Кузьменко Юлія Сергіївна. «Традиція та модерн у творчості Танідзакі Джюн‘ічіро»

brief description

Кузьменко Юлія Сергіївна. Назва дисертаційної роботи: "«Традиція та модерн у творчості Танідзакі Джюн‘ічіро»"

Міністерство освіти і науки України
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
КУЗЬМЕНКО ЮЛІЯ СЕРГІЇВНА
УДК 821.521–3.09 Танідзакі Джюн’ічіро
ТРАДИЦІЯ ТА МОДЕРН У ТВОРЧОСТІ ТАНІДЗАКІ ДЖЮН’ІЧІРО
10.01.04 – література зарубіжних країн
ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
Науковий керівник –
Рибалкін Валерій Сергійович
доктор філологічних наук
професор
Київ – 2015
2
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………………………..4
РОЗДІЛ І. ЯПОНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ПОЧАТКУ ХХ СТ.: СОЦІОКУЛЬТУРНІ
ОРІЄНТИРИ………….……………………….…………………………….…………14
1.1. Традиція: культурний і літературний аспекти…………………………...15
1.2. Виміри модерного: модерн, модернізм, модерність…………………….28
1.3. Традиція та модерн у процесі оновлення японської літератури початку
ХХ ст. ………………………………………………………………………………….41
Висновки до розділу І………………………………………………………….57
РОЗДІЛ ІІ. ТВОРЧІ ЕКСПЕРИМЕНТИ ТАНІДЗАКІ ДЖЮН’ІЧІРО В
КОНТЕКСТІ ЯПОНСЬКОГО ЕСТЕТИЗМУ .............................................................59
2.1. Витоки та еволюція художньо-естетичної свідомості Танідзакі
Джюн’ічіро....………………………………………………………………………….60
2.2. Ґенеза та ідейно-художні засади японського естетизму…….........……..75
2.3. Генераційні відмінності у школі тамбіха: від декадентства Наґаї Кафу
до модерну Танідзакі Джюн’ічіро...............................................................................93
Висновки до розділу ІІ…………………………………………..……………107
РОЗДІЛ ІІІ. МОДЕРНА І ТРАДИЦІЙНА ПАРАДИГМИ ХУДОЖНЬОГО
МИСЛЕННЯ У ТВОРЧОСТІ ТАНІДЗАКІ ДЖЮН’ІЧІРО………………….……110
3.1. Елементи модерністської естетики в ранніх творах…………………...111
3.2. Ніхон-кайкі, або повернення до Японії, як символ зміни художньоестетичних парадигм………………………………………………………………137
3.2.1. Проблематика та поетика зрілих творів………………………..137
3.2.2. Символічність образу родини…………………………………..154
3.2.3. Діалог і конфлікт західної та східної культур…………………164
3.3. Психологічні аспекти пізнього періоду творчості……………………172
Висновки до розділу ІІІ……………………………………………………….182
ВИСНОВКИ………………………………………………………………………….185
3
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………....................................194
ДОДАТКИ
Додаток А. Оповідання Танідзакі Джюн’ічіро «Таємниця» (переклад Юлії
Кузьменко)…………………………………………………………………………... 221
4
ВСТУП
Творчий доробок Танідзакі Джюн’ічіро (1886–1965) пропонує багатий
матеріал для вивчення новітньої літератури Японії та естетичної школи тамбіха
як одного з її проектів. А також його творчість заслуговує на особливу увагу як
самобутній феномен японської культури та літератури ХХ ст.
На початку ХХ ст. знайомство з провідними філософськими ідеями та
художньо-естетичними системами Заходу спонукало японських письменників і
поетів до переосмислення своєї культурної спадщини та оновлення власної
національної літератури відповідно до вимог часу. Для японської літератури кінця
доби Мейджі (1868–1912) та часів Тайшьо (1912–1926) характерні орієнтація на
тогочасні західноєвропейські літератури, поступове згасання інтересу до
натуралізму – провідного літературного напряму 1900-х рр. і проведення
різноманітних художніх експериментів у 10-х рр. ХХ ст., які отримали в
японському літературознавстві назву «антинатуралізм», або ханшідзеншюґі (反自
然主義 ). До антинатуралізму відносять різнорідні за ідейним і художньоестетичним наповненням течії та школи: неогуманізм (спілка «Біла береза» (白
樺 – «Шіракаба»)), естетизм ( 耽美派 – «Тамбіха») і символізм ( 象徴派 –
«Шьочьоха»).
Японська естетична школа, або тамбіха (1908 р. – середина 1910-х рр.),
пропонувала альтернативу натуралізмові, відкривала широкі можливості для
художніх експериментів і творчої фантазії. Її представники – поети Кітахара
Хакушю (1885–1942), Хаґівара Сакутаро (1886–1942), Кіношіта Мокутаро (1885–
1945) і Хінацу Коносуке (1890–1971), а також прозаїки Сато Харуо (1892–1964),
Наґаї Кафу (1879–1959) і Танідзакі Джюн’ічіро, – у своїй творчості спиралися на
основні здобутки англійського та французького естетизму, керувалися його
постулатом про красу як вищу цінність у житті та мистецтві, а також
дотримувалися гасла «мистецтво для мистецтва» (芸術至上主義 – «Ґейджюцу
5
шіджьо шюґі»). Японським естетам вдалося досягти гармонійного поєднання
елементів західноєвропейського декадансу та едоської (доба Едо тривала від
1603 р. по 1868 р.) художньої традиції, коли захоплення богемним життям
паризького денді нерідко межувало з ностальгією за японським минулим.
Осередками естетизму в Японії стали журнали «Плеяда» (スバル – «Субару») і
«Товариство Пана» (パンの会 – «Пан но кай»).
