ШАМРАЄВА Валентина Михайлівна. СТРАТЕГІЧНЕ ПАРТНЕРСТВО В УКРАЇНСЬКО-АМЕРИКАНСЬКИХ МІЖДЕРЖАВНИХ ВІДНОСИНАХ: КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНИЙ І ПРАКТИЧНИЙ АСПЕКТИ

brief description

ШАМРАЄВА Валентина Михайлівна. Назва дисертаційної роботи: "СТРАТЕГІЧНЕ ПАРТНЕРСТВО В УКРАЇНСЬКО-АМЕРИКАНСЬКИХ МІЖДЕРЖАВНИХ ВІДНОСИНАХ: КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНИЙ І ПРАКТИЧНИЙ АСПЕКТИ"

Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченко
Інститут міжнародних відносин
На правах рукопису
ШАМРАЄВА Валентина Михайлівна

УДК 327 (73+477)
СТРАТЕГІЧНЕ ПАРТНЕРСТВО В УКРАЇНСЬКОАМЕРИКАНСЬКИХ МІЖДЕРЖАВНИХ ВІДНОСИНАХ:
КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНИЙ І ПРАКТИЧНИЙ
АСПЕКТИ
Спеціальність - 23.00.04 політичні проблеми
міжнародних систем та глобального розвитку
Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора політичних наук
Науковий консультант:
доктор політичних наук, професор
ГОЛОВЧЕНКО Володимир Іванович
Київ – 2016
2
ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ................................................................ 3
ВСТУП................................................................................................................. 8
РОЗДІЛ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ Й
ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ ………………………………………. 25
1.1. Джерельна база проблематики українсько-американського
партнерства.............................................................................................................. 25
1.2. Концептуально-теоретичні й методологічні засади дослідження ….... 66
Висновки до першого розділу ……………………………………………. 109
РОЗДІЛ 2. РЕТРОСПЕКТИВА УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ У
ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІЙ СТРАТЕГІЇ США ……………………………... 113
2.1. Українське питання в зовнішній політиці США за Версальської системи
міжнародних відносин і Другої світової війни ……………………………… 113
2.2. Україна й американсько-радянське блокове протистояння ………… 148
2.3. Доктринальна криза зовнішньої політики США і розпад СРСР ........ 189
Висновки до другогог розділу …………………………………………….. 222
РОЗДІЛ 3. СТАНОВЛЕННЯ СТРАТЕГІЧНОГО ПАРТНЕРСТВА МІЖ
УКРАЇНОЮ ТА США ………………………………………………………… 230
3.1. Еволюція нормативної бази українсько-американських міждержавних
відносин …………………………………………………………………..…….. 230
3.2. Головні напрями формування стратегічного партнерства: міжнароднополітичний і безпековий вимір ……………………………………………….. 276
3.3. Чинник української діаспори в становленні партнерства між Україною та
США ……………………………………………………………………………. 317
Висновки до третього розділу ……………………………………………. 340
РОЗДІЛ 4. УКРАЇНСЬКО-АМЕРИКАНСЬКЕ ПАРТНЕРСТВО ЗА
ПРЕЗИДЕНТСТВА Б. ОБАМИ ………………………………………………. 345
4.1. Еволюція українсько-американського стратегічного партнерства за
першої адміністрації Б. Обами ………………………………………………... 345
4.2. Активізація стратегічного партнерства зі США після перемоги в Україні
Революції гідності …………………….................................………………… 372
Висновки до четвертого розділу …………………………………………. 412
ВИСНОВКИ ДО ДИСЕРТАЦІЇ ……………………………………………. 414
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ ………………. 431
3

bibliography

ВИСНОВКИ ДО ДИСЕРТАЦІЇ
На основі компаративного аналізу джерельної бази й теоретичних
узагальнень у дисертації здійснено спробу розв’язати наукову проблему,
зумовлену:
а) наявністю понятійно-категоріальних суперечностей усередині
досліджуваного наукового напрямку (розроблення теоретичних моделей
побудови стратегічного партнерства та їхньої практичної реалізації у
міждержавних відносинах);
б) відсутністю у світовій політичній думці цілісного концептуального
супроводу українсько-американського стратегічного партнерства у контексті
його міжнародно-політичного підґрунтя, сучасного стану розвитку та
прогнозування на довгострокову перспективу;
в) браком теоретико-концептуальних оцінок існуючих прогнозних моделей
міжнародної й безпекової діяльності України в цілому та їхнього
магістрального напрямку - стратегічного партнерства зі США зокрема.
