ПОЕТИКА ПРОЗИ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА 1900-1910-х РОКІВ

brief description

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

БРАЙКО ОЛЕКСАНДР ВАЛЕНТИНОВИЧ

УДК 821.161.2-3.09

ПОЕТИКА ПРОЗИ
ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА
1900-1910-х РОКІВ

10.01.01- українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник-
Дем’янівська
Людмила Семенівна,
доктор філологічних наук,
професор

Київ 2002

ВСТУП

Актуальність дослідження. Творчість В. Винниченка належить до вершинних явищ українського літературного процесу початку ХХ ст. Інтенсивність критичної рецепції його доробку підтверджує вагомість внеску в українську літературу, який (внесок) зумовлює сталий аналітичний інтерес дослідників. Рецепція творчості Винниченка, зокрема його прози, започаткована ще у 1900-х рр., незабаром після літературного дебюту прозаїка. Творчість Винниченка привернула до себе увагу І. Франка [158], Лесі Українки [155], М. Зерова [75], А. Ніковського [118] та інших. До 1920-х рр. належать спроби монографічної інтерпретації творчості В. Винниченка в річищі соціологічної критики - праці А. Річицького [135, 136] і П. Христюка [167], популярні нариси Т. Зикеєва [76], О. Парадиського [122], І. Свєнціцького [138], оглядові розділи про його творчість у синтетичних курсах історії української літератури С. Єфремова [71], В. Коряка [92], численні статті й передмови до видань творів.
Розвиток винниченкознавства як галузі літературно-критичної науки на материковій Україні був перерваний диктатом вульгарно-соціологічного літературознавства. Натомість в еміграційному літературознавстві інтерес до творчості Винниченка не згасав, про що свідчать монографії Г. Костюка [93], С. Погорілого [127], розвідки Д. Г. Струка [150] та розлогий бібліографічний покажчик, упорядкований В. Стельмашенком [54]. В українському материковому літературознавстві повернення творчості Винниченка до сфери науково-аналітичної рецепції відбулося на межі 1980-1990-х рр. До найпомітніших здобутків вітчизняного винниченкознавства належать монографії Т. Гундорової [64], Л. Мороз [115], В. Панченка [121], кандидатські дисертації О.Векуа [11], О. Гожика [61], Л. Йолкіної [79], С. Михиди [114], В. Хархун [164], навчальний посібник О. Гнідан і Л. Де-м`янівської [60], статті Н. Михальчук [113], Г. Сиваченко [139, 140, 141] та ін.
Українське винниченкознавство 1990-х рр. засвідчило широкий спектр методологічних підходів до прочитання творчої спадщини митця, увагу до жанрових, проблемно-тематичних, поетикальних, компаративно значущих особливостей його прози й драматургії. Водночас наявні дослідження або не охоплюють усього масиву Винниченкової прози 1900 - 1910-х рр. як цілісного художнього явища, або ж залишають поза докладнішою увагою проблеми художньої еволюції митця. Поетика прози Винниченка здобувала здебільшого фрагментарне дослідження - як за кількістю матеріалу, який потрапляв у поле спостереження (поетика окремого твору чи жанру), так і за вичерпністю аналітичного розгляду прози. Постає потреба в синтетичному монографічному дослідженні, яке базується на широкому теоретико-методологічному підґрунті, позначене достатньою повнотою охоплення матеріалу і водночас дистанційоване за своєю проблематикою, методологією й методикою від наявних праць. Плідність, результативність такої дослідницької програми засвідчена численними роботами вітчизняних і зарубіжних дослідників.
Така потреба зумовила вибір об`єкта дослідження - прозової спадщини В. Винниченка 1900 - 1910-х рр. - чи не найпліднішого періоду його творчості. Саме цією художньою ваговитістю визначений предмет дослідження - поетика прози.
Термін "поетика" належить до найдавніших надбань літературознавчого методологічного інструментарію. Його змістове наповнення зазнало істотних змін з часів Арістотеля. У ХХ ст. використання терміна "поетика" та інтенсифікація поетикальних досліджень пов`язане насамперед зі становленням методологічної програми структуралізму. Останній, започаткувавшись у 1920-х рр. працями теоретиків російської "формальної школи", відбув понад півстолітню еволюцію. На переконання Ц. Тодорова, "будь-яка поетика... мусить бути визнана структурною, оскільки об`єктом поетики є не множина емпіричних фактів (літературних творів), а деяка абстрактна структура (література)" [153, 45]. Г. Клочек розглядає поетику як "систему виражально-зображальних засобів, що перебувають у телеологічній єдності - тобто працюють на кінцевий художній результат" [84, 14]. "Пізнати поетику письменника, - пояснює дослідник, - значить осягнути його робочі принципи, зрозуміти прийоми, якими він користується" [85, 11]. На нашу думку, множина означників (система художніх прийомів) у науково-теоретичній рецепції передбачає не лише з`ясування стилетвірних принципів письменника, а й теоретичну реконструкцію того концептуального змісту, того простору естетичного й дискурсивного смислотворення, який індивідуальна художня практика вносить в усталений літературний контекст ("горизонт очікування") своєї доби.
