ЛІТЕРАТУРНА ТВОРЧІСТЬ МУСІЯ КОНОНЕНКА: ПРОБЛЕМАТИКА І ПОЕТИКА

brief description

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ім. М.П. ДРАГОМАНОВА

На правах рукопису
Онищенко Тетяна Валеріївна

УДК 821.161.2 (092) Кононенко М.

ЛІТЕРАТУРНА ТВОРЧІСТЬ МУСІЯ КОНОНЕНКА:
ПРОБЛЕМАТИКА І ПОЕТИКА

Спеціальність 10.01.01 українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Погребенник Володимир Федорович,
доктор філологічних наук, професор

КИЇВ 2002

ЗМІСТ

ВСТУП

3

РОЗДІЛ 1.

ОБРАЗНИЙ СВІТ ЛІРИКИ І ЛІРО-ЕПОСУ МУСІЯ КОНОНЕНКА

12

1.1.

Громадянсько-політичний пафос і філософізм поезії письменника

23

1.2.

Фольклоризм як фактор естетичного будівництва поета

60

РОЗДІЛ 2.

ІДЕЙНО-ТЕМАТИЧНИЙ КОМПЛЕКС І ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ ЕПІЧНОЇ ТВОРЧОСТІ МУСІЯ КОНОНЕНКА

87

2.1.

Світоглядна парадигма белетристики письменника

87

2.2.

Художнє моделювання соціальних і психологічних типів інтелігентів-народників у повістях Між народ” і На селі”

97

2.3.

Образ українського селянства кінця ХІХ початку ХХ століття в малій прозі письменника

125

2.4.

Аналітичне розкриття нівеляційного тиску дійсності на людину в епіці Мусія Кононенка