Українсько-американські відносини в дослідженні розглядаються як такі, що
мають потенціал до розбудови повноцінного міждержавного стратегічного
партнерства як у короткостроковій, так і довгостроковій перспективі, з
урахуванням кардинальної різниці у силовому та фінансово-економічному
потенціалі держав-партнерів та відмінностей у масштабності й механізмах
формулювання зовнішньополітичних завдань. Наявна асиметрія між Україною
й США не заважає формуванню між ними стратегічного партнерства, що
доведено на прикладі розвитку українсько-американських міждержавних
відносин і узагальнено на базі авторської теоретичної моделі.
Вирішення визначених дослідницьких завдань дозволило дійти таких
висновків:
1. Одним із найвищих рівнів взаємодії держав на міжнародній арені є
стратегічне партнерство. У сучасній теорії міжнародних відносин існує кілька
415
підходів до визначення даного поняття. Так, американська школа політології
виходить із пріоритету єдності цивілізаційних устремлінь та політичної
складової співробітництва держав-партнерів. Серед українських науковців
існує кілька основних підходів до з’ясування концепту стратегічного
партнерства в міждержавних відносинах, в основу яких покладено певний
чинник розвитку такої співпраці.
Узагальнюючи проаналізовані підходи до визначення „стратегічного
партнерства” в політичній науці, можна зробити висновок, що стратегічне
партнерство є особливим типом взаємодії щодо реалізації спільних
геополітичних і міжнародно-політичних інтересів держав. Причому такі
інтереси повинні мати довготривалий характер і збігатися хоча б у двох сферах,
а з часом – переходити з однієї в іншу. Саме збіг засобів та методів
використання цього інструмента, так само як і стратегічних національних
інтересів двох держав у декількох сферах, призводить до виникнення між ними
міждержавного співробітництва на більш високому рівні з більшою
інтенсивністю та результативністю. Водночас стратегічне партнерство, на
відміну від двосторонніх договірних союзницьких відносин, залишає широке
поле для політико-дипломатичного маневру й не передбачає строгої
синхронізації дій у міждержавних взаєминах.
Для того, щоб взаємини між державами могли бути віднесеними до рівня
стратегічного партнерства, потрібно: обопільне офіційне визнання сторонами
стратегічного рівня партнерства; наявність спільних стратегічних інтересів і
спільних підходів до їхньої реалізації у двох і більше сферах співробітництва
між державами (якщо ж одна держава має такі інтереси, а інша – ні, тоді їхні
відносини можна охарактеризувати як „стратегічна залежність”); довготривалий
характер партнерських взаємин, що розвиваються по висхідній з отриманням
позитивних кінцевих результатів; наявність ефективних інструментів реалізації
стратегічного партнерства; нормативне закріплення змісту й перспектив
стратегічного партнерства у двосторонніх документах.
416
В контексті об’єкту й предмету дослідження на особливу увагу заслуговує
„асиметричне партнерство” держав, які мають чималий досвід взаємовідносин і
знаходяться в одному геополітичному регіоні, причому та із сторін, що
внаслідок особливостей цивілізаційно-історичного розвитку відносин досягла
значно більших переваг, прагне виступати домінуючою на етапі формалізації
відносин стратегічного партнерства. Класичними прикладами моделі
„асиметричного стратегічного партнерства” вважаються „особливі відносини”
США – Велика Британія й асиметричні взаємини США – Канада.
До українсько-американських взаємин не можна застосовувати модель
асиметричного партнерства у її класичному розумінні, водночас поєднання
можливостей потужного партнера (США) з намірами держави середньої ланки
(Україна) є вигідною перспективою для обох сторін. Тут слід зауважити, що
концепт „асиметричного партнерства” відрізняється від поняття „асиметричні
відносини”, адже останні виникають лише тоді, коли між двома суб’єктами в
певній сфері відносин існує нерівноправність. У випадку ж „асиметричного
стратегічного партнерства” будь-яка нерівноправність є виключеною.
Отже, науковий концепт стратегічного міждержавного партнерства на
прикладі українсько-американських відносин можна узагальнити як складну
компромісну модель двосторонніх взаємин, якій притаманна взаємодія з
глобальними елементами та складовими частинами конструкції міждержавних
стосунків регіонального виміру. Українсько-американське стратегічне
партнерство поєднує елементи „представницької” і „асиметричної” моделей, а
також моделі партнерства „проти спільної загрози” (у даному випадку – з боку
Росії, яку кожна із сторін-партнерів розглядає, виходячи із власних
національних інтересів та загроз). Така специфіка дисертації обумовила й
застосування відповідної наукової методології дослідження.