Слід зазначити також, що термін "поетика" здобув застосування й поза межами суто формалістичного аналізу. Так, М. Бахтін у "Проблемах поетики Достоєвського" фактично проаналізував, поруч з особливостями художньої форми, значний дискурсивний потенціал прози митця. Численні дослідники міфопоетики літератури й фольклору роблять спроби реконструювати світоглядні моделі текстових структур. Багате й різноманітне семантичне наповнення терміна "поетика" у практиці реальних досліджень відображає, на нашу думку, продуктивність його функціонування у складі різних методологічних підходів і аспектів літературознавчого аналізу. Вважаємо, що в контексті сучасної гуманітарної науки термін "поетика" надається до різноманітних епістемологічних реінтерпретацій - деконструктивістських, феміністичних, психоаналітичних, семіотичних тощо. Пропоноване нами дослідження індивідуальної поетики передбачає як з`ясування художніх властивостей творів, так і теоретичне моделювання світоглядного дискурсу В. Винниченка, втіленого в художніх структурах його прози.
Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов`язана з проблематикою наукової роботи кафедри української літератури ХХ ст. Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зосередженою навколо дослідження розвитку новітньої літератури в українському й світовому контексті.
Мета й завдання дослідження. Метою дисертації є з`ясування естетичної природи (стильової своєрідності) й художньої генези прози В. Винниченка 1900 - 1910-х рр. як цілісного літературного феномена. Мета дослідження обумовила його завдання:
- дослідити екзистенційно-антропологічну проблематику прози В.Винниченка;
- з`ясувати структурні особливості й естетичне значення сюжетобудови творів В. Винниченка;
- висвітлити специфіку образотворення на рівні деталей;
- проаналізувати особливості естетичного функціонування художнього мовлення прози.
Теоретико-методологічна основа дослідження ґрунтується на принципах структуралізму (праці Р. Барта, М. Бахтіна, Ю.Лотмана, Ц. Тодорова), постструктуралізму (Ж. Дерріда, М. Фуко), герменевтики (Г.Г. Гадамер), рецептивної естетики (Г.Р. Яусс), екзистенціалізму (праці Ж. Батая, М. Бердяєва, Ж.-П. Сартра, А. Камю), психоаналізу (праці З.Фройда, К.Г. Юнга, Ж. Лакана, Е. Фромма). Використовуються також методологічні підходи українських і зарубіжних дослідників Т. Гундорової, Г. Клочека, Ю. Кузнецова, В. Смілянської, В. Успенського, Л. Левітан, Л.Цілевича та ін.
Методика дослідження передбачає застосування структурного мікроаналізу для виявлення індивідуальної художньої своєрідності окремих творів В. Винниченка й окреслення спектру можливих жанрових, композиційних і дискурсивних модифікацій текстуального простору; використання порівняльного аналізу для висвітлення специфіки Винниченкової трансформації наявного "горизонту очікувань" української прози, застосування герменевтичних підходів; апробацію історико-теоретичних і концептуальних моделей - "ідеальних типів" для з`ясування місця прози В.Винниченка у стильовому контексті його доби.
Наукова новизна дослідження. У дисертації вперше на матеріалі прозових творів В. Винниченка концептуально з’ясовуються такі визначальні принципи творчого мислення митця і складники художнього образу, як експериментальність, ігрове моделювання проблематики, ідеологізм. Вперше на основі системно-структурного підходу простежено еволюцію сюжетобудови прози В. Винниченка 1900 -1910-х рр. від орієнтації на міметичне реалістичне моделювання сюжетно-фабульних структур до розбудови складних параболічних та експериментальних жанрових утворень. Вперше як об`єкт аналізу обрано структурний рівень деталей, який виражає індивідуальну стильову специфіку образотворення прозаїка, дозволяє виявити принципи художнього перетворення мікрообразів зовнішнього і внутрішнього світу на чинники моделювання новітньої естетичної реальності. У структурі текстів виокремлено й проаналізовано рівень художньої розповіді, який дозволяє виявити структурно-функціональні особливості ціннісних, фразеологічних та ідеологічних позицій автора і персонажів як засоби модернізації художнього мовлення, його переходу від предметного образотворення й верифікаційної нарації до продукування сугестивних і аналітичних моделей дискурсу.
Теоретичне значення дослідження полягає у різноаспектності й методологічному синтетизмі проробленого аналізу, що дозволяє створити цілісну, виважену модель вагомого художнього феномена - прози В. Винниченка. Ця модель може посприяти докладнішому виробленню історико-теоретичної концепції розвитку української літератури зазначеного періоду, істотно доповнити чи й переосмислити результати наявних досліджень.
Практичне значення роботи зумовлене можливістю використання одержаних результатів у викладанні нормативних і спеціальних вузівських курсів, а також спецсемінарів з історії української літератури та теорії літератури, при написанні відповідних підручників, навчальних посібників, курсових і дипломних робіт.
