сюжети, елегійні мотиви та анекдоти, ліричні медитації та бурлеск, що нагадувало художньо-естетичні принципи М.Гоголя. Однак через власні суб’єктивні погляди на історію та реальну дійсність О.Стороженко робить це дуже поверхово. Більше схожості у нього з М.Гоголем у створенні пейзажів, особливо у розмаїті та колориті фарб. Хоча і тут О.Стороженко створює національно-романтичний, дещо старомодний пейзаж, для якого властиві насиченість і густота кольору, гіперболізація та уособлення. Саме таке зображення природи викликало у критиків кпини і досить жорсткі зауваження. Що ж до гумористичної традиції, то О.Стороженка можна вважати послідовником І.Котляревського та А.Гулака-Артемовського. Він вміло використовував сюжети з народної творчості, розкриваючи гумористичні ситуації у традиційній для них сфері. Зокрема, сміх, притча виступають у нього засобами для встановлення гармонії у житті. Індивідуальним досягненням письменника стали багатство мови і розширення амплітуди оповідача. Недаремно, оцінюючи творчість О.Стороженка, дослідники наголошували, що він майстерний оповідач. Його оповідь динамічна, експресивна, жвавість викладу виникає завдяки урізаним граматичним формам. Не менш важливою стала помітна присутність авторської точки зору, бо таким чином митець прагнув утвердити якусь моралістичну істину. О.Стороженкові вдалося вміло поєднати традицію і новаторство у сюжетно-композиційній структурі, яка формується за принципом нанизування подій; в образній та наративній системах, де основним елементом стала прямолінійна залежність між характером персонажа та його вчинками. Письменник зумів створити розважально-повчальну літературу з глибоким морально-етичним змістом, в якому переплетені народний (міфологічно-фольклорний) та християнський світогляди. Безперечно, джерелами творення сюжетів були народні жанри: прислів’я та приказки, легенди та перекази, казки та анекдоти. О.Стороженко не просто копіював чи олітературнював народні сюжети, він їх переосмислював, комбінував, розвивав, створюючи галерею самобутніх персонажів. Характери їх переважно індивідуальні, лише деякі риси поєднують літературних героїв з їх народними прототипами. Так, образ єхидної баби чи чорта був відмінний від тих казкових героїв, які знайомі з дитинства. Зокрема, чорт у творах О.Стороженка виступає як вірний побратим (Закоханий чорт”). Він здатний заради кохання на добрі вчинки і не боїться покарання і навіть смерті від рук інших чортів.
Не лише образна система малої прози підкреслює самобутній стиль письменника. О.Стороженко створив власні жанрові різновиди. Таким чином, враховуючи сюжетно-композиційні та тематичні особливості, жанрове походження можна виокремити: фольклорно-етнографічні (серед яких оповідання-прислів’я та оповідання-приказки), етнографічно-побутові, фольклорно-історичні з елементами ідилії, соціально-побутові (серед яких соціально-побутова повість та оповідання-портрет з автобіографічними елементами), химерні” оповідання, новели тощо. Кожна з цих груп має свої ознаки, які впливають на композиційну структуру оповідання, розвиток сюжетної лінії, створення образів.
Фольклорно-етнографічні оповідання мають таку особливість, як синтетичність сюжетів. Їхні фабули поєднують у собі декілька мотивів: Два брати” народний (казка про бідного і багатого братів) та біблійний (оповідь про Іова, наявність образів ангела, апостола Петра); Дурень” містить три різні сюжети, які взяті з казок про дурня. Отже, і в цих оповіданнях образна система, сюжетно-композиційна структура знов-таки відрізняються від народних.
Близькі за сюжетно-композиційними і наративними особливостями до фольклорно-етнографічних творів оповідання-прислів’я та оповідання-приказки, які відрізняються насамперед генезою. Оповідання-прислів’я також, на відміну від оповідань-приказок, мають розгорнутіший і детальніший сюжет, персонажі наділені індивідуальними характерами. Зокрема, жіночі образи Катерини (Се така баба, що їй чорт на махових вилах чоботи оддавав”), Палажки (Вчи лінивого не молотом, а голодом”), Хвеськи (Лучче нехай буде злий, ніж дурний”) мають деяку подібність із своїми народними прототипами. О.Стороженко створив цих персонажів яскравими, колоритними. Їх неможливо сплутати, адже перед читачем постають: добра і чуйна молодиця Катерина, яка загубила власну гармонію і потрапила у підступну пастку наклепів єхидної баби; лінива і вперта Палажка, яку розумне навчання свекра перетворює” на справжню господиню, покірну дружину. І найбільше захоплення викликає образ Хвеськи сильної жінки, в якій у певній мірі проявляються окремі риси емансипантки. Вона сама обрала собі чоловіка, але, зрозумівши, що помилилася, обирає самотність. А от для оповідань-приказок властиві стислість викладу, лаконічний і простий сюжет, сталість характерів. Як і в байці, Ворона і Рак (Не впусти рака з рота”) уособлюють риси характеру людини. Для Ворони властиві дурість і хвалькуватість; а Раку притаманні розум і хитрість. Аналогічно можна говорити про простодушність, наївність дядька і хитрість та чіткий розрахунок племінника (Вивів дядька на сухеньке”).
