БАРОКОВА ПАРАДИГМА У ТВОРЧОСТІ ҐЮНТЕРА ҐРАСА : Барроковая ПАРАДИГМА В ТВОРЧЕСТВЕ Гюнтера Грасса

brief description

Львівський національний університет
імені Івана Франка

На правах рукопису

Варецька Софія Олександрівна

УДК: 821.112.2:7.035.419”(043.5)

БАРОКОВА ПАРАДИГМА У ТВОРЧОСТІ
ҐЮНТЕРА ҐРАСА

10.01.04 література зарубіжних країн

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
кандидат філологічних наук, доцент
Маценка Світлана Павлівна

Львів 2008

ЗМІСТ

ВСТУП 4
1. барокова парадигма У сучасному
літературно-теоретичному дискурсІ 14
1.1. Метаморфози бароко у круговерті культурного розвитку 14
1.2. Барокова парадигма: незавершений проект” 28
1.3. Поетологічні ознаки барокової парадигми 34
1.4. Бароко / модернізм / постмодернізм (необароко) 47
Висновки до Розділу 1 70
2. Роман Бляшаний барабан” Ґ.Ґраса крізь
призму барокової парадигми 73
2.1. Ґ.Ґрас як реципієнт німецького бароко та бароко
як константа індивідуальної манери Ґ.Ґраса 73
2.2. Ланки барокової спадкоємності” на прикладі роману
Бляшаний барабан” 77
2.2.1. Програмність” жанру пікарескного роману
Пікарескна субдомінанта Бляшаного барабана” 80
2.2.2. Інспірована бароко концепція сучасного світу 90
2.2.2.1. Оскар Мацерат як сучасний шахрай і блазень 91
2.2.2.2. Ґ.Ґрас та Г.Я.К.фонҐріммельсгаузен:
типологічні паралелі 101
2.2.3. Бароко як категорія віку культури”: хронотоп
роману Бляшаний барабан” 111
2.2.4. Дитячий” дискурс історії в романі 128

2.2.5. Полістилістика роману Бляшаний барабан”.
Алегоричні інтенції твору 137
Висновки до Розділу 2 147
3. Бароковість” естетичної програми Ґ.Ґраса
У світлі сучасної постмодерної доби 150
3.1. Барокова широта інтерпретаційного діапазону щодо питань
мистецтва 150
3.1.1. Повість Зустріч у Тельґте” автентична поетологічна
програма сучасних письменників (ідейні, естетичні,
історичні паралелі з XVII ст.) 159
3.1.2. Функції інтертекстуальних зв’язків із бароко в
романі Палтус” 170
3.2. Динаміка барокового дискурсу історії: вигадка та реальність
у романі Траєкторією краба” Ґ.Ґраса 177
Висновки до Розділу 3 186
Висновки 188
ДОДАТОК А 199
Додаток Б 210
додаток в 217
Список використаної літератури 229

