ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ ІСТОРИЧНОЇ ТРИЛОГІЇ Д.МІЩЕНКА ПРО ДОБУ VІ – VІІ СТ. Н. Е. : Жанрово-стилевые особенности Исторической трилогии Д.МИЩЕНКА ПРО СУТКИ VI - VII СТ. Н. Е.

brief description

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису
УДК: 821.161.2М 31.08

Домалега Інна Миколаївна

ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ
ІСТОРИЧНОЇ ТРИЛОГІЇ Д.МІЩЕНКА ПРО ДОБУ VІ VІІ СТ. Н. Е.

10. 01. 01 українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Стадніченко Ольга Олександрівна
кандидат філологічних наук, доцент

Запоріжжя 2007

ЗМІСТ

ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ЖАНРОВО-СТИЛЬОВОЇ СПЕЦИФІКИ ІСТОРИЧНОГО РОМАНУ ТА ОСНОВИ НАЦІОНАЛЬНОЇ КОНЦЕПТУАЛЬНОСТІ ТРИЛОГІЇ Д.МІЩЕНКА 11
1.1. Діалектика історичного роману.12
1.2. Авторська інтерпретація історичних подій.. 22
1.3. Фольклорні домінанти в художньому відтворенні історичної епохи 45
РОЗДІЛ 2 ХУДОЖНІ ВЕРСІЇ ЛЮДСЬКОГО В СУСПІЛЬСТВІ Й СУСПІЛЬНОГО В ЛЮДИНІ.75
2.1. Художня диференціація образів правителів слов’янських князів, візантійських імператорів та аварських ханів.76
2.2. Моделювання жіночих характерів і типів102
2.3. Висвітлення етнопсихологічних особливостей народу й родини 119
РОЗДІЛ 3 СТРУКТУРОТВІРНІ ЕЛЕМЕНТИ СЮЖЕТУ Й
КОМПОЗИЦІЇ....135
РОЗДІЛ 4 ОБРАЗНЕ СЛОВО Д.МІЩЕНКА.152
ВИСНОВКИ..173
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..183

ВСТУП

Дослідження української історичної романістики як еволюціонуючої системи, що ввібрала ідеологічний та духовний досвід української й інших націй, неможливе без осмислення такого важливого явища, як художня історіософія.
Твори відомого українського письменника, лауреата Державної премії України імені Т.Г.Шевченка (1993 р.) Дмитра Олексійовича Міщенка, котрий завжди прагне торкнутися замовчуваних вітчизняною історіографією тем: раннє слов’янське середньовіччя, феномен Січі в період становлення запорозького козацтва (ХVІ ст.) основою яких є інтерпретація провідних рис українського державотворення, становлять значний внесок у формування національної самосвідомості.
Трилогія Синьоока Тивер”, Лихі літа ойкумени”, Розплата”, що відображає ранній період вітчизняної історії (VІ VІІ ст. н. е.), досить унікальне явище в українській історичній романістиці.
Актуальність теми дисертації. Значна кількість творів романного жанру належить до історичного різновиду. Це зумовлюється багатьма причинами: зацікавленістю минулим, постійною потребою в нових його інтерпретаціях, усвідомленням впливу художньої літератури на формування людини та її долі як засобу розуміння минулого. Але не менш важливим є той факт, що історія дає письменникам різноманітні теми, які викликають зацікавлення в читачів.
У період політичного застою” кінця 70-х початку 80-х рр. ХХст., коли державі так не вистачало мудрого, дієвого керівництва, Д.Міщенко виписав образи різних привідців” народів доби VІ VІІ ст., увиразнив історичні наслідки їхнього правління. Зв’язок із сучасністю вбачається й у письменницькій інтерпретації станів суспільства напередодні історичної необхідності утворення першої східнослов’янської держави Київська Русь.
Для творчості письменників 70 80-х рр. ХХ ст. доречним є визначення-термін українського літературознавця М.Ільницького історія мисляча”. Якісно новим є те, що у творах з’явилася вища форма філософічності в осмисленні минувшини і її кореляцій із сучасністю. Взявши до уваги той факт, що поряд з ідеологічним тиском українське суспільство суворо обмежувалося в плані національному, коли згадка про національне прирівнювалась до націоналізму, твори історичної тематики були найсприятливішими для проектування минулого на сучасність.
Історичну вірогідність реальних подій, покладених в основу трилогії, письменнику допомогли відтворити документальні матеріали, а етнографічні зумовили й посилили романтичну піднесеність творів, пов’язану з поетичним поглядом слов’ян на природу. Здобутки rрунтовного наукового дослідження набули оригінального художнього осмислення й трансформування.
Автор трилогії Синьоока Тивер”, Лихі літа ойкумени”, Розплата” багато уваги приділяє розкриттю сутності тогочасного вірування язичництва. Увівши в текст романів легенди, обрядові пісні, пісні співців-гуслярів, вітання, прокльони, імена, міфологічні мотиви, народні символи, Д.Міщенко вдало інтерпретував своєрідність національного світовідчуття і світосприйняття, співвідношення традицій української філософії та національної психології, роль природи і релігії, української народної пісні у формуванні духовного світу персонажів, емоційність, естетизм, гармонію і дисгармонію між людиною і світом у тогочасному суспільстві.