Проблематика теоретичних засад становлення і розвитку українськоамериканського стратегічного партнерства в фаховій літературі представлена
досить широко, але здебільшого в контексті вузьких проблем (наприклад,
417
гарантування міжнародної безпеки, дотримання режиму нерозповсюдження
ЗМВ, гуманітарної співпраці та ін.). З огляду на це, у вітчизняній політичній
науці бракувало комплексного аналізу розвитку відносин між Україною та
США у контексті теоретичного обґрунтування й аналізу процесу формування
стратегічного партнерства як ефективної форми міждержавної взаємодії.
2. Сучасна теорія міжнародних відносин схиляється до тези про складність
вичерпного визначення змісту категорій „зовнішня політика” й
„зовнішньополітична стратегія”. Пріоритетні для проблематики даного
дослідження партнерські стосунки породжуються у міжнародних відносинах
тим, що певне число держав підтримують між собою співпрацю, яка позначена
взаємним сприянням у вирішенні основних міжнародних завдань, визначених
національною зовнішньополітичною доктриною.
Формування зовнішньополітичної доктрини держави є складним і
багаторівневим процесом, який визначає її поведінку на міжнародній арені.
Зовнішньополітична стратегія становить систему практичних заходів держави
задля досягнення цілей зовнішньої політики, а також систему теоретичних
положень, якими вони регулюються. Для незалежної України ключовою
складовою зовнішньополітичної стратегії є партнерство зі США, що спирається
на європейський вибір та передбачуваність нашої держави як міжнародного
партнера.
А особливості геополітичного розташування в поєднанні з попередніми
чинниками є одними з ключових умов європейської і євроатлантичної
стабільності. Саме міждержавне українсько-американське стратегічне
партнерство здатне результативно сприяти сталому розвиткові, зміцненню
глобального й регіонального міжнародно-політичного становища України, з
огляду на безперечний статус США як світового лідера.
Сучасний міжнародно-політичний процес не варто розглядати виключно як
суму зовнішніх політик суверенних держав, а необхідно враховувати участь у
ньому й інших недержавних акторів. Пріоритетні для проблематики даного
418
дослідження партнерські стосунки породжуються у міжнародних відносинах
тим, що певне число держав підтримує між собою взаємодію, яка позначена
взаємним сприянням у вирішенні основних міжнародних завдань, визначених
національною зовнішньополітичною стратегією. Своєю чергою, вона становить
систему практичних заходів держави задля досягнення цілей зовнішньої
політики, а також систему теоретичних положень, якими вони регулюються.
3. Появу й еволюцію виокремлення українського питання у зовнішній
політиці й міжнародній діяльності США доцільно розглядати крізь призму
загального процесу вироблення американської зовнішньополітичної стратегії,
що був позначений боротьбою доктрин інтервенціоналізму та ізоляціонізму.
Протягом Першої світової війни для офіційного Вашингтону Україна була
„terra incognita”, а українські проблеми розглядалися як складова більш
широкого російського напрямку зовнішньої політики.
Американські політики й дипломати брали активну участь у вирішенні
українського питання в процесі трансформації європейської системи
міжнародних відносин по завершенні Першої світової війни. На Паризькій
мирній конференції 1919-1920 рр. склалася суперечлива ситуація: з одного боку
в „14-ти пунктах” В. Вільсона містилося право націй на самовизначення, а з
іншого - в своїй зовнішній політиці США відстоювали федералістський підхід
до майбутнього Росії. Зрештою, це призвело до стриманості офіційного
Вашингтона при визначенні позиції щодо прагнення українців створити
незалежну державу.
У дискусіях в США стосовно оптимальної розбудови повоєнної системи
європейських міжнародних відносин більшою прихильністю користувалися
помірковані й консервативні українці колишньої Австро-Угорщини, але
оминалися увагою проблеми Наддніпрянщини, оскільки вона входила до
складу союзної для США Росії. Важливим негативним чинником для України
був і низький рівень обізнаності президентської адміністрації США з
419
національним питанням на теренах колишньої Російської імперії у поєднанні з
незначними можливостями Білого Дому впливати на політику в Європі.
