КОНЦЕПТ ПОДВІЙНОГО СЕМАНТИЧНОГО ПОЛЯ У ТВОРЧОСТІ ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ (ЗА ТВОРАМИ “НІОБА”, “VALSE MELANCOLIQUE”, “НЕКУЛЬТУРНА”, “ЗЕМЛЯ”, “ЧЕРЕЗ КЛАДКУ”)

brief description

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису
Каменська Ірина Василівна

УДК 821.161.2-3 Кобилянська

КОНЦЕПТ ПОДВІЙНОГО СЕМАНТИЧНОГО ПОЛЯ
У ТВОРЧОСТІ ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ
(ЗА ТВОРАМИ НІОБА”, VALSE MELANCOLIQUE”,
НЕКУЛЬТУРНА”, ЗЕМЛЯ”, ЧЕРЕЗ КЛАДКУ”)

10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Ковалів Юрій Іванович,
доктор філологічних наук,
професор

Київ 2002

ЗМІСТ

ВСТУП

...........................................................................................

3

РОЗДІЛ 1

Міфемний аспект повісті Ольги Кобилянської Ніоба” ............................................................................

29

РОЗДІЛ 2

Етноментальний дискурс прози Ольги Кобилянської (за творами Valse melancolique” і Некультурна”) ....

58

РОЗДІЛ 3

Колізії подвійної семантики в повістях
Ольги Кобилянської Земля” і Через кладку” ...........

92

ВИСНОВКИ

...........................................................................................

141

БІБЛІОГРАФІЯ

...........................................................................................