141

ВИСНОВКИ

161

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

168

ВСТУП

Актуальність дослідження. Український літературний процес кінця ХІХ початку ХХ століття широко репрезентований творами багатьох письменників, уже загальнодосліджених у посттоталітарних умовах свободи слова і відомих широкій громадськості. Проте значною мірою ще залишаються недовідомими постаті митців, творчість яких належним чином не могла бути поцінована істориками літератури в радянський час. Усе це диктує актуальність потреби об’єктивного визначення місця таких письменників в історії української літератури кінця ХІХ початку ХХ століття, адекватного поцінування їхнього творчого набутку.
В сучасному українському літературознавстві дедалі настійливіше проявляються тенденції до повернення художньої спадщини митців, переслідуваних радянською владою, в активний науковий обіг. Через ідеологічне свавілля доби літературний процес досліджуваної епохи подавався схематично й викривлено. Творчість багатьох письменників або вилучалася з літературного обігу, або згадувалася лише принагідно, залишалася на марґінесі наукових розвідок. До їх числа належить і творчість Мусія Степановича Кононенка (1864—1922), яка ще не була предметом спеціального вивчення.
Віднесений до другорядних”, Мусій Кононенко був недооцінений по смерті літературознавчою критикою, яка зупинялася лише на самих сонячних шляхах літератури” (І.Франко), здебільшого ігнорувала творчість письменників другого ешелону”. Ці погляди свого часу ще заперечував Іван Франко, надаючи перевагу культурно-історичній школі, за законами якої дослідник з подякою і пієтизмом розбирає й скромні, й забуті писання дрібних талантів”, адже все, що свідчить про духове життя, про духовий інтерес, вищий над буденні матеріальні клопоти і турботи життя, гідне уваги історика літератури”[153, с. 37].
З огляду на це, цікавою видається і позиція М. Ільницького, який образно порівнював процес взаємодії великих” і малих” письменників із взаємодією рослин у лісі, де умовою росту високих дерев є густе оточення. Великі письменники, чиї імена стали гордістю народу, не виростають як самостійні кедри чи смереки на галявині”. Як високі дерева піднімаються вгору серед нижчих і поруч з ними, так для становлення митця () потрібне культурно-мистецьке оточення” [46, с. 4]. Звичайно, роль дрібніших талантів не зводиться лише до основи у формуванні геніїв. Вони, ці так звані poetae minores, мають і самостійне значення своїми, в кращих виявах неповторними мистецькими набутками. На поцінування їх спрямовує нас Т. Салига: Ми упродовж десятиліть так уже контролювали себе, щоб, боронь Боже, не перехвалити наші національні набутки, тож хоч тепер у пору свого духовного відродження, воздаймо собі належне. Тим паче, що в кожній літературі, як і в кожній культурі загалом, завжди були і завжди будуть творці різних величин” [134, с. 8].
Отже, щоб всебічно збагнути об’єктивний стан літературного життя кінця ХІХ початку ХХ століття, передати його динаміку, інтенсивність пошуків нових мистецьких форм, стильове і жанрове розмаїття, необхідно оцінити творчий внесок у духовну скарбницю багатьох тих, хто свою, хай скромну, але чесну працю, поклав на розбудову вітчизняної культури. Саме до таких митців належить Мусій Степанович Кононенко (1864—1922), український поет, прозаїк, публіцист, літературний критик, фольклорист, педагог і громадський діяч.
Ім’я М. Кононенка (псевдонім Школиченко) найчастіше зустрічається в окремих літературних оглядах часописів з 1887 по 1909 рр. І. Франко, М. Шаповал, О. Огоновський, М. Комаров, котрі першими помітили непересічність таланту молодого письменника, аналізуючи здобутки української літератури за означений період, акцентують обдарованість талановитого самородка”, пророкуючи йому успіхи на ниві красного письменства. Водночас всі вони підкреслювали, що попри безсумніву талановитість початківця, його стиль ще не вироблений у індивідуально виразну художню систему.
Така думка домінує у загальному схвальному відгукові Івана Франка про перші публікації творів Мусія Кононенка, у якому, назвавши його поряд із Грінченком, Загірнею, Катренком, одним із видніших молодих писателів, що пишуть по-українськи”[152, с.11], критик зауважив, що він при всіх своїх добрих прикметах” ще не зумів дати таких речей, котрі б виявляли якусь визначну літературну фізіономію” [152, с.14]. В іншій оглядовій статті Іван Франко згадав Мусія Кононенка поряд із іншими молодими талановитими письменниками-белетристами, які шукають нових шляхів і нових горизонтів.
Оцінка творам письменника, яку дав М. Комаров, багато в чому суголосна з Франковою. В опублікованій на сторінках Зорі” рецензії на першу поетичну збірку Ліра” [65] він наголосив на безсумнівному поетичному таланті М. Кононенка, незаперечній вартості його писань. Проте зазначив, що поет постійно згадує про смерть, що навіває більше смутку, ніж оптимізму”. Також критик вказував на відхилення в окремих поезіях від вірного розміру”, що було властивим для поета-початківця.
Літературна розвідка з життя і творчості митця, зроблена О.Огоновським, є більш ґрунтовним дослідженням як поезії, так і прози Мусія Кононенка. Він детально схарактеризував окремі прозові твори письменника, зазначаючи, що можна сподіватись, що сей молодий письменник збагатить українську словесність гарними оповіданнями з життя реального” [112, с.216], таким чином передбачивши подальший творчий шлях письменника-початківця. В своєму дослідженні О.Огоновський назвав М. Кононенка одним із молодих талановитих прозаїків, акцентуючи увагу на різнобічності художнього обдарування митця і на вмінні погодити реалізм з ідеалами просвітньо-національними”. О. Коваленко в біографічній довідці про М. Кононенка, вміщеній в Українській Музі” [63], теж відзначив оригінальність творів письменника, проте згадав і про негативний вплив тяжких умов життя, що не дали належним чином розвинутися цьому талановитому авторові.
