Своєрідність комічного у поетичній творчості Івана Франка Диссертация

brief description:
Міністерство освіти і науки України
Донецький національний університет

На правах рукопису
УДК 82 22.09 Франко

Грибовська Дарина Анатоліївна

Своєрідність комічного у поетичній творчості Івана Франка

10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Мишанич Степан Васильович, доктор філологічних наук, професор

Донецьк 2006

ЗМІСТ

ВСТУП

3

РОЗДІЛ 1. Природа сміху як естетичної категорії

17

1.1. Сміхова культура й естетична категорія комічного

17

1.2. Пошуки універсального сміху”

24

1.3. Сатира в контексті категорії універсального сміху”

31

1.4. Погляди Івана Франка на сутність комічного

36

Розділ 2. Поетична сатира Івана Франка раннього періоду: спроба реінтерпретації

60

2.1. Перші сатиричні поезії і поеми

60

2.2. Сатиричні поезії циклу Оси”

88

РОЗДІЛ 3. Реалізація засобів комічного у суспільно-політичних віршах

117

3.1. Специфіка політичної сатири І.Франка у циклі Тюремні сонети”

117

3.2. Особливості сміхового світу у циклі Нові співомовки”

131

3.3. Динаміка змін тематичних домінант сатиричної поезії І.Франка

139

Висновки

166

Список використаної літератури

172

ВСТУП

У 1956 році Євген Маланюк стверджував у роботі Франко незнаний” відсутність у тодішньому франкознавстві, а, згодом, і культурно-літературному дискурсі, цілісної картини рельєфного й строкатого у своїй діалектичності мистецького обличчя творця, чия вага для розвитку української нації була епохальною. Зважаючи на характер поданого звинувачення своєму поколінню, автор скеровує увагу на незнаного Франка власне як поета: відчуття” І.Франка, зокрема і найважніше Франка-поета, зникало і втрачалось. поет ставав, кінець-кінцем, поетом незнаним, якого шанується, але не читається” [128, 68].
Слова літературного критика минулого століття не втратили свого значення й на сьогодні. У роботі Письменник Нація Універсум. Світоглядні та художні шукання в літературі ХІХ ХХ століття” дослідниці О.Нахлік у розвідці Проблема Франка незнаного” в трактуванні Є.Маланюка” знаходимо наступний висновок стосовно цього літературознавчого припущення: Та хоч як би важко не було солідаризуватися з багатьма тенденційними судженнями Є.Маланюка про Франка незнаного”, все ж треба віддати їм належне як таким, що й сьогодні здатні активізувати франкознавчі шукання, викликати дискусію і бути плідними для подальшого дослідження творчости і діяльности І.Франка” [144, 138]. Відповідно, радикальність цих тверджень виправдано, адже їх аргументованість знайшла підтвердження у реаліях самого життя.
Велика кількість літературознавчих праць за творчістю поета, грандіозна кількість широкомасштабних заходів вшанування митця ще й на теперішній момент продовжують оцінювати й у відповідних еквівалентах реінтерпретувати весь творчий доробок поета, творчість якого часто була закутою у аналітичні глухі кути, табуйована суспільно-політичними штампами та відшліфована” за тим чи іншим взірцем, в залежності від історичного часу.
Згублений був смак до його віршів, понадто на строкатім тлі бурхливого, барвистого, але й дещо галасливого відродження нашої поезії по 1917 р.” продовжує свої міркування Є.Маланюк [128, 69]. Не відновлений цей справжній смак” і дотепер. Простежуючи особливість методології літературно-критичних переваг вибору об’єктів аналізу франкової поезії від найперших критиків і до сучасних франкознавців, виникла потреба зазначити про невиправдану звуженість, а почасти й просто оминання розгляду поетичної сатири поета, яка супроводжувала мистецькі шукання І.Франка протягом усього його життя, і становить достатньо об’ємний пласт поетового доробку.
Огляд історіографічного матеріалу по темі представлений, відповідно до аспектів реалізації проблеми, у всіх розділах дисертації. Зауважимо, що від найперших поцінувачів сатиричного поетичного доробку поета і до сьогоднішніх дослідників цієї спадщини спостерігається звужений підхід до аналізу явища. В оцінці поетичної сатири стикаємося із диференційованими підходами, часом діаметрально-протилежними: від повного заперечення вартості цього спектру поетичної творчості І.Франка до їх високої оцінки, але без детального аналізу. В більшості моментів впливовими виявляються позалітературні чинники. Якщо мова йде про сучасників І.Франка, то такими виступали етичні моменти (ігнорування цієї поетичної спадщини через суб’єктивне несприйняття, адже поет різко критикував своїх опонентів, а серед них були і колишні вчителі, і колишні друзі тощо). Якщо ж говорити про радянське франкознавство, то критеріями аналізу ставали суспільно-політичні ідейні вимоги (мається на увазі надання переваг класовому підходу до оцінювання літературних творів). У тих же матеріалах, де питання сатиричної поезії порушувалося, маємо зразки загальників, які переходили (подекуди і переходять) із дослідження в дослідження. Так, зокрема поважна монографія авторів О.Білецького, І.Басса, О.Кисельова Іван Франко. Життя і творчість” [15] переобтяжене наступними твердженнями: Гострою сатирою картає Франко експлуататорський лад”; Як і в Шевченка, поезія у Франка стала могутнім засобом боротьби проти темних сил експлуататорського ладу”; В поезії Сідоглавому”, адресованій тому ж Романчукові, Франко викриває брехливість, лицемірство націоналістів” [15, 126-254] тощо. Вірогідно, через цензурні причини всі джерела поетичної сатири І.Франка відстежувалися дослідником від російських джерел: Створення поеми Ботокуди” показує, який великий вплив на Франка мав Салтиков-Щедрін, зокрема його Історія одного міста”; Легенда П’яниця” написана у грудні 1892 р. В основу її лягло Слово о бражнике, како вниде в рай” пам’ятка стародавньої російської літератури ХVІІ ст.” [15, 126-254]. Наприкінці дослідження О.Білецький зазначає, що поряд з використанням надзвичайно різноманітної класичної ритміки Франко в своїй поезії широко застосовує форму української народної пісні” [15, 244], проте в межах усієї роботи ці впливи практично не з’ясовуються і не аналізуються.