Не менш цікавим є етнографічно-побутове оповідання „Межигорський дід”, в якому є незвичні сюжетно-композиційні та наративні особливості.
Найбільше вирізняються серед малої прози О.Стороженка химерні” оповідання, які вважають підґрунтям створення аналогічної прози у XX столітті. Химерні” оповідання дуже близькі до романтичних фантастичних творів XIX століття. Але „химерним” оповіданням притаманні різновиди умовності: найчастіше характеріологічна та ситуаційна. Властиві також власне Стороженкові риси, які виділяють ці оповідання на тлі інших, зокрема, двосвіття, метаморфози героїв, хронотопне переміщення, місце і час розгортання подій, наявність сміху і народної фантастики. Химерні” оповідання О.Стороженко написав українською та російською мовами. Манера написання їх відрізняється, бо у російськомовних творах О.Стороженко зосередив увагу на детальному відтворенні побутово-етнографічних особливостей того чи іншого регіону України, поєднав у сюжеті кілька повір’їв чи легенд, таким чином, скомбінував фабулу. Українські химерні” оповідання також мають свою особливість, яка полягає у складних сюжетно-композиційних структурах (обрамлення, вставні епізоди, порушення сюжетної лінії та ін.).
Не меншу роль відіграв О.Стороженко у розвитку готичної або химерної” прози. Особливим за жанрово-стильовими ознаками є готичне оповідання Примари Несвізького замку”, в якому письменник використав готику як принцип організації тексту, бо він прагнув охопити великий історичний період, показавши розвиток Польщі як держави, яка з часом перетворилася на частину Російської імперії. Але якщо уважно проаналізувати, то історія роду Радзивілів, їх роль у державотворенні всього лиш маска. Насправді О.Стороженко прагнув розкрити політичну ситуацію у Російській імперії XIX століття. Він використав подвійну інтерпретацію фабули, що дала йому можливість сказати відверто про справжні події у Росії.
Історичні оповідання мають ідилічне забарвлення, що їх наближає до сентиментальних творів Гр.Квітки-Основ’яненка. У них О.Стороженко ідеалізував козацьку минувшину, сумував разом із своїми персонажами. Він, як і його герої, хотів повернення тих золотих” для України часів. Справжня козацька слава залишилася у минулому, у спогадах Стороженкових персонажів, які не видавалися настільки величними, як їхні предки. Історичні умови склалися так, що кожен козак поміняв шаблю на рало, став хліборобом не лише за ремеслом, а й за духом.
Серед малої прози О.Стороженка можна виокремити дві новели, написані на основі фольклорного анекдоту. В основі сюжетних ліній творів Вуси” і Голка” також покладено розповідь про певні історичні періоди, тому новели дуже близькі до історичних оповідань і відрізняються лише за композиційною структурою. Основні ознаки цих новел стислість розповіді, цікавий конфлікт, сюжетотворча деталь, сформованість характерів та новелістичний поворот”. Саме вони вплинули на особливості створення сюжетно-композиційної структури та нарацію, а отже, на жанровий різновид.
У соціально-побутових оповіданнях О.Стороженко показав у всій своїй потворності соціальну несправедливість. Але, на відміну від Марка Вовчка, Б.Грінченка та інших письменників-реалістів, він підходив до досить складних ситуацій із бажанням зрозуміти, як їх вирішити, а іноді все-таки створити ідеальне завершення реальної проблеми (оповідання Подкидыш”). Письменник також показав і реальну дійсність, в якій життя людини може бути іграшкою в руках вищих чиновників, можновладців (оповідання Убийца”, повість Тетушкина молитва”). Крім того, для соціально-побутових оповідань властивими стали такі ознаки, як розважальний колорит та стилізація мови.
