СТИЛЕТВОРЧІ ФУНКЦІЇ МІФО-РИТУАЛЬНИХ ФОРМ У ПОЕЗІЇ ВІСІМДЕСЯТНИКІВ ( В. ГЕРАСИМ’ЮК, І. РИМАРУК, І. МАЛКОВИЧ )

brief description

Національний університет
Києво-Могилянська академія”

На правах рукопису

БОРИСЮК ІРИНА ВАСИЛІВНА

УДК 821.161.2.09

СТИЛЕТВОРЧІ ФУНКЦІЇ МІФО-РИТУАЛЬНИХ ФОРМ
У ПОЕЗІЇ ВІСІМДЕСЯТНИКІВ
( В. ГЕРАСИМ’ЮК, І. РИМАРУК, І. МАЛКОВИЧ )

10. 01. 01 — українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Моренець Володимир Пилипович,
доктор філологічних наук, професор

Київ — 2006

ЗМІСТ

Вступ........................................................................................................................ 3
Розділ 1. Функція моделі ініціального ритуалу у формуванні структури й образної системи поетичного тексту в поезії вісімдесятників.......................... 33
1.1.Ініціація: досвід смерті, любові, пізнання........................................... 34
1.2. Ініціальний міф..................................................................................... 48
1.3. Ініціація як модель зміни: творення образу раю............................... 56
1.4. Ініціальні випробування: символіка дороги...................................... 64
1.5. Ініціація: досвід другого народження................................................ 70
Розділ 2. Ерос — космос: актуалізація міфо-ритуальної парадигми та її стилетворча функція у поезії вісімдесятників.................................................... 81
2.1. Космічні ієрогамії................................................................................. 81
2.2.Жінка між світами: аспекти медіальності........................................... 93
2.3. Богиня-Мати....................................................................................... 108
Розділ 3. Символіка смерті: танатичний код як складова поетики вісімдесятників.................................................................................................... 129
3.1. Богиня життя і смерті......................................................................... 129
3.2. Еротика смерті.................................................................................... 143
3.3. Моделювання чужого” простору: непам’ять, немовленість, порожнеча...................... ........................................................................... 159
Висновки.............................................................................................................. 178
Список використаних джерел............................................................................ 191