Період початку-середини ХХ століття цікавий у досліджуваному питанні науковими розвідками неокласиків, зокрема статтями П.Филиповича та М.Зерова. Робота Шляхи Франкової поезії” [205] П.Филиповича не мала на меті аналіз сатиричної спадщини, проте ключовий момент щодо вартості останньої зазначений. У великій різноманітній спадщині Франковій віршовані твори подають особливо цінний матеріал до пізнання автора та його еволюції, тому й використовують їх охоче всі критики й історики письменства, що пишуть про великого Каменяра”. Не дивно, що дослідники знаходять у цих піснях не лише чітко накреслені лінії ідеологічні, а й живу тканину переживань, відгуки на різні події життя громадського, особистого”, зазначає літературознавець [205, 61]. Разом із тим високу оцінку отримують твори громадсько-політичного характеру. Поодинокі випадки згадування поетичної сатири врешті-решт підсумовуються у розріз із вище наведеними словами. Так, аналізуючи вірш Товаришам із тюрми” П.Филипович простежує еволюцію і, зазначивши про перейменування поезії у збірці Давнє й нове”, цикл Із злоби дня” на назву На зорі соціалістичної пропаганди”, дивується, що останній вміщений поряд із сатиричними творами: Якось дивно, не на своєму місці виглядає цей вірш серед справді злободенних дум” про Маледикта Плосколоба, або Наума Безумовича, або Дрогобицької філантропії” та Сучасного літопису”. Те, про що згадувалось у цих сатиричних віршах, давно відійшло в непам’ять ідея ж, викладена у вірш Товаришам із тюрми”, була злобою дня” не лише для Галичини 70-рр, а й для цілої історичної доби, ще й до тепер не пережитої” [205, 72]. Отже, сатирична спадщина, на думку дослідника, специфічна до такого ступеня, що втратила свою актуальність навіть для читача вже початку ХХ ст. Зрештою, першочергове завдання дослідника було простежити джерела поетичного доробку І.Франка. Він досконало апробовує це відгалуження франкознавчої науки у статті, апелюючи до літературної спадщини багатьох західноєвропейських митців, зокрема Г.Гайне. Вплив Гейне на Франка, безперечно, був чималий. Видаючи 1892 р. вибір поезій з Гейне Німеччину” та ще кілька сатиричних і політичних творів, Франко в передмові відзначав, що Гейне у нас найбільше перекладали, але головну увагу звертали на ліричні перлини. Отсей томик має хоч в части заповнити сю недостачу і вказати нашим громадянам Гейне, не як закоханого трубадура, не як автора любовних поезій, а як борця за широку свободу людської одиниці, її громадського ділання, її думок, переконань і сумління”, цитує автор в кінці думки І.Франка [205, 78]. Тоді виходить, що сатирична спадщина німецького романтика зразок високомистецького ґатунку, а Франкова лише злоба дня” галицької сучасності ХІХ століття?
Суперечливий дослідник і в подальших твердженнях: Франкове кредо: для письменника головне діло життя” , його мета виказувати в самім корені добрі і злі боки існуючого порядку і витворити з-поміж інтелігенції людей, готових служити всею силою для піддержання добрих, а усунення злих боків життя” [205, 81]. Тож, нівелюючи значення сатиричного здобутку письменника, П.Филипович нівелює й авторське літературне кредо.
Простежує дослідник й особистісну еволюцію І.Франка: Міцного, незламного характеру в Франка й не було Галицьке громадянство не сприймало його радикалізму Франко доходить до зміни тактики, до певних компромісів. Одверта боротьба з тим болотом без достаточних сил се несхибна погибель, пише Франко до Олени Пчілки (1885). Тут треба довгої, повільної ломки, терпеливого і тактовного підготовлювання молодих поколінь, а в великій мірі треба знизитись і до політиковання, до використовування іґнорації та ліности наших старших корифеїв” [205]. Отже, оцінка сатиричної поезії могла б дати масштабніший портрет зміни від непримиренного радикала до спостережливого філософа. Але й тут їй в цьому відмовлено.
Не аргументованим залишається й той факт, що поява сатиричних творів у пізніші періоди творчості поета зумовлена зневір’ям у власній справі. Зокрема, події у творчому житті І.Франка після виходу статті Nieco o sobie samym” (1897 р.) розтлумачуються під таким кутом зору: У години втоми і зневір’я Франко не лише у віршах висловлював свої гіркі думки: у відомому Nieco o sobie samym” (1897) знаходимо низку нещадних заперечень, звернутих проти патентованих патріотів”, а серед них той самий мотив про расу”: Чи, може, маю любити Русь як расу, цю расу отяжілу, незграбну, сентиментальну, що позбавлена гарту і сили волі, так мало здібну до політичного життя на власному смітнику, а так плідну на перевертнів найріжноріднішого ґатунку? Чи, може, маю любити світлу будучність цієї Руси, якої не знаю, для якої світлості не бачу ніяких підстав” [205, 84].
Не можна стверджувати, що про сатиричну поетичну спадщину в дослідженні П.Филиповича не йдетья, проте належних акцентів в оцінці вона не отримує.