Зазначимо, що загальний доброзичливий тон висловлювань про письменника різко дисонує з характеристикою М. Шаповала на адресу другої поетичної збірки М. Кононенка Струна”. Критик зауважував про розпорошеність тематики збірки, недостатню актуальність поезій для сучасного читача, занадто широке використання шевченківських мотивів тощо. Проте М. Шаповал водночас відзначив і достоїнства сатиричних поезій збірки, переспівів з сербської мови [162, с.133].
Вивчення творчого доробку поета і прозаїка, публіциста і фольклориста, мемуариста і громадського діяча кінця ХІХ початку ХХ століття ускладнюється відсутністю сучасного науково-критичного видання його прози і публіцистики.
Схематизація історії художнього письменства, догматизм мислення, коли письменник кваліфікувався як реакційний романтик, твори якого мали одверто буржуазно-націоналістичну тенденцію” [143, с.360], ідеологічне табуювання імен призводили до того, що риси творчої індивідуальності митця великою мірою розмивалися й губилися, оцінки його спадщини були упередженими й принизливими. Проте інколи літературним критикам вдавалося прорватися з-під ідеологічного ковпака” (М. Жулинський), штучно створеного державною владою. 1957 року завдяки М. Рильському декілька творів пейзажної лірики М.Кононенка ввійшли до Антології української поезії”. А в 1964 році, коли вийшла стаття О. Непорожнього, з’явилася надія, що поет займе своє місце в українській літературі” [109, с. 4], незважаючи на те, що деякі дослідники перестарались невірно відобразили його світогляд і соціальну позицію” [116, с.4]. Проте в той час про національну позицію” Мусія Кононенка ніхто й не мріяв говорити.
Варто нагадати ще ранішу статтю Д. Бурка Син свого народу”, опубліковану 22 серпня 1943 р. у окупаційній газеті Зоря Полтавщини”. Він од зарання своєї громадянської свідомості, писав про Мусія Кононенка згаданий автор, заховав у серці любов до України і доніс її, як святий прапор, аж до передчасного кінця гіркого свого життя”, віддавши усі свої сили для великого гарного діла служіння рідному краєві”[12, с.3]. Критик відзначав високий патріотизм громадянської лірики Мусія Кононенка. Його поезія Заповіт Ярослава Мудрого” ще довго буде поруч стояти аналогічного по ідеї Євшан-зілля” М. Вороного”, а Батуринські руїни”, Одинока могила”, З сербських мотивів” ще довго розбуджуватимуть думки наших земляків”. Проте офіційно за радянською партійною ідеологією літературознавці змушені були давати характеристику ліриці поета як буржуазно-націоналістичній і занепадницькій [47, с.52—53]. Тому після 1964 року так і не було надруковано раніше обіцяне у пресі видання вибраних творів письменника. Його твори, зокрема поетичні, деколи з’являлися в антологіях української літератури [1], а аналіз творчої спадщини письменника носив оглядово-схематичний характер [142, с. 554—555; 38, с. 1106 ].
Лише наприкінці ХХ століття заходами і окремими розвідками сучасних літературознавців ім’я письменника, його творчість, громадська діяльність поступово стали повертатися широкому загалу. 1994 року було видано поетичні твори письменника. В 1997 році збірка кращих прозових творів Мусія Кононенка, а 1998 року були видані Спогади” письменника, які протягом 80 років зберігались у відділі рукописів Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України.
Проте проблема з’ясування творчої самототожності письменника серйозно ускладнюється відсутністю науково-публіцистичних статей про нього, досліджень епістолярію, чисельної архівної спадщини. Мінімальною досі є кількість наукових розвідок, присвячених творчій спадщині митця. Вона обмежується біографічним нарисом Г. Плачинди Може згадають аж тоді, як умру”, котрий був вміщений в Українському слові” (1994) [118, с. 14], передмовою П. Ротача до Спогадів” М. Кононенка Мусій Кононенко: Доля, творчість, пам’ять” [131], вступною статтею і коментарями В. Погребенника Він був країни вірний син, коханець волі”. Особа й творчість Мусія Кононенка” [119, с.5—20] до збірки поетичних творів Хвилі” та його ж статтею з нагоди 130-річчя від дня народження письменника Поет народних традицій”, надрукованій в часописі Народна творчість та етнографія” [120, с.24—29].
Також аналіз окремих творів Мусія Кононенка міститься у науковій праці М. Ткачука, але це аналітичне дослідження не має предметом розгляд його творчості як художнього явища, як оригінальної і самодостатньої естетичної системи в літературному процесі кінця ХІХ початку ХХ століття.
Таким чином, літературна творчість Мусія Степановича Кононенка залишається досі недовідомою ширшому загалу читачів і не інтерпретованою в спеціальних літературознавчих дослідженнях. Тому виникає необхідність комплексного дослідження творчого доробку письменника, поповнення ним літературної і літературознавчої панорами доби. Вирішення цієї проблеми є вкрай важливим і актуальним.
Зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами кафедри. Дисертація виконувалась як складова частина комплексного дослідження на тему: Шляхи розвитку української літератури ХVII XX cтоліть”, над яким працює колектив кафедри української літератури Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова.