159

ВСТУП

Органічне вплетення у наративний сюжет ірраціональних мотивів, що існували поряд з мотивами, навіяними реальним світом, завжди було особливістю художнього мислення Ольги Кобилянської. Йдеться не тільки про елементи містики, а й про оприявлення атмосфери присутності невідомих сил і явищ, які певним чином позначалися на людській долі. Концентрація нераціональної дійсності (другого шару реальності) неоднакова в різних творах письменниці може взагалі не спостерігатися (Через кладку”) або частково представлятися (Некультурна”, Valse melancolique”) і співвідноситися з фізичними та соціальними явищами (Ніоба”, Земля”), існуючи як рівноцінна даність довкіллю, проявляючись через знаки, символи, сни, видіння, натяки (щось” як функціональний персонаж), ворожіння, примовляння, передчуття героїв, віру у фатум.
Водночас містика не зобов’язувала Ольгу Кобилянську висвітлювати екзотичну, автономну щодо об’єктивного життя проблематику. Письменницю хвилювали як вічні” питання, так і нові, прикметні її часу, передусім пов’язані з рухом емансипації, заглибленням у стихію жіночої психології. Ці теми розроблялися і до неї, і після неї, зокрема, феміністичною критикою, але Ольга Кобилянська осмислювала їх під особливим кутом зору. Скільки б вона не намагалася зосередитися на інших аспектах життя, для неї фемінізм ніколи не став побореним” питанням”[1]. Її непокоїла дискримінація жінки в патріар­хальному суспільстві як аномалія громадянської традиції, що негативно позначалося на кожній конкретній індивідуальній статі. Гендерне питання в інтерпретації письменниці ніколи не обмежувалося декларативною констатацією факту, завжди підлягало істотному художньому аналізу, особливо переконливому в розкритті широкого діапазону жіночої чуттєвості, зумовленого як інтимними стосунками чоловіків та жінок (Через кладку”, Апостол черні” та ін.), так і душевними взаєминами жінок (Valse melancolique”).
Ользі Кобилянській випало жити і творити хоч і у складний (аподекуди і скрутний), але цікавий час. Її покоління, взявши за підґрунтя творчості кращі здобутки українського й загалом європейського красного письменства, несло в замулену на той час українську літературу свіжий бурхливий потік модерної (і водночас модерністської) прози і поезії. Чи не кожен представник цього поко­ління є певною мірою новатором, водночас своїм розмаїттям вони в ці­лому утворюють певне тло доби, її контекст. Унаслідок як об’єктивних, так і суб’єктивних обставин український модернізм не мав своєї мис­тецької ідеології, чіткої структури, багато в чому різнився від європейського канону та його різновидів, але все ж таки він був як такий.
Творчість Ольги Кобилянської суголос­на прозовому доробку багатьох тогочасних митців. Психологізмом характеризувалися твори В. Стефаника, М. Коцюбинського, Г. Хоткевича, М.Яцкова, і на те, що внутрішні катаклізми теж подія, вказувала Ольга Кобилянська”[2]. Самобутність психологізму письменниці полягає в тому, що вона, окрім малої форми прози, використовувала й велику, причому за об’є­кт дослідження вибрала душу жінки, що прагне звільнення від патріархальності (Царівна”). Новаторським у такій психологічній прозі було заглиблення до підсвідомого як колективного (архетипи, національний характер), так і особистісного. Ольга Кобилянська не була поодинокою й у розробці тем, які перебували під багатовіковим табу. Її почин підтримав А.Кримський, власне, лише разом з цими двома ав­торами тіло знаходить дорогу до української літератури. Цей поворот не менш значний, ніж поява в ній людської психології”[3]. Як і Ле­ся Українка, Ольга Кобилянська тлумачить музику активним персонажем художнього твору, бо вони обидві відчували й аналізували вплив музи­ки на психічний стан людини. Голосні струни” Лесі Українки стоять в одному ряду з Valse melancolique”, Impromtu phantasie” та низ­кою інших творів Ольги Кобилянської (зокрема в Людині”, Царівні” класичні музичні твори є не тільки і не стільки ліричними відсту­пами, а джерелом емоцій і засобом вираження психічного стану персонажів). Пейзажні замальовки Ольги Кобилянської також мають відтінок психологізму (що ріднить твори письменниці і С. Васильченка), та в цій царині письменниця не мала рівних (В нашій літературі нема пейзажиста над Вас...”[4]).
Одночасно з Грицьком Григоренком Ольга Кобилянська по-новому осмислювала реалізм і його можливості. У їхніх творах уже не йшлося про ідеалізацію селянського життя і моралі, про міметичний наратив, людські конфлікти і трагедії українського селянства виводяться в іншу площину. Ольга Кобилянська, зокрема у Землі”, змалювала своїх персонажів як таких, що керуються інстинктами, не владні над огидними порухами власної душі, для яких заздрість і вигода є нормою життя. Цим, на думку Соломії Павличко, твори письменниці перегукуються з творчістю товаришки по перу: Схоже спрямування мали оповідання Грицька Григоренка письменниці, не поміченої критикою в її час (початок століття) і цілковито забутою пізніше”[5]. Творчість письменників нового покоління поруч з визнанням набутків українського красного письменства вирізнялася експериментальністю і новаторством. Але якщо у випадку М.Коцюбинського мовилося про імпресіонізм, В. Стефаника експресіонізм, М. Яцкова символізм, то прозу Ольги Кобилянської можна означити як полістильову: різним творам притаманні різні стилі, часто в одному творі переплетено декілька стилів.
Проза Ольги Кобилянської, будучи яскравим феноменом раннього модернізму, не могла залишитися поза увагою критики. Спектр оцінки виявився найширшим: від за­хоплення до повного несприйняття. І. Франко й О.Маковей ніби й визнавали високу художню вартість творів Ольги Кобилянської, але їм не імпонувала модерністична естетика, обстоювана письменницею. Унаслідок об’єктивних чинників народницька критика і її носії пережили внутрішній конфлікт, який ніколи не змогли подолати. З одного боку усвідомлення факту, що політичні, соціальні, релігійні ідеї, властиво, не належать до літературної критики...”[6], що літературна критика мусить бути... попереду усього естетичною, значить, входить в обсяг психології і мусить послугуватися такими методами наукового досліду, якими послуговується психологія”[7]. З іншого боку власне народницька ідеологія лежала в основі аналізу літературних текстів. С. Єфремов у статті Впоисках новой красоты”, позначеній вульгарно-соціологічними рецидивами пізнього народництва, дозволив собі бу­ти некоректним щодо доробку Ольги Кобилянської. Хоча пізніше, в Історії українського письменства”, спромігся на об’єктивну оцінку.
Як і в тогочасному літературному процесі, так і в літературній кри­тиці були чітко окреслені два табори: традиційно-народницький і модерністичний, причому модерністичний не стільки в мистецтвознавчому розумінні, скільки в прийнятті і схваленні оновлення української культури. Модерний табір не мав своєї ідеології, але була одностайність щодо необхідності введення української літератури в європейський контекст. Тому чіткої однознач­ної позиції щодо творчості Ольги Кобилянської не було, як не було її і серед народників.
Негативну роль для об’єктивності народницької критики відіграв і чоловічий шовінізм. Жінка-письменниця вже першопочатково випадала з контексту літературного процесу. Як справедливо зазначала Соломія Павличко, Франко ставить Кобилянську не в контекст української про­зи чи української літератури, а оцінює її на тлі українських пись­менниць, яких на цей час не так багато: Пчілка, Кобринська, Гриневичева, Русова та Кобилянська (Грицько Григоренко до цього списку не включена). Леся Українка, тим часом, належить до мужчин”[8]. Прибічники народницького письма виявилися неготовими до сприйняття прози, що поступово еволюціонувала від зовнішнього до внутрішнього, від опи­совості побуту й подій до психологічного аналізу душевного розвит­ку людини, тим паче їх шокували жіночі одкровення.