Водночас, шанс на дипломатичне визнання Сполученими Штатами
незалежної України (принаймні де-факто, як це спершу було у випадку з
державами Балтії й Фінляндією) зберігався, адже окремі американські
аналітики-міжнародники попереджали про неприпустимість абсолютизації
російських антибільшовицьких сил. Наприклад, аналітична група „The Inquiry”
виступала на підтримку суверенітету України і вже в 1919 р. розглядала Крим
як її невід’ємну частину. Але керівники США, в т. ч. й з огляду на нерішучість
проводу УНР, підтримали створення незалежної Польської держави як
ключової ланки антибільшовицького „санітарного кордону” й геополітичної
противаги німецькому реваншизму.
У міжвоєнний період міжнародно-політичні умови не сприяли
виокремленню українського питання у зовнішній політиці США, оскільки після
обрання Президентом США В. Гардінґа відбулося повернення до доктрини
ізоляціонізму, а український рух розглядався як деструктивна сила, що
перешкоджала стабілізації європейської системи міжнародних відносин. Тому
українське питання жодного разу не висувалося як самостійне й здатне
порушити територіальну цілісність СРСР, майже на два десятиліття воно
зникло з порядку денного політики США.
Після початку Другої світової війни поява українського питання в дискусіях
американського політикуму була пов’язана з діяльністю ОУН-УПА та
ситуацією в емігрантському середовищі. А на завершальному етапі війни в
Європі, з поверненням радянським республікам деяких зовнішньополітичних
функцій, українське питання актуалізувалося у зовнішній політиці США, що
було зумовлено потребою вироблення узгодженої позиції західних держав з
цього питання. У національних інтересах США було, не втручаючись
відкрито в перебіг національно-визвольних процесів у регіоні ЦСЄ,
забезпечити там позитивний імідж американській політиці. Водночас на
420
офіційну позицію США в українському питанні впливали такі чинники:
вимушене воєнне партнерство й співробітництво з СРСР; наявність
внутрішнього цивілізаційного розколу населення України на „західне” й
„східне”; підтримка українських націоналістів з боку нацистської
Німеччини; опозиція союзників США щодо можливої зміни державних
кордонів у Європі. Підходи офіційного Вашингтона могли змінитися лише у
випадку реалізації державного самовизначення України внаслідок
волевиявлення її народу.
Позитивному вирішенню питання прийняття УРСР до ООН як “initial
member” сприяла й особиста позиція президента Ф.Рузвельта, переконаного в
тому, що Україна була слабкою ланкою в радянській національній політиці.
Окремою проблемою для дипломатії УРСР стала негативна реакція
представників українських емігрантських кіл у США на її участь у діяльності
ООН. В той же час активістам емігрантських організацій імпонував вихід
радянської України на світову арену, навіть у такому ущемленому форматі, й
вони використовували його для підсилення уваги світової громадськості до
української проблематики та статусу неросійських народів в СРСР.
4. З початком холодної війни потенційна українська окремішність
сприймалася у США як дестабілізуючий чинник для системи міжнародних
відносин, а проблеми неросійських народів, які входили до складу СРСР,
розглядалися як внутрішня прерогатива Кремля. Тому за доби біполярного
протистояння підхід США до українського питання полягав переважно в
ідеологічному впливі на населення УРСР і прийнятті рішень на різних рівнях
державної влади, за якими Україна визнавалась поневоленою.
У перші роки холодної війни українське питання розглядалося в контексті
загальної радянської і центрально-східноєвропейської політики США. Білий
Дім ставив це питання більше в ідеологічному, ніж у політичному аспекті, але
водночас документи свідчать, що Державний департамент США постійно
тримав події в Україні у полі зору.
421
У процесі еволюції українського напрямку в американській зовнішній
політиці з часом він перейшов від політико-пропагандистського
використання поневоленого становища України в русло міждержавних
відносин. У 1959 р. до політичної платформи Республіканської партії США
було внесено тезу про Україну як поневолену націю, а головною подією стало
підписання 17 липня 1959 p. Президентом США Д.Ейзенхауером Закону про
поневолені нації (Public Law 86-90 Captive Nations Week Resolution). Однак
позицію Держдепартаменту США з питання неросійських народів і надалі
визначала концепція „невтручання у внутрішні справи Росії”.
Таким чином, в адміністрації Президента США до останнього виходили з
неможливості мирного розпаду СРСР. Тому українське питання не входило до
числа першочергових пріоритетів зовнішньої політики США за доби холодної
війни, а головний вплив на процес дезінтеграції Радянського Союзу Сполучені
Штати здійснювали політико-ідеологічними мет2одами ерозійного характеру.
У своїй політиці на радянському напрямку США брали до уваги неминучість
глобальної дестабілізації як наслідку можливого ро2зпаду СРСР.
