ЖАНРОВІ МОДИФІКАЦІЇ КАЗКИ У ТВОРЧОСТІ ІВАНА ФРАНКА Диссертация

brief description:
Львівське відділення Інституту Літератури
імені Т. Г. Шевченка НАН України

На правах рукопису

ТИХОЛОЗ Наталія Богданівна

УДК 821.161.2-343.0 18” І.Франко

ЖАНРОВІ МОДИФІКАЦІЇ КАЗКИ
У ТВОРЧОСТІ ІВАНА ФРАНКА

10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
кандидат філологічних наук,
старший науковий співробітник
НАХЛІК Євген Казимирович

Львів 2003

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. ГЕНОЛОГІЧНА КВАЛІФІКАЦІЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ КАЗКИ ТА ЇЇ МОДИФІКАЦІЙ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ
1.1. Жанр та жанрова модифікація
в системі генологічних категорій 11
1.2. Казка як жанр художньої словесності 33
1.3. Казка у генологічній свідомості Івана Франка 59

РОЗДІЛ 2. ЕСТЕТИКО-ФУНКЦІОНАЛЬНА ТИПОЛОГІЯ ЖАНРОВИХ МОДИФІКАЦІЙ КАЗКИ У ТВОРЧОСТІ ІВАНА ФРАНКА
2.1. Розважально-дидактичні казки Івана Франка 72
2.2. Між авантюрою і сатирою:
естетична багатовекторність казок-поем 99
2.3. Сатиричні казки Івана Франка 129
2.4. Від сатиричного викриття до філософських узагальнень:
філософсько-сатиричні казки Івана Франка 147
2.5. Філософські казки Івана Франка 165