М.Зеров у статті Франко-поет” йде далі від свого колеги і ставить перед франкознавцями мету вищого рівня, намагаючись охопити весь масив поетичного здобутку І.Франка: І коли взагалі ми хочемо оцінити Франка як поета, чи не пора нам покинути розкладати його творчість на високого ґатунку ідеї і техніку, нібито недотриману і слабу (хоч досі ще ніхто з українських поетів не показав такої розмаїтості вірша)? Чи не треба постаратися, щоб схопити Франка як творчу індивідуальність, як цілого поета?” [70, 464]. Таке завдання дослідник намагається вирішити й сам. Матеріал статті поданий за хронологічним принципом, в межах якого М.Зеров простежує еволюцію творчої спадщини поряд із біографічними даними. Починаючи свій аналіз від поетичної спадщини поета зі збірки З вершин і низин”, літературознавець не розглядає цикл Оси”, лише зазначає об’єкт поетового критикування люди несталі, не гарячі й не холодні” [70, 472]. Також, віддаючи перевагу аналізу жанрової специфіки творчості поета, М.Зеров звертається до констатації наявності поеми Страшний суд”, в якій гумористичний характер лише поверховий, гумор у нім (творі Д.Г.) тільки неминуча дань формі гайнівської поеми” [70, 471]. Загалом, звернення до сатиричних поезій у дослідника підпорядковані дещо ілюстративній меті, згадки про ці твори проходять під егідою на підтвердження” того чи іншого факту: чи то специфіки жанру, чи то простеження техніки літературних традицій інших письменників. Подібне бачимо при згадці про сонет Голубчики, українські поети”. Наводячи рядки із твору, М.Зеров стверджує, що таким чином І.Франко в 1893 році навчав українських поетів писати сонети” [70, 462], а говорячи про особливості українського верлібру, згадуються деякі гумористичні твори зі збірки Давнє й нове” [70, 463]; між тим автор не аналізує специфіку сатиричної природи творів.
Вагомим у дослідженні М.Зерова є факт обґрунтування і розтлумачення так званої публіцистичності Франкових поезій: Ці поезії сильні все-таки своєю образовою стороною. Беру посланіє Антошкові П., галицькому москвофілові, відповідь на його статтю Тщетная работа сепаратистов” Коли все це і проза, газетна стаття, переказана віршем, то чи не треба визнати, що емоція, доведена тут до найвищої t˚, перетоплює цю прозу” на щось, не нижче і не слабше своїм впливом від сутої поезії?” [70, 464]. Тож відмовляти сатиричній поезій у високій естетичній досконалості ми не маємо права. Вона, як одне з багатьох облич Франка-поета, є вагомим складником цілої картини митця. Адже Він не єдиний. Франко інтересний, в якому б розрізі, в якому б перекрої ми б не взяли його поезію. Так для служення мистецтва громадянству Франко готовий убити свій внутрішній світ” (М.Євшан), притлумити все багатство свого чуття Такі відносини межи суспільним і приватним чоловіком” у Франка в добу його першої книжки поезій. В добу Зів’ялого листя” бачимо перші кроки інтимного лірика, що вступає на свою дорогу”, здобувається на щирі, глибокі, з душі добуті тіни”. Нарешті третя пора пора Мойсея” і Semper tiro”, коли попри соціальні мотиви поет не боїться висловлювати в поезії самого себе і йде в тім напрямі щораз далі” [70, 487].
Здобутки радянського франкознавства в царині поетичної сатири маємо в дослідженнях А.Халімончука [278] та Б.Мінчина [136]. Особливості аналізу Франкових творів у дослідників базувались на огляді схожості засобів комічного з такими в художній творчості російських письменників. Франкознавство кінця ХХ початку ХХІ століття представлене вагомими дослідженнями А.Білої [12], Р.Голода [38], І.Денисюка [53], В.Корнійчука [104], Я.Мельник [133], Б.Тихолоза [191; 192], Н.Тихолоз [193], Р.Чопика [286] тощо. Сатирична спадщина поета аналізується оглядово. Так, у монографіях А.Білої Образ автора в ліриці Івана Франка” [12] та В.Корнійчука Ліричний універсум Івана Франка: горизонти поетики” аналізуються поетичні цикли Оси”, Тюремні сонети”, Нові співомовки”. Проте основний акцент аналізу у роботі донецької дослідниці специфіка вияву образу автора, а в монографії львівського дослідника жанрова своєрідність наведених циклів. Так, В.Корнійчук зауважує, що саме І.Франко став творцем жанру політичного сонета” (Тому можемо констатувати, що він започаткував жанрову форму політичного сонета в українській поезії, кинувши виклик літературним догмам, віджилим канонам псевдоестетики” [104, 6]), а також розширив межі сатиричної поезії у жанрах віршованого фейлетону, політичної пародії тощо [104, 215].
Цікавим в плані визначення жанру великих поетичних сатиричних творів митця є монографія Н.Тихолоз Казкотворчість Івана Франка. Генологічні аспекти” [193]. У підрозділі дослідження Сатиричні казки Івана Франка” є аналіз Думи про Маледикта Плосколоба”, Думи про Наума Безумовича”, незакінченої поеми Сон князя”, а також твору Звірячий парламент”. На думку дослідниці, ці твори є зразками сатир-пасквілей” (Щоправда, у 70-х роках, у ранній творчості І.Франка, трапляються й сатири-пасквілі” До речі, незакінчена поема Сон князя” у першій редакції мала підзаголовок Казка про князя і його слугів”, проте її жанрову природу навряд чи можна схарактеризувати терміном казка” Натомість Дума про Маледикта Плосколоба” художньо довершеніша: твір майстерно поєднує, з одного боку, епічну масштабність, патетику, стилістичні прийоми й віршову форму народної думи та, з іншого, сатиричність, глумливо-в’їдливий сміх пасквіля” [193, 165]), а прозові сатиричні казки (аналізується збірка Сім казок”) письменника Н.Тихолоз схильна визначати як жанр політичної казки” [193, 165]. Зауважимо, що І.Франко виступав проти пасквіля як комічного, сатиричного жанру. На його думку, така форма творів позбавлена етстетичної цінності й не є актуальною для читача. Н.Тихолоз зазначає: Сатиричні казки, як і більшість сатиричних творів письменника, висміюють не окремих індивідуальностей з їх недоліками та хибами (пасквільний тип сатиричного викриття), а зображають певні соціальні типи, показують хиби суспільно-політичного устрою підавстрійської України (тобто репрезентують другий різновид сатири соціально-політичну)” [193, 164-165]. Тож, обмежуючи вищезазначені твори жанровою специфікою сатири-пасквіля”, дослідниця вводить їх у площину поза соціально-політичну. На нашу думку, таке твердження не є аргументованим, бо через змальовані у творах образи простежуються суспільні явища, які існують й понині. Свою позицію ми обґрунтуємо при аналізі сатиричних творів.