5. Горбачовська „перебудова” породила в американській політичній думці
поняття „ерозія ясності”, коли йшлося про офіційну позицію США щодо
майбутнього СРСР. Головним завданням для Білого Дому стало розроблення
альтернативного курсу на випадок завершення холодної війни, причому
Президент США Дж.Г.В. Буш просував плани сприяння переходові СРСР до
ліберально-демократичного політичного режиму західного зразка. Тому в цей
період США не демонстрували позитивної налаштованості до розширення
участі Української РСР у міжнародних відносинах як самостійного актора.
Водночас розуміння політикумом США того, що Україна є ключовою серед 15-
ти союзних республік, дозволяло підтримувати інтерес до українського
питання. Але офіційна лінія Сполучених Штатів полягала лише в розширенні
контактів із союзними республіками.
422
Після ухвали позачерговою сесією Верховної Ради Української РСР 24
серпня 1991 р. Акту проголошення незалежності України головним для її
політичного керівництва стало забезпечення міжнародного визнання України
як самостійної держави світовою спільнотою. Під час прийому 27 листопада
1991 p. лідерів української етнічної групи Дж. Буш-старший вперше офіційно
висловився на підтримку американським урядом ідеї української незалежності.
Це було зрушенням в українській політиці Білого Дому, але США обіцяли не
визнавати незалежність України, доки цього не зробить Росія. Офіційний
Вашингтон дав зрозуміти Україні, що юридичне визнання її незалежності їй ще
треба „заслужити”.
Держсекретар США Дж. Бейкер розташував американські пріоритети,
пов’язані з визнанням суверенних держав на пострадянському політичному
просторі, таким чином: 1) воєнна й особливо ядерна безпека; 2) демократія; 3)
ринково зорієнтована економіка. Отримавши позитивну відповідь від
українського керівництва щодо цих принципів і міжнародних зобов’язань
України (як одної з держав-правонаступниць СРСР) за Договором про звичайні
збройні сили у Європі й Договором про нерозповсюдження ядерної зброї,
США, відразу ж після відставки М.Горбачова 25 грудня 1991 р., офіційно
визнали Україну і встановили з нею дипломатичні відносини.
6. З проголошенням незалежності України окреслилася обопільна
зацікавленість у розбудові конструктивних двосторонніх українськоамериканських міждержавних відносин. Початковий етап їхнього становлення
(1991-1993 рр.) позначився практичною відсутністю доктринального
забезпечення зовнішньої політики США на пострадянському просторі. Перед
офіційним Вашингтоном після розпаду Радянського Союзу постало три
важливих питання: контролю над ядерним потенціалом колишнього СРСР;
збереження стабільності на пострадянському геополітичному просторі;
недопущення відродження наддержавної могутності Росії. При вирішенні цих
завдань США визнали, що Україна може відігравати важливу роль у ЦСЄ.
423
Другий етап розвитку українсько-американських відносин (1994-1997 рр.)
розпочався з підписання у Москві Тристоронньої заяви президентів США, РФ і
України та Додатку до неї щодо ліквідації ядерної зброї в Україні. Він
увінчався офіційним проголошенням стратегічного партнерства двох держав.
Адміністрація Президента США В.Клінтона провадила політику активного
залучення України до світового співтовариства, підтримувала її
демократизацію. Ставши без’ядерною державою, Україна вперше вийшла із
зони стратегічної байдужості США. Але через українські внутрішньополітичні
проблеми в українсько-американських відносинах почався т. зв. „період
втрачених можливостей” (1998-2004 рр.). Своєрідним апогеєм цього періоду
розвитку двосторонніх відносин став офіційний візит в Україну Президента
США В.Клінтона 5 червня 2000 р., що мав засвідчити підтримку Україні в її
реформаторських зусиллях.
Проте з наближенням чергових президентських виборів у США Україна
відійшла для офіційного Вашингтона на другий план. У перше президентство
Дж.В.Буш почав виявляти жорсткість у підході до України, владі якої давали
зрозуміти: без проведення відповідних реформ геостратегічне розташування
України втрачає для американської сторони свою цінність.
Новий - четвертий етап у відносинах між Україною і США (2005-2008 рр.)
розпочався з перемоги в Києві „помаранчевої революції”. Після неї США
почали розглядати Україну як нового потенційного регіонального лідера, але
від неї чекали продовження демократичних реформ. Водночас адміністрація
Дж.В.Буша продемонструвала й готовність усіляко підтримувати прагнення
України вступити до ЄС та НАТО. При цьому американська сторона
підкреслювала, що Україна повинна сама обирати темп власної
євроатлантичної інтеграції.