Художнє моделювання подій і характерів у трилогії, за свідченнями автора, спрямоване на досягнення двох цілей:
а) відродити історичну пам’ять у свідомості сучасників, яку з ідеологічних настанов було обмежено обізнаністю з історією Русі, до того ж як колиски братніх народів;
б) відтворюючи в художній формі філософію буття наших пращурів через розкриття їхніх поглядів на природу, на розуміння будови всесвіту, місця людини в ньому, показати зв’язок нинішніх моральних чинників українського народу з моральними засадами населення України в VІ VІІ ст. н. е. і тим самим переконати читача в глибині коріння нашої ментальності, в живодайності сили високої народної моралі, утверджуваної протягом віків. Адже саме вони, незважаючи на те, що український народ протягом багатьох віків не мав власної держави, дозволили йому вистояти в лабетах чужинницьких впливів, зберегти гуманність прикметною рисою.
Отже, в українській історичній романістиці творчість Д.Міщенка посідає чільне місце і заслуговує на системне наукове дослідження.
Дисертація має зв’язок із науковими програмами і планами, Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України і виконана в руслі наукового напрямку Література й історія”, в якому працює кафедра української літератури Запорізького національного університету. Тему дослідження затверджено на засіданні бюро науково-координаційної ради з проблеми Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України 8 червня 2006 року (протокол № 3).
Стан наукової розробки проблеми. Історичні романи Д.Міщенка Синьоока Тивер”, Лихі літа ойкумени”, Розплата” аналізували літературні критики, письменники, історики. Здебільшого це були рецензії, портретно-оглядові матеріали, вступні статті та післямови до творів митця. Зокрема, М.Іщенко звернув увагу на особливості історіографічного напряму трилогії [76]; М.Медуниця підкреслив унікальність зображуваного історичного періоду та визначив головні ідеї романів [117, 115]; окремі переваги й недоліки образного слова проаналізував В.Міняйло [125]; характер розширеної анотації має стаття А.Мороза [142]; історичну основу, деякі особливості композиційної побудови висвітлено С.Пінчуком [168]; на специфіці моделювання образу головного героя й інформаційній насиченості трилогії акцентував М.Римар [193]; доктори історичних наук В.Ричка і В.Смолій відзначали, що на відміну від багатьох відомих на той час історичних творів, у романах Д.Міщенка історичний фактор не тяжіє над відтворюваною автором людською долею [196]; роль знань з історії та культури наши пращурів, відтвореної в трилогії розглянули П.Сердюк [205], А.Шпиталь [257]. Але залишилися нереалізованими вивчення трилогії письменника як самобутнього художнього явища, висвітлення всіх компонентів його специфіки та породженої ним літературної проблеми. Тому дисертація є першою спробою узагальненого розгляду трилогії Д.Міщенка у світлі сучасних літературознавчих теорій на основі наукових праць про розвиток історичної романістики С.Андрусів, О.Галича, В.Дончика, М.Жулинського, М.Ільницького, Г.Клочека, М. Наєнка, В.Ніколаєнко, В.Оскоцького, Д.Пешорди, В.Приходько, О.Проценко, Л.Ромащенко, Г.Сивоконя, А.Ткаченка, В.Халізєва та її місця в літературному процесі другої половини ХХ століття.
Мета роботи провести системний аналіз жанрової специфіки історичної трилогії письменника, його історіософського світобачення, розкрити особливості авторського осмислення життя народу VI VII ст. н. е. і поетики художнього моделювання подій та осіб, з’ясувати місце трилогії в літературному контексті кінця 70-х початку 80-х рр. ХХ ст.
Поставлена мета зумовила розв’язання таких завдань:
простежити діалектику історичного роману як різновиду романного жанру в українському літературознавстві;
з’ясувати джерела самобутності художніх творів Синьоока Тивер”, Лихі літа ойкумени”, Розплата” Д.Міщенка, основи їх національної концептуальності;
дослідити й зіставити співвіднесеність історичних реалій і авторського домислу та вимислу в трилогії ;
розкрити роль фольклору у моделюванні світу уподобань, специфіки мислення та світогляду тогочасної людини;
розглянути параметри інтерпретації суспільних взаємин та філософії буття VI VII ст.;
висвітлити специфіку художнього втілення ідей єднання й гуманності;
визначити особливості конструювання образів історичних осіб та вигаданих персонажів;
окреслити особливості елементів сюжетно-композиційної модифікації;
проаналізувати специфіку мистецтва слова, засобів реконструкції колориту епохи раннього середньовіччя.
Об’єкт дослідження історична трилогія Д. Міщенка Синьоока Тивер”, Лихі літа ойкумени”, Розплата”.
Предмет вивчення особливості історіософського світобачення письменника, специфіка художнього втілення буття слов’ян напередодні створення держави Київська Русь, особливості жанрово-стильової структури творів, зображально-виражальні засоби і прийоми митця.