ВСТУП

Поезія вісімдесятників посідає особливе місце у літературному процесі останньої третини ХХ сторіччя. Унікальність цього поетичного покоління полягає в тому, що воно рішуче пориває з естетичною системою, основою якої була тотальна детермінованість мистецтва, виражена у тому, що поезія невідривно вслухалась у свою епоху й апелювала до неї як до мірила істинності думок і почувань [176, с. 167]”. Дослідники відзначають знаменну трансформацію художньої свідомості”, пов’язану з відходом у минуле естетики соцреалізму [176, с. 166]”, адже криза суспільної свідомості на початку 80-х поставила під сумнів верховенство загальносуспільного над особистим, оскільки творений десятиліттями образ світу, спосіб його сприймання і тлумачення виявилися розламаними, ущербними, хоч і утверджувалися як універсальні [176, с. 167]”. Це вивільнення поезії не лише з-під влади заданої (обов’язкової) тематики і проблематики, а й влади загальних ідей, акцептованого добою трибу мислення [176, с. 167]” відбувається не через полеміку, не через протистояння або відверту опозиційність ідей, а через послідовне усунення соцреалістичної поетики зі сфери поетичного мислення і мовлення.
Найважливіша зміна заторкує філософське та естетичне підґрунтя поезії. Спільним знаменником, спільним ідейно-проблемним стрижнем” загалом різноманітної, представленої різними стильовими взірцями поезії вісімдесятників М.Рябчук називає пошук національної, родової, особистої ідентичності, пошук на різних рівнях — починаючи з прямих історико-культурологічних екскурсів у різні шари минулого і завершуючи значно складнішими, опосередкованими заглибленнями в особливості національної психіки, національного мислення, мовлення, фольклорно-міфологічної метафорики й ідіоматики, національного ландшафту, зрештою, а, точніше — того Космо-Психо-Логосу, ідентифікацією якого ось уже друге століття займається українська поезія [225, с. 1]”. Усвідомлення традиції, прагнення відчути її, розшифрувати, як відчуває у собі людина свій родовід [95, с. 138]”, є, на думку М.Ільницького, однією з визначальних рис поезії цього покоління.
Позначена доцентровістю поетичного світу та гостротою рефлексії, лірика вісімдесятників не тільки дедалі більше увиразнює в поезії суб’єкт мовлення, а й обдаровує його подосі незвіданими глибинами родової пам’яті, доступаючись до невербальної архаїки ритуалу [168, с. 21-80]. Відбувається оновлення світоглядно-естетичної моделі, посилення морально-етичного начала, загострення екзистенційних мотивів, а також перехід від знаменитих ТАК” і НІ” та проклятих ЩО РОБИТИ” і ХТО ВИНЕН?” до універсальних питань буття [23, с. 135]”. Саме пошуки гармонії зі світом у собі й із собою у світі”, — зазначає Л.Тарнашинська, — зумовили, з одного боку, пошук вісімдесятниками своїх пракоренів”, а з другого — потяг до трансцендентного, Божественного [244, с. 29]”. У ліриці вісімдесятих посилюється особистісне начало, актуалізуються онтологічні й екзистенційні мотиви [93, с. 10-63].
Н.Білоцерківець відзначає особливий онтологічний” характер цієї поезії, відчуття плинності як історичного, так й індивідуального людського буття [17, с. 198]”. На думку В.Моренця, у 80-90 рішуче заявляє про себе індивідуальний ритм світосприймання, відмінний від загальносуспільного, народжуються твори, в яких духовний світ поета здобуває вищі ступені свободи й унезалежнюється від суспільної мети, в етичному плані стає рівновеликим цій меті [176, с. 169]”. Віднайдення себе і свого народу в історії через голову сучасності й попередніх поколінь” уможливлюється завдяки запереченню влади конкретної історії над особистістю, підпорядкованості власного часу життя загальносуспільному [176, с. 168]”, адже позірна свобода особистості в межах безсмертного загалу оберталася насправді всевладдям часу, що позбавлявся опонента [169, с. 173]”. Отже, виняткове прагнення ліричного я” чути себе частиною великого буттєвого потоку, чути історичну покликаність особистості і людську, конкретно-чуттєву сутність історії [169, с. 173]”, яка сприймається як надособистісний рух сущого, а не як змножений рух особистісних світів [169, с. 173]”, на противагу естетичному канону соцреалізму, зумовлюється радикальною зміною світоглядної моделі.
Основний масив текстів, на який ми спираємось у нашому дослідженні, складається з поезій вісімдесятників В.Герасим’юка, І.Римарука, І.Малковича, І.Маленького. Проте, задля повнішого висвітлення всіх аспектів нашої дисертаційної роботи, ми звератаємось і до зразків лірики тих поетів старшого покоління, котрі сутнісно, фактом власних філософсько-естетичних уподобань, належать до вісімдесятницької поетичної моделі — йдеться про представників Київської школи В.Голобородька, В.Кордуна і М.Воробйова. Такий добір імен зумовлений тим, що вісімдесятництво як явище не вичерпується власне вісімдесятими роками, а починається набагато раніше і закінчується пізніше, адже все, що розповилось у вісімдесятих і вилилось у могутню хвилю вісімдесятників, концептуально започатковувалося на краєчку відлиги” [177, с. 23]. О.Никанорова зазначає, що такі поети, як В.Забаштанський, І.Жиленко, П.Мовчан, В.Кордун, М.Воробйов, С.Йовенко за природою свого таланту” не належать до покоління шістдесятників, хоча й дебютували у 60-х роках [195, с. 188].
Сам принцип, за яким у літературі формувалося поетичне покоління вісімдесятників”, — зауважує В.Моренець у рецензії на впорядковану І.Римаруком антологію Вісімдесятники”, — не хронологічний, а духовний, бо сюди потрапили, крім дебютантів, і старші поети — Т.Мельничук, В.Кордун, В.Рубан та інші — безпритульні блукальці 60-70-х літ, які на рідну літературну арену пробилися тільки наприкінці минулого вже десятиліття [171, с. 5]”. Отже, йдеться не про молоду”, а про нову українську поезію”, справді нову поезію, яка зреклася пут ідеологічних штампів і санкціонованих напівправд, яка сягла нової міри духовної свободи, параметрованої гуманістичними принципами і моральними нормами народу, що не хоче й не мусить розчинятись у будь-якій епохальній спільності” [171, с. 5]”.
Власне кажучи, безпритульними блукальцями” в літературі можна назвати і поетів Київської школи, адже після блискучих дебютних публікацій 60-х років поезія В.Кордуна, В.Голобородька й М.Воробйова стала реальним чинником літературного процесу лише у 80-ті роки, тобто вони вийшли на широку літературну арену разом із вісімдесятниками. Жоден із названих поетів до середини 80-х не мав офіційно виданої збірки, не рахуючи самвидавівських збірок. Готовий тираж книги В.Голобородька Летюче віконце” у 1966 році було порізано на макулатуру, і лише кількома роками пізніше книгу під тією ж назвою, але доповнену іншими самвидавівськими збірками, було видано в Парижі [116, с. 11]. Доля поетів Київської школи складалася так, що вони до 80-х років (у 1982 році відбувся повторний дебют В.Кордуна в журналі Україна”) залишалися непочутими”, тобто неприсутніми в літературі.
Попри осібність і своєрідність поетів Київської школи, яких називали і постшістдесятниками” (як зауважує В.Моренець, їх радше можна назвати нешістдесятниками, оскільки явище Київської школи перебуває обік шістдесятництва і прямо кореспондує з домінантами європейської поетичної традиції [177, с. 27]” ), і сімдесятниками”, їхня поезія тяжіє до вісімдесятництва з його високою інтелектуальністю, моральною напругою, національною органічністю і високою культурою слова. Адже вісімдесятники прийшли з вірою в докорінність світоглядних змін, у вироблення нових морально-філософських, ба навіть ідейно-естетичних орієнтацій [171, с. 5]”. Спорідненість вісімдесятників із поетами Київської школи М.Ільницький вбачає у настанові на розширення семантично-емоційних меж слова, його виражальних можливостей [94, с. 188]”.
Більше того, окреслені В.Кордуном філософсько-естетичні засади творчості поетів Київської школи можна віднести і до поезії власне вісімдесятників В.Герасим’юка, І.Римарука, І.Малковича та багатьох інших. Згадаймо, у числі творчих принципів поетів Київської школи В.Кордун називає такі: повернення до найпервісніших елементів і структур української міфологічної свідомості; спроби трансформації давнього міфологічного мислення в образах новітньої поезії, що спирається на новітню українську та західноєвропейську філософію і психологію, повернення у поетичному творенні до лексичних прапервнів, що є головними серед найважливіших семантичних гнізд, розвинення цих лексичних прапервнів до конкретних символів через активізацію народно-поетичних уявлень та смислових відтінків; зосередження поетичної уваги насамперед на природі, людині і всесвітові, причому сама людина розглядається як рівновелика до інших складових світу: трави, води, землі, сонця тощо, — вона не виступає на передній план зі своїми суспільно-побутовими проблемами, натомість розгортаються трансцендентні мотиви, у поезії відчутна присутність божественного, живої магії слова; органічність творення — вірш ніби сам по собі мусить доростати до власних меж, бути цілковито органічним; автор не поціновує своїх почуттів, а також вчинків своїх та інших людей, нічого не декларуючи; певна недомовленість, розрахована на духовну співтворчість читача, спроба викликати читача на акт поетичного співтворення чи дотворення поезії у його свідомості; відсутність дискурсивної мови; пошук і повернення до життя давньої поетичної традиції, глибшої і давнішої за привнесену в Україну традицію силабо-тонічного римованого віршування, — а звідси вихід на своєрідний український вільний вірш, отже, й застосування верлібра як принципу творення поезії [116, с. 15-16]”.