Але Україна зіткнулася з проблемою реалізації поставлених стратегічних
завдань, оскільки на той час на міжнародній арені відбулися незалежні від неї
негативні геополітичні зміни. Розходження між США і їхніми союзниками в
424
НАТО обмежили можливості України щодо європейської та євроатлантичної
інтеграції. До того ж боротьба з міжнародним тероризмом змістила акценти у
політиці США на користь співпраці з великими державами та врахування
інтересів ЄС і Росії в питаннях, що стосувалися України. Лише в останній рік
перебування в Білому Домі Дж.В.Буш надав українському напрямку зовнішньої
політики пріоритетного значення, результатом чого стало практичне надання
українсько-американським відносинам статусу стратегічного партнерства, що
знайшло своє втілення у підписанні спочатку „Дорожньої карти”, а потім і
Хартії Україна - США про стратегічне партнерство.
Але як і раніше, Білий Дім змушений був рахуватися на пострадянських
теренах із російськими зовнішньополітичними інтересами, що негативно
впливало на розвиток українсько-американського співробітництва та робило
його уразливим до зовнішніх чинників. Опинившись на периферії
зовнішньополітичних інтересів адміністрації Б.Обами, Україна після перемоги
на президентських виборах 2010 р. В.Януковича здійснила дрейф у бік
співробітництва із Кремлем. На тлі активних контактів США і РФ у контексті
ініційованого Б.Обамою „перезавантаження” їхніх відносин, взаємини
офіційного Києва й Вашингтона в п’ятий період їхнього розвитку (2009-2013
рр.) виглядали млявими: створилося враження, що адміністрація Президента
США взяла паузу в українсько-американському партнерстві.
Адміністрація Б.Обами, на відміну від попередників, не розглядала Україну
в якості геополітичної противаги домінуванню РФ на пострадянському
просторі. Білим Домом було фактично знято з порядку денного питання вступу
України до НАТО, не в останню чергу через деструктивну позицію власне
української сторони. В той же час, не дивлячись на формальне збереження
партнерських взаємин у політичній площині, Уряд і Конгрес США виступили з
критикою репресивних дій адміністрації В.Януковича, спрямованих на
придушення громадського руху за євроінтеграцію України восени-взимку 2013
р. А після перемоги Революції гідності США надали уряду України всебічну
425
політико-дипломатичну й фінансово-матеріальну допомогу, започаткувавши
якісно новий період українсько-американських міждержавних відносин.
7. Успішна розбудова українсько-американського стратегічного партнерства
пов’язана передусім із збігом основних зовнішньополітичних інтересів сторін.
Аналізуючи позицію США після перемоги в Україні Революції гідності, слід
відзначити, що у короткостроковій перспективі офіційний Вашингтон
зосередився на допомозі Києву в досягненні політичної стабільності й відсічі
російської військової агресії шляхом впровадження дієвих економічних санкцій
проти РФ, забезпеченні фінансової платоспроможності та підтримці зусиль
українського уряду щодо реалізації нагальних політичних (у т.ч.
антикорупційної й судової) реформ, децентралізації владної вертикалі й
реструктуризації економіки.
У середньостроковій перспективі США планують і надалі підтримувати
зусилля України у встановленні та забезпеченні верховенства права, захисті
приватного бізнесу та сталого економічного розвитку, через зацікавленість
американського бізнесу в українському ринку та розвиток взаємовигідного
співробітництва й залучення до нього приватних інвестицій. У своїх
довгострокових стратегіях США бачать Україну як стабільну демократичну й
правову державу, що повністю інтегрована у європейську регіональну систему,
в той же час із нормалізованими відносинами з Російською Федерацією, без
чого неможливо досягнення стабільності в регіоні ЦСЄ.
Беручи до уваги таке стратегічне бачення розвитку українськоамериканського партнерства з боку США, Україна теж має можливість
забезпечення власних національних інтересів у сфері співробітництва зі США.
У короткостроковій перспективі - це заходи щодо досягнення економічної
стабільності та зростання, з паралельним проведенням необхідних реформ за
технічної та фінансової допомоги США, інших провідних держав Заходу та
міжнародних фінансових організацій (МВФ, Світовий банк). Її першочерговим
завданням є остаточне припинення активних бойових дій на Донбасі й
426
виконання Росією та сепаратистами Мінських домовленостей, що дозволить
перейти до проведення більш масштабних реформ у країні.