Джерельну базу наукової роботи склали: досліджувана трилогія (Синьоока Тивер”, Лихі літа ойкумени”, Розплата”), літописи Повість минулих літ”, Велесова книга”, монографії істориків М.Грушевського, Д.Дорошенка, І.Крип’якевича, В.Петрова, Н.Полонської-Василенко, І.Рибалки, В.Рички, В.Смолія, О.Субтельного та ін. про події зображуваної епохи та побут слов’ян, візантійців, аварів, балканських народів у VI VII ст. В обrрунтуванні основних засад наукової роботи автор керувалася науковими розробками українських і зарубіжних літературознавців та фольклористів: Л.Александрової, С.Андрусів, М.Бахтіна, І.Варфоломєєва, О.Галича, В.Дончика, М.Жулинського, М.Ільницького, В.Оскоцького, М.Сиротюка, В.Фащенка, І.Франка, Д.Чижевського про специфіку історичних жанрів; О.Веселовського, П.Житецького, М.Кодака, Є.Мелетинського, В.Міняйла, С.Пінчука, М.Рильського про поетику; О.Вертія, Хв.Вовка, О.Дея, М.Дмитренка, Г.Лозко, О.Потебні, О.Фрейденберг, М.Яценка про фольклорні джерела літератури; архівними матеріаламии Національної бібліотеки України імені В.Вернадського, оглядами, статтями, рецензіями на твори Д.Міщенка, інтерв’ю з письменником.
Теоретико-методологічною основою дисертації є філософське вчення про діалектику пізнання, праці з проблем історії, культурології та теорії літератури, основи аксіологічного підходу до осмислення минувшини, аспекти етнопсихології, художнього історизму. Теоретичний аспект дослідження пов’язаний з історико-літературним і літературно-критичним. Використані аналітичний, історико-порівняльний, системно-описовий, міфопоетичний, лінгвокультурологічний методи літературознавчого аналізу.
Наукова новизна роботи. Сам об’єкт дослідження історична трилогія Д.Міщенка визначає наукову новизну роботи, оскільки вперше проаналізовані жанрово-стильові особливості лише прорецензованих романів. Показано специфіку художнього мислення письменника, становлення його індивідуального стилю як безперервний процес художньої еволюції, втілення морально-етичного досвіду української історії, проаналізовано майстерність моделювання історичних подій і осіб, особливості зображально-виражальних засобів.
Особистий внесок здобувача полягає:
у спробі системного аналізу історичної трилогії Д.Міщенка про VІ VІІ ст. н.е., письменницьких художніх пошуків і втілень, зв’язків між романами трилогії;
у розкритті ціннісних орієнтацій письменника, досягнень і недоліків їх літературознавчої інтерпретації;
у дослідженні особливостей трансформації історичної достовірності в художню;
у розкритті співвіднесення між документальними фактами та домислом і вимислом автора;
у визначенні особливостей художнього моделювання портретно-психологічних характеристик історичних осіб і вигаданих Д.Міщенком персонажів;
у дослідженні особливостей індивідуального стилю письменника, художніх засобів;
у визначенні її художньо-естетичної, пізнавальної та виховної цінностей.
Теоретичне значення роботи полягає в тому, що вона доповнює й конкретизує уявлення про особливості жанрово-стильової еволюції в українській літературі ХХ ст., про специфіку історичної романістики, корегує та систематизує погляди на параметри структурування прози, її формозмістові чинники.
Практична цінність дисертаційної роботи у тому, що її матеріали й результати можна застосовувати для підготовки лекцій з української літератури, літератури рідного краю, наукових конференцій та семінарів, у подальшій розробці літературознавчих проблем із зазначеної теми, у шкільній практиці для проведення уроків і факультативних занять. Положення і висновки роботи можуть бути використані для створення узагальнюючих праць з історії літератури, при написанні підручників і навчальних посібників.
Апробація результатів дослідження здійснювалася на заняттях зі спецкурсу та спецсемінару Шляхи розвитку української літератури на Запорожжі” у Запорізькому національному університеті. Основні положення й висновки дослідження були представлені на Днях науки ГУ ЗІДМУ” (м.Запоріжжя, 28 29 жовтня 2005 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції Теоретичні та практичні питання культурології” (м.Мелітополь, 17 грудня 2005 р.); VІ Міжнародній конференції молодих учених Соціально-економічний розвиток України: європейський вибір” (м.Мелітополь, 20 квітня 2006р.); VІ Всеукраїнській науково-практичній конференції Духовність українства ХХІ століття” (м.Кіровоград, 21 22 квітня 2006 р.); ХІV міжвузівській науковій конференції (м. Запоріжжя, 11 18 травня 2006 р); регіональній науково-практичній конференції Проблеми розвитку українського суспільства: прогнози та реалії” (м.Мелітополь, 12 травня 2006 р.); щорічній науковій конференції викладачів і студентів Запорізького національного університету (м.Запоріжжя, 17 травня 2006 р.); міжнародній науково-практичній конференції Інституціональні перетворення в суспільстві: світовий досвід і українська реальність” (м.Мелітополь, 8 10 вересня 2006р.); міжнародній науково-практичній конференції Яка концепція перспективного розвитку необхідна Україні” (м.Запоріжжя, 5 6 жовтня 2006 р); міжвузівській науково-практичній конференції Російсько-український філологічний дискурс” (м.Запоріжжя, 5 6 жовтня 2006 р).
Публікації. Основний зміст роботи відображено у дев’яти публікаціях автора, з них сім у фахових виданнях.
Структура та обсяг дисертацій. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Обсяг роботи 200 сторінок, із них 182 основного тексту, бібліографія включає 266 найменувань і подана на 18 сторінках.