Апробація результатів дисертації. Окремі аспекти дослідження виголошені у формі доповідей на щорічних наукових конференціях викладачів та аспірантів кафедри української літератури ХХ ст. Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2000 - 2001 рр.), на Міжнародній науковій конференції "Формування і діяльність творчої особистості" (Кривий Ріг, 1998 р.), на науково-теоретичній конференції молодих учених (Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, 2000 р.), на наукових конференціях "Володимир Винниченко: прозаїк, драматург, громадський діяч" (Київ, 2000 р.), "І.Я. Франко: письменник, дослідник літератури, культури" (Київ, 2001).
Публікації. З теми дисертації опубліковано п`ять статей у фахових наукових виданнях та збірниках наукових праць, один виступ у матеріалах наукової конференції.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел, який становить 183 найменування. Загальний обсяг роботи - 190 сторінок, з них 178 сторінок основного тексту.

bibliography

ВИСНОВКИ

1. Аналіз поетики прози В. Винниченка 1900 - 1910-х рр., а саме змістових домінант його художнього мислення, реалізованих в авторських моделях екзистенційно-антропологічної проблематики, та структурного функціонування й смислового навантаження складників художньої форми, обраних дисертантом для розгляду, дозволяє безпосередньо й докладно простежити й з`ясувати у формі концептуально-теоретичних узагальнень процес становлення, внутрішнього структурування й поступової жанрово-стильової трансформації естетичної, семіотичної й дискурсивної практики видатного українського письменника. В дисертації пропонується розгорнута інтерпретація значного й цілісного масиву художньої прози В. Винниченка, її найвагоміших і естетично показових зразків. Поєднання докладного аналізу структури творів і спроб його (аналізу) концептуалізації у контексті значущих естетичних і філософських феноменів доби раннього українського модернізму, синтез структуралістських, постструктуралістських, герменевтичних та психоаналітичних методологічних засад і прийомів, спроб послідовного відчитування інтегральної семантики тексту і множини текстів дозволили виробити дослідницьку модель художньої еволюції прозового доробку В. Винниченка як динамічного естетичного явища, пов`язаного із вирішенням провідних мистецьких завдань того часу. Вироблення такої концептуальної дослідницької моделі сприяло ліквідації лакуни сучасного винниченкознавства. Ця лакуна спричинена, з одного боку, станом теоретико-методологічних засад деяких наявних досліджень, а з іншого, зосередженістю науковців на проблемах, які залишають поза увагою посутні аспекти світоглядно-естетичної орієнтації В. Винниченка та рівні структурної організації його прози. Спробою зінтерпретувати прозу В. Винниченка як єдність формально-поетикальних, стильових новацій і їх новітнього дискурсивного потенціалу, увагою до глибинної семантики жанрових структур і композиційних рівнів досліджуваного явища, до їх індивідуальної своєрідності в системі художніх пошуків української ранньомодерністської прози зумовлена вагомість одержаних результатів для вивчення генетично й типологічно споріднених з прозою В. Винниченка явищ української літератури, для наукового розкриття історико-теоретичних проблем її розвитку, з`ясування мистецької оригінальності й особливостей взаємодії індивідуальних художніх практик.
Поєднання аналітичних і синтетичних принципів наукової інтерпретації мистецьких явищ, акцент на художній своєрідності, естетично-моделювальному потенціалі окремих творів В. Винниченка та їхньому функціонуванні в контексті українського літературного процесу, застосування продуктивних методик дослідження, які поглиблюють і збагачують рецепцію літературного явища, забезпечило практичну значущість одержаних результатів та можливість використати їх у практиці викладання історико-літературних і теоретико-літературних вузівських дисциплін та підготовки фахівців-філологів.
Виконання дисертаційної роботи дозволяє узагальнити її основні результати у таких висновках.
2. Проза В. Винниченка 1900 - 1910-х рр. є новаторським явищем українського літературного процесу, котре постає в річищі модернізації та європеїзації українського мистецтва. Ці зрушення пов`язані з антиміметичними й антираціоналістичними тенденціями світоглядно-філософського й естетико-художнього мислення початку ХХ ст.
3. Становлення стильової манери В. Винниченка-прозаїка відбувається на ґрунті розширення можливостей реалістичного образотворення, вироблення неореалістичної стильової манери. Письменник вдається до відтворення спонтанної динаміки психічних станів, актуалізації багатогранного, одиничного чуттєвого досвіду персонажа. Цей досвід є сплавом різноманітних зовнішніх вражень і рухомих внутрішньо-психологічних імпульсів, котрі фіксують діяльні й духовно-чуттєві, екзистенціальні вияви особистості у світі, що протистоїть їй. Зовнішній світ у структурі творів переважно є складовою індивідуального досвіду персонажа, його екзистенційного проекту, а отже, втрачає самодостатню зображальність і підпорядковується парадигмам парадоксального осмислення феноменів життєвого потоку.
4. Винниченко висуває як визначальний чинник існування новітньої людини сферу вітальних процесів. Особистість покладає себе як тією чи іншою мірою визначену ціннісну позицію, як агента людського життєвого світу через експеримент, через гру, яка прагне змодифікувати наявний стан речей на користь віртуальної реальності бажаного, утопічного проекту. Останній постає як інтенційований наявним буттям суб`єкта простір онтологізованого дискурсу, ціннісних настанов, означуваних індивідуальним мовленням як форма досягнення тотожності сущого й належного.
