ПРОБЛЕМАТИЗАЦІЯ МОДЕРНІСТСЬКИХ ТЕЧІЙ У ХУДОЖНЬО-ЕСТЕТИЧНИХ ПОШУКАХ ІВАНА КОЧЕРГИ

brief description

Дніпропетровський національний університет

На правах рукопису

Бодик Остап Петрович

УДК 821.161.2-2.09+821.161.2.02

ПРОБЛЕМАТИЗАЦІЯ МОДЕРНІСТСЬКИХ ТЕЧІЙ У ХУДОЖНЬО-ЕСТЕТИЧНИХ ПОШУКАХ
ІВАНА КОЧЕРГИ

Спеціальність 10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Нарівська Валентина Данилівна,
доктор філологічних наук, професор

Дніпропетровськ 2003

ЗМІСТ

Вступ .............. 3

Розділ І. Модерністське інакомислення в українському театрі і
драматургії кінця ХІХ початку ХХ віку .................................... 15

1.1. Криза як поступ .................................................................................... 15
1.2. Музичні фігури Вагнера і становлення модерної драми .............. 28
1.3. Ніцшеанство як джерело модерної орієнтації ............... 37

Розділ ІІ. Між символізмом і романтизмом: специфіка
контактно-генетичих зв’язків у драматургії І.Кочерги ............................. 49

2.1. Проникнення в поетику символістської драми: казка як легенда ........... 49
2.2. П’єси 20-х років: казка в реальності сьогодення ........... 60
2.3. „Казкова мова” національної історії ................................... 66

Розділ ІІІ. Концепти постсимволізму у духовному досвіді
І.Кочерги ..................................................................................... 74

3.1. Взаємодія символізму і постсимволізму ................ 74
3.2. Просторово-часовий дискурс .............................. 83
3.3. Специфіка міського тексту ........................................................................ 102

Розділ ІV. Іван Кочерга і соцреалістичний канон ..................................... 113

4.1. Соцреалістичний зміст історизму ............................................................. 113
4.2. Модифікація ніцшеанського типу надлюдини ........................................ 130
4.3. Трансформація міфу про „велику сім’ю” ................................................. 146