Проте найістотнішим у питанні параметрування такого феномену української літератури, як вісімдесятництво, є навіть не виявлення спільних для дебютантів 80-х років і поетів Київської школи творчих принципів, а, як зауважує В.Моренець, наріжне для всієї української літератури протиставлення рустикальності (див. [181] ) й модерності [178, с. 13], адже кожний сплеск ідеї мистецтва для мистецтва” в літературі ХІХ-ХХ ст. був відповіддю на утилітарні запити суспільства, на прагнення підпорядкувати художню творчість конкретним сьогоденним потребам народу [177, с. 20-21]”. У творчості поетів Київської школи та їхніх молодших сучасників ідеться про рішуче посилення етичного начала через десоціологізацію поезії [177, с. 26]”, через її переакцентацію з ідеологічно-дидактичних начал на естетичні, що мало принципове гуманістичне значення [177, с. 22]”.
Моральна напруга лірики вісімдесятнків пов’язана з духовними пошуками покоління, яке, відштовхуючись від космічних” шістдесятих, заглиблюється в унікальність мікрокосму людської душі: відбувається інверсія руху думки від вперед і назовні” до назад і вглиб”. Таке перетворення зумовлене загальними тенденціями розвитку жанру, на яких варто зупинитися докладніше. Як зазначає М.Ільницький, відбувається зміна поколінь, яка, проте, не означає розриву, а переконливо демонструє творчу спадкоємність [92, с. 4]”. Тяжіння до новаторства, складна метафорика, інтелектуалізація лірики споріднюють поезію вісімдесятників із поезією шістдесятників, а філософічність, концептуальність, історизм зближують її з поезією 70-х років [94, с. 188].
М. Ільницький зауважує, що початок шістдесятих приніс у поезію голос інтелекту, реалії космічно-індустріальної доби, що стали предметною фактурою образності: від ставлення до світу, погляду на нього до мікроструктури художнього образу [95, с. 135]”. Як зазначає Ю.Ковалів, новаторство шістдесятників було природним... поставало як діалектичне продовження минулого в сучасному”, адже збігалося з третім цвітінням М.Рильського, М.Бажана, Л.Первомайського, А.Малишка [108, с. 90]”. Лірика шістдесятих демонструє символізацію філософських та моральних категорій, пошук глобального образу, зумовлений космізацією” людини, її укрупненням [92, с. 6]. Освоєння нових тематичних обширів”, — зазначає М.Ільницький, — призводило до появи нової образності, нового стику граней речей і понять”, що на формальному рівні виявлялось у застосуванні прийому так званої віддаленої асоціативності, у творенні ускладненої метафори (лірика І.Драча) [92, с. 11]”.
Однак небезпека гіпертрофізації ліричного героя і розмитості образу”, а також протест проти космізму” і новаторства” як данини моді [92, с. 15]” зумовили повернення поезії до традицій (вельми характерно, що гасло ad fontes” належало найбільшому новаторові” І. Драчу [93, с. 114] ). Від середини 60-х років відбувається стишення голосу” таких митців, як І.Драч, М.Вінграновський, Л.Костенко, Д.Павличко [93, с. 74-75]. Літературна трансформація фольклорної образності й символіки, посилення історизму художнього мислення проявляється у творчості поетів другої хвилі” шістдесятих (Р.Лубківський, Б.Нечерда, І.Жиленко, П.Мовчан, Л.Скирда) [93, с. 116]. Поезія 70-х демонструє зміну кута зору від планетарної глобальності до земної локації [95, с. 137]”, тяжіє до соціально-історичної конкретності, точності образних асоціацій [93, с. 173], філософської багатовимірності образу [91, с. 101], переходить від космічних” пристрастей до морально-філософської проблематики конкретного людського буття [91, с. 135]”. Ю.Ковалів відзначає інтонаційну стриманість, внутрішню зосередженість поезії 70-х (В.Затуливітер, Л.Талалай) [108, с. 100].
Коли характеризувати спрямування руху поезії від початку 60-х до початку 80-х”, — зазначає М.Ільницький, — то однією з особливо прикметних ознак цього руху є перехід від романтичної символіки до конкретної життєвої наповненості картин і образів, що зумовлює звуження кута зору” — від широких площин до мікрообразу, від метафори глобальної до точності й об’ємності бачення. Але при цьому зовнішнє ущільнення” йшло в парі з розширенням і поглибленням внутрішньої перспективи, об’ємності, смислової місткості [93, с. 200-201]”. Отже, характерне для лірики вісімдесятників освоєння духовного простору зсередини [166, с. 125]” починають ще поети-шістдесятники, а продовжують тихі” поети сімдесятих, натурфілософська лірика яких тяжіє до простоти, традицій, вічних” тем і образів [95, с. 135]”.
Найприкметнішими рисами поетики вісімдесятників, що їх відзначають чи не всі дослідники, зокрема М.Ільницький, Н.Зборовська, Ю.Ковалів, О.Никанорова, А.Макаров, В.Моренець, М.Рябчук, Е.Соловей, Т.Салига та інші, є культурологічність (ремінісцентність, книжність”, філологічність”) лірики, її інтелектуалізація, філософічність, концептуальність, метафоричність, історизм, зосередженість на етичній проблематиці.
Є.Нахлік зазначає, що метафоричний спалах” в українській поезії 80-х років зумовлений внутрішнім саморухом літератури”, який передбачав посилення умовно-символічного відображення дійсності, певною мірою на противагу автологічній поетичній традиції, організуючим центром якої був зримий образ ліричного героя — небуденної особистості зі своєрідною та водночас типовою долею та цілісним характером [191, с. 15-18]”. Натомість метафоричну” лірику характеризує тяжіння до символічного, алегоричного відображення дійсності, літературних алюзій, розмитість образу ліричного героя в його традиційному розумінні [191, с. 15]. Ю.Ковалів наголошує, що в 60-ті, а згодом й у 80-ті роки відбувається переміщення умовноасоціативних форм із периферії, де вони перебували у 30—50-ті роки, до центру літературного процесу [108, с. 84].
Притчево-метафоричний стиль вісімдесятників”, — зауважує Є.Нахлік, — має своє коріння в українській космічно-універсальній”, символіко-алегоричній поезії 10-20-х років ХХ ст. [191, с. 18]” та в поезії шістдесятників, зосібна І.Драча. На це вказує і Т.Салига, зазначаючи, наприклад, що розширена метафоричність В. Кордуна починається зі складної метафорики І.Драча [226, с. 13]”. Вісімдесятники, як свого часу шістдесятники, активно оновлюють поетичний словник, актуалізують звукові, синтаксичні та семантичні аспекти поетичного мовлення, демонструють розмаїту техніку версифікації [91, с. 136]. Як зазначає О.Никанорова, поети-вісімдесятники охоче вдаються до сугестивної образності, зокрема, до фантомної” образності сну, видіння, фантасмагорії, тяжіють до сугестії, імпресіоністичних штрихів і мазків [195, с. 213].
Філологічність” споріднює покоління вісімдесятників із поколінням шістдесятників [94, с. 188]. Як зазначає О.Никанорова, проблеми інтелектуальності поезії дискутувались як у 60-х, так й у 80-х роках [195, с. 200]”. Перетканість поезії вісімдесятих культурологічною” тематикою й літературно-мистецькими алюзіями [195, с. 192], широкі асоціативні заглиблення, запрошення читача до активного інтелектуально-емоційного співтворення [91, с. 136]”, сприйняття культури як факту життя [96, с. 10]” — це продовження традиції, пов’язаної у ХХ ст. з іменами неокласиків, поетів празького та варшавського кола, М.Бажана, В.Стуса, шістдесятників та багатьох інших. Крім того, поезія вісімдесятників та представників Київської школи також може розглядатись у контексті європейської модерної поезії, а особливо її французьких представників — П.Елюара, Р.Шара, Л.Арагона, С.-Ж.Перса, А.Мішо (тенденція до універсалізації смислів, тяжіння до епічних форм, закодованість образів, почасти герметизація мови) [110, с. 52]. Вісімдесятники розглиблюють фольклорне підгрунтя шістдесятих, відкриваючи для себе не лише раннього П. Тичину, а також Є.Плужника, В.Свідзинського, Б.-І.Антонича, а й міф та безсловесну магію обрядового жесту.
Варто пригадати, що неокласики вперше в історії національного письменства виробляють і становчо закріплюють в естетичній свідомості матрицю літературної міфологізації реальної дійсності, що нею широко і вільно користуватимуться всі їхні наступники, наповнюючи цю матрицю бажаним змістом [180, с. 244-245]”. Адже річ у тому, що модерна пропозиція неокласиків щонайменше на півстоліття лишається в історичному сховищі” і стає активним чинником формування поетичного дискурсу аж у 80-ті роки, коли на авансцену жанру виступає нове, філологічне” покоління поетів”, коли класицистична стилістика і пафос нарешті стають дієвими складниками іншої поетики, основаної на відкритому діалозі зі своїм сучасником [180, с. 236-237]”.
Надзвичайно важливим є те, що саме неокласики освоїли і передали у спадок пражанам” зброю міфологічного відбиття повсякчас щезаючої в минулому конкретики сьогодення”, адже сама міфологічна матриця, яку ці останні наповнили героїкою княжої доби (О.Лятуринська, Ю.Дараган), козацького бароко (О.Стефанович, Ю.Липа), а у випадку Є.Маланюка — духом еллінізму... була виплавлена в ідейно-стильових тиглях українського неокласицизму [180, с. 245]”. Саме у площині національного історіософського міфу, структурний каркас якого належить неокласикам, а смислове наповнення — пражанам”, зримо простежується генетичний зв’язок цих двох поетичних масивів [180, с. 245-246]”, адже витворення й доглибна розбудова національного історіософського міфу України” були технічно започатковані неокласиками, але посутньо зреалізовані пражанами” та варшавським колом поетів [180, с. 290]”.
Ідеться про те, що духовна спадкоємність вісімдесятників щодо покоління пражан” полягає у тому, що поети-вісімдесятники через безілюзійно потрактовану сучасність почали розгортати національний міф у майбутнє [179, с. 51]”. Україномовна вербалізація” історії, ”практичне творення власної української ретроспекції і перспективи тут і тепер” [180, с. 291], започатковані пражанами” та поетами варшавського кола, відлунюють і в поезії І.Малковича (як трипільські, скіфські та давньоруські сюжети), В.Герасим’юка (зреалізовані як проживання” історії в поезії, присвяченій боротьбі опришків та вояків УПА) та В.Кордуна (історіософські медитації). Варто також згадати про провіденційну суголосність поезії вісімдесятників ліриці В.Стуса, М.Бажана, І.Калинця, І.Драча, М.Вінграновського та інших поетів, що свідчить про широкий літературний контекст та про іманентну тяглість модерної української поезії 80-х ХХ ст.