Коли Ольга Кобилянська робила перші кроки в літературі, коли згодом відстоювала завойовані позиції, ще не було таких її шанувальників, як Українська хата” чи Молода муза”, і Леся Українка була однією з небагатьох об’єктивних поціновувачів творчості письменниці (слід зазначити, що цитати з творів Ф. Ніцше їй все-таки не імпонували). Леся Українка не тільки не до­коряла Ользі Кобилянській німеччиною”, а й бачила позитив у тому, що її літературна посестра формувала свій смак і світогляд на кращих здобутках європейського красного письменства: ... Я думаю, що в тій німеччині був ваш рятунок, вона дала вам пізнати світову літературу, вона вивела вас в широкий світ ідей і штуки...”[9]. Високо оцінював твори Ольги Кобилянської і М. Коцюбинський. Г. Хоткевич не тільки із симпатією ставився до творчого доробку письменниці і по-новому аналізував деякі її тво­ри (акцентував увагу на естетиці), він поряд із Лесею Українкою і М.Євшаном висловив своє обурення щодо ставлення С. Єфремова до Ольги Кобилянської: ... Яке право має якийсь Серьожа з таким брутальним нахабством підходити до творів письменниці, котру поважають не тільки на Україні”[10]. Аналізуючи появу статей такого ґатунку, Г. Хоткевич між рядками вказує на народ­ницьких авторитетів, з мовчазної згоди яких і друкувався С.Єфремов: Якийсь хлопчисько, сховавшись під плечі непрободаємих патріотів”, до поважної письменниці держиться тону якогось учителя чи ментора... Такого тону не вживав ніхто на Україні проти гірших її ворогів, а не щодо найкращих людей”[11]. М. Євшан високо поціновував твор­чі здобутки Ольги Кобилянської, бачив її серед першокласних українських письменників, скептично ставився до випадів проти неї з боку С. Єфремова і народницької критики взагалі. З аналітичних студій критика видно, що він зрозумів не тільки її твори, а й прагнення і мотивацію, разом з тим не втрачав об’єктивності, вказував на слабкі сторони окремих творів письменниці. Шанованою й авторитетною була Ольга Кобилянська і для представників Молодої музи”, які вважали себе наслідувачами її естетичної ідеології.
Як будь-яке неперебутнє мистецьке явище, проза письменниці була складна й неоднозначна, тому видавалися виправданими навіть серед її прихильників розходження в поглядах, що збігалися у визнанні такої творчості, як окремої сторінки в українській літературі.
Про це мовилося в Альманасі у пам’ятку сороклітньої діяльності ОльгиКобилянської” (1928), зокрема у спогадах про письменницю та критичній рецепції її творів (Катря Гриневичева, В. Сімович, С.Смаль‑Стоцький). П.Филипович був одним з тих літературознавців, хто міг бути послідовно об’єктивним при аналізі творчого доробку цієї неординарної постаті, зокрема у студії Ольга Кобилянська в літературному оточенні” він переконливо доводив (як свого часу Леся Українка), що вона формувала свій смак на кращих зразках західної культури, і той вплив не завадив їй стати самобутнім митцем.
Проза письменниці не залишилася й поза увагою еміграційного літературознавства. Л. Луців досліджував вплив європейських філософів і літераторів на світогляд і творчість письменниці. Порушуючи питання про вплив концепції Ф. Ніцше на твори Ольги Кобилянської, літературознавець робить висновок, що вона використовувала пра­ці німецького мислителя лише на рівні афоризмів, мала своє уявлення про поняття надлюдина”. Щодо місця жінки в суспільстві їхні погляди кардинально розходилися.
Л. Луців також доводив, що Ольга Кобилянська потрапила під вплив деяких мотивів і сюжетів Є. Якобсона. Проте Ю. Мулик-Луцик у своєму дослідженні Духовий портрет Ольги Кобилян­ської (Психологічна студія)” на основі спогадів про письменницю, її листів, кількох варіантів автобіографій та власне творів аналізує характер, світог­ляд, прагнення й поривання письменниці. Підґрунтя конфлікту між Ольгою Кобилянською і народницькою критикою дослідник убачав у розбіжності ідеології і мети: ...Розбудовувати українську культуру не на долах, а на вершинах; не описувати того, що є, а те, що повинно бути, і відкривати те, чого задивлені в пиль будня на долах не бачать, а навіть не бачать пересічні освічені верстви”[12]. У своїй студії Ю. Мулик-Луцик доходить висновку, що світогляд письменниці і її творчість взаємопов’язані і взаємозумовлені, що жагу до життя і творчості вона черпала з трансцендентного світу, джерела ідеалізму”[13].
Анна-Галя Горбач ґрунтовно висвітлювала творче переосмислення Ольгою Кобилянською впливу німецької культури (Німецький духовий світ молодої Кобилянської” // Сучасність. 1984. № 11) і загалом її місце в літературі. Творчість Ольги Кобилянської була об’єктом дослідження і таких культурних діячів-літературознавців, як Л. Білецький, Олександра Копач таін.
С. Смаль-Стоцький, Л. Білецький, С. Єфремов (Історія українського письменства”) звертали увагу на присутність містики, знаків-провісників у творах письменниці, але сприймали цей факт швидше як літературний прийом, ніж як наявність паралельного семантичного виміру.
Безперечні здобутки радянської критики, але слід визнати однобокість і малоефективність позначених класовими штампами методик. Водночас мають цінність зібрання та систематизація матеріалу, що стосувався життя і творчості, епістолярію письменниці, як-от Ольга Кобилянська в критиці та спогадах” (1963). 1982 року з’явилося упорядковане Ф. Погребенником видання ОльгаКобилянська. Слова зворушеного серця” перекладених українською мовою щоденників письменниці (в оригіналі написані німецькою), автобіографій, листування з друзями і знайомими, статей і спогадів. Дослідник також був автором передмов до видань творів Ольги Кобилянської (Ольга Кобилянська. Повісті. Оповідання. Новели. К., 1988; Кобилянська О. Твори: В 2-х т. К., 1983), окремих досліджень (Текстологічні спостереження над новелами О.Кобилянської” 1968).
На ниві дослідження життя і прозової спадщини письменниці працював О. Бабишкін (Ольга Кобилянська. Літературно-критичний нарис” 1952, Ольга Кобилянська. Нарис про життя і творчість” 1963). В. Вознюк 1983року видав книжку Про Ольгу Кобилянську: Нові мате­ріали. Роздуми. Знахідки”, в якій розглянув факти, що раніше не привертали увагу біографів письменниці, але відіграли свою роль у її житті. З. Гузар є автором навчального посібника Ольга Кобилянська: Семінарій” (1990 р.), в яко­му він зібрав і систематизував усі видання як творів самої Ольги Кобилянської, так і праць про неї, подав життя і творчість письменни­ці в основних датах і документах, запропонував теми самостійних робіт для студентів. І. Денисюк у своїй монографії Розвиток української малої прози к. ХІХ поч. ХХ ст.” (1981 р.) дослідив феномен малої прози письменниці, її новаторство в цьому жанрі. Серед радянських дослідників життя і творчості письменниці можна також назвати М. Комишанченка (Ольга Кобилянська” 1963 р.), М.Лещенко (Ольга Кобилянська. Літературний портрет” 1973 р.). Е.Панчук, чоловік названої дочки Ольги Кобилянської, видав книжку Гірська орлиця: Спогади” (1976 р.), в якій докладно висвітлив історію знайомства з видатною письменницею та їх багаторічного спілкування (автор спогадів довгий час був секретарем у Ольги Кобилянської). У книзі увага зосереджена як на цікавих подробицях праці й життя пись­менниці, так і на колі її спілкування. Постать Ольги Кобилянської не залишилася поза увагою і поета-шістдесятника Д. Павличка. Його есе Туга і непокора”, яке ввійшло до збірки Магістралями слова” (1977 р.) цікаве тим, що лірик писав про лірика, про людину з поетичною душею. Систематизацією і дослідженням творчого шля­ху Ольги Кобилянської займався і Н. Томашук (Ольга Кобилянська. Жит­тя і творчість” 1969).
Сучасне літературознавство, звільнившись від антинаукових постулатів соцреалізму”, прагне об’єктивно оцінити творчість Ольги Кобилянської. Тамару Гундорову цікавлять як проблеми стилю письменниці (Неоромантичні тенденції творчості Ольги Кобилянської” // Радянське літературознавство. 1998. № 11), місце письменниці в літературному процесі помежів’я ХІХ-ХХ століть (Проявлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація”, 1997), так і погляд на її твори з позицій феміністичної критики (Ольга Кобилянська contra Ніцше, або народження жінки з духу природи” // Гендер і культура”, 2001). Соломія Павличко у своїй монографії Дискурс модернізму в українській літературі (1997 р.) звернула особливу увагу на творчість Ольги Кобилянської, її місце і роль в українському модерністському русі. У 2001 році вийшла друком монографія Ірини Демченко Особливості поети­ки Ольги Кобилянської”. Отже, проза письменниці зали­шається цікавою для літературних критиків і до сьогодні, нові методики дозволяють розкривати глибинні пласти її творчості.
Але на цьому етапі виникають труднощі іншого характеру. Вони пов’язані з історико-літературним баченням складних художніх процесів в Україні кінця ХІХ початку ХХ ст. і неоднозначною постаттю Ольги Кобилянської, зокрема, на тлі тогочасних, досить бурхливих стильових тенденцій, змагання реалістичної традиції та модерністських новацій.