Висновки ........... 158

Список використаних джерел ........... 162

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Творчі поривання ХХ сторіччя найбільш відчутні в заломленні до індивідуального художнього досвіду митців, який містить широкий спектр проблем, відбиваючи різноманітні аспекти формування й історичного буття літератури (естетика і художня практика, етапи розвитку, зв’язок з іншими літературами, національний контекст). У зв’язку з цим неабиякої значущості набуває інтерпретація творчості Івана Кочерги.
Дисертація присвячена вивченню творчості українського драматурга із урахуванням соціокультурного контексту епохи, в якій відбувався перехід на нові світоглядні константи, чим і визначається актуальність теми дослідження. Визначення місця І.Кочерги у складних процесах становлення якісно нового періоду української драматургії, аналіз художньо-естетичної еволюції митця безпосередньо пов’язуються з дискусивною і до цього часу не розв’язаною проблемою становлення нової естетики в українській художній культурі межі століть та перших десятиліть ХХ століття.
Етапність в осмисленні творчості І.Кочерги з певних проблем, у тому числі й опануванні драматургом специфіки модернізму очевидна. Звернення до драматургічної спадщини митця не завжди мало системний характер, але з неодмінно констатувалося його новаторство й акцентувалося на природному поєднанні художньо-естетичних здобутків західноєвропейської і вітчизняної драматургії й театру, його ролі у становленні нової української драматургії у творчості письменника (Н.Андріанова [1], І.Брюховецький [3], З.Голубєва [4], Л.Залеська-Онишкевич [2], Й.Кисельов [6, 7], М.Кудрявцев [10], Н.Кузякіна [12, 13], М.Ласло-Куцюк [14], С.Хороб [20, 21]).
Уже на початку ХХ ст. у драматургічних творах В.Винниченка, І.Кочерги, О.Олеся, Лесі Українки, С.Черкасенка та інших авторів простежується підкреслена умовність у зображенні душевних драм героїв, соціальної дисгармонії, масових рухів тощо. Вияскравлюється в них диференційованість і синтетизм художніх форм (індивідуалізоване мовлення, масові сцени, диспути-діалоги, моменти „очуднювання” змісту).
Зазначимо, що синтетичність одна з найбільш досліджуваних тенденцій творчості українського драматурга. Так, на синтетичному характері творчого набутку І.Кочерги акцентувала увагу З.Голубєва, підкреслюючи майстерність жанрового синтезу письменника як одне з головних достоїнств індивідуально-поетичного стилю митця. „І.Кочерга захоплювався романтико-символічними, умовно-метафоричними формами і засобами художнього відтворення дійсності, але на це іноді не зважали, а тому драматурга звинувачували часом у порушенні принципів реалізму... Романтико-символічна стильова тенденція відкривала широкі простори для його примхливої непогамовної фантазії, яку він просто фізично не міг утримати в межах самої дійсності. [...] Навіть у творах за всіма параметрами цілком реалістичних, позбавлених домішок фантастики, час від часу з’являються дивакуваті, химерні персонажі... Зараз такі художні прийоми і засоби зображення дійсності не викликають принципових заперечень, оскільки так звана міфологічна”, химерна” та інші умовно-стильові течії у світовій і радянській літературі здобули загальне визнання. [...] У ті ж часи, коли писав І.Кочерга, ця стильова манера тільки починала утверджуватися у радянській літературі, отже, й дискусії були гострішими і нарікань на адресу першопроходців, з-поміж яких був й І.Кочерга, висловлювалося значно більше, і не завжди ці нарікання були справедливими” [4, с. 123 124].
Думку про синтетичність творчості драматурга розвивають і автори „Української літературної енциклопедії”: „...Кочерга прагне поєднати реальність і фантастику, поетичну мрію і дотепну іронію, патетику романтичної легенди й соковиту колоритність побутових епізодів” [19, с. 246], водночас намагаючись утвердити думку, що ранні твори митця (Цитата из книги Сираха”, Охота на единорога”, Женщина без лица”, Выкуп” написані усі російською мовою) не відзначаються оригінальністю, а виняток становить п’єса Девушка с мышкой”, яка з незмінним успіхом ішла в театрах Росії та України і навіть була екранізована.
Час від часу з’являлися роботи, в яких йшлося про спадкоємність традицій. Так, Ю.Станішевський писав, що у творчих пошуках драматурга органічно поєдналися традиції новітньої української і російської класичної драматургії з неперевершеними зразками західноєвропейського драматичного мистецтва (Г.Гауптман, Г.Ібсен, М.Метерлінк), і сміливе новаторство нового українського театру [17, с. 3]*.
Цю ж думку підтримує і Н.М.Андріанова, „...поєднання високого і ліричного, романтичного і навіть трагедійного начала з гротескним і сатиричним ріднить І.Кочергу з творчістю А.Чехова, який любив говорити, що в житті все перемішане глибоке з дрібним, велике з нікчемним, трагічне із смішним. З української драматургії найбільш близькою І.Кочерзі по духу була творчість Лесі Українки” [1, с. 56]. Митець продовжував і розвивав у своїй творчості традиції створеного нею жанру драматичної поеми. „Драматичні поеми І.Кочерги, як і у Лесі Українки, написані то білим неримованим ямбом, то римованими віршами. Мова їх образна, барвиста, афористична” [1, с. 56].
Ріднило драматурга з Лесею Українкою також уміння розгорнути складне плетиво інтриги, гострий конфлікт, зіткнути своїх персонажів у напруженій непримиренній боротьбі. Чітка індивідуалізація мови персонажів, у бурхливих діалогах, влучних, емоційно насичених репліках, у палких словесних поєдинках героїв-антагоністів, характерна для авторського стилю І.Кочерги, так само, як і для Лесі Українки.
Однак, на думку Н.М.Андріанової, митець залишався цілком самобутнім художником. Дослідниця підкреслює віртуозність Кочерги як майстра сюжету, який володіє рідкісним хистом і умінням розгорнути
________________
*Див. також: Суходольський В. Талановитий майстер драми (До 75-річчя з дня народження Івана Кочерги) // Вітчизна. 1956. № 10. С. 35 46.
складне плетиво інтриг, тримає глядача і читача у постійному напруженні і, як правило, завжди поєднується з глибокою проблемністю, філософським заглибленням в обрану тему [1, с. 78].
Про спорідненість і близькість із творчістю, душевним настроєм Лесі Українки говорить у спогадах про І.Кочергу В.Піменов. За словами драматурга, це справжня українська література, яка виходить до загальноєвропейських культурних процесів. У творчості Лесі Українки наявний і відгомін світового романтизму, і російської класики Ю.Лермон-това та О.Блока. В.Піменов наголошує на захопленні письменника тради-ціями української літератури, особливо І.Франком. У творчості цих митців І.Кочерга вбачав основу для розвитку сучасної драматургії [16, с. 59 68].