Традиційно творчість одного з представників японського естетизму
Танідзакі Джюн’ічіро поділяють на два періоди: ранній (1910 р. – початок 1920-
х рр.), відзначений впливом західноєвропейської культури та літератури кінця
ХІХ – початку ХХ ст., і зрілий (1920-ті рр. – 1965 р.), який характеризується
захопленням традиційною японською естетикою та класичною літературою.
Проте з огляду на самобутній характер творів письменника, написаних після
1955 р., доцільніше виділяти три періоди у його творчості, а саме: ранній,
«традиційний» і пізній.
На ранньому етапі творчого становлення Танідзакі долучився до тамбіха,
чітко заявивши про власну антинатуралістичну позицію. Його перші оповідання
(наприклад, «Татуювання» (刺青 – «Шісей», 1910), «Цілінь» (麒麟 – «Кірін»,
1910), «Таємниця» (秘密 – «Хіміцу», 1911) та інші) містили елементи естетики
модерну (активне міфотворення, переконаність у пріоритетах творчої уяви,
посилена увага до підсвідомого та внутрішнього життя людини тощо), які
контрастували з фактографічністю реалістично-натуралістичного методу,
представленого у творчості Кунікіди Доппо (1871–1908), Шімадзакі Тосон (1872–
1943) і Таями Катай (1871–1930).
Твори письменника, написані від 1925 р. по 1955 р., свідчили про зміщення
акцентів у системі його художньо-естетичних цінностей із модерну на японську
традицію. На зміну яскравій демонічній красі прийшла краса традиційна:
аристократична, витончена, тендітна. Модерні експерименти поступилися
захопленню японською національною естетикою, культурою та літературою; у
творах (наприклад, у повісті «Ашікарі» (蘆刈 – «Ашікарі», 1932) чи оповіданні
6
«Історія Шюнкін» (春琴抄 – «Шюнкіншьо», 1933) з’явилися численні алюзії та
ремінісценції. Автор почав задаватись питанням про співіснування західної та
східної культурних моделей у японському суспільстві ХХ ст. – у повісті «Про
смаки не сперечаються» (蓼喰ふ蟲 – «Таде куу муші», 1928–1929) і есе «Хвала
тіні» (陰影礼賛 – «Ін’ей райсан», 1933–1934) чітко простежуються просхідні
настрої Танідзакі.
Пізня творчість письменника, що охопила період від 1956 р. по 1965 р.,
відзначена синтезом попереднього творчого досвіду: тут модерне світовідчуття
злилось із традиційною естетикою, глибокий психологізм виразився у формі
приватних записів, оформлених за допомогою традиційного щоденникового
жанру ніккі, сучасне життя постійно межувало з минулими спогадами. Іншими
словами, більше ніж 50-річна (з 1910 р. по 1965 р.) творчість японського естета
містила гармонійно пов’язані між собою елементи двох протилежних
світоглядних і художньо-естетичних парадигм: модерної і традиційної. У цілому,
вона була своєрідним віддзеркаленням численних суспільних і культурних
трансформацій, які відбувались у Японії впродовж трьох епох: доби Мейджі
(1868–1912), Тайшьо (1912–1926) і Шьова (1926–1989).
Творчий доробок письменника привертав до себе увагу багатьох його
сучасників. Наприклад, кумир освіченої японської молоді початку ХХ ст. Наґаї
Кафу відзначав неповторність авторського стилю та досконалу техніку поєднання
історичного матеріалу з сучасним у ранніх творах Танідзакі [249]. Літературний
критик і письменник Сато Харуо високо оцінив вміння митця надавати творам
завершеної та цілісної форми, порівнюючи його з майстерним оповідачем
традиційного комічного жанру ракуґо [249]. Представник пролетарської
літератури Маедако Хіроічіро (1888–1957) беззаперечно відносив Танідзакі до
естетичної течії японської літератури, наголошуючи на таких елементах
естетизму в його творах, як сенсуалізм і містицизм [249].
У наш час творчість письменника викликає неабиякий інтерес у дослідників,
про що свідчать численні праці сучасних японських літературознавців К.К. Іто
[170], Като Шюічі [172], Інадзави Хідео [232], Такади Мідзухо [239], Уеди
7
Макото [218], Яманоучі Хісаакі [224] та інших. Окремі елементи естетики та
художнього стилю, поетика та проблематика тих чи інших творів Танідзакі
проаналізовані в публікаціях Ібукати Томоко [234], Ііди Шіо [231], Йомоти
Інухіко [328], Йошіди Шіорі [327], Коно Таеко [240], Міядзави Кентаро [321],
Моріясу Масафумі [323], Накаджіми Кадзухіро [285], Судзукі Мічіко [206],
Таніґави Ацуші [263], Хаяші Такахіро [308], Фукуди Хіронорі [315], Ямане
Масахіро [324] тощо. У контексті японського естетизму його творчість
розглядають Каратані Коджін [171], Мізута-Ліппіт Норіко [185] та Одзава Ясухіро
[238].
Інтересом до творчої особистості та літературної спадщини Танідзакі
Джюн’ічіро також відзначені праці англомовних дослідників. Так, Д. Кін
пропонує яскравий літературний портрет японського письменника, відзначаючи
«неймовірне перевтілення Танідзакі від обожнювача Заходу на цінителя японської
спадщини» [176]. Методом біографізму користуються у своїх розвідках
Г.Б. Петерсен [192], К.К. Іто [170] та Дж.Т. Рімер [197]. Непрості стосунки
Танідзакі з цензурою часів Мейджі і Тайшьо вивчає Дж. Рубін [199]. Л.Г. Голлі
звертає особливу увагу на традицію як засіб відродження японської культурної
спадщини у творах письменника [167].