Підсумовуючи наведені факти, постає питання про необхідність системного розгляду та аналізу поетичної сатири І.Франка як високохудожнього явища.
Актуальність теми дисертації визначається, в першу чергу, тим, що у пропонованій роботі здійснено спробу системного розгляду сатиричних поезій І.Франка і деталізовано світоглядні переконання поета стосовно сатири як естетичної категорії у вербальному роді мистецтв. Проаналізовано й виокремлено константу категоріальних меж сатири в рамках вітчизняного і зарубіжного літературознавства та естетики. На підставі цього аналізу зроблено спробу порівняння та з’ясування переваг Франкового вибору щодо засобів зображення об’єктивної реальності у художній творчості, з’ясовано природу сатиричних поезій із модусом суспільно-політичної заанґажованості.
Актуальною є реінтерпретація історичного контексту суспільно-культурних катаклізмів, в яких митець брав безпосередню участь. Адже у вже згадуваній роботі О.Нахлік знаходимо твердження: Осмислюючи трагічну долю Франка, Маланюк несправедливо оцінює Галичину, адже, попри всі її суспільні болячки, саме сюди у Франкову-таки епоху перемістився центр українського визвольного, культурно-освітнього, літературного й наукового руху. Що ж до дрібних непорозумінь у тогочасному галицько-українському (як і в будь-якому іншому) суспільстві, то їх не варто перебільшувати” [144, 138]. Жодних уточнень, на нашу думку, не потребувала би ця теза за умов відсутності останнього речення, бо саме ці переживання глибоко вражали, ставали причиною багатьох життєвих перипетій поета.
Важливість розробки пропонованої теми обґрунтовується у розгляді специфіки вияву, формування та креації сатиричних поезій, зважаючи на особливості І.Франка, які дають право стверджувати виразно окреслену амбівалентність мистецького обличчя.
Об’єктом дослідження є поетична сатирична спадщина Івана Франка.
Предметом дослідження є особливості поетики, специфіка засобів художнього творення сатиричних поезій, виокремлених зі збірок поетичних творів І.Франка, представлених в академічних виданнях (двадцятитомовому та п’ятдесятитомовому). Жанрово-тематичне різноманіття зібраного матеріалу репрезентоване широким спектром поетичних сатир у широкому розумінні поетичного жанру. Так, у спектр аналізу включені й великі за обсягом поетичні сатири (наприклад Дума про Маледикта Плосколоба” Дума про Наума Безумовича”, П’яниця”, Житіє преподобного Селедія”, Свята Доместіка”). Необхідність їх аналізу передбачена специфікою авторського задуму: спільна тематика, проблематика та ідейна спрямованість сатиричних поезій меншого обсягу із так званими сатиричними поемами, думами, віршованими оповіданнями тощо.
Джерельною базою дослідження є академічне 50-томове видання творів І.Франка, а також твори, вміщені у додатках монографії Я.Мельник І остання часть дороги. Іван Франко 1908-1916”. До аналізу залучено близько 100 зразків поетичної сатири. Аналіз опублікованих у виданні творів матеріалів розгортається відповідно до теоретичних засад і практичних здобутків лірики кінця ХІХ ст. Основою для з’ясування фактів суспільно-культурного, наукового життя стали матеріали статей самого митця.
Мета роботи. Дисертаційне дослідження покликане розглянути як найґрунтовніші теорії інтерпретації форм і засобів сміхової культури (і на українському, і на загальноєвропейському рівнях), які на сьогодні існують у літературознавстві, осмислити природу переходу засобів народної сміхової культури з фольклорного до літературного ґрунту, так і зазначити особливості її втілення у поетичних творах І.Франка, відповідно, проаналізувати поетику (темаріум, образні ряди, жанротворчі експерименти і т.д.). Логіка дослідження передбачає занурення в проблему порівняння міжсистемних зв’язків у межах з’ясування теоретичних проблем, які пов’язані з окресленим аспектом дослідження. Реінтерпретація різноманітних у жанрово-тематичному, функціональному, структурному відношеннях сатиричних поезій І.Франка дасть змогу довести місткість та оригінальність цієї групи творів, які за радянських часів було препаровано крізь призму впливу творчості М.Є.Салтикова-Щедріна. Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких конкретних завдань:
- простежити еволюцію сатиричної поезії І.Франка; виділити тематичні групи сатиричних поезій, а також межі змін пріоритетів у виборі засобів поетичної сатири;
- висвітлити світоглядні домінанти митця, їх еволюцію тощо;
- встановити особливості підходу до явищ сміху в сучасній естетиці та літературознавстві; виокремити домінанти у розумінні сміхової культури та сатири як однієї з форм її існування, в межах представлених теорій;
- визначити науково-теоретичні й методологічні підвалини сатиричної творчості І.Франка;
- з’ясувати переваги запропонованої І.Франком форми сатиричних поезій, зважаючи на суспільно-політичні та національно-культурні умови історичного розвитку Галичини кінця ХІХ початку ХХ століття;
- розглянути специфіку авторського вибору сатиричних об’єктів;
- зазначити специфіку засобів сатиричного зображення у поетичній спадщині митця;
- з’ясувати природу жанрового розмаїття сатиричної поезії; обумовити авторський вибір та видозміну народнопісенної традиції в межах поставленої І.Франком мети.