bibliography

ВИСНОВКИ

Історичний роман другої половини ХХ ст. наголошує на гуманістичному звучанні концепції особи, історії, новим часовим оперуванням, використанням фольклорних традицій і мотивів для створення образів. У романах Д.Міщенка Синьоока Тивер”, Лихі літа ойкумени”, Розплата” крізь призму історії, її політичних, соціальних і духовно-моральних уроків висвітлені нові філософсько-етичні проблеми людського буття.
За класифікацією С.Андрусів про співвідношення реальності, вимислу й домислу трилогія Д.Міщенка є історико-художньою: більшість персонажів вигадані. Події, що відбулися в долях слов’янського, візантійського й аварського народів, письменник відтворив, користуючись історичними науковими працями. Фольклорні джерела стали основою для моделювання світогляду, вірувань і ментальності слов’ян.
Митець інтерпретував історію глобально: у романах переплетені лінії розвитку різних народів. Стосунки слов’янських племен, їхні взаємини з Візантією, аварами та останніх з ромеями, долі Волота й Миловиди та їхніх дітей надають трилогії композиційної єдності. Масштабність, кількість персонажів і зображений часовий період дозволяють вважати трилогію епопеєю.
У створенні типових образів, об’єктивному і всебічному відображенні дійсності VІ VІІ ст. виявляються ознаки реалізму. Пієтетне змалювання жіночих характерів, яскраве зображення почуттів героїв, поєднання високого й низького нашаровують риси романтичного методу в трилогії.
Д.Міщенко першим з українських письменників дослідив і художньо інтерпретував економічний, внутрішньополітичний і культурний рівень слов’янських племен VІІ ст. та їхні взаємини із сусідніми народами. Майстер слова розкрив причини й приводи, які спонукали до піднесення національного духу наших пращурів та стали поштовхом до великої історичної події створення держави Русь. Д.Міщенко намагався з’ясувати певні закономірності державотворення на різних етапах розвитку суспільства, провести паралелі між політичним світом наших пращурів, які змогли досягти піку політичного розвитку нації, і складною історичною добою 70-х 80-х рр. ХХ ст. в Україні, тими умовами, які склалися в період визрівання її незалежності. Заглибившись у ранню надзвичайно складну й малодосліджену епоху, письменник актуалізував непереоціненний досвід, захований у пластах історії: щоб стати незалежною й сильною державою, народу треба об’єднатися й усвідомити себе нацією.
Д.Міщенко досягнув повнокровної картини життя стародавніх слов’ян VІ VІІ ст. бережною й майстерною реконструкцією особливостей їхнього світогляду й культури. Трансцендентне відчуття минувшини, втілене в українському міфі, міфологічному мисленні, дало письменнику можливість показати поєднання часів сивої давнини й сьогодення у народній пам’яті.
Міфологічність уявлень про природні явища, довкілля, місце людини в ньому дають право говорити про язичництво не лише як релігію, а і як спосіб життя. Люди поклонялися не уявним богам, а довкіллю, в якому вони бачили їх. Майстер слова ілюструє обожнення природи в родових поконах, за якими жили наші предки, в повсякденному житті у всіх формах його прояву та взаємозв’язках. Доброта, справедливість, шанобливість, гуманність, притаманні слов’янському менталітету, покладені в основу їх світогляду й культури.
Закони можуть змінюватися залежно від політичних ситуацій та рівня розвитку етносу, а покони”, тобто народні звичаї, обряди, прикмети, здатні пережити століття. Через фольклорно-етнографічні елементи письменник втілив понятійно не оформлені колективні уявлення й відчуття.
Герої епопеї є справжніми поціновувачами народної культури, які з любов’ю й шаною передають її у спадок своїм нащадкам. Походження й невипадкова природа окремих давніх звичаїв тісно пов’язана із тогочасним світоглядом слов’ян. Більшість із зображених у трилогії традицій тією чи іншою мірою збереглися до наших днів. Вони є єднальним ланцюжком для усіх часів, своєрідною історією формування духу нації.
Численні перлини усної народної творчості: легенди, пісні (календарно-обрядові, родинно-обрядові, жартівливі тощо), прикмети, загадки, ігри, замовляння, голосіння та ін. Д.Міщенко застосував для яскравого змалювання колориту стародавньої епохи, талановитого творчого начала, просякнутого високодуховною народною мораллю життя, на якому формувалася культура наступних поколінь. Митець довів той факт, що народ існує до тих пір, поки існують його традиції і культура.
Д.Міщенко інтерпретував появу й призначення волхвів, еволюцію язичницьких поконів та перші прийняття Христової віри. У зв’язку з гуманністю й розвитком суспільства відмерли жорстокі традиції приношення людей у жертву богам, поховання жінки разом із чоловіком-князем. Письменник акцентує вагомий відбиток язичницьких вірувань на культурі, ментальності, релігійності наших пращурів. Відродити зв’язок сучасних моральних чинників із прадавніми, схилити читача до думки про глибину витоків нашої моралі, світобачення й світорозуміння провідні ідеї трилогії.
Створені Д.Міщенком образи підпорядковані реалізації задуму у відтворенні духовних, світоглядних та інтелектуальних цінностей тогочасного етносу. Психологічні пошуки романтичного світосприйняття автора вибудовані на основі кордоцентричної філософії про серце як осереддя духовного життя людини.