5. Через експеримент персонажа автор прагне змоделювати рухому структуру ціннісного "горизонту очікувань", розгорнути в спонтанному акті існування засадничо значуще "помежів`я" етичного досвіду особи - експериментатора й випробовуваного. Через гру освоюється новітній активістський, сугестивний і автосугестивний статус втілюваного персонажем екзистенційного рольового проекту, телеологічно заангажованого "розпрацьовування" персонажем-гравцем нормативних для структур повсякденного праксису чи ідеалізованих, символізованих і міфологізованих новітньою свідомістю смислових визначень екзистування й комунікації.
6. Через сюжетне функціонування ідей здійснюється індивідуальний персонажний синтез і водночас визначальне за своїм естетичним смислопороджувальним потенціалом випробування онтологічних, екзистенціальних, моделювальних, означувальних, владних інтенцій дійових осіб. Художнє навантаження ідеї в прозі В. Винниченка варіює від абсолютистських онтологічних претензій, іронічних чи пасіонарних засвідчень персонажем власної мислительної й етичної присутності до зведення ідеологічної схеми на рівень риторичної умовності, заміщувально-компенсувальної сюжетної функції, беззмістовної гри.
Цим зумовлені й характерні риси поетики прози Винниченка.
7. В сюжетобудові ранніх оповідань Винниченка акцентуються різнобічна зображальність, розширення фабульної схеми супокладеними мотивами, які моделюють соціально-психологічну персонажну структурованість комунікативного континууму, створюють експресивно-сугестивний надлишок психологічного "показу" дії порівняно з фабульною розповіддю. В "Голоті" ця структурованість дії переростає у розгортання індивідуальних екзистенційних практик, які самовизначаються стосовно обставин фабульної дії, увиразнюючи глибинний онтологічний драматизм новітнього конфлікту між соціальним самопокладанням та індивідуальним самоздійсненням персонажа. Цей драматизм провокує інтенсивну внутрішню динаміку сюжетної дії.
8. В модерністських новелах Винниченка сюжетна дія розгортається як стратегія активного персонажного переформування вихідного ціннісного смислу зображеної побутової ситуації. Через тканину психологічного сюжету й фабульних обставин закладаються новітні парадигми ігрового, перетворювального індивідуального чину, спрямованого на радикальну зміну ваги комунікативних конвенцій для окремого людського існування. Відносно вільні фабульні схеми й мотиви постають як потужні чинники сугестивного інтенціювання свідомості персонажа й параболізації жанрової структури, в якій позірно орнаментальні складники зображення й оповідні фабульні повідомлення моделюються автором як підтекстовий шар концептуального змісту. Цей зміст підриває ілюзію реалістичного, референційно-відтворювального зображення, його смислової стійкості, чіткості й однозначності. Завдяки цим структурним складникам відкриваються ігрові, метафізичні, психоаналітичні перспективи відчитування сюжетної дії, які увиразнюють експериментальні настанови митця. Сюжетобудова зрілої новелістики В. Винниченка фіксує складання новітніх жанрових структур, заснованих на конструюванні альтернативних, взаємозамінних і взаємодоповнювальних персонажних і авторських хронотопів, суміщенні ігрових і побутових, сакралізованих і профанних персонажних принципів розгортання дії. Фабульна дія одивнена завдяки спробам персонажа змоделювати й відіграти - словесно чи практично - її екзистенційний сенс, спроектувавши тим самим власну експериментальну й визначальну сюжетну присутність.
9. Сюжетні структури зрілої прози Винниченка орієнтовані на віталістичне переосмислення раціональних проектів індивідуального самопокладання. Структурна перевага процесу становлення й руху свідомості персонажа над фабульними перипетіями визначає переорієнтацію індивідуального стилю на фіксацію плинних моментів людського існування, які означують собою спроби усталення ціннісного самовизначення особи через вольові, експериментальні й ігрові моделі комунікативного функціонування власних вітальних первнів.
10. В романах В. Винниченка 1910-х рр. сюжетобудова уявнює процес експериментальної побудови персонажем ідеологізованих схем включеності в комунікативні структури й випробування достотної ваги останніх. Через фабулу здійснюється покладання персонажем активістських і зовнішньо-перетворювальних ролей - чинників об`єктивації заангажованого статусу героя, моделей синтезу трансформативної й самотрансформовувальної розумової активності й податливих для маніпуляції психологічних структур наявної фактичності людського буття. Діяльне структурування людських взаємин як альтернатива безособового диктату "природи" й "культури" висувається персонажем відповідно до сюжетного нарощування ціннісних визначень свідомості як індивідуальний ціннісний часопростір, позначений екзистенціалами сили, почуттєвості, комунікативно вагомої реалізації бажання.