Метою роботи є визначення проблематики і поетики творчості Мусія Кононенка в її еволюційному розвитку, з’ясування ідейно-стильової самобутності прози і поезії письменника, місця творчості у літературному процесі кінця ХІХ початку ХХ століття.
Завдання дослідження визначені його метою. Першочерговими серед них є:
- охарактеризувати ознаки образного мислення Мусія Кононенка-лірика й ліро-епіка;
- виявити типологію ліричного героя, ієрархію ліричних та епічних жанрів, особливості архітектоніки, ритміки й метрики творів, об’єднаних у збірках та вміщених у періодичних і неперіодичних виданнях;
- з’ясувати композиційні та сюжетні особливості віршової й прозової епіки Мусія Кононенка;
- дослідити особливості та ефективність його характеротворення у прозі;
- висвітлити специфічні риси індивідуального епічного стилю Мусія Кононенка в його розвитку, атрибутувати стильову домінанту митця;
- визначити місце творчості та роль Мусія Кононенка в українському літературному процесі кінця ХІХ початку ХХ століття.
Предметом дослідження є ідейно-естетичні пошуки і новації письменника у ліричних, ліро-епічних і епічних жанрах, своєрідність системно сформованого стилю й взаємодія образотворчих домінант літературної творчості Мусія Кононенка.
Матеріалом дослідження стали поетичні і прозові твори Мусія Кононенка, опубліковані у прижиттєвих книжках (Ліра” (1885), Москаль, змій та царівна” (1889), Княгиня-кобзар” (1893), Між народ” (1894), З Богом не змагайсь” (1895), На селі” (1898), Струна” (1908), Покута” (1914), Хвилі. Кн. І—V” (1917—1918)) та в посмертних виданнях (Хвилі. Збірка віршів” (1994), Повісті” (1997)). Допоміжним матеріалом дослідження стали епістолярна спадщина, архівні джерела, які зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України, Інституті рукописів Національної бібліотеки України імені акад. В.І.Вернадського НАН України, Центральному державному історичному архіві України тощо.
Теоретико-методологічною основою дослідження є філософські концепції Арістотеля, А. Камю, Ф. Ніцше; літературно-критичні праці О.Грушевського, А. Кримського, І. Франка, Д. Чижевського; історико-літературні дослідження українського письменства О.Гнідан, А. Гуляка, Т.Гундорової, С. Павличко, А. Погрібного, П. Хропка, В. Шевчука та ін.
У дисертації використано й інтерпретовано дослідження, присвячені творчості Мусія Кононенка (В. Погребенника, П. Ротача, М. Ткачука).
Для розв’язання поставлених завдань застосовано методи: культурно-історичний, біографічний, історико-порівняльний, контекстуальний, філологічний, психоаналітичний, герменевтичний, а також прийом інтертекстуального розгляду художніх творів.
Наукова новизна. Робота є першим спеціальним дослідженням зібраного, систематизованого й осмисленого літературного набутку Мусія Кононенка. У ній з’ясовано та уточнено численні факти творчої біографії письменника, розкрито еволюцію образного мислення лірика, епіка й ліро-епіка. Багато поетичних і прозових творів стали об’єктом літературознавчого аналізу вперше.
Інтерпретацію проблематики, жанрово-стилістичної і художньої природи поетичної і прозової творчості Мусія Кононенка здійснено на тлі історико-літературного процесу 80-х років ХІХ 20-х років ХХ століття, що дало змогу з’ясувати її художні особливості, визначити місце і значення письменника в історії українського письменства кінця ХІХ початку ХХ століть.
Теоретичне значення дисертації. Основні матеріали дослідження придатні для подальшого наукового вивчення літературного доробку Мусія Кононенка. Одержані результати і наукові висновки роботи можуть стати відправним моментом нових теоретичних і конкретно-історичних студій про письменство доби зламу віків, а також сприяють поглибленню уявлень про ідейно-тематичний комплекс і жанрово-стильові особливості літературного часу кінця 80-х років ХІХ 10-х років ХХ століття.
Практичне значення роботи полягає у тому, що її матеріали можуть бути застосовані у програмах спецкурсів та спецсемінарів вищих навчальних закладів, у підготовці навчально-методичних посібників з історії української літератури, написанні курсових та дипломних робіт, у шкільній практиці на уроках позакласного читання, у вивченні літератури рідного краю, а також у видавничій практиці для коментування творів письменника. Наукові результати дослідження можуть скласти основу літературного портрета Мусія Кононенка.
Апробація та впровадження результатів дослідження.
Основні положення дослідження викладалися та обговорювалися на звітних наукових конференціях викладачів і аспірантів Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (2000 2002), ІІІ і ІV Всеукраїнських науково-теоретичних конференціях молодих учених в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України (2000, 2001 рр.), Всеукраїнській науково-практичній конференції Літературне краєзнавство: проблеми, пошуки, перспективи” (м. Полтава, квітень 2001р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції Проблеми вищої педагогічної освіти у світлі рішень ІІ Всеукраїнського з’їзду працівників освіти і виступу Президента України Л.Д. Кучми” (м. Київ, грудень 2001р.).
Результати впроваджувалися у загальноосвітніх школах І ІІІ ступенів м.Глухова (довідка відділу освіти Глухівської міської ради Сумської області №330 від 19.07.2002 р.), Глухівському навчально-виховному об’єднанні №1: дошкільний заклад загальноосвітня школа І ІІ ступенів колегіум (довідка № 148 від 3.06.2002р.), Глухівському державному педагогічному університеті (довідка №2388 від 20.08.2002 р.).
Основні положення та результати дослідження викладені у шести публікаціях.
Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку літератури (216 позицій).