Письменникові довелося чимало домислити, щоб вдихнути життя в скупі біографічні факти історичних осіб, створити відповідних часовій добі вимислених персонажів і показати цільні характери, психологію, особливості ментальності й динаміки розвитку типових та індивідуальних рис представників слов’янського, візантійського й аварського народів. Складні й неоднозначні характери наближають їх до реальних осіб. Це дає нам право стверджувати, що досліджувана епопея є по-справжньому мистецьким твором.
Функції персонажів головним чином відзначаються соціальною чи національно-політичною заданістю. Чоловіки показані в романах захисниками добробуту родин, мужніми ратниками. Виписані складні образи правителів народів втілюють їх найголовніші ментальні риси і разом з тим дають можливість авторові підкреслити ідею провідної ролі керівника в долі країни. Митець зобразив їх харизматичними діяльними особистостями, яким вірили народи, за якими йшли в бій, захищаючи отчу землю.
Майстер художнього слова наголошує, що в кожного етносу є свої герої. Носіями єдності й гуманності зображені слов’янські правителі. Одна з провідних ідей трилогії: злагода це запорука щонайтіснішої єдності усіх сил різноплеменного слов’янства. Народ із жорстоким і неврівноваженим вождем приречений на рабство, зубожіння чи поталу.
Але автор не ідеалізує ні правителів, ні простих представників жодного народу. Кожен персонаж складна особистість зі своїми власними, часом суперечливими, поглядами й інтересами, заслугами й недоліками. Характери діючих осіб розкриті у безпосередніх вчинках, розмовах, порадах, намірах, рішеннях.
За Д.Міщенком домінуючими чинниками індивідуму є самосвідомість, самоповага, самореалізація, родова і національна пам’ять на тлі визначних історичних подій і особистих ситуацій. Устами героїв епопеї жорстоко засуджується жадібність, хитрість, безвідповідальність. Глибокого психологізму в трилогії досягнуто численними ситуаціями вибору, реалізації власної свободи персонажів, розкриттям їхніх внутрішніх вагань у монологах, невласне прямій авторській мові. Незважаючи на помітну близькість у розумінні духовних цінностей і людських вад автором та головними героями, відчувається необхідна дистанція між ними, як між сучасником та історичною особою (чи архетипом давньої епохи), чиє життя належить минулому і є складовою національної культури.
Виразниками історичної енергії й мудрості, здібностей, природного таланту слов’янського народу є в епопеї жіночі образи. Їх Д.Міщенко моделює з властивим тільки йому, як художнику, пієтетом. Письменник збагатив структуру жіночого символу, особливо виразним є образ самовідданої жінки-матері, берегині родинного вогнища, що зумовлено збереженням архаїчних елементів у культурі. Через жіночі образи письменник висловлює ідею призначення людства на землі народжувати й виховувати дітей для добрих справ, для життя.
За етнокультурною традицією архетип Великої Матері всебічно трансформований в авторському мисленні. Художня парадигма жіночих характерів у творах Д.Міщенка генетично поєднує в українському письменстві міфопоетичні уявлення про Україну, що складалися й видозмінювалися протягом століть.
Своєрідність жіночого типу детерміновано характером української культури: великою роллю в ній символічного світу, життєвістю фольклорної та етнічної традицій, збереженням язичницьких (міфологічних) елементів. Жінки в епопеї Д.Міщенка берегині поконів, родинних звичаїв. Героїні наділені надлюдськими якостями: вони вміють лікувати, приворожувати, розмовляючи з вищими силами. Письменник показує покликання жінок у передачі наступним поколінням основ народної моралі, розвитку в них почуття краси й гармонії з довкіллям. Цьому сприяють уведені в тканину тексту фольклорні елементи: легенди, покони, описи обрядів, ігор, замовляння, присушки, голосіння тощо.
Внутрішня краса героїнь гармонує з неповторною, привабливою зовнішністю. Особливим прийомом митця у зображенні зовнішності жінок є світло, яке випромінюють героїні, що асоціює їх з образом Божої матері.
Д.Міщенко глибоко досліджує морально-етичні аспекти існування людини, її стосунки з довкіллям, стани духовної та фізичної неволі, психологію поведінки. Автор ретельно й бережно виписав силу почуттів, пристрасті юного кохання Миловиди, Зорини, Каломели. Письменник тонко простежує особистісний розвиток, психологічні кризи, становлення життєвої позиції героїнь.
Характер кожної героїні є свого роду збірним для жінки зображеного Д.Міщенком часу і виконує певну роль у реалізації ідейного задуму письменника про мирне й творче начало, яке несли жінки ще на світанку нашої вітчизняної історії.
Незалежно від того вигаданий персонаж чи змальована через авторське бачення історична особа, письменник втілив у кожному з них ідею значущості окремої людини в історії народу.
Поняття народ” не часто фігурує в трилогії. Але ми постійно відчуваємо його присутність. Залученість людей з народу до колективного досвіду і становлення та самостійність окремих особистостей у Д.Міщенка виступають як різні, але взаємодоповнюючі начала національного буття. Відтворюючи демократичний устрій слов’янських племен, Д.Міщенко висвітлив гармонію стосунків духовно багатих людей, схильних до моральної свободи. Навпаки ж деспотичне правління Візантії й аварів, доводить письменник, знищує творчість і розвиток культури, призводить до етнічного занепаду чи загибелі.
Слов’янська талановитість, щиросердність, працелюбність та майстерність найяскравіше розкриваються у змалюванні торжища, зведення будинку, описі одягу, який виготовляли прості поселяни.