ВИСНОВКИ 193

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 205

ВСТУП

Актуальність дослідження. Традиційну в літературознавстві проблему жанрової своєрідності творів, адекватне вирішення якої надзвичайно важливе для розуміння художнього світу митця, не раз осмислювали і щодо творчості І.Франка. У цілій бібліотеці франкознавчих студій чільне місце належить саме літературознавчим працям, автори яких не поминають і генологічного питання. Одначе до цього часу так і не маємо комплексної монографічної праці, присвяченої жанровій системі творчості І.Франка в цілому. Очевидно, це пояснюється як тим, що в сучасній генологічній науці ще недостатньо розроблена методика кваліфікації жанру конкретного твору, так і особливою складністю, скомплікованістю” жанрової форми багатьох Франкових творів. До того ж, дослідження жанрової специфіки художньої спадщини письменника ускладнюється її величезним обсягом. Генологічна кваліфікація текстів дещо утруднена й тим, що у Франкових творах нерідко простежується складне, неоднозначне співвідношення авторських жанровизначальних заголовків і підзаголовків, з одного боку, та реальної художньої структури з іншого. При цьому дефініція жанру, вказана самим митцем (наприклад, казка”, байка”, фейлетон” тощо), часто не відбиває усієї естетичної багатовимірності твору або ж і зовсім не збігається з теперішніми уявленнями про цей літературний вид. Тому необхідно враховувати не тільки сучасні постулати жанрознавства, а й стан тогочасної генологічної думки українських літераторів, а також європейську, передусім польську, австрійську й німецьку традиції. Жанрова гетерогенність окремих творів ще більше посилює потребу визначення їх модифікацій.
Відтак, гадаємо, непросту справу вивчення жанрової системи Франкової творчості треба починати з окремих проблемних моментів, досить важливим серед яких, на наш погляд, є генологічне дослідження літературної казки одного з найпродуктивніших і, можливо, найулюбленіших жанрів І.Франка, до того ж, майже однаковою мірою представленого і в поезії, і в прозі митця, а також присутнього в його драматургії.
Казки І.Франка уже були предметом наукового аналізу і в загальних дослідженнях його творчості [12; 23; 71; 87; 88; 91; 107; 113; 114; 144; 173; 192; 266], і в окремих працях. Так, О.Дей [74] та О.Вертій [50] розглядали деякі з них в аспекті народних джерел Франкової творчості та художньої трансформації сюжетів, мотивів і образів українського фольклору; Д.Білецький [19], В.Бойко [32], І.Гмир [62], Л.Кіліченко [110] досліджували їх у контексті дитячої літератури; М.Легкий [129] аналізував окремі прозові казки з погляду наратології (теорії форм художнього викладу); сатиричні казки І.Франка вивчали Ф.Білецький [24; 25; 26; 27], І.Денисюк [81; 82], А.Халімончук [252; 253; 254]; казки-поеми на фольклорні сюжети перебували в полі уваги А.Кримського [120; 121], Д.-Г.Струка [210], Т.Франка [242] та ін. Окремим творам казкової природи присвячували свої студії З.Гузар [68], П.Іванишин [99], Я.Мельник [153], Т.Михайлюк [156], А.Скоць [196], В.Шаян [268]. Проте на сьогодні існує лише одна монографія, спеціально присвячена Франковим казкам, Казки Івана Франка: (Мовно-художній аналіз)” (Київ, 1966) Я.Закревської. Та це загалом вартісне, щоправда, методологічно досить застаріле, дослідження, по-перше, не охоплює всього діапазону казок письменника, а по-друге, трактує їх винятково у лінґвостилістичній площині. Генологічний аспект проблеми досі не отримав належного опрацювання ані в контексті художньої еволюції митця (у діахронному вимірі), ані на тлі його жанрової системи (себто на синхронному зрізі). Не було ще спроб цілісної, всеохопної класифікації жанрових модифікацій казки у творчості І.Франка, відстеження її ідейно-художнього розвитку.
Тим часом потреба саме такого дослідження мотивується не тільки необхідністю всебічної розбудови франкознавства як комплексної гуманітарної дисципліни, а й нагальними вимогами теоретико-методологічного оновлення української філологічної науки в теперішніх умовах концептуального плюралізму. Одним із найголовніших напрямків розвитку сучасного українського літературознавства є опрацювання проблем генології, зокрема, й теорії літературної казки, усе ще недостатньо розробленої. (На сьогодні в українській науці маємо з цієї проблеми лише праці Ю.Ярмиша [276], В.Шевчука [269], О.Сорокотенко [204]; останнє дослідження, щоправда, базується насамперед на матеріалі літературних казок зарубіжних письменників). Властиво, у цьому руслі видається доцільним і наше дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у Львівському відділенні Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України, серед наукових пріоритетів якого комплексне дослідження творчої спадщини І.Франка із сучасних теоретико-методологічних засад, а також вивчення жанрової системи української літератури, що її важливим складником є й літературна казка.
Об’єкт дослідження прозові, поетичні та драматичні твори І.Франка, жанрова структура яких має ознаки казки. Це найперше твори збірок Коли ще звірі говорили”, Сім казок”, Місія. Чума. Казки і Сатири”, казки-поеми Лис Микита”, Абу-Касимові капці”, Коваль Бассім”, драми-казки Сон князя Святослава”, Суд святого Николая”, низка інших казкових чи квазіказкових текстів: розважальних Ріпка”, Киця”; сатиричних Звірячий парламент”, Казка для молодих директорів банкових”, Опозиція”; філософських Снігова казка”, Святовечірня казка”, Без праці” та ін. (усього близько півсотні текстів).
Слід наголосити, що об’єктом нашої уваги є не тільки так звані чисті жанрові модифікації літературної казки (в епоху неканонічної поетики, себто починаючи принаймні з епохи романтизму, вони трапляються нечасто), а й синкретичні, або змішані (казки-притчі, казки-байки, казки-фейлетони, казки-новели, казки-оповідання, казки-драми, казки-поеми та ін.), а також такі скомпліковані” жанрові утворення, де риси казки посідають периферійне, факультативне місце й підпорядковані домінантам інших жанрів (ось як у сатиричній поемі Вандрівка русина з Бідою” чи філософському оповіданні Хома з серцем і Хома без серця”). Крім того, почуваємо потребу з’ясувати справжню жанрову природу тих Франкових творів, в авторському заголовку чи підзаголовку яких міститься означення казка”. Незалежно від того, чи є вони насправді казками з погляду сучасної генології, залишити їх без розгляду в межах нашої теми не можна (наприклад, зимова казка” Поєдинок”, літня казочка” Мавка”, політична казка з Галичини” Із галицької Книги Битія”).
Предмет дослідження жанрові модифікації казки у творчості І.Франка.
Допоміжні матеріали роботи Франків епістолярій, літературно-критична й літературно-теоретична спадщина, деякі інші твори письменника й окремі переклади, важливі для розуміння жанрової специфіки тих текстів, які є головним об’єктом нашої уваги, а також дотичні до проблеми праці літературознавців (особливо франкознавців).
Мета дисертаційного дослідження комплексний генологічний аналіз жанрових модифікацій казки у творчості І.Франка, їх естетико-функціональна типологія та конкретно-текстуальна інтерпретація.
Для реалізації цієї мети необхідно виконати такі завдання:
1) з’ясувати теоретико-методологічні питання, пов’язані з визначенням жанрової своєрідності; визначити жанротворчі чинники та елементи; розробити робочу модель жанрової диференціації літературних творів;
2) окреслити специфіку жанру літературної казки; сформулювати принципи класифікації її жанрових модифікацій;
3) систематизувати погляди І.Франка на жанр казки у його відмінностях від інших жанрів (зокрема, байки, притчі, леґенди, оповідання та ін.);
4) розробити естетико-функціональну типологію жанрових модифікацій казки у творчості І.Франка;
5) дефініювати конкретні жанрові модифікації творів, жанрова структура яких має риси казки (у тому числі тексти скомплікованої” структури змішані, чи синкретичні);
6) чітко диференціювати авторські та сучасні жанрові визначення; з’ясувати причини невідповідності власне Франкових, синхронних його творчості тодішніх уявлень про жанри і сьогоднішніх генологічних постулатів;