Серед російських літературознавців М.Й. Конрад [65], Н.І. Чегодар [145] і
К.Г. Саніна [119,120,121,123,125,126] розглядають творчий доробок Танідзакі у
неоромантичному ключі. Традиціям японської літератури в системі цінностей
автора присвячені розвідки К. Рьохо [115], І.Л. Львової [86] та Т.П. Григор’євої
[36]. Крім того, у Росії було захищено дві дисертації на теми, пов’язані з
творчістю письменника, а саме: «Особливості художньої майстерності Танідзакі
Джюн’ічіро» О.Л. Катасонової (1983) та «Захід і Схід у літературі японського
неоромантизму: творчість Наґаї Кафу і Танідзакі Джюн’ічіро» К.Г. Саніної (2004).
В Україні твори Танідзакі Джюн’ічіро розглядалися Н.І. Бернадською [6] у
компаративістському аспекті, О.П. Усенко [134] в контексті дослідження
кулінарного дискурсу в японській літературі ХХ ст. та Ю.В. Осадчою в межах
8
вивчення японської еґо-прози [108]. Іншими словами, творчість естета
залишається малодослідженою на теренах України.
Актуальність дослідження зумовлена кількома факторами. По-перше, в
українському літературознавстві відсутні ґрунтовні праці, присвячені художньому
феноменові японського естетизму тамбішюґі і творчості Танідзакі Джюн’ічіро як
одного з його представників. По-друге, попри наявність значної кількості
зарубіжних розвідок, творчий доробок письменника потребує комплексного
опрацювання, уточнення періодизації та нового прочитання з урахуванням
культурно-історичного та літературного контекстів. По-третє, окремого
дослідження потребує роль західноєвропейської літератури кінця ХІХ – початку
ХХ ст. та японської класичної у творчості японського естета.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація
виконана на кафедрі китайської, корейської та японської філології Інституту
філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка в межах
теми «Мови та літератури народів світу: взаємодія та самобутність» (номер
державної реєстрації 11БФ044-01). Тема дисертаційної роботи затверджена на
засіданні Вченої ради Інституту філології (протокол № 5 від 20 грудня 2010 р.).
Мета дисертації полягає у тому, щоб осмислити літературний доробок
Танідзакі Джюн’ічіро крізь призму традиції та модерну як двох парадигм його
художнього мислення. Для її досягнення поставлено такі завдання:
 розглянути та уточнити визначення понять «традиція» та «модерн» з
огляду на їхній літературознавчий і культурологічний аспекти;
 виявити роль національної культурної та художньої традицій у процесі
оновлення японської літератури на початку ХХ ст. і простежити ґенезу
японського модерну;
 осмислити витоки й еволюцію художньо-естетичної свідомості Танідзакі
Джюн’ічіро;
 проаналізувати ідейно-художні засади японського естетизму на прикладі
творів письменника;
 охарактеризувати ранню, зрілу і пізню творчість японського естета;
9
 встановити особливості модерної і традиційної парадигм художнього
мислення Танідзакі Джюн’ічіро та простежити способи їхньої реалізації у всі
періоди діяльності.
Об’єктом роботи є ранній, зрілий і пізній періоди творчості письменника, в
яких реалізується традиція та модерн як дві парадигми художнього мислення.
Зокрема, рання проза представлена у дисертації оповіданнями «Татуювання» (刺
青 – «Шісей», 1910), «Цілінь» (麒麟 – «Кірін», 1910), «Дітлахи» (青年 – «Сейнен»,
1911), «Таємниця» (秘密 – «Хіміцу», 1911), «Джьотаро» (丈太郎 – «Джьотаро»,
1914), «Маленька країна» (小さなお国 – «Чісана ококу», 1918) і «Ніжки Фуміко»
( 富美子の足 – «Фуміко но аші», 1919). Період захоплення традиційною
японською культурою та літературою, або «традиційний» період, розглянуто на
матеріалі романів «Любов бовдура» (知人の愛 – «Чіджін но ай», 1924–1925),
«Сипучий пісок» ( 卍 – «Манджі», 1928–1931) і «Дрібний сніг» ( 細 雪 –
«Сасамеюкі», 1943–1948), повістей «Про смаки не сперечаються» (蓼喰ふ蟲 –
«Таде куу муші», 1928–1929) і «Матір Шіґемото» (少将滋幹の母 – «Шьошьо
Шіґемото но хаха», 1949), оповідань «Ліани Йошіно» (吉野葛 – «Йошіно кудзу»,
1931) та «Історія Шюнкін» (春琴抄 – «Шюнкіншьо», 1933), а також есе «Хвала
тіні» (陰影礼賛 – «Ін’ей райсан», 1933–1934). Пізній період проаналізовано на
прикладі двох останніх романів письменника «Ключ» ( 鍵 – «Каґі», 1956) і
«Щоденник божевільного старця» (瘋癲老人日記 – «Футен роджін но ніккі»,
1961).
Предметом дослідження є культурна і художня традиції Японії та художній
стиль модерн, що знайшли своє відображення в системі художньо-естетичних
цінностей Танідзакі Джюн’ічіро.
