Леванчук Ірина Володимирівна Україна в зовнішньополітичній стратегії США

brief description

Леванчук Ірина Володимирівна, тимчасово не працює: «Україна в зовнішньополітичній стратегії США» (23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку). Спецрада Д 26.001.29 у Київському національ­ному університеті імені Тараса Шевченка

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
ЛЕВАНЧУК ІРИНА ВОЛОДИМИРІВНА
УДК 327+339.025](73:477)(043.3)
ДИСЕРТАЦІЯ
УКРАЇНА В ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІЙ СТРАТЕГІЇ США
23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем
та глобального розвитку
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело.
_________________ І. В. Леванчук
Науковий керівник: Ігнатьєв Павло Миколайович,
доктор політичних наук, професор
Київ – 2019

ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………………...13
РОЗДІЛ 1. Теоретико-методологічні засади та джерельно-документальна
база дослідження………………………………………………………………..23
1.1. Теоретико-методологічні основи дослідження…………………..……….23
1.2. Ступінь наукової розробки теми і джерельна база дослідження………...50
Висновки до Розділу 1…………………………………………………………..72
РОЗДІЛ 2. Україна в зовнішньополітичній стратегії США на
пострадянському просторі…………………………………………………….74
2.1. Зовнішньополітична стратегія Сполучених Штатів Америки на
пострадянському просторі…..…………………………………………………..74
2.2. Еволюція стратегічних інтересів США щодо України…………………...98
2.3. Україна у військовій стратегії США………………………………..……120
Висновки до Розділу 2…………………………………………………………143
РОЗДІЛ 3. Засоби та механізми реалізації українського вектору
зовнішньополітичної стратегії США……………………………………….145
3.1. Політичні засоби реалізації зовнішньополітичної стратегії США щодо
України…………………………………………………………………...……..145
3.2. Економічний вимір співробітництва США й України…………………..162
3.3.Гуманітарні та науково-технічні аспекти партнерства США –
Україна………………………………………………………...…………….…..179
Висновки до Розділу 3………………………………………………................194
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………196
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………...........210
ДОДАТОК А…………………………………………………………………...246

bibliography

ВИСНОВКИ
Прагнучи досягти визначеної мети дисертаційної роботи й виконати
поставлені у дослідженні завдання, автор з’ясував роль і місце України в
зовнішньополітичній стратегії Сполучених Штатів Америки, дійшовши
таких висновків:
1. Аналіз основних теоретико-методологічних підходів до з’ясування
сутності категорії «зовнішньополітична стратегія» дозволив сформулювати
оптимальне, на думку автора, визначення цього явища. Зовнішньополітична
стратегія – це набір засобів і механізмів, які державний актор використовує
по відношенню до країн певного географічного простору, на який
поширюється сфера його стратегічних інтересів. Подібна діяльність
супроводжується розробкою доктрини, стратегії чи іншого документа, що
аргументує зацікавленість у подібній політиці та виправдовує необхідність
мобілізації внутрішніх ресурсів для досягнення поставлених завдань. Сама ж
зовнішньополітична стратегія робить наголос на військово-політичних,
економічних складових і на використанні м’якої сили у культурному вимірі.