7) визначити джерела (передтексти) казок І.Франка; виділити на інтертекстуальному тлі власне франківські жанротворчі ідейно-художні новації; діагностувати співвідношення ориґінального та запозиченого, традиції і новаторства;
8) з’ясувати роль І.Франка в розвитку жанру літературної казки в українському письменстві.
Методологічна основа роботи. Дослідження ґрунтується на постулатах психолінґвістичної теорії літератури О.Потебні (концепція трирівневої структури словесного знаку: зміст внутрішня форма зовнішня форма), літературознавчої методології самого І.Франка (погляди на сутність і призначення дитячої літератури, генологічні уявлення про жанр казки тощо), теорії естетичної функції Я.Мукаржовського, засадничих ідеях сучасної генології (праці М.Бондаря [38], Т.Волкової [52; 53], Г.Гачева і В.Кожинова [59], П.Гернаді [290], І.Денисюка [82], Н.Копистянської [115], С.Крижанівського [119], Н.Левчик [126], С.Овчаренко [168], Г.Поспєлова [178; 179; 180], С.Скварчинської [296], Р.Співак [208], А.Ткаченка [224], Л.Чернець [263] й ін.) та теорії казки фольклорної (дослідження В.Бахтіної [14], І.Березовського [17], О.Бріциної [45], В.Гнатюка [63], Л.Дунаєвської [86], І.Крука [123], С.Лазутіна [124], Д.Лихачова [136], Й.Луговської [292], М.Люті [293; 294], Є.Мелетинського [151; 152], Є.Нейолова [163; 164], В.Проппа [186; 187; 188], Н.Рошияну [191] та ін.) і літературної (праці Л.Брауде [42; 43], Ґ.Ланґер [291], Т.Леонової [132], М.Липовецького [134], І.Лупанової [142], С.Сєрова [195], О.Сорокотенко [204], Ю.Ярмиша [276]). Враховано здобутки сучасної теорії інтертекстуальності та її практичного застосування (У.Бройх [280], Ж.Женетт, І.Ільїн [96], Ю.Лотман, М.Пфістер [295]). У дисертації, зокрема, послідовно застосовується п’ятичленна класифікація різних типів взаємодії текстів, що її запропонував Ж.Женетт: 1) інтертекстуальність як присутність в одному тексті двох або більше текстів (цитата, алюзія, парафраза, плаґіат тощо); 2) паратекстуальність як відношення тексту до свого заголовка, післямови, епіграфа тощо; 3) метатекстуальність як коментувальний і часто критичний поклик на свій передтекст; 4) гіпертекстуальність як висміювання і пародіювання одним текстом іншого, продовження і переробка; 5)архітекстуальність як стильовий і жанровий зв’язок текстів [96, с. 208][1]. За потреби до інтерпретації конкретних творів залучені також окремі філософські, естетичні та культурологічні ідеї Новаліса, Ґ.-В.-Ф.Геґеля, Ф.Ніцше, Й.Гейзінґи, М.Гайдеґґера, А.Камю, З.Фройда, К.-Ґ.Юнґа, Е.Фромма, М.-Л. фон Франц, Д.Донцова, Н.Хамітова та ін.
Головні методи дослідження типологічний, порівняльно-історичний, психологічний, структурний (з позицій традиційної поетики та структуралізму), методи close reading” (уважного читання”), інтертекстуального й контекстуального прочитання, рецептивної естетики.
Наукова новизна дослідження. Пропонована праця перше в українському літературознавстві системне дослідження жанрових модифікацій казки у творчості І.Франка на матеріалі всієї художньої спадщини письменника. У роботі уточнені категорії жанру та жанрової модифікації; з’ясовано генологічний статус казки як дифузного й, до певної міри, паралітературного жанру; сформульована авторська класифікація жанрових модифікацій літературної казки на основі домінантної естетичної функції; систематизовано погляди письменника на жанрову природу казки; запропоновані нові, своєрідні інтерпретації багатьох Франкових творів, деякі з яких майже не вивчалися у франкознавстві; схарактеризовано істотні особливості проблематики і поетики казкотворчості митця-мислителя.
Теоретичне і практичне значення роботи. Результати дослідження можуть бути використані при дальшому вивченні творчої спадщини І.Франка та історії української літературної казки, враховані при створенні монографій, підручників і навчально-методичних посібників, застосовані для розробки лекційних курсів, спецкурсів і спецсемінарів з історії та теорії літератури (зокрема генології).
Апробація результатів дослідження. Основні положення роботи оприлюднено в доповідях, виголошених на багатьох наукових конференціях та семінарах: ХІІ, ХІІІ, ХІV, ХV, ХVІ, ХVІІ, ХVІІІ щорічних наукових франківських конференціях (Львів, 19972003); Міжнародній науковій конференції И ничегоже бысть” (Львів, 1999); Філологічній конференції молодих науковців (студентів та аспірантів) Semper tiro” на пошану проф. І.О.Денисюка (до 75-літнього ювілею вченого) (Львів, 1999); наукових семінарах Інституту франкознавства Львівського національного університету ім. І.Франка: Коли заговорили Франкові звірі” (Львів, 1999) та Горизонти малої прози. Маґія казки” (Львів, 2000); Міжнародній науковій конференції Українська література в загальноєвропейському контексті” (Ужгород, 2001); Міжнародній науковій конференції Класична поетика та естетика постмодерної доби: заперечення чи трансформація?” (Львів, 2003); Франківських читаннях 2003” (Львів, 2003).
Основний зміст роботи викладено у таких публікаціях:
1. З вірою в силу розуму (Ідейно-художнє новаторство Івана Франка у збірці казок для дітей Коли ще звірі говорили”) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. 2000. № 6 (9). С. 5967.
2. Боротьба за виживання, або Чому гинуть і перемагають звірі у казках І.Франка (на матеріалі збірки Коли ще звірі говорили”) // З його духа печаттю: Зб. наук. праць на пошану Івана Денисюка. Львів: Вид. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001. С. 313318.
3. Попелюшка з чарівного замку, або Некоронована царівна жанрів: Казка як вид художньої словесності. Стаття перша: Від міфу до літератури (Генеза й історичні метаморфози казки) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. 2002. № 5. С. 2231.
4. Попелюшка з чарівного замку, або Некоронована царівна жанрів: Казка як вид художньої словесності. Стаття друга: Поліфонія жанру (Модифікації фольклорної та літературної казки) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. 2002. № 6. С. 5360.
5. Збірка Івана Франка Місія. Чума. Казки і сатири”: жанрова специфіка та композиційна логіка // Semper tiro: Зб. наук. праць молодих учених на пошану проф. І.О.Денисюка (до 75-літнього ювілею вченого). Львів: Вид. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2002. С. 85110.
6. Від Рубача” до Історії одної конфіскати”: діапазон жанрових модифікацій збірки І.Франка Сім казок” // Вісник Львівського університету. Серія філологічна: Франкознавство. 2003. Вип. 32. С. 107117.
7. Казка у генологічній свідомості Івана Франка // Українське літературознавство. Львів: ЛНУ ім. І.Франка, 2003. Вип. 66. С. 159168.
8. Як дітям мати, з любові” (Етика і поетика Франкових казок) // Дивослово. 2003. № 11. С. 26.
Тези й матеріали доповідей на конференціях:
9. Ratio vincіт: етико-антропологічний потенціал зб. І. Франка Коли ще звірі говорили” та формування сучасної концепції національного виховання // Розбудова держави: духовність, екологія, економіка. Зб. матеріалів П’ятої Загальноукр. студ. наук. конф. Київ, 1999. С. 164 167. Підп.: Калита Н.
10. Свої” і чужі” у циклі казок О.Іваненко Великі очі” (до проблеми витворення радянського міфа) // Молода нація: Альманах. (13) 1999. Київ: СМОЛОСКИП, 1999. С. 106112. Підп.: Наталя Калита.
11. Жанрова палітра збірки Івана Франка Місія. Чума. Казки і сатири” // Тези доповідей п’ятнадцятої щорічної наук. франківської конф. (2729 вересня 2000 року). Львів: Вид. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001. С. 4850.
12. Казка у генологічній свідомості Івана Франка // Тези доповідей шістнадцятої щорічної наук. конф., присвяченої 145-річчю від дня народження Івана Франка (1719 жовтня 2001 року). Львів: Вид. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2002. С. 1618.
Структура й обсяг роботи. Дослідження складається зі Вступу, двох розділів (Розділ 1. Генологічна кваліфікація літературної казки та її модифікацій: теоретико-методологічні аспекти”; Розділ 2. Естетико-функціональна типологія жанрових модифікацій казки у творчості Івана Франка”), кожен із яких, своєю чергою, внутрішньо структурований, Висновків та Списку використаних джерел (усього 300 позицій). Загальний обсяг роботи складає 229 сторінок, із них 204 основного тексту.

