ОБРАЗНА СИМВОЛІКА У ТВОРАХ Т.ОСЬМАЧКИ

brief description

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т.Г. ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

ЧЕРНЮК Сніжана Леонідівна

УДК 821.161.2-98 «19»

ОБРАЗНА СИМВОЛІКА У ТВОРАХ Т.ОСЬМАЧКИ

10.01.01 - українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
доктор філологічних наук,
професор ШТОНЬ Г. М.

Київ - 2002

ЗМІСТ

ВСТУП

3

РОЗДІЛ 1. ПОЕТИЧНИЙ МАКРОКОСМ ТОДОСЯ ОСЬМАЧКИ Й УКРАЇНСЬКИЙ ФОЛЬКЛОР

20

РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ ХУДОЖНЬОГО МИСЛЕННЯ ТОДОСЯ ОСЬМАЧКИ

65

РОЗДІЛ 3. ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКИЙ ІНТЕРТЕКСТ ХУДОЖНЬОГО СВІТУ ТОДОСЯ ОСЬМАЧКИ

109

ВИСНОВКИ

150

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

157

ВСТУП

Історія літератури, як одна з галузей літературознавства, не може існувати ізольовано від теорії літератури й літературної критики, а також взаємопов’язана з багатьма іншими науками - гуманітарними, природничими, математичними. Досягнення, нові теорії й погляди, особливо наук гуманітарних, поза сумнівом, впливають на літературознавство. Проте й на сьогодні історія літератури досліджує розвиток літератури «у зв’язку з розвитком суспільства та його культури, прагнучи виявити внутрішні закономірності літературного процесу... історики літератури описують динаміку літературно-мистецького життя, літературних напрямів і течій, виявляють значення творчості письменників, їх окремих творів для читачів епохи, в яку ці твори постали, і для наступних поколінь» [121; 329]. Історія української літератури, що довгі роки потерпала від надмірної заідеологізованості й заполітизованості, специфічним своїм завданням має і заповнення інформаційних пробілів, зокрема, щодо поетів і письменників репресованих, українських зарубіжних і тих, які свого часу емігрували. Серед таких митців - Тодось Осьмачка, об’єктивна інформація про життя й творчість якого повертається до історії української літератури з закінченням вісімдесятих - початком дев’яностих років ХХ століття [153, 260].
Творчість, літературна постать Тодося Осьмачки, як і його особистість загалом, неодноразово були предметом дискусій - літературознавчих, а оскільки українська література ХХ століття характеризується політичною заангажованістю, то й політично-ідеологічних. Осьмачка належить до поетів, які уникли «іконізації»: навіть у час захоплення українськими мистецькими колами на еміграції месіанізмом і проблемою українця в світі критична оцінка його творів не була однозначною. Дослідники звертають увагу на соціально-політичні обставини, літературні традиції, події в особистому житті й психологічно-психічні фактори, що вплинули як на тематику окремих творів, так і на вироблення окремого стилю, неповторної творчої манери.
Перші критичні відгуки на твори Тодося Осьмачки з’явилися на початку двадцятих років. Це були, зокрема, рецензії на першу збірку поезій «Круча», 1922 р., В.Поліщука [217], М.Рудницького [231; 370], Ю.Полетики [216], на другу збірку «Скитські вогні», 1925 р., - Я.Савченка [233] й автора, що підписався ініціалами В.Ч. (можливо, В. Чапля) [29], на третю збірку «Клекіт», 1929 р., - В.Чаплі [277], Т.Масенка [120], Ю.Меженка [134], Г.Костюка [див.: 244; 47]. Коротка інформація про Тодося Осьмачку й кілька його творів входять до «Літературної хрестоматії» А.Лебедя й М.Рильського [117; 343-345], а дещо пізніше - в 1936 році - до «Антології сучасної української поезії» за редакцією Є.Ю.Пеленського [208; 9, 46-49, 123]; згадує Осьмачку в своєму підручнику також О.Дорошкевич [51, 52]. Переважно з погляду ідеологічно-політичної відповідності пишуть про Осьмачку В.Коряк [103; 356], Б.Коваленко [92; 116, 139] й Л.Луців [126; 152]. Найбільш відомою і цитованою серед критичних відгуків двадцятих-тридцятих років сьогодні є характеристика творчої манери Осьмачки (за першою збіркою «Круча») Сергієм Єфремовим: «Суворої, справді біблійної простоти дух... якась нерозгадана глибінь образів і разом блискуча народна мова та епічний стиль дум з суто народними способами прозирають із поезії Осьмачки. Поет, видимо не для розваги пише, не на порожню забавку, а силкується те нерозгадане розгадати, - і звідси якісь грандіозно-космічні, трохи ніби туманні образи, що просто аж придушують своєю величчю, застують звичні обрії... Щось із ?рунту, міцне і сильне, з вузловатим корінням у глибині матері-землі, органічне, а не нажироване чується у цього молодого поета... Чого іншому поетові на цілу вистачило б книгу, те він щедрою рукою розсипає в одній тільки п’єсі, образ на образ нагромаджуючи. Це якась грандіозна сила фантазії, що навіть буденні звичайнісінькі речі повертає на таємну символіку, повну похмурої якоїсь величі...» [56; 641-643].
У сорокові роки появу Тодося Осьмачки у Львові вітає львівський місячник «Наші Дні», про нього пишуть і друкують його твори мюнхенська «Арка», зальцбурзькі «Літаври». Так само публікують твори Осьмачки мюнхенський часопис «Рідне слово» й місячник «Похід» у Гайденаві. «Арка» подає рецензію на повість «Старший боярин» за підписом «І. К-ий» і рецензію Юрія Клена на поему «Поет», а «Наші Дні» дискутують зі «Студентським Прапором» про збірку Осьмачки «Сучасникам». У сорокові ж роки з’являються вже не стільки оціночно-критичні, скільки аналітичні статті про твори й творчу манеру Осьмачки Василя Барки [13-16] та Юрія Шереха [292-294].
Після розформування таборів ДіПі й переїзду Тодося Осьмачки разом із багатьма іншими митцями до Америки у п’ятдесяті-шістдесяті роки інформація про нього та про його твори з’являється в емігрантській пресі Америки й Канади. У «Нових днях» (Торонто) публікуються стаття Юрія Шереха, присвячена повісті «План до двору», й дослідження Людмили Коваленко «Тодось Осьмачка (До психології творчості)». «Українські вісті» (Новий Ульм) за 1952 рік друкують Осьмаччин переклад «Балади Редін?ської тюрми» Оскара Уайльда. Кілька років по тому Ігор Костецький у цьому ж часописі подає історію створення й аналізує «Думу про Зінька Самгородського»; у серпні 1959 року це ж видання публікує інтерв’ю з Тодосем Осьмачкою від Радіо «Свобода». Рецензія на збірку «Китиці часу» з’являється в часописі «Київ» (Філадельфія) за 1953 рік. Рецензія на «Ротонду душогубців» виходить у вінніпезькому «Українському голосі» [див.: 244; 164]. В.Державин характеризує прозу Осьмачки в «Сучасній Україні» [див.: 244; 161]. Остап Тарнавський розмірковує над проблемами еміграційної літератури, порівнюючи творчі постаті Маланюка, Осьмачки й Клена [258]. Про Осьмачку пише збірник «Слово», його прізвище раз по раз з’являється в оглядах української літератури того чи іншого періоду двадцятого століття [100, 112, 115, 206, 231].
Після смерті Тодося Осьмачки виходить ряд спогадів про нього - Олександри Черненко [278], Юрія Клинового [89, 90], Олександра Филиповича [270], Петра Одарченка [152], Марії Кейван [82], Оксани Керч [83], Володимира Біляїва [26], Тамари Осьмачко [205]. Остап Тарнавський коротко згадує Осьмачку в спогадах про Львів напередодні й під час війни [259]. Ім’я Осьмачки фігурує в листах і спогадах Б.Антоненка-Давидовича [9], у спогадах дружини Григорія Косинки Т.Мороз-Стрілець [153], Г.Костюка [105], у щоденникових записах А.Любченка [127], П.Тичини [див.: 244; 25]. Епізодичні згадки про Тодося Осьмачку виринають також у мемуарних творах Уласа Самчука [234] й Докії Гуменної [36, 37], Олекси Кобця [91].