Загальний обсяг тексту 167 сторінок.

bibliography

ВИСНОВКИ

Формування нової естетичної якості української літератури під впливом народницької та модерністської парадигм, ідейно-художні пошуки української літератури кінця ХІХ початку ХХ століття позначилися на творчості багатьох письменників тієї доби, як першорядних, так і дещо вужчого діапазону (В. Леонтовича, Д.Марковича, Є. Ярошинської, Грицька Григоренка, Х. Алчевської та ін). Ці митці поряд із метрами українського слова І. Франком, Лесею Українкою, М.Коцюбинським, О.Кобилянською, В. Стефаником своєю працею творили українську літературу, культуру, мистецтво, врешті — Україну. Вони, кожен зокрема, не могли вплинути значним чином на напрямки формування культури, але разом становили той ґрунт літературного процесу, на якому зростали митці більш високого ґатунку.
Гідним і водночас своєрідним представником літературного руху 80-х років ХІХ 20-х років ХХ століття став Мусій Кононенко, творчість якого характеризується оригінальними образно-стильовими і жанрово-тематичними пошуками. Важливість літературної праці таких митців, як Мусій Кононенко, у розвитку й загалом оновленні української літератури кінця ХІХ — початку ХХ століття полягає у тому, що такі літератори, виступаючи носіями певних соціально-економічних та ідеологічних умов епохи, повно і яскраво (разом із класиками) характеризують свою добу та її ідеологію, а також духовне життя, атмосферу і характер культурно-історичної епохи в цілому.
Комплексне вивчення спадщини письменників першорядних і другорядних, знаних, менш знаних і незнаних виважена оцінка, об’єктивне з‘ясування значущості творчого внеску кожного із них, їхнього місця в історії української літератури становить одне з основних завдань сучасного українського літературознавства. Поглиблене зацікавлення літературно-мистецькими реаліями помежів’я віків викликане духом часу затирання білих плям”, спорідненістю багатьох проблем, що виникають у процесі ламання популістських тенденцій та народницької риторики в сучасних уявленнях про місце літератури в суспільному процесі. Адже епоха кінця ХІХ — початку ХХ століття зобов'язувала письменників до нових творчих пошуків шляхом розбудови національних і асиміляції європейських традицій, перенесенням їх на український ґрунт.
Літературний доробок Мусія Кононенка є свідченням таких змін творчості. Визнаючи ідейний і формоорганізуючий вплив як творчості Т.Шевченка, так і Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького на становлення і розвиток Мусія Кононенка-письменника, зазначимо, що творчість останнього (поетичні збірки Ліра”, Струна”, Хвилі. Книга І V”, прозові повісті Між народ”,На селі”, оповідання і нариси Візник”, Злодій”, Хахол”, Значні люди на селі” тощо) значною мірою самобутня і неповторна. Мусію Кононенку, незважаючи на певний світоглядний консерватизм, вдалося творчо імплікувати в традиції реалістичного напряму елементи поетики неоромантизму й імпресіонізму і цим оновити власний його інваріант, що свідчить про полістилістичність не лиш окремих творів письменника, а в цілому його спадщини.
Науковий інтерес представляє художньо-родова різноплановість набутку письменника: він залишив свій слід і в поезії, і в епосі (малі форми та повісті), і в драматургії. Синхронність праці в цих галузях викликана притаманним письменнику творчим пошуком.
Дослідження поетичної творчості митця дає змогу виокреслити поступову еволюцію від переспівів народної творчості, від шевченківських мотивів і образів до оригінальної актуальної і злободенної лірики, сповненої високого патріотизму. Звернення до українського фольклору зумовлювалося, зокрема, поетикою алюзій, пошуками глибинних національно-народних первнів українського життя.
Творчо опрацьовуючи відфольклорні”, християнсько-міфологічні мотиви, Мусій Кононенко розширював межі темарію ліричного і ліро-епічного жанрів. Його поезії наповнені духом оптимістичного етнонаціонального світосприймання (Пісня молодиці над колискою першого сина”, Баю-баю”), колорит якого вітворило, зокрема, використання монологічного мовлення у поезіях персонажної лірики” (Думи засватаного парубка”, Сама самісінька” тощо).
Зусилля Мусія Кононенка привели до деякого розширення меж ліро-епічного жанру, зокрема жанрових різновидів поеми: поеми-легенди (Покута”, Юда Христопродавець”), поеми-казки (Багатий Марко”, Син Напоминай”, Москаль, змій та царівна”), поеми-балади (Княгиня-кобзар”). Ці твори потребують перевидання й літературного введення в контекст поряд із творами І.Франка, І. Манжури, Б. Грінченка, Т.Романченка, Б. Лепкого.
Ліричний герой поезій Кононенка виступає непрямим біографічним відображенням авторського я”, відкрито виявляє його сокровенні думки, українського інтелігента-демократа, гуманіста і патріота, опозиційного до царських і більшовицьких режимів (До панів”, Молитва”, Товаришам-тарасівцям”). Водночас ліричний герой естетично перетворений, умовний, бо безпосередньо висловлює думки свідомого українства межі століть.
Філософські категорії буття”, час”, теологічну Бог, навіть образ України, письменник розглядав за двома напрямами це перш за все подвійне підтекстове пророцтво майбутнього України, її рідного народу (До панів”, Землякам”, Полювання”, Християнський Бог”), виходячи з подій, які відбуватимуться на Україні. Відфольклорні”, філософські, барокові мотиви невідворотності плину буття поступово у творчості Мусія Кононенка синтезувалися, перетворювалися, набували нового звучання, здебільшого сатиричного, соціально-промовистого, сповненого численних інвективних конструкцій. Письменник дотримувався як традиційних прийомів сатиричного зображення дійсності, подібно до В. Самійленка, Б.Грінченка, так і вживав нові їхні варіанти. Використанням фінальної ударної строфи (Мазепа”), градацією риторичних питань (До рідного краю”), пуантними закликами (Великодні дзвони”), алегоричними формами (Мрії истинно русского человека”, Харків’янам”) поет намагався привернути увагу сучасників до важливості вирішення національного питання.
Внесенням поета у громадянську лірику є вживання раніше не властивих мовних конструкцій (Земляки”), звуконаслідування-ономатопеї (Великодні дзвони”), численних експериментів із поетичними формами (Нові пісні на стародавній голос”, До рідного краю”), що допомагають розкрити основну проблематику творів письменника.
Поезія Мусія Кононенка свідчить про окресленість думки у слові митця, яку він виносив на перше місце, володіння законами поетичних форм. Проте головними пріоритетами його поетичних творів були зміст, смислове навантаження та ідейне спрямування.