[1] Прикметно, що Ж.Женетт термін інтертекстуальність використовує у вузькому сенсі на позначення лише одного з п’яти типів взаємодії текстів, або ж транстекстуальності. Однак у нашому дослідженні категорії інтертекст, інтертекстуальність вживаються також у ширшому розумінні як загальне поняття, що охоплює всі різновиди міжтекстуальних зв’язків.

bibliography:
ВИСНОВКИ

Широка панорама жанрових модифікацій казки у велегранній творчості І.Франка досі не була осмислена достатньою мірою. Властиво, спробою такого концептуального осмислення й стало пропоноване дослідження, у якому комплексно аналізується та інтерпретується чималий масив прозових, поетичних та драматичних творів письменника, жанрова структура яких має риси казки.
Оскільки основний напрям дослідження мислився в руслі генології, насамперед необхідно було з’ясувати й конкретизувати розуміння концептів жанру та жанрової модифікації. Як універсальні категорії літературної морфології й типології, ці поняття, за всіх їхніх різнотлумачень у лінійній (зокрема триступеневій), перехресній, хронотопній, метажанровій та інших концепціях, концентрують у собі істотні риси змістовної форми художньо-словесних творів (у єдності їхнього змісту, внутрішньої та зовнішньої форми). Причому жанр тлумачиться як синтетична (теоретико-історична) категорія, відносно автономна щодо літературного роду (універсалії вищого порядку), яка відображає відкриті групи літературних текстів (тобто ті, що можуть поповнюватися новими елементами) у типологічній спільності їхніх суттєвих та специфічних ознак і характеризується константністю (стійкістю), повторюваністю (репродуктивністю), еволюційною змінністю (лабільністю), здатністю до ґенерування жанрових модифікацій. Жанрова ж модифікація генологічне поняття нижчого рівня загальності, варіантна конкретизація жанрового інваріанта, у якій зберігається основний стійкий формозмістовий комплекс жанровизначальних рис і, поруч із тим, наявні специфічні особливості (модифіканти), які видозмінюють базову модель жанру і вирізняють цей його різновид на тлі інших модифікацій.
Казка унікальний за продуктивністю й популярністю жанр художньої словесності. Генетично споріднена з міфом, вона, істотно десакралізувавшись, зберегла зв’язок із ним на рівні внутрішньої форми, стала одним із найпоширеніших фольклорних жанрів, а згодом, проникнувши в систему письменства, трансформувалася в якісно новий жанр літературну казку. Активно функціонуючи в межах уснонародної та літературно-писемної традицій, казка з часом набуває статусу жанру двоадресатного (спрямованого на сприймання водночас дитячою й дорослою аудиторією), дифузного (здатного до реалізації в різних літературних родах епіці, драматургії, ліричній поезії) і навіть паралітературного (себто такого, що виходить за межі самої лише словесної творчості і взаємодіє з іншими мистецтвами малярством, графікою, музикою, театром, оперою, балетом, кінематографом тощо). Літературна казка у своєму історичному становленні пройшла фази спорадичної інтеґрації фольклорно-казкових елементів у структуру інших жанрів письменства (літописів, апокрифів, житій та ін.) на рівні, так би мовити, молекулярної” дифузії; письмової фіксації, що активізувалася в епоху романтизму (фольклористична” казка); літературного переказу; обробки й, нарешті, індивідуально-авторської трансформації у цілком самостійний жанр писемної форми побутування з ориґінальною сюжетно-образною системою, яскраво вираженим на рівні світогляду й стилю суб’єктивно-особистісним первнем (на противагу імперсональній, уснооповідній, максимально традиційній за композиційною структурою народній казці з відносно обмеженою системою усталених зображально-виражальних засобів). Спектр жанрових модифікацій фольклорної казки (казки про тварин, чарівні, соціально-побутові та кумулятивні) значно поступається палітрі видозмін казки літературної (пригодницькі, педагогічні, пізнавальні, дидактичні, моралістичні, філософські, сатиричні та інші казки; казки-повісті, казки-романи, казки-балади, казки-поеми, казки-притчі тощо).
У генологічній свідомості І.Франка казка посідає справді непересічне місце, функціонуючи на різних рівнях: рецепції чужого” слова (народних казок, літературних казок інших авторів), власної творчої практики митця (переклади, переробки й ориґінальні авторські казки), теоретичних узагальнень. У своїх фольклористичних, історико-літературних та літературно-критичних студіях (найперше у статтях Женщина-мати”, Хто такий Лис Микита” і відки родом?”, Національний колорит у казках Бодянського”, Байка про байку”, передмовах до збірки Коли ще звірі говорили” та до Галицьких народних казок” у записах О.Роздольського) письменник не раз звертався до осмислення природи й специфіки цього жанру. Недарма він, одним із перших в українській науці, дав точну й вичерпну дефініцію казки як фантастичного оповідання, в якім дійсність перемішана з чудесним елементом”, вільного витвору художньої фантазії, позбавленого прямого дидактизму й алегоризму (що відрізняє його від байки). Це визначення лягло в основу систематики матеріалів прозової уснооповідної традиції в етнографічних виданнях НТШ, зосібна, у працях М.Грушевського та В.Гнатюка. Чітко вирізняючи казку з-поміж інших, суміжних епічних жанрів (леґенд, новел, фацецій, міфічних та історичних оповідань, байок, притч, апологів), І.Франко розмежовував її модифікації за віковим принципом (твори для дітей до 6 років, від 6 до 12 років та для молоді). Письменник підкреслював важливу роль казок про тварин у формуванні знань та переконань молодшого покоління, водночас критично оцінюючи пізнавально-виховний потенціал чарівних казок. Хоча І.Франко й не вживав терміна літературна казка”, у його власній творчості цей жанр фактично став одним із найпродуктивніших. Причому творчу практику митця значною мірою визначали його генологічні уявлення про казку.
Прикметно, що письменник, схильний до генологічної саморефлексії, часто супроводив власні казки метатекстовими автокоментарями, розкриваючи свої художні завдання, інтенції, задуми та вказуючи на передтексти в передмовах, примітках та листуванні. Цей авторський метатекст часто-густо дає ключі до інтерпретації Франкової казкотворчості.