У 1969 році виходить окремою книжкою «Славістики» англійською мовою перше значне за обсягом порівняльне дослідження творів Гоголя й «Старшого боярина» Осьмачки Марії Овчаренко [310]. У сімдесяті-вісімдесяті роки публікують дослідження, присвячені творчості Осьмачки, «Нові дні» й «Слово» [див.: 244; 146, 193].
Поверненню Осьмачки до України чи не найбільше сприяла невелика збірка його поезій, видана в 1991 році з передмовою М.Жулинського в серії «Бібліотека поета» [187]. З того часу українська періодика зарясніла статтями, присвяченими творчості Осьмачки. Прозові його твори з’явилися друком у «Кур’єрі Кривбасу», в інших періодичних виданнях [див.: 21], і, зрештою, окремими книгами.
У 1995 й 2000 роках Черкаським державним університетом ім. Б.Хмельницького проводилися конференції, присвячені творчості Осьмачки: до 100 річчя з дня народження - «Творчість і доля Т.С.Осьмачки в контексті українського письменства ХХ століття», до 105-річчя з дня народження - «Історико-літературні, теоретико-літературно й мовно-стилістичні аспекти творчості Тодося Осьмачки». Видавалися матеріали конференцій [80, 260], серед яких - укладений у 2000 році Л.Скориною короткий покажчик літератури про Осьмачку, переважно тієї, що з’явилася в дев’яності роки в Україні, частково також зарубіжної української [21]. Покажчик налічує 66 пунктів - це без урахування відповідної інформації в більшості підручників, посібників і хрестоматій, таких як, скажімо, «Дніпрова хвиля» (за авторством Л.С.Монастирецького) чи «Українське слово», а також статті М.Жулинського в «Історії української літератури ХХ століття». Покажчик за останні роки, звичайно, поповнився.
На сьогодні поезії Тодося Осьмачки «Україна» й «До Лемківського бору», повісті «Старший боярин» і «План до двору» введені до шкільного курсу української літератури.
З такої великої кількості статей, присвячених творчості Тодося Осьмачки, більша частина мають характер популяризаторський, - це зумовлене нестачею (як на попит) і до сьогодні навіть загальної інформації з даного питання. У них подаються (повторюються) біографічні дані й короткий огляд творчості. Ще частина статей - передрук малодоступних в Україні досліджень або спогадів діаспорних істориків і критиків. Але більш інтенсивним стає й наукове осмислення творчої спадщини Тодося Осьмачки. Так М.Шудря [297] й І.Шалата-Барна [283, 284] вивчають епістолярій поета й працюють над фактографією життя й творчості, статті В.Жили [57, 58] й Л.Коломієць [98] присвячені вивченню перекладацької спадщини поета. О.Надточій розглядає проблему символічно-екзистенційного синкретизму поетики його творчості [140], В.Барчан на прикладі творів Осьмачки досліджує питання екзистенціалізму [19], І.Захарчук вивчає рецептивні моделі його творчості [64], О.Астаф’єв аналізує тексти Осьмачки в контексті еволюції стильових систем лірики української еміграції [10].
Найбільш значними за обсягом і змістом дослідженнями творчості Тодося Осьмачки на сьогодні є три: популярно-наукове Михайла Слабошпицького «Тодось Осьмачка: Літературний профіль» (1995 рік видання), дослідження Ніли Зборовської ««Танцююча зірка» Тодося Осьмачки» (1996 рік видання) - міфологічно-архетипне прочитання його творів, а також видання історико-біографічного характеру з елементами тематично-проблемного аналізу творів «Тодось Осьмачка (життя і творчість)» (1999 рік видання) Миколи Скорського.
Актуальність даної роботи, таким чином, зумовлюється недостатньою кількістю насамперед загальної та систематизованої інформації біографічного, бібліографічного й текстознавчого характеру щодо творчості Тодося Осьмачки, необхідністю комплексного дослідження, в якому розглядалися й аналізувалися б особливості його творчої манери, специфіка художнього світу на матеріалі всього творчого доробку, з урахуванням українського й зарубіжного літературного, соціально-політичного й історичного контексту.
Наукова новизна дослідження полягає в:
- залученні до аналізу недосліджених - оповідання «Психічна розрядка», листів до В.Винниченка, афористичних міркувань «Із шпитальних нотаток» - або малодосліджених (коротко, описово згаданих, не розглядуваних детально, а тим більше в комплексному дослідженні) - есе «Митець», рукописної поетичної збірки «Не Кобзарь», поеми «Міщани», поезій «Плугатар», «Ве віктіс», «Ніч і День», «Пелюстки», «Вигран», «Труни у гаях», поезія, названих «Пісня» та ін. - творів Тодося Осьмачки;
- порівняльному аналізі всіх виявлених (до п’яти), як публікованих, так і рукописних, варіантів поетичних творів для точнішого виявлення інтенцій авторського художнього мислення;
- розгляді особливостей творчої манери Тодося Осьмачки, специфіки його художнього світу на матеріалі всього відомого на сьогодні творчого доробку, що включає поезію, прозу, епістолярій і спогади, з урахуванням фольклорного, українського й зарубіжного літературного, соціально-історичного й політичного контексту;
- аналізі художнього світу Тодося Осьмачки з погляду переходу художнього образу в символ.
Об’єктом дослідження є образна символіка у творах Тодося Осьмачки.
Історико-літературну основу дослідження складають як опубліковані, так і неопубліковані, рукописні, тексти Осьмачки, прижиттєві видання поезій Тодося Осьмачки (окремими книгами й у періодиці), тексти прозових творів за сучасними передруками, публікації в періодиці (найбільше - в прижиттєвій), інформація в антологіях і підручниках щодо його життя й творчості, спогади як про Осьмачку, так і самого Тодося Осьмачки, дослідження й спогади, що стосуються історії української літератури 20-30-х років ХХ століття, еміграційної української літератури 40-60-х років. У дисертації беруться до уваги думки, висловлені в літературно-критичних статтях за творчістю Осьмачки, у виданих окремими книгами порівняльному дослідженні М.Овчаренко, архетипно-міфологічному прочитанні творів Осьмачки Н.Зборовської й історико-літературній праці М.Скорського.
Теоретико-методологічну основу дисертації складають дослідження з історії і теорії літератури (Олександра Астаф’єва, Тамари Гундорової, Юрія Коваліва, Олексія Лосєва, Юрія Лотмана, Дмитра Наливайка, Соломії Павличко, Ярослава Поліщука, Григорія Сивоконя, Григорія Штоня й ін.), культурологічні й етнографічні, етнологічні праці як українських (Г.Булашева, В.Гнатюка, Д.Донцова, П.Куліша, О.Кульчицького, Ю.Лавріненка, П.Чубинського, Ю.Шереха), так і зарубіжних (С.С.Аверінцева, К.Гірца, М.Еліаде, Є.М.Мелетинського) авторів.