Вступ
Кризовість епохи ХХ ст. вимагає від дослідників підбиття підсумків та аналізу накопиченого культурно-історичного досвіду з метою сприяння самопізнання та само орієнтації сучасної людини. Розглядаючи цей досвід назагал, констатують глибоку трансформацію форм культури, пов’язану зі зміною загальної духовної атмосфери. Спостерігається своєрідна спроба відновити втрачену цілісність однак у нових умовах морального й соціального буття.
Тоому характеризуючи ХХ ст. як літературну епоху, однією з її особливостей називають культурний синкретизм. Слова Т.С.Еліота про одночасну сьогоднішню присутність” усієї літератури не метафора. Відтак, характерною ознакою культури цього століття є постійні перекликання з віддаленими в часі епохами. Діалог із античністю, середньовіччям, бароко, класицизмом, романтизмом та іншими естетичними пластами набуває для сучасного письменника особливого значення. У такий спосіб заявляє про себе нова культурна свідомість, для якої існує єдиночасовий співмірний ряд, а не окремі ланки. Отже, без урахування інтересу та тяжіння сучасної культури до імен, стилів, художніх систем минулого не можна зрозуміти ХХ ст.
У цьому аспекті літературознавці відзначають жанрове оновлення сучасної літератури, урізноманітнення наратологічних стратегій, ускладнення часопросторового образу художньої дійсності, велике значення мають форми інакомовлення, надбанням літератури стала інтертекстуальність як полілог текстів, відбиваючи спрямованість до толерантності, комунікативності, деперсоналізації творчості, її діалогічного характеру. Показовим є творчий доробок видатного німецького митця, лауреата Нобелівської премії 1999 р. Ґюнтера Ґраса, який у своїх критичних статтях та в художній практиці безпосередньо звертається до барокової літературної спадщини задля того, щоб не лише дати їй належну оцінку, а першочергово на цьому ґрунті усвідомити закономірності сучасної постмодерної доби.
У світлі цих міркувань актуальність дисертаційного дослідження полягає в зверненні до провідної у сучасному науково-теоретичному дискурсі проблеми парадигматичних знань, що творять основу розуміння теперішніх процесів та явищ і з відсутністю часової дистанції лише частково піддаються окресленню. Продуктивним у вивченні барокової епохи є виявлення діалогічної природи бароко, яку розцінюють як здатність постійно актуалізувати свій зміст і формувати нові пласти в пізнанні людини. Аналіз епохи бароко цікавий і тим, що вона визначила динаміку формування культур наступних епох. Незважаючи на багато фактів, які підтверджують існування цієї літературної проекції, проблема функціонування й модифікації барокової парадигми в літературі ХХ ст. не отримала комплексного висвітлення в літературознавстві. Так, барокову парадигму розглядають як можливість прочитання чужою культурою” культури ХХ ст., а також представлення специфічної логіки сучасної культурної самосвідомості. Зворотно, характеристика художньо-філософської реальності бароко ХVII ст. з урахуванням досягнень сучасної наукової та художньої рецепції дозволяє поглибити й систематизувати інформацію про історичну барокову добу та її видатних представників. Вагомою при цьому є позиція щодо моделі розвою ідей, процесів, явищ в історичному ракурсі, яку в дисертації визначено як відтворення діахронічно віддалених форм мистецтва в різних напрямах, течіях, стилях окремо взятих митців. Тобто, ключовим механізмом визнають повторення, яке у вигляді спіралі демонструє не лише схожість, але й інноваційність як критерії визначення барокової парадигми в культурі ХХ ст. Неправильність” і невизначеність” бароко формулює характер його зіставлення з іншими художніми явищами, відтак це обумовлює й систему підходів до оцінювання та пізнання на його основі сучасної дійсності.
Відповідним актуальному стану науки про літературу є розгляд метаморфоз бароко в модернізмі та постмодернізмі, а також появи нового напряму необароко на зламі ХХ-ХХІ ст. При цьому увага зосереджена і на безпосередніх впливах барокової естетики на художні явища ХХ ст., і на їхньому ототожненні, і на принципі зближення персоналій”, і на використанні бароко як інтерпретаційної системи ХХ ст. Це дало можливість продемонструвати засвоєння й опрацювання різних підходів до поняття бароко”: історико-культурного, історико-типологічного, поняття епохи бароко”, барокового стилю, а також поєднання цих тлумачень, бароко як інтерпретаменту модернізму та постмодернізму, бароко як місця пригадування, порушивши принципову для сучасного літературознавства проблему термінотворення.
Із погляду функціонування барокової парадигми в сучасній німецькій літературі, безумовно, актуальною є інтерпретація творчості видатного німецького письменника, лауреата Нобелівської премії 1999 р. Ґюнтера Ґраса. Бароковість” художнього універсуму автора, його концепції мистецтва та історії, оригінальність стилю та мислення, синкретизм творчості привертають до нього увагу як до одного з найрепрезентативніших представників сучасного мистецтва, мислителя, політика, людини з активною життєвою позицією. На прикладі прози Ґ.Ґраса в дисертації аргументована бароковість як типологічна домінанта його творчості, що засвідчує творче засвоєння письменником барокових засад, їхнє використання як інтерпретаційної системи сучасності та істотний внесок письменника в структурування філософсько-художнього образу бароко, яким оперують сучасні митці, та на цій підставі образу дійсності ХХ ст.