Вісімдесятники повстають проти ідеології заангажованості мистецтва у волю влади, на противагу історико-політичній риториці утверджуючи, як зазначає М.Ільницький, внутрішній історизм [95, с. 137]”, який полягає не тільки у зверненні до праджерел мови і культури свого народу, а й в усвідомленні себе частиною вічного і безперервного роду. Йдеться про зчеплення одиничної людської екзистенції з тяглим буттям етносу через використання в індивідуальних образних структурах імпліцитних національних архетипів”, адже слово, при всій своїй індивідуальній неповторності, виявляє глибоку закоріненість у надрах національного буття [110, с. 53]”.
Індивідуальне лірика вісімдесятників уміщує в контекст національного, родового, народного [95, с. 140]. Тому особливої ваги набуває в поезії вісімдесятнків мотив пам’яті, й не лише особистої, а й родової, генетичної перед-пам’яті” [94, с. 185-186]. За слушним зауваженням В.Колесник, у цій поезії засвідчено автентичну (живу”, за Гадамером), традицію, що розуміється не як певний тип ставлення до минулого, а як онтологічну присутність минулого в сучасному до рефлексивного усвідомлення цієї присутності”, традицію, яка являє собою відкриту смислову систему [110, с. 54-55]”. Відтак індивідуальна участь у традиції забезпечує не просто її тривання, а й прирощення буття [110, с. 57]”.
Власне, тема вростання в історію, створення образу історії актуалізується вже у зв’язку з другим прочитанням війни” (П.Воронько, І.Муратов) [90, с. 42], із появою українського химерного (Козацькому роду нема переводу” О.Ільченка, Лебедина зграя” В.Земляка, Ірій” В.Дрозда та ін.) й історичного роману початку 80-х років (Роксолана” П.Загребельного, Вода з каменю” Р.Іваничука та ін.) [93, с. 55]. Посилення історизму художнього мислення, інтерес до проблем історичної пам’яті, зв’язку часів зростає в поезії від середини 60-х років та посилюється в 70-80-ті [93, с. 116]. У поезії 70-80-х років досить поширеним стає діахронний принцип композиційної побудови творів, що передбачає взаємодію, стикування різних часових площин і дозволяє вибудувати нову перспективу бачення [91, с. 72].
Актуальним для вісімдесятників є не тільки мотив родової пам’яті, історичного зв’язку, нерозривності поколінь, коли спалахи тисячолітньої пам’яті оживають, неначе спогади недалеких подій”, а й мотив пам’яті природи в людині” [95, с. 139], усвідомлення своєї включеності у біокосмічні ритми [95, с. 140]. Слід сказати, що в цьому вісімдесятники продовжують традицію, започатковану П.Тичиною, М.Рильським, А.Малишком, В.Мисиком, Д.Павличком, М.Вінграновським та багатьма іншими. З мотивом розчинення людського у природному та одухотворення природи пов’язане відлуння у поезії вісімдесятників голосу Б.-І.Антонича [96, с. 29]. М.Рябчук відзначає актуальність мотиву часоплину, пов’язаного із переживанням органічної єдності зі світом природи [223, с. 112]”, драматизму проминання і належності до вічності, а також розуміння творчості як відчитування напам’ять свого і загальнонародного життя [220, с. 143]”. М.Ільницький наголошує, що в поезію 70-80-х знову приходить космос, але вже не як космічна тема, пов’язана з відбиттям літературою нових реалій життя, а як вияв кревного зрощення людини з усім сущим, як усвідомлення і прийняття закону вічного оновлення світу [96, с. 12-17]. Відповідно, в поезії актуалізується фольклорна космогонічна символіка [96, с. 12].
На думку М.Ільницького, поява у поезії 70-х екологічної проблематики, мотиву туги за первісною природою, оспівування гармонії природи, порушеної втручанням людини, є реакцією на мажорний тон поезії 50-х, яка рясніла одами, присвяченими індустріалізації села. Поезія 80-х зосереджується головним чином на проблемах екології душі”, невідповідності знання і морального принципу, втрати гармонії, пов’язаних із небезпеками цивілізації [91, с. 126-149]. На думку Л.Таран, екологічна проблематика перероджується на світоглядне питання принципово нового ставлення до світу [243, с. 16]”, адже неухильний процес відчуження людини від природи (і людини від людини) прямо пов’язаний із дезорієнтацією в царині духовних цінностей [243, с. 25]”.
Головна відмінність нової поетики, як уже було зазначено, полягає у її принциповій не-опонентності до соцреалістичної моделі, в усвідомленій світоглядно-філософській інакшості. Якщо шістдесятники так чи так підважували традиційну ідеологію, то вісімдесятники свідомо ігнорували соцреалістичну ідеологію, спростовуючи її не запереченням, а байдужістю. Вісімдесятники послідовно дистанціюються від суспільно-політичних реалій сьогодення, тоді як шістдесятники з ними полемізують [176, с. 168]. Ці складні процеси можна з відповідною мірою умовності уявити собі і так, що шістдесяті роки повернули українській поезії об’єкт осмислення (конкретну людину в реальній дійсності), а вісімдесяті-дев’яності — суб’єкт, індивідуум, із усією дарованою йому природою свободою морально-естетичного вибору в межах ноосфери і навіть за її мислимим краєм [176, с. 171]”.
У цьому сенсі поезія вісімдесятих є явищем цілісним, послідовним і глибоко осмисленим, яке логічно і природно виросло із феномену шістдесятництва, ним детерміноване і ним же спонукуване до інакшості”, — зауважує Л.Тарнашинська [244, с. 27]. Істотна відмінність полягає в тому, що зусилля шістдесятників були спрямовані на шалено-руйнівне вривання” в усталені канони і приписи, на декларування нової естетичної парадигми”, тоді як лірика вісімдесятників та поетів Київської школи покликана була нести не менш потужну енергію внутрішнього спокою [244, с. 28]”.
Вельми показовим є твердження В.Кордуна, котрий позиціонує новонароджену поезію” як опонентну до поезії шістдесятників. Замість політичної двозначності, до якої так часто вдавалися шістдесятники”, — зазначає В.Кордун, — у поезію вступив непідробний драматизм народного буття — саме буття, а не життя, бо життя має й певні тимчасові ознаки, не притаманні глибинній екзистенції народу. Замість номінативної народності робилася спроба відродження міфопоетичної свідомості; замість гри культурологічними реаліями, особливо з історії західноєвропейської цивілізації, саме називання яких мусило виконувати роль поліфункціональних образних рядів, був здійснений справжній поворот до первісної основи буття [116, с. 11]”.
Однак відмежування-відхрещування на рівні програм і маніфестів (до речі, формально соцреалістичне”, здійснюване за логікою тотального протиставлення, що далеко не в усьому відповідає дійсності) здебільшого скасовується засвідченою на рівні поетичної практики спадкоємністю літературної традиції. Адже поверненню у поетичному творенні до лексичних прапервнів... та розвиненню цих лексичних прапервнів до конкретних символів через активізацію народно-поетичних уявлень та смислових відтінків [116, с. 15-16]” у ліриці поетів Київської школи та вісімдесятників передують дивовижні фонетичні експерименти М.Вінграновського (див. нашу статтю [24, с. 44-48] ), П.Мовчана та І.Драча, а зосередженість на природі, людині і всесвітові [116, с. 15-16]” подибуємо в поезії Л.Талалая, І.Калинця, Т.Мельничука, пізніх” М.Вінграновського і Д.Павличка й інших. Власне кажучи, й повернення до найпервісніших елементів і структур української міфологічної свідомості [116, с. 15-16]” у ліриці зумовлене логікою власного внутрішнього розвитку жанру, відповідно до якої актуалізація міфо-ритуальних парадигм виявляється найбільш адекватним та ефективним прийомом. Звернення вісімдесятників до питомих міфологічних та ритуальних моделей є реакцією на всевладдя радянської новомови” з її спрямованістю на денаціоналізацію.
Проте, крім того, воно засвідчує опір не лише карикатурній бадьористості соцреалістичних текстів, а й позитивістській світоглядній моделі, стає реакцією інтуїтивно-емоційних спромог особистості на позитивістський культ ratio. Як зазначає В.Івашко, пошук нової мови поезією вісімдесятників не в останню чергу зумовлений трагічним переживанням розділеності макро- та мікросвітів [87, с. 149], усвідомленням нездатності понятійного розуму пояснити, систематизувати буття [87, с. 145], адже розум чітко окреслює людську особистість у минулому або майбутньому, але він неспроможний дати собі раду з теперішнім [87, с. 148]”. Отже, зречення феноменального світу в поезії вісімдесятників відбувається лише задля повернення до нього, але вже через паритетні, а не суб’єкт-об’єктні стосунки [87, с. 148]. Відтак, можна говорити про певну тенденцію, початки якої виявляються вже у творчості шістдесятників.
Коли ж спробувати найзагальніше окреслити відмінності, то поетична мова шістдесятих виростає з фольклорно-пісенної стихії, тоді як у ліриці вісімдесятих український фольклор представлений магічною (замовляння) та обрядовою поезією. Аналізуючи роль фольклору в поезії 60-х та 70-х років, М.Ільницький зазначає, що поезія шістдесятих, протиставляючи традиції фольклорної творчості тотальній апології космізму, послуговувалася прийомом стилізації, реставрувала фольклорні жанри, спиралася на ритмомелодику фольклору. Фольклорність поезії 70-х, зумовлена посиленням екзистенційної, онтологічної проблематики, є ширшою, універсальнішою, виниклою під впливом прози, яка взяла на озброєння фольклорну символіку та притчевість для концептуалізації задуму [96, с. 12]. Фольклорний образ набуває місткості філософської формули, що трактує драматизм людської долі як частку всесвітньої драми буття [96, с. 14]. Шістдесятники зосереджуються на універсальності тематики, а вісімдесятники виходять на особистісну універсальність міфо-ритуальних форм. Проте актуалізація міфо-ритуальних моделей відчутна вже у творчості шістдесятників — М.Вінграновського, Л.Костенко, І.Драча. Однак, коли у їхній поезії вона виявляється спонтанно і стихійно, то в поезії вісімдесятників актуалізація міфо-ритуальних моделей є засадничою і програмовою.
Проте, попри кревну спорідненість поезії вісімдесятників із поезією шістдесятників, не можна оминути і такий аспект, як плідність кризи. Те, що з поетичного мовлення вісімдесятників було усунуто будь-які елементи не тільки соцреалістичної поетики, а й полеміки із соцреалі