Здійснення заходів США на світовій арені базується на створенні
стійких коаліцій союзних держав (на зразок НАТО), які дотримуються
однакових з офіційним Вашингтоном принципів формування світового
порядку та внутрішньодержавного розвитку. Сполучені Штати кооперуються
з демократичними союзниками, що відстоюють верховенство права,
поважають права людини і принципи ринкової економіки. Можемо
стверджувати, що ці держави належать до західної цивілізації, яка нині
розвивається під егідою США. Узгоджено протидіючи зовнішнім загрозам,
вони забезпечують формування демократичного світового порядку та його
відносну стабільність. Однак, це правило має деякі важливі винятки на
кшталт партнерства США з ваххабітською Саудівською Аравією, яке
визначається, насамперед, економічним прагматизмом за схемою «нафта в
обмін на озброєння та технології» чи стратегічного співробітництва з
197
Колумбією, в основу якого покладено принцип «протидія наркотрафіку за
будь-яку ціну в обмін на зброю та фінансову допомогу». Це свідчить, що
зовнішньополітична стратегія США відзначається гнучкістю і прагматизмом,
бо у низці випадків вона може нехтувати правами людини у країнах, що
розвиваються, задля досягнення американських стратегічних цілей. Більше
того, у добу правління Д. Трампа Державний департамент більше не
розглядає захист прав людини у всьому світі в якості важливого завдання, бо
його діяльність зорієнтована на забезпечення економічних інтересів США у
протистоянні з країнами, що мають значне позитивне сальдо торгівлі з ними.
Важливо, що у Сполучених Штатах Америки спостерігається
співіснування кількох ключових стратегічних парадигм, застосування яких
змінюється під впливом глобальних геополітичних конфігурацій і потреби
забезпечення національних інтересів єдиної наддержави у різних регіонах.
Зокрема, у залежності від політичної кон’юнктури всередині держави та
поглядів її керівництва на зовнішню політику США, остання може
базуватися на принципах ізоляціонізму, необхідності досягнення
кооперативної безпеки, вибіркової участі країни в окремих міжнародних
акціях чи утримання першості. У постбіполярний період лідери США
намагаються застосовувати своєрідний симбіоз даних стратегічних парадигм,
змінюючи їх задля найефективнішого забезпечення національних інтересів
на міжнародній арені. Так, на сучасному етапі американське керівництво
поєднує парадигму першості з принципами кооперативної безпеки.
2. З’ясування специфіки формування зовнішньополітичної стратегії
Сполучених Штатів на пострадянському просторі довело, що даний регіон
набув особливого значення для офіційного Вашингтона у зв’язку з його
пріоритетністю у зовнішній політиці Російської Федерації. Одним із перших
завдань адміністрації У. Клінтона стало роззброєння України, Казахстану та
Білорусі як країн, на території яких залишилися радянські арсенали ядерних
боєголовок і засоби їх доставки. В якості наступного важливого завдання
можна розглядати заходи із демократизації державних акторів регіону,
198
запровадження ними ринкових реформ, а також набуття членства у МВФ і
Світовому Банку, де США та їх союзники мали значний вплив при
голосуванні. Оскільки американська політична еліта підтримала розширення
НАТО і ЄС за рахунок колишніх країн соцтабору в Східній Європі та в
Балтії, пострадянський простір отримав від неї в 1994 р. альтернативну, але
не рівнозначну форму співпраці у вигляді Партнерства заради миру.
Збільшення кількості членів обох організацій було стратегічно вигідним для
США, бо вони посилили свою присутність у НАТО та ЄС за рахунок появи
там країн, що послідовно орієнтувалися на офіційний Вашингтон на
противагу «Старій Європі». Крім того, вплив Російської Федерації у Східній
Європі завдяки цим інтеграційним починанням вдалося частково нівелювати.
З іншого боку, європейські країни пострадянського простору
опинилися у складній ситуації, оскільки їх гуманітарні та економічні зв’язки
з західними сусідами виявилися обмеженими новими кордонами
Європейського Союзу, а офіційний Брюссель не виказав наміру вдаватися до
нових «хвиль» розширення на тлі Грецької економічної кризи 2010 р.,
«Брекзіту» та проблеми біженців із Сирії та Іраку. Крім того, впливові країни
ЄС відчували економічну залежність від Росії у питаннях енергетичної
безпеки, туристичних обмінів і освоєння місткого російського ринку
продуктів харчування, автомобілів і текстильних виробів. У 2009 р. країнам
пострадянського простору була запропонована програма співпраці Східне
партнерство, яка не передбачала членства у лавах ЄС. У свою чергу, США,
що потребували допомоги Російської Федерації в умовах глобальної
антитерористичної кампанії, зрештою прийняли неофіційне рішення не
збільшувати кількість членів НАТО за рахунок сусідніх із Росією країн,
надаючи натомість перевагу вступу до лав Альянсу державних акторів із
Балканського регіону.