Поступово літературознавство почало розглядати проблему „Іван Кочерга і символізм”, відходячи від позиції неприйняття творчості драматурга в символістському контексті, що була характерною для радянської критики. Зміна суспільно-культурної ситуації в Україні у 90-ті роки спричинила і зміну духовних та культурних орієнтирів, унаслідок чого українське літературознавство отримало можливість ознайомитися із новітніми дослідженнями і збагатити власну методологію. Так визрівало підґрунтя для осмислення українського символізму (творчий доробок Н.Авраменко, М.Жулинського, М.Ільницького, В.Моренця).
С.Хороб вказує: „Вловлюючи загальні настанови щодо конструювання символістської драми, українські письменники тонко відбивали загальні тенденції національно-культурних процесів, що рухалися до синтезу форм українського модернізованого стилю” [21, с. 119].
Виявляючи типологічні риси символізму в новітній українській драмі, дослідник зазначає, що І.Кочерга як художник слова формувався, передусім, під впливом символізму. Усі його п’єси (за винятком кооперативних”) самозароджуються зі своєрідних символів, що перетворюються на поняття, набуваючи конкретного виразу, або стають алегоріями [20; 21]. При цьому критик у творчості драматурга виокремлює ряд проблем, пов’язаних з еволюцією символістського типу художнього мислення. Проте, аналізуючи „Алмазне жорно”, „Свіччине весілля”, „Майстри часу”, С.Хороб залишає поза увагою ранні твори українського митця, що є надзвичайно важливими для осмислення еволюції його творчості.
Дослідник виокремлює і проблему мотивів казкових як романтичних, відбитих у символістських драмах І.Кочерги. С.Хороб розглядає їх на прикладі п’єси „Алмазне жорно” і робить висновок про соціальне підґрунтя мотиву, але не ставить собі за мету відстежити його розвиток від перших символістських драм і трансформацію у більш пізньому періоді.
Літературознавство наблизилося і до проблеми постсимволізму у творчості драматурга, щоправда, лише вказуючи на його наявність. Від першого до останнього свого твору, — точно зауважує румунська дослідниця української літератури М.Ласло-Куцюк, — Кочерга використовував, на відміну від Куліша, єдиний конструктивний принцип, а саме наявність семантичних кореляцій, що випливають з центрального символу п’єси” [14, с. 267 268].
Л.Залеська-Онишкевич зазначає, що Іван Кочерга вміло поєднував елементи сатири й гротеску з легендами та піснями. Окрім провідних мотивів і тем успіш­но розвивав цікаві, незабутні постаті-характери. Він залюбки вводив у свої твори абстрактні проблеми, розвиваючи їх у цікавих ситуаціях: пошуки пісні, що чув давно, пошуки смаку, відчутого багато років раніше, нама­гання зрозуміти релятивність часу [2, с. 243 249]. І.Кочерга в п’єсах часто допускав незвичайний збіг обставин, загострення ситуацій, скупчення подій у часі. Він ніколи не приховував своїх теоретичних думок щодо поетики драматургії і не робив ніяких секретів зі свого драматургічного ремесла.
Дослідниця пише і про довголітнє зацікавлення Кочерги концепцією часу. Уже сама назва твору Зубний біль Сатани” і по­рушена тут концепція зупиненого часу (як і в п’єсі Майстри часу”) натякає на фаустівську ситуацію торгу за час та пов’язану з нею тему задоволення спокійним життям. Специфічне трактування релятивності часу в Івана Кочерги — не зовсім нове чи типове для ХІХ століття. Концепцію ущільненого часу” в Кочерги пояснює суб’єктивне його сприймання як певне відносне переживання під час важливих подій, і тоді цей відносний час стає справжнім. Як зазначає Л. Залеська-Онишкевич, значення, яке драматург надавав часові, можна помітити навіть у самій структурі п’єси. Увага до побудови твору і сукупність цих двох дій була потрібна авторові, щоб розвинути біографії героїв.
Коментатори творчості І.Кочерги зверта­ли увагу, що його зацікавлення часом могло виникнути ще замолоду, оскільки робота батька на залізниці, очевидно, чітко регулювалася часом. Годинникарі з’являються і в інших творах Івана Кочерги (наприклад, у Песне в бокале”). Біограф автора, Наталя Кузякіна, звертає увагу на те, що він ще молодим хлопцем виявив зацікавлення часом. А в 1934 році митець сам писав, що він хотів показати, що таке час, які його закони і примхи, хто володіє ним і хто, навпаки, улягає його жорстокій владі. А щоб драматично показати час, треба його взяти в дуже напружених, дуже загострених обставинах” [8, с. 140]. Тут йдеться про часову свідомість як особливе переживання часу, час як спосіб існування, коли людина має пережити минуле, теперішнє й майбутнє. Як зазначав Й.Кисельов, ...він прагнув лише ущільнення, згущення, конденсації драматичних подій” [6, с.162 170].
І.Брюховецький у передмові до вибраних творів І.Кочерги підкреслює, що від романтизованого пошуку казки-мрії у плині непізнаваного людиною часу драматург прийшов до усвідомлення й художнього осмислення проблеми влади людини над Часом і Простором. До цього призводить не просто споглядання, навіть якщо воно заглиблено-проникливе, а активна перетворювальна дія, в якій і виявляється духовна спроможність людини. Від майже побожно захопленого схиляння перед світлими рисами людини, перед її нібито сущою жагою жити найчистішими почуттями й думками, письменник, не розтративши віри у незмірний вплив на суспільство Поезії і Добра, а навпаки, ще більше утвердившись у ній, зрозумів і показав нерозривне переплетення їх із прозою буття, навіть зі злом. А таке досягається лише через болісні творчі шукання. Їх напруження у світосприйнятті, світоосмисленні драматурга ніколи не зводилося до якогось середнього рівня. Навіть у своїх ранніх творах, позначених розмірковуванням над проблемою краси й гармонії життя, Іван Кочерга не вдовольнявся констатацією фіксованих ідей, а намагався вивірити їх рухом протилежної ідеї, ідеї неспокою, невдоволенням буттям. Через зіткнення таких різних начал у динаміці світової гармонії і нагромаджував свої художні ідеї митець [3, с. 3 4].
Історична драматургія позначена активним авторським використанням модерних засобів художнього вираження (романтизація аж до символів-образів, психологічний аналіз характерів, суб’єктивні переживання і візії тощо). І все ж зазначимо, що радянське літературознавство оцінювало історичний доробок І.Кочерги, не виходячи за межі радянського історизму, що відчувається також у висновках, іноді суперечливих.
