СЕМЕНОВИЧ Андрій Сергійович РЕГІОНАЛІЗАЦІЯ КРАЇН-ЧЛЕНІВ ВИШЕГРАДСЬКОЇ ГРУПИ У КОНТЕКСТІ ВСТУПУ У ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ

brief description

Міністерство освіти і науки України
Львівський національний університет імені Івана Франка

На правах рукопису

Семенович Андрій Сергійович

УДК 327.8:061.1(ЄС)

Регіоналізація країн-членів Вишеградської групи
у контексті вступу У Європейський Союз

Спеціальність 23.00.04 політичні проблеми міжнародних систем
та глобального розвитку

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Науковий керівник
Калитчак Роман Григорович,
кандидат політичних наук,
доцент

Львів 2013

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

3

ВСТУП

4

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ регіоналізації в умовах розширення єс

11

1.1.

Стан вивчення регіоналізації країн-кандидатів на членство у ЄС у політичній науці

11

1.2.

Концептуально-теоретичні засади дослідження європеїзації країн-кандидатів у ЄС

18

1.3.

Методологічні аспекти та методика дослідження регіоналізації країн Вишеградської групи в контексті європейської інтеграції

41

1.4.

Регіоналізація як складова процесу набуття членства у Європейському Союзі

47

Висновки до розділу 1

68

РОЗДІЛ 2. Ретроспективно-порівняльний аналіз регіоналІЗАЦІЇ країн-членів Вишеградської групи У ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОНТЕКСТІ

72

2.1.

Особливості розвитку субнаціональних регіонів країн Вишеградської групи

72

2.2.

Вплив ЄС на регіоналізацію країн Вишеградської групи у постсоціалістичний період (1990-1997 рр.)

93

2.3.

Регіоналізація країн Вишеградської групи в умовах підготовки вступу у ЄС (1998-2004 рр.)

105

Висновки до розділу 2

114

РОЗДІЛ 3. ВПЛИВ набуття членства у Європейському Союзі НА ОСНОВНІ АСПЕКТИ регіоналізаціЇ країн-членів Вишеградської групи

118

3.1.

Формування і реорганізація регіонів країн Вишеградської групи у контексті вступу у ЄС

118

3.2.

Розбудова регіональних органів представницької демократії країн Вишеградської групи у період підготовки до інтеграції у ЄС

131

3.3.

Реформа інституційного забезпечення регіонального розвитку країн Вишеградської групи в умовах розширення ЄС

145

3.4.

Активізація транскордонного співробітництва на регіональному рівні країн Вишеградської групи у передвступний період

160

Висновки до розділу 3

170

ВИСНОВКИ

173

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

183

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ЄЕС Європейське Економічне Співтовариство
ЄС Європейський Союз
МВФ Міжнародний Валютний Фонд
МЗС Міністерство закордонних справ
НАТО Організація Північноатлантичного договору
ОБСЄ Організація з безпеки та співробітництва у Європі
ООН Організація Об’єднаних Націй
РЄ Рада Європи
СБ Світовий Банк
СОТ Світова Організація Торгівлі
ФРН Федеративна Республіка Німеччина
ЦСЄ Центральна і Східна Європа
INTERREG Програма міжрегіональної співпраці країн-членів ЄС
ISPA Інструмент передвступних структурних реформ
NUTS Номенклатура територіальних одиниць для статистики у ЄС
PHARE Програма ЄС допомоги для реструктуризації економіки Польщі й Угорщини
PHARE-CBC Програма ЄС з транскордонного співробітництва країн-кандидатів
PHARE-STRUDER Пілотна регіональна програма Європейського Союзу з розвитку малого і середнього підприємництва
SAPARD Спеціальна передвступна програма ЄС для сільського господарства та розвитку села
SIGMA Програма підтримки вдосконалення врядування та управління Організації економічного співробітництва та розвитку
TACIS Технічна допомога державам СНД

ВСТУП

Актуальність теми. Питання європейської інтеграції становлять предмет посиленої уваги як в академічних, так і в політичних колах. Акумульований Європейським Союзом досвід відкриває значні можливості для детального аналізу, глибшого осмислення та практичних коректив у різних сферах функціонування не лише країн, які претендують на членство у цьому наднаціональному об’єднанні, а й тих держав, що зацікавлені у впровадженні ефективних і дієвих механізмів забезпечення власного розвитку.