«...Той, хто зуміє вжитися в химерну сув’язь жорстокої реальності і гіперболізованого авторською фантазією «проживання» її в реальності художній - хто захоче вжитися в систему ідей і образів поеми «Поет», повістей «Старший боярин» і «Ротонда душогубців», той пізнає образно-символічну великість художнього світу Осьмачки», - пише Микола Жулинський [62; 8]. Вже в критиці двадцятих років побутує думка про належність Т.Осьмачки до символістів або щонайменше про наявність елементів символізму в його творах. В одному з перших відгуків - Сергія Єфремова - на збірку поезій «Круча» (1922) Осьмачка вказується серед «групи поетів, причетних до символізму» [56; 641]. Підтримують цю думку й Я.Савченко [233; 132], Б. Коваленко [92; 114], пізніше - Ганс Кох [див.: 75]. У «Літературній хрестоматії» за редакцією Ананія Лебедя й Максима Рильського [117; 343] й «Антології сучасної української поезії» за редакцією Є.Ю.Пеленського [208; 9] йдеться про елементи символіки в творах Т.Осьмачки. Ніла Зборовська вже в дев'яності роки пише про «еволюцію поета від символіста до експресіоніста» [66; 14]. Юрій Лавріненко, що в дослідженні «клярнетизму» Тичини подасть історію виникнення і встановлення українського символізму в контексті російського, польського, французького, не згадує творів Осьмачки серед символістських [113; 13], а визнає за ним право на власну творчу манеру. «Своєрідність і замкненість» [301; 123], «відстороненість» [233], «свій, неуторований шлях» [29], «відокремленість» [277; 29] Осьмачки від загального літературного процесу, помічені ще в двадцятих роках радянськими критиками, отримали від Лавріненка назву «осьмачкізм» [114; 114]. Василь Барка, характеризуючи збірку «Сучасникам», перегукується з Юрієм Лавріненком: «Тут - дуже суб'єктивна маніра, вкрай окремішній: «осьмачківський «спосіб поезії» [13; 72]. Юрій Корибут узагальнить, назвавши Осьмачку «людина-стиль» [101; 48].
Сам поет, наскільки на сьогодні відомо, не декларував своєї належності до символістів, а перша збірка поезій виходить у той час, коли вже відгомоніли «Молода муза» й «Українська хата», й затихав «київський рух символістів 1917-22 років» (Ю.Лавріненко), та все ж можна стверджувати, що він був обізнаний із теоретичними положеннями, принаймні, російських символістів. У спогадах про Павла Филиповича Осьмачка згадує «час, коли вийшла моя перша книжка «Круча»» й із притаманною йому іронією характеризує своє ставлення до символізму: «Меженко... рекомендував «Символізм» Бєлого. І я його читав, і вважаю, що ця книга для тих написана, що звичайні коми на письмі за верблюдів приймають, які, коли не напоєні, то страшно смердять. Я сприйняв «символізм» так, як і Рильський сприймав всякий твір кожного філософа, бо всіх філософів він тоді вважав за шкідливу лектуру...» [185; 300]. Ще одне свідчення хоч би побіжного знайомства з символізмом - вкраплені в текст поеми Осьмачки «Поет» прізвища «чільних теоретиків модерності й відтак предтеч модернізму ХХ століття» (С.Павличко) Бодлера й Ніцше (останнього - тільки в рукописному уривку тридцятих років, далі Осьмачка замінить його на Данте). В одному з епізодів «Поета» Осьмачка алегорично (в контексті цілого твору - символічно) згадує також ідею «світової душі» Платона.
Втім, активне зацікавлення соціальними, політичними й національними проблемами, відображене в текстах Осьмачки, зменшує питому вагу чистої естетики й філософізму в його творчості й також не свідчить на користь програмового символізму. Остап Тарнавський, говорячи про «метафізику життя і світовідчування» в художньому світі Тодося Осьмачки, відзначає: «Та при всій містичності, яка характеризує поезію Осьмачки, він теж вповні в політичній літературі... Якби не те завдання, що визначувало політичний характер нашої нової літератури, Осьмачка був би метафізичним поетом, чи не першим послідовним метафізичним поетом в українській літературі» [258; 8]. Ліричний суб’єкт поезії Тодося Осьмачки (як і головний герой прози) найчастіше відверто наділений самоусвідомленням українського митця, обтяженого історико-культурним і політичним досвідом свого народу. Тож, погоджуючись із Остапом Тарнавським, можна визнати рацію Василеві Чапленку, який писав, що «Осьмачка сприймав символізм переважно як техніку, як поетику, що в ній осереднє місце має образ-символ... От чому Осьмачку не можна вважати за символіста в точному розумінні цього слова, за цілковитого символіста-містика» [277; 30].
Названі характеристики творчої манери Осьмачки дозволяють висновувати, що його художній світ варто розглядати крізь універсум символу (постійно згадуваний у критиці серед найбільш характерних ознак творчості, але так і не досліджений на сьогодні повніше), враховуючи й неодноразово підкреслювані критиками фольклоризм, соціально-національну зумовленість і спрямованість на модернізм його творів.
Микола Дмитренко у вступній статті до «Словника символів», коротко окресливши бачення символів в античний і середньовічний періоди, в німецькій класичній філософії, в теоріях Е.Кассірера, К.?.Юн?а, К.Леві-Стросса, О.Ф.Лосєва, нагадує також бачення символів О.Потебнею, і подає визначення символів за М.Костомаровим: «М.Костомаров подав таку дефініцію: символ - це образне вираження моральних ідей через фізичну природу, причому цим предметам надається більш чи менш визначена духовна властивість. Будучи відображенням народного світогляду, символіка, на думку М.Костомарова, є і «продовженням звичайної релігії», «міфи і символи зумовлюють і взаємно утворюють самі себе» [див.: 253; 6].
У «Словнику символів» є - що важливо - й визначення терміну символіка: «Символіка - наука про символи; сукупність символів, що виражають певну ідею, почуття за допомогою уявних знаків». Автор статті, Ю.Мільошин, зазначає, що «До нашого часу не створено загальної теорії символу, що окреслювала б усі ділянки його виявлення» і, спираючись на класифікацію О.Ф.Лосєва, подає 9 розрядів символіки: наукова, художня, міфологічна, релігійна, символіка, пов’язана із природою та суспільством, символіка, пов’язана з образом людини, символіка ідеологічна та спонукальна, зовнішньо-технічна символіка [253; 115-116]. Визначення терміну символ подається за «Словником української мови», «Советским энциклопедическим словарём», а символ у мистецтві - за «Литературным энциклопедическим словарём» [див.: 253; 7-8].
«Литературный энциклопедический словарь» простежує розвиток терміну символ від античності через осмислення його в працях теоретиків німецького романтизму до розуміння його представниками символізму від 60-70-х років ХІХ й до початку ХХ століття [2; 378-379]. За багатовікову історію існування термін збагатився не одним десятком визначень. Як писав О.Ф.Лосєв, їх «в історії науки настільки багато, що навряд чи можна перерахувати» [123; 63]. Так само історія терміну образ простежується від античного платонівського «ейдос» через осмислення його в працях мислителів нового часу й доосмислення чи переосмислення в художній практиці й естетичних деклараціях мистецьких течій кінця ХІХ - початку ХХ століття, за психологічною теорією образу й за феноменологічним, семіотичним напрямками вивчення образу, подається розуміння терміну в марксистській і радянській естетиці, особливо у зв’язку з іншими проблемами естетичної думки - міфом і ритуалом, художньою мовою, мотивами, символами, а також згадані відмінності, які існують між розумінням образу в англо-американській естетиці й російсько-радянській [55; 252-256].