Як зазначав П.Хропко, тема історичного минулого приваблювала І.Кочергу протягом усього його творчого життя [5; 9; 15; 22]. Поетико-філософське трактування її, погляд на історичні події крізь призму сучасності, створення наскрізних образів, які несуть велике художнє узагальнення, барвиста, афористична мова ці характерні особливості історичної драматургії І.Кочерги водночас стали визначальними рисами його творчої манери. Через трактування вічних питань, спираючись на здобутки західноєвропейської драматургії, письменник вдало використав історичну тему, починаючи з дебютної Песне в бокале”, Феї гіркого мигдалю”, Алмазного жорна”, Свіччиного весілля” аж до Ярослава Мудрого”. Освоюючи історичні теми, драматург дедалі більше заглиблюється в минуле України. Зазначаючи, що у художньому творі, який ґрунтується на достовірних історичних фактах, письменник також має право на домисли, але вони не повинні суперечити логіці розвитку подій, П.П.Хропко пише, що І.Кочерга дуже обережно користується цим правом. Тому всі образи і достовірні, і створені уявою драматурга не порушують історичної правди, а, навпаки, глибоко розкривають внутрішні закономірності розвитку життя в ту далеку епоху [22, с. 45 52].
Оцінки творчості митця (іноді досить суперечливі) свідчать про те, що в історії українського театру першої половини ХХ століття І.Кочерзі належить одне з провідних місць. Його драматичні твори міцно пов’язані між собою певною внутрішньою єдністю, утворюючи самобутнє художнє явище і тим самим заслуговуючи назви „театр І.Кочерги”. Проте і до цього часу творчість письменника не одержала належної літературознавчої і театрознавчої оцінок, які можливі лише за умови її осмислення і в модерністському, і в соцреалістичному контексті.
Актуальність роботи визначається назрілою необхідністю дослідження специфіки проблематизації модерністських пошуків І.Кочерги у ретроспективному плані у західноєвропейському й українському контексті. В основі цього підходу принципи постановки під сумніви тих чи інших концепцій, пошуки в них суперечливих моментів, полемічних аспектів, що активізує діалогічні практики дискурсом. Підхід „проблематизація” запозичений нами з німецького літературознавства і німецької філософії, де „проблемна свідомість (від грец. problema), існування якої само по собі є проблемою, пов’язана з тим поглядом, що предмет пізнання не є абсолютно пізнаваним, але є знанням про незнання” [10, с. 366].
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов’язана з науковим планом кафедри філологічної та культурологічної підготовки журналістів Дніпропетровського національного університету „Філологічно-культурологічні концепти свідомості ХХ століття: думка, слово, вчинок”. Тема дисертації ухвалена на засіданні бюро наукової ради НАН України із проблеми Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка 12 червня 2003 року, протокол № 5.
Мета дослідження: проаналізувати творчий набуток І.Кочерги в аспекті проблематизації письменником модерністських течій як системи переходів від символізму до постсимволізму і до опанування соцреалістичного канону.
Мета передбачає вирішення таких завдань:
- осмислити кризовий стан українського театру на межі ХІХ ХХ століть як передумову й умову формування модерністських тенденцій;
- осягнути вагнеріанство і ніцшеанство як філософсько-естетичне джерело модерної спрямованості української драматургії;
- дослідити особливості проникнення Івана Кочерги в поетику символістської драми;
- акцентувати взаємодію символізму і романтизму як продукуючих чинників творчості драматурга;
- актуалізувати специфіку казкового сегмента п’єс письменника;
- виявити концепти постсимволізму, магічного реалізму та їхню структуроутворюючу роль у драматургії І.Кочерги;
- проаналізувати специфіку опанування драматургом соцреалістичного канону.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що проблематизація модерністських течій розглядається як найважливіший фактор у художньо-естетичних пошуках І.Кочерги. Аналізуються ранні символістські твори митця, які з огляду на цілий ряд ідеологічно-кон’юктурних причин були вилучені з літературного і наукового обігу, але є значущими не лише для відтворення еволюції драматурга, а й поступу української літератури.
Робота з матеріалом, що характеризується певною естетичною еклектичністю, потребувала чіткого осмислення процесів під знаком проблематизації тої ролі, яку відіграв у них особистісний фактор. Відповідне визначення „проблематизації” зроблено у вступі, а в розділах роботи уточнюється і розвивається його змістовність.
Методологія роботи враховує існуючу традицію дослідження світової й української модерної драматургії у літературознавстві: дисертація спирається на дослідження М.Вороного і З.Мінц у сфері специфіки символістської драматургії, М.Кудрявцева, В.Панченка і С.Хороба в аспекті осмислення української драматургії в системі модерністського художнього мислення, напрацювання В’яч. Іванова, І.Смирнова, М.Сулими з приводу театрального змісту постсимволізму; наукові розвідки Т.Гундорової, Ф.Лаку-Лабарта, О.Лосєва, Т.Мана, М.Хайдеґґера щодо ролі Р.Вагнера і Ф.Ніцше у формуванні модерністських засад літератури; Х.Гюнтера, Є.Добренка, К.Кларк, Б.Розенталя у спрямованості до осягнення соцреалістичного змісту драматургії І.Кочерги; концепції В.Давидюка і В.Проппа щодо ролі казкових мотивів у доробку драматурга. В аналізі модерністського змісту драматургії І.Кочерги використано методики, розроблені Т.Гундоровою, В.Моринцем, С.Павличко, Л.Скупейком, О.Турган.
Науково-практичне значення дисертації полягає в тому, що вона є дослідженням процесу проблематизації модерністських течій, здійсненим на матеріалі творчості І.Кочерги.
Аналіз проблемного підходу до художньо-естетичних пошуків митця відкриває перспективи дослідження глибинних пластів української драматургії. Запропонований варіант інтерпретації символістської драми письменника, виявлення постсимволістських концептів, магіко-реалістичних тенденцій, соцреалістичних канонів дозволяє змоделювати один із можливих шляхів розвитку української драматургії першої половини ХХ ст.
Висновки, запропоновані в роботі, можуть бути корисні літературознавцям, культурологам, театрознавцям, які досліджують розвиток драматургії і театру, а також викладачам курсів і спецкурсів з історії української літератури ХХ століття.
Апробація результатів дослідження. Зміст дисертації та результати дослідження апробовані на наукових конференціях різного рівня: „Українська журналістика сьогодення у світовому інформаційному просторі (співвідношення глобального, загальнонаціонального та регіонального)” (Дніпропетровськ, 2001), „Українська література в загальноєвропейському контексті” (Ужгород, 2001), „Поетика художнього тексту” (Дніпропетровськ, 2002), Франція та Україна. Науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур” (Дніпропетровськ, 2002), „Українська література: духовність, ментальність” (Кривий Ріг, 2002, 2003), а також у шести статтях, опублікованих у наукових збірниках.

Обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (180 позицій). Дослідження викладено на 175 сторінках, із них 161 сторінка основного тексту.

bibliography

ВИСНОВКИ

Основна спрямованість дисертаційної роботи, присвяченої з’ясуванню як витоків художнього мислення Івана Кочерги, так і шляхів еволюціонування митця від раннього символізму через постсимволізм, магічний реалізм до зрілої літератури соціалістичного реалізму, визначалася, насамперед, потребою віднайти такий спосіб фокусування всієї розмаїтості творчих здобутків митця, який дозволив би окреслити естетичний феномен театру І.Кочерги”. Таку можливість осягнення унікального для української літератури досвіду поета драматичної форми”, як самовизначився художник слова, відкрив аспект проблематизації письменником модерністських течій, який дав змогу простежити поетапний розвиток митця, визначити продукуючі чинники його поетичного світу, що є першою спробою в українському літературознавстві.
Проблематизація як основа аналізу художньої спадщини письменника, саме стосовно постаті І.Кочерги, видається особливо плідною, тому що дає можливість зрозуміти логіку переходів і трансформацій у різних художньо-естетичних системах, простежити варіативність і синтезування міфу, романтичної символіки, національної ідеї, які, визначившись уже в ранніх символістських спробах драматурга, набували щоразу нового логічного акцентування, збагачувалися смисловими корелятами, але наскрізь просвічують у всьому, чого торкалася і рука Кочерги-початківця, і рука Кочерги зрілого майстра.
Драматург ішов до свого мистецького храму мистецтва” осібно і нетрадиційно, починаючи не з осмислення або продовження набутків українського театру наприкінці ХІХ початку ХХ століття, а лише типологічно співвідносячись зі світоглядною кризовістю, що визначила модерністську природу українських модифікацій мистецьких форм. Визначальним на цьому шляху письменницького становлення був комплекс вагнеріанства та ніцшеанства, внутрішня орієнтованість на німецький романтизм, що парадоксальним чином лежав в основі як філософсько-естетичних концепцій античного храму-театру, де звучить музика трагічної стихійності великої душі, так і марксистських радикальних спроб змінити світ. Саме така внутрішня засаднича спрямованість і обумовила, з одного боку, настільки разючі переходи від однієї художньо-естетичної системи до іншої, з іншого ж боку, цілковиту вірність заявленій ще в перших творах лейтмотивній структурі драми, що обігрувала онтологічно значущі для письменника проблеми сутності мистецтва, і своєрідне вічне повернення” до них на різному сюжетному матеріалі.
Взаємодія символізму і романтизму у творчості Івана Кочерги по-різному виявлялася, реалізуючись через співвіднесеність казкової мови” та національно-історичних реалій, що розгорталася від цілковитого домінування першого чинника в абстрактних, умовно історичних реаліях (Песня в бокале”, Изгнанник Вагнер”) до своєрідних синтезованих форм побутування казки в реальності сьогодення (Цитата из книг Сираха”, Охота на единорога”, Полчаса любви”, Женщина без лица”, Выкуп”) і, нарешті, до спроб створити історичну драму на власне українському ґрунті, де казка мерехтливо” ледь просвічувала в напружених колізіях п’єс (Фея гіркого мигдалю”, Алмазне жорно”, Свіччине весілля”). Означені художні тенденції природно визначали певну еклектичність драматургічних творів Кочерги, але це була еклектичність, з одного боку, суголосна самій еклектичності національних форм опанування модерністських тенденцій художнього мислення, з іншого боку, цілком закономірна для експериментаторського духу самої доби.
Драматург актуалізував зв’язок театру зі святом, яке потребує особливої організації часу та простору. Із найближчих попередників І. Кочерги на цю рису мистецтва сцени зважив Г. фон Гофмансталь, зазначивши, що із усіх світських інститутів, які дійшли до нас, театр єдиний могутній та реальний інститут, що пов’язує наш святковий настрій, любов до видовищ, сміху, дотику, напруження, збудження, потрясіння безпосередньо зі святковим імпульсом, з давніх давен притаманний людству. Святковості” драматургія І. Кочерги набуває, перш за все, через звернення до казки похідного від міфу феномена, і, відповідно, такого, що запозичив сакральний” статус.
Унікальним для української літератури загалом, і драми зокрема, є художнє осмислення І. Кочергою загадковості Часу, мистецьке відтворення онтологічно значущих переходів життєва миттєвість/ доля людини/ великий час” історичної доби/ вічність (курсив наш О.Б.), що розгорталося в такому ж плинному, різнорівневому міському тексті” і дало змогу письменникові створити урбаністичність особливої якості, коли місто постало тілом історії”, вмістивши і реалії першооснов Київської Русі, і середньовічну гармонію співіснування міста і природи, і ознаки романтичного топосу, аж до модерної та соцреалістичної епох, що призвели до присмеркового” згасання живого духу міста.
Усталена опозиційність літератури соцреалістичного канону як модерністським художнім здобуткам, так і постмодерним пошукам авангардного письма пояснюється естетичними самовизначеннями культурних діячів соціалістичного реалізму і сьогоденною практикою вилучення письменницької спадщини кінця 20 40-х років ХХ ст. із органічного еволюціонування національної літератури, яке завершилося розстріляним Відродженням”. У творах офіційно” канонізованих із не меншою, ніж у ті ж 20 30-ті роки, ідеологізованістю вбачають схематичне ритуалізоване відтворення панівної марксистсько-ленінсько-сталінської концепції. Творчість Івана Кочерги у цьому розумінні допомагає відстежити глибинні зв’язки міфу соціалістичного” з міфологічною свідомістю модернізму на межі ХІХ ХХ ст., відкриваючи при цьому подальше розгортання в нових історичних обставинах національної ідеї, яка визначила специфічні художні форми часопростору і дала можливість драматургові створити високу” еклектику магічного реалізму (Марко в пеклі”). Алмазне жорно”, Свіччине весілля”, Майстри часу”, Ярослав Мудрий” у такому контексті аналізу логічно вибудовуються у єдине художнє ціле, по-різному висвітлюючи відбиття письменницької світоглядної позиції в осмисленні історичної долі своєї рідної землі. Парадоксальність соцреалістичного канону виявляється тут у тому, що саме твори історичної тематики дають сьогодні найбільш повну картину доби, у контексті якої вони створювалися, розповідаючи не про віддалені часи середньовічного Києва, гайдамацького повстання чи Київської Русі, а відтворюючи духовні перипетії України 30 40-х років ХХ століття. А вміння митця відчути і виразити свій час не через сирий етнографізм” чи відтворену злобу дня” виявилося ще й у тому, що І. Кочерга, мабуть, найпослідовніше в тогочасній українській літературі втілив модифіковану національним соціокультурним контекстом ніцшеанську концепцію нової людини, яка приходить у світ після глибоко усвідомленої смерті Бога”.
Драматична спадщина письменника дозволила чітко відстежити еволюціонування зазначеної концепції від діонісійської стихійності майстрів” до апологічної заглибленості у мудрість великого батька” священної держави. Попри всю насиченість життя тогочасною риторикою (кубло ворогів”, гнила інтелігенція”, безжальна сокира помсти” тощо) творчість І. Кочерги не перетворилася на художню ілюстрацію ідеологічних настанов, митець талановито зумів перетворити подібні семантичні поля на символи свого часу, засвідчивши глибинну драматичність і трагічність доби великих зрушень”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