bibliography

ВИСНОВКИ
Європейський Союз є поліструктурною, багаторівневою регіональною міжнародною системою, що, інтегруючи країни-члени ЄС, країни-кандидати на членство у ЄС та країни-партнери, формує тим самим нову системну цілісність. Вступ у Європейський Союз утвердився як стратегія модернізації постсоціалістичних країн, зокрема членів Вишеградської групи. Хоча адаптація моделі ЄС здійснювалася з огляду на цивілізаційну спорідненість, а використання досвіду ЄС розглядалося як адекватна відповідь для успішного вирішення внутрішніх проблем, а в окремих випадках одностороннє відтворення інституційних взірців ЄС проводилося з метою продемонструвати готовність вступити в ЄС, то лише чітко артикульована і достовірна перспектива членства в ЄС, яка передбачає конкретну користь і винагороду за докладені зусилля, стала визначальним чинником для трансформації країн-кандидатів із ЦСЄ, перетворившись на потужний рушій і важливу об’єднавчу ланку в контексті здійснення «потрійного транзиту»: демократизації, розвитку ринкової економіки і розбудови правої держави.
У Євросоюзі вже був акумульований досвід прийняття нових членів, проте підготовка до вступу постсоціалістичних країн з огляду на свою масштабність, складність і комплексність обумовила застосування максималістського підходу щодо розширення, який передбачав, що країни-кандидати повинні виконувати в повному обсязі зобов’язання і функціонувати як країни-члени ще перед вступом у ЄС. Виходячи з того, що збільшення кількості членів не повинно завадити стабільному розвитку ЄС чи перешкодити поглибленню інтеграційних процесів, ключовим у контексті розширення стає принцип обумовленості, який передбачає чітку підпорядкованість перспективи членства в ЄС обов’язковому виконанню висунутих вимог і слугує ключовим мотиваційним рушієм для здійснення глибинних реформ у різних сферах життєдіяльності постсоціалістичних країн.
З огляду на економічну нестабільність та інституційну слабкість вишеградських країн і водночас їх прагнення стати частиною потужного інтеграційного об’єднання у процесі їх вступу до ЄС сформувались асиметричні за своїм характером відносини цих країн із Євросоюзом. Це дозволило Європейському Союзу в односторонньому порядку суттєво збільшити перелік й обсяг вимог порівняно з попередніми розширеннями і чітко визначити часові межі їх реалізації. Безпосередня залежність членства в ЄС від поступу щодо виконання висунутих вимог стимулювала до пришвидшення здійснення необхідних перетворень, дисциплінувала країни-кандидати, зменшила внутрішній опір і дозволила уникнути невиправданих зволікань. Варто зауважити, що вступ у ЄС також використовувався у внутрішньополітичній риториці для обґрунтування і легітимізації реформ, навіть у тих сферах, до яких ЄС не мав жодного відношення і не висував жодних умов.
У багатьох сферах вимоги ЄС не завжди були конкретизовані та чітко виписані, що дозволяло в ході розширення формулювати нові умови, надаючи Європейському Союзу додаткові дієві важелі тиску на постсоціалістичні держави. Водночас розпливчасті формулювання, невиразні критерії чи відсутність узгодженої моделі для наслідування сприяли розмиванню впливу ЄС, перетворюючи його вимоги щодо членства на нормативний орієнтир і залишаючи їх практичну реалізацію на розсуд країн-кандидатів. Ускладнювало позиції Євросоюзу те, що він не завжди діяв як єдиний актор, оскільки були теж залучені наднаціональні інституції, країни-кандидати та різні групи інтересів. Окрім того, визначення ролі ЄС у трансформаційних процесах у Центральній і Східній Європі утруднювалося активною діяльністю інших міжнародних акторів.
Необхідно наголосити, що Європейський Союз надалі перебуває у процесі становлення і в ньому ще не сформовано сталої внутрішньої інституційної структури. Безумовно, що подальші зміни неминуче впливатимуть на сучасну систему врядування в межах цього інтеграційного об’єднання. Зокрема, це стосується і субнаціональних регіонів, що впродовж останніх кількох десятиліть зміцнили свої позиції у межах Європейського Союзу. Проте в них не слід убачати альтернативу, а важливу комплементарну ланку для державного і європейського рівнів. В умовах посилення інтеграційних процесів усе більш рельєфно простежується формування системи багаторівневого врядування, де регіони жодним чином не заміняють чи підмінюють інші рівні, а утверджуються як неодмінний, необхідний та ефективний партнер для реалізації частини спільних політик ЄС. Зауважимо, що важелі впливу Європейського Союзу на систему організації влади в країнах-членах обмежені, а він переважно слугує сприятливим середовищем для розвитку субнаціональних регіонів, створюючи належні умови для їхньої діяльності.