Діапазон жанрових модифікацій казки у творчості І.Франка дуже широкий. Серед цієї кількісно багатої групи (близько півсотні окремих текстів) є й власне казки (скажімо, казки про тварин збірки Коли ще звірі говорили”, кумулятивна казка Ріпка”), й казки-вірші (Киця”), казки-притчі (Рубач”), казки-байки (Свиня”), казки-фейлетони (Опозиція”, Як то Згода дім будувала”), казки-оповідання (Історія кожуха”, Куди діваються старі роки”), казки-поеми (Лис Микита”, Абу-Касимові капці”, Коваль Бассім”, Про багача, що їздив біду купувати”, поетична версія Рубача”), казки-драми (Суд святого Николая”), драматична поема-казка (Сон князя Святослава”) та ін. Серед них є казки для дітей і дорослих, поетичні, прозові й драматичні, ориґінальні твори й переробки запозичених сюжетів. Проте найдоцільнішою видається естетико-функціональна типологія казок І.Франка, згідно з якою виокремлюються казки розважально-дидактичні, авантюрно-сатиричні, власне сатиричні, філософсько-сатиричні й філософські.
Розважально-дидактичні казки зорієнтовані на естетично цікаве, спрямовані на потішання і водночас ненав’язливе повчання реципієнтів та призначені головним чином для дитячої читацько-слухацької аудиторії. У межах цієї модифікації Франкових казок виокремлюються принаймні дві групи текстів: 1) для наймолодших діточок ритмізована казка Ріпка” за мотивами народної кумулятивної казки; казка-віршик Киця” та святковий драматичний образок”-казка Суд святого Николая”; 2) прозові казки про тварин та про силу розуму для дітей 612 й, почасти, 1015 літ (пізнавальна казка Як звірі правувалися з людьми”), більшість із яких увійшли до збірки Коли ще звірі говорили”. Твори першого читацького циклу” сповнені духом християнської моральності, атмосферою любові і співчуття; їх вирізняють специфічні риси поетики: ритмічна організація, статичність простору, класицистична єдність місця, динамічний сюжет і, що найважливіше, безконфліктність, відсутність антагонізму, поділу на переможців і переможених. Натомість казки другої групи імпліцитно розвивають ідейно-художню концепцію боротьби за виживання у тваринному та соціальному світі; у їхній сюжетній основі гострий, іноді екстремальний конфлікт між слабким і сильним, напружена боротьба добра зі злом, життя зі смертю. Це усе ориґінальні авторські переробки різних західних і східних джерел, у яких автор, порівняно з передтекстами, модернізував та націоналізував сюжетно-образний матеріал, модифікував композиційно-мовленнєву форму та можливо, несвідомо акцентував моменти небезпеки, жорстокості, звірства”, насильницької смерті, жаги до життя, екстазу перемоги; а також художньо обґрунтував ідею розуму як головної зброї в боротьбі за існування. Важливу роль у сюжетно-композиційній організації розважально-дидактичних казок відіграють різнотипні художні моделі гри (гра як відстоювання честі й гідності в спортивному чи військовому змаганні, гра як змагання за соціальну роль, гра як поєдинок між життям і смертю) та суду (суто символічного у драмі-казці Суд святого Николая” та фактичної правової суперечки за класичними судово-процесуальними канонами у казці Як звірі правувалися з людьми”). Назагал, Франкові твори цієї модифікації засвідчують розширення жанрових можливостей української літературної казки за рахунок інтеґрації до її структури нових проблемно-тематичних, персонажних (уведення екзотичних тварин, бактерій, мікроорганізмів тощо) елементів.
Славетний Лис Микита” та арабські казки” Абу-Касимові капці” й Коваль Бассім” репрезентують у творчості І.Франка синкретичне жанрове утворення казку-поему. У їхній поліфонічній художній структурі органічно поєднано розважально-авантюрний і сатирично-викривальний первні, що породжує семантичну двоплановість текстів (за захопливими сюжетними перипетіями ховається гостросоціальний підтекст) і поглиблює характерну для літературної казки двоадресатність (ці твори однаково цікаві й доступні для дітей і дорослих). Казки-поеми, хоча й написані на сюжети, запозичені з фольклорних та літературних джерел (західних у Лисі Микиті” чи східних в арабських казках”), це усе-таки не переклади, а ориґінальні авторські переробки, що мають цілком самостійне ідейно-естетичне значення завдяки новаторському формально-змістовому вирішенню й трансформації (найперше націоналізації) чужого народного добра”. Порівняно з передтекстами, письменник значно поглибив і розширив проблематику казок за рахунок екзистенційно-психологічних та соціально-викривальних моментів. Так, художній світ Лиса Микити” це своєрідна модель соціальної дійсності, в основі якої цілком послідовна й, вочевидь, свідомо артикульована (на відміну від збірки Коли ще звірі говорили”) концепція боротьби за виживання. Причому система персонажів-тварин, витворена діалектикою людського” і звірського”, виразно проектується на суспільний устрій тогочасної Галичини з притаманними йому вадами (соціальною несправедливістю, бюрократією, корупцією тощо). Зокрема, Лис Микита” сприймається як гумористично-сатирична пародія на суддів і правосуддя, своєрідна комедія суду. Водночас судовий процес у двох його варіантах (риторичний суд словесний двобій та суд-дуель, фізичне змагання супротивників) виконує в казці сюжето- й композицієтворчу функцію. Осердям образної системи твору є амбівалентний образ хитрого й кмітливого Лиса, майстра злочину, фантазера й вигадника. Інший тип героя постає в арабських казках”, де східний колорит поєднано з українською стилістикою. Кумулятивно організовані поневіряння скнари Абу-Касима, що ніяк не може позбутися старих капців, у Франковій інтерпретації переростають у трагікомічну екзистенційну одіссею”, наслідком якої є моральне переродження героя (стаючи дервішем-жебраком, він віднаходить душевний спокій і просвітлену мудрість). У поемі ж Коваль Бассім”, побудованій на мотиві містифікації (замаскованого царя), розгортається гра-двобій суб’єкта абсолютної влади халіфа з носієм гедоністично-епікурейської життєвої філософії ковалем Бассімом, вульґарним, безжурним і легковажним. Бассім не виходить переможцем із цієї гри, втрапляючи врешті-решт у систему пасток, розставлених володарем (коваль стає його слугою). Проте казку загалом проймає життєствердний гуманістичний пафос (виявний, зосібна, і в на позір нелогічному духовному прозрінні” Бассіма в епілозі). Поєднання несерйозного зі серйозним, авантюрного з сатиричним, комічного з трагічним, філософізація й сатиризація художньої структури казки ці чинники визначають незаперечну самостійність та самобутність Франкових казок-поем.