11. Структура романних фабул В. Винниченка увиразнює процес розщеплення соціальної й психологічної ролі персонажа, вольового дистанціювання від неї. Часова визначеність персонажа потрактовується в романній структурі з погляду можливостей активістської трансформації сюжетних ситуацій. Внутрішній сюжет моделюється як переживання персонажем упорядкованого певним чином поля екзистенційних смислів і здатності до їх індивідуального опрацювання. Соціально заангажований "кістяк" фабули одивнюється парадоксальною мислительною активністю персонажа.
12. Сюжети романів постають як розгортання драми екзистенційного проекту, виявлення значеннєвої амбівалентності його структури через фабульні перипетії й сюжетно-композиційну організацію. В сюжетобудові романів модельовано неспроможність експериментальних настанов персонажів запобігти перманентним екзистенційним колізіям. Розгалуження фабули подає співвідносні персонажні інтенції індивідуального опанування процесу існування й формування стійких комунікативних зв`язків. В сюжетобудові оприявнюється функціональна залежність психологічно закорінених координат і смислових параметрів романної дії від впроваджуваних фабулою нових модусів існування персонажа. Останні постають як владні сюжетотвірні чинники, інколи літературно апробовані складники фабульної дії й романного дискурсу, які критично переосмислюються, деконструюються Винниченком у напрямі посилення сюжетної активності вольових і мислительних первнів особи персонажа, безперервності й незавершеності свідомісної дії, яка окреслює новітню топіку романного сюжету. Фабульна подія в романній структурі постає як зіткнення й перекодування рольових "горизонтів очікування" читача щодо постаті персонажа.
13. Деталі в прозі Винниченка втрачають безпосередню предметно-референційну семантику, накреслюють часопростір художньо змодельованих віртуальних дискурсивних схем і ситуацій вибору існування, актуалізованих через динаміку переживання й сприйняття персонажа; в деталях закодовано ті чи інші виміри людської включеності у світ і часову міру індивідуальної заангажованості світом.
14. Оригінальна поетика деталей в новелістиці В. Винниченка закладається як спонтанне сегментування, виокремлення знакових фрагментів зовнішнього і внутрішнього індивідуального досвіду, через які оприявнюється новітня структура сугестивного зображення. Деталь концептуалізується у віталістичній парадигматиці через іпостасування її семантики алегоричністю, метафоризмом, символізацією сюжетотвірних (конфлікт) і параболічно-моделювальних структур дії ("згортання" в мікрообразах новітнього авторського концепту порушеної проблематики). З другої половини 1900-х рр. сугестивне образотворення вітальних практик постає як знаковий вимір проблемної фабульної ситуації. В деталях моделюються й сюжетно випробовуються ангажувальні контексти естетичних і вітальних переживань, творчої уяви, пасіонарного пориву, індивідуальних екзистенційних очікувань, психоаналітичні реалії й волюнтарні настанови персонажів. Протиставляються сутнісні фабульні визначення дії й спонтанний плин існування. Завдяки деталям увиразнюються проблемні інтерпретаційні коди, стосовно яких визначається персонаж і вибудовуються новелістичні жанрові структури. Зумисне виведена назовні психологічна й ідеологічна семантика деталей, включаючись у стрімкий перебіг фабули, зазнає істотного переакцентування, обмеження своєї ваги чи, навпаки, гротескного загострення, увиразнення новітніх колізій свідомості.
15. Мінлива семантика деталей в романах розгортає психологічну символіку екзистенційного самоозначення й самопокладання персонажа, яка обігрує значущість первісно сугерованих деталями рецептивних сподівань. Деталі стають сугестивними знаками провідних проблемних ситуацій романів, місткими символами онтологічної влади визначальних для сюжетного розвитку комунікативних моделей, психобіологічних структур та інтуїтивних принципів самопокладання персонажа. Екзистенційна семантика романних деталей постає на основі антиномії заангажованості світом, зокрема його вітальними структурами, та свідомого дистанціювання персонажа від них.
16. Розповідна структура новелістики Винниченка увиразнює в поліфонічній фактурі текстів взаємодію рівнозначущих, позбавлених авторитарної позиції дискурсів уявлення, словесного агону, омовлює різні психосоматичні модуси як дискурсивні стратегії й знаряддя аксіологічної сугестії. Оповідь постає тут як засіб модерністського акцентування акту висловлювання, нарації як носія провокативної парадигми дискурсу, автономізації смислового наповнення персонажного мовлення відносно фабульної дії. Оповідь стає чинником складання іронічної перспективи зображення, увиразнення семантичної й оцінкової нетотожності зображення й зображеного. Оповідь сюжетно трансформує ціннісні значення й можливі моделі інтерпретації дії. Через оповідь випробовуються елементи сповідальних, ідеологічно-декларативних жанрів. Ці елементи перетворюються на чинники текстової гри. Через структуру розповіді впроваджуються свідомісні виміри просторово-часових, соціально й вітально опосередкованих координат дії. Ці виміри увиразнюють експериментально-моделювальну природу модерністських наративних засад. У структурі творів наявні акцентування й експресія риторичної пози як інтерпретаційного (щодо дії) принципу.