Дещо осторонь знаходиться оповідання-портрет „Воспоминание”, в якому О.Сторженко традиційно для такого жанру змалював реальну людину М.Гоголя, базуючи свою розповідь на особистому знайомстві з ним.
Більшість зразків малої прози О.Стороженка це твори з уснооповідною манерою викладу, характерною для народної творчості. Але попри все О.Стороженко розширив можливості оповідача, зокрема серед його творів є я-оповідання”, де автор і наратор одна і та ж особа (Изворотливый малорос”, Лесной дидько и непевный”, Воспоминание”, Парижские тайны”, Матусино благословение”, Сусіди”, Кіндрат Бубненко-Швидкий”). Крім того, оповідач також є водночас і персонажем даних оповідань, активним учасником подій або їх свідком (Колбаса”, Голова себе на уме”, Подкидыш”, Убийца”, Тетушкина молитва”). Є декілька оповідань Спомин про Микиту Леонтійовича Коржа”, Межигорський дід”, Прокіп Іванович”, Дорош”, Мірошник”, в яких наратором виступає персонаж твору, розповідь ведеться від першої особи. Особливою манерою викладу вирізняється оповідання Межигорський дід”, де оповідач забудькувата бабуся, і її розповідь нагадує потік свідомості”. Крім того, в історичних оповіданнях Прокіп Іванович”, Дорош”, Мірошник” один і той самий наратор Грицько Клюшник. У творах Прокіп Іванович” та Мірошник” він також і активний учасник подій, тому розповідь емоційно забарвлена і стилізована.
О.Стороженко зробив немалий поступ у сфері нарації, однією з особливостей було те, що він завжди уявляв перед собою слухача або читача. Напевне, тому в його химерних” оповіданнях Закоханий чорт”, Чортова корчма”, Стехин Ріг” присутні два наратори: сам автор і його співрозмовник, який розповідає основний сюжет твору. Таким чином, перший оповідач (О.Стороженко) ставав слухачем, міняючись ролями зі своїми співрозмовниками: дідом, двома юнаками.
Ще одним сюжетотворчим елементом є топос дороги, що уособлює шлях очищення душі, мандрівку у минуле, пошук долі, життєву стежину.
Отже, мала проза О.Стороженка різножанрова. У кожній групі творів письменник використовував відмінні за походженнями мотиви, що впливало своєрідність творення сюжетно-композиційних структур та образних систем, і, безумовно, наративних особливостей.
Крім малої прози, О.Стороженко написав два романи Братья-близнецы” і Марко Проклятий”. Твір Братья-близнецы” роман-хроніка, який суттєво відрізняється від аналогів як в українській, так і світовій літературах. Зокрема, попри реальне зображення історичних та побутових подій XVIII століття, О.Стороженко вводить у композицію роману вставні елементи: легенди, листи, сни, які властиві для романтичних творів. На відміну від А.Свидницького (Люборацькі”), О.Стороженко створив ідеальні взаємини між батьками і дітьми, прагнув переконати, що ідеали минулого стали основою сучасного життя. Через те персонажі роману О.Стороженка мають статичні характери: вони або погані, або хороші люди.
Роман Люборацькі” А.Свидницького був надрукований пізніше, ніж роман Братья-близнецы” О.Стороженка, і тому не міг бути зразком для наслідування. Навпаки, при створенні образної системи у романі письменник використав гоголівський типаж, в основі якого лежать специфічні прізвища героїв, а в них закладено головну рису в характерах персонажів. Так, прізвище головних героїв Бульбашки, яке вказує, що козацтво на Україні перевелося. Хоча О.Стороженко прагнув довести, що сила духу і любов до рідної землі у цих дрібних поміщиків не знівелювалася. Крім того, була представлена галерея персонажів, дрібних поміщиків, які лише ганьбили славне колись козацьке ім’я свого роду.
Образна система у романі Братья-близецы” особлива, бо О.Стороженко використав двійниковий міф для створення образів Семенка та Івана Бульбашок і характерологічну умовність (образи Гаркуші та Мельхиседока). Таким чином, підсилив зацікавлення сюжетом, доповнивши його елементами загадковості. Зокрема, він проявився в химерних” персонажах. Гаркуша з одного боку добрий розбійник, з іншого посланець Бога. Він вважає, що його може врятувати лише щира молитва. Адже Гаркуша проливав крові, спокушав чужих жінок. Він загадка, бо водночас це загублена душа, вічний мандрівник і ангел-охоронець. Його місія незрозуміла, а О.Стороженко не бажав розтлумачити поведінку власного персонажа, тому можна прийти до висновку, що Гаркуша є присутній на землі для здійснення вищої мети.