Загалом прозу Ольги Кобилянської неможливо втиснути у вузькі рамки певного стилю, тому що вона за своєю природою синкретична. Натомість прихильники того чи іншого напряму, схильні абсолютизувати відповідний стильовий сегмент, втискували” багатогранний доробок письменниці у вузькі рамки такої-от критичної рецепції, помітно збіднюючи та спрощуючи його. Так, апологети народницького чи радянського літературознавства намагалися бачити письменницю тільки реалісткою. В.Мельник і Тамара Гундорова віднаходили в її прозі ознаки неоромантизму і т. п. Як не дивно, але С. Єфремов в Історії українського письменства”, незважаючи на заангажованість народницькою доктриною, близько підійшов до істини, назвавши Ольгу Кобилянську символісткою, хоч, зрозуміло, вона тяжіла до стильового симбіозу, виявляючи кожного разу, у кожному окремому творі зокрема, певну стильову ознаку, приглушену в інших творах. Скажімо, у Битві” домінує імпресіоністична риса, в Землі” реалістична, у Valse melancolique” символістична. Така ж суперечливість стосується і теоретико-дефінітивного апарату, яким оперувала письменниця, довільно класифікуючи той чи інший жанр, наприклад, називала великі за обсягом твори (Земля”, Царівна”, В неділю рано зілля копала”) повістями. Варто зазначити, що вона спиралася на досвід письменства ХІХ ст. Тоді ніхто ні І.Нечуй-Левицький, ні Панас Мирний не застосовував такої назви, як роман. Трапляються і зовсім суперечливі моменти. Це стосується зокрема визначення жанру Ніоби”, яку авторка вважала новелою, оминаючи її нормативні властивості.
Новела, що з італійської перекладається як новина”, мусить бути невеликою за обсягом, розповідати про незвичайну життєву подію, мати несподіваний фінал, сконденсовану та яскраво вималювану дію[14], виявляти нахил до гострої інтриги та динамічного сюжету[15] (класичний приклад Новина” В. Стефаника). Жодної з таких ознак ми не знайдемо в Ніобі”. Якщо звернутися, принаймні, до фіналу, то він не видається несподіваним. Трагічним подіям у творі передують передчуття героїв: Лідія має прикрі почування щодо Олени (с. 69)[16], Ніоба завбачає нещастя, яке розвивається коло Зоні (с.95); акцентовано знаки-провісники: сон Ніоби перед смертю сина (с.27), у повісті постійно артикулюється думка про фатум, нещасливу долю всієї родини (с.17, 105, 129). Тут немає ні інтриги, ні динамічного сюжету. Твір можна умовно поділити на дві частини: спогади головної героїні та щоденник її дочки Зоні. Ніоба” за всіма ознаками повість, бо характеризується відповідними властивими цьому жанру локальністю, обмеженістю в часі та просторі, долею, історією душі, пригодами кількох персонажів[17].
Таких прикладів неадекватного жанрового маркування в літературі чимало. Так, М. Гоголь вважав роман Мертві душі” поемою, В. Барка роман Жовтий князь” повістю тощо. Не є власне думами Дума про невмирущого” П. Загребельного та Дума про тебе” М. Стельмаха. Кожен автор має право називати свій твір, виходячи з особистого розуміння жанротворчої специфіки. Завдання літературознавців полягає в уточненні нормативних зразків з їхніми варіативними різновидами, неминучими в художній діяльності. Можна припустити, що міні-сюжети життєвого шляху персонажів Ніоби” мають новелістичну структуру з напруженими колізіями та кульмінаційними пуантами”, з концентрованою динамікою переживань і настроїв героїв[18], але цілокупна класифікація твору теж відноситься до нормативних структур повісті.
Невиробленість теоретичного апарату на межі ХІХ-ХХ ст. у поєднанні з індивідуальним трактуванням того чи іншого терміна стали причиною таких супречностей. Мета цього дослідження не спрямована на визначення таких аспектів. У кандидатській дисертації увага зосереджуватиметься на формуванні стилістики й міфосюжетної структури наративної спадщини Ольги Кобилянської, існуванні паралельних вимірів у сюжеті й семантиці окремих творів.
Творчість Ольги Кобилянської органічно вписалася в контекст тогочасної прози, коли відбувся відхід від дидактичності у красному письменстві й у творах годі було шукати моралі. Таку мораль несла проза Г.Квітки-Основ’яненка, Ганни Барвінок, Панаса Мирного. Манера подачі матеріалу у В.Стефаника, М. Коцюбинського, А. Кримського базувалася не на повчанні, а на введенні читача безпосередньо в ситуацію. Багато творів Ольги Кобилянської (Земля”, Ніоба”, Некультурна”) ґрунтуються на документальному матеріалі, як і новели В. Стефаника мали в основі життєвий факт.
Особливістю прозописьма Ольги Кобилянської було й те, що вона ніколи не писала свої твори за докладним планом, спиралася лише на проспект і основну ідею. Тому їх рамки змінювалися, виникала інша дійсність, не тотожна довколишній, але рівнозначна їй. Містика у творах письменниці існує не відірвано, з реальністю вона пов’язана опосередковано.
ОльгаКобилянська одна з перших в українській літературі свідомо відійш­ла від зображення зовнішніх проявів людського життя і зосередилася на внутріш­ньому світі людини. Багато її творів, навіть великих за обсягом, не мають складного й розгорнутого сюжету. Ретельний аналіз творів письменниці показує, що зовнішні події в них другорядні. Ольгу Кобилянську цікавили душевні переживання людини, менталь­ність, світогляд, особливість жіночої психіки, чи не тому вона постійно цікавилася символами, знаками, архетипами тощо. Характерною рисою творчості письменниці є те, що об’єктивна реальність убачалася як рефлексія загадкового, невидимого життя, а персонажі творів керуються швидше інтуїцією, ніж логікою. Невід’ємний скла­дник художньої спадщини Ольги Кобилянської містика. Письменниця також фокусує увагу на дуалістич­ному світогляді українця, його віруваннях.
Розглядаючи частину доробку Ольги Кобилянської, в якому всім подіям у творах передують попередження у вигляді знаків-провісників, віщих снів, передчуттів, ворожінь, видінь тощо, можна говорити про прийом антиципації. У літературознавстві цей термін означає композиційний засіб, суть якого полягає в тому, що автор від імені оповідача чи ліричного героя (або в інший спосіб) подає інформацію, яка стосується наступних подій, мотивів, розвитку дії чи поведінки персонажів”[19]. Здебільшого творам письменниці притаманна пряма антиципація, тобто кожній важливій події передує її передбачення. Але Ольга Кобилянська використовувала й позатекстуальну антиципацію, коли зміст твору бодай якоюсь мірою підказується читачеві ще до йо­го читання, розкривається через його заголовок, присвяту, епіграф, дату і місце написання твору”[20]. Цей вид антиципації письменниця застосувала зокрема в повісті Ніоба”, причому в цьому випадку є підстави говорити про поєднання позатекстуальної і алюзійної антиципацій, бо заголовок твору відсилає читача до античного міфу про Ніобу. У творчості Ольги Кобилян­ської пряма антиципація стала наслідком розгалуження реальності на раціональну й ірраціональну. Містичні, позараціональні елементи творів позбавляють сюжет ознак несподіваності, випадковості. Разом з тим така передбачуваність подій не спричинила зникнення інтриги у творах, які до останньої сторінки залишаються цікавими. Анти­ципація в тій чи іншій мірі притаманна всім оповіданням і повістям Ольги Кобилянської, зокрема, і тим, в яких немає ірраціональної дійсності (Через кладку”).
Аналіз творів письменниці, пряма антиципація яких представлена у вигляді містики і загалом нераціональних елементів, дає підстави говорити про свого роду феномен прози Ольги Кобилянської, де вказівки на майбутні події подаються в особливий спосіб, що тільки підсилює зацікавленість читача. Цей феномен базується на тому, що нераціональна дійсність у прозі письменниці наскрізь образна, неконкретна”, внаслідок чого відбувається свого роду звернення до уяви читача, якому пропону­ється самому домислити майбутні події, а вже потім порівняти їх з авторським викладом. Феномен такої побудови прозового полотна обґрунтований школою рецептивної естетики. Німецький літературознавець Вольфґанґ Ізер зазначав: Автор тексту повинен, звичайно, напру­жувати силу читацької уяви, і для цього він має у своєму розпоряд­женні повне озброєння розповідною технікою, але він нічого не вартий, якщо намагається розгорнути повну картину перед очима читача. А як­що він таки робить це, то швидко втрачає свого читача, бо тільки за­собом активізації читацької уяви автор може втягувати читача у текст і так реалізувати потенції тексту”[21]. Ольга Кобилянська пішла саме шляхом звернення до читацької уяви. Адже, з одного боку, у творах письменниці багато нераціональних елементів, які утворюють у своєму поєд­нанні окрему дійсність, з іншого існування цієї дійсності читач бачить через наслідки її функціонування (більш-менш конкретний представник паралельної реальності щось”, яке має ознаки як ма­теріальної, так і ідеальної істоти). Отже, у прозі Ольги Кобилянської наявна як написана”, так і ненаписана” інформація[22], і та ненаписана” інформація дає читачеві можливість уявляти речі[23]. У дисер­таційному дослідженні на конкретних прикладах буде доведена наявність у творах письменниці нераціональної дійсності, особлива увага звертатиметься на відсутність конкретних” нераціональних персонажів. Отже, письменниця зуміла талановито використати у своїй прозі містику, не завдавши при цьому шкоди інтризі творів і зацікавленості читача.
Реалізаторами антиципації у творах Ольги Кобилянської виступа­ють знаки-провісники (порвана струна вказує на те, що Анні і Ми­хайлу не судилося бути р