Аналіз базової теоретичної літератури показав, що над комплексом окреслених проблем активно дискутують сьогодні й українські, і зарубіжні філософи, культурологи, літературознавці, критики. Міжнародні товариства, організовані ними конференції, конгреси, семінари із проблем бароко, окреслили напрями дослідження, однак, ще не прийшли до єдиної думки, особливо стосовно термінологічного апарату. Отже, науково-філософський дискурс бароко й далі залишається інтенсивним, свідченням цього є, зокрема фундаментальні періодичні видання Міжнародної робочої групи для дослідження бароко” (Вольфенбюттель, Німеччина). Особливо цінним у руслі досліджуваної проблеми є збірник праць Бароко в сучасності: німецькі письменники ХХ ст. як реципієнти німецької барокової літератури ” (Barock in der Moderne: Deutsche Schriftsteller des 20. Jahrhunderts als Rezipienten deutscher Barockliteratur” [251]). Окремі статті збірника присвячені рецепції бароко у період романтизму, в 20-х роках ХХ ст., у літературі НДР. Рецепції німецького бароко в тематичному плані та за принципом персоналій присвятив свою монографію Е.Маннак (Barock in der Moderne: Deutsche Schriftsteller des 20. Jahrhunderts als Rezipienten deutscher Barockliteratur” [252]). Дослідник звертає увагу й на Ґ.Ґраса як реципієнта бароко, обмежуючись, однак, аналізом повісті Зустріч у Тельґте”. Окремо слід виділити наукову розвідку А.Гаслінґера Ґюнтер Ґрас і бароко” [223], яка має узагальнюючий характер і швидше спонукає до подальшого дослідження, аніж пропонує вирішення проблеми. Попри значну кількість досліджень, присвячених сучасній рецепції бароко, а також об’ємні матеріали із творчості Ґ.Ґраса, у більшості випадків проблема бароковості творчості сучасного митця лише окреслена, що також спонукає до її обґрунтованого й переконливого вирішення.
Зв’язок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі світової літератури Львівського національного університету імені Івана Франка, узгоджена з її науковими програмами та планами і є складовою кафедральної держбюджетної теми Дослідження закономірностей розвитку світової та античної літератур” (державний реєстраційний номер 0105U004921).
Науковою метою роботи, відповідно до специфіки її проблематики та актуальності, є дослідження функціонування барокової парадигми у німецькому літературно-теоретичному дискурсі ХХ ст., зокрема її художньої реалізації у творчості Ґюнтера Ґраса.
Для здійснення цієї мети необхідно вирішити низку конкретних завдань:
· дослідити й узагальнити філософсько-культурологічний контекст поставленої проблеми;
· установити поетологічні ознаки барокової парадигми згідно з критеріями схожості з історичним бароко;
· визначити барокову парадигму щодо специфіки культури ХХст.;
· простежити взаємозв’язки бароко / модернізму / постмодернізму. Із цього погляду продемонструвати особливості розвитку німецької літератури ХХ ст., напрями науково-художньої рецепції бароко в ній, посилений інтерес до особистості і творчості Г.Я.К.фон Ґріммельсгаузена.
· проаналізувати діяльність Ґ.Ґраса як реципієнта бароко;
· з’ясувати найважливіші риси художнього універсуму Ґ.Ґраса, використавши барокову парадигму як інтерпретаційні ключі до його творчості;
· розглянути питання жанрової своєрідності Бляшаного барабана”, беручи до уваги використання Ґ.Ґрасом формально-жанрової маски пікарескного роману;
· провести типологічні паралелі поміж Бляшаним барабаном” та Сімпліцієм Сімпліциссімусом”, охарактеризувати й порівняти головних героїв, часово-просторовий образ змальованої реальності, концепцію історії та наратологічні стратегії авторів;
· продемонструвати полістилістику роману Бляшаний барабан”;
· на основі аналізу повісті Зустріч у Тельґте” та роману Палтус” засвідчити використання Ґ.Ґрасом методу структурної гомології та окреслити функції інтертекстуальних зв’язків у текстах;
· узагальнити інспіровані бароко концепції мистецтва та історії Ґ.Ґраса.
Об’єктом дослідження є механізми здійснення діалогу барокової парадигми та індивідуального світосприйняття Ґ.Ґраса, а також його художнього втілення на прикладі найпоказовіших щодо цього романів Бляшаний барабан” (Die Blechtrommel”, 1959), Палтус” (Der Butt”, 1977), Траєкторією краба” (Im Krebsgang”, 2002) та повісті Зустріч у Тельґте” (Das Treffen in Telgte”, 1979).
Предметом дослідження є барокова парадигма у німецькій літературі ХХ ст., її поетологічні особливості, циклічна відтворюваність барокових форм, мотивів, образів у сучасній літературі, закономірності формування типологічних зв’язків.
Теоретико-методологічну основу дисертації становлять праці з рецептивної поетики і феноменології (Р.Інґарден, В.Ізер, Г.Яусс, К.Штрім, О.Червінська, А.М.Левідов, І.П.Ільїн та ін.), структурної семіотики і теорії інтертекстуальності (Р.Барт, У.Еко, Ю.Крістєва, Ю.Лотман), теорії часопростору (М.Бахтін, Р.Козеллек, Д.Затонський, Н.Копистянська). Відповідно до поставлених завдань, зокрема, при вивченні особливостей літературної еволюції та стадіальності розвитку мистецтва, здійснено історико-культурологічний аналіз із використанням праць таких учених, як Д.Чижевський, Л.Ушкалов, Б.Криса, Д.Затонський, І.Заярная, Ю.Віппер, О.Морозов, С.Авєрєнцев, М.Над’ярних, Я.Буркгардт, Г.Вьольфлін, І.Вінкельманн, К.Гартман, К.Ґурліт, В.Беньямін, Р.Козеллек та ін. При дослідженні трансформацій барокової парадигми дисертантка послуговувалася науковим доробком Ф.Ніцше, О.Шпенглера, Х.Ортега-і-Ґассета, В.Беньяміна, Ж.Делеза, М.Фуко, Т.Гундорової, Н.Пахсарьян та ін. При вивченні специфіки індивідуальної художньої манери Ґ.Ґраса опрацьовані дослідження українських теоретиків літератури К.Шахової, Д.Затонського, І.Млєчиної та наукова розвідка Н.Сняданко, а також дослідження зарубіжних учених Ґ.Формвеґа, Д.Штольца, М.Юрґса, Ф.Нойгауса, С.Мозер, П.Ерґарда, С.Єндровіака, Г.Ґокеля та ін.
У роботі використано комплексну методику дослідження: поєднання історико-літературного, типологічного та порівняльно-історичного методів, які дають змогу виявити зв’язки й типологічні відповідності ХVII ст. і ХХ ст. Залучено також методологію структуралізму та постструктуралізму для висвітлення наратологічних стратегій і демонстрації повторюваності окремих художніх форм та мотивів. Використано положення рецептивної естетики. Окремі аспекти лінгвостилістичного аналізу покликані засвідчити полісемантику роману Бляшаний барабан”. Часово-просторовий аналіз організації художньої дійсності сприяє розкриттю ідейно-образного світу письменника. Методика інтертекстуального аналізу застосована для вивчення цитатної практики Ґ.Ґраса.