1. Андріанова Н.М. Іван Кочерга. Літературний портрет. К.: Радянський письменник, 1963. 192 с.
2. Антологія модерної української драми / Ред., упоряд. і автор вступ. статей Лариса М.Л. Залеська-Онишкевич. Київ Едмонтон Торонто, 1998. С. 243 249.
3. Брюховецький В. Іван Кочерга / Кочерга Іван. Твори. К.: Наукова думка, 1989. С. 5 26.
4. Голубєва З. Іван Кочерга. К.: Дніпро, 1981. 191 с.
5. Горбунова Е. Народ и герой. О некоторых чертах советской исторической драмы / Театр. 1951. № 3. С. 25 34.
6. Киселёв И. Судьба художника (К 75-летию со дня рождения И.А.Кочерги) // Советская Украина. 1956. № 11. С. 162 170.
7. Кисельов Й. Інтелектуальна драма (До 10-річчя з дня смерті І.Кочерги) // Вітчизна. 1962. № 12. С. 172 186.
8. Кочерга І.А. Радість мистецтва: Зб. театр. публіцистики. К.: Радянський письменник, 1973. 284 с.
9. Кравчук Б. Історія і сучасність (Ярослав Мудрий” Івана Кочерги) / Вітчизна. 1948. № 8. С. 151 161.
10. Краткая философская энциклопедия. М.: Прогресс, 1994. 687с.
11. Кудрявцев М.Г. Драма ідей в українській новітній літературі ХХ ст. Кам’янець-Подільський: Oium, 1997. 272 с.
12. Кузякіна Н. Драматург Іван Кочерга. К.: Рад. письменник, 1968. 259 с.
13. Кузякіна Н. Рух і контрасти (До 90-річчя від дня народження Івана Антоновича Кочерги) // Вітчизна. 1971. № 10. С. 178 184.
14. Ласло-Куцюк М. Шукання форми: Нариси української літератури ХХ ст. Бухарест, 1980. 465 с.
15. Могильницька Г. Моральна проблема драми І.Кочерги Ярослав Мудрий” // Українська мова і література в школі. 1999. № 3. С. 36 38.
16. Пименов В. Встречи [Литературные воспоминания] Иван Кочерга Самед Вургун Аугуст Якобсон Гурген Борян // Театр. 1972. № 11. С. 59 68.
17. Станишевский Ю. Мастер советской драматургии (К 100-летию со дня рождению И.А.Кочерги) // Днепровская правда. 1981. 6 октября.
18. Суходольський В. Талановитий майстер драми (До 75-річчя з дня народження Івана Кочерги) / Вітчизна. 1956. № 10. С. 35 46.
19. Українська літературна енциклопедія. К.: Головна редакція Української Радянської Енциклопедії ім. М.П.Бажана, 1995. Т. 3. 569 с.
20. Хороб С. Експресіонізм та символізм у новітній українській драмі (До типологічної характеристики п’єс М.Куліша, В.Винниченка, С.Черкасенка та І.Кочерги в західноєвропейському контексті) // Українське літературознавство. 1995. Вип.61. С. 11 29.
21. Хороб С. Українська модерна драма кінця ХІХ початку ХХ століття (Неоромантизм, символізм, експресіонізм). Івано-Франківськ: Плай, 2002. 412 с.
22. Хропко П.П. Мудр народ, і житиме віками, в трудах і в битвах вихована Русь...” (Тема Києва в драматичних поемах І.Кочерги) // Українська мова і література в школі. 1982. № 5. С. 36 47.

РОЗДІЛ І

1. Алчевська Х. Два вороги міщанства // Українська хата. 1909. № 5. С. 23 29.
2. Белый А. Формы искусства // Белый А. Символизм как миропонимание. М.: Республіка, 1994. 526 с.
3. Вебер А. Германия и кризис европейской культуры // Вебер А. Избранное: Кризис европейской культуры. СПб.: Университетская книга, 1999. 487 с.
4. Винниченко В. По-свій” // Дзвін. 1913. № 3.
5. Вороний М. До статті Ол. Ів. Біленького про мене. — Рукоп. відділ. Ін-ту л-ри ім. Т.Шевченка НАН Укра­їни. Ф. 110. № 29.
6. Вороний М. Театр і драма. К.: Дніпро, 1989. 135 с.
7. Гройс Б. Утопия и обман. М.: Знак, 1993. 374 с.
8. Гудзий Н.К. Из истории раннего русского символизма. Московские сборники Русские символисты”. М., 1922. Т. III. Кн. IV.
9. Гундорова Т. Фрідріх Ніцше й український модернізм // Слово і час. 1997. № 4. С. 29 33.
10. Делёз Ж. Ницше. СПб.: Университетская книга, 1997. 287 с.
11. Делёз Ж. Фуко. М.: Университетская книга, 1998. 256 с.
12. Дем’янівська Л. Художні пошуки в українській драматургії початку ХХ століття (Символічна драма С. Черкасенка й О. Олеся) // Українська література: Матеріали І Конгресу україністів. К., 1995.
13. Долгополов Л.К. На рубеже веков. Л.: Худ. литература, 1987. 289 с.
14. Дурылин С.Н. Вагнер и Россия. М., 1913. 156 с.
15. Дэвис Р. Театр и драматургия начала века // История русской литературы: ХХ век: Серебряный век / Под ред. Жоржа Нива. М.: Прогресс, 1995. 704 с.
16. Ермилова Е. Теория и образный мир русского символизма. М.: Наука, 1989. 267 с.
17. Ефремов С. В поисках новой красоты // Киевская старина. — 1902. — 4.10-12.
18. Єфремов С. Літературно-критичні статті. К.: Либідь, 1993. 356 с.
19. Зверев А. Модернизм // Литературная энциклопедия терминов и понятий. М.: Интелвак, 2001. 567 с.
20. Иванов В.И. О Вагнере (1919) // Вестник театра. 1919. № 31 32. С. 8 9.
21. Кассу Ж. Гуманизм символистов // Энциклопедия символизма. Живопись. Графика и скульптура. Литература. Музыка. М.: Республика, 1998. 427 с.
22. Кобилянська Ольга. Твори: В 5 т. — К.: Радянський письменник, 1963. Т. 5.
23. Кобринська Н. Ніцшеанські мотиви // Діло. — 1907. — 4.128.
24. Козак Б. До історії постановок драми „Сонце Руїни” Василя Пачовського // Мистецтвознавство України. Вип. 1. К.: Спалах, 2000. С. 211 220.
25. Косач-Кривинюк О. Леся Українка: Хронологія життя і творчості. — Нью-Йорк, 1970.
26. Кухар Р. Етюди драматичної творчості Лесі Українки на тлі європейських теорій драми. Дисертація на здобуття наукового ступеня д-ра філософії. Нюбург-Ню Йорк, 1956. 101 с.
27. Лосев А. Модернизм и современные ему течения. Контекст 1972: Литературно-теоретические исследования. М., 1990.
28. Луцький О. Молода Муза // Діло. — 1907. — № 4.
29. Манн Т. Страдания и величие Рихарда Вагнера / Томас Манн. Собр. сочинений в 10-ти томах. М., 1961. Т. 10.
30. Метерлинк М. Полное собрание сочинений: В 6 томах. М., 1905. Т. 3.
31. Михайлов А. Из лекций (14 декабря 1993 года) // Михайлов А. Обратный перевод. Русская и западноевропейская культура: проблемы взаимосвязей. М.: Языки русской культуры, 1994. 750 с.
32. Міщенко Л. Секрети поетичного театру Лесі Українки // Українське літературознавство. 1995. Вип.61. С. 3 11.
33. Ницше Ф. Сочинения: В 2 томах. М.: Мысль, 1990. Т. 2.
34. Пахльовська О. Українська літературна цивілізація. Автореф. дис. ... д. філол. наук. К., 2000.
35. Петров В. Лісова пісня // Українка Леся. Твори. Книгоспілка, 1930. Т. VIII.
36. Rosenthal Bernice Glalzer. A New Word for a New Myth // Peter Barta (ed.). The European Foundation of Russian Modernism. Lewiston, NY, 1991. P. 219 249.
37. Свербилова Т. Драматургія / Історія української літератури ХХ століття: У 2-х кн. Кн. 1: Перша половина ХХ ст. К.: Либідь, 1998. 423 с.
38. Сріблянський М. Вступ / Куммер Ф. Зміна літературних поколіннів. К., 1911.
39. Сріблянський М. Етюди про футуризм // Українська хата. — 1914. — № 6.
40. Сріблянський М. На великім шляху: Про письменство наше в 1909 році // Українська хата. — 1910. — № 1.
41. Товкачевський А. Наука й життя // Українська хата. — 1910. — № 4.
42. Товкачевський А. Проблема культури // Українська хата. — 1912. — № 1.
43. Толмачев В.М. В борьбе за великого незнакомца”. Послесловие / Нордау Макс. Вырождение. М.: Наука, 1995.
44. Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. К.: Рад. письменник, 1977. Т. 12.
45. Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. К.: Рад. письменник, 1977. Т. 8.
46. Франко І. З останніх десятиліть ХІХ в. ЛНВ. 1901. Т. ХV. Кн. 9.
47. Франко І. Зібрання творів у 50-ти томах. К., 1977. Т. 33.
48. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — К., 1981. — Т. 29.
49. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — К., 1981. — Т. 31.
50. Хороб С. Українська модерна драма кінця ХІХ початку ХХ століття (Неоромантизм, символізм, експресіонізм). Івано-Франківськ: Плай, 2002. 412 с.
51. Энциклопедия символизма: Живопись, графика и скульптура. Литература. Музыка. М., 1998.
52. Ясперс К. Ницше и христианство. — М., 1994.