bibliography

ВИСНОВКИ

Нові історичні реалії в сьогоденній Україні дозволили зняти з мистецтвознавчого поняття модернізм” нашарування неадекватності в дефінініюванні та інтерпретації. Цілком природно постало питання про доціль­ність уживання цього терміна в контексті аналізу літературного процесу в Україні кінця ХІХ початку ХХ століть. Очевидним уважається той факт, що наша література внаслідок об’­єктивних чинників була вилучена із загальноєвропейського мистецького розвитку і при порівняльному аналізі вона відрізняється від лі­тератур країн Європи того періоду. Думки літературознавців у питан­ні українська література і модернізм” розмежувалися. Г. Грабович за­значає, що український модернізм справді був значно слабший, ніж, скажімо, польський, а його подальше ослаблення... зумовлювалося об­меженим і стриноженим початковим дискурсом про модернізм”[1]. Дослідник бачить причини цього не тільки в позиції І. Франка й С. Єфремова, а й у пасивності” таких талановитих письменників, як М.Коцюбинський, В. Стефаник, Леся Українка, Ольга Кобилянська, які, хоч і віддавали належне цій поетиці, але в багатьох випадках заплутувалися у ній, ма­ло зробили для того, аби чітко її сформулювати, а відтак і підтримати”[2]. Зауваження слушне, але чи мало українське письменство досвід ідеологічного і структурного формулювання естетичних концеп­цій, що було притаманно сповідникам певної мистецької течії в Єв­ропі (ті ж символісти у Франції). Намагання надолужити втра­чені для літератури можливості змушувало митців експериментувати і надовго не зупинятися на позиціях певної течії чи стилю. До того ж представники модерного” покоління не мали прямого доступу до укра­їнської періодики тих років і були позбавлені можливості на рівних дискутувати з народниками та пропагувати свої ідеї і концепції (таких привілеїв” не мала навіть Леся Українка, яку з одного боку всі поважали, з іншого ніби не помічали її достеменних мистецьких уподобань).
Соломія Павличко також дотримувалася думки, що перша модерністська спроба не вдалася”[3], що українська культура на той час не зазнала якісних змін. Натомість Тамара Гундорова у своїй праці Проявлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація” визнає український модернізм як самодостатнє явище, трактує його як варіант європейського й акцентує ува­гу на змінах у всіх сферах життя української суспільності, які ста­лися під його впливом.
Українським митцям модерного” покоління справді не вдалося кардинально змінити ситуацію в мистецькому житті, культурної ре­волюції” тоді не відбулося, але їхній почин переріс у традицію, яка повною мірою виявила себе в українській літературі першої половини двадцятого століття. Так, Юрій Шерех лінію протинародницької” прози, вінець якої він бачить у Докторі Серафікусі” В. Домонтовича, веде від опові­дань М.Коцюбинського, проблемних” оповідань і романів Ольги Кобилянської, В. Винниченка, а також і Сойчиного крила” І. Франка[4].
Як там не було, а письменники-модерністи сприяли появі й розвитку альтернативної панівній тоді народницькій традиції. Серед тих, хто прокладав дорогу до нових обріїв українського красно­го письменства, особливе місце посідає Ольга Кобилянська. Не знайшов­ши розуміння літературного оточення на зорі своєї мистецької діяль­ності, для Молодої Музи” і Української хати” вона ста­ла об’єктом захоплення. Але, на думку Соломії Павличко, це було запізно для Кобилянської, однак важливо для нових поколінь письменників, що прагнули відшукати свою” традицію в рамках української літератури”[5]. Творчість письменниці стала однією з підвалин, на яких формувалася література 20-30-х років минулого століття.
Прозу Ольги Кобилянської як мистецьке явище варто розглядати під різними кутами зору. Письменниця ніколи не припиняла працювати над технікою художнього письма, експериментувала зі стилями й жанрами, зверталася до різної тематики, її творча спадщина неоднорідна, що не дозволяє підібрати якийсь один ключ” для літературно-критичного аналізу її неординарного доробку. Ольга Кобилянська зуміла поєднати те, що до неї ніхто в українській літературі не наважувався зробити документальну, традиційну фабулу й нетрадиційну сюжетику з елементами містики й самобутньою символікою. Її твори синтезували в собі й різні види мистецтв, їм притаманна чуттєвість музики й різнобарв’я малярства. У таких оповіданнях, як Природа”, Битва”, карпатський світ сприймається діючим персонажем, з виразними анімістичними рисами. Він, як і людина, може панувати (Природа”), страждати й бути безсилим (Битва”). Ользі Кобилянській удалося, вживаючи прийом синестезії, витворити гармонійний синтез різних аспектів художньої дійсності (Valse melancolique”). Ймо­вірно, вони стали наслідком неабиякої симпатії Ольги Кобилянської до всіх трьох видів мистецтв, з іншого боку схильності письменниці до психологізму. Людина в концепції пись­менниці постає не як господар власної долі й навколишнього світу, а як частина глобальної системи Всесвіту, доволі часто безпорадна й безсила щось змінити. Тому зовсім не випадково у творах письменни­ці з’являються нераціональний, іноді позначений рисами фаталізму світ, містика, які утворюють окрему реальність. Ольга Кобилянська свідомо уникала однозначності у своїх творах. Мистецький аналіз буття мав розшарування на рівні як подій, так і внутрішнього світу персонажів.
У прозі Ольги Кобилянської можна умовно окреслити (взявши за основу компоненти змісту) такі аспекти, як міфемний, етноментальний тощо. Окремо стоять епічні твори Земля”, Через клад­ку”, які видаються багатоаспектними внаслідок жанрово-стильової специфіки.
Українська література внаслідок об’єктивних чинників вимушена була в тій чи іншій мірі відповідати викликам часу, мала на собі іде­ологічне нашарування. Відповідною була й літературна критика. Історичні реалії поневоленої України не сприяли повноцінному розвитку цієї науки. Однобокого по трактування зазнали і твори Ольги Кобилянської, інтерпретація яких залежала від зміни політичних умов. Радянська критика перегукувалася з народницькою, вбачаючи у прозі Ольги Кобилянської лише соціальні мотиви. Літературознавці сучасної України зосереджують свою увагу на окремих дискурсах прози письменниці (символістському, неоромантичному, імпресіоністичному тощо), не беручи до уваги синкретичність стилю Ольги Кобилянської. Окремі літературознавці намагалися об’єктивно розглядати твори письменниці (М. Євшан, Леся Українка), але їхні спроби так і не переросли в традицію. Безумовно, літературознавець не може одночасно охопити всі нюанси прози письменника, але, розглядаючи якесь питання, мусить спиратися на підвалини, які лежать в основі цієї прози. Розглянуті в цьому дослідженні аспекти творчості Ольги Кобилянської безпосередньо не стосуються проблем стилю письменниці, але пов’язані з ними, основна увага сфокусована на, здавалося б, явних особливостях прозописьма Ольги Кобилянської, які, коли й потрапляли в коло дослідницьких висвітлень, то побіжно. Мова йде про нераціональні елементи, які в прозі письменниці вибудовуються в певну систему. Водночас містичні елементи видаються не тільки невід’ємними складниками творів пись­менниці, а й зумовлюють їхнє сюжетотворення.