Проблематика регіоналізації вперше була інкорпорована в процес розширення в ході підготовки до членства постсоціалістичних країн. Оскільки у Європейського Союзу не було власного інструментарію для практичної імплементації своїх спільних політик, він покладався на інституційне забезпечення країн-кандидатів, зокрема в регіональній сфері. У сукупності це змусило розглядати регіоналізацію як критично важливу для успішного завершення процесу розширення Євросоюзу. Тому усі вишеградські країни отримали рекомендації про необхідність наявності субнаціональних регіонів
Виходячи з принципу обумовленості, перспектива членства країн-кандидатів безпосередньо залежала від поступу щодо виконання висунутих вимог, зокрема в регіональній сфері. У цьому контексті роль Європейського Союзу була амбівалентною. З одного боку, вимоги у сфері регіоналізації не завжди були чітко конкретизовані, створюючи для ЄС простір для вільної інтерпретації чинних приписів та самостійного створення нових, а також для використання неформальних інструментів впливу і неофіційних каналів висловлення своїх рекомендацій. З іншого боку, відсутність у багатьох випадках єдиних узгоджених стандартів і спільної моделі регіоналізації чи можливість лише запропонувати набір успішних, але відмінних інституційних взірців підважували позицію Європейського Союзу, часто уможливлюючи країнам-кандидатам вирішувати, як практично здійснюватиметься регіоналізація.
Тому контроверсійним і складним у процесі регіоналізації залишається виявлення ролі Європейського Союзу у взаємодії з внутрішнім контекстом країни. Про це зокрема свідчить відсутність рівномірних результатів впливу підготовки до членства у ЄС у державах Вишеградської групи. Своєрідність історичного досвіду, специфіка внутрішньополітичного процесу чи небезпека відцентрових тенденцій у сукупності вплинули на регіоналізацію цих країн, часто обмежуючи чи нейтралізуючи роль Європейського Союзу.
У цьому контексті зазначимо, що території сьогоднішніх вишеградських країн розвивалися у неподібних до західноєвропейських умовах, набули відмінного досвіду та не відчули на собі сповна впливу змін політичного, економічного, соціального, культурного, релігійного характеру, які обумовили особливості формування держав у Західній Європі. Окрім того, у другій половині ХХст. у західній частині Європи посилилися децентралізаційні процеси: регіони включали в територіальну структуру держави, наділяли органами самоврядування, розглядали як засіб забезпечення і розвитку демократії, а ЄЕС почав розбудовувати свою регіональну політику, що акцентує важливість субнаціональних регіонів для забезпечення сталого розвитку та економічного зростання, розпочинається безпосередня взаємодія регіонів із наднаціональними інституціями ЄС, відбувається активізація транскордонної співпраці регіонів тощо.
Водночас вишеградські країни впродовж ХХст. були змушені зосередитися на консолідації та забезпеченні органічної інтеграції своєї території в одне ціле в досить стислі строки. Тому перевагу було віддано унітаризму з метою облаштування уніформного простору й елімінації проявів регіонального партикуляризму. Як у міжвоєнний період і у роки соціалістичного режиму, так і в постсоціалістичний період було збережено спадкоємність щодо жорстко централізації. З огляду на це скепсис викликають заклики про «повернення у Європу» вишеградських країн, що часто лунали в 90-их роках ХХст., адже протягом тривалого часу у двох частинах європейського континенту можна було спостерігати за несхожими процесами державотворення. Зокрема, у вишеградських країнах ніколи не було повноцінного досвіду регіонального самоврядування.
На початках постсоціалістичного періоду регіоналізація радше не входила в пріоритетні завдання вишеградських країн, а у період з 1990 р по 1997 р. Європейський Союз усунувся від активної участі. В умовах глибинних перетворень з огляду на трактування субнаціональних регіонів як рудименту тоталітарного режиму, відсутність надійної і дієвої вертикалі влади, потенційні відцентрові тенденції, регіоналізацію розглядали як загрозу для здійснення реформ, тому спостерігалася або ліквідація субнаціональних одиниць створених у соціалістичний період, як у Чехословаччині, або їх безпосереднє підпорядкування центральній владі, як у Польщі. Винятком лише була Угорщина, де комітати отримали самоврядування.