Мельхиседок це уособлення релігійного пласту в романі. Порівнявши його з аналогічним персонажем із роману О.Ільченка та біблійним архетипом вічного священика, безумовно, стає зрозуміло, що О.Стороженко прагнув показати зв’язок між людьми і Богом. Він використав таку портретну деталь, як очі, що є дзеркалом душі, і надав смислове навантаження погляду, який став у романі Братья-близнецы” носієм добра.
Цей роман одна з перших спроб написати реалістичний твір з об’єктивним наратором, але О.Стороженко все-таки використав елементи романтизму. Письменник створив мозаїчне епічне полотно, тому що, виділивши три основні теми, використавши автобіографічні моменти, йому не вдалося об’єднати їх довкола якоїсь центральної події чи центральної особи.
Твір Марко Проклятий” своєрідний експеримент. Для нього властиві риси готичних, химерних”, фольклорно-міфологічних, історичних творів. Певною мірою роман Марко Проклятий” вплинув на розвиток химерної” прози XX століття, був її своєрідним підґрунтям. Спираючись на теорію повісті та роману, вважаємо, що твір Марко Проклятий” це роман. На це вказує: по-перше, сюжетно-композиційна структура; по-друге, часово-просторові переміщення, тобто хронотопна система; по-третє, особливості сюжетно-композиційної структури, образна система. Усе це знайшло продовження в українській химерній” прозі XX століття.
У романі Марко Проклятий” основний зміст базується на етичному світогляді українського народу. Крім того, О.Стороженко вдало поєднав і розкрив міфологічний та національно-історичний коди, тому реальні події часів Б.Хмельницького можливо проаналізувати з допомогою міфологічної та релігійної систем. Так, у центрі твору особа Марка Проклятого, яка створена за принципами готичного роману. Адже персонаж це сильна, цілеспрямована, пристрасна людина, здатна на безумні вчинки. Свою лиху долю він пояснює сам, розповідаючи події минулого. Таким чином, бачимо, що життєвий” шлях Марка повністю відповідає загальноєвропейській міфологічній схемі народження героя. А отже, цей персонаж, архетипом якого став Вічний Жид, близький до інших аналогів у світовій літературі: Скезоні в Італійці” Радкліфа, Амброзіо в Монасі” Льюїса, Мельмоті в Мельмоті-блукачі” Метьюріна. Деталі і мотиви, що об’єднують Скезоні, Амброзіо, Мельмота і Марка Проклятого, це погляд, який навіює страх; безсмертя і вічне блукання світом, що стали карою за гріхи. Для кожного з цих перснажів також характерні риси, в яких виражені національні особливості морально-етичного світогляду.
Завдяки символічності у романі Марко Проклятий” чітко виділяються міфологічне начало, готичні елементи та романтичні особливості. О.Стороженку вдалося детально розкрити християнську дидактику і тезово змалювати національно-визвольну боротьбу. Історичні події стали швидше обрамленням для відтворення життя українського Агасфера. Через те письменник наскрізною темою обрав вічний двобій добра і зла. Він створив персонажів, які займають бінарні позиції. Серед героїв упродовж розвитку сюжету Марко Проклятий перемістився з одного полюсу на інший. Перш за все, він великий грішник, якого не приймає ні земля, ні пекло, ні небо, здається, Марко Проклятий це носій зла. Його гріхи виправдати важко. Але згодом Марко намагається допомогти українцям у здобутті волі та збереженні віри. Він зрозумів свої помилки. А зустріч з Кобзою змінили Марка, перетворили його на добру людину. На противагу йому Єремія Вишневецький і Максим Кривоніс носії зла, бо вони нібито керуються вищою метою”: вбиваючи невинних людей, а насправді підживлюють власну гординю, самоутверджуються себе в очах підлеглих. На відміну від них, Павло Кобза ідеальний ватажок, розумна і чуйна людина, патріот, вірний побратим. Завдяки особливій системі створення персонажів О.Стороженко індивідуалізує вічну проблему добра і зла. І тому його роман Марко Проклятий” можна також вважати зразком готичної прози.
Отже, О.Стороженко створив різножанрову романтичну й реалістичну прозу, збагатив образну систему, розширив наративні та стилістичні особливості оповідань і романів. Своєю творчістю він безпосередньо вплинув на розвиток української літератури, поєднавши національну специфіку із загальноєвропейською традицією.