Важливе місце у казкотворчості митця посідають сатиричні казки, які переважно репрезентують соціально-політичний (а не індивідуальний, пасквільний”) тип сатири. Можна ствердити, що письменник був одним із зачинателів української політично-сатиричної казки. Твори цієї модифікації, на відміну од більшості розважально-дидактичних та авантюрно-сатиричних казок, в основі своїй мають не запозичені сюжетні матриці, а гостроактуальний життєвий матеріал, живцем” вихоплений із сучасної Франкові соціальної дійсності (найперше галицької і ширше австро-угорської). Така предметно-тематична основа сприяла певній інтелектуалізації” жанру казки та її переорієнтації переважно на дорослого читача. Визначальними прикметами-модифікантами сатиричних казок, окрім власне сатиричного пафосу, є різні форми комізму (гумор, іронія, сарказм, ґротеск), сильний публіцистичний струмінь (недарма багато з них межують із жанрами фейлетону та памфлета), високий рівень абстрагування життєвих явищ та алегоризм, загалом невластивий казці як жанру (що зближує сатиричні казки з байками). Реалістична точність у відтворенні соціальної емпірики (у текстах фіґурують конкретні, історично вірогідні реалії, персоналії, назви інституцій, організацій, часописів тощо) поєднується з алегоризацією та персоніфікацією абстрактних понять (Добробит, Опозиція), предметів побуту (кожух), тварин (Мушка, Павук, Блощиця, Свиня, Собаки й ін.). Відтак більшість персонажів цих творів постаті умовні, інакомовні, проте їхня домінантна естетична функція не розважально-потішна, а викривально-сатирична. Олітературнюючи” художні засоби народної казки (особливо соціально-побутової, з її іманентним сатиричним первнем), І.Франко у власних сатиричних казках водночас істотно модернізує її структуру, часто-густо ламаючи жанрові канони (зокрема, уводячи до своїх текстів іронічно-трагічні фінали замість традиційних щасливих кінцівок). Уже в межах цієї модифікації простежується тяжіння до жанрового синкретизму (зосібна, змішування казки та байки, фейлетону, памфлета), яке особливої інтенсивності набуде у філософсько-сатиричних казках.
Твори цієї групи, сформовані внаслідок органічного взаємопроникнення соціальної сатири та художньої філософічності, поєднують риси казки, притчі, апокрифа, житія, фейлетону, анекдота, оповідання. Цей химерний жанровий синтез, пройнятий легкою іронією, дотепним гумором, ненав’язливою життєвою мудрістю, алегоризмом, елементами фантастики, базується на традиціях народної сміхової культури і, зосібна, соціально-побутової казки, генетичний зв’язок із якою виявляється в процесуально-фабулярних заголовках (Про багача, що їздив біду купувати”, Як пан собі біди шукав”, Як русин товкся по тім світі”, Як то Згода дім будувала”), типі персонажів (представників різних суспільних верств та узагальнено-абстрактних антропоморфних постатей Згоди, Незгоди, Біди, Руїни й ін.), мовностилістичному оформленні текстів. Порівняно із суто сатиричними казками, у філософсько-сатиричних міняється сам характер сатири, яка почасти деполітизується і набуває оптимістично-життєствердного звучання (на противагу нищівно-їдючій, сумовитій, навіть трагічній тональності багатьох творів попередньої модифікації). Філософська проблематика казок цієї групи охоплює онтологічні, етичні, екзистенційно-антропологічні, соціально- й національно-філософські питання (людиномірність часу, соціальна несправедливість та індивідуально-людське страждання, самовідродження національного духу, конформізм та розбрат як крайні вияви згоди й незгоди).
Проблеми саме такого, універсально-субстанційного, масштабу (сутність і призначення людського життя, роль у ньому праці, прагнення до щастя, патріотичний обов’язок, етична антиномія зради і вірності й ін.) виходять на перший план у філософських казках І.Франка своєрідній художній проекції найзагальніших світоглядних переконань письменника крізь жанрову призму казки. Ці твори тяжіють до естетики символізму та неоромантизму, дистанціюючись від реалістично-міметичного відображення дійсності. Основні прикмети філософських казок алегоричність, символічність, метафоричність, параболічність (притчевість), поглиблений психологізм, важлива сюжетно-композиційна роль рефлексій, сонних і галюцинаторних візій. Потяг до ірреального, фантастичного, маґічного, а також деякі засоби поетики зближують тексти цієї групи з фольклорними чарівними казками (чого не скажеш про Франкові казки інших модифікацій), проте специфіка чарівного тут дещо інша. Вона тісно пов’язана з прадавнім міфологічним мисленням, виявами людської підсвідомості, символікою сонних привидів”. Хронотоп філософських казок розмежований не на свій” і чужий”, а на сон” і дійсність”, причому сновидіння виконує функцію не стільки випробування, як у фольклорі, скільки втаємниченя-ініціації. Інколи сон виступає структурним елементом особливого різновиду літературної казки різдвяної (Святовечірня казка”). Психологізація сюжету й конфлікту призводить до інтерналізації казкового злотворця”, темного двійника особистості: ворог у цих творах не так поза людиною, як у ній самій. Сновізійно-психологічна, символічно-параболічна поетика філософських казок І.Франка засвідчує тенденції письменника до модернізації жанрової структури казки, а воднораз і сприяє міжжанровій взаємодії (синкретизм казки й притчі, візії, психологічної новели, драматичної поеми).
Літературні казки І.Франка як своєрідну ідейно-художню цілість (без огляду на відмінності різних модифікацій) характеризують проблемно-тематична широчінь (вони охоплюють важливі соціальні, національні, політичні, філософські, психологічні, екзистенційні питання); пафосна поліфонія (потужний сатиричний струмінь, гумористичні, іронічні й навіть трагічні модуси художності); мовностилістичне багатство (численні паремії, фразеологізми, діалектизми, вульґаризми, іншомовні слова, у тім числі екзотизми; антропоніми, етноніми, топоніми, розлогі синонімічні ряди, розгалужена система тропів і фіґур тощо); висока інтертекстуальність і книжність”; постійне звернення до фольклорних та літературних джерел різних народів; послідовна націоналізація (а саме українізація) хронотопу, образної системи, мови при адаптації й трансформації чужоземних предтекстів; диференційований підхід до різних вікових груп реципієнтів дорослих та дітей (дошкільного, середнього й старшого шкільного віку) і водночас прагнення до поглиблення двоадресатності казки, її цікавості та доступності для будь-якого читача чи слухача; виразне тяжіння до жанрового синкретизму, змішування й синтезування різних родів і жанрів; послідовне уникання у більшості творів чарівно-фантастичних та еротично-порнографічних моментів; свідоме чи несвідоме акцентування виявів боротьби за виживання і злободенних проблем соціальної дійсності; ненав’язливе пропаґування високої гуманістичної етики (подекуди виразно християнської за духом) у казковій формі.