Разом із тим, операція НАТО проти Союзної Республіки Югославії в
1999 р. та розширення Альянсу на схід викликали негативну реакцію
населення Російської Федерації і популяризували В. Путіна, як сильного
199
лідера, спроможного протистояти колективному Заходу. Росія, що вирішила
проблему сепаратизму на Північному Кавказі внаслідок Другої Чеченської
війни 1999-2009 рр., почала активно втручатися у внутрішні справи
пострадянських країн із метою недопущення їх подальшого зближення з ЄС
та США за зразком колишніх членів соцтабору зі Східної Європи.
Інструментами її політики стали торговельні війни, газові конфлікти,
функціонування самопроголошених республік, а також вплив на суспільну
думку в пострадянських країнах і на Заході за допомогою розгалуженої
мережі російських ЗМІ та західних «політичних експертів», які
фінансувалися Росією. Особливу небезпеку для себе В. Путін вбачав у
«кольорових» революціях на пострадянському просторі, які нібито
підтримувалися західними країнами, тому він докладав суттєвих зусиль, щоб
дестабілізувати політичні режими, що прийшли до влади завдяки вуличним
протестам в Україні та Грузії.
США доби президентства Дж. Буша-молодшого вдалося налагодити
відносини з країнами Південного Кавказу в рамках проектів транспортування
каспійської нафти та газу до Туреччини та Південної Європи, а також
започаткувати військово-технічну співпрацю з центральноазійським
регіоном, але взаємодія у різних сферах із рештою державних акторів із
пострадянського простору залишалася обмеженою через домінування там
російських корпорацій, корумпованість політичних еліт та їх зв’язки з
російськими керівними колами. Відповідно, можна говорити про відсутність
цілісної зовнішньополітичної стратегії США на пострадянському просторі та
пріоритетність імплементації регіональних напрямів співпраці на кшталт
«енергетичного» США – Південний Кавказ, «безпекового» США –
Центральна Азія чи «змішаного» США  Україна.
3. У роботі визначено роль та місце України у зовнішньополітичній
стратегії США. Набуття Україною статусу неядерної держави та
проголошення курсу на демократизацію і зближення з Заходом сприяли
становленню партнерських відносин. Однак Будапештський меморандум від
200
1994 р. не містив положень, які визначали б зобов’язання США надати
військову допомогу Україні у випадку зовнішньої агресії. Крім того, ні тоді,
ні згодом не було підписано жодного іншого обов’язкового документа, що
гарантував постачання американських систем озброєнь українським
збройним силам. Формування олігархічного капіталізму доби правління
Л. Кучми, обмеження прав і свобод населення, переслідування журналістів,
корупційний скандал із колишнім прем’єр-міністром П. Лазаренком, який
опинився в американській в’язниці, а також «Кольчужна справа», переконали
офіційний Вашингтон у тому, що Україна, незважаючи на всі американські
зусилля перехідного періоду 1990-х рр., не сповідує західні цінності і не
сформувалася як демократична країна з ринковою економікою. На цьому тлі
антитерористична операція США, що розпочалася в 2001 р. в Афганістані,
сприяла тимчасовому зближенню президента Дж. Буша-молодшого з
Російською Федерацією, а сам Л. Кучма був змушений назвати своїм
наступником В. Януковича, щоб здобути підтримку впливового донецького
клану в умовах політичної нестабільності того періоду, спричиненої
«плівками Мельниченка» і протестом населення проти авторитарних
тенденцій у політичному житті.