Водночас у постсоціалістичних країнах повільно утверджується розуміння важливості субнаціонального рівня. Хоча було висунуто багато різних проектів регіоналізації, як у випадку з Польщею, а в Чехії та Словаччині на законодавчому рівні закріплено необхідність запровадження регіонів, однак жодних суттєвих кроків для втілення задекларованих намірів не було зроблено. Лише коли регіоналізація перетворилася у 1998 р. на один з важливих елементів процесу розширення Європейського Союзу, став помітним поступ у цій сфері у вишеградських країнах. Підготовка членства в ЄС надала вирішального імпульсу для втілення конституційних положень про створення субнаціональних регіонів у Чехії та Словаччині і сприяла ліквідації надмірно централізованого устрою Польщі та впровадженню самоврядних регіонів. Хоча в Угорщині найшвидше з-поміж інших вишеградських країн приступили до модернізації регіональної політики, однак більшість змін здійснювали з перспективи майбутнього членства в ЄС.
Порівнюючи розвиток субнаціональних регіонів у середині Європейського Союзу зі становищем у країнах-кандидатах, зазначимо, якщо у вишеградських країнах тільки йшлося про регіоналізацію під контролем держави, то в західній частині континенту внутрішньодержавні регіони уже тривалий час діяли як самоврядні одиниці в межах ЄС, міцно були інтегровані в багаторівневу систему врядування ЄС і зосереджували свою увагу на інших цілях.
Вплив процесу набуття членства в ЄС на регіоналізацію країн Вишеградської групи не носив цілісного, всеосяжного характеру, а був радше нерівномірним та фрагментарним. Роль Європейського Союзу у процесі регіоналізації варіювалася не тільки залежно від взаємодії з цілою низкою зовнішніх і внутрішніх чинників, але і від того, який сегмент регіоналізації було задіяно.
Частково під впливом саме Європейського Союзу та базуючись на його досвіді, було створено або відновлено субнаціональні регіони в усіх чотирьох вишеградської країнах. З огляду на винятковий суверенітет у цій сфері держави Європейський Союз не міг безпосередньо втручатися в процес визначення кількості та територіальної конфігурації новостворених регіонів. Форми опосередкованого впливу ЄС найбільш рельєфно простежуються в ході впровадження статистичних одиниць NUTS-ІІ і розгляду питання про їхнє кореспондування з субнаціональними регіонами. У підсумку лише в Польщі було забезпечено співмірність воєводств зі статистичними одиницями NUTS-ІІ, тоді як у Чехії, Словаччині та Угорщині з огляду на внутрішньодержавні чинники межі самоврядних регіонів не збігалися з поділом на NUTS-ІІ. Таким чином, упровадження регіонів збігалося з преференціями Європейського Союзу щодо фізичної присутності субнаціональних регіонів вишеградських країн, проте їхня територіальна протяжність і чисельність не відповідали критеріям класифікації NUTS-ІІ, а визначалися країнами-кандидатами, виходячи із внутрішніх преференцій.
Що стосується створення регіональних інститутів представницької демократії у країнах-кандидатах, то ці наміри відповідали інтересам ЄС, адже регіон, що був наділений демократичною легітимністю, розглядався як компетентний і дієвий партнер для належного забезпечення імплементації комунітарного доробку та реалізації спільних політик Євросоюзу. ЄС обстоював впровадження регіонального самоврядування і визначеності країн-кандидатів із цього приводу, але безпосередньо не втручався у процес їхнього формування і розподілу повноважень, залишаючи це питання на розгляд країнам-кандидатам. Адже в цій сфері був відсутній комунітарний доробок та не було єдиної узгодженої моделі ЄС із чітко визначеними параметрами, яку можна було б запропонувати для відтворення у вишеградських країнах, тому рекомендації Європейського Союзу були розпливчасті за змістом і часто доводилися до уваги країн-кандидатів неофіційним шляхом. Водночас перспектива членства в ЄС стала одним із визначальних чинників для впровадження регіонального самоврядування в Чехії, а особливо в Словаччині. Порівняно з іншими Вишеградськими країнами, Євросоюз зайняв активну позицію з цього питання, убачаючи створення виборних органів на регіональному рівні як один із інструментів забезпечення демократичної стабільності в середині державі та протидії можливим рецидивам авторитаризму. В Угорщині та Польщі роль ЄС була менш помітна, оскільки в першій уже функціонувало регіональне самоврядування на рівні комітатів, а в другій було досягнуто внутрішньополітичний консенсус щодо необхідності формування органів представницької демократії на рівні воєводств.