bibliography

ВИСНОВКИ

Як засвідчує проведене дослідження, покоління вісімдесятників досягає нових, подосі незнаних меж духовної і творчої свободи за реальних умов тотальної несвободи. Оте цілковите звільнення відбувається як творення недотичного, відміного, інакшого, паралельного світу і мови, де не лишається місця ані конформізму, ані зведенню рахунків. Обопільна нечутливість і нечутність — так можна схарактеризувати стосунки цього поетичного покоління і влади, поезії вісімдесятників і соцреалістичної поетики. Коли поезія 40-50-х рр. улягає соцреалістичному дискурсові, а поезія шістдесятників у найвищих своїх зразках із ним переважно конфліктує, то поезія вісімдесятників цілковито його ігнорує, витворюючи художній світ, не вимірюваний ідеологічними або суспільно-політичними чинниками. Саме світоглядно-філософські засади творчості та моральний максималізм стають підставою внутрішньої єдності цього поетичного покоління, попри очевидне розмаїття індивідуальних стилів і технік.
Вісімдесятники не просто оновлюють поетичну лексику й розширюють тематику і проблематику, а рішуче відмежовуються від соцреалістичного дискурсу, від зужитих штампів поетичного мовлення (недоладність яких навіть ставала предметом окремих критичних студій — докладніше про це див.: [165, с. 158-170] ). Змінюється й той спосіб, у який являє себе поетичне слово: зникає декларативність і риторика, а сповідальність поступається місцем візійності та інтелектуальній напрузі. Вісімдесятники творять, ніби вони вже у часах прийдешніх, вербалізуючи свободу так, як пражани і поети варшавського кола вербалізували державу, потрактовуючи національну мрію як здійсненний факт [177, с. 23]” і постановляючи собі не прагнути свободи, а бути свобідними [177, с. 26]”. Ця поезія неначе існує в іншому вимірі, в іншому просторі, який дивним чином поєднує минуле і майбутнє, оминаючи радянське теперішнє (реалії сьогодення з’являються, але відрефлектовані, аломлені крізь призму іронії або притчі, як у поезії І.Римарука й В.Герасим’юка).
Причиною пошуку такими поетами, як В.Герасим’юк, І.Римарук, І.Малкович, нової мови є очевидна виснаженість попередньої (йдеться про поширення літературних штампів, засилля трафаретів — те, що можна назвати літературщиною). Плакатність, гасловість, галасливість, ідеологічна й соціальна заангажованість лукавої мови радянщини остаточно себе дискредитувала і не могла більше бути точкою опертя для будь-яких продуктивних художніх пошуків (хіба що матеріалом для авангардної поезії). Породжений нею публіцистичний, риторичний дискурс, у межах якого творили опоненти системи, хоч-не-хоч зберігав все ту ж нормативність, проблемно-тематичну та естетичну заданість поезії”, де головною відмінністю була протилежна ідейно-філософська спрямованість [177, с. 26]”. Однак досліджена нами поезія названих вище представників покоління вісімдесятих вивільняється не лише з-під влади монолітного соцреалістичного канону, а й з-під влади позірної безальтернативності канону рустикальної поезії, що було набагато важчим і багато кому здавалося нездійсненним. Вони відкидають як соціально-публіцистичне, риторичне [172, с. 3], так і простувате, демонстративно неокультурене поетичне слово. Отже, ідеться навіть не так про освоєння заборонених тем, різноманітність стилів і версифікаційних технік, як про творення нової мови.
Підставами для того, аби говорити саме про нову мову, є той факт, що ця поезія на лексичному, синтаксичному, морфологічному, орфографічному, фразеологічному, семантичному та інших рівнях виявляє свою відмінність від домінуючої мови попереднього часу. Що стосується формального рівня, то варто згадати хоч би численні трикрапки І.Маленького, тире В.Голобородька та В.Герасим’юка, словоформи І.Римарука, карколомний синтаксис М.Воробйова й І.Римарука, лексичні знахідки І.Малковича та П.Мідянки, поліфонічність віршів В.Герасим’юка, фонетичні експерименти І.Малковича й І.Римарука та багато іншого. На проблемно-смисловому рівні лірика цих поетів виявляє свою глибинну протипокладеність основним міфологемам і символам як соціально-публіцистичної, так і ліричної поезії.
Традиційний, міцно закорінений у фольклор і поезію образ чи символ спростовується в аналізованій нами ліриці вісімдесятників посиланням на інший, подеколи давніший, архаїчніший — у позірній одномірності народної культури явлено глибинні питомі шари (йдеться про одночасне співіснування у ній язичництва і християнства, патріархального устрою і соціокультурних реліктів). Так, позитивістській за своєю суттю моделі, яка чітко розмежовує чуттєвий та інтелектуальний досвід і розцінює пізнання не як прозріння, а як поступове накопичення знань, у цій поезії протистоїть модель ініціального досвіду, яка передбачає одномоментне осягнення смерті, любові й пізнання. Так званій прогресистській” моделі — тривалому становленню, поступовому змужнінню (метафора життєвого шляху містить ідею життя як становлення), протипокладено ініціальну модель другого народження, духовного переродження людини, яка передбачає раптовий перехід із дитинства у дорослість.
Характерним є також потрактування еросу й еротики, а також жіночих образів і персонажів. У ліриці В.Герасим’юка, І.Римарука, І.Малковича, І.Маленького ерос трактується як універсальна космічна сила, еротичне єднання осмислюється як ритуальний акт, що сполучає небесне і земне. Таке потрактування еросу дотичне до глибоко архаїчних уявлень, відповідно до яких космос мислиться організованим за моделлю людського тіла (тобто, йдеться саме про антропоморфізацію космосу, а не про космізацію людини [255, с. 313]). Слід сказати, що в поезії шістдесятників, яка вперше так гостро поставила проблему неповторності людини (Ти знаєш, що ти — людина?”), звучала тема унікальності й інтимності любові. Однак від середини 60-х, а особливо у 70—80-ті роки дедалі відчутнішою стає тенденція до осмислення еросу як універсального космотворчого принципу (іншими словами, йдеться про людський” і про космічний” вимір любові). Особливо яскраво мотиви космічності” еросу звучать у 70-ті роки в ліриці Д.Павличка, М.Вінграновського, С.Майданської й поетів Київської школи, а остаточно закріплюється ця тенденція в поезії вісідесятників.
Характерно, що у цій поезії актуалізуються також мотиви, пов’язані зі зворотним боком еротичного — смертю, оргіастичністю, безшлюбністю. Художнє втілення жіночих міфологічних образів і персонажів як таких, що поєднують ідею смерті й народження, пов’язане зі специфічною моделлю часу, який є спіральним або циклічним, тоді як позитивістська світоглядна система, яка лежить в основі соцреалістичної поетики [181, с. 26], мислить час передусім як лінійний. Цікаво, що в межах соцреалістичного канону смерть позбавляється екзистенційного виміру: відповідно, тема смерті найчастіше звучить у зв’язку з темою героїзму — героїчну, жертовну, доцільну” смерть протиставлено безславній, собачій”. Натомість у поезії В.Герасим’юка, І.Римарука, І.Малковича, І.Маленького, деяких інших вісімдесятників і представників Київської школи актуалізовано глибоко архаїчні уявлення — смерть вписано в природний колообіг життя (через таке потрактування смерті поезія вісімдесятників виявляє свою спорідненість із лірикою своїх літературних попередників: В.Свідзинського та Б.-І.Антонича) або позначено фатальністю (немотивованість і неминучість смерті є одним із центральних мотивів поезії Є.Плужника), пов’язано з еротикою, божевіллям тощо. Невипадковим є те, що категорії смерті й небуття у цій поезії розділено: смерть як переживання скінченності людського існування не є фатальною, остаточною, бо переводить тимчасове тривання я” у вічне тривання роду. Натомість небуття тісно пов’язане з категорією пам’яті (як забуття) і простору (як порожнеча). Небуття є опредмеченням невідповідності реально існуючого життєвого простору людини органічним, питомим моделям, які відображають зв’язок людини з родом, народом, землею.
Не менш цікаві метаморфози відбуваються з тими формулами і кліше, які однаково належать як фольклору, так і ліричній поезії. На зміну образному кліше поезії стежка до рідної хати”, яка розглиблюється у фізичний простір та історичний час [181, с. 26]” і має значення шляху до себе, віднайдення своєї істинної сутності [181, с. 27]”, приходить дорога ініціального міфу”, дорога страждань і випробувань, яка пролягає від ”малої батьківщини” у світи. Іншими словами, мотив дороги у поезії вісімдесятників концептуально засвідчує розширення світу як настанову на принципову відкритість способу мислення, життя і творчості.
Символ рідної хати”, яка є основоположним концептом поетичної апології малої вітчизни [181, с. 27]”, потіснено наскрізним символом утраченої, не-своєї землі, яку треба творити й віднаходити (такі мотиви спорадично звучать уже в поезії шістдесятників: варто згадати хоч би Ми на Вкраїні хворі Україною, / На Україні — в пошуках її” М.Вінграновського). ”Саме примиреність із існуючим станом людини, народу й збріханого суспільного ладу викликала цілковите неприйняття в нового покоління митців і була становчо відкинута вісімдесятниками разом із естетикою узаконених владою декоративних малих вітчизн”. У поетичних візіях вісімдесятників їх місце посіла велика Вітчизна, особистісним переживанням автора розпросторена у вічність її культурно-історичного буття [181, с. 27]”.