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше в українському літературознавстві системно продемонстровано значення барокової парадигми в німецькій літературі ХХ ст. Враховуючи феномен бароко у ХХ ст.”, який зумовлений великим інтересом до історичного бароко філософів, культурологів, літературознавців, а згодом і митців, відтак надзвичайним впливом барокової естетики на світосприйняття людини ХХст. і спробами інтерпретації сучасних явищ на підставі барокової моделі, стверджується й обґрунтовується існування і функціонування у сучасній культурі барокової парадигми, наслідком чого є цікаві художні явища, які демонструють несподіваний пізнавальний потенціал художнього осмислення дійсності. У дисертаційному дослідженні барокова парадигма розуміється як закорінена в естетиці бароко поетологічна модель, яка завдяки своїй відкритості, динамічності, синтезуючому характерові органічно зіставляється із художніми явищами ХХ ст., результатом цієї взаємодії стає їхня оригінальність, а сама модель демонструє нові художні, наративні, пізнавальні можливості. У такому вигляді означена проблема комплексно ще не вивчалася, а здебільшого мала постановчий характер.
У роботі доведено, що творчість Ґ.Ґраса в широкому філософсько-культурологічному контексті виділяється як приклад особливо плідного втілення барокової парадигми при конституюванні письменником образу ХХст. на матеріалі німецької історії. Вперше в українському літературознавстві на конкретному матеріалі поглиблено розглянуто жанрову специфіку сучасного пікарескного роману. Заакцентовано увагу на творчості видатного німецького барокового письменника Г.Я.К.фон Ґріммельсгаузена, якого сьогодні вважають класиком світової літератури й зачинателем великої європейської романної традиції, що, безумовно, вимагає ґрунтовнішого дослідження його літературного спадку. Стосовно цьому мовиться про сімпліціанський спосіб наративного конструювання світу” як конгеніальне відкриття пікарескної манери оповіді, що продуктивно застосовує Ґ.Ґрас.
Уперше запропоновано пояснення деяких аспектів інноваційності творчості Ґ.Ґраса за допомогою барокової парадигми. В Україні творчість усесвітньо визнаного німецького митця ще маловідома. Переклад роману Бляшаний барабан” українською мовою (майстерно виконаний Олексою Логвиненком, Київ: Юніверс, 2005), безумовно, став приводом до початку поглибленої рецепції Ґ.Ґраса. Тому дослідження його творів щодо аналогій, запозичень, асоціацій, стилізації, інтертекстуальності, використання топосів, символів, емблем, типологічних зв’язків, стилістичної спорідненості з віддаленою епохою, є внеском не лише в ґрасіану, але й у розуміння та сприйняття історичного бароко. У дисертаційній роботі здійснено поглиблення уявлення про розвиток літературного процесу, про ставлення в ХХст. до традиції, про розкриття механізмів модернізації літератури, показано співвідношення теорії літератури з художньою практикою. В орбіту дослідження включені тексти, які, окрім Бляшаного барабана”, досі були позбавлені особливої уваги літературознавців та критиків (повість Зустріч у Тельґте”, романи Палтус” та Траєкторією краба”). У філософсько-художньому контексті узагальнені концепції мистецтва та історії Ґ.Ґраса.
Теоретичне значення отриманих результатів полягає в тому, що й предмет, і проблематика цього дослідження розширюють коло тем та аспектів вивчення сучасної німецької літератури українськими літературознавцями. Положення й висновки дисертації можуть бути використані при дослідженні історико-літературного процесу й теоретичних проблем розвитку історії сучасної німецької та європейської літератури ХХ-ХХІ ст.
Практичне значення отриманих результатів полягає в можливості їхнього достатньо широкого застосування в руслі подальшого дослідження специфіки художнього світу Ґ.Ґраса, розвитку сучасного німецькомовного роману, визначення основних тенденцій літературного процесу сьогодні. Матеріали дисертації можна використовувати при розробці загальних (історія світової літератури, теорія літератури), та спеціальних (типологія німецькомовного роману ХХ ст.) курсів вищих учбових закладів. Також результати дослідження варто враховувати при відборі сучасних творів німецької літератури для перекладу й видання.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації пройшли апробацію під час виступів на звітних наукових конференціях кафедри світової літератури Львівського національного університету імені Івана Франка, основні теоретичні положення й результати дослідження було виголошено на Всеукраїнській науковій конференції Актуальні проблеми зарубіжної літератури” (Чернівці, 24-25.10.2002), Міжнародній науковій конференції Класична поетика та естетика постмодерної доби: заперечення чи трансформація?” (Львів, 14-15.05.2003), Міжнародній науковій конференції Проблеми розвитку філології в Україні” (Київ, 23-24.10.2003), V Міжнародних Чичерінських читаннях Проблеми розвитку художньої прози” (Львів, 20-22.10.2004), Всеукраїнській науковій конференції Література в контексті кризової доби” (Чернівці, 19-20.10.2005), Всеукраїнській науковій конференції Контактна зона як феномен культури” (Миколаїв, 18.05.2006), XV Міжнародній науковій конференції ім.проф.Сергія Бураго Мова і культура” (Київ, 19-23.06.2006), ІІ Міжнародній науковій конференції Срібний вік: діалог культур” (Одеса, 26-27.10.2006), Всеукраїнській науковій конференції Літературна герменевтика та рецептивна теорія у сучасному науковому контексті” (Чернівці, 16-17.11.2006), Всеукраїнській науковій конференції Хронозрушення: концепції нелінійного часу у свідомості, культурі та літературі” (Київ, 30.03.2007), Міжнародному науковому симпозіумі Візуалізація образу дитини в літературі” (Львів, 10-14.04.2007), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції Література в системі міждисциплінарних зв’язків” (Львів, 16-17.05.2007), Всеукраїнській науковій конференції Канон максимального розширення” (Миколаїв, 28.09.2007), Міжнародній науковій конференції Ґюнтер Ґрас. Література Мистецтво Політика” (Ґданськ, 4-6.10.2007), Міжнародній науковій поетологічній конференції Криза теорії” (Чернівці, 18-20.10.2007).
Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладені в 10 публікаціях, з них 7 статті у фахових виданнях із переліку, затвердженого ВАК України.