Містика у прозі Ольги Кобилянської не була власне її метою, вона сприймається незвично, відрізняється від змалювання позараціонального світу традиційною літературою, зокрема реалістичною. Другий шар дійсності з’являється на підставі обстоюваної письменницею концепції, суть якої полягає в тому, що людина розглядається підпорядкованою частиною глобальної панівної системи. Віра в долю, тривожні передчуття позначаються на поведінці й настроях персонажів, на їх переживаннях стану пасивності та безволь­ності, здатності протистояти викликам долі. До творів, які написані в річищі цієї концепції, можна віднести повісті Земля” і Ніоба”, оповідання Некультурна” і Valsemelancolique”. Повість Через кладку”, як і деякі інші твори ОльгиКобилянської (Царівна”), випадають із такого концептуального ряду. Герої цих творів творці власної долі, гідно протистоять життєвим негараздам, досягають сподіваної мети. Отже, є підстави говорити про дві очевидні концепції, притаманні світобаченню Ольги Кобилянської. Це відбилося на її творах, у яких або домінує нераціональна дійсність і людина лише виконує волю позареальних сил, або людина ставиться в центр буття, життєві реалії залежать саме від її вольових зусиль.
Виховавши свій естетичний смак на кращих зразках європейської літератури, продовжуючи традиції українського красного письменства, Ольга Кобилянська, незважаючи на перепони і власні прорахунки, посіла окреме місце в історії української літератури. Письменниця ще з юних літ перейнялася жіночим” питанням, і час від часу до нього поверталася у своїй творчості. Але емансипантські твори письменниці не належать до категорії солодкавого чтива”. Проза Ольги Кобилянської вирізняється тим, що на тлі стрижневої проблеми аналізуються й інші, не менш гло­бальні. Її героїні переймаються не тільки особистим щастям, вони ак­тивні й у суспільному житті, прагнуть реалізувати свої та­ланти. Емансипантки Ольги Кобилянської вболівають за український народ загалом, а особливо за інтелігенцію. Маня Обринська (Через кладку”) не бачить можливості бути разом з людиною, яка не дбає про своє духовне зростання; Наталка Верковичівна (Царівна”) знаходить у собі сили переступити через любов до Орядина, бо той втрачає свої гро­мадські ідеали під тиском життєвих обставин. Однак шляхетним можна на­звати і вчинок Олени Ляуфлер (Людина”), яка заради добробуту родини відмовляється від життєвих принципів. Ольга Кобилянська у своїх творах ламала споконвічні стереотипи, уявлення про жінку й жіноче щастя. Еволюція цієї проблематики у прозі письменниці знай­шла своє відображення у Valse melancolique”, де Ганнуся і Софія в мистецтві знаходять не тільки своє покликання, а й гармонію, яка асоціюється у них зі щастям. Зоня Яхнович (Ніоба”) також закохана в мистецтво, але її поривання приречені на загибель у патріархальному оточенні, якщо вона й чекає щастя, то воно в неї мусить бути меланхолійним. У галереї жіночих образів Ольги Коби­лянської окреме місце посідає гуцулка Параска (Некультурна”) якісно новий тип української селянки, яка завдяки своєму працелюбству й сильному нестандартному характеру дозволяє собі жити на власний розсуд і за власною совістю. Ольга Кобилянська концентрує свою увагу на внутрішньому світі своїх героїнь, зовнішні обставини буття видаються другорядними.
Мистецькому аналізу письменниця піддала й етнопсихічний код українців, і світогляд. Персонажам творів притаманні такі типово українські риси, як ліризм, артистизм, стихійність, індивідуалізм, недисциплінованість. Письменниця переймалася проблемою відсутності в українців станової аристократії, але у своїх творах довела, що шляхетність характерна риса українця.
Як уже зазначалося, містика у прозі Ольги Кобилянської незвична, тут персонаж діє лише як щось”, видіння репрезентують паралельну реальність, що зумовлює атмосферу нераціонального, прихованого світу, який впливає на поведінку персонажів, перейнятих не лише вірою в долю, а й тривожними передчуттями, переживаннями, фізично відчувають присутність невиди­мих, фатальних сил. Містичну атмосферу поглиблюють символи (місяць, символіка кольорів) та знаки-провісники.
Ольга Кобилянська цікавилася не лише європейською класикою, а й античною. Взявши за основу трагедію грецької Ніоби, вона пише однойменний твір, але дію переносить у сучасність і порушує злободенні питання. У центрі стоїть трагедія матері, що втрачає своїх дітей, не побачивши їх щасливими. Материнське нещастя складається з драми кожного з дітей. Повість Ніоба” багатоаспектний твір, виповнений алюзіями та ремінісценціями. Він розглядається з позиції міфологічної школи, феміністичної критики, аналітичної психології. Такий різнобічний підхід до аналізу макро- та мікроструктур повісті з використанням методологічних інструментів цілком виправданий, якщо йдеться про колізії всієї родини Яхновичів чи про щоденник Зоні Яхнович життєпис її шляху індивідуації від неординарної талановитої дівчини до особистості, яка, уникаючи душевної деструкції, віддає перевагу зовнішнім негараздам. Образ Анни Яхнович руйнує культ Великої матері й відкриває інший погляд на життя жінки-матері, де творення нерозривно пов’язане з утратами. Водночас аналіз твору з позиції якоїсь однієї методології видається неповним, одностороннім, не спроможним ураховувати ще й друге смислове поле. Ольга Кобилянська застосовує прийом антиципації, тому вможливлює композиційну структуру несподіваних поворотів, адже всі події завбачені передчуттями, віщими снами, переконанням у всесиллі фатуму.
До аналізу оповідань Valse melancolique” і Некультурна” також слід підходити з різних позицій, що зумовлено проблематикою творів, концепцією українського менталіте­ту в редакції Ольги Кобилянської, збагаченою розумінням жіночої долі. Проте друге семантичне поле в цих творах відмінне. Якщо у Valse melancolique” також наявна атмосфера приреченості навколо постаті Софії, то в Некультурній” нераціональна дійсність ніби збагачує вітальною силою головну героїню Параску.
Аналіз семантичного поля окремих творів показав розшарування на раціональну реальність (логічно обґрунтовану) і нераціональну, яка не підлягає поясненню й існує як така. Дослідники вже звертали увагу на елемент містицизму в про­зі Ольги Кобилянської і намагалися нераціональну реальність у Зе­млі” обґрунтувати забобонами українського селянина. Але чим поясни­ти нераціональні елементи у Valse melancolique” і Ніобі”? Письмен­ниця не просто вводила у твори віщі сни, видіння, ворожіння, акцентувала увагу на передчуттях персонажів, а реалізовувала в сюжеті кожного твору знаки-провісники. Такий причинно-наслідковий зв’я­зок нераціональних елементів і розвитку сюжетної (раціональної) лінії не дозволяє віднести містичні й логічно необґрунтовані факти та події до розряду екзотичних пауз у тексті. Твори Ольги Кобилянської позбавлені елементу несподіваності, авторка постійно готує читача до сюжетних колізій. Разом з тим такі вказівки тільки зацікавлю­ють читача, бо у творах вони подаються образно й вимагають фантазії для розшифрування. Письменниця уникла змалювання містичних персона­жів, їхня присутність виявляється тільки через наслідки дій. У багатьох творах Ольги Кобилянської щось” наділене ознаками живої істоти. Воно може підступити, здушити, каламутити душу, вдарити, не давати спо­кою. Особливе місце в семантиці творів письменниці посідають передчуття героїв, що вказують на невідворотні нещастя й негаразди. На розвиток подій указують також віщі сни, які персонажі намагаються розга­дувати, і видіння, значення яких стає зрозумілим лише після реалізації інформації на рівні об’єктивних подій. Сни й ви­діння наскрізь образні, у них використовується як народна, так і оригінальна символіка. Ворожіння також обов’язково збуваються” в жит­ті персонажів. Ольга Кобилянська показує слово як матеріальну силу й доводить, що ним можна людину як врятувати (вилікувати), так і завдати шкоди, знищити. Дія слова як позитивної сили показана на прикладі за­мовлянь від хвороб. Як деструктивний чинник слово реалізується в прокльонах, до яких вдаються персонажі творів. Проклін батька так і не дозволив Осипу знайти щастя в житті (Ніоба”), прокльони Марії, що впали на голову Сави, сприяють його повній деградації як людини. Взагалі ж персонажі творів Ольги Кобилянської, де наявне нераці­ональне семантичне поле, переконані фаталісти. Вони вірять у наперед сплановану долю, у неможливість щось змінити на краще, у свою безпо­радність перед викликами життя. Вони переймаються атмосферою, яка утво­рюється навколо них незрозумілими силами й живуть в очікуванні не­щасть.