Зображення героїв у незвичайних ситуаціях є авторським прийомом, який допомагає яскравіше розкрити риси характеру, вдачу особистостей, які втілюють типові ментальні й культурні риси свого етносу.
Д.Міщенко майстерно реалістично й детально відтворює батальні сцени й переживання героїв. Гуманізм і прагнення свободи є провідними ідеями в зображуваних битвах. Не зважаючи на те, слов’янські чи ворожі війська стинаються, відчувається авторське захоплення бойовою майстерністю, хоробрістю й відданістю привідців і воїв. Але панорамні описи боролищ після битв, зображення вдовиного горя на тризнах свідчать про неприйнятність, несумісність краси життя й оскаженілого насильства. Д.Міщенко жорстоко таврує ініціаторів війн, загарбників чужих земель. Стриманість і використання буденної” лексики в описах битв є методом, за допомогою якого Д.Міщенко передає психологічний стан людини на межі больового порогу. Надто часті в той період війни дещо притупили емоційність людей, почуття страху. Іноді здається, що війна це складна повсякчасна робота. Асоціативні порівняння, авторські відступи в описах боїв дають читачу чітке розуміння, що Д.Міщенко вважає війну безглуздим, протиприродним для людей явищем. Показуючи неодноразові пропозиції слов’ян щодо переговорів із нападниками, художник слова засвідчив головну ментальну рису наших пращурів миролюбність.
Як протиставлення війні письменник наскрізно проводить тему родини. Прозаїк тонко декларує думку про те, що саме в родині виховуються майбутні вої-захисники та матері-берегині. Зображені в трилогії родини мають різні соціальні стани, але автор акцентує: покони єдині для всіх. Показ взаєморозуміння, душевного тепла та щирості родинних стосунків, трепетне ставлення до праці, природи, до своїх предків, родинних традицій переконує в невмирущості роду і народу.
Одними з основних засобів вираження авторської позиції є сюжет і композиція. Згідно з ідеологічною концепцією Д.Міщенко будує художній світ твору, трансформуючи відібраний матеріал за законами свого ідіостилю. Трилогія Синьоока Тивер”, Лихі літа ойкумени”, Розплата” відзначається такими ознаками, як інформаційна насиченість, сюжетна розгалуженість, панорамність, злютованість усіх складових частин, чіткість й завершеність як першого, так і другого планів художнього тексту, проекція на сучасність.
Промовисті заголовки, чіткий поділ на розділи, частини й книги з основними сюжетними вузлами, подієва послідовність, що не виключає перенесення дії в інші художні площини, дотримування географічних топосів становлять характерний для Д.Міщенка спосіб компонування художнього світу, задають епопеї певний ритм. Порядок і симетрія ритмоструктури в творах забезпечені й однорідною ритмічною організацією кожної книги, частини, дібраними майстром слова епіграфами з літописів та усної народної творчості.
Композиційно-сюжетні центри епопеї основані на історичних подіях з підпорядкованими їм вимисленими й реальними персонажами з їхніми особистими життєвими перипетіями. Кожна сюжетна лінія, що пов’язана з певною групою героїв, має свій кульмінаційний момент. Епопея містить кілька зав’язок, яким відповідають кульмінаційні моменти та розв’язки. Загальна кульмінація збігається з патріотичним піднесенням усіх сил слов’янського народу й розгортається майже на всю третю частину епопеї. Кінцевий епізод у сюжеті третьої книги виступає водночас епілогом, у якому письменник інформує про подальше втілення прагненнь персонажів, головної ідеї трилогії: об’єднання слов’янських племен і причину перенесення стольного граду з Волину в Київ. Відкритий фінал є своєрідним вступом, зав’язкою нового сюжету. Так письменник акцентує взаємозв’язок і взаємозумовленість фактів і явищ у безперервному ланцюгу історичного розвитку.
Показово, що Д.Міщенко прагне довершити сюжетні лінії як головних, так і епізодичних персонажів. Конфлікти змодельовані у класичному повнокомпонентному сюжеті, важливе функціональне призначення в якому відведено зачинам і кінцівкам. Трилогія вирізняється глибоким розвитком сюжету, в якому духовні цінності минулого відповідають перебігу сучасного життя.
За принципом причиново-наслідкового зчеплення сюжет розгортається за типовою послідовністю драматургічного твору і це надає йому особливої композиційної довершеності. Політичний конфлікт, головна історична сюжетна лінія, концентричний тип сюжету з елементами хронологічного, наявність історичних ремінісценцій у висловлюваннях персонажів і мовленні автора такі особливості компонування художнього світу в трилогії.
Часову тривимірність забезпечують здебільшого ретроспекції і часова перспектива, а межі теперішнього в майбутнє розмикає міфологічний час. Часова послідовність сюжетної дії у творах Д.Міщенка підтверджує існування в них фабульного часу як органічної складової всередині сюжетного.
Позафабульні чинники пейзажі, інтер’єри, портретні штрихи, авторські відступи, фольклорні вкраплення так само є засобами реалізації авторських інтенцій. Характерним прийомом письменника для передбачення майбутнього й наголошення на певній ідеї трилогії є художній сон.
Д.Міщенко простежив значний період розвитку духовності народу, діалектику душі української людини від дохристиянських часів, з’ясував сутність і особливості національного мислення, утвердив власну ментальну візію слов’ян, свій варіант антропоцентричного міфу й оніричних мікросюжетів.