Поряд із ліричними творами провідне місце у творчій спадщині Мусія Кононенка займає його белетристика кінця ХІХ початку ХХ століття, яка продовжила традиції своїх попередників і сучасників І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Франка, Б. Грінченка, В. Леонтовича, Грицька Григоренка у змалюванні діяльності української народолюбної інтелігенції (Між народ”, На селі”), життя українського селянства межі ХІХ і ХХ віків (цикл нарисів Значні люди на селі”, оповідання Візник”), у розкритті проблем деградації особистості в царському війську (оповідання Хахол”, Злодій”). Проте коло проблем, яких торкається митець, підпорядковане онтологічній і загальнопсихологічній проблематиці морально-етичні аспекти існування людини, її стосунки з навколишнім світом, фізична і духовна неволя, психологія поведінки.
Письменник втілив у літературну практику основні проблеми філософії української ідеї, які трансформовано в системі художніх образів. Однією з головних стала ідея націотворчої функції інтелігенції. У розкритті проблеми інтелігенція і народ” помітна еволюція поглядів героїв повістей від суто споглядальних (інтелігент-народник Андрій Петренко із повісті Між народ”) до відкритого висловлювання своїх власних думок і спостережень (Дмитро Горбацький і Уляна Іванівна із повісті На селі”). Якщо у повісті Між народ” Мусій Кононенко свідомо уникнув відкритого висловлення персонажів у публіцистичній манері, об’єднуючи об’єктивоване світовідчуття і суб’єктивний елемент, то у повісті На селі” світогляд головних героїв розкривається як за допомогою внутрішніх монологів, так і у спілкуванні героїв один з одним, у виявленні і відстоюванні своїх власних концепцій, які певною мірою відповідають ідеологічному” другому я” авторові (Уляна На селі”). Суттєвою ознакою ідеологічних” повістей Мусія Кононенка є не лише розкриття аспектів стосунків інтелігента-культурника з народом, а й прагнення висвітлити причини численних непорозумінь, які виникали між представниками української інтелігенції і селянами і спроможні були обмежити і зменшити результати просвітницької діяльності на селі.
Мала проза письменника зосереджена на розкритті життя українського селянина кінця ХІХ початку ХХ століття, який поступово ставав більш активним членом суспільства ( герої циклу нарисів Значні люди на селі”), прагнув відстояти свою національну автентичність (Трохим Перепічка з оповідання Хахол”) тощо.
Герої малої прози Мусія Кононенка мають схильність до індивідуалізму, здатність до аналізу й оцінювання своїх дій, вміють робити логічні висновки, діяти у згоді з пріоритетами доби початку ХХ століття (Візник”, Хахол”, Лебедюк” та ін.). Мала проза наскрізно пройнята аналітичним світосприйманням автора, бажанням пізнати соціально-історичну природу індивідуального характеру героїв творів, способи суб’єктивного сприйняття світу і процес формування морально-психологічної свідомості людини.
Досліджуючи внутрішнє життя українського селянина початку ХХ століття, письменник звертався до таких ситуацій, коли душа людини потрапляла під прес складних випробувань. До психічного зламу героя долучався болісний процес самоаналізу. Тому внутрішній конфлікт у творах М. Кононенка нерідко ґрунтується саме на роздвоєності психіки, глибинних внутрішніх суперечностях, які утворюють в душі героя прірву між ідеальним і реальним я”, ілюзіями щодо життєвої мети і результатами спроб її здійснити. Незлагода персонажа з самим собою настільки руйнує його душу, що може призвести до самогубства (Кузьменко з оповідання Злодій”, Задиранов з оповідання Візник” тощо).
Інколи герої прози переконуються в помилковості, здавалося б, раніше чітко визначеної життєвої концепції. Водночас митець знаходить вихід для героїв зі складної і душевної ситуації, який полягає, за письменником, в утвердженні людини як особистості за допомогою праці (Олексій у оповіданні Візник”, Іван Перезлюк у нарисі Перезлюк”). Незважаючи на драматизм цих оповідань, їх психологічний надрив, вони гуманістичні за своєю сутністю, оскільки головне для центральних персонажів це прагнення добра, щастя, справедливості не для себе особисто, а для кожного члена суспільства.
Мала проза письменника відзначається вдалою побудовою, економністю вислову, подекуди напруженим темпом і ритмом нарації, а досі ненадруковані нариси Значні люди на селі” силою художньої і історичної правди в аналізі соціальних явищ, у дослідженні людських характерів, у тому, як суспільні події відображаються у свідомості однієї конкретної людини.
Детальний аналіз малої прози митця показує, що вона постає звільненою від етнографічної та соціально-побутової описовості, але не від описового інгредієнту загалом. Домінантою художнього стилю письменника як особливого вияву його творчого мислення є реалістична особлива увага до подробиць і деталей повсякденного життя і діяльності героїв, а також введення оцінної позиції героя, конфлікт між дійсністю та уявним світом персонажів. Серед найбільш вдалих засобів творення образів у прозі Мусія Кононенка виділяються контрастні ситуації, вагомі характеристичні деталі, штрихи поведінки того чи іншого внутрішнього стану героя, його реакції на зміни.
Надзвичайно яскраво майстерність письменника проявилася у його вмінні індивідуалізувати мовлення персонажів за вмілого залучення широких пластів як літературної мови, так і діалектизмів, просторіч, фразеологізмів, жаргонної лексики, русизмів тощо, які виступають засобами психологічної характеристики персонажів. Важливим здобутком Мусія Кононенка є його вміння відтворювати внутрішній монолог персонажа, передавати потік його свідомості через майстерне поєднання невласне прямої мови і прямої мови з мовленням розповідача.
Вужчими місцями” Мусія Кононенка-епіка є інколи надмірна тенденційність і публіцистичність, в окремих випадках кострубатість стилю і невиробленість мови, нелогічність викладу. Однак цих недоліків письменник намагався уникнути, вдосконалював стиль, чітко окреслював свою мистецько-традиціоналістську і громадянсько-проукраїнську позицію. Герої ліричних і епічних творів у своєму розвитку здебільшого відстоювали основні думки письменника, розкривали всесторонність авторського я”, висловлювали позиції не безстороннього обсерватора, а активного учасника подій.
Основна частина літературної спадщини Мусія Кононенка виявляє центральні тенденції, що означилися в літературному процесі кінця ХІХ початку ХХ століття філософізму, морально-етичної гостроти. Його творчість, цікава оригінальними художніми ідеями, жанрово-стильовими модифікаціями, образами, мотивами і проблемами, повинна зайняти належне місце в історії української літератури.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Антологія української поезії. К.: Дніпро, 1984. Т.3.: Укр. дожовтнева поезія С. 99-100.