Теоретико-методологічну основу дисертації складають матеріали
лексикографічних джерел [47,63,70,77,82,83,84,104,129,149,276,277,278],
дослідження літературної традиції М.М. Бахтіна [1,2], Н.В. Білої [3],
Г.В. Казанцевої [54], Г.М. Поспєлова [114], Ю.М. Тинянова [133], а також
10
присвячені культурній традиції праці Р.Г. Апресяна [149], А. Бенуа [4],
А.А. Гусейнова [149], С.П. Іваненкова [50], К.В. Настоящої [103], Е.С. Маркаряна
[87], І.Н. Полонської [112,113], О.Г. Шаврової [148], Е. Шилза [204]. Матеріалом
для наукового осмислення модерну та похідних від нього понять «модернізм» і
«модерність» послужили роботи О. Бульнуа [20], Є. Волощук [27], Ю. Габермаса
[135], С. Павличко [109,110], Р. Хукера [169], С. Яковенка [150] та дослідження
Т.І. Бреславець [18], М.С. Ліппіта [183] і С. Судзукі [254], присвячені дискурсу
модерну в Японії. Огляд культурно-історичного та літературного процесів Японії
на початку ХХ ст. став можливим завдяки роботам із історії японської літератури
Т.І. Бреславець [18], Т.П. Григор’євої [35,36], О.А. Доліна [46], К. Каратані [171],
Ш. Като [172], Д. Кіна [173,176,177,179,180], М.Й. Конрада [64,65,66,68,69],
М.С. Ліппіта [183], Дж. Мюррея [186,187], Я. Одзави [238], Ю.В. Осадчої
[105,106,108], Е. Путцара [194], К. Рьохо [115], Дж.Т. Рімера [196,197,198] і
Дж. Рубіна [199]. Також у дисертації використано психоаналітичні студії
А. Фройд [139], З. Фройда [140,141,142], М. Кляйн [61], К. Меркен [156] і М. Уеди
[218].
Мета і завдання дисертації передбачають використання біографічного,
контекстно-описового, порівняльного, психоаналітичного методів, а також
методів критичного та культурно-історичного аналізу.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що:
1) уперше в поле українського сходознавства введені матеріали, пов’язані з
ґенезою та ідейно-художніми засадами японської естетичної школи тамбіха;
2) уперше в українському літературознавстві здійснено комплексне
дослідження творчості Танідзакі Джюн’ічіро, запропоновано її періодизацію та
класифікацію;
3) запропоновано новий підхід до осмислення прози японського
письменника крізь призму модерну і традиції як двох парадигм його художнього
мислення.
Практичне значення дисертації пов’язане з можливістю використання
одержаних результатів у дослідженнях з історії японської літератури, при
11
розробці літературних портретів, укладанні антологій, підручників і посібників з
літератури Японії ХХ ст. Крім того, у додатках до роботи запропоновано перший
переклад українською мовою одного з ранніх оповідань Танідзакі Джюн’ічіро
«Таємниця». Висновки та результати дослідження можуть бути використані як
навчальний матеріал у межах спецкурсів із новітньої та сучасної японської
літератури.
Положення, що виносяться на захист:
 естетична школа тамбіха як один із проектів японського антинатуралізму
виникла на знак протесту проти культурно-історичних подій у Японії початку
ХХ ст. і поєднала у собі декадентські та модерні настрої;
 у творчості Танідзакі Джюн’ічіро втілено найсуттєвіші ідейні та
художньо-естетичні принципи тамбіха: антинатуралізм, антиутилітаризм,
гедонізм, культ краси і сенсуалізм;
 традиція та модерн репрезентували дві парадигми художнього мислення
Танідзакі Джюн’ічіро: ранній творчості (1910–1924 рр.) притаманна модерна
парадигма художнього мислення, «традиційний», або зрілий, період (1925–
1955 рр.) відзначений переходом до традиційної парадигми, а пізній (1956–
1965 рр.) характеризується синтезом обох парадигм.
Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалася на
розширеному засіданні кафедри китайської, корейської та японської філології
Інституту філології Київського національного університету імені Тараса
Шевченка. Її основні положення та результати викладені на десяти конференціях:
Третя міжнародна науково-практична конференція «Удосконалення методики
викладання японської мови та літератури у контексті входження України у
Болонський процес» (Київ, 2011), Друга міжнародна конференція «Китай, Корея,
Японія: методологія та практика інтерпретації культур» (Київ, 2011), Четверта
міжнародна науково-практична конференція «Системність і спадкоємність у
процесі викладання японської мови та літератури в початкових, середніх та вищих
навчальних закладах» (Київ, 2012), Всеукраїнська наукова конференція «Людина і
соціум у контексті проблем сучасної філологічної науки» (Київ, 2012), Перша
12
міжнародна конференція країн Східної Азії та Євразії, присвячена питанням
японістики (м. Цукуба, Японія, 2012), конференція «Мова і література» імені
проф. Сергія Бураго (Київ, 2012), Міжнародна наукова конференція «Мови та
літератури в глобалізованому світі: взаємодія та самобутність» (Київ, 2012),
Міжнародна наукова конференція «Японська культура в контексті глобалізації:
сучасний стан та перспективи» (Київ, 2012), Третя міжнародна конференція
«Китай, Корея, Японія: методологія та практика інтерпретації культур» (Київ,
2013), III Міжнародна науково-практична конференція «Пізнання країн світу:
історія, культура, досягнення» (Новосибірськ, РФ, 2013), Шоста міжнародна
науково-практична конференція «Передові технології у галузі навчання японської
мови» (Київ, 2014).
Публікації. Основні теоретичні та практичні результати дослідження
представлені у шести публікаціях авторки, п’ять із яких оприлюднені у
друкованих фахових виданнях ДАК України і одне – у закордонному
періодичному виданні.
Структура та обсяг дисертаційної роботи. Дисертація складається зі
вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і додатків.
У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються мета,
завдання, об’єкт, предмет, новизна та практичне значення роботи, описується
теоретико-методологічна база та методи дослідження, розкривається зв’язок
роботи з науковими програмами, планами, темами.
У Розділі І «Японська література початку ХХ ст.: соціокультурні
орієнтири» осмислено праці українських і зарубіжних дослідників, присвячені
культурній і літературній традиціям, модерну та похідним від нього поняттям
«модернізм» і «модерність», охарактеризовано культурно-історичний контекст і
літературний дискурс Японії початку ХХ ст., визначено роль національної
культурної та художньої традицій у процесі оновлення японської літератури
означеного періоду та простежено ґенезу японського модерну. Особлива увага до
традиції та модерну в Розділі І викликана нагальною потребою уточнити
13
визначення цих понять у зв’язку з наявністю безлічі підходів до їхньої
інтерпретації в Європі та Японії.
У Розділі ІІ «Творчі експерименти Танідзакі Джюн’ічіро в контексті
японського естетизму» проаналізовано витоки й еволюцію художньо-естетичної
свідомості письменника, переглянуто загальноприйняту періодизацію його
творчості, осмислено ґенезу японського естетизму та простежено його ідейнохудожні засади на матеріалі творів Танідзакі Джюн’ічіро і Наґаї Кафу як
представників двох різних генерацій митців у естетичній школі тамбіха –
модерністів і декадентів відповідно. Японський естетизм був головним
літературним орієнтиром для Танідзакі Джюн’ічіро у всі періоди його творчості, у
зв’язку з чим набуває актуальності дослідження ґенези, умов розвитку та
літературної платформи естетичної школи тамбіха.
У Розділі ІІІ «Модерна і традиційна парадигми художнього мислення у
творчості Танідзакі Джюн’ічіро» охарактеризовано ранній, зрілий і пізній
періоди творчості письменника. Проаналізовано проблематику та поетику,
концепції, мотиви, образи та художні прийоми його ранніх творів. У межах
дослідження «традиційного» періоду творчості Танідзакі визначено причини та
умови, за яких відбулася зміна світоглядної і творчої позицій митця, розглянуто
образ родини як засіб відображення особистих і суспільних трансформацій, а
також простежено авторську концепцію Заходу та Сходу в житті японського
суспільства першої половини ХХ ст. Пізня творчість осмислена на матеріалі
романів «Ключ» і «Щоденник божевільного старця» з використанням
психоаналітичного підходу до образів і символічного наповнення творів.
У Висновках наведено основні результати проведеного дослідження,
викладено головні висновки роботи та сформульовано рекомендації щодо
подальшого використання одержаних результатів.
Додатки представлені українським перекладом оповідання Танідзакі
Джюн’ічіро «Таємниця».
Загальний обсяг дисертації – 239 сторінок, з яких основний текст складає
193 сторінки; список використаних джерел містить 328 позицій.

bibliography

ВИСНОВКИ
Дослідженням встановлено, що літературний доробок однієї з
основоположних постатей японського естетизму – Танідзакі Джюн’ічіро
відзначений синтезом художніх традицій західноєвропейської літератури зламу
ХІХ – ХХ ст. і японської класичної. Такий характер творчості письменника
зумовлений незмінною тенденцією японців поєднувати новаторські елементи з
усталеними, яка забезпечує довговічність національних традицій. На підставі
цього у дисертації традиція («Денто») розглядається як вихідний матеріал для
будь-якого культурного або літературного процесу, тип взаємодії з яким визначає
самобутність такого процесу. З іншого боку, на початковому етапі творчого
становлення Танідзакі не оминув західного впливу, що проявилось у зверненні до
естетики модерну («Кіндайшюґі», «Моданізму») – ідейного і художньомистецького стилю кінця ХІХ – середини ХХ ст., визначальними рисами якого є
антиутилітаризм, міфотворення, інтерес до ірраціональної та підсвідомої сторін
буття.
Осмислення культурно-історичних і літературних процесів Японії початку
ХХ ст. дало змогу показати, що зіткнення японської та західної культурних
моделей на межі ХІХ – ХХ ст. спричинило виникнення унікальної
соціокультурної парадигми в країні. Її унікальність проявилась у тому, що
національна культура та культура далекого Заходу як уособлення традицій і
новаторства відповідно стали двома вирішальними орієнтирами для японців часів
Мейджі (1868–1912) – Тайшьо (1912–1926). Після періоду прозахідного
антитрадиціоналізму японцям вдалося переоцінити власну культурну спадщину
як вихідний матеріал для збереження неповторного коду нації. Такі
соціокультурні зміни вплинули на літературний дискурс початку ХХ ст. Так, для
літератури доби Мейджі характерна орієнтація на західноєвропейські літератури
кінця ХІХ – початку ХХ ст., що підтверджує розвиток романтизму («Романшюґі»),
реалізму («Шяджіцушюґі») і натуралізму («Шідзеншюґі») за західним зразком. З
186
іншого боку, за доби Тайшьо почали розвиватись антинатуралізм, модерністська
та пролетарська літератури, відзначені синтезом західноєвропейського й
японського змістового та формального матеріалів. Тобто протест проти
національних культурних і літературних традицій у роки Мейджі та подальше
їхнє переосмислення за доби Тайшьо визначили самобутність процесу оновлення
японської літератури на початку ХХ ст. – від абсолютної орієнтації на новаторські
художні традиції західного світу до їхнього гармонійного поєднання з
національними.
Зародження принципово нової культурної парадигми в Японії на початку
ХХ ст., визначальними рисами якої стали індивідуалізм, емансипація жінок,
свобода мислення та самовираження, а також оновлення літератури,
супроводжуване переглядом художніх технік і прийомів (наприклад,
фактографічності натуралізму – провідного напряму 1900-х рр.), свідчили про
вплив на японських інтелектуалів ідейного та художнього стилю модерн,
популярного на той час у Європі. В основі японського модерну, або «Кіндайшюґі»
чи «Моданізму», лежали засади його західного аналога – протест проти
раціоналістичного бачення світу, принцип абстрагування, індивідуалізму та
інтуїтивізму, апелювання до міфу та символу як основних засобів переосмислення
та перетворення дійсності, посилена увага до ірраціонального, гротескного та
підсвідомого елементів людського буття.
Настрої доби знайшли своє яскраве відображення у творчості Танідзакі
Джюн’ічіро – від заперечення традицій на естетичному, концептуальному й
образному рівнях його ранніх творів до переосмислення японської культурної та
художньої спадщини у зрілій творчості. Цей перехід свідчить про кардинальні
зміни у художньо-естетичній свідомості письменника, на становлення якої
вплинуло кілька вирішальних факторів. Аналіз літературно-критичних матеріалів,
автобіографічної прози і художніх текстів автора дав змогу показати, що такими
факторами були родинне оточення, навчання в університеті та знайомство з
західноєвропейською літературою, співпраця з Наґаї Кафу в журналах
антинатуралістичного спрямування і переїзд до центру традиційного мистецтва
187
Японії – регіону Кансай. У родинному колі Танідзакі було прищеплено любов і
особливе ставлення до японського мистецтва, а саме: театрів джьорурі, кабукі та
Но. Інтерес до театру спостерігається в ранній творчості естета на прикладі низки
п’єс («Народження» (1910), «Часи страху» (1916) та ін.) і зрілій, коли сюжет
творів нерідко перегукується з сюжетами п’єс відомого драматурга доби Едо
(1603–1868) Чікамацу Мондзаемона (1653–1725) (наприклад, сюжетна лінія про
приречене кохання прислуги до вищої за статусом жінки у творі «Історія
Шюнкін», 1933), а художній текст містить алюзії та ремінісценції на п’єси театрів
джьорурі та Но (як у творі «Ліани Йошіно», 1931). Крім того, як свідчить
автобіографічна проза митця (твір «Дитячі роки», 1957), саме з родинного
середовища він взяв два прототипи для наскрізних у його творчості образів
мазохічного чоловіка та деспотичної жінки. Ними були слабохарактерний батько
та вродлива мати письменника як уособлення слабкого чоловічого та жорстокого
жіночого начал. Подальший вплив на становлення творчої особистості Танідзакі
справило навчання в Токійському Імператорському університеті, де юнак мав
змогу ближче познайомитися зі світом класичної японської літератури та
естетичними, художніми і філософськими відкриттями західного світу. До того ж,
під час навчання він зробив перші кроки на літературній ниві тогочасної Японії –
оповідання «Татуювання» і «Цілінь» 1910 р. були опубліковані в літературному
журналі «Нові течії», заснованому студентами університету. Захоплення
творчістю Наґаї Кафу та співпраця зі старшим однодумцем дали змогу
письменникові-початківцю долучитися до рядів японських естетів і відстоювати
ідеали «чистого мистецтва». Переїзд до регіону Кансай у 20-х рр. ХХ ст.
знаменував переломний момент у творчості Танідзакі, який поринає у світ
національної культурної та художньої традицій. Тобто, еволюція художньоестетичної свідомості письменника від модерну до традиціоналізму відбувалася
під впливом подій із його особистого життя, загальної культурно-історичної
ситуації в Японії початку ХХ ст. і мінливості настроїв у тогочасному
літературному середовищі.
188
Опрацювання літературно-критичних матеріалів, присвячених японській
естетичній школі тамбіха (1908 р. – середина 1910-х рр.), і художніх творів її
представників дало змогу зробити висновок про те, що Танідзакі Джюн’ічіро
відіграв важливу роль у розвиткові школи. Естетизм становив невід’ємну частину
японської традиційної культури, а культ краси завжди лежав в основі картини
світу японців. Тому ідеї західноєвропейського естетизму, що на початку ХХ ст.
потрапили до Японії, не були принципово новими для тогочасних поетів і
письменників. Швидше, вони відкрили для них нові творчі можливості,
пропонуючи світ краси та чистого мистецтва натомість достовірного життєпису
японських натуралістів. Визначальною рисою тамбішюґі став його синтетичний
характер: представники тамбіха не стільки прагнули наслідувати своїх
західноєвропейських однодумців, скільки максимально використати художній
потенціал новаторської літературної течії. Тому японський естетизм сполучив у
собі риси декадансу (культ краси як вищої цінності у житті та мистецтві,
тенденція до ескапізму внаслідок неприйняття реальної дійсності, ігнорування
соціальної проблематики) та модерну (міфотворення, віра у силу художнього
слова, психологізм), а його літературна платформа базувалася на досягненнях
японського антинатуралізму (неприйняття реалістично-натуралістичного методу),
західноєвропейського естетизму (заперечення міметичності у мистецтві й
утилітарного ставлення до нього, сенсуалізм і символізм) та «готичного»
романтизму (посилений інтерес до проблем гротескного, ірраціонального,
підсвідомого, потворного та фантастичного).
На матеріалі творів Танідзакі Джюн’ічіро («Татуювання», «Любов бовдура»
(1925), «Історія Шюнкін», «Матір Шіґемото» (1949) та ін.) у дисертації розкрито
ідейно-художні засади тамбіха: антиутилітаризм, антинатуралізм, культ краси,
захоплення добою Едо, гедонізм, сенсуалізм і еротизм. Письменник не визнавав
міметичності у мистецтві, про що свідчили його неодноразові заяви у
літературних журналах і есе («Балакучі нотатки», 1927) про здатність мистецтва і,
зокрема, художнього слова оголювати приховане та перетворювати дійсність. Ця
ж позиція простежується на прикладі образів митців-міфотворців у низці його
189
художніх творів (наприклад, одержимого мистецтвом Сейкічі з оповідання
«Татуювання»). Переконаність у пріоритетах творчої уяви й віра в її
перетворювальний потенціал, прагнення створювати неповторні «автономні»
світи, використання матеріалу, максимально віддаленого у просторовому та
часовому планах від особистого життя автора, свідчили про невизнання Танідзакі
настанов шідзеншюґі. Так, у творі «Цілінь» історичні факти та дійсні постаті
несуть більш декоративне, ніж смислове навантаження, виступаючи художнім
обрамленням для дискусії спокусливої красуні Нань-Цзи з мудрецем Конфуцієм
щодо краси та істини. Культ краси є наскрізним мотивом ранньої, зрілої та пізньої
творчості письменника, який розробляє дві відмінні її концепції: демонічної та
традиційної. Демонічна краса, якій поклоняється ранній Танідзакі, артикулюється
в образах красуні-деспота (наприклад, Нань-цзи із «Ціліня», Онуї з «Джьотаро»,
1914) і чоловіка-мазохіста (Лін-гуна із «Ціліня», Цукаечі з «Ніжок Фуміко», 1919).
Традиційна ж краса, якою він захоплюється у 1925–1955 рр., асоціюється з
аристократизмом духу і витонченістю, а її ідеалом виступає вихована та
сором’язлива жінка (Шідзука з «Ліан Йошіно» та Юкіко з «Дрібного снігу», 1943-
48). Інтересом до доби Едо відзначена і рання («Татуювання»), і зріла («Історія
Шюнкін») творчість Танідзакі. У ранній період письменник звертається до
едоських краєвидів, образів едокко та способу їхнього життя з метою сповнити
твори екзотичним звучанням і максимально віддалити їх від реального життя, аби
мати більший простір для лету творчої уяви. У зрілій творчості Танідзакі
переосмислює художні та культурні традиції доби Едо, що проявляється в
численних алюзіях і ремінісценціях на твори едоських митців (наприклад, твір
«Ліани Йошіно» містить посилання на п’єси театру джьорурі «Імосеяма»,
ХVІІІ ст. і «Вишні Йошіцуне», 1747) та зверненні до жанру моноґатарі («Матір
Шіґемото»). Едоська художня традиція реалізована у творах письменника на
прикладі мотивів гедонізму (наприклад, образи розпусного гедоніста Джьотаро з
однойменного оповідання і придворного аристократа Хейджю з повісті «Матір
Шіґемото»), еротизму (образ дівчинки Міцуко з оповідання «Дітлахи» (1911)
прописаний із нотками еротизму – вона спокушає хлопчиків білизною своєї шкіри
190
та струнким тілом), сенсуалізму шляхом деталізації зорових, смакових, слухових і
тактильних відчуттів (у творі «Розповідь сліпого» (1931) тіло головної героїні ОІчі описується з високим рівнем деталізації тактильних відчуттів). Також у роботі
показано: письменник був послідовником драматургічної традиції Едо, що
проявилося в зацікавленості проблемами болю, кохання та смерті (як, у творах
«Татуювання», «Портрет Шюнкін» і «Сипучий пісок», 1928-31).
Однак у різні роки естетизм Танідзакі Джюн’ічіро змінював свою
тональність – від модерної до традиційної, від традиційної до помірно модерноїреалістичної. На підставі цього у дисертації запропоновано уточнення
загальноприйнятої періодизації його творчості, за якою виділялися ранній
(1910 р. – початок 1920-х рр.) і зрілий (1920-ті рр. – 1965 р.) періоди. Відповідно
до художньо-естетичного наповнення творів у роботі виділено три творчі періоди:
ранній (1910–1924 рр., оповідання «Джьотаро», «Маленька країна» (1918), «Ніжки
Фуміко», «Таємниця» (1911) та ін.), в якому домінує система цінностей Заходу та
модерні настрої; «традиційний», або зрілий (1925–1955 рр., есе «Хвала тіні»
(1933), оповідання «Ліани Йошіно», повість «Про смаки не сперечаються» (1928-
29), роман «Сипучий пісок» та ін.), відзначений поверненням до традицій і
системи цінностей Сходу; і пізній (1956–1965 рр., романи «Ключ» (1956) і
«Щоденник божевільного старця» (1961)), який характеризується синтезом
попереднього творчого досвіду автора.
Вплив західної культури та художнього стилю модерн на письменника
визначили оригінальне новаторство його ранньої творчості, якій притаманне
активне експериментування на концептуальному, ідейно-тематичному, образному
та стилістичному рівнях художніх творів, звернення до естетики модерну та його
художніх принципів. Тому в роботі запропоновано вважати, що в основі ранньої
творчості японського естета лежить модерна (тобто прозахідна і відзначена
впливом модерну) парадигма художнього мислення. Особливостями цієї
парадигми, як показав літературний аналіз найхарактеристичніших творів
раннього періоду, були антитрадиціоналізм (заперечення класичного ідеалу краси,
протест проти споконвічних приписів моралі й усталених моделей поведінки в
191
японському соціумі), антиутилітаризм (визнання краси та мистецтва найвищими
цінностями у житті, а не знаряддям для реалізації дидактичних або
моралізаторських функцій), інтерес до підсвідомості і таємниць внутрішнього
світу людини, культ демонічної краси. Ці естетичні та художні цінності Танідзакі
втілив на концептуальному (концепція демонічної краси як перетворювальної
сили, наприклад, у творі «Татуювання»), ідейно-тематичному (тематика та
проблематика нерозривно пов’язані з людською особистістю та підсвідомими
порухами її душі – наприклад, теми самовизначення та самопошуку в оповіданнях
«Таємниця» і «Джьотаро») та образному рівнях (образи спокусливої фатальної
жінки Нань-цзи і чоловіка-раба Лін-гуна із «Ціліня»). Письменник розробив
концепцію демонічної краси під впливом класичної японської літератури,
використовуючи традиційні тропи в описі жіночого образу (наприклад,
порівняння «нігті наче перлові мушлі» і метафора «в її інтонації він відчув вістря
меча» з «Татуювання»), та західноєвропейського модерну, вдаючись до мотивів
еротизму, мазохізму і фетишизації ніг, а також посиленого психологізму в
змалюванні характеру фатальної спокусниці. Крім того, його рання проза
надзвичайно символічна, що підкреслює вплив на автора західноєвропейської
літератури зламу ХІХ – ХХ ст. – естетизму та модерну.
Переосмислення західного впливу на японську культуру початку ХХ ст. як
негативного, відновлення інтересу до класичної літератури Японії часів Хейан
(794–1185) і Едо (1603–1868), захоплення традиційним мистецтвом (театром
джьорурі, кабукі та Но; музикою, що виконується на кото, шямісені та шякухачі)
і визнання класичного ідеалу краси, уособленого в образі вихованої та стриманої
у своїх почуттях жінки, характеризують зрілу творчість Танідзакі. Саме ці
художньо-естетичні цінності дали змогу розглядати традицію як основу його
художнього мислення в 1925–1955 рр. Особливості традиційної парадигми
проявилися в розробці концепції традиційної краси (як у романі «Дрібний сніг»),
висвітленні тем служіння високим естетичним ідеалам (оповідання «Історія
Шюнкін») і самовизначення між Заходом і Сходом як двома протилежними
елементами японської соціокультурної дійсності початку ХХ ст. (роман «Любов
192
бовдура» і повість «Про смаки не сперечаються»), зверненні до оповідного жанру
японської літератури ІХ – ХV ст. моноґатарі (повість «Матір Шіґемото»),
використанні алюзій і ремінісценцій (оповідання «Ліани Йошіно»). Авторська
концепція традиційної краси розбудована за допомогою традиційних символів
(наприклад, квіту сакури та снігу як мінливості жіночої краси у романі «Дрібний
сніг») і тропів (епітетів «мініатюрні» та «витончені» руки, «білосніжна» шкіра;
порівнянь – іронічне порівняння жорстокої Шюнкін із «Історії Шюнкін» і Місако
з «Сипучого піску» з синтоїстською богинею милосердя Каннон). Нерідко
образові традиційної красуні протиставляється образ «нової» японки
(аристократична Юкіко та вульгарна Таеко із «Дрібного снігу», віддана Соноко та
хитра Міцуко із «Сипучого піску»), крізь який автор розкриває негативні
тенденції в житті тогочасного японського суспільства (вульгарність жінок, обман
та зраду).
Пізня проза Танідзакі характеризується поєднанням напрацювань раннього
(посилена увага до внутрішнього світу та підсвідомості людини, образ егоїстичної
«нової» жінки (наприклад, Ікуко з роману «Ключ») і митця-міфотворця (Токусуке
з «Щоденника божевільного старця»)) та зрілого (ідея про шанобливе ставлення
до традицій минулого, звернення до жанру ніккі, мотив відчуженості у шлюбі)
творчих періодів. Тобто пізня творчість письменника відзначена синтезом
модерної та традиційної парадигм художнього мислення. Дотримуючись настанов
щоденникового жанру ніккі (оповідь від першої особи, наголос на відчуттях і
переживаннях, деталізація в описі, неоднолінійність сюжету), Танідзакі розкриває
у романах «Ключ» і «Щоденник божевільного старця» низку тем і проблем
морального та психологічного характеру: відчуженості та самотності у шлюбі,
непростих стосунків батьків і дітей, морального падіння особистості, поверхових
ідеалів доби, емансипації жінок і неготовності соціуму визнати «нову» жінку.
Іншими словами, ці твори надзвичайно психологічні та спрямовані на сучасність.
Домінування модерну чи традиції або ж їхнє гармонійне поєднання,
посилена увага до проблеми співіснування західної/модерної та
східної/традиційної світоглядної парадигм, експериментування на різних рівнях
193
художнього твору, витончена мова, підкреслений еротизм, естетизм, тяжіння до
вигадки та фантазії характеризують більше ніж 50-річну творчість Танідзакі
Джюн’ічіро. Осмислення літературного доробку письменника дало змогу зробити
загальний висновок про те, що модерн і традиція були для нього двома основними
художньо-естетичними орієнтирами, репрезентували дві парадигми його
художнього мислення – традиційну та модерну, з яких перша притаманна ранній
творчості, а друга – зрілій.
Отже, у дисертації розглянуто і уточнено визначення понять «культурна» і
«літературна традиція», «модерн», «модернізм» і «модерність», здійснено
короткий огляд культурно-історичних і літературних процесів Японії на початку
ХХ ст., виявлено роль національних традицій у процесі оновлення японської
літератури означеного періоду та простежено ґенезу японського модерну. Крім
того, проведено розвідку творчої біографії Танідзакі Джюн’ічіро, простежено
генезис естетичної школи тамбіха, визначено та проаналізовано ідейно-художні
принципи японського естетизму на прикладі творів Танідзакі і Наґаї Кафу як
представників двох генерацій митців у школі тамбіха – модерністів і декадентів.
У дисертації уточнено періодизацію творчості митця, охарактеризовано кожний
період, встановлено особливості модерної і традиційної парадигм його
художнього мислення, а також простежено способи їхньої реалізації на прикладі
найхарактеристичніших творів кожного періоду.
Матеріали, результати та висновки дисертації можна рекомендувати для
використання на лекційних і семінарських заняттях у межах курсу з сучасної та
новітньої японської літератури. Крім того, вони можуть бути задіяні при розробці
літературних антологій, підручників і навчально-методичних посібників із
японської літератури ХХ ст. Перспективи роботи вбачаються у продовженні
дослідження дискурсів японського антинатуралізму, естетизму та модерну.