Сюжетні лінії, авторські ретроспекції, позафабульні чинники, фольклорні вкраплення, міфологеми тощо, синтезуючись у єдину художню структуру, відображають нетлінний світ зображуваної епохи.
Словесну майстерність письменника засвідчують засоби вираження ним особистісного сприйняття дійсності, висловлювання певної концепції у художньому творі. Авторський стиль трилогії містить значний корпус історизмів, архаїзмів, діалектизмів, які допомогли змоделювати колорит народів VІ VІІ ст. н. е., відтворити їхню територіальну приналежність.
З культурологічної точки зору вертикальний контекст епопеї насичений лінгвокраїнознавчою інформацією: реаліями, які характеризують історико-культурний розвиток народів, виразним ономастиконом, різнотипними фразеологічними зворотами, фольклорними формами (замовляння, голосіння, побажання, прокляття, міфологічні пейзажі, обряди, пісні, легенди тощо), формулами ввічливості (привітання, звертання, подяки). Яскрава невимушена народна мова найкращий спосіб для вираження менталітету, культурних цінностей та рівня соціального розвитку його носіїв.
Характерною рисою ідіостилю Д.Міщенка є численні порівняння в стилі народнопоетичної традиції. Подібно до народної поезії, у творчості письменника об’єктом порівняння виступає реальна дійсність, світ природи рослини і тварини, які увиразнюють ознаки чи зміст порівнюваного.
Для відображення творчості й талановитості слов’ян прозаїк унаслідував літописну (фольклорну) речитативну ритмомелодику словесних виразів і конструкцій. Лексичні й звукові повтори уповільнюють виклад і наголошують на важливих поняттях. Окремих героїв письменник наділяє хистом до створення пісень і навіть у пісенній формі викладє головну ідею трилогії. Подекуди наявна й метризація прози.
Одним із найвдаліших, на нашу думку, авторських прийомів для досягнення стилістичного ефекту є різнотипні прикладки. Динамічність же батальних картин письменник найчастіше передає нанизуванням дієслів та їх форм, неповними синтаксичними конструкціями.
Як синтактико-тропеїчні прояви поетизації прози митець використовує прийом розгортання тропів. Розміщення тропів у сильній позиції (у заголовках) та їх розгортання в одному (декількох) реченнях чи протягом цілої книги сприяють розкриттю окремої думки й загального задуму письменника, об’єднанню складових частин епопеї.
Засвідчуючи високу майстерність художнього слова, вперше в українській літературі інтерпретуючи особливості культури, політики, вірувань наших пращурів епохи VІ VІІ ст., історична трилогія Д.Міщенка Синьоока Тивер”, Лихі літа ойкумени”, Розплата” посідає почесне місце серед інших творів періоду 70-х 80-х р.р. ХХ ст. Романи покликані допомогти читачам усвідомити себе продовжувачами достойного етносу, спадкоємцями великої культури.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авксентьєв Л. Сучасна українська мова. Фразеологія. 2-ге вид. допов. і перероб. Харків: Вища школа: Вид-во при ХДУ, 1988. 134 с.
2. Агибалова Е., Донской Г. Методическое пособие по истории средних веков. М.: Просвещение, 1978 335 с.
3. Адрианова-Перетц В. Древнерусская литература и фольклор. Л.: Наука, 1974. 170 с.
4. Александрова Л. Советский исторический роман. Типология и поэтика. К.: Вища школа, 1987. 160 с.
5. Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років XX ст. Тернопіль: Джура, 2000. 340 с.
6. Андрусів С. Мости між часами: Про типологію історичної прози // Українська мова і література в школі. 1987. № 8. С. 14 20.
7. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. 633 с.
8. Аристотель. Поетика. К.: Мистецтво, 1967. 134 с.
9. Байбурин А. Слово и миф // А.Потебня: Философия языка и мифа. М.: Правда, 1989. С. 3 10.
10. Баканов А. Современный зарубежный исторический роман. К.: Вища школа, 1989. 184 с.
11. Баран Є. Українська історична проза другої половини XIX початку XX ст. і Орест Левицький. Львів: Логос, 1998. 142 с.
12. Баранник Д., Гай Г. Драматичний діалог. Питання мовної композиції. К., 1961. 162 с.
13. Барка В. Жовтий князь // Поезія. Повість Жовтий князь. К.: Наукова думка, 2000. С. 40 298.
14. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. Пер. с фр. М.: Прогресс, 1989. 615 с.
15. Басенко К. Початок: Історичний роман. К.: Український центр духовної культури, 1997. 554 с.
16. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1986. 444 с.
17. Бердяев Н. Смысл истории. М.: Мысль, 1990. 175 с.
18. Безхутрий Ю. Час у людині і людина в часі: Нотатки про сучасну прозу // Прапор. 1982. №12. С. 15 123.
19. Білецький О. В мастерской художника слова // Зібрання праць: У 5-ти т. К.: Наукова думка, 1966. Т. 3. С. 274489.
20. Білий О. Літературний герой у контексті історії. К.: Наукова думка, 1980. 119 с.
21. Білик І. Меч арея. К.: Веселка, 2003. 432 с.
22. Білоус М. Мовленнєвий етикет українського народу // Культура мови і культура в мові: Зб. наук. праць. К., 1991. С. 74 81.