Структура дослідження визначається логікою вивчення поставленої проблеми і підпорядкована почерговості розв’язання визначених завдань. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (313 позицій) і трьох додатків (продемонстровано коротку хроніку життя й творчості Ґ.Ґраса, а також низку образотворчих робіт автора). Загальний обсяг дисертації 254 сторінки друкованого тексту, з яких 195 сторінок основного тексту.

bibliography

Висновки
З погляду ХХІ ст. у підсумках літературного розвитку ХХ ст. мовиться про втілення в ньому особливого духу бароко”, синонімічного до динаміки руху культури. Це пов’язано із синкретизмом сучасного мистецтва, зокрема, літератури, з ахронічним існуванням у ній різночасових культурних пластів, із веденням постійного діалогу з іншими віддаленими в часі епохами.
Констатовано, що бароко в різних значеннях цього поняття впродовж століття залишається важливою темою науково-літературного дискурсу. Хронологічно розрізнено особливо інтенсивне дослідження на зламі ХІХ-ХХ ст. історичного бароко на тлі класичного мистецтва й одночасну постановку проблеми бароковості нової літератури й мистецтва. У 1910-1920рр. розпочинається етап метаморфози бароко, який приводить до його сприйняття як історичної цілісності (конкретизують нормативну поетику, у рамках якої розглядають творчість окремих барокових представників), що спричиняється до критики констатованої в попередній період бароковості сучасних митців. У подальшому посилюється суб’єктивність зіставлення сучасної культури з моделлю бароко. Враховано той факт, що художньо-філософський образ бароко, яким оперують митці, починаючи з 30-х рр., не відповідає науковій концепції, хоча й має стійкі смисли. Більшою мірою він є образом, трансформованим у свідомості ХХ ст. Бароко сприймають як символ здійснення культури, механізм поєднання її складових. Приваблює нестійкість, незавершеність, динаміка барокової традиції. Бароко називає певну початковість, наявну в культурі, яка тотожна невизначеності, відсутності меж, живій, здатній до відтворення традиції. У другій половині ХХ ст. інтенсифікується науково-художня рецепція бароко. Особливо слід відзначити постмодерністичне засвоєння барокової моделі, а також появу на цьому ґрунті на зламі ХХ-ХХІ ст. необароко.
Провідною для концепції роботи є думка про те, що засвоєння, відкриття” бароко, по суті, було систематичним описом таких властивостей мистецтва XVII ст., які стали помітними на тлі сучасного мистецтва, а образ бароко вибудовувався як перетворений ілюзією історії образ сучасності.
У зв’язку з феноменом бароко ХХ ст.” у дисертації сформульоване поняття барокової парадигми”, під яким розуміємо закорінену в естетиці бароко поетологічну модель, що, завдяки своїй відкритості, динамічності, синтезуючому характерові органічно співвідноситься із художніми явищами ХХ ст., результатом цієї взаємодії стає їхня оригінальність, а сама модель демонструє нові художні, наративні, пізнавальні можливості. Важливими при цьому є критерії ідентичності та відмінності, зіставлення яких уможливлює встановлення ступеня модернізації барокової традиції в новому контексті. Враховані різні чинники (історичні, соціокультурні), які зумовлюють феномен функціонування типологічно близьких форм в історико-літературному процесі в різних художніх системах. Відтак, поетологічними ознаками барокової парадигми визначено: епатування, вражання, динамізм, бурхливість, буяння фарб, барвистість, контрастність, асиметричність, розкутість, вільність (вихід за межі), конфліктність, альтернативність, інваріантність, поєднання непоєднуваного, театральність, алегоричність. Ці ідентифікаційні моменти барокової парадигми є підставою для інтерпретації бароковості” мистецтва ХХ ст.
У найновіших літературознавчих студіях бароко характеризують як інтерпретамент модернізму та постмодернізму, послуговуючись поняттям філософії та семіотики для унаочнення процесу означення сучасності, референтом означуючого в якому виступає бароко. Щодо цього особливо показовою є спорідненість бароко й експресіонізму, хоча деякі дослідники наголошують лише на збігові часу інтенсивної наукової рецепції історичного бароко та розгортання експресіоністичних ідей. І все ж у 30-х рр. мовилося також про відкриття бароко з духу експресіонізму”, про нервозність, експресивність обох напрямів, про їхню зацікавленість естетикою жахливого, про суб’єктивний шлях проникнення в саму суть.
Щодо безпосереднього впливу барокової парадигми на індивідуальну творчу манеру німецьких модерністів, виділено передусім творчість А.Дьобліна, який у романі Валленштайн” звернувся до історії ХVII ст., у бароковому дусі зобразивши динаміку Тридцятилітньої війни. Мотив vanitas” є центральним у романі Берлін. Александерплац”. Важливу роль у зображені дійсності в ньому відведено алегорії, яка, як і в бароко, є ключем до розуміння часу.
Відоме літературне звернення до ХVII ст. теоретика епічного театру” Б.Брехта, який у драмі Матінка Кураж та її діти” використовує як сюжетну основу роман Г.Я.К.фон Ґріммельсгаузена Кураже”. Однак глибше, аніж використання сюжету барокового роману, брехтівська практика засвідчує її спорідненість з бароковим станом”: повторюваність, абсурдність історії, людина під владою могутніх зовнішніх сил, алегоричність зображення, синтез різних видів мистецтва.