БІБЛІОГРАФІЯ
1. Адмони В. Поэтика и действительность. Л., 1975. 309с.
2. Айзеншток І. Українські поети-романтики // Українські поети-романтики 20-40-х років XIX століття. К., 1968. 635с.
3. Алексеев М.П. Ч.Р.Метьюрин и его Мельмот-скиталец” // Метьюрин Ч.Р. Мельмот скиталец . М.: Наука, 1983. С.531 638.
4. Андреев М. Фольклор и литература. М., 1936. 178с.
5. Балушок В. Архаїчні витоки образу Марко Проклятий // Слово і час. 1996. №11-12. С.73-76.
6. Барахов В.С. Литературный портрет (Истоки, поэтика, жанр). Ленинград: Наука, 1985. 316с.
7. Бахтин М.М. Литературно-критические статьи. М.: Художественная литература, 1986. 545с.
8. Бахтин М.М. Формы времени и хронотопа в романе // Вопросы литературы и эстетики. М., 1978. С.34-261.
9. Берґсон А. Вступ до метафізики // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки XX століття / за ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. С.55-64.
10. Бернштейн М.Д. Основа” і літературний процес 60-х р.р. // Радянське літературознавство. 1974. № 7-8. С.65-87.
11. Бикова Л.Г. Прозаїки „Основи” // Історія української літератури другої половини XIX століття / за ред. В.М.Поважної. К., 1979. С.84-90.
12. Білецький О. Зібрання праць у п’яти томах. К.: Наукова думка, 1966. Т.3. С.490-494.
13. Білецький Л.Т. Основи української літературно-наукової критики . К.: Либідь, 1998. 408с.
14. Білецький Ф.М. Оповідання. Новела. Нарис. К., 1966. 89с.
15. Білітюк Л. Жанр і зміст художнього твору як проблема. Луцьк, 1998. 30с.
16. Бондар М.П. Жанр і система жанрів. Деякі теоретичні та історико-літературні аспекти // Радянське літературознавство. 1984. №7. С.7-19.
17. Бочаров С. Характеры и обстоятельства // Теория литературы. Основные проблемы в историческом освещении. Образ, метод, характер. М., 1962. С. 312-451.
18. Буало Н. Мистецтво поетичне. К., 1967. 136с.
19. Васильківський О.Т. Жанровий аналіз літературного твору // Радянське літературознавство. 1976. №2. С.50-61.
20. Волинський П.К. Основи теорії літератури (Вступ до літературознавства). К.: Радянська школа, 1967. 363с.
21. Волинський П.К. Розвиток літературних напрямів в українській літературі XIX століття // Волинський П.К. З творчого доробку: Вибрані статті. К.: Дніпро, 1973. С.3-38.
22. Волинський П.К. Український романтизм у зв’язку з розвитком романтизму в слов’янських літературах // Волинський П.К. З творчого доробку: Вибрані статті. К.: Дніпро, 1973. С.39-81.
23. Вопросы романтического миропонимания, метода, жанра и стиля. Калинин, 1986. 150с.
24. Власенко В.О. Український дожовтневий роман: (Проблематика. Образна система. Поетика). К.: Дніпро, 1983. 150с.
25. Гадамер Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М.: Прогресс, 1988. 699с.
26. Гей Н.К. Художесттвенная література. Поэтика. Стиль. М.: Наука, 1975. 471с.
27. Гінзбург Л.О. О психологической прозе. Изд. 2-е. Л.: Художественная литература, 1976. 448с.
28. Гоголь Н.В. Вий // Гоголь Н.В. Избранные сочинения в 2 томах. М.: Художественная литератра, 1978. Т.1. С.330-362.
29. Гоголь Н.В. Повесть о том, как поссорился Иван Иванович с Иваном Никифоровичем // Гоголь Н.В. Избранные сочинения в 2 томах. М.: Художественная литератра, 1978. Т.1. С.362-403.
30. Гоголь Н.В. Портрет // Гоголь Н.В. Избранные сочинения в 2 томах. М.: Художественная литератра, 1978. Т.1. С.453-498.
31. Гоголь Н.В. Старосветские помещики // Гоголь Н.В. Избранные сочинения в 2 томах. М.: Художественная литератра, 1978. Т.1. С.215-234.
32. Гоголь Н.В. Страшная месть // Гоголь Н.В. Избранные сочинения в 2 томах. М.: Художественная литератра, 1978. Т.1. С. 152-185.