Особливу роль у змалюванні нераціонального семантичного поля відіграють знаки та символи, які у творчості Ольги Кобилянської здебільшого традиційно-народні і християнські. До християнських слід віднести хрест, спектр символіки якого використовується максимально широ­ко (символ страждання, важкої життєвої долі, смерті й оберіг), поцілунок Юди, дванадцять дітей у Ніоби (кількість колін Ізраїлевих і апостолів). Поширеними народними символами є місяць (втілення, з одного боку, жіночого, з іншого негативного начал), який сприяє створенню містичної, загадкової атмосфери, камінь на душі (докори сумління). Для завбачення негараздів і нещасть Ольга Кобилянська вводить у твори і знаки-провісники як сталі й загальнозрозумілі (чорний крук), так і такі, значення яких розкривається в контексті певного твору (загибель теляти напередодні вбивства Михайла Земля”).
Символіку і знаковість підсилює семантика кольороназв, яка вживається у традиційному значенні. Білий колір підсилює позитивну семантику або вказує на внутрішнє зворушення (білі лілії уособлення чистоти й невинності, кращих душевних якостей дівчини; бліде обличчя), золотий колір як символ краси тощо. Числа також можуть мати символічність у певному контексті (семиголова змія).
Відсутність у наповненні нераціонального семантичного поля конкретних персонажів (які притаманні швидше для казок), обов’язковий причинно-наслідковий зв’язок між образною вказівкою й реальною по­дією, осмислене використання народної і християнської символіки свідчать про те, що Ольга Кобилянська, вводячи в окремі свої твори паралельну дійсність, змальовувала певну світоглядну модель життя.
Ольга Кобилянська вдало поєднала ментальний і емансипаційний дискурси. Вона виходила з того, що етногенетичний код передається з покоління в покоління як комплекс усвідомленої й неусвідомленої інформації. Письменниця окрему увагу надавала статусу жінки в українському суспільстві й доводила, що емансипація в Україні відрізняється від західної. Адже українські традиції споконвіку відводили жінці особливе місце у громадському житті, надаючи їй широке коло прав і свобод, формуючи її самостійність та гідність. Тому героїня Некультурної” не від кого нічого не вимагає, живе власним розумом, не зважаючи на громадську думку. Її образу поряд із відчуттям незалежності притаманні ліризм, артистизм, практицизм, уроджений аристократизм. Героїні Valse melancolique”, на відміну від Параски, самі створили особливу атмосферу у своїй оселі та особливий гармонійний тип стосунків. Таке органічне поводження персонажів оповідання можна пояснити їхньою несхожістю, яка в поєднанні утворює ціле українську ментальність.
Ширше й місткіше подвійна семантика представлена в повісті Земля”. Пись­менниця заглиблюється у психологію українського селянина, віднаходить архетипи, ознаки дуалістичного світогляду, фіксовані снами, видіннями, знаками-провісниками.
Концентрація другого шару реальності найнижча в повісті Черезкладку”, де містичні елементи представлені спорадично і стосуються лише постаті Нестора (пророчий сон, знак-провісник). Паралельна реальність у повісті наявна на символічному рівні, для твору не характерна атмосфера приреченості, заздалегідь визначеної долі.
У перебізі реалізації мети, що окреслювалася при аналізі творів Ольги Кобилянської, вдалося з’ясувати відповідність спроектованих на них завдань їхній проблематиці. На конкретних прикладах доведено існування другого семантичного поля; розкритий внутрішній смисл цього явища. З’ясовано, що містичні й нераціональ­ні елементи у творах Ольги Кобилянської не лише виключно художній прийом, вони утворюють паралельний вимір реаль­ності.
Письменниця віднайшла свій шлях в інтерпретації позареального світу. Вона не ставила собі за мету змалювання тільки конкретних персонажів, їх діяльності (виняток складають хіба що видіння), існування па­ралельного виміру реальності спостерігається через її вплив на людську психіку й події першого семантичного поля. Ольга Кобилянська використовувала в багатьох своїх творах елемент символізму натяки (щось”). Вплив такої неозначеної сили персонажі творів відчувають як на своєму душевному й фізичному стані, так і на конкретних життєвих подіях. Натяки, передчуття, знаки-провісники, символи, пророчі сни, видіння, прок­льони, передбачення, ворожіння, примовляння у своєму поєднанні утво­рюють складну систему паралельного семантичного виміру. Письменни­ця ніби змальовує тіні на стіні, не повертаючи голови в бік того, що спричиняє їх появу. Людина постає безвольною й безпорадною, визнає домінантне становище позареального світу над своїм життям.
У дослідженні окрема увага була приділена декодуванню знаків та символів як загальновживаних, народнопоетичних (місяць, чорний крук тощо), так і створюваних письменницею. Вони мають різну структуру: складаються або з одного елемента (хрест), або з декількох, у яких кожна складова має окре­ме семантичне навантаження (наприклад, білі лілії). Один символ у різних творах письменниці може мати різні семантичні аспекти (місяць у повістях Земля” та Через кладку”).
Основним принципом формування всієї стилістики, міфосюжетної структури, паралельних вимірів у творах Ольги Кобилянської визнано синкретизм. Зазначено, що особливістю прози письменниці було нетрадицій­не на той час поєднання жанру і стилю (реалізму й символізму, реаліз­му й неоромантизму тощо). Такий висновок став можливим завдяки аналізу семантичної структури окремих творів Ольги Кобилянської, де реаліс­тичний (подекуди документальний) сюжет подається через призму нереа­лістичної інтерпретації з різними стилістичними ознаками. Своєю твор­чістю письменниця ніби полемізувала з усталеними поглядами на художню прозу. Але цієї полеміки майже ніхто не помітив. У неділю рано зілля копала” розуміли як мелодраму, у Землі” бачили соціальний твір, у Людині” і Царівні” міщанський протест проти усталеного гро­мадського ладу. Сприймалися лише зовнішні аспекти се­мантики творів Ольги Кобилянської, поза увагою так і лишився пласт глибинної проблематики.
Поруч із семантикою нераціональної реальності у творах пись­менниці наявна семантика так званої психологічної реальності, існування якої виявляється через аналіз внутрішнього світу персонажів окремих творів. Особливістю художнього світосприйняття Ольги Кобилянської видавалося те, що вона розуміла життя у всій його суперечливій складності, бути реалістом у мистецтві означало для неї позбуватися примітивного побутописання та прагматичного соціологізування. У людині вона бачила не тільки соціальну одиницю. Пись­менниця не сприймала крайнощів так званого критичного реалізму” й чистого мистецтва”. Одночасно з дослідженнями вчених-аналітиків ОльгаКобилянська довела існування в психіці людини глибинних незвіданих пластів, які зумовлюють формування особистості, її поведінки, світогляду тощо. Ця концепція лежить в основі творчості письменниці, водночас її не так легко побачити за художніми шатами, хіба що можна вловити в думках персонажів, їхніх діях і вчинках, внутрішніх діалогах.