Франкові казки впродовж не надто тривалого, проте дуже плідного й динамічного життєтворчого розвитку митця пройшли кілька фаз жанрово-стильової еволюції. Так, у ранній творчості 70-их початку 80-их років ХІХ ст. відбувається поступове становлення цього жанру у творчості письменника поки що на рівні окремих елементів умовно-казкового зображення дійсності при загальному домінуванні реалістичної типізації. Тогочасні філософські й сатиричні казки-поеми суспільно-політичного змісту (Сон князя”, Про багача, що їздив біду купувати”, Наймит”, Снігова казка”) перші спроби І.Франка у цьому жанрі, та вони переважно незакінчені. Вочевидь, митцеві ще бракувало епічної широти й послідовності у розробці теми; надмірна соціальна заанґажованість, зорієнтованість на злобу дня” заважали йому вільно вдатися до умовно-фантастичних форм зображення дійсності; доречнішим видавалося публіцистично сплощинене, досить прямолінійне висловлювання своїх духовних пошуків, не завуальоване казковістю. У 80-их роках у художній практиці І.Франка утверджуються жанрові модифікації казки з філософською (переважно соціально-філософською) і сатиричною естетичними функціями та їх поєднанням у межах одного твору (філософські казки Рубач”, Святовечірня казка”; сатиричні та філософсько-сатиричні казки Звірячий парламент. Уривок політичної байки”, Казка для молодих директорів банкових”, Куди діваються старі роки”, Як русин товкся по тім світі”, Як пан собі біди шукав”, Казка про Добробит”, Свиня”, Як то Згода дім будувала”). Проникнення до жанру літературної казки драматичних, часом трагічних колізій соціальної дійсності; наповнення традиційної жанрової матриці новим, злободенним суспільно-політичним змістом; іноді пародіювання різних кліше народної казки через їхнє застосування у незвичному, зовсім неказковому” проблемно-тематичному контексті прикмети тієї доби творчого поступу письменника. У цей час І.Франко незрідка іронічно називає казками деякі свої твори, які насправді такими не є у такий спосіб він прагне контрастно відтінити гірку, зовсім неказкову реальність (Правдива казка”) чи підкреслити неспівмірність казково-фантастичної дійсності, де добро завше перемагає зло, і дійсності соціальної, де часто буває зовсім навпаки. 90-ті роки період розширення проблемно-тематичного й художньо-виражального діапазону жанрових модифікацій казки у творчості І.Франка; посиленої інтертекстуальності чимраз активнішого звернення до світової казкової скарбниці, переробки й трансформації казкових сюжетів та мотивів українського й інших народів. Саме в цей час з’являються Франкові розважально-дидактичні казки для дітей (переважно різні модифікації тваринного епосу), написання яких пов’язане з народженням і зростанням власних дітей письменника (адже їм спершу й адресувалися ці твори, що згодом склали збірку Коли ще звірі говорили”). Адаптованість текстів до особливостей дитячої психології мотивує їхні ідейно-художні особливості; функціональне призначення дитячих казок для різних вікових груп реципієнтів змінюється синхронно із зростанням Франкових дітей (відповідно до педагогічних та естетичних поглядів митця на дитячу літературу). Розвивається, набуваючи особливої соціально-політичної гостроти, жанр сатиричної казки, переважно у прозі. Незабаром письменник упорядковує ці твори у збірках Сім казок” (1900) та Місія. Чума. Казки і Сатири” (1906). З’являються окремі філософські казки, витримані в неоромантичному стильовому ключі, у яких виразно простежується світла віра в неминучу перемогу добра і зменшується, порівняно з попереднім періодом, міра трагічних суперечностей і контрастів (морально-філософська казка Без праці” та історіософська драма-казка Сон князя Святослава”). Сатирична спрямованість та розважально-дидактична настанова зливаються у своєрідному жанрі поеми-казки (Лис Микита”, Абу-Касимові капці”, Коваль Бассім”). Відточується і досягає найвищого рівня досконалості художня майстерність Франка-казкаря доброго батька вихователя і потішника, непримиренного сатирика і глибокого мислителя. З початком нового століття, у 1900-их рр., казкові мотиви й елементи здебільшого втрачають самостійність і редукуються до рівня зображально-виражальних засобів, умонтованих у художню структуру Франкових творів інших жанрів (притча Будяки”, оповідання-диспут Хома з серцем і Хома без серця” та ін.), підпорядкованих їхній загальній ідейно-художній концепції і, як наслідок, позбавлених жанротворчого, жанровизначального значення.
І.Франко відіграв визначну роль у розвитку української літературної казки, істотно розширивши її жанрові можливості (зокрема, за рахунок філософізації, сатиризації, синтезування з іншими жанрами). Письменник започаткував нові в нашому письменстві модифікації цього жанру, зокрема, пізнавальну (Як звірі правувалися з людьми”), різдвяну (Святовечірня казка”), політичну казку (Звірячий бюджет”, Казка про Добробит” та ін.), драматичну поему-казку (Сон князя Святослава”); чи не першим звернувся до орієнтальних джерел казкового епосу (арабські казки”-поеми інтерпретації казок зі збірки Тисяча і один день”; переробки з індійської Панчатантри” та перської книги Тугфат іквам уссафа” у збірці Коли ще звірі говорили”). Він плідно продовжив жанрові традиції Г.Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, М.Гоголя, О.Стороженка, Панаса Мирного, І.Нечуя-Левицького, а також Дж.Свіфта, Е.-Т.-А.Гофмана, братів Ґрімм, Ч.Діккенса, М.Салтикова-Щедріна, Л.Толстого та ін.; ориґінально трансформував поетику фольклорної казки (причому не лише української, а й багатьох інших народів); залишив помітний слід в історії дитячої літератури; відчутно вплинув на казкотворчість М.Коцюбинського, Лесі Українки, Марка Черемшини, Леся Мартовича, О.Маковея й багатьох інших.