2. Антофійчук В., Нямцу А. Проблеми поетики традиційних сюжетів і образів у літературі. Чернівці: Рута, 1997. 200 с.

3. Антофійчук В.І. Образ Іуди Іскаріота в українській літературі. Чернівці: Рута, 1999. 103 с.

4. Бахтин Н. М. Из жизни идей: статьи, ессе, диалоги. — М.: Лабиринт, 1995. — 152 с.

5. Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ початку ХХ століття (монографічне дослідження).— Zielona Gora Kijow, 1999. 160 с.

6. Бетко І. Рецепція Біблії в українській поезії кінця ХІХ — початку ХХ ст. // Слово і час. — 1993. — № 9. — С.16-22.

7. Біблія. Старий завіт. Книга Іова. — С. 504 — 540. — 1 42.

8. Білецький Ф.М. Оповідання. Новела. Нарис. К.: Дніпро, 1966. 90с.

9. Бондар М. Поезія // Історія української літератури ХІХ століття: У 3-х кн. Кн. 3: Навч. посібн./ За ред. М.Т. Яценка. К.: Либідь, 1997. С.161 205.

10. Бондар М. Українська література класичного періоду: рух крізь категорію художності // Слово і час. 2001. №7. С. 35-45.

11. Брауде Л.Ю. Скандинавская литературная сказка. — М., 1979. 240с.

12. Бурко Д. Син свого народу // Зоря Полтавщини. 1943. 22 серпня.

13. Вервес Г.Д., Гольберг М.Я., Климчук В.Н. та ін. З кінця ХVІІІ століття // Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті: В 5 т. — К., 1987. Т.1. Українська дожовтнева література і слов’янський світ. — 510 с.

14. Вівторок (Кононенко М.). З листу до матері // Зоря. 1889. С.258 —259.

15. Вільхівський Б. Народно-просвітні книжки // Літературно-науковий вісник. 1901. Т. ХVI. Кн. 12. С. 111—112.

16. Вільхівський Б. Нові українські книжки. Москаль, змій та царівна. Казка в 2 част. М. Кононенка. — 1889 // Зоря. — 1889. — С. 33.

17. Вороний М. Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика.- К.: Наукова думка, 1996. 702 с.

18. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. Підручник. К.: Либідь, 2001. 488 с.

19. Гете Й.В. Вибрані твори: Пер.з нім. К.: Юніверс, 1999. 144 с.

20. Гнатюк В. Галицько-руські народні легенди. — Львів, 1902. — Т.2. — 288с. — С.144-145, 146, 151.

21. Гнідан О.Д. Історія української літератури кінця ХІХ початку ХХ ст. Практичні заняття. К.: Вища школа, 1987. 160 с.

22. Голомб Л. Особа і суспільство в українській ліриці кінця ХІХ — початку ХХ століття. — Львів, 1988. — 140 с.

23. Грабович Г. Шевченко як міфотворець: Семантика символів у творчості поета. — К.: Радянський письменник, 1991. — 212 с.

24. Грінченко Б. Твори: В 2 т. К.,1990. — Т.1. — 640 с.

25. Грушевський М. С. Хто такі українці і чого вони хочуть. К.: Знання, 1991. 240 с.

26. Грушевський О. З сучасної української літератури: Начерки і характеристики. К., 1909. 238 с.

27. Гуляк А.Б. Грицько Григоренко // Володимир Винниченко, Грицько Григоренко: Штрихи до портретів: Навч. посібн. К.,1995. 223 с.

28. Гуляк А.Б. Олена Пчілка. Нарис життя і творчості. К., 1996. 113 с.

29. Гундорова Т. Літературний канон і міф // Слово і час. 2001. № 5. С.15 24.

30. Гундорова Т. Проявлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів, 1997. 298 с.

31. Гундорова Т.І. Інтелігенція і народ в повістях Івана Франка 80-х років. К., 1985. 144 с.

32. Дей О.І. Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI XXст.). К., 1969. 560 с.

33. Дем’янюк М.Б. Еволюційні процеси в українській прозі кінця ХІХ початку ХХ століття. Форми та функції внутрішньомонологічного мовлення. Автореф. Дис. ... канд.філолог.наук Дніпропетровськ, 2000. 17 с.

34. Денисюк І.О. Розвиток української малої прози ХІХ початку ХХ століття. Львів: Академічний експрес, 1999. 280 с.

35. Дзюба І. Літературно-мистецьке життя // Історія української літератури ХХ століття: У двох кн. Кн. перша / За ред. В.Г.Дончика. К.: Наукова думка, 1998. С. 14-46.

36. Дитячий фольклор / Упор. і автор передм. Г.В. Довженок. К., 1986. 304 с.

37. Драгоманов М. Малорусские народные предания и рассказы. — К., 1876. — С. 131 — 132.

38. Енциклопедія українознавства. К.: Глобус, 1996. Т.3. С. 1106.

39. Етнографічний збірник товариства ім. Тараса Шевченка. 1896. Т.2. С. 20.

40. Етнографічні матеріали з Угорської Русі. — Львів, 1897. — Т.ІІІ. — 236с.

41. Єфремов С. Зі спогадів про Ів. Франка та з його листування // Література: Збірник 1. К., 1928. С. 159.

42. Єфремов С. Історія українського письменства. Видання третє з одмінами і додатками. К., 1917. С. 373.

43. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період. К., 1993. 126 с.

44. Зеров М. Твори в двох томах. К.: Дніпро, 1990. Т.1.: Поезії. Переклади. 844 с.

45. Зіньківський Т. Писання. Книга 1. — Львів, 1893. — 252 с.

46. Ільницький М. Акорди української поезії // Акорди Антологія української лірики. К., 1992. С. 3—6.

47. Історія української літератури: В 8-ми т. — К.: Наукова думка, 1969. — Т.4. — Кн. 2. Література 70-х 90-х років ХІХ століття. 451 с.

48. Історія української літератури 70-90-х років ХІХ ст.: У 2 т. / За ред. О.Д.Гнідан. К.: Логос, 1999 Т.1. 614 с.

49. Історія української літератури кінця ХІХ початку ХХ століття. Підручник / За ред. П.П. Хропка. К.: Вища школа, 1991. 511 с.

50. Історія української літератури ХІХ століття / За ред. В. Поважної. — К.: Вища школа, 1986. — 432 с.

51. Історія української літератури ХІХ століття: У 3-х кн.: Навч. посібн./ За ред. М.Т. Яценка. К., 1996. Кн. 3. 390 с.

52. Історія української літератури: В 2-х т. — К.: Наукова думка, 1987. — Т.1. Дожовтнева література. — 631 с.

53. Калениченко Н.Л. Соціально-активна особистість в українській демократичній літературі кінця ХІХ початку ХХ століття. К.: Наукова думка, 1979. 232 с.