Особливістю у сфері регіонального самоврядування стала тісна співпраця Євросоюзу із Радою Європи, яка висунула до країн-кандидатів обов’язкову вимогу щодо ухвалення відповідних конвенцій цієї панєвропейської міжнародної організації. Таким чином, ЄС намагався забезпечити, щоб постсоціалістичні країни дотримувалися європейських цінностей і норм, якими керувалися його країни-члени в повсякденному житті. Участь у ЄС мала вирішальний вплив на практичну імплементацію багатьох правових норм та утвердження загальних принципів, що сприяли формуванню сприятливого середовища для розвитку регіональних органів представницької демократії, насамперед у Чехії та Словаччині.
Для Вишеградських країн розбудова інституційно-правового забезпечення субнаціональних регіонів стала справжнім викликом, адже в постсоціалістичний період у цій сфері утворився інституційний вакуум: попередні інституції продемонструвала свою неефективність, намагання замінити їх були малорезультативними, адже відсутні успішні взірці для наслідування з минулого, а спроби опрацювати власну нову ефективну модель були невдалими.
Відсутність належного інституційно-правового забезпечення субнаціональних регіонів, могло, якщо не перешкодити, то сповільнити процес перетворення цих країн на інтегративну частину простору ЄС. З-поміж чинників підготовка до ефективного використання ресурсів ЄС стала вирішальним рушієм для активізації зусиль у цій сфері. Порівняно з іншими аспектами регіоналізації, у ЄС з’явилися ефективні та гнучкі важелі впливу щодо розбудови належних інституцій та адміністративної здатності у країнах-кандидатах, адже вимоги Євросоюзу були чітко виписані і конкретизовані, більш предметні за змістом і уніфіковані за формою. Вишеградські країни були відкритими для адаптації, адже пропонувалися дієві інституційні взірці, випробувані на практиці, а очікувана користь від доступу до структурних фондів перевищувала можливі втрати. Водночас не відбувалося синхронної імплементації чи повної інституційної конвергенції між вишеградськими країнами, а спостерігалися відмінності, спричинені внутрішньодержавними особливостями розвитку, зокрема просторовою конфігурацією регіонів і їхньою співмірністю зі статистичними одиницями рівня NUTS-ІІ, розвитком регіонального самоврядування та його взаємодією з центральними органами влади тощо. Найбільш складним процес імплементації вимог ЄС був у Словаччині.
ЄС досяг основного докорінно змінив логіку розвитку інституційно-правого забезпечення регіональної політики вишеградських країн, поширюючи модерні підходи у ході регіоналізації, впроваджуючи у субнаціональних регіонах засади Європейського адміністративного простору й принципи належного врядування.
Європейський Союз не висував вимог до країн-кандидатів про залучення субнаціональних регіонів до транскордонної співпраці. Для представників ЄС основним завданням була поступова нівеляція ролі кордону як бар’єра, його подальше перетворення на інструмент забезпечення примирення, гарантування стабільності і налагодження безпосередньої співпраці між країнами-кандидатами і країнами-членами. З огляду на це, увагу зосереджували на усуненні перешкод, пов’язаних із периферійним розташуванням суміжних територій з обох боків кордону, стимулювання і вирівнювання розвитку прикордоння, а також підготовці до функціонування в умовах ЄС.
Водночас саме логіка розвитку транскордонної співпраці й особливості участі у програмах ЄС позитивно вплинули на зростання значимості ролі регіонів або слугували одним із аргументів для обґрунтування необхідності їх створення. В умовах підготовки вступу до Європейського Союзу поступово в усіх країнах Вишеградської групи утвердилося розуміння важливості інституційно-організаційної функції субнаціональних регіонів у транскордонній співпраці. Відзначимо, що між ними спостерігалися суттєві відмінності, зумовлені як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками. Найбільш помітним був вплив у Польщі, де транскордонна співпраця відіграла важливу роль в активізації регіоналізаційних тенденцій, насамперед завдяки безпосередній взаємодії із субнаціональними регіонами ЄС німецькими землями. З одного боку, це було обумовлено усвідомленням того, що інституційна асиметричність на регіональному рівні сповільнює транскордонну співпрацю. З іншого, безпосереднім ознайомленням із досвідом діяльності самоврядних регіонів в умовах ЄС. Своєю чергою, в Угорщині через прагнення використати єврорегіони з метою захисту угорських меншин у сусідніх країнах, а в Чехії та Словаччині через перестороги щодо можливості втрати контролю над частиною територій розвиток транскордонної співпраці гальмувався. Однак перспектива доступу до додаткових ресурсів із бюджету Європейського Союзу для вирішення проблем периферійних прикордонних територій змусила усі три країни критично осмислити роль субнаціональних регіонів, поступово наділивши їх належними повноваженнями у сфері транскордонної співпраці.