Теоретично-методологічну базу дисертації становлять праці О.Білецького, А.Білої, М.Возняка, Р.Голода, І.Денисюка, О.Дея, О.Дорошкевича, М.Драгоманова, С.Єфремова, М.Зерова, Ю.Кобилецького, В.Корнійчука, М.Коцюбинського, Є.Маланюка, Я.Мельник, Б.Мінчина, О.Мороза, О.Огоновського, Б.Романенчука, Б.Тихолоза, Н.Тихолоз, М.Ткачука, П.Филиповича, А.Халімончука, Р.Чопика, С.Щурата тощо. Для з’ясування теоретичних проблем стосовно сутності сатири та сатиричного зображення були опрацьовані роботи М.Бахтіна, Ю.Борєва, Г.Гегеля, М.Довгалевського, Б.Дземидока, М.Карасєва, Д.Ліхачова, Т.Любімової, Л.Махновця, В.Півоєва, Л.Пінського, Ф.Прокоповича, В.Проппа, А.Щербини.
Осібно розглядаються статті І.Франка, в яких автор давав своє бачення та вимоги до явищ комічного в літературі.
Методи дослідження. Системне дослідження сатиричної лірики І.Франка передбачає різноманітні методологічні тактики. Так, в межах теоретичного розділу роботи використані описовий, типологічний методи, а також частково історико-порівняльний як такий, що дає можливість охарактеризувати специфіку міжродових явищ. Центральними при аналізі художньої спадщини поета стали історико-типологічний, біографічний, елементи контекстуального, завдяки якому з’ясоване місце письменника в контексті літературної епохи, розглянуто поетичну сатиру в широкому соціо-культурному контексті; контактно-генетичний метод був застосований при аналізі сатиричних творів, які мали своїх адресатів, а також при розгляді жанрових аналогій. З уваги на специфіку художніх творів також виникла необхідність звернутися до елементів структурального аналізу.
Теоретичне значення роботи полягає у тому, що вона є певним внеском у справу дослідження історії української літератури кінця ХІХ початку ХХ століття із систематизацією у науковому обігу поетичної сатири І.Франка. У роботі з’ясовується природа сатиричних поезій автора, їх детальний розгляд дає змогу розглядати ці зразки авторської творчості у шкільній, вузівській практиці. Виведення системи поглядів на сутність сміхової культури загалом та сатири, як одного з її вимірів зокрема, забезпечує розширення постановки проблеми у літературознавстві.
Практичне значення дисертації полягає у заповненні так званих білих плям у цілісній картині аналізу спадщини І.Франка-поета. Зважаючи на тенденцію ігнорувати або недооцінювати потенціал сатиричної поезії, дисертант, апелюючи до історичного контексту, доводить, що ці твори не обґрунтовано вважалися копіями творів російського автора, М.Є.Салтикова-Щедріна. Представлений у дисертаційному дослідженні матеріал ці тенденції розвінчує через залучення широкого масиву матеріалів, які репрезентують автора не тільки як майстерного творця сатиричних поезій, але й як виваженого теоретика наведених позицій. Матеріали дисертації можуть знайти своє застосування у курсі вивчення історії української літератури 70-90-х років ХІХ століття, а також історії літератури межі століть у вищих та середніх навчальних закладах, при написанні відповідних розділів підручників, навчальних посібників, енциклопедичних та довідкових видань, курсових і дипломних робіт.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано в контексті базової теми Актуальні проблеми української літератури і фольклору” (шифр Г06/7, номер держреєстрації № 0101И003342), що розробляється на кафедрі історії української літератури і фольклористики Донецького національного університету.
Наукова новизна роботи полягає у систематизації теорій комічного, які є найактуальнішими у сучасному літературознавстві, здійсненні ґрунтовного огляду позицій І.Франка щодо явищ літературної сатири; у комплексному аналізі поетичної сатири митця, простеженні еволюції тематичних обріїв, особливостей втілення засобів комічного у сатиричних поезіях, у розгляді жанрових аналогій; під час аналізу обґрунтовується залучення великих поетичних жанрів (поем), які входять як складові до поетичних циклів; простежуються літературні взаємозв’язки, аналізуються поетичні твори останніх років життя поета, які не були включені до академічного видання творів І.Франка.
Апробація результатів дисертації відбувалася паралельно з опрацюванням окремих її розділів. Результати досліджень доповідались на регіональних, всеукраїнських та міжнародних наукових конференціях. Зокрема, проблема специфіки реінтерпретації сатиричної поезії із застосуванням сучасної методології обговорювалась на конференції молодих учених, яка відбувалась 21-23 червня 2005 року в Інституті літератури ім. Т.Шевченка у м. Києві, на Міжнародному Конгресі Україністів, який відбувся 28 червня 2 липня 2005 року у м. Донецьку, на всеукраїнській науково-теоретичній конференції Актуальні проблеми слов’янської філології: лінгвістика і літературознавство”, яка відбувалась 19-20 вересня 2005 року у м. Бердянську. Матеріали, присвячені світоглядним концепціям митця, апробовувались у збірнику Актуальні проблеми української літератури і фольклору”, який виходить при кафедрі української літератури і фольклористики Донецького національного університету, у „Наукових записках” Кіровоградського державного педагогічного університету ім. В.Винниченка тощо.
Основний зміст роботи викладено у 6 публікаціях та монографії:
1. Грибовська Д.А. Поетична сатира Івана Франка. Донецьк: Вид-во Донецького національного університету, 2006. 164с.
2. Грибовська Д. Українська література XVI XVIII ст. і народна сміхова культура (історіографія міжсистемних зв’язків) // Матеріали п’ятого конґресу міжнародної асоціації україністів: Літературознавство / Упор. і відп. Ред. О.Мишанич. Чернівці: Рута, 2003. Кн. 1. С. 227-231.
3. Грибовська Д. Іван Франко про літературну сатиру // Актуальні проблеми української літератури і фольклору. Вип. 9. Донецьк: Вид-во Донецького національного ун-ту, 2004. С. 159-176.
4. Грибовська Д.А. Cатиричні поеми І.Франка з циклу Із злоби дня” збірки Давнє й нове”: питання поетики // Наукові записки. Вип. 62. Ч. І. Серія: Філологічні науки (літературознавство). Кіровоград: РВВКДПУ ім. В.Винниченка, 2006. С. 194-207.