23. Бродский Б. Жизнь в веках. Занимательное искусствознание. 2-е издание. М.: Советский художник, 1990. 256 с.
24. Варфоломеев И. Типологические основы жанров романистики: классификация вида. Ташкент: Фан, 1979. 168 с.
25. Васейко Ю. Структурно-функціональні параметри вертикального контексту художнього твору. Автореф. дис канд. філол. наук: 10.02.01 Інститут української мови НАН України К., 2004. 19 с.
26. Введение в литературоведение. Литературное произведение: Основные понятия и термины: Учеб. пособие / Л.Чернец, В.Хализев, С.Брайтман и др. М.: Высшая школа: Академия, 1999. 556 с.
27. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад і гол. ред. В.Бусел. К.: Ірпінь: Перун, 2003. 1440 с.
28. Велесова Книга Волховник. Літературний переклад, укладання та коментарі Г.Лозко. Вінниця: Континент-Прим, 2007. 502 с.
29. Вертій О. Народні джерела національної самобутності української літератури 70 90-х років ХІХ століття: Монографія. Суми: Собор, 2005. 486 с.
30. Веселовский А. Историческая поэтика. М.: Высшая школа, 1989. 405 с.
31. Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології. К.: Мистецтво, 1995. 336 с.
32. Возняк М. Історія української літератури: У 2-х т. Львів: Світ, 1994. Кн. друга. 560 с.
33. Войтович В. Міфи та легенди давньої України. Тернопіль: Навчальна книга Богдан, 2005. 392 с.
34. Выготский Л. Психология искусства. М.: Педагогика, 1987. 341 с.
35. Всемирная история. В 10-и т. Т. ІІІ. / Под ред. Сидоровой Н. (главн. ред.), Конрада Н., Петрушевского И., Черепнина Л. М.: Гос. изд-во полит. лит., 1957. 869 с.
36. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. К.: Либідь, 2001. 487 с.
37. Гегель Г. Эстетика: В 4-х т. Т. 1. М.: Искусство, 1968. 312 с.
38. Гончар О. Твори в 6-ти т. Т. 4. / Людина і зброя К.: Дніпро, 1978. С. 5 307.
39. Горболіс Л. Парадигма народнорелігійної моралі в прозі українських письменників кінця ХІХ ХХ ст. Суми: Козацький вал, 2004. 200 с.
40. Грабович Г. Шевченко як міфотворець. К.: Радянський письменник, 1991. 212 с.
41. Грицай М. Романи С.Скляренка // Скляренко С. Шлях на Київ. К.: Дніпро, 1981. С. 5 10.
42. Грицай М. Давня українська проза. К.: Вища школа, 1975. 150 с.
43. Гром’як Р. Про визначення поетики в світлі естетичної концепції І.Я.Франка // Поетика. К.: Наукова думка, 1992. С. 16 21.
44. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. Т. 1. / Редкол.: П. Сохань (голова) та ін. К.: Наукова думка, 1991 1997. (Пам’ятки іст. думки України). 736 с.
45. Гулыга А. Искусство истории. М.: Современник, 1980. 288 с.
46. Гуляк А. Становлення українського історичного роману. К.: Міжнародна фінансова агенція, 1997. 293 с.
47. Давидюк В. Українська міфологічна легенда. Львів: Світ, 1992. 175 с.
48. Дей О. Спілкування митців з народною поезією. К.: Наукова думка, 1984. 331 с.
49. Денисюк І. Мислячий історичний роман // Іваничук Р. Яничари: Історичний роман. Львів: Каменяр, 1992. С. 5 14.
50. Дмитренко М. Українська фольклористика. К.: Ред. часопису Народознавство”, 2001. 375 с.
51. Днепров В. Черты романа ХХ века. Л.: Советский писатель, 1965. 548 с.
52. Домалега І. Минуле сучасне вічність. Авторська інтерпретація історичних подій VІ VІІ ст. у трилогії Дмитра Міщенка // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. 2007. № 2. С. 132 140.
53. Донцов Д. Дух нашої давнини. Дрогобич: Відродження, 1991. 342 с.
54. Дончик В. Національна історія як духовне опертя української літератури // Слово і час. 1997. № 9. С. 6 9.
55. Дончик В. Український радянський роман: рух ідей і форм. К.: Дніпро, 1987. 429 с.
56. Дорошенко Д. Нарис історії України. Львів: Світ, 1991. 576 с.
57. Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. К.: Основи, 1998. 658 с.
58. Єрмоленко С. Фольклор і літературна мова. К.: Наукова думка, 1987. 244 с.
59. Ефименко А. История украинского народа. К.: Либідь, 1990. 512 с.
60. Єфремов С. Історія українського письменства. К.: Феміна, 1995. 688 с.
61. Житецький П. Вибрані праці. Філологія. К.: Наукова думка, 1987. 374 с.
62. Жулинський М. Із забуття в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). К.: Дніпро, 1990. 447 с.
63. Загребельний П. Втішання історією. Післяслово до роману Роксолана” // Загребельний П. Неложними устами: Статті, есе, портрети. К.: Радянський письменник, 1981. С. 245 259.
64. Заоборна М. Порівняльні конструкції в системі складнопідрядного речення української мови. Тернопіль: Підручники і посібники, 2001. 28 с.
65. Захарченко В. Війна у війні // Літературна Україна. 1998. 29 жовтня. С. 3.
66.