В українському «Літературознавчому словнику-довіднику» термін образ подається як словосполучення літературно-художній образ, і має три визначення: «1) естетична категорія, що характеризує особливий, притаманний мистецтву спосіб творення уявного світу; сформований фантазією письменника світ, тією чи іншою мірою співвідносний зі світом реальним на рівні суспільних, культурних, історичних, психологічних та інших явищ... 2) Будь-яке явище уявного світу, котре завдяки творчій художній діяльності письменника сприймається читачем як щось цілісне, завершене, зриме... 3) Семантична (значеннєва) трансформація слів у художньому тексті, коли об’єктивному мовному значенню слова (слів) надається специфічне художнє значення, відбувається «семантичне зрушення», що дає змогу по-новому, з несподіваного боку розглянути предмет чи явище» [121; 428]. А платонівський «ейдос», не згаданий у зв’язку з терміном образ, згадується, натомість, у визначенні терміну архетип - «прообраз, первісний образ, ідея. За Платоном - це образ, що осягається інтелектом... А. актуалізується і виявляється в різних сферах духовного життя і поведінки людини через символи, образи уяви (підкреслено мною. - С.Ч.), які мають прихований сенс і потребують відповідного тлумачення» [121; 65]. Специфіку прояву архетипів у літературі подає Я.Поліщук (за Н.Фраєм): «... архетипом у літературі можна вважати символ у широкому сенсі слова, повторюваний образ, який ідентифікується із чиїмось літературним досвідом взагалі» [219; 9], перегукуючись із визначенням, поданим у термінологічному словнику «Антології світової літературно-критичної думки» за редакцією М.Зубрицької: «Архетип (грец. a???t?p?? - праобраз, праформа) - образи, характери, теми та інші літературні феномени, які існують у літературі з часу її виникнення, постійно відновлюючись у її розвитку. Літературна критика запозичила цей термін з культурної антропології (Дж. Фрейзер) та з психології (К.?.Юн?)» [261; 600].
Проблема символу набула популярності у вітчизняному літературознавстві (фольклористиці, лінгвістиці) на переломі ХІХ - ХХ століть переважно не стільки як вузькоспеціальна теорія (винятком хіба що праці О.Потебні), скільки як ідея в контексті романтичного [303], потім модерністичного спрямування української літератури та їх вивчення, а також у контексті вивчення українського бароко [128, 267, 298]. Питанням українського символізму перелому століть - перших десятиліть ХХ століття присвячено розділ «Символізм: множинність естетичного ідеалу» в монографії Тамари Гундорової [39; 73-101]. Як один із українських «модернізмів» розглядається символізм у дослідженні Соломії Павличко [206]. В обох працях увагу зосереджено головним чином на історії формування (чи недоформування) українського символізму, його філософсько-ідейних підставах, простежується зв’язок із теоретичними положеннями зарубіжних символістів, а про теорію символу йдеться лише дотично.
У праці Олександра Астаф’єва символізм як «ідея синтезу і право на незбагненність» розглядається в ліриці української еміграції ХХ століття. У розділі, присвяченому символізму, автор також з’ясовує окремі питання щодо суті символічного й символу, зокрема, співвіднесення плану вираження й плану його змісту, вибудовування символів у парадигму «за прикметою ступеня абстракції, або, точніше, за прикметою матеріальності - «матеріальніший, ніж...» або «ідеальніший, ніж...», необхідності для сприйняття контексту й урахування «самостійної сили моделюючого узагальнення» символу, трансцендентного значення символічного образу, його намагання представити те, що є «невиражальне». З такою специфікою зв’язані й принципові труднощі у визначенні терміну символ: «Іншими словами, у нього багато відтінків і якостей, які годі ясно скристалізувати, вони не мають адекватних виражень в існуючих мовних системах» [10; 84] (про це ж пише і Ярослав Поліщук [див.: 219; 294], - внаслідок чого символ визначається здебільшого через опозицію до алегорії або через співставлення з категоріями образу й знаку.
Символ на відміну від алегорії, «що проявляється в конкретному образі», «тяжіє до певного узагальнення» [121; 635], його не можна просто зрозуміти, оскільки його зміст «невіддільний від структури образу, не існує як певна раціональна формула, яку можна «вкласти» в образ і потім видобути з нього»*) [2; 378]. Ця ж особливість сприяє розрізненню категорій символу й знаку, оскільки полісемантизм - питома ознака символу - для раціонального позахудожнього функціонування знаку є руйнівною. О.Ф.Лосєв запропонував аксіому: «Будь-який знак може мати нескінченну кількість значень, тобто бути символом» [123; 64], а постає знак-символ внаслідок ідейно-художнього наповнення того чи іншого образу [123; 86].
Домінантою в символічних образах є співвідношення між предметним і значеннєвим планами, «категорія символу вказує на вихід образу за власні межі, на присутність певного змісту, нероздільно злитого з образом, але йому не тотожного» [2; 378]. Я.Поліщук, притримуючись аналогічної думки, дещо зміщує акценти: «Неповторність символу постає в поєднанні індивідуального й загального його складників. Невичерпальність символічного образу забезпечується багатством асоціацій, закладених у нього талановитим автором... При цьому певним ключем до розуміння естетичного коду стає первісний смисл образу: на нього накладаються, нашаровуються інші смисли» [219; 295].
Д.Наливайко характеризував так: «Інакше кажучи, вони (романтики. - С.Ч.) тяжіли до образу-символу, для котрого невідповідність між предметним змістом і значенням, є, так би мовити, субстанціональною, складає його внутрішній структурний принцип» [142; 51]. Значення символу не дається безпосередньо, а задається як смислова перспектива, «просвічує» крізь образ і об’єктивно здійснюється як динамічна тенденція.
Здійснення може відбутися за наявності хоча б однієї з передумов: згущеності самого художнього узагальнення, свідомої установки автора на виявлення символічного змісту зображеного, літературного контексту епохи й культури, контексту твору - коли незалежно від наміру автора «відкривається» символічний зміст того чи іншого елементу художньої образності при розгляді його в цілісності творчої системи письменника. Незрідка про символічне значення конкретного елементу сигналізує акцентоване його використання, що дає підстави говорити про нього як про мотив або лейтмотив твору [2; 379].
Загалом, «кожен елемент художньої системи може бути символом» [2; 379]. Але необхідно враховувати, що на відміну, скажімо, від тропів, зумовлених власне художніми чинниками, символ «базується на позахудожніх, передовсім філософських потребах езотеричного знання» [121; 635] (варто підкреслити, що теж зумовлюється художніми чинниками). Ця остання характеристика нагадує наведене вище розуміння символу М.Костомаровим і максимально наближає символ до поняття ієрофанії (з грецького hieros - святий і phainomai - являтися, проявлятися) в науковій теорії Мірча Еліаде, який «виражає тільки те, що містить в собі його етимологічне значення, а саме: той факт, що нам являється щось священне» [54; 8]. За Еліаде символ - послання підсвідомого, покликане забезпечити або відновити психічну рівновагу релігійній людині, але цією функцією значення символів не обмежується. «Завдяки символам людина виходить зі своєї приватної ситуації і «відкривається» загальному й універсальному. Символи пробуджують особистий досвід і перетворюють його на духовний акт, на метафізичне розуміння Світу», - пише Мірча Еліаде [54; 112-113]. Зрозуміло, що тісно пов’язана з релігією міфологія, зокрема, словесно зафіксована фольклором, є одним із найплідніших ?рунтів для проростання символів.
Про використання «мови алегорій... і символів», як і про зумовленість його творів соціально-політичними обставинами, Тодось Осьмачка відверто заявить у спогадах про «Ланку» [179], тож ряд символічних образів у його творах, поза тим, що можуть інтерпретуватися як міфологічно-архетипні, включають насамперед конкретизовано-історичне тлумачення.
Зрештою, вічні теми й вічні образи (міфологічні й суто літератур