РОЗДІЛ ІІ

1. Бахтин Н.М. Ницше и музыка // Бахтин Н.М. Из жизни идей. Статьи. Эссе. Диалоги. М.: Лабиринт, 1995.
2. Белый А. Театр и современная драма // Белый А. Символизм как миропонимание. М.: Республика, 1994. 528 с.
3. Берковський Н. Романтизм в Германии. Спб.: Азбука-классики, 2001. 512 с.
4. Блок А.А. Искусство и революция // Блок А.А. Собр. соч. М.-Л.: Сов. писатель, 1962. Т. VI.
5. Гиппиус З. Отрывочное. О Сологубе // Воспоминания о серебряном веке (Сост. В. Крейд). М.: Республика, 1993.
6. Голубєва З.С. Іван Кочерга. Нарис життя і творчості. К.: Дніпро. 1981. 191 с.
7. Добренко Є. Формовка советского писателя. СПб.: Акад. проект, 1999. 557 с.
8. История всемирной литературы. В 9 т. М.: Наука, 1994. Т. 8. 845 с.
9. Карельський А. Сказки и правда Гофмана // Гофман Э.Т.А. Новеллы. М.: Правда, 1991.
10. Керлот Х.Э. Словарь символов. М.: Refl-book, 1994. 603 с.
11. Кочерга І. Драматичні твори. К.: Наукова думка, 1989. 733 с.
12. Кочерга І. Твори у 3-х томах. К.: Радянський письменник, 1964. Т. 1. 528 с.
13. Кузякіна Н. Драматург Іван Кочерга. К.: Радянський письменник, 1968. 259 с.
14. Лотман Ю. Театр и театральность в строе культуры начала ХІХ века // Лотман Ю. Об искусстве. Структура художественного текста. Семиотика кино и проблемы киноэстетики. Статьи. Заметки. Выступления. СПб.: Искусство, 1998. 702 с.
15. Наливайко Д.С. Искусство: направления, течения, стили. К.: Мистецтво, 1981.
16. Нямцу А.Е. Закономерности переосмысления традиционных сюжетов в литературе (Сюжет о Фаусте в русской советской драматургии). Автореф. диссертации канд. филол. наук. К., 1985.
17. Плохотнюк Т.Г. Условно-аллегорическая мелодрама 20-х гг. // Проблемы метода и жанра. Вып. 16. Томск: Изд-во Томского ун-та, 1990. 302 с.
18. Пропп В. Фольклор и действительность. М.: Наука, 1976.
19. Рицци Д. Рихард Вагнер в русском символизме // Серебряный век в России. Избранные страницы. М.: Радикс, 1983. 340 с.
20. Рукописний відділ Інституту літератури ім. Г.Т.Шевченка АН УРСР, фонд 10.03, арх. 181.
21. Турчин В. Театральная концепция В.В.Кандинского // Русский авангард 1910 1920-х годов и театр. СПб.: „ДБ”, 2000. 405 с.
22. Хайдеггер М. Гельдерлин и сущность поэзии // Логос. 1999. № 1.
23. Шоу Б. Из квинтэссенции Ибсенизма” // Шоу Б. О драме и театре. М.: Изд-во иностр. лит-ры, 1963. 640 с.
24. Энциклопедия символизма. Живопись, графика и скульптура. Литература. Музыка. М.: Республика, 1999. 429 с.