Під впливом епохи бароко перебував і Т.Манн, який написав передмову до перекладу шведською мовою Сімпліція Сімпліциссімуса” Ґріммельсгаузена й проголосив тезу про континуїтет німецької історії. Роман Т.Манна Фелікс Круль” вважають сучасним пікарескним романом.
Плідною є літературна рецепція ХVII ст. Й.Р.Бехера, який реалізував своє захоплення й знання бароко в драмі Зимова битва” та в циклі віршів Ґріммельсгаузен”.
Особлива увага в дисертації звернена на засвоєння бароко постмодернізмом. У постмодерністичному дусі теоретики, наприклад, дискутують про революційний характер бароко (С.Сардуй, Ж.Дерріда, Ж.Делез). Повернення бароко в постмодернізм розглядають крізь образи лабіринту та руїни (В.ванРайєн), наголошуючи на основоположних сумнівах у надійності людського пізнання. Алегорична форма барокового мистецтва пропонує фолію для ближчого розгляду постмодерного” світосприйняття.
У дослідженні акцент поставлено на своєрідності зіставлення постмодернізму та барокової парадигми, яка виявляється в принципово різних тлумаченнях цих відносин: з одного боку, бароко поряд з іншими художніми системами розглянуто як об’єкт взаємодії на засадах постмодерністичної естетики, з іншого, визначено, що необароко виникає як відображення ситуації постмодерну на зламі ХХ-ХХІ ст. (О.Калабрезе, К.Відаль, І.Ільїн). У руслі досліджуваної проблеми важливо відзначити, що необароко розуміємо як інтерпретаційну систему сучасності.
Значення барокової парадигми для сучасної німецької літератури продемонстровано на прикладі творчості видатного письменника, митця й мислителя, лауреата Нобелівської премії ҐюнтераҐраса. Механізми взаємодії відстежено на різних рівнях:
- барокова парадигма здебільшого визначає Ґрасівське світосприйняття;
- творча особистість Ґ.Ґраса розглядається як тип барокової людини”;
- автор виступає як реципієнт бароко, при чому його інтерес не обмежується лише художньою творчістю барокових поетів, він глибоко вивчає науково-теоретичну літературу про естетику бароко, поєднуючи в такий спосіб творчість із теорією літератури;
- Ґ.Ґрас виявляється аналітиком романного спадку Ґріммельсгаузена;
- письменник послуговується формально-жанровою маскою пікарескного роману; у тлумаченні історії використовує бароковий принцип структурної гомології;
- практикує сімпліціанський спосіб наративного конструювання світу” як конгеніальне відкриття пікарескної манери оповіді;
- вважає мистецтво засобом структурування хаосу дійсності;
- використовує інтертекстуальні зв’язки з бароко як свідчення того, що світ є текстом, а сигнатурою його творів є бібліотека. Тому в роботі запропоновано пояснення деяких аспектів специфічності художньої манери Ґ.Ґраса саме через барокову парадигму.
Зразком для наслідування в літературі письменник уважає Г.Я.К.фон Ґріммельсгаузена, якого називає класиком світової літератури, наголошуючи на пікарескній традиції, зачинателем якої в історії німецької літератури є бароковий романіст. Ґ.Ґрас захоплюється також тлумаченням історії в романі Сімпліцій Сімпліциссімус”, що спонукало його до формулювання суміжної професії письменника як того, що кається із приводу прогалин в історії”.
Аналіз крізь призму барокової парадигми роману Бляшаний барабан” надав підстави для узагальнення образу дійсності, змальованої Ґ.Ґрасом, через символи, емблеми, мотиви бароко, характеристики твору як сучасного пікарескного роману, а головного героя Оскара Мацерата як тип сучасного пікаро й блазня, проведення типологічних паралелей з Сімпліцієм Сімпліциссімусом”, що засвідчило істотні збіги в бароковій семантиці художнього світу обох авторів, заглиблення в часово-просторові зв’язки Бляшаного барабана”, представлення полістилістики твору.
Передусім констатовано програмність” пікарескного роману, відповідно до якої автора Бляшаного барабана” охарактеризовано як такого, який послуговувався формально-жанровою маскою пікарескного роману. Про це свідчать істотні ознаки художнього світу твору:
· оповідна структура базується на так званому обрамленні, тобто оповідь розпочинається й завершується в тому самому закритому просторі (головний герой веде ретроспективно оповідь із палати лікувального закладу);
· сучасний пікаро розповідає пережите ним у стані, який сприймає як притулок (притулок і життя поза ним, втеча від світу і швидкоплинність життя радикально протиставлені як помилування й гріх);
· особливості структури пікарескного роману зумовлені побудовою твору у формі серії послідовних епізодів, які поєднуються присутністю центрального персонажа, що характерно і для Бляшаного барабана”, який будується як певний колаж із різноманітних, не обов’язково послідовних життєвих ситуацій героя, в яких Оскар відіграє головну роль;
· герой-пікаро не розвивається, постійно змінні ситуації його однобокого життя підтверджують лише сталість його характеру, це стосується й Оскара Мацерата, який прагне залишитися на рівні трирічної дитини; світосприйняття пікаро визначає деяка перспектива, відтак, Оскар наділений особливим поглядом на світ знизу вгору”, а також має свій своєрідний спосіб спілкування за допомогою музичного інструменту;
· пікаро здатний і на благородні, і на не дуже добрі вчинки (Оскар переважно чинить зло, що зумовлено певною авторською метою зображення свідомо гротескної дійсності);
· сучасний пікаро Оскар Мацерат уважно спостерігає за навколишнім світом, ніщо не може уникнути його погляду;
· соціально-політичне тло в шахрайських романах відіграє важливу роль у романі Ґ.Ґраса об’ємна система героїв, представників середньої верстви населення, яких автор зображає як безжальну сіру масу, у якій породжується зло, втілене у вигляді фашизму;