bibliography:
ВИСНОВКИ

Сатирична поезія І.Франка, за своєю тематикою, специфікою об’єктів зображення, фактографічністю, іноді документальністю, суспільно-політичною заанґажованістю тривалий час зводилась до творів публіцистичного характеру, а сам автор тривалий час був співцем негараздів своєї доби. Підкреслено своєї”, бо реалії відійшли в історичне минуле. Революційність і завзятість сатири поета, яка нібито тісно наслідувала сатиричні зразки М.Салтикова-Щедріна, нав’язувалась авторові за радянських часів. Перекладацька спадщина в цьому разі не була розглянута в повному обсязі, а твердження самого І.Франка про те, що захоплення найкращими зразками світової літератури з боку сатиричного зображення передбачало вироблення в творах автора свого шляху, яким йтиме більшість письменників після нього (це твердження висловлене І.Франком у листі до М.Павлика), оминалося. Нерівноцінність українського автора в порівнянні з російським була політикою, а не наукою. Одним словом, не-Каменяр” не міг вийти за межі Каменяра і потрактований лишався тільки в межах концепцій свого часу. Тим більше, що наукової роботи про сатиричну поезію автора, яка б мала і теоретичні викладки, і підсумковий характер, також не було репрезентовано.
У підсумку дослідження можемо стверджувати наступне. З наведеного теоретичного матеріалу спостерігаємо, що найбільш пов’язаний із естетикою комічного є той вид сміху, який називаємо універсальним” сміхом (за В.Я.Проппом насмішливий сміх”). Це виправдано, адже комізм завжди пов’язаний із виявленням наочних або прихованих недоліків того, хто або що викликає сміх. Звідси виходить, що рід комізму тільки один, різноманіття ж є різноманіттям видів, до якого належить і сатира.
Комізм обумовлюється протиріччям між формою та змістом, видимістю та сутністю існування. Це протиріччя є тим, що, з одного боку криється в суб’єкті, який сміється, а з іншого боку, тим, що йому протистоїть і відкривається у його навколишньому світі. При цьому суб’єкт сміху та об’єкт сміху знаходяться у взаємозв’язку. Універсальний” сміх завжди викликаний викриттям недоліків внутрішнього, духовного життя людини. Мистецтво коміка, гумориста, сатирика полягають у тому, щоб показати об’єкт усмішки з його зовнішньої сторони, таким шляхом розкрити його внутрішню недосконалість, невідповідність. Вдивляючись у поетичні сатири І.Франка, ми легко знайдемо, що письменник наділяв своїх персонажів і фізичними недоліками з тією метою, щоб викрити їх з боку морального, внутрішнього, суспільного. Тому маємо справу з тим фактом, що сатирична поезія митця є явищем не тільки публіцистичного, а й художньо-естетичного характеру, і що сміхова ситуація в ній важить менше, ніж внутрішнє зображення і осмислення сутності явища; що сміх поета-сатирика співвідносний з явищем універсального” сміху, а, відповідно, є явищем класичним, необхідно зазначити, слідом за більшістю дослідників естетики комізму та сміху, що смішне завжди пов’язане із потворним, адже прекрасне та гармонічне не може викликати сміх за будь-яких умов ні у сфері фізичного життя людини, ні у сфері морального, так само, як і в сфері суспільного життя певного загалу людей.
Універсальний” сміх, представлений у поетичній сатиричній спадщині І.Франка, функціонально передбачає порівняння того, хто сміється, з тим, над ким сміються. Відповідно, суб’єкт сміху не виявляє у себе тих недоліків, що наявні у об’єкті сміху. Тож, комічне, в цьому разі, має викликати в нас почуття власної гідності.
Говорячи про суто сатиричну та суто гумористичну спадщину І.Франка, зазначимо, що цей розподіл вважаємо не зовсім слушним, у зв’язку з тим, що теоретики літератури, слідом за концепцією В.Я.Проппа, відмовились від розподілу комічного на суто гумор та суто сатиру, адже засоби комічного і у першому, і у другому випадках однакові. Комізм є засіб, сатира є мета. Сатира не може існувати поза комізмом.
Хибним є твердження, що сатира є засобом лікування суспільних негараздів безпосередньо. Першочергове завдання сатири мобілізувати до змін, внушити або підсилити емоції осуду, неприпустимості, недозволеності зображуваних явищ і тим допомагати підсиленню прагнень змін.
Сатирична поетична спадщина І.Франка бере свій початок від середини 70-х років ХІХ століття (більшість істориків літератури, дослідників творчості І.Франка, схильні вважати, що найпершою поезією сатиричного характеру став вірш Поступовець” (1876 р.), маємо зазначити, що в уривках творів, які представлені у 50-томовому виданні, знаходимо зразки сатири, датовані 1875 роком, зокрема уривок, який має достатньо завершену форму Враз з ним панотчики прийдуть”.
Більшість сатиричних поезій автор циклізував, при чому цикл представляв собою твори різножанрового характеру, об’єднані ідейним змістом, темою тощо. Тому включення до нашого аналізу творів великих за жанром, зокрема поем та віршованих сатиричних оповідань, проте не всього масиву авторських сатиричних поем, передбачено власне потребами розгляду циклу сатиричних поезій як змістової цілісності. Безпосередньо виокремлення тільки сатиричних віршів призвело б до нівеляції авторського задуму. Тим більше, що висунута теорія універсального” сміху цілком відповідає задуму автора циклізувати твори. Так, кожен твір, починаючи від маленького за обсягом жанру, до великого складає картину світу, а точніше антисвіту, в якому часткове узагальнюється до масштабів загального саме у поемах. Це стосується зокрема циклів Оси”, Нові співомовки”, Із злоби дня” тощо.
Поетична сатира І.Франка відобразила у своїх темах і у самому стилі, узагальнивши ту непросту епоху, багатий особистий досвід життєвих спостережень і зустрічей. Тому, при певній схильності автора до фантастичних картин, сатирична поезія його реалістична, конкретна, історично і психологічно детермінована, час, місце і люди злиті тут у картину мальовничу і переконливу. Проте письменник не є продуктом” своєї епохи в тому сенсі, що, на відміну від більшості своїх колег, виступає аналітиком і критиком своєї доби. Він її тверезий та іронічний знавець чи не в усіх формах людського життя.