17. Жанрова структура романів Винниченка здійснює одивнення ідеологічного потенціалу мовлення через його відчужування - у вигляді тексту - від мовця; окреслює словесні утопії як межові (реально-ірреальні за своїм статусом у буттєвісному континуумі й за мірою відповідності значущому станові цього континууму, за способом його видозміни) смислові конструкти, що претендують бути вплетеними у структури сподівань, вчинків, намірів індивіда як гаранти їх екзистенційної достотності. Словесним утопіям протистоїть мовленнєва констатація персонажем сфери свого наявного буття. Ця констатація водночас постає як дискурс індивідуальної "ніщоти" і як мова безпосереднього людського існування, котре окреслює себе через деструкцію зужитої мовної риторики.
18. У романістиці В.Винниченка 1910-х рр. проблематизовано креативні й пізнавальні можливості мовлення. Мовленнєва практика персонажа розшаровується як боротьба голосів, дискурсів, що прагнуть виражати ідеологізовані сутності й моменти спонтанного існування, заміщувати, валоризувати структури несвідомого й ненастанно омовлювати проблемну екзистенційну ситуацію, бути означниками динамічних взаємин Я і Над-Я особистості. Внутрішнього розщеплення зазнають омовлювані активістичні проекти особистості, ідеологізовані дискурси-"ролі", внутрішні імперативи й екзистенціали. Розшарованість індивідуального мовлення в романах оприявнює риторично-сугестивну, смислоконститутивну щодо мовця природу обстоюваного ним дискурсу. Множинність суб`єктів риторичних практик виявляє екзистенційні інтенції мовно-риторичного конструювання, проблему сублімативного статусу й телеологічного сенсу персонажного висловлювання.
19. Рання проза Винниченка формувалася в річищі неореалістичної стильової парадигми, в якій автором акцентуються моделювання зображення через опосередкований "культурою людської душі" погляд персонажа, аналіз індивідуальної психології у плинних екзистенційних ситуаціях, переосмислення рольової заангажованості й ціннісного вибору персонажа.
20. Експериментальність художнього мислення зрілої прози Винниченка зумовила специфіку її взаємодії зі стильовим контекстом української літератури початку ХХ ст. Прозаїк переосмислює, релятивізує імпресіоністичну довіру до чуттєвого (враженнєвого) досвіду як основи достотного індивідуального пізнавання світу. Натуралістичний детермінізм і неоромантичне покладання реально-ідеальних визначень особистості постають як амбівалентні - конструктивно-деструктивні - чинники існування. Увага до вкрай напружених за емоційно-психологічною й вітальною динамікою, межових ситуацій, які уможливлюють експериментальне демонтування раціонально узвичаєних схем інтерпретації наявного буття, стимулюють авторську сугестію максимальної психологічної й ідеологічної активності персонажа, узагальнену гротесковість або схематизацію образного мислення, засвідчують продуктивне засвоєння Винниченком естетики експресіонізму.
21. Естетично змодельований світ постає в системі читацького сприймання й попереднього літературного досвіду як рухома реальність, підвладна стрімким метаморфозам. Сюжетне втілення віталістичної проблематики оприявнює парадоксальні, навіть епатажні наслідки естетично-пізнавального процесу, співвідносні з параболічним змістом художньої структури. Ці парадоксальні розв`язки, ілюзіоністські, містифікаційні й демістифікаційні ефекти, увиразнюючи свідому проекцію авторської активності, акцентують на суб`єктивному переосмисленні дійсності, на свідомому конструюванні одного з можливих, обмежених персонажним досвідом, пояснень змодельованої екзистенційної ситуації.
22. Зображення набуває ціннісного смислу насамперед завдяки своєму незвичному естетико-словесному оформленню, котре стає самодостатньою тканиною принципово не верифіковуваного дискурсу. Отже, за Г.Г. Гадамером, "поетичне слово своєю наявністю засвідчує нам наше існування" (в цьому разі - як творців чи інтерпретаторів естетичної реальності. - О.Б.). "Те, що в ньому (поетичному слові. - О.Б.) відбивається, не є світом, це не є те чи інше нарешті істинне, що є в світі - це сама близькість (людини до світу. - О.Б.), сама ужилість, в якій ми якийсь момент перебуваємо" [56, 222]. Структура прози В.Винниченка конструює моменти індивідуального творчого наближення до феноменів і сутностей людського буття. Це наближення є сконструйованою віртуальною реальністю, обмеженим у своїй значущості авторським "експериментом".
23. Акцентування на присутності стороннього спостерігача-персонажа чи слухача, незрідка зацікавленого в майже театральному перебігові дії, теж увиразнює свідому експериментальність, зумисну "створеність", власне, художність зображення. Така настанова засвідчує суто модерністські принципи художнього мислення Винниченка, втілені в особливостях поетики його прози.

24. Отже, поетика прози В.Винниченка аналізованого періоду відображає процес становлення в українській літературі початку ХX ст. модерних структур художньої практики. Її індивідуальна своєрідність зумовлена як стильовим синкретизмом художнього розвитку, так і еволюцією зображальних і світоглядних настанов письменника, свідчить про суголосність його доробку тенденціям світового літературного процесу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абрамович Л. В.Винниченко (Литературный эскиз) / / Украинская жизнь. - 1913. - N 11. - С.49 - 59.