· іронічно-дистанційоване ставлення до німецького роману становлення. Письменник передбачає, що саме барокові ідеї співвідносяться із сучасною духовною атмосферою й найкраще відображають модерний світогляд. Ґ.Ґрас свідомий того, що пікаро має перевагу бути чужим у цьому світі, тому використовує цю позицію для проголошення власних поглядів.
Щодо інспірованого бароко світосприйняття автора, то світ видається йому сповненим зла, непривабливим, швидкозмінним, хаотичним, у порівнянні з ним божевільня значно структурованіша, а кладовище набагато привабливіше. Письменник змальовує сучасний світ, а саме кризовий стан постмодерної доби в бароковому дусі, оскільки бароковий світогляд найяскравіше представляє людську бездуховність та порочність, притаманну людині двоїстість. Саме в таке середовище вміщений Оскар Мацерат, до того ж поза його волею. Головною здатністю персонажа є вміння шахраювати, що посилено у творі його мистецькими талантами майстерною грою на барабані й здатністю розтрощувати голосом скло. У порівнянні із Сімпліцієм, Оскар шахрай і блазень нового типу, який, успадкувавши задатки свого попередника, еволюціонізував у процесі історичного розвитку й у сучасних умовах виробив складнішу систему взаємовідносин зі світом. Його покликання представляти негативність оточуючої реальності в гіперболізованих формах. Звертаючись до постулатів епохи бароко, Ґ.Ґрас переломлено й гротескно змальовує мізерність, убогість людського існування перед буттям людина не здатна нічого змінити в коловороті історії.
Типологічне зіставлення романів Ґ.Ґраса та Ґріммельсгаузена засвідчив збіг передусім тематичного комплексу війна, повоєнна ситуація, людина, закинута в хаотичний світ, мимоволі затягнута в круговерть подій. Спільним для обох письменників є зосередження на зображенні партикулярного” на тлі війни, відтак назагал схоже тлумачення історії та обґрунтування претензій на реалістичність зображення”. Обидва романи читаються як алегоричні висловлювання, цьому сприяє наративна стратегія обох авторів.
Важливим для визначення бароко як типологічної домінанти в романі є часово-просторовий образ його художнього світу. Ґ.Ґрас прагне писати супроти швидкоплинності часу й навіть уводить поняття Vergegenkunft”, майстерно втілюючи його в сценах, які демонструють взаємопереходи часу й простору. Автор послуговується формою фіктивної автобіографії, що мало б упорядковувати часово-просторові відносини в тексті, але оповідач досить вільно поводиться з епізодами свого життя, що символізує альбом”, який можна відкривати на будь-якій фотографії, гортати в будь-якій послідовності. Саме так Ґ.Ґрас-письменник намагається засобами мистецтва уникнути тяжіння Часу. Велика увага в романі приділена соціально-історичному хронотопу, представленому, з одного боку, через датування, з іншого, неофіційно”, тобто таким, яким його сприймають у буднях. Хронотоп героя також має важливі функції. У часовому та просторовому планах Оскар Мацерат ідеальний персонаж. Його багатошаровість у закритому просторі” видає усвідомлення ним барокового віку сучасної йому доби, а тілесно він представляє ідеальну з погляду бароко структуру занепаду руїну. У романі існує подвійна перспектива часу: поєднання часу оповіді зі спогадами Оскара. Ця часова диференціація стає чіткою внаслідок різних функцій Оскара: оповідача та протагоніста оповіді водночас.
Оскар Мацерат у заявленому ним самим як протест проти абсурдності світу трирічному віці ідеальний розповідач Великої історії. На думку Ґ.Ґраса, офіційній історії слід протиставити її емоційне прочитання, позбавлене однозначного оцінювання та позиціонування стосовно сформульованого як незаперечної істини. Письменник виступає за багатозначність тлумачень історії, що демонструє іронічно представлене в романі складне сплетіння Великої історії та окремих приватних долей.
Аналіз полістилістики Бляшаного барабана” презентує вагомість об’єктивних корелятів у творі, гротеску, сатири, іронії, використання фамільярного мовлення, епатування, вражання читача, алегоричних інтенцій тексту як цілісного висловлювання.
У дисертаційному дослідженні стверджується, що й естетична програма Ґ.Ґраса позначена рисами бароковості. Під цим кутом зору узагальнена його концепція мистецтва. Наголошено, що талант самого митця має багатогранний характер. Він письменник, поет, драматург, художник, графік, скульптор, музикант, танцюрист, кухар. Такий синтез мистецтв, з його власних слів, сформував його як особистість. Ґ.Ґрас живе в стані постійного неспокою, який живить його творчість. Митець постійно розвиває свої обдарування. Йому належить цікавий концепт взаємодії малюнка й тексту, який Ґ.Ґрас майстерно реалізує, наприклад, ілюструючи свої книги. Важливу роль відіграє також поєднання лірики й прози в його творах.
Письменник наголошує на тому, що лише засобами мистецтва можна представити різноманітність дійсностей, які нас оточують. Митець робить свідками предмети й об’єкти, змушуючи їх заговорити. Отже, Ґрасове поняття мистецтва відповідає неманіпульованому, чуттєвому відвоюванню початкової, але втраченої здатності до сприйняття, завдяки якій реальність розширюється до фантастичної реальності”. Розуміння мистецтва Ґ.Ґрасом кореспондує з уявленням про єдність суперечливого”, яка описує місце зв’язків, багаторівневості та можливостей фантазії.