Ураховуючи відмінні шляхи державотворення у двох частинах континенту і необхідність постсоціалістичних країн подолати складний історичний спадок та зосередитися на зменшенні цивілізаційного розриву, треба ствердити, що вишеградським країнам вдалося здійснити значний поступ у сфері регіоналізації у передвступний період. Важливу роль у цьому процесі відіграв Європейський Союз. В одних випадках його вплив можна охарактеризувати як вирішальний, а в інших як комплементарний, проте його позиція часто визначала зміст і форму створення або реформування субнаціональних регіонів у країнах Вишеградської групи.
У випадку України необхідно ствердити, що досвід регіоналізації країн Вишеградської групи в умовах вступу у Європейський Союз є особливо цінним, адже дозволяє більш об’єктивно та водночас критично осмислити євроінтеграційні зусилля нашої держави. З впевненістю можна ствердити, що відсутність чіткої перспективи членства у Європейському Союзі позбавлятиме Україну важливого мотиваційного рушія для адаптації інституційних взірців ЄС та обмежуватиме вплив цього інтеграційного об’єднання на різні аспекти внутрішньодержавних перетворень. Хоча треба визнати, що Євросоюз надає певну експертну і фінансово-технічну допомогу, проте його вплив незначний, особливо порівнюючи із офіційними країнами-кандидатами. У сьогоднішніх реаліях у сфері функціонування субнаціональних регіонів можливе лише часткове запозичення нашою державою досвіду ЄС. Базуючись на прикладі членів Вишеградської четвірки, Україна передусім буде зацікавлена в адаптації дієвих інституційних взірців і позитивних адміністративних практик з метою модернізувати та оптимізувати свій регіональний розвиток. Утім український підхід буде радше вибірковим, адже, з одного боку, наша держава виходитиме із власних преференцій, а з іншого, у багатьох аспектах регіоналізації Європейський Союз пропонує набір ефективних, проте різних моделей. У цьому контексті важливим і корисним для України буде досвід кожного з чотирьох членів Вишеградської групи, адже підкреслимо, що ключовою вимогою Євросоюзу була наявність на регіональному рівні демократично обраного самоврядування із достатніми фінансовими ресурсами, юридично закріпленим статусом і розвинутим інституційним забезпеченням. А практичне наповнення змістом вже залежало від кожної конкретної ситуації, що насамперед було обумовлено особливим внутрішньодержавним контекстом. Також важливо усвідомити, що досвід Євросоюзу не є «панацеєю», а лише може сприяти створенню належних умов для вирішення регіональної проблематики в Україні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. БарановськийФ. Становлення демократичної політичної системи та процес європейської інтеграції України: фактори взаємовпливу: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра політ. наук: спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / Ф.Барановський. К., 2009. 32с.
2. БерезаА. Інституціональна структура регіональної політики у Східній Європі / А.Береза // Держава і право. Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. 2006. Вип. 31. С.550554.
3. БрусиловськаО. Політико-системні трансформації в регіоні Східна Європа (19892004): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра політ. наук: спец. 23.00.04 «Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку» / О.Брусиловська. К., 2008. 32с.
4. БурдякВ.Політичні трансформаційні процеси в Болгарії у посткомуністичний період: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра політ. наук: спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / В.Бурдяк. Чернівці, 2004. 34с.
5. БуренкоН.Еволюція політики Європейського Союзу щодо країн Центральної та Східної Європи: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.04 «Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку» / Н.Буренко. К., 2004. 26с.
6. В’юницькаО. Роль Ради Європи у зміцненні демократії у країнах Центрально-Східної Європи: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.04 «Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку» / О.В’юницька. К., 2005. 20с.
7. Віднянський С. Державний устрій Підкарпатської Русі Карпатської України / С. Віднянський // Історія державної служби в Україні : у 5 т. / [відп. ред. Т. В. Мотренко, В. А. Смолій]. К. : Ніка-Центр, 2009. Т. 2. С. 3396
8. ГоржелакГ. Децентралізація територіальної організації Польщі [Електронний ресурс] / Г.Горжелак // Посилення Інституційної спроможності місцевих і регіональних органів влади. Режим доступу: