Підопригора Світлана Володимирівна Українська експериментальна проза XX - почат­ку XXI століть: «неможлива» література»

brief description

Підопригора Світлана Володимирівна, тимчасово не працює: «Українська експериментальна проза XX - почат­ку XXI століть: «неможлива» література» (10.01.01 - укра­їнська література; 10.01.06 - теорія літератури). Спецрада Д 26.001.15 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка МОН України

ЗМІСТ
ВСТУП ................................................................................................................... 6
Розділ 1
ХУДОЖНІЙ ЕКСПЕРИМЕНТ
І ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ПРОЗА:
ДИСКУСІЙНІ АСПЕКТИ
1.1. Художній експеримент як літературознавче
та естетико-філософське поняття ..............................................16
1.1.1. Художній експеримент та новаторство
в системі літератури ......................................................................... 16
1.1.2. Художній експеримент: дефініція поняття ........................ 22
1.1.3. Експериментальність літератури в дискурсивній
сфері семіотики та рецептивної естетики .......................... 33
1.1.4. Постмодерністські координати художнього
експерименту........................................................................................ 40
1.1.5. Художній експеримент у силовому полі
інтермедіальності .............................................................................. 45
1.2. Експериментальна проза як літературознавча
проблема ...................................................................................................54
1.2.1. Експериментальна проза в контексті
українських літературознавчих студій .................................54
1.2.2. Експериментальна проза: зарубіжний
науковий досвід .................................................................................. 71
Розділ 2
ДИНАМІКА ХУДОЖНЬОГО ЕКСПЕРИМЕНТУВАННЯ:
СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНИЙ РІВЕНЬ
2.1. Експеримент у творчій практиці українських
письменників початку ХХ століття ............................................88
2.2. Експериментальні стратегії української
еміграційної прози ........................................................................... 104
4
2.3. «Химерна» проза – формальний експеримент
в українській літературі другої половини
ХХ століття .......................................................................................... 129
2.4. Андеграундова проза в експериментальній
парадигмі ............................................................................................. 142
2.5. Трансгресивні координати експериментальної
прози ...................................................................................................... 152
2.6. Експериментальна перспектива некласичного
осмислення образів ........................................................................ 161
2.7. Жанровий код в умовах експериментального
дискурсу: сучасний досвід .......................................................... 170
Розділ 3
МЕДІАКОМБІНАЦІЯ
«ВЕРБАЛЬНИЙ – ВІЗУАЛЬНИЙ ОБРАЗИ»
У ДРУКОВАНОМУ ТЕКСТІ
3.1. Експериментальність візуальної літератури
та графічної прози .......................................................................... 221
3.1.1. Мистецтво коміксу у вимірі української
літератури ......................................................................................... 230
3.1.2. Графічний роман «Діра» С. Захарова:
інтермедіальна проекція .......................................................... 244
3.2. Український артбук versus «книга художника» ............. 253
3.2.1. Експериментальна візуальність
у творах/артбуках Ю. Іздрика ............................................... 262
3.2.2. Інтермедіальні координати художнього
моделювання травматичного минулого
у прозі М. Бабака ............................................................................ 285
3.2.3. Художньо-образні «мороки» О. Михеда:
вербальний та візуальний рівні ........................................... 295
Розділ 4
ЕСТЕТИКА ХУДОЖНЬОГО ЕКСПЕРИМЕНТУ
В ЦИФРОВОМУ ПРОСТОРІ
4.1. Цифрові технології та літературний процес .................... 301
4.2. Гіпертекстуальність і постгуманізм:
«Електронний пластилін» М. Бриниха .............................. 304
5
4.3. Мультимедійний проект «АмнезіЯ project»:
проблема пам’яті в цифровій парадигмі .......................... 311
4.4. Наративна специфіка «Facebook-роману»
О. Шинкаренка «Кагарлик» ..................................................... 320
4.5. Інтерактивні книги-ігри як видавничий проект
літератури для дітей ................................................................... 330
4.6. Відеогра – література чи гра? ................................................. 332
ВИСНОВКИ ................................................................................................. 336
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ............................................. 350

bibliography

ВИСНОВКИ
Українська експериментальна проза ХХ – початку ХХІ століть – помітний сегмент української літератури. Саме в експериментальних починаннях українських письменників вбачаємо
прогресивний рух прози, що, відходячи від реалістичноміметичної традиційної моделі, віддзеркалює динамічний некласичний поступ культури суспільства, котре формується в умовах
науково-технічних звершень, в епоху масового тиражування витворів мистецтва, де стає неможливим відрізнити копію від оригіналу. З’являються нові медіа (кіно, телебачення, Інтернет), котрі видозмінюють комунікативний простір і, відповідно, й художні
координати творення літератури, яку визначаємо як експериментальну.
1. Поняття «художній експеримент», як засвідчили спостереження, якраз активізується та уводиться вченими в літературознавчий обіг із утвердженням експериментальних методів пізнання в науці, оскільки експеримент має розширити межі вже відомого, випробувати на практиці певні теорії, гіпотези. Застосований до потреб літератури художній експеримент формує «нове
знання» про потенційні можливості художніх творів. У кінці ХІХ
століття «експеримент» стає ключовим поняттям натуралістичної концепції Е. Золя («Експериментальний роман», «Натуралізм», «Права романіста», «Натуралізм у театрі», «Відчуття реального»), який прагнув осучаснити творчу майстерню літератора
науковими методами. І. Франко, взявши за основу ідеї Е. Золя,
обґрунтовує теорію «наукового реалізму» («Література, її завдання і найважніші ціхи»), однак згодом («З останніх десятиліть
ХІХ в.», «Старе й нове в сучасній українській літературі») окреслює порушення традиційних приписів творення художнього
тексту як перехід до модерністського світовідчуття.
Поняття «традиція», «новаторство», «експеримент» супроводжують естетико-філософські шукання вчених ХХ століття щодо
337
УКРАЇНСЬКА ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ПРОЗА ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТЬ:
«НЕМОЖЛИВА» ЛІТЕРАТУРА
специфіки та розвитку художньої літератури (Д. ОвсяникоКуликовський, В. Шкловський, О. Веселовський, Г.-Ґ. Ґадамер,
Т. Адорно, Х. Ортега-і-Гассет, В. Ізер, Ю. Лотман, М. Бахтін, У. Еко,
Г.-Р. Яусс, Н. Тамарченко, В. Тюпа, С. Бройтман, М. Фещенко та ін.).
Проблема експерименту заявлена в працях Б. МайХейла, Дж. Барта, Р. Барта, І. Гасана, Ф. Джеймісона, Ж. Дерріди, Ж.-Ф. Ліотара,
Ж. Бодрійяра, Р. Нича. Художній експеримент невіддільний від
естетичних координат модернізму, авангардизму, постмодернізму. Експеримент, акумулюючи насамперед формальні трансформації тексту, задіює нетрадиційні художні механізми, переорієнтовує відносини автор – текст – художній твір, відкриває шлях до
моделювання багатозначності, неодновимірності, варіативності
художніх світів, їхнього експериментального перетворення. У
світлі сучасних досліджень (В. Вольф, А. Гансен-Льове, Й. Гельбіг,
К. Кадуф, Ю. Мюллер, Й. Пех, І. Раєвські, Г. Ріпл, Е. Шрьотер;
Т. Бовсунівська, Г. Клочек, С. Маценка, Н. Мочернюк, В. Просалова,
У. Худяк, В. Фесенко та ін.) інтермедіальність також стає ресурсом експериментального оновлення художнього тексту, а медіакомбінації (візуальна проза, комікси, графічні романи, артбуки,
мультимедійні художні проекти, інтерактивні книги-ігри тощо)
поповнюють масив експериментальної літератури.
Художній експеримент – це динамічне художнє явище, завдяки якому відбувається естетичне перекодування твору, упроваджується альтернативний щодо художньо-естетичної традиції
код, має місце перехід до некласичної естетики та вихід за межі
відомих знань у світ нових сутностей.
2. Інтерес до літературознавчого осмислення української прози, ґрунтованої на художньому експерименті, пожвавлюється в
кінці ХІХ – на початку ХХ століть. На незвичні художні спроби молодих письменників указує І. Франко («З останніх десятиліть
ХІХ в.»). Тенденції, котрі він вирізнив, поглибилися та модифікувалися в художніх починаннях письменників 1920-х рр. і безпосередньо спричинили появу української експериментальної прози та
літературознавчі спроби її осмислення, що відбувалися в кілька
етапів: 1920–1930-ті рр. (М. Ланський, Ол. Полторацький,
Ф. Якубовський); діаспорне літературознавство 1940-х рр. і до
цього часу (Б. Бойчук, Г. Грабович, О. Ільницький, Ю. Лавріненко,
338
Світлана Підопригора
М. Павлишин, М. Стех, Ю. Шевельов, М. Шкандрій); радянське літературознавство 1970–1980-х рр. (наприклад, Л. Новиченко);
1990-ті рр. й до сьогодні (В. Агеєва, Н. Бернадська, М. Васьків,
Т. Гундорова, Г. Давидова-Біла, Л. Кавун, С. Ленська, Н. Мафтин,
Р. Мовчан, В. Моринець, Ю. Ковалів, С. Павличко, Я. Поліщук,
О. Романенко, Л. Сеник, О. Філатова, О. Боярчук, О. Журенко,
Н. Коробкова, І. Куницька, Н. Лобас, Б. Пастух, О. Сирадоєва,
О. Стогній, Я. Цимбал). Прикметно, що дослідники, вивчаючи різновекторні твори, складають своєрідний канон експериментальної прози, котрий формується переважно з творів письменників 1920-х рр. (Д. Бузько, О. Влизько, І. Дніпровський, В. Домонтович, Майк Йогансен, М. Івченко, Гео Коляда, Г. Михайличенко,
О. Мізерницький, Ес Метер, В. Підмогильний, Є. Плужник, В. Поліщук, Л. Скрипник, Ю. Смолич, О. Слісаренко, С. Тудор, М. Хвильовий, А. Чужий, Гео Шкурупій, Ю. Яновський). Поза контекстом
1920-х рр. експериментальною визнається проза І. Костецького,
З. Бережана, Ю. Тарнавського, Е. Андієвської та твори В. Дрозда,
Г. Пагутяк, Ю. Іздрика, М. Ягоди. Цікаво, що творчість визнаних
представників українського постмодернізму (Ю. Андрухович,
О. Забужко) не осмислюється в аспекті експерименталізму, напевно, тому, що постмодернізм асоціюється із порушенням етичної
та естетичної норми і не потребує акцентування на експериментальності.
Художня парадигма експериментальної прози в зарубіжних
дослідженнях (Дж. Армстронг, Дж. Брей, Е. Бургес, А. Гібонс,
Ч. Гліксберг, Ш. Доруф, І. Каллус, Б. МакХейл, Л. Мілесі, М. Розіні,
Р. Сукенік та ін.) також охоплює авангардистські, модерністські,
постмодерністські мистецькі новації. Однак у полі зору науковців
перебувають і жанри, які виникли в результаті інтермедіальних
взаємозв’язків (графічні романи, комікси, артбуки), цифрова література, яка досліджується в контексті експериментальності як
така, що демонструє зміну літературою медіа-носія та нову текстуальність.
Погляди науковців на проблему експериментального письма
дають підстави позиціонувати експериментальну прозу як понаджанрову літературознавчу категорію, що вбирає в себе різноманітні експериментальні художні практики, текстові стратегії
339
УКРАЇНСЬКА ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ПРОЗА ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТЬ:
«НЕМОЖЛИВА» ЛІТЕРАТУРА
та жанри, об’єднує в єдиному понятійному полі твори різних художньо-естетичних систем (модернізм, авангардизм, постмодернізм). Експериментальна проза є рухливим, постійно змінюваним
феноменом, що відразу реагує на культурно-історичні умови доби, її технічні можливості й має створювати постійно нове естетичне враження на сучасника.
У монографії під час окреслення парадигми української експериментальної прози враховується поетика різних художніх
систем і специфіка матеріального втілення тексту: вирізняється
динаміка художнього експерименту на структурно-семантичному рівні (друкований текст), беруться до уваги інтермедіальні
взаємозв’язки в художніх творах (комікси, графічні романи, артбуки), окреслюється специфіка художнього втілення мультимедійних цифрових творів.
3. Динаміка художнього експериментування на структурносемантичному рівні досліджується з урахуванням хронологічностильового принципу, та виокремлюються експериментальні
текстові стратегії як комплекс нетрадиційних авторських мистецьких рішень, спрямованих на досягнення максимально вражаючого ефекту на читача. Початок ХХ століття характеризується
відступом письменників-модерністів від узвичаєної структури та
надзвичайною увагою до формальних складників тексту, спрямованості на міжмистецьку взаємодію (наприклад, твори
М. Яцкова). У 1920-х рр. індивідуальні інтенції в прозі набувають
грайливих форм, а експериментальні текстові стратегії спрямовуються на порушення норм композиції, фрагментацію оповіді,
пародіювання, стилізацію, уведення до прозових творів елементів поезії, драми, засобів інших видів мистецтв, зокрема кінематографа, образотворчого мистецтва; залучення металітературних прийомів; динамізацію оповіді аж до нівелювання дії; використання сюжетних схем, характерних для жанрової прози, що на
той час також було експериментом, тощо. Так, у повісті
«Молошне божевілля. Патетична повість про Міру, Лі й колектив» С. Тудора реалізовано авторську теорію «оголеного руху
слова» (ОРС). Автор через композицію (порушена часова послідовність, обірваність слів, речень, повторення тих самих виразів)
та засоби графічного увиразнення тексту (збільшений шрифт,
340
Світлана Підопригора
написання слів та виразів у формі сходинок), малюнки-
«шифрограми», нотні записи, уривки статей моделює швидше не
події, а їх переживання, пропонує читачу відчути «божевільний
крутіж», в який потрапляє Міра – комуністка й водночас молода
мати. С. Тудор залучає читача до співтворчості, спонукає самостійно відтворювати свідомо пропущений подієвий ряд.
До формального експериментаторства звертаються Л. Френкель та Є. Яворовський у незавершеному романі «Карусель», застосовуючи художній експеримент для висвітлення банальних
тем та ординарних образів: у творі відбувається гра смислами та
значеннями слів; автори активно апелюють до читача, не приховуючи секретів творення тексту; використовуються друкарські
можливості макетування тексту та кінематографічні прийоми
(монтаж, кадрування, зміна масштабу зображень).
4. Розвиток української прози експериментального ґатунку
після «вибухових» літературних відкриттів 1920-х рр. відбувається поза межами України, що пов’язано з утвердженням у Радянській Україні комуністичної доктрини. Модифікують традиційну матрицю прози І. Костецький (І. Мерзляков), З. Бережан
(З. Штокалко), Ю. Тарнавський. І. Костецький випробовує формальну складову творів (новели «Божественна лжа», «Ми з
Недж», оповідання «Історія ченця Генріха», повість «Повість про
останній сірник»), намагається видобути зі слова потаємний
(дослівний) зміст, використовуючи прийоми зауму, анормативного синтаксису, макаронічної мови, що мають відкрити приховані глибини значення. До того ж він послуговується інтермедіальними можливостями літератури, оприявнюючи взаємозв’язки мистецтва слова з музикою, образотворчим та пластичним
мистецтвами.
Творча постать та художні експерименти З. Бережана
(сюрреалістичні візії, мовні експерименти, прийоми автоматичного письма) сприймаються дослідниками (А. Біла, С. Павличко)
невіддільно від мистецьких рішень І. Костецького. Однак у прозі
З. Бережана (новели «Зустріч», «Ноктюрн», «Перед заслоною Бога
і людей», «Похід незнайомки», драматична замальовка «Загин
Рижого», уривок з роману «Дим») основним ресурсом текстотворення стає музика. Музичність актуалізує сюрреалістичну
341
УКРАЇНСЬКА ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ПРОЗА ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТЬ:
«НЕМОЖЛИВА» ЛІТЕРАТУРА
настроєвість, збурює підсвідому сферу та активізує більше суб’єктивних уявлень у реципієнта.
Прагнення до свободи творчості та деструкції звичного
сприйняття творів знаходить продовження в прозі Ю. Тарнавського (уривки з романів «Перші відвідини Кальваріні», «Менінгіт»,
міні-романи зі збірки «Короткі хвости»). Ю. Тарнавський свідомо
привносить нові експериментальні стратегії написання творів в
українську прозу, художньо випробовуючи сюрреалістичні техніки, текстові прийоми «новороманістів» (А. Роб-Гріє, Н. Саррот,
М. Бютор), зокрема «шозизм»; виробляє нереалістичну, асоціативну техніку негативного тексту (збірка «Короткі хвости»).
5. «Химерну» прозу вважаємо виявом художнього експерименту в українській літературі другої половини ХХ століття. Поєднання реалістичного та умовно-метафоричного зображення дійсності було певним продовженням перерваних у 1930-х рр. експериментів із формою та своєрідним долученням до світового художнього досвіду (магічний реалізм у латиноамериканській літературі). Дефініція «химерна» вдало схоплює сутність такої прози
(інші визначення – «фольклорно-міфологічна», «умовно-алегорична», «умовно-фольклорна», «параболічна», «філософська»
тощо) та об’єднує твори, що вирізняються оригінальними жанрово-стильовими рішеннями. До «химерної» прози традиційно зараховуються твори О. Ільченка («Козацькому роду нема переводу…»), Є. Гуцала («Позичений чоловік»), В. Дрозда («Ирій», «Білий
кінь Шептало»), В. Земляка («Лебедина зграя», «Зелені Млини»),
В. Шевчука («Дім на горі», «Три листки за вікном»), П. Загребельного («Левине серце»), В. Яворівського («Оглянься з осені»). Однак «химерність» вбачається і в творах Ю. Винничука («Ласкаво
просимо у Щуроград»), О. Ульяненка («Сталінка»), В. Медвідя
(«Лови»), Є. Пашковського («Щоденний жезл»). У монографії текстові прийоми «химерної» прози досліджуються в прозі
М. Вінграновського (повість «Сіроманець», роман «Северин Наливайко»), оскільки мистецька манера письменника тяжіє до умовності, фольклорно-міфологічної казковості та лише побіжно
висвітлювалася в координатах «химерності» (О. Проценко). У повісті «Сіроманець» вибудовується основний конфлікт навколо
казкової дружби вовка Сіроманця та хлопчика Сашка. Твір має
342
Світлана Підопригора
ускладнений хронотоп притчі, тут поєднується реалістичне та
умовно-метафоричне зображення дійсності, присутні філософські узагальнення та гротесково-пародійна комічність. Роман
«Северин Наливайко» ґрунтується на історичному матеріалі, однак наповнений суб’єктивно-метафоричним, парадоксальним
баченням реалій, казково-міфологічним світовідчуттям, гумором, філософічністю. У «химерній» стихії роману можливе все:
на історичні події накладаються фантастичні (поява арабської
принцеси, негритянок і китайців в українських степах; проголошення Северина Наливайка гетьманом-імператором Китаю; люди-мізинчики; філософські розмови Петра Жбура із власним конем Куріпочкою), персоніфікуються звірі й птахи, міста. Автор у
структуру твору вплітає елементи небилиці, легенди, жартівливої оповідки, народної казки, формує незвичні словотвори.
«Химерна» проза як вияв формального експериментаторства
руйнує вимушену унормованість літератури, актуалізує прагнення письменників до мистецького пошуку.
6. Андеграундова проза протистоїть узвичаєному світосприйняттю, відмовляючись від належних норм, умовностей і
традицій. Експеримент тут спрямований насамперед на самовираження, а не на комерційну успішність, на критику соціальнокультурного, політичного контексту епохи. Український літературний андеграунд пов’язаний із діяльністю «київської іронічної
школи», представники якої (В. Діброва, Б. Жолдак, Л. Подерв’янський) вдаються до пародії, іронії, деструкції звичних мисленнєвих шаблонів, мовних ігор та мовної гібридності. Крізь призму
андерграундового існування культури сприймається мистецький
доробок М. Ягоди (графічні полотна, сценарії, вірші, повість). У
повісті «Вóйна малого жорстокого числа» експеримент обертається як в етичній, так і в естетичній площинах, формується в
поєднанні сюрреалістичних прийомів «автоматичного письма»,
«потоку свідомості» з іронічною мовною грою, вибудовуванням
ризоматичної композиції, де розвиток дії промальовується почуттєво-інтуїтивно. Твір належить до «багатозначної» неміметичної літератури, в якій використовуються текстові механізми,
що призводять до анархії смислів. М. Ягода, намагаючись зазирнути за межі мови, ігнорує чинний правопис, творить неологізми,
343
УКРАЇНСЬКА ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ПРОЗА ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТЬ:
«НЕМОЖЛИВА» ЛІТЕРАТУРА
часто поєднує два, три слова в цілісність і тим формує складне
багаторівневе значення (наприклад, «фронтотворець», «внебовглоси», «людобори», «мироягідність»). М. Ягода, деконструюючи
мову та письмо, робить комунікативний дискурс твору герметичним та водночас відкритим до багатьох інтерпретацій.
Трансгресивна проза пов’язана із «приголомшенням словом»
(Ж. Батай), з явищем трансгресії як засобом подолання заборон.
Поняття «трансгресії» торкалися М. Фуко («Про трансгресію»),
Р. Барта («Текстовий аналіз однієї новели Е. По»). Виникнення
самого терміна «трансгресивна проза» в зарубіжному літературознавстві пов’язується із висловлюванням М. Сильверблата стосовно американської прози та співвідноситься із художнім експериментом у прозі (М. Хоей). В українському літературознавстві
дослідники більше схиляються до словосполучення «чорнушна
література», акцентуючи на його умовності та ненауковій основі
постійним виокремленням лапками. Поняття ж «трансгресивна
проза» є більш науково доречним під час окреслення особливостей
художніх творів, що виклично демонструють заборонені й табуйовані в суспільстві явища, проблеми, образи. Проза О. Ульяненка
(Олександр Ульянов) найбільш підпадає під визначення «трансгресивна література», шокуючи зверненням до відразливих аспектів
життя людини та суспільства в цілому. У романі «Серафима»
О. Ульяненко натуралістично описує «життя навиворіт», упродовж
тексту вдається до відразливих метафор та порівнянь («жахливі
черви жаху», «видиво розрубаного червоного горизонту»), що формують потворний антисвіт, де все сприймається крізь категорії
смерті, знущань та вбивств, сексуальних збочень.
Відтак андеграундові й трансгресивні твори є неуникною
складовою експериментальної прози, оскільки орієнтуються
насамперед на некласичну поетику, протистоять традиційним,
узвичаєним зразкам.
7. Експериментальним бачиться некласичне переакцентування образів відомих історичних постатей, що ілюструє так звану гру постмодернізму з класикою. Образи Т. Шевченка («Тарас
Григорович Шевченко» С. Жадан, «Лагідний янгол смерті»
А. Куркова), Г. Сковороди («Усі кути Трикутника» В. Єшкілєва),
М. Старицького («Цейтнот доктора Падлючча» М. Бриниха),
344
Світлана Підопригора
Ю. Яновського та О. Довженка («Танжер» Й. Козленка) моделюються в іронічних або ж незвичних координатах задля руйнування шаблону сприйняття. У повісті «Цейтнот доктора Падлючча».
окрім того, що автор вдається до мовної гібридності (оповідь ведеться штучно сконструйованим суржиком), акцентуються та
наділяються виключним значенням маловідомі факти біографії
М. Старицького. В авантюрно-пригодницькій жанровій матриці
роману «Лагідний янгол смерті» А. Куркова в осмисленні образу
Т. Шевченка вирізняються факти його приватного життя, вимальовується альтернативна версія біографії поета. Видається, що
письменники формують у творах своєрідну криптоісторичну модель розвитку подій, вдаючись до художнього експерименту.
8. Жанрово-стильовими експериментами повниться сучасна
проза постмодерної епохи. Жанрові коди прози оновлюються,
розширюються, модифікуються. У проаналізованих творах
(«Острів Сильвестра» В. Лиса, «Шахмати для дибілів» М. Бриниха,
«АМТМ» Ю. Іздрика, «Літо-АТО» Олафа Клеменсена, «Депеш мод»
С. Жадан, «БЖД» С. Ушкалова) віддзеркалюються експериментальні спроби авторів винайти «індивідуальну жанрову форму»
(роман із вбудованими драмами, роман-пазл, роман у прозових
мініатюрах, роман-посібник тощо), запропонувати ефектні та
ефективні художні способи впливу на читача аж до створення парадоксальних текстових стратегій. Тексти характеризуються поєднанням жанрових матриць високої та масової літератур, певною сюжетною незавершеністю, схильністю до інтермедіальності
та інтертекстуальності, апелюванням до співтворчості з читачем.
9. Поступова тотальна візуалізація щоденного життя людини
ХХ – початку ХХІ століть знаходить відображення в мистецькій
сфері, зокрема в мистецтві слова – літературі. Акцентуація сучасної культури на візуальних образах характеризується В. Мітчеллом
як візуальний поворот (visual turn out), що прийшов на зміну лінгвістичному. Візуальні образи активно наповнюють вербальний
текст, спричиняють появу візуального наративу. Інтермедіальність як мистецький синтез у літературі набуває своєрідних,
гібридних форм, що тяжіють до взаємодоповнення, медіакомбінації. Візуальний образ художнього тексту набуває мистецької
ваги в системі авангардизму. Так, футуристи експериментують із
345
УКРАЇНСЬКА ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ПРОЗА ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТЬ:
«НЕМОЖЛИВА» ЛІТЕРАТУРА
візуальним наповненням тексту (наприклад, «Каблеопоема за
океан» М. Семенка, романи «Інтелігент» Л. Скрипника, «Ведмідь
полює за сонцем» А. Чужого). На взаємодії візуальних та вербальних елементів ґрунтується мистецька концепція журналу
«Вікна» (наприклад, нарис «В очах дитини» О. Гаврилюка, повість
«Молошне божевілля» С. Тудора). Загалом, візуальність стає повноправним елементом поетики художнього твору й формується
масив експериментальної візуальної літератури.
У візуальній літературі (книги-картинки, фото-романи, різноманітні літературно-художні видання, артбуки, графічна проза)
органічно поєднується візуальний та вербальний ряди, вербальне
осмислення реальності урівноважується образно-просторовим,
посилюється множинна асоціативність образу завдяки функціонуванню візуальної метафори. Візуальний ряд формується графічним увиразненням тексту через друкарські експерименти
(розмір, колір шрифту, абзац, вирівнювання), залученням до тексту малюнків, графічних схем, діаграм, фотографій та фотоколажів.
Графічна проза – це один із різновидів візуальної літератури,
до якого відносимо комікси та графічні романи. В останні десятиліття ХХ – на початку ХХІ століть посилюється увага науковців до
жанру «коміксу» як індикатора настроїв та смаків суспільства, порушуються питання художнього оприявнення національних традицій у ньому. Комікс розглядається в контексті візуальної риторики, мультимодальності, медійності та складної художності. У
коміксі знаходить вияв давня традиція зв’язку «слово – символ –
образ», де взаємозв’язок слова та образу продукує цілісне значення. Комікс – жанр масової літератури та розважального медіа, а
також – синтетичний вид мистецтва, в якому експериментально
поєднуються вербальні (мова персонажів, що розміщена у
«хмарках» – філактерах; мова автора – титри, коментарі, заголовки) та невербальні (малюнки в рамочці, що утворюють кадр, і
параграфіка) елементи. Історія (одна або її частина) в коміксі, орієнтована більше на дитячу та підліткову читацьку аудиторію і
формується із малюнків, що супроводжуються текстом та розміщуються послідовно, мають певну структуру (6–9 кадрів на сторінці;
обсяг – не більше 50 сторінок), передбачають постійне продовження. Макет сторінки, мистецький стиль виконання малюнків,
346
Світлана Підопригора
взаємодія тексту та малюнка – компоненти, що формують цілісний зміст твору, оскільки в коміксах те, ЯК оповідна інформація
представлена, таке ж важливе, як і те, ЩО це за інформація.
В українській науці побутує думка, що український комікс
знаходиться в стані формування (О. Колесник), однак сучасна
ситуація засвідчує протилежне – комікси активно «наступають»,
глобалізуючи українську культуру. Українські комікси (комікс за
повістю І. Франка «Герой поневолі» М. Тимошенка та К. Горішного; комікс-адаптація роману С. Жадана «Ворошиловград»
(А. Вабик, М. Сурма); книжка-комікс-СD «Бийся за неї» (колектив
авторів: С. Жадан, група «Собаки в космосі», А. Колядинський);
комікс «Буйвітер» К. Сулими; комікс «Марко Пиріг, запорожець.
Як пиріг став Пирогом» В. Карпенка, О. Гайдученка; коміксирозмальовки «Українські супергерої», «Невидимий острів» Лесі
Воронюк; комікс «Патріот» В. Назарова; комікс «Звитяга. Савурмогила» Д. Фадєєва; комікс «Воля» (Д. Фадєєв, В. Бугайов, О. Филипович, О. Бондаренко, М. Богдановський, О. Опара); комікс
«Максим Оса» І. Баранька; комікс «Серед овець» О. Корешкова;
серія коміксів «Даогопак. Анталійська гастроль», «Даогопак.
Шляхетна любов», «Даогопак. Таємниця козацького мольфара»
М. Прасолова, О. Чебикіна, О. Колова) вирізняються переважно
майстерним авторським художнім виконанням, продуманою вербальною складовою, актуальністю та відповідністю потребам
суспільства. Українські комікси створюються за мотивами українських класичних («Москаль-чарівник» І. Котляревського,
«Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького, «Хазяїн» І. КарпенкаКарого, «Ніч проти Різдва» М. Гоголя, «Конотопська відьма»
Г. Квітки-Основ’яненка, «Герой поневолі», «Захар Беркут»
І. Франка, «Мина Мазайло» М. Куліша) та сучасних («Ворошиловград» С. Жадана) творів, актуалізують козацьку минувшину в її
історико-міфологічному варіанті, випробовують пригодницькі та
детективні жанрові матриці. Образ українського супергероя,
який формується в коміксах, наразі є надзвичайно актуальним та
покликаний налаштовувати суспільство на позитив.