bibliography

ВИСНОВКИ

Своєрідність творчої манери й мистецької постаті Осьмачки, амплітуда сприймання якої коливається від «спазматичної недорікуватості» (Є.Маланюк) до геніальності, виглядає цілком органічною на тлі літературного процесу двадцятих-тридцятих років в Україні, а потім і на еміграції. Двадцяті роки - час продовження модерністських пошуків початку століття, бурхливих дискусій про формально-змістові особливості, естетичні, філософські й ідеологічно-політичні якості, напрямки розвитку й завдання української літератури, що намагається зорієнтуватися в складних політичних умовах сучасності й так чи інакше постійно самозвірюється з європейською (європейськими). Тодось Осьмачка за цих умов обирає не найлегшу, але досить логічну позицію. Не будучи спадковим інтелігентом, він інтенсивно працює над засвоєнням надбань вітчизняної і світової культури. Як і інші учасники «Ланки», Осьмачка цінує, розуміє і намагається поєднати набутий століттями досвід із новими тенденціями й поглядами, шукаючи водночас альтернативу між застиглим, закостенілим і динамічно-деструктивним. У його текстах поруч із осмисленням сучасності відбувається призвичаювання українського селянського (фольклорного), збагаченого романтизмом і просвітянством творчого досвіду й модерного європейського. Таке призвичаювання (Осьмачки до літератури й традиційно-селянського до модерного) не завжди вдале, подекуди воно зводиться до стилістичного змішування, художньо незрілих ліричних «виплесків» або до невиправданого «одивнення» через надмірне захоплення екзотизмами, неологізмами чи дрібною деталізацією. Тож і серед критичних відгуків на твори Осьмачки є кардинально протилежні: його специфічна творча манера (стиль) сприймається як невдала еклектика, позбавлена художньої вартості, або як втілена оригінальність, до якої принагідно можна знайти влучну назву (той же «осьмачкізм»). Поза сумнівом залишається факт помітної присутності в історії сучасної української літератури творів і мистецької постаті Тодося Осьмачки, а в критичних характеристиках його творчої манери, попри зарахування до найрізноманітніших напрямків і течій, - виявлення символічних образів, елементів, ознак.
Зіткнення в художньому світі Осьмачки трьох потужних дискурсів - фольклорного, національно-соціального й літературно-мистецького - призводить до перемішування міфологічного (нерівномірного, циклічного), історичного (опертого на факти соціального, політичного, культурного життя або календарного) й екзистенційного (індивідуально-вічного) часопросторів, у насиченій консистенції яких художні образи проростають у символи. Змістово-світоглядний аспект фольклору, свідомо чи позасвідомо, використовується як джерело міфологічних образів, мотивів, а також при виокремленні сакрального часопростору. Усі образи, що мають відношення до першотворення, до давнього, колишнього, співвідносного з часом першотворення, образи, безпосередньо пов’язані зі святами (повторюваний святий час першотворення), а також образи, пов’язані есхатологічними мотивами, проявляються як сакральні. Такі образи, супроводжувані часто відповідними епітетами (святий, нецесвітній, божий, господній) неминуче символічні, оскільки вони не лише розкриваються в своїх прямому й переносних значеннях, але виступають знаками оприсутнення містичного, божественного. Повторювані сакральні образи складаються в мотиви й лейтмотиви, поєднуються (через порівняння, метафору або й прямо ідентифікуються через прикладку: правда-Віра-сонце, земля-мама, серця-зірки) з іншими образами, виявляючи їх також сакральний характер, творять ланцюжки взаємопереходів: правда-дерево-Бог-віра-сонце-серце-мати-земля.
Час власне першотворення мало цікавить Осьмачку, згадується в його творах коротко й епізодично. Очевидним є тільки дуальне (як і в українському фольклорі) походження світу («...не той важний, хто сотворив небо, а той, хто ним порядкує!», - каже дідові Маґулі чорний чоловік). Але в образах, пов’язаних зі світоустроєм (особливо землі, сонця, зірок, а також неба, дерева), через повторення, уособлення, використання в певному контексті активізується фольклорно-міфологічний семантичний пласт, забезпечуючи необхідну для символу значеннєву глибину.
Давнє, колишнє, хоча й має конкретизовані (не обмежувальні!) характеристики, співвідноситься з часом першотворення, бо йдеться про час постання (майже нерозривно пов’язаного з козаччиною) світу українського, вже з конкретно-історичними атрибутами (інтер’єр і архітектурні особливості хат, садиб, специфіка одягу, антропологічні й психологічні риси, звичаї, між іншим, також християнські). Конкретні образи набувають символічних рис через нагадування про їх давність і їх приналежність до українського (дрібна деталь інтер’єру - гак для колиски - виявляє свою сакральну сутність виступаючи часткою освяченого давністю й традицією космосу української хати, профанація цього дрібного елемента впроваджує в хаос ціле). Повсякденне тривання українського в художньому світі Осьмачки тьмяно прозирає крізь яскраві свята циклічного Великодньо-Різдвяного відродження або свята занурення в енергетику давнього під час ритуального поєднання через пісню або казку, під час спілкування українців прислів’ями або приказками.
На рівні твору динамічне розгортання, рух міфологічного часопростору в художньому світі Осьмачки незрідка перепиняють «цивілізаційні», конкретно-історичні образи (на міфологічно-архетипному тлі поезії «Плугатар» сонце потухає «наче лампа у безлюдній залі»; для самокрутки, згаданої побіжно, використано не просто газету, а газету «Харківський комсомолець» у «Плані до двору») нагадуючи про лінійний, історичний, людський час і обмежений простір. Коли йдеться про сучасну історію, Осьмачка часто не втримується в мистецьких рамках, ідейність домінує над художністю: у прозові тексти, незалежно від художньої доцільності, вклинюється з відповідним оціночним аспектом оповідач або трапляється руйнівне для композиції «випадання» у публіцистику. Зрештою, в спогадах Осьмачка визнає, що й багатозначність його образів не в останню чергу зумовлена соціально-політичними обставинами: «мова символів і алегорій» у підрадянських збірках покликана нагадувати про дійсну ситуацію в Україні. Тож і в семантичних полях деяких образів-символів виразно проступає соціально-політичний аспект (за статичною людиною на хресті встановлюються просторові осі координат, за динамічною людиною, що йде, - послідовність розгортання подій; зорі - це й червоні зорі москалів, північ - це й «Москва до вух запінена»). З образів, породжених політичною дійсністю 20-30-х років, постає окремий складний образ підрадянської України, протиставлений згаданому вище архіобразу України колишньої. Теперішня - це, власне, й не Україна, а «чуже лихо на Україні, а справжня Україна у наших серцях», - каже Іван Нерадько. Символізація образів відбувається через нагадування про приналежність їх до складнішого образу «чужого лиха» або через пряме протиставлення їх відповідним реаліям України колишньої (як пісні української й пісні московської в «Ротонді душогубців»).