Ольга Кобилянська у своїх творах звертається до змалювання різних типів людей, які є особистостями й індивідуальностями. Така класифікація спирається на термінологію аналітичної психології К.-Ґ. Юнґа, який визначав у людській психіці самість і індивідуацію. Самість як архетип закладена в людину від народження й об’єднує в собі всі протилежності, що втілені в чоловічому та жіночому архетипах”[6]. Кожна людина, яка приходить у цей світ, має свою самість. Індивідуація ж, навпаки, є результатом праці людини над собою, духовною подорожжю”[7], процесом психологічного розвитку, що здійснює закладені індивідуальні схильності[8]. Неповторність людини є проявленням самості, всі якісні досягнення у будь-якій сфері життя результат індивідуації. Героїня Некультурної” Параска самобутня й неповторна, має свій індивідуальний характер, особливу психіку. Ці якості бу­ли закладені в неї первісно, вони не сприймаються результатом її самовдоскона­лення. Натомість Маня Обринська з повісті Через кладку” протягом усьо­го свідомого життя працювала над собою, реалізовувала закладені в неї здібності. Параску можна назвати індивідуальністю, а Маню особистістю, за К.-Ґ. Юнґом. Він трактував особистість як результат якогось зусилля, досягнення, а не просто як щось дароване”[9]. Водночас існують такі поняття, як тінь і персона. Персона це соціальна роль людини, маска, манера поведінки, що очікується суспільством. Людина сама визначає й контролює свою персону. Слід наголосити, що персона й персонаж не є тотожними поняттями. Тінь як несвідомий аспект психологічної структури”[10] зазвичай людиною не усвідомлюється й відкидається. Часто свої недоліки людина проектує на інших, і доки тінь залишається спроектованою, індивід може легко ненавидіти і вільно звинувачувати всі ті якості, які він бачить в інших”[11]. Прикла­дом колективної тіні вважається ситуація міжнаціональних конфліктів, коли мільйони людей погоджуються разом проектувати свою тінь на інших, заперечуючи її наявність у собі”[12]. Але не завжди тінь має негативний зміст, іноді людина відкриває в собі позитивні якості або свої недо­ліки перетворює в переваги. Ольга Кобилянська пішла саме таким шляхом у творенні низки образів. Багато персонажів письменниці постійно перебувають у стані внутрішнього монологу, коли тінь чинить спро­тив персоні, внаслідок чого персона нівелюється і збігається з тінню: Наталка Верковичівна (Царівна”), Маня Обринська (Через кладку”), Зоня Яхнович (Ніоба”). Суспільство чекає від них покори й повернення до традиційної поведінки неодруженої дівчини, але вони діють усупереч очікуванням оточення, й тінь переходить у стан персони. Те саме можна сказати і про образ Параски (Некультурна”). Проблеми вибору для неї не існує, вона діє за покликом внутрішніх поривань. І як наслідок оточення чекає від неї саме нестан­дартності, тінь починає функціонувати як персона. Класичним прикла­дом внутрішнього монологу можна вважати вибір Івоніки, коли він рятує сина від арешту, коли персона батька вбитого сина сперечалася з тінню батька вбивці цього сина. І в цьому випадку тінь також перемогла, бо Івоніка рятує сина від звинувачувального вироку суду.
Натомість у багатьох інших чоловічих образах тінь чітко відмежована від персони, і вже персона як маска для суспільства відігравала головну роль. Таким був Богдан Олесь із повісті Через кладку”, який усупереч внутріш­нім переконанням схилявся до прогнозованих учинків. У Ганнусі з Valse melancolique” також яскраво виражена персона, але ця персона по­будована на епатажності й виклику суспільству заради самого виклику. Якщо Маня Обринська (Через кладку”) або Наталка Верковичівна (Царівна”) стають на шлях протидії суспільству, бо це неминуче для процесу індивідуації, коли самість звільняється від облудних покровів персони”[13], то Ганнусина епатажність не що інше, як виключно її забаганка. Орядин із повісті Царівна” на початку твору намагається виробити опозиційну суспільству персону, але тінь пристосуванця перемагає, і його персона згодом стає естетизованим відображенням тіні. Що ж до персонажів Землі”, то вони постають як особи, в яких сильна тінь переходить у персону, що засвідчують Рахіра й Сава, не здатні протидіяти потужному внутрішньому негативу. У Михайла навпаки, позитивна персона, що живиться позитивними якостями тіні. Його образ втілення традиційних ознак хліборобського етносу. Тому персона Михайла важко пристосовується до умов війська. Водночас він здатен до самокорегування, і навіть з ненависної йому армії виносить позитивний досвід (порядок, охайність тощо). Івоніка ж втілення патріархального ладу. І трагедія життя для нього починається ще до вбивства Михайла коли розколюється його сім’я. Тут спостерігається амбівалентність людської душі, самості, коли нібито органічна для нього персона відступає пе­ред тінню (незвинувачення Сави, підтримка Анни).
Ольга Кобилянська у своїй творчості спирається на концепцію існування в лю­дині непроявленого внутрішнього, що зумовлює людську поведінку. У кри­зових ситуаціях, у яких час від часу опиняються персонажі, постає проблема вибору. І хоча вибір робиться свідомо, герої ОльгиКобилянської керуються тінню, архетипами, самістю. Для них вибір завжди був ареною боротьби, перебуванням у силовому полі бінарних опозицій. Усвідомлення своєї недовершеності дає можливість персонажам самовдосконалюватися.
До якостей, якими людина наділена від народження, слід віднести екстравертну та інтровертну орієнтації. Екстраверт характеризується природженою тенденцією спрямовувати свою психічну енергію, або лі­бідо, назовні”, пов’язуючи носія енергії з зовнішнім світом”[14], тоді як інтроверт спрямовує свою енергію всередину”, обов’язково по­в’язуючи психічну енергію зі своїм внутрішнім світом думки, фантазії або почуття”[15]. Героїня Valse melancolique” Софія типовий інтроверт, то­ді як Ганнуся екстраверт, такі ж і тенденції їхньої індивідуації. Ольга Кобилянська показує, що люди з однією яскраво вираженою орієнтацією залишаються нереалізованими (Софія Valse melancolique”) або знаходять себе в світі Наталка (Царівна”), Маня (Через кладку”). І тільки гармонія між екстравертним та інтровертним началом запорука того, що людина відбудеться й реалізується Параска (Некультурна”), Марта (Valse melancolique”).
Увагу багатьох дослідників завжди привертав той факт, що пись­менниця жіночі образи змальовувала як сильні особистості, чоловічі ж навпаки, як слабкі. Користуючись теорією аналітичної психології, це можна пояснити домінантою в жінок анімусу (чоловічого начала), а в чоловіків аніми (жіночого начала). На думку Юнґа, немає чоловіка, який був би настільки мужнім, щоб не мати в собі нічого жіночого”[16], але у творах Ольги Кобилянської аніма стає для чоло­віків справжньою проблемою. Натомість жінки в письменниці схильні до серйозних роздумів, до сміливих учинків, не бояться протистояти суспільній думці. Саме проявлення анімусу в жінок стає причиною емансипації, бо якщо аніма породжує настрої, то анімус думки”[17]. ОльгаКобилянська показала, що анімус продукує життєздатність (Ган­нуся), а аніма вразливість (Софія).
Процес індивідуації як шлях до самості визначає характер сюжетотворення у прозі Ольги Кобилянської, впливає на композиційну структуру. Фабула постає центром наративу у творах Ольги Кобилянської і може мати як одну сюжетну лінію (Некультурна”), так і декілька (Valse melancolique”). Повість Земля” має класичну композицію. Деякі сюжетні лінії ідуть паралельно, деякі перетинаються. Внаслідок того, що персо­нажі твору антагоністи, зіштовхування інтересів призводить до не­примиримого конфлікту, і як наслідок кривава розв’язка (Сава Михайло, Сава Анна). Натомість у Ніобі” всі сюжетні лінії на перший погляд є паралельними (життя дітей), але перетинаються в центрі й руйну­ють його (життя матері). Це відповідає міфологічному контек