Автор постійно перебуває в атмосфері літературної полеміки, конкретні образи та ситуації у творах мають ще й, як правило, інший, провокуючий зміст чи підтекст. Приклади такого діалогу з епохою бароко проаналізовані в повісті Зустріч у Тельґте” та в романі Палтус”, у яких при змалюванні подій XVII ст. створюється чітка алюзія на ХХ ст. Концепція історії, у якій симультанно співіснують і взаємодіють різночасові події, а письменник переконливо виконує функцію того, хто кається із приводу прогалин в історії”, узагальнена внаслідок інтерпретації роману Траєкторією краба”.
У повісті Зустріч у Тельґте” Ґ.Ґрас безпосередньо звертається до барокової доби. Твір написаний у формі Gelegenheitsdichtung”, що є даниною панівного в бароковій поезії жанру (письменник приурочив текст до 70-річчя Г.В.Ріхтера, засновника Групи 47”). Г.В.Ріхтер представлений в образі барокового поета Сімона Даха, під керівництвом якого (як під дахом”) у 1647 р. у містечку Тельґте відбулася вигадана Ґ.Ґрасом зустріч барокових поетів. Часово-просторові деталі вказують на їхню додаткову значимість, бо саме тут був підписаний Вестфальський мир, який проголошував закінчення Тридцятилітньої війни. Очевидно, що Ґ.Ґрас не мав наміру створювати історичну повість, інтерпретуючи з позицій сьогодення тодішню ситуацію. Вигадка та історія зазнають під його пером комплексного оповідного взаємовпливу. У ХVII ст. послуговувалися розумінням історії як моделі, прикладу, згідно зі структурною гомологією. Саме цей принцип відкрив перед Ґ.Ґрасом великі можливості, що засвідчують і Зустріч у Тельґте”, і Палтус”. Письменник обходиться зі своїми джерелами свідомо як із моделями. Відзначено, що Ґ.Ґрас створив у своїй повісті багато гомологій та структурних відповідностей: поміж 1647 та 1947: роком перед омріяним кінцем Тридцятилітньої війни й двома роками після Другої світової війни; поміж Ґельнгаузеном і Ґріммельсгаузеном, його творцем; поміж Ґельнгаузеном і Ґріммельсгаузеновою літературною постаттю Сімпліцієм; поміж Ґельнгаузеном і власним розумінням літератури; поміж окремими книгами Ґріммельсгаузена й власними книгами.
Як герой повісті Ґельнгаузен, автор тримає своєрідне дзеркало перед Групою 47”, зображаючи порядок засідань товариства, комплекс проблем, які дискутували (основні тенденції розвитку літератури, зв’язок літератури з політикою, відновлення престижу німецької мови). Охарактеризовано також історичний колорит, особливістю якого є те, що він притаманний обом епохам безпосередньо представленій та передбаченій текстом. Наголошено на глибоких знаннях Ґ.Ґраса барокової літератури, що дало письменнику змогу реконструювати образи барокових поетів з їхніх творів та використати при цьому характерну для бароко символіку та емблематику.
Інтертекстуальні зв’язки з бароко продемонстровані й проаналізовані на прикладі роману Палтус”. Ґ.Ґрас слідує постульованому ним принципу вигадування автентичніших фактів, аніж ті, які передані нам історією. При цьому письменник пропонує нові засоби протистояння швидкозмінності та мінливості світу, наприклад, трапеза. У четвертому, так званому бароковому, розділі роману автор цитує А.Ґріфіуса та М.Опіца, зображаючи фіктивну розмову поміж ними. Цитати з віршів барокових поетів слугують ілюстративним матеріалом, вони надають розмові поетологічної глибини, барокового колориту. І все ж бароковий епізод у романі один із багатьох, за допомогою якого автор коментує чоловіче домінування у світі. Вагомим, однак, є сам факт цитування, інтертекстуальні зв’язки, які демонструє текст, що дозволяє віднести його до типу літератури, сигнатурою якої є її бібліотечний характер.
Письменнику й у цьому випадку залежить на тому, щоб продемонструвати множинність прочитання історії. Історичні персонажі у вигаданій ситуації сприяють цьому. Як наслідок, автору вдається зафіксувати те, що не здатен зробити історик. Ґ.Ґрас зауважує, що письменницьке слово, яке сьогодні сприймають як гру фантазії, завтра може бути об’єктивнішим за історичну правду.
На прикладі роману Траєкторією краба” продемонстровано майстерність Ґ.Ґраса-письменника в заповненні історичних прогалин. Автор свідомий того, що до минулого є тільки частковий доступ і його можна пізнати лише поступово, аспект за аспектом. Особливо це стосується історичних травм, відтак, процес пригадування відбувається надзвичайно важко й наштовхується на масивний опір. Мовиться про історію затопленого в кінці війни судна Вільгельм Ґустлофф”, внаслідок чого загинули тисячі цивільних біженців. Для Ґ.Ґраса важливим є визнання спогадів жертв за умов їхньої деполітизації, що привело б до спаду напруженості та диференціації німецької колективної пам’яті. Він постійно шукає іншу правду”, те, що авторизована історія, колективна й індивідуальна, витіснила або забула, те, що залишилося не поміченим. Зазначено, що перед панорамним охопленням і поглядом із трагічних подій, Ґ.Ґрас віддає перевагу обмеженій перспективі”. Письменник послуговується методом нівелювання” історії, він розхитує, релятивує не саму мораль, а її закостенілий образ в індивідуальній та національній самосвідомості.
Проведений аналіз вибраних творів письменника переконує в тому, що вони відтворюють постмодерну культурно-історичну добу крізь призму барокової парадигми. Відтак наголошено на видатній ролі письменника в конструюванні філософсько-літературного образу бароко, який відкриває доступ до розуміння сучасності.