РОЗДІЛ ІІІ

1. Аверинцев С. К уяснению смысла надписи над конхой центральной абсиды Софии Киевской // Древнерусское искусство: Художественная культура домонгольской Руси. М.: Наука, 1972. 450 с.
2. Антологія модерної української драми / Ред., упоряд. і автор вступ. статей Лариса М.Л. Залеська-Онишкевич. Київ Едмонтон Торонто, 1998.
3. Бабенко Л.Г. Лингвистический анализ художественного текста. Теория и практика. М.: Флинта: Наука, 2003.
4. Бахтин М. К эстетике слова // Контекст 1973. М.: Наука, 1974.
5. Бахтин М. Проблемы поэтики Ф.Достоевского. М.: Худ. лит., 1972.
6. Белый А. Символизм как миропонимание. М.: Республіка, 1994. 526 с.
7. Бергсон А. Опыт о непосредственных данных сознания / Бергсон А. Собр. сочинений в четырех т. М.: Московский клуб, 1992. Т. 1.
8. Бердяев Н. О назначении человека. М.: ТЭРРА, 1998. 384 с.
9. Бердяев Н. Вечность и время // Вестник РХД. М., 1998.
10. Веселовский А. Историческая поэтика. Л.: Худ. лит., 1940. 647 с.
11. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. М.: Наука, 1981.
12. Грешных В. Художественная проза немецких романтиков: формы выражения духа. Автореф. дис. д. филол. наук. М., 2001.
13. Гройс Б. Утопия и обман. М.: Знак, 1993. 374 с.
14. Гугнин А.А. Магический реализм в контексте литературы и искусства ХХ века: Феномен и некоторые пути осмысления. М., 1998.
15. Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. М., 1972.
16. Данилова И. Альберти и Флоренция. М., 1997.
17. Дубе Вольф Дитер. Живопись и графика // Энциклопедия экспрессионизма. Живопись и графика. Скульптура. Архитектура. Литература. Драматургия. Театр. Кино. Музыка. М.: Республика, 2003.
18. Жолковский А., Щеглов Ю. Работы по поэтике выразительности: Инварианты Тема Приёмы Текст. М.: Прогресс, 1996. 343 с.
19. Золотова Г.А. Время в мире и в тексте. // Категоризация мира: пространство и время. М., 1997.
20. Иванов Вяч. О взаимоотношениях символизма, предсимволизма и постсимволизма в русской литературе и культуре конца ХІХ начала ХХ века // Иванов Вяч. Избранные труды по семиотике и истории культуры. Т.ІІ. Статьи о русской культуре. М.: Языки русской культуры, 2000. 880 с.
21. Искусство в ситуации циклов смены. М.: Наука, 2002. 467 с.
22. Искусство и наука об искусстве в переходные периоды истории культуры. М.: (б/и), 2000. 398 с.
23. Кочерга І. Драматичні твори. К.: Наукова думка, 1989. 733 с.
24. Кочерга І. Твори: В 3-х т. К.: Держлітвидав, 1956. Т. 1.
25. Кузякіна Н. Драматург Іван Кочерга. К.: Рад. письменник, 1968.
26. Левінас Е. Між нами: Дослідження. Думки про іншого: Пер. з фр. К.: Дух і літера; Задрага, 1999. 291 с.
27. Лосев А.Ф. Античная философия истории М.: Мысль, 1977.
28. Махов А. Музыкальность // Литературная энциклопедия терминов и понятий. М.: ИНТЕЛВАК, 2001.
29. Мерло-Понті М. Феноменологія сприйняття / Пер. з фр. К.: Український Центр духовної культури, 2001. 552 с.
30. Наривская В.Д. Метаморфозы художественного сознания А.Довженко: От экспрессионизма к магическому реализму // Проблемы истории литературы. Сборник статей. Выпуск 15. Москва Новополоцк, 2002. С. 223 230.
31. Ницше Ф. Сочинения в двух томах. М.: Мысль, 1990. Т. 2. С. 6 237.
32. Ортега-и-Гассет Х. Возникновение философии // Что такое философия? М.: Наука, 1991. 408 с.
33. Психология индивидуального и группового субъекта / Под ред. А.В.Брушминского, М.И.Воловиковой. М., 2002.
34. Roh F. Nachexpressionismus Magischer Realismus. Probleme der neuesten europäischen Malerei. Leipzig, 1925, 1958.
35. Смирнов И.П. Исторический авангард” как подсистема постсимволистской культуры / Смирнов И.П. Мегаистория. К исторической типологии культуры. М.: Аграф, 2000.
36. Сучкова Г. Г. Социальное время и проблемы его освоения // Философские науки. 1988. № 6.
37. Фейгина Е. Образ Флоренции у Т.Манна // Литература ХХ века: итоги и перспективы изучения. Материалы Первых Андреевских чтений. М., 2003.
38. Філософія: Підручник / Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. та ін. К.: Либідь, 2001. 408 с.
39. Хайдеггер М. Время и бытие. Статьи и выступления. М.: Республика, 1993. 448 с.
40. Хализев В.Е. Драма как род литературы. Поэтика, генезис, функционирование. М.: МГУ, 1986. 262 с.
41. Хёйзинга Й. Осень средневековья. М.: Наука, 1988. 539 с.
42. Чернейко Л.О. Лингвофилософский анализ абстрактного имени. М.: Наука, 1997. 236 с.
43. Шварц Т. От Шопенгауэра к Хайдеггеру. М.: Наука, 1964.
44. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 2. Всемирно-исторические перспективы. М.: Мысль, 1998. 606 с.
45. Эстетика немецких романтиков. М.: Искусство, 1987. 736 с.
46. Яблоков Е. Художественный мир Михаила Булгакова. М.: Языки славянской культуры, 2001. 424 с.
47. Яковлева Е.С. Фрагменты русской языковой картины мира: модели пространства, времени и восприятия. М., 1994.
48. Аникст А. Теория драмы от Гегеля до Маркса. М.: Наука, 1983. 288 с.
49. Бахтин М. Литературно-критические статьи. М.: Худ. литература, 1986. 543 с.
50. Дем’янівсь