Особливо показовою в цьому плані є проблема просторового моделювання. Характерною для лірики попередніх десятиліть є монолітність, нерозчленованість свого” простору, підкреслена наявністю простору чужого”, який є зовнішнім щодо, так би мовити, сакрального центру (згадати хоч би вірш В.Симоненка Задивляюсь у твої зіниці”, у якому одним із центральних протиставлень є Україна — свій” простір / Америки й Росії” — чужий” простір). Принциповою для поетів наступного покоління є розшарованість, неоднорідність, роздрібленість простору свого”, тобто чужий” простір може перебувати і на своїй” землі.
Як зазначає М.Ільницький, у поезії 80-х років посилюється відчуття втрати цілісності світу, звучить мотив захитаності світобудови, роздрібненості, розшарованості світу [96, с. 42]. Звідси — посилення мотиву особистої відповідальності за творення своєї землі. На думку М.Ільницького, мотив безневинної провини, що є одним із центральних у ліриці 60-х (Ніж у сонці”, Дві сестри” І.Драча, Не маю зла до жодного народу” М.Вінграновського, Рани” Л.Первомайського), трансформується в 70—80-х роках у мотив особистої відповідальності за все, що діється у світі [91, с. 58]. Що стосується часового моделювання, то парадигма рай — дитинство — Золотий вік” виявляє свою глибинну протипокладеність стереотипам і кліше соцреалістичного канону, відповідно до якого майбутнє мислиться неодмінно як світле”, а минуле — переважно як темне”.
Однак найцікавіші перетворення відбуваються з образом Матері, архетипним для фольклору, стереотипним для поезії 60-70-х років, зосібна тієї її частини, яку зі зрозумілою мірою умовності можна віднести до рустикальної лірики (її репрезентують М.Шевченко, М.Сингаївський, Л.Забашта, Г.Чубач, Д.Іванов, В.Коломієць, включно з вісімдесятником” М.Тимчаком [181]). Семантичний ряд-кліше рідна матір — Україна” потісняється у дослідженій нами поезії вісімдесятників глибоким і неоднозначним потрактуванням архетипних символів, введенням до семіотичного простору поезії елементів релігійного дискурсу. Маються на увазі як богородичні мотиви, так і звернення до архаїчного образу Богині-матері (й у тому числі до архетипного образу Богині, яка народжує й убиває власне дитя — цей архетип мав би сприйматися рустикальною лірикою, для якої святість матері є концептуальною, як непростиме варварство і блюзнірство). Характерними є також протиставлення батьківського-духовного і материнського-тілесного (поезія І.Римарука), материнства й неплідності (поезія І.Маленького), а також потрактування материнства-як-дівоцтва (поезія В.Кордуна та В.Герасим’юка). Власне кажучи, перевитрати фольклоризму” в поезії рубежа 60—70-х років спонукали її, на думку М.Ільницького, повернути до земної реальності, до достовірності речей і подій”, тобто фольклоризм” поступився місцем документалізму”, репортажності” [93, с. 118]”. Крім того, на нашу думку, звернення таких поетів, як В.Герасим’юк, І.Римарук, І.Малкович, І.Маленький, а також В.Кордун, В.Голобородько, М.Воробйов, до міфологічних парадигм і позавербальних ритуальних форм також було реакцією на появу безлічі фольклорних стилізацій.
Отже, є всі підстави говорити про творення цими поетами-вісімдесятниками нової мови як нової художньої реальності. Творення цієї мови можна розглядати як естетичну акцію, пов’язану з проблемами традиції та новаторства, тривіальності й оригінальності, тяглості й перервності літературних зв’язків. Однак, хай як це парадоксально, така естетична за своєю суттю акція набула глибокого ідеологічного смислу, вийшовши далеко за межі власне літератури. Поети-вісімдесятники мали на меті віднайти основи і підстави власної авторської мови за межами мови влади” (і це є акцією естетичною), аби остаточно подолати владу мови” (і в цьому плані витворення нової мови є акцією ідеологічною).
Як зазначає М.Фуко, висловлюючи свої думки словами, над якими вони не мають влади, вкладаючи їх у словесні форми, зміни котрих не є зрозумілими, люди вважають своє мовлення підвладним собі, тоді як насправді це вони улягають його вимогам [265, с. 322]”, адже ми, ще не мовивши й слова, уже підвладні мові й просотані нею [265, с. 323]”. Таким чином, відрубність від усіх попередніх культивованих а чи дозволених владою дискурсів обертається маніфестацією своєї інакшості, своєї суверенності в онтологічному плані. За М.Фуко, мова вкорінюється” не на боці речей, які сприймаються, а на боці суб’єкта, що діє. Саме походження мови може бути пов’язаним із силою і волею, а не з пам’яттю, що відтворює попередні уявлення. Говорять, тому що діють, а не тому, що, впізнаючи, пізнають. Будучи дією, мова виражає всю глибину волі”, отже, мова наділена здатністю вираження... тому, що вона переводить у слова основоположну волю людей, які цією мовою розмовляють [265, с. 314]”. Власне, стверджувальна позиція нової літератури” стала найпосутнішим, за межами інвектив і полемік, запереченням пізньорадянського” владного дискурсу й ідеології цієї влади.
Повернення до національних джерел, орієнтація на народну етику як опір ідеології денаціоналізації є однією з визначальних інтенцій літератури шістдесятих років, і саме це на вищих семіотичних рівнях реалізується у ліриці вісімдесятників і поетів Київської школи. Проблема морально-етичної центрованості світу для вісімдесятників стоїть не менш гостро, ніж для їхніх попередників, проте спосіб явлення морально-етичних норм і абсолютних істин у поетичних текстах обох періодів істотно відрізняється. Наприклад, у рустикальній поезії, з її тяжінням до притчевості, повчальності, дидактичної алегоричності [181, с. 26]”, вони явлені експліцитно, тоді як поезія, орієнтована на співтворчість читача, що мислиться суверенним, рівноправним партнером, являє їх імпліцитно, послуговуючись сократівським методом майєвтики і залишаючи читачеві право самому робити висновки.
Тобто, іншими словами, в першому випадку істина мислиться як результат (у формі правил і настанов), а у другому — як процес, процес перетворення істини-для-інших” на істину-для-мене”. Власне, поезія концептуалізується, у ній посилюється філософський струмінь, аналітично-інтелектуальне начало [237, с. 220]. Як зазначає Е.Соловей, посилення філософічності, що полягає, крім іншого, в осмисленні такої кардинальної буттєвої опозиції, як життя / смерть”, відбувається в поезії вже у 60-70-ті роки, зокрема у творчості М.Вінграновського, Л.Кисельова, П.Мовчана [237, с. 226]”.
Принагідно слід підкреслити, що в усіх модерних поетів 80-х, в добу, коли, власне, й відбувається остаточний і незворотний розрив із соцреалістичною поетикою та естетикою, світ ще має свої очевидні етичні полюси, ще поділений на чорне й біле, істину і брехню, праве й ліве, він ще характеризується наявністю сенсу й мети, тоді як у поезії їхніх наступників усі ці ознаки здебільшого зникають. Визначальний для поетичного дискурсу 80-х монолог поета зі своїм істинним alter ego... переведення авторської мови із загальносуспільної площини в інтимну (з відповідною зміною ліричного хронотопу)”, відмежування від наскрізь фальшивого мовного поля сучасності” егалітаризуються, йдуть у тираж” у поезії дев’яностих років [178, с. 57]”. Тобто, у поезії дев’яностників відбувається перетворення властивої вісімдесятникам юнгівської anima (персони”) на ширвжиткову поетичну фігуру [178, с. 58]”. Але це — предмет окремого дослідження.
Лірика всіх вісімдесятників через глибоку рецепцію, через переосмислення питомого культурного спадку повертає в живу літературу десяток замовчуваних чи забутих імен — від раннього П.Тичини до В.Стуса. Це покоління назване філологічним”, бо в їхній поезії звучать голоси багатьох митців світу, в тому числі й найталановитіших представників власного розстріляного” відродження — неокласиків, Є.Плужника, В.Свідзинського, а також Б.-І.Антонича, пражан, поетів варшавського кола. Вісімдесятники продовжують накреслену шістдесятниками тенденцію інтелектуалізації лірики”, свідомо і принципово орієнтуючись на культуру, пропонуючи свою, відмінну від офіційної, версію тяглості літературної традиції. І, що найважливіше, вісімдесятники засвідчують свою належність до цієї традиції як останнє покоління високого поетичного модерну [175, с. 96].