33. Гоголь Н.В. Тарас Бульба // Гоголь Н.В. Избранные сочинения в 2 томах. М.: Художественная литератра, 1978. Т.1. С.234-330.
34. Гоголь Н.В. Шинель // Гоголь Н.В. Избранные сочинения в 2 томах. М.: Художественная литератра, 1978. Т.1. С.498-524.
35. Голосовкер Я.Э. Логика мифа. М.: Наука, 1987. 217с.
36. Голубєва З.С. Нові грані жанру: Сучасний український радянський роман. Дослідження. К.: Дніпро, 1978. 280с.
37. Гончар О.І. Просвітительський реалізм в українській літературі: Жанри та стилі. К.: Наукова думка, 1989. 176с.
38. Гончар О.І. Художній стиль української прози Г.Ф.Квітка-Основ’яненка // Індивідуальні стилі українських письменників XIX поч. XX століть. Збірник наукових праць. К.: Наукова думка, 1987. С.72-129.
39. Горнятко-Шумилович А. Химерність” у повістях та романах Валерія Шевчука // Українська філологія: школи, постаті, проблеми: Збірник наукових праць міжнародної конференції, присвяченої 150-річчю від дня заснування кафедри української словесності у Львівському університеті (Львів 23-25 жовтня 1998р.) . Львів: Світ. Ч.1. 1999. С.263-267.
40. Горнятко-Шумилович А. Український химерний роман у контексті латиноамериканського магічного реалізму // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Львів, 2004. Вип.33. Част.2. С.227-234.
41. Грабович Г. Від мітів до критики // Сучасність. 1969. №5. С.74-87.
42. Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есеї, полеміка. К.: Критика, 2003. 631с.
43. Гром’як Р.Т. Давнє і сучасне: Вибрані статті з літературознавства. Тернопіль: Лілея, 1997. 271с.
44. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. К.: Либідь, 1993. Т.1. 392с.
45. Декс П. Семь веков романа. М.: Издательство иностранной литературы, 1962. 482с.
46. Денисюк І.О. Новела чи оповідання? // Жовтень. 1966. № 4. С.92-98.
47. Денисюк І.О. Поетика новели // Жовтень. 1969. -№ 10. С. 127-134.
48. Денисюк І.О. Розвиток української малої прози XIX- поч. XX ст. Львів: Каменяр, 1999. 276с.
49. Денисюк І.О. Способи оповіді в малій прозі Івана Франка // Українське літературознавство. 1963. Вип.7. С.10-17.
50. Димніч-Могила. Марко Горбатий. Історична мелодрама на 9 одмін. Сюжет за О.Стороженком. Х., 1929.
51. Дмитренко Т. Функції комічного у творчості Г.Ф.Квітки-Основ’яненка // Радянське літературознавство. 1986. №10. С.50-58.
52. Дончик В.Г. Грані сучасної прози. Літературно-критичний нарис. К.: Радянський письменник, 1970. 324с.
53. Дончик В. Історія і сучасність новелістики // Дніпро. 1980. №11. С. 150-155.
54. Дорошкевич О.К. Реалізм і народність української літератури XIX століття. К: Наукова думка, 1986. 309с.
55. Дорошкевич О. Українська культура в двох столицях Росії: Історично-літературний нарис. К., 1945. 37с.
56. Дунаєвська Л. Українська народна казка. К., 1987. 127с.
57. Дьяконова Н. Английский романтизм: проблемы эстетики. М.,1978. 208с.
58. Еліот Т.С. Музика поезії // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки XX століття / за ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. С.73-82.
59. Еліот Т.С. Функції літературної критики // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки XX століття / за ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. С.65-72.
60. Єфремов С. Історія українського письменства. К.: Femina, 1995. 687с.
61. Жанровые разновидности романа в зарубежной литературе XVIII XX веков. Киев Одесса, 1985. 148с.
62. Жирмунский В. и Сигал Н. Предисловие к переводу романа Замок Оранто” Г.Уолпола // Шелли Мери. Франкенштейн, или современный Прометей. Уолпол. Казот. Бекфорд. М.: Эксмо, 2005. С. 245-257.
63. Жирмунский В. и Сигал Н. Предисловие к переводу романа „Влюбленный дьявол” Ж.Казота // Шелли Мери. Франкенштейн, или современный Прометей. Уолпол. Казот. Бекфорд. М.: Эксмо, 2005. С. 393-408.