Історична епоха, представлена автором у сатиричних поезіях, дала галерею персонажів, серед яких псевдопатріоти, псевдомитці, хабарники, позбавлені розуміння та втілення сутності своєї місії священнослужителі, інтелігенти-ренегати, для яких власний зиск був необхідною формою існування і безпосередньо поневолювачі, відлік яких почався від австро-угорського табору і до великодержавного російського. Поета цікавлять соціально-економічні, соціально-політичні явища зокрема. Також автор прагне вдосконалення національного життя. Непокоїть поета доля народу, становище якого в умовах окупаційного режиму не мало перспектив на гідне майбутнє. Авторська сатира це не інтермедії, в яких читач відпочивав би перед наступним доланням громадянських мотивів, філософських спостережень, інтимних переживань. Франкова сатирична поезія це цілий світ, в якому автор розмірковує над становищем, конфліктує з реаліями буття. Цей конфлікт перманентно переходить у конфлікт із власним я”, для якого ця постійна боротьба виснажлива і тяжка. Його талант брав на себе місію викривального сенсу, почасти виростаючи до меж філософського сарказму. Сатирична поезія І.Франка розумна та видюща, письменнику притаманне глибоке розуміння людей та історичних подій, яке підказувало йому, що знання, талант ученого, вишукана особиста чесність у співдії з одинацтвом, зверхнім нерозумінням і несприйняттям реалій національної дійсності можуть призвести до трагічних і неочікуваних наслідків (про що поет пише у вірші Три долі”). Тому виведення І.Франка на п’єдестал вічного борця з його неодмінними перемогами є недоречним і оманливим. Більшість дослідників, прямуючи шляхом своїх попередників, бачить автора тільки у подобі його ліричних персонажів, забуваючи про те, що він таки більший за свої створіння. Амбівалентність авторських виявів безперечна. Франко-поет, Франко-громадянин, Франко-чоловік це іпостасі, які не завжди перепліталися в межах одного твору, навіть однієї збірки.
Вишуканість видумки і міць сатиричного таланту письменника у його сатиричних циклах поезій, а зрештою, й поодиноких сатиричних віршах, не застаріли і не втратили своєї значимості. Сама панорама галицького буття часів І.Франка з її статичністю, заповільненістю, інертністю, з її газетами, картинами психологічних тенденцій, суспільного та політичного життя прекрасна у своїй історичній точності і сутнісній художності. Більше того, всі цикли авторських поезій на сьогодні читаються як певні передбачення майбутніх потрясінь і дуже тверезе, провісницьке застереження. Глибока сатира І.Франка діяльно і розумно допомагала влаштуванню нового порядку у розумах і ідеях, літературі і тодішньому житті, і не втратила своєї впливовості і на сьогодні.
Розглядаючи поетичну сатиру І.Франка на рівні засобів, якими досягається комізм, необхідно зазначити, що в ранньому періоді позначились впливи західноєвропейських письменників. Так, у більшості циклів поряд із прозорими алегоріями, смисловими контрастами та емоційно-забарвленою лексикою знаходимо прізвища-характеристики та виведення цілої низки дзеркальних героїв”, яскраві приклади політичного сміху, доведення до абсурду певних рис персонажів, самоіронія та сатира над українською ментальністю з її визнанням власної меншовартості, смислові повтори, а також смислові паузи. До сатиричних засобів слід віднести й обрання жанрів твору, зокрема комізм досягається тим, що автор обирає, наприклад, жанр героїчного епосу, а зміст вкладає сатиричний. Ця неспівмірність несе в собі бурлескно-травестійну функцію. Апелює автор і до фольклорних джерел, зокрема переосмислює народнопісенні твори.
Відповідно до поглядів митця, І.Франко є сатириком, який прагне суспільно-національних змін для своєї нації. Об’єктами сатири обирає в більшості творів українських інтелігентів (для реалій автора такими були як представники народовців”, так і москвофілів”), викриваючи їх діяльність, розвінчує колонізаторську політику Австро-Угорщини, згодом, в останні роки життя, агресивну діяльність Росії по відношенню до Прикарпатської Русі”, зрештою, колонізаторську політику в принципі, адже держава у складі” це вже дійна” одиниця для тих, хто становить склад.
Документальність сатиричних поезій І.Франка є певним доказом для тих, хто вбачає публіцистичність, а, відповідно, зменшену художність творів. Проте слушним щодо цього аспекту вважаємо слова М.Зерова, який зробив акцент не на факті, який зображується, а на характері передання емоції, доведеної до найвищої температури. А емоція може існувати поза межею документальності, певного факту, вона може бути узагальнена до масштабу якогось явища.
Ряд творів, до яких варто віднести сатиричні поетичні відповіді” (зокрема Сідоглавому”, Декадент”) тощо, тісно пов’язані із біографічними реаліями поета. Їх художня ціннісність полягає у характері художніх засобів, в яких автор віртуозно передає власний дотеп, підмічає найвразливіші місця своїх опонентів і в художній формі намагається спростувати або звинувачення, закидувані йому, або моральну недосконалість та деградацію свого візаві. І знову варто наголосити, що біографія автора в більшості моментів насичена трагічними подіями, тому сатиричні поезії в таких епізодах, коли автора або дискредитували, або навіть намагалися фізично знищити (як після виходу статті Поет зради”) є проявом його натури, є формою протистояння реаліям буття, є тими принципами, відмова від яких народжуватиме безпринципність.
До комічного автор вдавався у всіх родах вербального мистецтва і протягом всього життя. Поетична сатира репрезентована практично в кожній збірці митця. Комізм поетичних творів І.Франка є відшліфованим зразком авторської свідомості, в якій переплілися здобутки і українського фольклору, і найкращі зразки літературної спадщини.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Аристотель. Об искусстве поэзии. М.: Художественная литература, 1956. 184 с.
2. Бабишкін О.К. Боротьба за реалізм в українській літературі кінця ХІХ поч. ХХ ст. К.: Наукова думка, 1961. 372 с.
3. Бабій О. Декілька слів про поезії Ів. Франка // Національна думка. 1926. - № 2. С. 4-7.
4. Баглай-Соляник Б.Й. Іван Франко дослідник античної літератури: Автореферат дисертації на здобуття наук. ст. канд. філолог. наук (10.01.01) / Львівський національний університет імені Івана Франка. Львів, 1996. 24 с.
5. Барабаш С.Г. До проблеми фольклоризму І.Франка // Українське літературознавство. 1990. Вип. 54. С. 20-26.
6. Басс І.І. Іван Франко. Біографія. К.: Наукова думка, 1966. 256 с.
7. Басс І.І., Каспрук А.А. Іван Франко. Життєвий і творчий шлях. К.: Наукова думка, 1976-1986. 456 с.
8. Бахтин М.М. Литературно-критические статьи / сост. С.Бочаров и В.Кожинов. Москва: Художественная литература, 1986. 543 с.
9. Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. М.: Художественная литература, 1990. 544 с.
10. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. Москва, 1986. 674 с.
11. Бетко І.П. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії кінця ХІХ початку ХХ століття // Українська мова і література в школі. 1991. №10. С. 34-42.
12. Біла А.В. Образ автора в ліриці Івана Франка. Донецьк: Норд-Прес, 2002. 190 с.