Мабуть, не помилимося, коли скажемо, що ця поезія є одночасно пошуком і відповіддю на питання про підстави самототожності людини. Поети цього покоління реабілітують я”, незводиме до ми”, однак і не тотожне собі: я” — це й вони” також, ті, хто відбули, ті, хто грядуть (зовсім невипадковим є те, що в поезії І.Римарука наскрізним є мотив чужих голосів”). Тому такої ваги і складності набуває категорія часу. Розшарування єдиного часового потоку, перетин різних часових площин зумовлюють перехід часових категорій у просторові, що набувають обрисів тріщини, межі, перехрестя. Пам’ять не вичерпується особистим спогадом, а вростає у пам’ять родову, оприсутнюючи історію в сюжетах і візіях. Саме переосмислення і переживання історії як єдності з родом, народом є однією з підстав підзвітності цих поетів не своїй добі, а своїй історії. Ритуально-міфологічні форми виявляються на цьому етапі найефективнішим засобом особистісного сприйняття таких категорій, як народ”, історія”, свобода”.
Звернення до архаїчних міфо-ритуальних моделей у поезії таких представників покоління вісімдесятників, як В.Герасим’юк, І.Римарук, І.Малкович, І.Маленький, а також В.Кордун, М.Воробйов, В.Голобородько, зумовлене характером світоглядних запитів доби, пов’язаних із кризою однієї моделі й гострою необхідністю витворення нової, більш переконливої, із утвердженням своєї достеменності, з віднайденням витоків власного слова у міфо-ритуальній площині. Ці поети переймаються пошуком правитоків, зануренням у першоматерію ритуалу, переосмисленням традиційних уявлень за допомогою архаїчних пластів слова, уподібнюючи структуру тексту до структури міфу або замовляння, вибудовуючи з ритуальних жестів, знаків, міфологем космос власного слова. Вони звертаються і до фольклору, однак переважно до фольклору обрядового, сакрального, протипокладеного необрядовому фольклорному слову.
Така велика вага ритуального в цій поезії пояснюється тим, що, по-перше, наявність у поетичному тексті ритуальної символіки тягне за собою неодмінну, хоча й не обов’язково експліцитно явлену, актуалізацію мовлення про сакральне. По-друге, невербалізоване важко ідеологізувати (цим пояснюється той факт, що язичницькі ритуали, на відміну від язичницького фольклору, майже не зазнали християнізації). Поети-вісімдесятники, звертаючись до архаїчних міфо-ритуальних форм, виходять на сакральне мовчання, саме через нього повертаючи слову його питомість. У широкому сенсі їхня поетична мова подібна до магічної мови першопочатків, бо заново творить світ, повертаючи поезії первісну чистоту й незужитість слова. Глибинна відповідність поетичних і ритуальних моделей духовним запитам нового часу полягає у долученні до основ життя і смерті, а, отже, і до джерел сакральності через тілесний досвід (ритуал) та через слово, яке є не лише формою знання (міф), але й формою буття (буття-у-слові” як віртуальний аналог тілесного ініціального досвіду).
Як ми вже відзначали, В.Герасим’юк, І.Римарук, І.Маленький, І.Малкович спираються не так на фольклорно-пісенне, як на обрядово-магічне слово, особистий досвід упосаджуючи в понадчасові ритуальні моделі, що акумулюють у собі досвід переживання і долання межових екзистенційних ситуацій. Коли повоєнна українська поезія орієнтується передовсім на фольклорно-пісенні зразки, то вісімдесятники потверджують питомість свого поетичного слова реальністю позавербального ритуального жесту, надособистісної міфо-ритуальної форми. Подосі лірика спиралася переважно на фольклорне слово, а вісімдесятники обирають магічне мовчання. Коли старші майстри (А.Малишко, Л.Первомайський, Д.Павличко) орієнтуються передусім на пісенну матрицю, то вісімдесятники — на матрицю замовляння (М.Воробйов, І.Римарук), казки (В.Голобородько), міфу (І.Малкович, І.Маленький, В.Герасим’юк, В.Кордун), тобто на ті жанри, які можна назвати обрядовими, магічними. Так, треба визнати, що початки такої актуалізації магічного фольклору й ритуальних моделей наявні вже у поезії шістдесятників, проте саме у ліриці цих представників поетичного поколіня вісімдесятників вона стає визначальною складовою поетики. Власне, саме поетичне слово мислиться як ритуальне переживання — явлення свого досвіду долання межі, контакту зі смертю, набуття знання.
Певна річ, актуалізація міфологем і ритуальних моделей у поезії вісімдесятників відбувається по-різному. Якщо пасинки” шістдесятих В.Голобородько та В.Кордун, чия поезія тяжіє до епіки, переймаються проблемами автохтонності людини (у широкому розумінні, що передбачає гармонійні стосунки між космосом і соціумом, між родом та індивідом, між землею та людьми, що на ній живуть), то у творах В.Герасим’юка й І.Римарука зростає драматична напруга, посилюється етична проблематика: унікальність власного досвіду осмислюється через міфо-ритуальні моделі.
Для І.Римарука, В.Герасим’юка, В.Кордуна, визначальним є концепт часу — нерозпочатість буття корелює з незакріпленістю у пам’яті. Намагання доступитися до джерел родової пам’яті співвідноситься з пошуком своєї” землі, яка є найвищою цінністю. З огляду на це актуалізується і мотив особистої відповідальності, коли втрата землі розцінюється як утрата моральних орієнтирів. Так, особливість історіософської концепції В.Герасим’юка полягає у тому, що часовий потік є дискретним, а історія здійснюється у точці перетину різних часових площин. Однак наявність ідеї циклічності, що трактує смерть одночасно як кінець і як початок, пом’якшує трагізм його поетичних візій. Натомість для поезії В.Голобородька концептуальною є позачасовість, зумовлена неопосередкованим явленням у його текстах знакових для української культури символів та архетипів, зверненням до наративної структури казки, притчі, легенди, замовляння, що уможливлює запаморочливе занурення у глибини людського буття через опредмечені у своїй первісній чистоті, шліфовані століттями образи.
Для усіх вісімдесятників характерним є мотив долучення до родової пам’яті, до безкінечного тривання роду, яке відбувається через входження до особливого часопросторового виміру або через явлення міфічного часу в часі реальному. Вслуховування в минуле” для І.Римарука є не тільки долученням до родових джерел, а й причетністю до творення слова, коли в умовах межової ситуації свідомість стає мостом між минулим і сучасним. Відповідно, роль поета є роллю посередника, медіатора, зумовлена його перебуванням на межі, причетністю як до посейбіччя, так і до світу по той бік — отже, виповідання є пригадуванням, а вибір полягає у прийнятті чи неприйнятті дару віщого слова. Проблема медіації як балансування на межі любові й смерті актуальна і для творчості В.Герасим’юка, адже всі значущі символи його поезії так чи так є медіальними.
Віднайдення слова для цих поетів-вісімдесятників є віднайденням істини, становленням, творенням, і цим прирівнюється до космогонічного акту (звідси —упоширеність в їхній ліриці космогонічних міфо-ритуальних моделей). Через долучення власного вербалізованого досвіду, свого голосу до джерел родової пам’яті поетичний текст стає функціонально тотожним міфові, головною метою якого є розкриття онтологічного виміру людського життя через пізнання істини про смерть, любов і сакральність. Так, акт творення, розгортання слова мислиться в поезії В.Кордуна як наближення до джерела сакральності, до межі, за якою — божественна тиша. В поезії І.Римарука одним із визначальних є концепт слова-логосу: розгортання прихованих у слові смислів трактується як поступове вивершування наявного буття. У М.Воробйова, натомість, з’являється недовіра до слова, яке приховує, а не являє суть; відповідно, мовні експерименти, що полягають передусім у витворенні незвичного контексту, сприяють вивільненню прихованих смислів, утрачених повсякденною мовою. Відповідно, зростає роль інтуїтивного осяяння: вдивляння, вслухання як спосіб пізнання світу в поезії М.Воробйова передбачає осягнення чистої суті, не деформованої конвенційним мовним дискурсом.
Досвід творення, як і досвід пізнання, дорівнює для вісімдесятників досвіду любові. Відповідно, через еротичний код осмислюються проблеми пізнання і творчості. Так, у поезії І.Маленького знання про смерть набуваються через ерос, а дотичність до царства смерті стає дотичністю до сакрального.
Для М.Воробйова та І.Малковича віднайдення міфологем та ритуальних моделей є не метою, а стратегією. Для І.Малковича, а почасти і для М.Воробйова, міфологічні мотиви та ритуальні ситуації стають предметом критичного осмислення й матеріалом для побудови власних поетичних візій. І.Малкович грається” в міфологію, переосмислюючи сюжети космогонічних міфів, які є для нього лише цеглинками для побудови власних сюжетів. У поезії І.Малковича наявний елемент гри, представлений як на формальному, так і на змістовому рівні.
Ритуальні витоки поезії, стилетворчі функції обрядово-міфологічних форм у поетичних текстах — тема складна і неоднозначна, вона потребує розглиблення і розширення. Перспективним, на нашу думку, буде порівняльний аналіз фольклорного та ритуально-міфологічного матеріалу, актуалізованого у творчості шістдесятників та вісімдесятників. Надзвичайно перспективним також нам видається вивчення функціональної динаміки ритуально-міфологічних моделей у творчості українських модерних поетів усього ХХ ст. (починаючи від раннього П.Тичини і закінчуючи поколінням 90-х років, зокрема лірикою І.Андрусяка, С.Жадана, О.Галети).