Соціально-політичне підґрунтя мають також елементи есхатологічного міфу й, відповідно, образи, в яких цей міф виявляється, адже «останній хаос», «останні времена» в художньому світі Осьмачки - це час встановлення й діяльності влади сатани - Сталіна і його поплічників - «заволок хижих з півночі». Поеми «Синя мла», в якій елементи есхатологічного міфу проявляються найповніше, Осьмачка не полишає поза увагою протягом тридцяти років, виявлено п’ять її варіантів (наскільки відомо, жоден із інших творів Осьмачки не здобув такої уваги автора). У третьому варіанті - 1943 року - головною причиною нескінченного руху народів від пустелі до ями-безодні-»останньої в світі труни» є подана відкрито - «гонила народи Чека».
Особливостями постаті ліричного суб’єкта, що знаходиться поза рухом народів у поемі «Синя мла», як і особливостями суб’єкта лірики й головного героя прози Осьмачки взагалі, зумовлюється розгортання екзистенційного часопростору. Всі його герої проходять через випробування «межовою», за Ясперсом, (не випадково Юрій Лавріненко, розмірковуючи над можливістю збереження особистості в «межовій ситуації» тоталітаризму, одним із прикладів реалізації такої можливості вважає Осьмачку). Гордій Лундик із «Старшого боярина» й Іван Нерадько з «Плану до двору» проходять крізь випробування, здобуваючи собі коханих, свободу й певні перспективи на майбутнє; вони долучаються до Бога, до трансцендентного, відновлюючи справедливість (Іван Нерадько залишається у вічності ще й як геніальний художник одного портрета). Зінько Самгородський з «Думи про Зінька Самгородського» й Свирид Чичка з «Поета» гинуть в ім’я України, тож переходять у вічність як національні герої-мученики, по суті долучаються до невмирущого духовного потенціалу України. Герасим Сокира з «Психічної розрядки» й Іван Брус із «Ротонди душогубців», який залишається у триванні пограничної ситуації, долучаються до Бога ще й через божевілля. Вони нехтують нав’язуваними зовні стереотипами поведінки, погоджуються на несвободу в божевільні заради збереження чистоти переконань, збереження свободи внутрішньої. Це тим важливіше, що, як неодноразово підкреслює Осьмачка, боротьба за «справжню Україну» точиться в позареальному, на рівні духовного, на рівні вічності, де вже не йдеться про політичні сили як такі (оригінальні думки про поразку Центральної Ради, висловлені устами лікаря Чудєєва з «Ротонди душогубців» свого часу скандалізували українську еміграцію, а особисті політичні переконання Осьмачки коливалися в межах від «співчуття» УКП до бажання гетьманату для України).
Протистояти злу в вічності може лише національний геній, який концентрує в собі духовний потенціал нації. У пошуку таких яскравих, національно-свідомих і талановитих особистостей (до яких він без тіні сумніву зараховує й схожих на себе) Осьмачка звертається до світового й вітчизняного мистецького досвіду. При цьому міжтекстові зв’язки в його творчості мають двохплановий характер. По-перше, це літературні зв’язки між текстами творів - через ремінісценції, алюзії, згадки. По-друге, це зв’язки, сказати б, літературознавчі - через художнє переосмислення Осьмачкою творчих постатей поетів і письменників світового рівня (Шевченка, Данте, Байрона). У першому випадку символізація відбувається переважно при використанні так званих вічних образів, вже посутньо символічних (Беатріче, Прометей). У другому випадку образи митців виступають концентрованими ілюстраціями авторських ідей про сенс мистецтва, життя й смерті, про співвіднесення моменту й вічності, символізуються в контексті.
У поезіях, присвячених творчій постаті Данте («Данте», «Містерія»), як і в поезії «Сонет», у «Поеті», в усіх відомих прозових творах, активізується стійкий сакралізований образний трикутник: поет (митець) - слово (образ) - батьківщина. Слова мають животворну силу, здатну підтримувати існування й розвиток людства («Сонет»). А поет, який накопичує духовний потенціал нації («у серці... вся Україна до життя гуде») і містить у собі всесвіт («поети... у душах носять Вічність, ваготу»), може стати деміургом, використавши за «центр і джерело» своє серце. Творчість, таким чином, прирівнюється до сакрального першотворення, тільки пов’язується не з циклічним часопростором, а з пульсуючим на рівні світла моментально-вічним. Водночас призначення митця (медіатора між духовним і людським) - важка й невдячна доля, якої не можна уникнути, фаустівське бажання, за втілення якого платиться життям («Мрія»). Митець - підвищена над соціумом неординарна особистість, яка загострено сприймає найтонші нюанси екзистенції й прозирає соціальні проблеми, але це й частка соціуму, яка прагне порозуміння й визнання, прагне до подолання своєї екзистенційної і концептуальної самотності. Примирення таких вагомих суперечностей можливе лише в не менш вагомому - в слові.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аверинцев С. С. Вода // Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. - М.: Сов. энциклопедия, 1991. - Т.1. - С.240.
2. Аверинцев С. С. Символ // Литературный энциклопедический словарь/ Под ред. В. Кожевникова, П. Николаева. - М.: Сов. энциклопедия, 1987.- С.378-179.
3. Аверинцев С. С. Системность символов в поэзии Вячеслава Иванова // Контекст. - 1989. - С.42-57.
4. Антипина Г. С. Группа // Российская социологическая энциклопедия / Под общ. ред. Г. В. Осипова. - М.: НОРМА ИНФРА, 1998. - С.99.
5. Антипина Г. С. Группа социальная // Российская социологическая энциклопедия / Под общ. ред. Г. В. Осипова. - М.: НОРМА ИНФРА, 1998. - С.103-104.
6. Александр Блок, Андрей Белый. Диалог поэтов о России и революции / Сост. М. Ф. Пьяных. - М.: Высш. шк., 1990. - 687с.
7. Анотована бібліографія української літератури в Канаді. Канадські книжкові видання 1908-1986. Склав Яр Славутич. - Едмонтон, Славута: Альбертський університет, 1987. - 166с.
8. Антологія сучасної української поезії. І. Поети 1920-их років / Ред. Є. Ю. Пеленський. - Львів, 1936. - 128с.
9. Антоненко-Давидович Б. Д. Нащадки прадідів / Упор. Л. Бойко. - К.: КМ Academia, 1998. - 696с.
10. Астаф’єв О. Лірика української еміграції: еволюція стильових систем. Монографія. - К.: Смолоскип, 1998. - 313с.
11. Байрон Дж.-Г. Избранные произведения. В 2-х т. Т.1. Стихотворения; Поэмы и трагедии; Публицистика; Дневник 1816 г.: Пер. с англ. - М.: Худож. лит., 1987. - 766с.
12. Балушок В. Ініціації давніх слов’ян // Неопалима купина. - 1995. - №5-6. - С.243-249.
13. Барка В. Відроджена лірика («Сучасникам» Т. Осьмачки) //Барка В. Земля садівничих. Есеї. - Сучасність, 1977. - С.71-73.
14. Барка В. Перехрестя кобзарів // Барка В. Земля садівничих. Есеї. - Сучасність, 1977. - С.85 - 98.
15. Барка В. Поема як відтворений вік. // Барка В. Земля садівничих. Есеї. - Сучасність, 1977. - С. 74-84.