До середньострокових завдань українська влада відносить формування
стабільної національної економіки, яка побудована на моделях економічного
розвитку держав ЄС, а також заходи щодо відновлення територіальної
цілісності України. І тут особливо важлива підтримка з боку США як провідної
світової держави. У довгостроковій перспективі Україна прагне здобуття більш
активної ролі у розбудові європейської системи безпеки, отримання визнаної
позиції лідера серед держав пострадянського регіону. Україна прагне стати
провідною регіональною державою, інтегрованою у провідні європейські
структури, та ключовим елементом стабільності у регіоні.
Таким чином, очевидним є значний збіг основних завдань, які сторони
ставлять перед собою у процесі розвитку українсько-американського
стратегічного партнерства, що дає змогу зробити висновок: за сприятливих
умов вони будуть реалізовані повною мірою. Водночас існує й низка
деструктивних зовнішніх факторів, які мають бути враховані у процесі
подальшої розбудови українсько-американського стратегічного партнерства.
Це, передусім, брак консенсусу серед європейських союзників США щодо
адекватної відповіді на агресивний зовнішньополітичний курс Кремля;
проблема близькосхідних і північноафриканських біженців у ЄС; хронічна
нестабільність і конфліктогенність у вказаних регіонах, вражених т. зв.
„арабською весною”, і пов’язана із цим активізація терористичної діяльності
радикальних ісламістів. До критично негативних, але вагомих регіональних
чинників необхідно також віднести геополітичні інтереси РФ у регіоні та
заходи Кремля щодо їхнього досягнення.
8. Одним із важливих чинників інтенсифікації процесу практичного
наповнення українсько-американських відносин є вплив української діаспори у
США на політикум країни перебування. Адже в процесі еволюції
американської державності не лише створюється сприятливе середовище для
427
творчої свободи, але і здійснюється вплив Білого Дому на ті країни, з яких до
США прибувають різноманітні етнічні групи, і ці взаємини мають потенціал
ставати двосторонніми міждержавними.
Для України залишається актуальним впровадження політики зв’язків з
українськими національними меншинами за кордоном, що полягає у
використанні діаспор як потужного засобу впливу на інших міжнародних
акторів. Найбільш ефективною моделлю організації співпраці із закордонним
українством може стати комбінована модель, коли не лише історична
батьківщина максимально сприяє задоволенню культурно-національних потреб
нащадків вихідців зі своєї території, але й всіляко використовує потенціал
діаспори. При цьому пріоритетними напрямами такої співпраці мають стати:
підтримка закордонних українських громад; сприяння у задоволенні освітніх та
інформаційних потреб закордонних українців; робота з молоддю; сприяння
добровільному поверненню осіб з числа закордонних українців.
Закордонні українські громади поки що мають незначні можливості щодо
впливу на вироблення сприятливої політики урядів країни свого проживання
стосовно України. Приклади лобіювання національних інтересів нашої
держави демонструють Світовий конгрес українців, Український конгресовий
комітет Америки, інші найбільші громадські об’єднання українців у США та
Канаді. Організації закордонних українців є потужними, розгалуженими і
впливовими громадсько-політичними утвореннями в країнах перебування. Але,
на відміну від інших потужних діаспорних груп (єврейської, вірменської,
польської тощо), українська, з огляду на певні історичні умови, не мала
можливостей повною мірою створити сталу традицію стосунків із метрополією.
Сьогодні в державній політиці України існує певне бачення розвитку
співпраці з діаспорами, закріплене в Національній концепції співпраці із
закордонними українцями та Державній програмі співпраці із закордонними
українцями на період до 2015 р., але чіткі концептуальні засади державної
політики зв’язків та взаємодії з спільнотами закордонних українців на тривалий
428
період відсутні. У своїх стосунках з закордонними українцями Україна має
використати досвід інших розвинених держав, які бачать у своїй діаспорі
потужний інструмент політичного, економічного, інформаційного тощо впливу
у країнах проживання.
9. З огляду на значний збіг основних стратегічних зовнішньополітичних
завдань сторони досить успішно розвивають міждержавне партнерство за
базовими напрямками: міжнародно-політичне, безпекове, фінансовоекономічне, гуманітарне і т. д. Після перемоги Революції гідності у 2014 р.,
двосторонній діалог між державами вийшов на новий рівень. Сполучені Штати
надають Україні фінансову та експертну допомогу для зміцнення
обороноздатності країни, відновлення економічної стабільності, здійснення
антикорупційних реформ та надання гуманітарної допомоги постраждалим
внаслідок конфлікту на Сході нашої держави. Також офіційний Вашингтон
активно підтримує Київ на міжнародній арені, зокрема з питань: фінансової
допомоги Україні з боку міжнародних фінансових організацій, мобілізації
зусиль світової спільноти для протидії агресії Москви; запровадження
економічних санкцій проти РФ і т.д. Безпрецедентним є двосторонній діалог на
найвищому та високому рівнях, паралельно розвиваються міжвідомчі контакти,
у т.ч. між зовнішньополітичними відомствами двох країн. МЗС України та
Державний департамент США активно взаємодіють з актуальних питань
міжнародної співпраці. Однією із ефективних механізмів взаємодії є
двостороння Комісія стратегічного партнерства (КСП).