2. Агеєва В.П. Українська імпресіоністична проза. - К., 1994. - 159 с .
3. Барт Р. Введение в структурный анализ повествовательных текстов
// Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ - ХХ вв.: Трактаты, ст.,
эссе. - М.: Изд-во МГУ, 1987. - С.387 - 423.
4. Батай Ж. Внутренний опыт. - Спб.:Аксиома, Мифрил, 1997. - 336 с.
5. Бахтин М. Автор и герой в эстетической деятельности // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. - 2-е изд. - М.: Искусство. 1986. - С.9 - 191.
6. Бахтин М.М. Проблемы поэтики Достоевского. - 4-е изд. - М.: Советская Россия, 1979. - 320 с.
7. Бердяев Н.А. О назначении человека // Бердяев Н.А. О назначении человека. - М.: Республика, 1993. - С.19 - 252.
8. Брандес М. Стилистический анализ. - М.: Высшая школа, 1971. - 190 с.
9. Васильченко С. Вечеря // Васильченко С. Твори: В 4-х т. - К.: Вид-во АН УРСР, 1959. - Т.1. - С.79 - 83.
10. Васильченко С. На хуторі // Там само. - С.130 - 134.
11. Векуа О.В. Гуманістична основа художнього та етичного ідеалу Володимира Винниченка (на матеріалі драматичних творів): Автореф. дис. ... канд. філол. наук. - К., 1998. - 14 с.
12. Винниченко В. Відродження нації. - К.; Відень: Дзвін, 1920. - Ч.1. - 348 с.
13. Винниченко В. Краса і сила //Винниченко В. Краса і сила. - К.: Дніпро, 1989. - С. 21 - 66.
14. Винниченко В. Антрепреньор Гаркун-Задунайський //Там само.
С. 90 - 127.
15. Винниченко В. Заручини //Там само. - С.176 220.
16. Винниченко В. Контрасти //Там само. - С.221 246.
17. Винниченко В. Голота //Там само. - С. 247 - 351.
18. Винниченко В. Раб краси //Там само. - С. 352 - 367.
19. Винниченко В. Хто ворог? //Там само. - С. 368 - 382.
20. Винниченко В. На пристані //Там само. - С. 394 - 406.
21. Винниченко В. Дим // Там само. - С. 428 - 445.
22. Винниченко В. Зіна //Там само. - С. 474 - 487.
23. Винниченко В. Момент //Там са-мо. - С. 488 - 503.
24. Винниченко В. Таємність //Там само. - С. 560 - 587.
25. Винниченко В. Чекання //Там само. - С. 694 - 706.
26. Винниченко В. Хома Прядка //Там само. - С. 707 - 715.
27. Винниченко В. Ланцюг //Винниченко В. Твори. Вид. 3-є. - К.: Рух, 1930. - Т.3. - С. 175 - 191.
28. Винниченко В. Глум //Там само. - С.29 - 48.
29. Винниченко В. Купля // Там само. - С. 91 - 124.
30. Винниченко В. Дрібниця // Там само. - Т.4. - Вид. 2-е.- С.7 - 94.
31. Винниченко В. Чудний епізод //Там само. - С.151 - 163.
32. Винниченко В. Тайна // Там само. - С. 167 - 194.
33. Винниченко В. Босяк //Там само. - Т.6. - С. 7 - 116.
34. Винниченко В. Радість //Там само. - С. 119 - 168.
35. Винниченко В. Чесність з собою //Там само. Т.16. - 239 с.
36. Винниченко В. Рівновага //Там само. - Т. 17. - 263 с.
37. Винниченко В. По-свій //Там само. - Т.18. - 192 с.
38. Винниченко В. Божки //Там само. - Т.19. - 338 с.
39. Винниченко В. Хочу! //Там само. - Т. 20. - 278 с.
40. Винниченко В. Заповіт батьків //Там само. - Т.22. - 201 с.
41. Винниченко В. Федько-халамидник //Винниченко В. "Уміркований" та щирий". - К.: Молодь, 1992. - С. 184 - 202.
42. Винниченко В. "Віють вітри, віють буйні..." //Там само. - С. 226 - 235.
43. Винниченко В. "Гей, хто в лісі, обізвися..." //Там само. - С.235 - 245.
44. Винниченко В. "Гей, ти,бочечко..." //Там само. - С. 245 - 258.
45. Винниченко В. "Ой, випила, вихилила..." // Там само. - С.258 - 278.
46. Винниченко В. "Гей, не спиться..." //Там само. - С. 278 323.
47. Винниченко В. "Та немає гірш нікому..." //Там само. - С. 371 - 387.
48. Винниченко В. Записки Кирпатого Мефістофеля //Прапор. - 1989. - N 1. - С.10 - 43.
49. Винниченко В. Записки Кирпатого Мефістофеля //Там само. - N 2. - С . 20 - 84.
50.Винниченко Записки Кирпатого Мефістофеля //Там само. - N 3. - С.47 - 101.
51. Винниченко В. Записки Кирпатого Мефістофеля //Там само. - N 4. - С.11 - 47.