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Автономова Н.С. Философские проблемы структурального анализа в гуманитарных науках: Критический очерк концепций французского структурализма. — М.: Наука, 1977. — 271 с.
2. Агапкина Т.А., Виноградова Л.Н. Благопожелание: ритуал и текст // Славянский и балканский фольклор: Верования. Текст. Ритуал / Отв. ред. Н.И. Толстой. — М.: Наука, 1994. — С. 168—209.
3. Агапкина Т.А., Топорков А.Л. Материалы по славянскому язычеству // Литература Древней Руси: Источниковедение: Сборник научных трудов / Отв. ред. Д.С. Лихачев. — Л.: Наука, 1988. — С. 30—52.
4. Андрусів С. Модернізм / постмодернізм: ланки безкінечного ланцюга історико-культурних епох // Світовид. — 1997. — №1-2 (26-27). — С. 113—116.
5. Андрусяк І. 2001. Час одиниць // Березіль. — 2002. — №7-8. — С. 172—181.
6. Байбурин А.К. Семиотические аспекты функционирования вещей // Этнографическое изучение знаковых средств культуры: Сборник научных трудов / Отв. ред. А.С. Мыльников. — Л.: Наука, 1989. — С. 63—89.
7. Байбурин А.К. Ритуал: свое и чужое // Фольклор и этнография. Проблемы реконструкции фактов традиционной культуры: Сборник научных трудов / Отв. ред. Б.Н. Путилов. — Л.: Наука, 1990. — С. 3—17.
8. Байбурин А.К. Ритуал в традиционной культуре: Cтруктурно-семантический анализ восточнославянских обрядов. — СПб.: Наука, 1993. — 238 с.
9. Балушок В. Ініціації запорозьких козаків // Слово і Час. — 1994. — №6. — С. 69—76.
10. Балушок В. Роль жінки в юнацьких ініціаціях давніх слов’ян // Родовід. — 1994. — №9. — С. 18—25.
11. Башляр Г. Вода и грезы: Опыт о воображении материи: Пер. с франц. — М.: Издательство гуманитарной литературы, 1998. — 342 с.
12. Башляр Г. Грезы о воздухе: Опыт о воображениии движения: Пер. с франц. — М.: Издательство гуманитарной литературы, 1999. — 344 с.
13. Башляр Г. Земля и грезы воли: Пер. с франц. — М.: Издательство гуманитарной литературы, 2000. — 384 с.
14. Башляр Г. Фрагменти поетики вогню: Пер. з франц. — Х.: Фоліо, 2004. — 143 с.
15. Бергсон А. Вступ до метафізики // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст.: Слово. Знак. Дискурс / Під ред. М.Зубрицької — Львів: Літопис, 1996. — С. 55—64.
16. Бернштам Т.А. Следы архаических ритуалов и культов в русских молодежных играх «Ящер» и «Олень» // Фольклор и этнография. Проблемы реконструкции фактов традиционной культуры: Сборник научных трудов / Отв. ред. Б.Н. Путилов. — Л.: Наука, 1990. — С. 17—33.
17. Білоцерківець Н. В пам’ять стрімку і глибоку // Вітчизна. — 1984. — №8. — С. 197—199.
18. Білоцерківець Н. В контексті епохи // Дніпро. — 1984. — №10. — С. 134—138.
19. Бовуар де, С. Друга стать: У 2 т.: Пер. з франц. — К.: Основи, 1994. — Т.1. —390 c.
20. Богород А. Міфологічний світ Лісової пісні” // Сварог. — 1999. — №9. — С. 29—34.
21. Бойчук Б. Розмисли про поета у повітрі // Сучасність. — 2003. — №3. — С. 110—112.
22. Большаков В.П. Искушение стихиями // Башляр Г. Вода и грезы: Опыт о воображении материи: Пер с франц. — М.: Издательство гуманитарной литературы, 1998. — С. 6—15.
23. Бондар-Терещенко І. Двері до себе (Про герметизм поетики 80-х рр.) // Сучасність. — 1997. — №9. — С. 134—137.
24. Борисюк І.В. Фонетична стилістика М. Вінграновського // Магістеріум. Національний університет Києво-Могилянська Академія”: Магістерські програми. — Вип.8: Літературознавчі студії. — К.: Стилос, 2002. — С. 44—48.
25. Боряк О. Снування основи: деякі аспекти стереотипів жіночої поведінки // Родовід. — 1994. — №9. — С. 3135.
26. Бусович Е.Н. О ритуально-мифологическом субстрате повести Андрея Платонова «Котлован» // Ритуально-міфологічний підхід до інтерпретації літературного тексту. Збірник наукових праць / Київський університет ім. Т.Г. Шевченка. — К.: ІСДО, 1995. — С. 127—134.
27. Бутусова Т.Е. Магия. Погребальный ритуал. Сказка: Опыт комплексного изучения архаических компонентов русской и украинской волшебной сказки // Ритуально-міфологічний підхід до інтерпретації літературного тексту. Збірник наукових праць / Київський університет ім. Т.Г. Шевченка. — К.: ІСДО, 1995. — С. 180—103.
28. Веселовский А.Н. Миф и символ // Русский фольклор. — Т. 19: Вопросы теории фольклора. — Л., 1979. — С. 189-200.
29. Веселовский А.Н. Историческая поэтика / Под. ред. В.М. Жирмунского. — Л.: Гослитиздат, 1940. — 648 с.
30. Ви, зорі-зориці...: Українська народна магічна поезія (Замовляння) / Упоря