Позитивну динаміку демонструє і міжпарламентська співпраця. Починаючи
з 2014 р., в Конгресі США було представлено кілька десятків проектів законів
та резолюцій щодо України. Серед ухвалених документів, зокрема, закони
„Підтримка суверенітету, територіальної цілісності, демократії та економічної
стабільності в Україні”, „Закордонне мовлення Сполучених Штатів в Україні та
сусідніх регіонах”, „Підтримка української свободи”. На сьогодні Конгрес
майже одностайно виступає за розширення фінансової та військової допомоги
429
Україні, у тому числі за рахунок оборонної зброї. Представники Конгресу США
регулярно зустрічаються з представниками української влади, народними
депутатами України, беруть активну участь у заходах з української тематики в
американському законодавчому органі, зокрема, щорічних Днях України в
Конгресі.
10. З огляду на сучасний стан розвитку системи глобальних та регіональних
міжнародних відносин і кризові явища навколо України, надзвичайно
актуальними для гарантування національної безпеки й успіху реформування
нашої держави набуває її стратегічне партнерство зі США. До першочергових
завдань української дипломатії в цьому напрямку можна віднести подальший
процес удосконалення нормативної бази відносин, здобуття підтримки
офіційного Вашингтону у діалозі України із світовими кредиторами та
особливо співробітництво у сфері безпеки та підвищення обороноздатності
України. Ці завдання в повній мірі відповідають і американським національним
інтересам у регіоні ЦСЄ.
Україна має зосередитися на активізації діалогу зі США з таких питань:
відновлення територіальної цілісності нашої держави; зміцнення економічної та
політичної незалежності; досягнення політичної та економічної стабільності;
інтеграція у міжнародні економічні та безпекові структури; підвищення
ефективності використання геополітичного розташування України.
З метою найскорішого виконання поставлених завдань у політичній сфері
доцільним може стати: створення профільних двосторонніх комісій
(призначення відповідальних контактних осіб) для полегшення ведення
політичного діалогу; координація політичних позицій із залученням
європейських партнерів; запровадження моніторингу потреб української
сторони у процесі проведення реформ за окремими їх сферами.
В економічній сфері: визначення фінансових потреб України для її
підтримки протягом перехідного періоду із залученням американських
експертів та сприяння Вашингтона в переговорах із провідними міжнародними
430
фінансовими організаціями; залучення міжнародних донорів за підтримки
США; ліквідація існуючих торгових бар’єрів між партнерами; активізація
діалогу із залучення американських інвестицій в українську економіку;
визначення реформ, спрямованих на встановлення верховенства закону і з
метою покращення інвестиційного та ділового клімату в Україні; проведення
заходів (ділових форумів, виставок, конференцій) із метою налагодження
контактів між діловими колами держав-партнерів.
У сфері безпеки: налагодження діалогу з метою підтримки України у процесі
модернізації її збройних сил; розроблення плану з переходу Української армії
на стандарти НАТО та його практичної реалізації; створення структур і
програм співробітництва між військовими силами сторін-партнерів (обміни,
навчальні й тренувальні програми); налагодження контактів між науковими
структурами з метою трансферу військових технологій США в Україну;
підвищення інтенсивності та ефективності взаємодії між Україною,
військовими структурами США та союзниками по блоку НАТО.
З огляду на сучасний стан розвитку системи глобальних та регіональних
міжнародних відносин і кризові явища навколо України, надзвичайно
актуальними для гарантування національної безпеки й успіху реформування
нашої держави набуває її стратегічне партнерство зі США. До першочергових
завдань української дипломатії в цьому напрямку можна віднести подальший
процес удосконалення нормативної бази відносин, отримання підтримки
офіційного Вашингтону у діалозі України із світовими кредиторами та
особливо співробітництво у сфері безпеки та підвищення обороноздатності
України. Ці завдання в повній мірі відповідають і американським національним
інтересам у регіоні ЦСЄ.