Вже після Помаранчевої революції 2004 р. політична конкуренція між
її популярними лідерами В. Ющенком і Ю. Тимошенко привела до влади
В. Януковича і Партію регіонів у 2010 р., з режимом якого США довелося
співіснувати протягом чотирьох років. Президент Б. Обама, який відстоював
політику «перезавантаження» відносин із Російською Федерацією, переважно
ігнорував Україну, вважаючи її російською сферою впливу, що і
підтверджував своїми кроками у 2010 р. В. Янукович, який домігся
прийняття парламентом позаблокового статусу України в Законі про засади
внутрішньої та зовнішньої політики і погодився на підписання Харківських
угод. Спроби В. Януковича налагодити відносини з Б. Обамою шляхом
відмови від збагаченого урану виявилися невдалими на тлі проблем із
демократією в Україні. З іншого боку, після анексії Криму, як території, що
201
за площею була більшою, ніж головний близькосхідний союзник США
Держава Ізраїль, та початку війни на Сході, США були змушені почати
обмежену підготовку українських військових кадрів, постачання
артилерійських радарних систем, безпілотників, бронеавтомобілів, перших
партій снайперських гвинтівок і гранатометів, а також запровадити обмежені
санкції проти Росії, усвідомлюючи, що наступними цілями агресії можуть
стати країни Балтії, що входили до складу НАТО.
Президент Д. Трамп вважає, що українське питання, яке стало
наслідком «бездіяльності» Б. Обами, є європейською проблемою, але готовий
надавати Україні обмежену допомогу з тим, щоб його не звинувачували у
змові з Російською Федерацією під час виборів 2016 р., коли штаб цього
кандидата очолював колишній політтехнолог Партії регіонів П. Манафорт.
Водночас США продовжують не визнавати анексію Криму і зберігають
режим санкцій проти Російської Федерації, бо такою є спільна позиція
Демократичної та Республіканської партій, з чим повинен рахуватися
Д. Трамп. Призначення К. Волкера Спеціальним представником Державного
департаменту в справах України в 2017 р. також дозволяє США отримувати
оперативну інформацію про події на сході та реагувати на неї, збільшуючи
обсяги допомоги офіційному Києву у випадку необхідності.
Отже, США ніколи не мали військових зобов’язань перед Україною, а
їх політика щодо офіційного Києва не відзначалася послідовністю, бо була
змушена реагувати на перебування при владі прозахідних чи антизахідних
політичних еліт, що визначало нестабільність і непередбачуваність відносин.
Це є зрізом більш глибокої проблеми, а саме – відсутності консенсусу
українського суспільства щодо зовнішньополітичного курсу, а також
непрозорості витрат під час виборчої кампанії, яка дозволяє олігархам
проводити своїх союзників до парламенту, як до основного джерела
реформаторських законів. Єдність і одностайність населення у виборі
основних напрямів інтеграції дала змогу країнам Балтії та Східної Європи
стати членами ЄС та НАТО, чого не спостерігається в Україні.
202
4. У результаті виокремлення ключових імперативів двосторонньої
співпраці України та Сполучених Штатів Америки у політичній сфері та
аналізу нормативно-договірної бази відносин також виявлено, що вони
безпосередньо пов’язані зі змінами політичного режиму в Україні. У 1992 р.
Україна приєдналася до низки міжнародних фінансових організацій, в яких
значний вплив мали США та їх союзники, водночас допустивши до роботи
на своїй території Агенцію США з міжнародного розвитку. У 1994 р. сторони
уклали Хартію українсько-американського партнерства, дружби і
співробітництва, в 1996 р. була створена міжурядова комісія Кучми – Гора, а
в 1997 р. підписано Хартію про особливе партнерство і започатковано
унікальний орган координації співпраці Комісію Україна – НАТО, що можна
розглядати в якості вдячності У. Клінтона за ефективне ядерне роззброєння.