54. Калениченко Н.Л. Українська література ХІХ ст. Напрями, течії. К.: Наукова думка,1977. 315 с.

55. Камінчук О.А. Поетика української романтичної лірики. Проблеми просторової організації поетичного тексту. — К., 1998. — 160 с.

56. Камю А. Бунтующий человек: Философия. Политика. Искусство. — М.: Политиздат, 1990. — 415 с.

57. Каспрук А.А. Українська поема кінця ХІХ початку ХХ століття. Ідеї, теми, пролеми жанру. К.: Наукова думка, 1973. 247 с.

58. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ ХХ століть. Соціально-політичний портрет. К., 1993. 176 с.

59. Керлот Х.Э. Словарь символов. М.,1994. 608 с.

60. Киевская старина. — 1884. — Кн. ІХ. — С. 174 — 175.

61. Клочек Г.Д. У світлі вічних критеріїв. Про систему критеріїв оцінки літературного твору. К.: Дніпро, 1989. 221 с.

62. Кобець О. Записки полоненого: Пригоди і вражіння учасника першої світової війни. К.: Глобус, 1993. 336 с.

63. Коваленко О. Мусій Степанович Кононенко // Українська Муза: поетична антологія од початку до наших днів. У 12-ти випусках. К., 1993 (1909). Вип. 5. С. 543.

64. Ковальчук А. Художній простір як засіб психологізму (на матеріалі кримінальної прози” І. Франка) // Слово і час. 2001. №7. С. 73-77.

65. Комар М. Лира. Кресьянина М.С. Кононенка // Зоря. 1887. Р. VIII. Вип. 2. С. 35-36.

66. Кононенко М. Візник.Оповідання //Літературно-науковий вісник. 1913. Т. LXIII. Кн.V. С. 271—296.

67. Кононенко М. З богом не змагайсь: Казка. К., 1895. 39 с.

68. Кононенко М. За думою дума // Літературно-науковий вісник. 1908. Т. ХХХХІ. С. 490.

69. Кононенко М. Кооперативы Лубенского уезда. Лубны, 1914. С. 30.

70. Кононенко М. Між народ // Кононенко М. Повісті. Львів: Просвіта, 1997. 215 с.

71. Кононенко М. Москаль, змій та царівна. Казка в двох частинах. К., 1889. 128 с.

72. Кононенко М. На селі. Львів, 1898. 134 с.

73. Кононенко М. Повісті. Львів: Просвіта, 1997. 215 с.

74. Кононенко М.С. Княгиня-кобзар (балада). К., 1893. 35 с.

75. Кононенко М.С. Ліра. К., 1885. 48 с.

76. Кононенко М.С. Мати. Поема. Лубни, 1914. 17 с.

77. Кононенко М.С. Нещасне кохання. Поема. К., 1883. 32 с.

78. Кононенко М.С. Про монархію та демократичну республіку. Полтава, 1917. 26 с.

79. Кононенко М.С. Свекруха. Поема. Лубни, 1914. 48 с.

80. Кононенко М.С. Спогади /П.П.Ротач (упорядник). Полтава, 1998. 184 с.

81. Кононенко М.С. Струна (поезії). 1883—1908. К., 1908.— 86 с.

82. Кононенко М.С. Хвилі. Частина І. Полтава, 1917—1918. 160 с.

83. Кононенко М.С. Хвилі. Частина ІI. Полтава, 1917—1918. 160 с.

84. Кононенко М.С. Хвилі. Частина ІII. Полтава, 1917—1918. 150 с.

85. Кононенко М.С. Хвилі. Частина ІV. Полтава, 1917—1918. 160 с.

86. Кононенко М.С. Хвилі. Частина V. Полтава, 1917—1918. 168 с.

87. Кононенко М.С. Хвилі. Поезії /Упор. і авт передм. В.Погребенник. К.: Смолоскип, 1994. 408 с.

88. Кононенко П.П. Джерела розвитку : Літературно-критичний нарис. К.: Молодь, 1977. 175 с.

89. Корман Б. Изучение текста художественного произведения. М., 1972. 124 с.

90. Короленко В. Письма к А.В. Луначарскому // Пророческие слова о русской революции. Воронеж, 1922. С. 46-80.

91. Коцюбинський М.М. Твори в двох томах. К.: Наукова думка, 1988. Т.1: Повісті та оповідання (1884 1906). 584 с.

92. Кримський А. Михайло Комар // Кримський А. Твори в п’яти томах. К.: Наукова думка, 1972. Т. 2: Художня проза, літературознавство і критика. 718 с.

93. Кузнецов Ю.Б. Імпресіонізм в українській прозі кінця ХІХ — початку ХХ століття. Проблеми естетики і поетики. — К.: Зодіак-Еко, 1995. — 304 с.

94. Кузнецов Ю.Б. Розвиток психологізму в українській прозі кінця ХІХ початку ХХ століття // Проблеми історії та теорії реалізму української літератури ХІХ початку ХХ ст. К.: Наукова думка, 1991. С. 221-250.

95. Кузнецов Ю.Б. Художня деталь як стильова ознака новел М.Коцюбинського // Індивідуальні стилі українських письменників ХІХ — початку ХХ століття. — К., 1987. — С. 233-262.

96. Леонтович В.М. Грицько Григоренко: Оттиск из журнала Киевская старина”. К.: Вік, 1903. 20 с.

97. Лепкий Б. Твори в двох томах. К.:Наукова думка, 1997. Т.1.: Поетичні твори. Прозові твори. Мемуари. 848 с.