16. Барка В. Поет // Орлик. - 1947. - Ч.7. - С.5-11.
17. Барчан В. Данте в художній рецепції Т.Осьмачки («Містерія», «Данте») // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. Випуск 5. Матеріали Міжнародної наукової конференції «Українська література в загальноєвропейському контексті» 16-17 жовтня 2001 року. - Ужгород, 2002. - С.21-30.
18. Барчан В. Драма одинокого серця (Черниця в житті і творчості Т. Осьмачки) // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія філологічна. - 2000. - Випуск 5. - С.45-49.
19. Барчан В. Особливості поетики експресіонізму в ліриці Т. Осьмачки (збірка «Круча») // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства: Зб. наук. праць. - Вип. 2. - Ужгород, 2000. - С.257-266.
20. Белый А. Символизм как миропонимание / Сост. Л. А. Сугай. - М.: Республика, 1994. - 528с.
21. Бібліографія. Література про Т.Осьмачку // Історико-літературні, теоретико-літературно й мовно-стилістичні аспекти творчості Тодося Осьмачки. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції з нагоди 105-ї річниці з дня народження Т. С. Осьмачки 11-12 травня 2000 року - Черкаси, 2000. - С.120-122.
22. Білецький О. Дмитро Загул // Білецький О. Зібрання праць у 5 т. - К.: Наук. думка, 1966. - Т.3: Українська радянська література. Теорія літератури. - С.93-104.
23. Білинський В. Вогню! (Про Осьмачку місто та сучасність) // Студентський Прапор. - 1943. - Ч.5. - С.27-31.
24. Білинський В. Символізм // Студентський Прапор. - 1943. - Ч.6. - С.10-22.
25. Білоцерківець Н. Музика юності, музика революції. Олександр Блок у творчій біографії Максима Рильського та Павла Тичини// Білоцерківець Н. У контексті епохи. Літературно-критичні статті. - К.: Рад. письменник, 1990. - С.56-89.
26. Біляїв В. Спогади про Т. Осьмачку //Березіль. - 1991. - №7. - С.119-127.
27. Брагинская Н. В. Небо // Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. - М.: Сов. энциклопедия, 1991. - Т.1. - С.206-208.
28. Булашев Г.О. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські народні погляди та вірування / Пер. з рос. - К.: Довіра, 1993. - 414с.
29. В. Ч. Тодось Осьмачка. Скитські вогні, поезії, ст.93, ДВУ, 1925р.// Зоря. - 1926. - №13. - С.30.
30. Гауптман Г. Пьесы: В 2-х т. - М.: Искусство, 1959. - Т.1. - 576с.
31. Гете Й.-В. Твори. - К.: Молодь, 1969. - 506с.
32. Гірц К. Інтерпретація культур: Вибрані есе / Пер. з англ. - К.: Дух і Літера, 2001. - 542с.
33. Гнатюк В. М. Українська народна словесність // Вибрані статті про народну творчість. - К.: Наук. думка, 1966. - С.37-77.
34. Голенищев-Кутузов И. Н. Творчество Данте и мировая культура. - М.: Наука, 1971. - 551с.
35. Грицай М. С., Нудьга Г. А. Дума // Українська Літературна Енциклопедія: В 5 т. / Ред. кол.: І. О. Дзеверін (відп. ред.) та ін. - К.: «Українська Радянська Енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1990. - Т. 2.: Д - К. - С.122-124.
36. Гуменна Д. Дар Евдотеї. Кн.1: Київські кручі. - Балтимор-Торонто: Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В.Симоненка, 1990. - 306с.
37. Гуменна Д. Дар Евдотеї. Кн.2: Жар і крига. - Балтимор-Торонто: Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В.Симоненка, 1990. - 346с.
38. Гумилёв Л. И. Этногенез и биосфера Земли. - Л.: Гидрометеоиздат, 1990. - 582с.
39. Гундорова Т. ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. - Львів: Літопис, 1997. - 297с.
40. Гундорова Т. «Fiat!» Миколи Вороного // Слово і час. - 1991. - №7. - С.32-33.
41. Гусев В. Е. Фольклоризм // Литературный энциклопедический словарь/ Под ред. В. Кожевникова, П. Николаева. - М.: Сов. энциклопедия, 1987.- С.469.
42. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4т. - М.: Русский язык, 1980. - Т.3:Р-V. - 683с.
43. Данилюк А.Г. Українська хата. - К.: Наук. думка, 1991. - 110с.
44. Дзюба І. Духовні спустошення і трансформації в українському суспільстві ХХ ст. // Кур’єр Кривбасу. - 2001. - №138. - С.198-203.
45. Дем’янівська Л. Євген Маланюк про Ірлявського, Гай-Головка, Влизька. Кравціва, Осьмачку, Мосендза та інших // Слово і час. - 1995. - №2. - С.61-66.
46. Державин В. Три роки літературного життя на еміграції (1945-1948). - Мюнхен, 1948. - 29с.
47. Доленго М. Післяжовтнева українська література // Червоний Шлях. - 1927. - №11. - С.154-172.
48. Дорошенко В. Тодось Осьмачка: Слово, виголошене на авторському вечорі письменника // Америка (Філядельфія). - 1961. - 23 травня, 24 травня.
49. Донцов Д. Модерна література розкладу // Донцов Д. Дві літератури нашої доби. - Львів, 1991. - С.286 - 295.
50. Дорошкевич О. Літературний рух на Україні в 1924р.// Життя й Революція. - 1925. - №3. - С.61-68.
51. Дорошкевич О. Підручник з історії української літератури. - К.: Книгоспілка, 1924. - С.312-313.
52. Дорошкевич О. Підручник з історії української літератури. - вид. 3-тє. - К.: Книгоспілка, 1927. - С.284.
53. Дунаєвська Л.Ф. Українська народна казка. - К., 1987. - 126с.
54. Еліаде М. Мефістофель і андрогін / Пер. з нім., фр., англ. Г. Кьорян, В. Сахно. - К.: Вид.-во Соломії Павличко «Основи», 2001. - 591с.
55. Эпштейн М. Н. Образ художественный // Литературный энциклопедический словарь/ Под ред. В. Кожевникова, П. Николаева. - М.: Сов. энциклопедия, 1987.- С.253-257.
56. Єфремов С. Історія українського письменства. - К.: Femina, 1995. - 686с.
57. Жила В. Генрі IV в українському перекладі //Українська шекспіріяна на Заході. - 1987. - №1. - С. 20-29.
58. Жила В. Теодосій Осьмачка як перекладач «Макбета» Шекспіра // Визвольний шлях. - 1983. - №9. - С.113.
59. Жила С. «Відвічне джерело українського духа»: Словесний і графічний портрет Тодося Осьмачки // Дивослово. - 1995. - №10-11.- С.59-60.
60. Жуковський А., Кравців Б., Кубійович В., Прокоп М. Росіяни на Україні // Енциклопедія українознавства (Репринтне відтворення видання 1955-1984 р.). - Львів: Наукове т.-во ім. Т. Шевченка у Львові, 1998. - Т.7: Пряшівщина-сиг, 1998. - С.2612-2621.
61. Жулинський М. Йому судилася доля Данте // Літературна Україна. - 1991. - 16 травня. - С.4.
62. Жулинський М. Приречений на самотність і вигнання // Осьмачка Т. С. Поезії. - К.: Рад. письменник, 1991. - С.5-19.
63. Записки о Южной Руси: Издал П. Кулиш. - К.: Дніпро, 1994. - 719с.
64. Захарчук І. Рецептивні моделі творчості Тодося Осьмачки: проблеми та перспективи// Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство: Зб. наук. праць Рівненського державного гуманітарного університету. - Вип. VІІІ. - Рівне: РДГУ, 2000. - С. 110-117.
65. Зборовська Н. Демонізм як характерна риса прозового дискурсу Тодося Осьмачки (за повістю «Старший боярин») // Молода нація. - 1997. - №5. - С.127-131.
66. Зборовська Н. «Танцююча зірка» Тодося Осьмачки. - К.: МСП «Козаки», 1996. - 63с.
67. Зборовська Н. Тодось Осьмачка - з погляду творчої невдачі (за повістю «Старший боярин») // Матеріали Всеукраїнської наукової конференції з нагоди 105-ї річниці з дня народження Т.С.Осьмачки 11-12 травня 2000 року «Історико-літературні, теоретико-літературні й мовно-стилістичні аспекти творчості Тодося Осьмачки». - Черкаси, 2000. - С.45-49.