Однак у 2002 р. розпочався «Кольчужний скандал», внаслідок якого
президент Л. Кучма був змушений надіслати український миротворчий
контингент до Іраку, а також розпорядився долучити фахівців до роботи місії
НАТО в Афганістані, щоб повернути прихильність Дж. Буша-молодшого.
Однак відновити довіру у відносинах обох глав держав не вдалося.
В 2008 р., вже після Помаранчевої революції, було підписано Хартію
Україна – США про стратегічне партнерство і створено одноіменну комісію,
яку очолили міністри закордонних справ. Президент Дж. Буш-молодший
наполягав на отриманні Україною та Грузією плану дій зі вступу до Альянсу
в 2008 р. під час саміту організації у Бухаресті, але Німеччина і Франція
виступили категорично проти цього. Членство у НАТО має бути пріоритетом
для України, оскільки воно не тільки гарантує її безпеку, а й дозволить
суттєво збільшити надходження інвестицій ТНК у народне господарство,
однак зміна політичних режимів у обох країнах нівелювала значення цього
питання на тривалий проміжок часу.
У роки правління Б. Обами, що співпали з каденцією проросійського
режиму В. Януковича, у відносинах сторін виникла пауза, яку перервали
анексія Криму та війна на сході України. Тоді Конгресом США в 2014 р. був
203
прийнятий Закон про підтримку свободи України, що визначав перелік
санкцій, що накладалися на російські оборонні і енергетичні корпорації,
банки та інші фінансові установи. Цей законодавчий акт також фіксував
обсяги надання нелетальної військової техніки та цивільної допомоги
Україні. Намагання українського керівництва змусити США погодитися на
поставки складних систем озброєнь закінчилися безрезультатно, адже
Б. Обама вважав, що російські склади знаходяться ближче до зони конфлікту
і можуть оперативно забезпечити надходження військової техніки у значно
більших обсягах, ніж це спроможні зробити США через членів НАТО у
Європі. Крім того, серед американського генералітету існує переконання, що
передавати новітні зразки озброєнь українській армії небезпечно, бо
внаслідок бойових дій або звичайної халатності вони можуть опинитися у
росіян. Негативним чинником, що визначає скептичне ставлення США до
військової співпраці з Україною, є незахищеність складів з набоями і постійні
вибухи та надзвичайні ситуації на них, які призводять до колосальних
збитків. Водночас, США усунулися від безпосереднього врегулювання
конфлікту на сході України, вважаючи місію посередника безперспективною.
Нерішучість дій Б. Обами, який не допоміг поміркованій опозиції у
вирішальний момент, також призвела до втручання у сирійський конфлікт
Росії в 2015 р., внаслідок чого їй вдалося зберегти режим Б. аль Ассада і бази
у регіоні Середземного моря, водночас використовуючи проти ЄС таку
потужну «гуманітарну» зброю як сирійські біженці, що транзитом через
Туреччину і острови Греції потрапляли до материкових країн об’єднання.
Отже, Б. Обама довів, що жорстке протистояння експансії Росії не було його
сильною стороною, а його нерішучість стала однією з причин «Брекзіту» та
посилення у ЄС позицій праворадикальних партій, які захопили владу в
Австрії та Італії, а також стали впливовими політичними силами у Німеччині
та Франції.
Україна не є політичним пріоритетом і для режиму Д. Трампа, який
робить наголос на захисті, насамперед, економічних інтересів США у світі
204
шляхом здійснення торговельних воєн із Китаєм і погроз запровадження
санкцій щодо Мексики та Канади, а також критикує низку членів НАТО за
те, що вони не виділяють 2% ВВП на оборону, переобтяжуючи
американський оборонний бюджет. У світлі проблем із російським
втручанням у вибори у США в 2016 р., американський президент може
погоджуватися на символічні кроки з налагодження співпраці з Україною на
кшталт поставок протитанкових комплексів чи снайперських гвинтівок, але
не варто очікувати на стратегічні зміни у відносинах сторін під час його
каденції.