52. Винниченко В. Записки Кирпатого Мефістофеля //Там само. - N 5. - С. 17 - 58.
53. Винниченко В. Щоденник. Т.1. 1911 - 1920. - Едмонтон; Нью-Йорк, 1980. - 499 с.
54. Володимир Винниченко: Анотована бібліографія /Канадс. інст. укр. студій. Альбертс. ун-т; Упоряд. В. Стельмашенко. - Едмонтон, 1989. - 760 с.
55. Выготский Л.С. Психология искусства. Анализ эстетической реакции. - Изд. 5-е.- М.: Лабиринт, 1997. - 416 с.
56. Гадамер Г.Г. Про вклад поезії у пошук істини //Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. - Л.: Літопис, 1996. - С. 216 - 222.
57. Гаєвська Л.О. Проза // Історія української літератури. ХІХ століття: У 3 кн. Кн 3: К., 1997. - С.74 - 99.
58. Гаспаров Б.М. Из наблюдений над мотивной структурой романа М.А.Булгакова "Мастер и Маргарита"// Даугава. - 1988. - N 10. - С.96 - 106.
59. Гейзінга Й. Нomo ludens - К.: Основи, 1994. - 250 с.
60. Гнідан О.Д., Дем`янівська Л.С. Володимир Винниченко: Життя, Діяльність, Творчість. - К.: Четверта хвиля, 1996. - 256 с.
61. Гожик О.І. Проза В. Винниченка 20-х років ХХ століття: утопічний та
антиутопічний дискурси: Автореф. дис. ... канд. філол. наук. - К., 2001. - 19 с.
62. Грабович Г. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка. - 2-е виправлене й авторизоване вид. - К., 1998. - 208 с.
63. Грушевський О. Сучасне українське письменство в його типових представниках// Літературно-наук. вістник. - 1908. - Т.43. - Кн.9. - С. 466 - 487.
64. Гундорова Т. ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. - Л.: Літопис, 1997. - 297 с.
65. Гундорова Т. Реалізм і неоромантизм в українській літературі початку ХХ ст. (теоретико-методологічний аспект)// Проблеми історії та теорії реалізму української літератури ХІХ - початку ХХ ст.: Зб. наук. праць. - К.: Наукова думка, 1991. - С. 166 - 191.
66. Дерріда Ж. Структура, знак і гра в дискурсі гуманітарних наук //Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. - Л.: Літопис, 1996. - С.457 - 477.
67. Достоевский Ф.М. Преступление и наказание // Достоевский Ф.М. Собр. соч.: В 15 т. - Л.: Наука, 1989. - Т.5. - С. 5 - 522.
68. Достоевский Ф.М. Бесы//Там же. - Т.7. - С.5 - 664.
69. Достоевский Ф.М. Братья Карамазовы. Ч. 1 - 3 // Там же. - Т. 9. - С. 5 - 570.
70. Достоевский Ф.М. Братья Карамазовы. Ч.4. Эпилог // Там же. - Т. 10. - С. 5 - 294.
71. Єфремов С. Історія українського письменства. - К: Femina, 1995. - 688 с.
72.Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. - К.: Абрис, 1997. - 142 с.
73. Захаров В.Н. О сюжете и фабуле литературного произведения// Принципы анализа литературного произведения [Сб. ст.] Под ред. П.А. Николаева, А.Я. Эсалнек. - М.: Изд-во МГУ, 1984. - С.130 - 139.
74. Зеров М. Анатоль Свидницький, його постать і твори //Зеров М. Твори: В 2 т. - К.: Дніпро, 1990. - Т.2. - С.323 - 359.
75. Зеров М. "Сонячна машина" як літературний твір //Там само. - С. 435
456.
76. Зикеєв Т. Художня творчість В. Винниченка (популярно-критичний нарис). - Х.: Радянська школа, 1931. - 64 с.
77. Зиммель Г. Понятие и трагедия культуры //Зиммель Г. Избранное. - Т.1. - М.: Юристъ, 1996. - С.445 - 474.
78. Зиммель Г. Созерцание жизни //Там же. - Т.2. - С.7 - 185.
79. Йолкіна Л.В. Мала проза Володимира Винниченка (до характеристики індивідуального стилю): Автореф. дис. ... канд. філол. наук. - К., 1997. - 22 с.
80. Каменська І. Відкривавчі аспекти і парадокси експериментальної прози (на прикладі оповідань О. Кобилянської "Valse melancolique " та В. Винниченка "Раб краси") //Літературознавчі студії. - К.: "Київський університет", 2001. - С.115 - 119.
81. Камю А. Бунтівна людина //Камю А. Вибр. твори: У 3 т. - Х.: Фоліо, 1997. - Т.3. - С.181 - 438.
82. Камю А. Міф про Сізіфа //Там само. - С. 72 - 162.
83. Керлот Х.Э. Словарь символов. - М., REFL-book. - 1994. - 608 с.
84. Клочек Г.Д. Методология системных исследований индивидуальной поэтики и поэтики отдельного литературного произведения: Автореф. дис. ... д-р