68. «Здолавши півшляху життя земного...»: «Божественна Комедія» Данте та її українське відлуння / Пер. та упоряд. М. Стріха. - К.: Факт, 2001. - 136с.
69. Зеров М. Українська література в 1923 р. // Нова Громада. - 1924. - №17. - С.29-30; №18. - С.30-31.
70. Зубрицька М. Передмова // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст./ За ред. М. Зубрицької. - Львів: Літопис, 1996 - С.9-22.
71. З поезій Тодося Осьмачки // Наші дні. - 1942. - Ч.7. - С.6.
72. Иванов В. В., Топоров В. Н. Птицы // Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2-х т. - М.: Сов. энциклопедия, 1991. - Т.2. - С.346-349.
73. Іванюк С. Історія прекрасної заложниці // Двадцяті роки: літературні дискусії, полеміки. Літературно-критичні статті. - К.: Дніпро, 1991. - С.289-313.
74. Ізарський О. «Озія космічна» // Арка . - 1948. - Ч.5. - С.22-24.
75. Ізарський О. Українська поезія в перекладах // Українська літературна газета (Мюнхен). - 1958. - січень.
76. Ільницький М. Краси свічадо // Розсипані перли: Поети «Молодої Музи» / Упоряд. М. М. Ільницький. - К.: Дніпро, 1991. - С.5-17.
77. Ільницький М. Під огнем і смерчем. Літературне життя Львова періоду німецької окупації 1941-1944 р.р. // Дзвін. - 1998. - №8-9. - С.126-136.
78. І. кв. Тодось Осьмачка. Сучасникам // Наші дні. - 1943. - №2. - С. 13.
79. Інтерв’ю з директором видавництва «Куло» Жданом Крицею // Літаври. - 1947. - №2. - С.68-71.
80. Історико-літературні, теоретико-літературно й мовно-стилістичні аспекти творчості Тодося Осьмачки. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції з нагоди 105-ї річниці з дня народження Т.С.Осьмачки 11-12 травня 2000 року - Черкаси, 2000. - 128с.
81. Качуровський І. Перекладачі української діаспори // Всесвіт. - 1991. - №11. - С.109-113.
82. Кейван М. У самотній мандрівці до вічності. Спогади про Тодося Осьмачку // Березіль. - 1996. - №3-4. - С.58-94.
83. Керч О. Спомини про Тодося Осьмачку // Свобода. - 1962. - 17 жовтня.
84. К-ий Іван. Туга за сонцем вічності. «Старший боярин» Тодося Осьмачки // Арка. - 1948. - №3-4. - С.49-51.
85. Кирдан Б. Поетика української епіки // Народна творчість та етнографія. - 1992. - №4. - С.14 - 19.
86. Кисілевська-Ткач Л. Три уроки з української літератури // Українська мова і література в школі. - 1993. - №7. - С.44-45.
87. Клен Ю. Вибране. - К: Дніпро, 1991. - 461с.
88. Клен Ю. Теодосій Осьмачка, «Поет»...» // Арка (Мюнхен).- 1947. - Ч.5. - С.40-41.
89. Клиновий Ю. На смерть Тодося Осьмачки // Клиновий Ю. Моїм синам, моїм приятелям. Статті й есеї. - Едмонтон-Торнто: Слово,1981. - С.259-268.
90. Клиновий Ю. Єдиний твір Тодося Осьмачки для українських дітей // Клиновий Ю. Моїм синам, моїм приятелям. Статті й есеї. - Едмонтон-Торонто: Слово,1981. - С.268-272.
91. Кобець О. Незабутні дні і люди українського Ренесансу (розділ із книжки «Записки письменника») // Неопалима купина. - 1995. - №3-4. - С.149-168.
92. Коваленко Б. Літературний Київ // Гарт. - 1925. - лютий-березень. - С.11-152.
93. Коваленко В. М. Ненароджене сонце або Великий Піст Зінька Самгородського. - Черкаси: Відлуння-Плюс, 2000. - 88с.
94. Ковалів Ю. Прокляті роки Юрія Клена // Клен Ю. Вибране. - К: Дніпро, 1991. - С.3-23.
95. Ковалів Ю. Так, «Камо грядеши»... // Двадцяті роки: літературні дискусії, полеміки. Літературно-критичні статті / Упоряд. В. Г. Дончик. - К.: Дніпро, 1991. - 366с.
96. Колесниченко-Братунь Н. «Старший боярин» Тодося Осьмачки і традиції європейської прози // Дзвін. - 1995. - №4. - С. 59-62.
97. Колесса Ф. Українська народна словесність. - Едмонтон: Канадський інститут українських студій, Альбертський університет, 1983. - 654с.
98. Коломієць Л. Діалог титанів: «Трагедія Макбета» Шекспіра в українському перекладі Тодося Осьмачки // Дивослово. - 1999. - №3. - С.4-9.
99. Кондратюк А. Читаючи Тодося Осьмачку (Фрагменти із повісті-есе) // Українська мова та література. - 1997. - число 39 (55). - С.8-10.
100. Координати. Антологія сучасної української поезії на Заході / Упор. Бойчук Б., Рубчак Б. - Т.2.- Мюнхен: Сучасність, 1969. - С.7-10.
101. Корибут Ю. Свій білий світ //Арка. - 1948. - №3-4. - С.46-48.
102. Коротко - з життя на чужині // Українські вісті. - 1957. - 24 січня.
103. Коряк В. Українська література: Конспект. - ДВОУ «Пролетар», 1931. - 407с.
104. Костецький І. Людина, полишена напризволяще («Дума про Зінька Самгородського» Тодося Осьмачки) // Українські вісті. - 1958. - 12 червня.
105. Костюк Г. Зустрічі і прощання. Спогади. Книга перша. - Едмонтон: Канадський інститут українських студій, Альбертський університет, 1987.- 743с.
106. Кошелівець І. Фрагменти про «Поета» Т. Осьмачки // Українські вісті (Новий Ульм). - 1948. - 17 січня.
107. Крижанівський С.А. Спогад і сповідь з ХХ століття. - К.: Стилос, 2002. - 240с.
108. Куліш М. Г. Твори: В 2т. - К.: Дніпро, 1990. - Т.2: П’єси, статті, виступи, документи, листи, спогади. - 877с.
109. Кульчицький О. Світовідчування українця // Українська душа. - К.: Фенікс, 1992. - С.48-65.
110. Лавріненко Ю. «Героїчні почуття вічної правди й краси народу» // Дивослово. - 1995. - №1. - С.4-5.
111. Лавріненко Ю. До поєднання модернізму і традиції в необарокко // Слово. Література. Мистецтво. Критика. Мемуари. Документи. - 1968. - Збірник 3. - С. 493-501.
112. Лавріненко Ю. Літературна молодь нашого часу // Українська літературна газета (Мюнхен). - 1958. - травень.
113. Лавріненко Ю. На шляхах синтези клярнетизму. - Бібліотека Прологу і Сучасности. - 1977. - Ч.122. - 63с.
114. Лавріненко Ю. Неподоланий поет (Теодосій Осьмачка, 1895-1962) // Лавріненко Ю. Зруб і парости. Літературно-критичні статті, есеї, рефлексії. - Мюнхен: Сучасність, 1971. - C.113-116.
115. Лавріненко Ю. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933. Поезія - проза - драма - есей. - Warszawa: Instytut Literacki, 1959. - С.220-231.
116. Ласло-Куцюк М. Засади поетики. - Бухарест: Критеріон, 1983. - 395с.
117. Лебідь А., Рильський М. За 25 літ: Літературна хрестоматія. - К.: Час, 1926. - 442с.
118. Лейтес А., Яшек М. Десять років української літератури (1917-1927). / За ред. С. Пилипенка. - Т.1: Біо-бібліографічний. - Держ. вид.-во України, 1928. - 671с.
119. Лисенко М., Думанська О. Львів у творчій долі Тодося Осьмачки // Історико-літературні, теоретико -літературні й мовно -стилістичні аспекти творчості Тодося Осьмачки. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції з нагоди 105-ї річниці з дня народження Т. С. Осьмачки 11-12 травня 2000 року. - Черкаси, 2000.- С.12 - 16.
120. Лист М. Масенка до О. Кундзіча // Літературний ярмарок. - 1929. - №10(140). - С. 236-249.
121. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром'як, Ю. Л. Ковалів та ін. - К.: Академія, 1997. - 752с.
122. Лосев А.Ф. Диалектика мифа // Философия. Мифология. Культура. - М.: Политиздат, 1991. - С.21-186.
123. Лосев А.Ф. Знак. Символ. Миф. - М., 1982. - 480с.