Франківський слід” в українській літературній казці кінця ХІХХХ століть, безперечно, заслуговує на окреме дослідження. Як, зрештою, й інші важливі аспекти поетики та художньої семантики казок письменника, які не могли бути вичерпані в межах дисертаційної праці: вияв філософсько-світоглядних переконань та індивідуально-психологічних процесів автора в сюжетно-образній організації текстів; психоаналітичний, архетипно-міфологічний, риторичний, екзистенційно-біографічний коди; система казкових кліше й типологія персонажних функцій; використання засобів казкової поетики у творах неказкової жанрової природи тощо. Усе це предмет подальших студій. Та особливо важливо, що казки І.Франка у всьому їхньому розмаїтті і сьогодні, через століття по їх написанні, відкриті до нових інтерпретацій та зберігають естетичну й ідейну актуальність не тільки для дослідника, а й для широкого читача.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аверинцев С.С. Историческая подвижность категории жанра: Опыт периодизации // Историческая поэтика: Итоги и перспективы изучения. Москва: Наука, 1986. С. 104116.
2. Аверинцев С.С., Андреев М.Л., Гаспаров М.Л., Гринцер М.Л., Михайлов А.В. Категории поэтики в смене литературных эпох // Историческая поэтика: Литературные эпохи и типы художественного сознания. Москва: Наука, 1994. С. 338.
3. Андреева В., Ровнер А. Свинья // Энциклопедия символов, знаков, эмблем. Москва: ООО Изд-во Астрель”; МИФ; ООО Изд-во АСТ”, 2002. С. 449.
4. Аникин В.П. Писатели и народная сказка // Русские сказки в обработке писателей. Москва: Худ. лит., 1970. С. 325.
5. Аникин В.П. Устное народное творчество // Детская литература: Учеб. пособие / Под ред. Е.Е.Зубаревой. 2-е изд., перераб. и доп. Москва: Просвещение, 1985. С. 1156.
6. Арзамасцева И. Метафора жизни. Размышления о сказке // Детская литература. 1991. № 9/10. С. 2629.
7. Афанасьев А.Н. Народные русские сказки: В 3 т. Москва: Наука, 1985. Т. 1. 512 с.
8. Баґан О. Іван Франко в оцінках Дмитра Донцова: долання епохи Ratio // Українське літературознавство. Львів, 2003. Вип. 66. С. 135145.
9. Бандура О.М. Теорія літератури: Посібник для вчителів. Київ: Рад. школа, 1969. 288 с.
10. Барвінський Б. Мої спомини про д-ра Івана Франка (18901915) // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вступ. стаття і прим. М.І.Гнатюка. Львів: Каменяр, 1997. С. 407416.
11. Басин Е. К критике теории художественного творчества в эстетике Б.Кроче // Проблемы художественного творчества: Критический анализ. Москва: Наука, 1975. С. 6277.
12. Басс І.І., Каспрук А.А. Іван Франко: Життєвий і творчий шлях. Київ: Наук. думка, 1983. 456 с.
13. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. Изд. 4-е. Москва: Сов. Россия, 1979. 318 с.
14. Бахтина В.А. Эстетическая функция сказочной фантастики. Саратов: Изд-во Саратов. ун-та, 1972. 52 с.
15. Белинский В.Г. Разделение поэзии на роды и виды // Белинский В.Г. Полное собрание сочинений: В 13 т. Москва: Изд-во АН СССР, 1954. Т. 5. С. 767.
16. Бендзар Б.П. Суспільно-політична сатира І.Франка німецькою мовою // Українське літературознавство. Львів, 1968. Вип. 5. С. 106112.
17. Березовський І.П. Українські народні казки про тварин // Казки про тварин / Упоряд. І.П.Березовського. Київ: Наук. думка, 1979. С. 944.
18. Біда // Житє і слово. 1895. Т. 4. С. 2731.
19. Білецький Д.М. Іван Якович Франко // Білецький Д.М. Дитяча література. Київ: Рад. школа, 1967. С. 107121.
20. Білецький О.І. Поезія Івана Франка // Білецький О.І. Зібрання праць: У 5т. Київ: Наук. думка, 1965. Т. 2: Українська література ХІХ поч. ХХст. С. 462501.
21. Білецький О.І. Проза // Білецький О.І., Басс І.І., Кисельов О.І. Іван Франко: Життя і творчість. Київ: Вид-во АН УРСР, 1956. С. 254306.
22. Білецький О.І. Художня проза І.Франка // Слово про великого Каменяра: Зб. статей до 100-ліття з дня народження Івана Франка / За ред. О.І.Білецького. Київ: Держлітвидав, 1956. Т. 1. С. 102154.
23. Білецький О.І., Басс І.І., Кисельов О.І. Іван Франко: Життя і творчість. Київ: Вид-во АН УРСР, 1956. 360 с.
24. Білецький Ф.М. Гротескне зображення в сатирі І.Я.Франка // Українське літературознавство. Львів, 1971. Вип. 14. С. 2430.
25. Білецький Ф.М. І.Франко про взаємозв’язок об’єктивного і суб’єктивного начал в сатирі // Українське літературознавство. Львів, 1992. Вип. 56. С. 6573.
26. Білецький Ф.М. Особливості жанру сатиричної казки в українській прозі кінця ХІХ початку ХХ ст. // Українське літературознавство. Львів, 1983. Вип. 41. С. 8088.
27. Білецький Ф.М. Специфічне в сатиричній казці І.Франка // Іван Франко і національне відродження (До 135-річного ювілею письменника): Тези доповідей республіканської наук. конф. в с. Криворівня, 2224 вересня 1991 / Редкол.: І.Денисюк (відп. ред.) та ін. Львів: ЛДУ, 1991. С. 7980.
28. Білецький Ф.М. Українська сатира кінця ХІХ початку ХХ ст. Проблема ідейно-художньої своєрідності прози. Дніпропетровськ: Дніпропетр. держ. ун-т, 1973. 168 с.
29. Білецький Ф.М. Українська сатира та гумор кінця ХІХ початку ХХ ст. в оцінці І.Франка // Українське літературознавство. Львів, 1973. Вип. 20. С. 7680.
30. Білик В. Специфіка психологічного аналізу у фольклорі та літературі // Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. праць. Київ: ІВЦ Держкомстату України, 2000. Вип. 2. С. 923.
31. Богданов А.Н. Литературные роды и виды // Гуляев Н.А., Богданов А.Н., Юдкевич Л.Г. Теория литературы в связи с проблемами эстетики. Москва: Высшая школа, 1970. С. 289376.
32. Бойко В. І. Франко про казки для наймолодших // Дошкільне виховання. 1956. № 8. С. 4547.
33. Бойко Ю. До проблеми Франкового романтизму // Бойко Ю. Вибране. Мюнхен: Накладом автора, 1971. Т. 1. С. 7581.
34. Бойчук А.П. Українська сатира другої половини ХІХ ст. Київ: Вища школа, 1972. 264 с.
35. Бондар Л.П. Коли екстреми ся стрічають”: (Студія над Франковою новелою Хома з серцем і Хома без серця”) // Українське літературознавство. Львів, 1992. Вип. 56. С. 8595.
36. Бондар Л.П. Образ Ісуса Христа в інтерпретації Івана Франка // Записки Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Т. 224: Праці філологічної секції. Львів, 1992. С. 128&n