13. Білецький Л. Іван Франко поет і письменник // Укр. тиждень. 1936. Річ. 4. № 24-27. 8-29 червня.
14. Білецький О.І. Поезія Івана Франка // Білецький О.І. Від давнини до сучасності. Вибрані праці: В 2 т. К.: Держлітвидав УРСР, 1960. С. 436-477. Т. 1
15. Білецький О.І., Басс І.І., Кисельов О.І. Іван Франко. Життя і творчість. К.: Вид-во АН УРСР, 1956. 358 с.
16. Білоус О. Філософські і суспільно-політичні погляди Івана Франка. К.: Тов-во для поширення політичних та наукових знань Української РСР, 1949. 30 с.
17. Бойко О. Поезія боротьби (Лірика збірки І.Франка З вершин і низин”). К.: Держлітвидав, 1958. 143 с.
18. Бондар В. Проблеми рецептивної естетики і поетики у творчій спадщині І.Я.Франка. Тернопіль: ТДПУ, 2000. 168 с.
19. Бондар Л. Соціальна інвектива чи загадкова love story? (Цикл Спомини” зі зібрки І.Франка Із днів журби”) // Іван Франко письменник, мислитель, громадянин. Матеріали Міжнародної наукової конференції. Львів : Світ”, 1998. С.399-403.
20. Борев Ю.Б. Комическое. М.: Искусство, 1970. 269 с.
21. Борев Ю.Б. Эстетика. М.: Искусство, 1989. 566 с.
22. Будівничий української державності. Хрестоматія політологічних статей Івана Франка // Упор. Д.Павличко. К.: Видавничий дім Києво-Могилянська академія”, 2006. 638 с.
23. Бунчук Б.І. Віршування Івана Франка в контексті української версифікації ХІХ поч. ХХ ст.: Автореферат дисертації на здобуття наук. ст. доктора філолог. наук (10.02.06), (10.01.01) / НАН України; Інститут літератури імені Т.Шевченка. К., 2001. 36 с.
24. Вервес Г.Д. І.Франко і питання українсько-польських літературно-громадських взаємин 70-90-х рр. ХІХ ст. К.: Держлітвидав, 1957. 198с.
25. Вертій О.І. Народні джерела творчості Івана Франка. К.: Просвіта, 1998. 321с.
26. Возняк М. Велетень думки і праці. К.: Держлітвидав УРСР, 1958. 402с.
27. Возняк М. З життя і творчості І.Франка. К.: Вид-во АН УРСР, 1955. 304 с.
28. Возняк М. Нариси про світогляд Івана Франка. Львів: Вид-во Львівського ун-ту, 1955. 196с.
29. Возняк М. Титан праці. Львів: Вільна Україна, 1946. 96 с.
30. Возняк М. Формування світогляду Івана Франка // ВознякМ. Нариси про світогляд Івана Франка. Львів: Вид-во Львівського університету, 1955. С. 145-193.
31. Возняк М.С. Іван Франко популяризатор передової російської літератури. К.: Вид-во Академії Наук, 1953. 58 с.
32. Войценко О. Матеріали до франкіяни в Канаді (1910-1956). Вінніпег: УВАН, 1957. 64 с.
33. Волков И.Ф. Теория литературы. Москва: Высшая школа, 1988. 272 с.
34. Галан Я. Сатирик-громадянин // Галан Я. Твори: У 2 т. К.: Держлітвидав, 1953. 489 с.
35. Гегель Г.В.Ф. Эстетика: В 4 т. М.: Искусство, 1968-1973. Т. 2. 458 с.
36. Гессе Г. Игра в бисер. М., Харьков: Фолио, 2001. 448 с.
37. Гнатюк М. Іван Франко в літературно-естетичних концепціях його часу. Львів: Каменяр, 1999. 180 с.
38. Голод Р. Іван Франко та літературні напрями кінця ХІХ початку ХХ століття. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2005. 284 с.
39. Гординський Я. Сучасне франкознавство (1916-1932) // ЗНТШ. 1933. Т. СLІІ. Вип. ІІ. С. 83-98.
40. Грабович Г. Кобзар”, Каменяр” і Дочка Прометея”: українські літературознавчі парадигми та їхні підтексти // Грабович Г. До історії української літератури. К.: Критика”, 2003. С. 575-591.
41. Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856-1886). К.: Критика, 2006. 631 с.
42. Гром’як Р. Феноменологія естетики Івана Франка // Записки наукового товариства імені Шевченка. Праці Філологічної секції. Львів: Ви-во Наукового товариства імені Шевченка, 2005. Т. CCL. С. 224-240.
43. Гузар З. Перехресні стежки поезії Івана Франка. Книжка для вчителя. Львів: Вид-во Львівського національного ун-ту імені Івана Франка, 2000.
44. Гундорова Т. Франко не каменяр. Мельбурн: Ун-тет ім. Монаша. Відділ славістики, 1996. 154 с.
45. Гундорова Т. Франко і Каменяр: гностична драма // Слово і Час. 2006. № 8. С. 3-17.
46. Гундорова Т. Франко не Каменяр. Франко і Каменяр. К.: Критика, 2006. 352 с.
47. Дашкевич Я. Не може бути української культури без духу української нації” // Родовід. 1991. № 2. С. 6
48. Деген Е. Иван Франко // Новое слово. 1897. № 6 (березнь).
49. Дей О.І. Іван Франко: життя і діяльність. К.: Вища школа, 1981. 237 с.
50. Дей О.І. Спілкування митців з народною поезією. К.: Наукова думка, 1981. 334 с.
51. Денисенко В. Сміх в українській модерністичній прозі // Костюк В. Модерн як поле для експерименту. К.: Наукова думка, 2002. С. 95-133.
52. Денисенко В. Типи комічного у Подорожі Доктора Леонардо” Майка Йогансена // Слово і час. 2002. № 11.
53. Денисюк І. Невичерпність атома. Львів, 2001.
54. Денисюк І. Франкознавство: здобутки, втрати, перспективи // Іван Франко письменник, мислитель, громадянин. Матеріали Міжнародної наукової конференції. Львів : Світ”, 1998. С. 12-19.
55. Денисюк І.О. Ґрунтовне дослідження про І.Франка // Українське літературознавство. 1977. Вип. 28.
56. Дземидок Б. О комическом. М.: Прогресс, 1974. 224 с.
57. Довгалевський М. Поетика (Сад поетичний) / Вст. ст. Іваньо І.В. К.: Мистецтво, 1983. 435 с.
58. Дольницький С. Літературна спадщина Івана Франка // Наша громада. 1926. № 5-6 (31-32). С. 13-16.
59. Дорофтей О. Цивілізаційні виміри української культури в німецькомовних наукових публікаціях Івана Франка // Слово і Час. 2006. № 9. С. 3-7.
60. Дорошкевич О. Підручник історії української літератури. Харків, 1924. С. 158-167, 183-189.
61. Дрималовський І.І. Жанри політичної лірики Івана Франка в збірці З вершин і низин” // Українське літературознавство. 1983. Вип. 40. С. 15-21.
62. Друг”. Львів, 1876. С. 8
63. Дудкіна О. Постать Івана Вишенського крізь призму етико-антропологічної концепції І.Я.Франка // Слово і Час. 2006. № 9. С. 13-18.
64. Ершов Л.Ф. Сатирические жанры русской советской литературы. Ленинград, 1977. 347 с.
65. Євшан М. Іван Франко (Нарис його літературної діяльності) // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика / Упор. Н.Шумило К.: Основи, 1998.
66. Єфремов С. Історія українського письменства. К.: Феміна, 1995. С. 489-494.
67. Закревська Я.В. Казки Івана Франка. Мовно-художній аналіз. К.: Наукова думка, 1966. 107 с.
68. Зарубіжне франкознавство. Бібліограф. покажчик / Упор. М.Мороз, ред. Ф.Погребенник. Львів: Львівське відділення ін-ту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, 1997. 100с.
69. Здоровега В. Політичне передбачення у творчості Івана Франка // Іван Франко письменник, мислитель, громадянин. Матеріали Міжнародної наукової конференції. Львів : Світ”, 1998. С. 174-180.
70. Зеров М. Франко-поет // Твори: У 2 т. К., 1991. Т. 1. С.457-491.
71. Зуб І. Зброя несхибного прицілу. К.: Радянський письменник, 1965. 270 с.
72. Иван Франко в воспоминаниях современников / Сост., подгот. текста, вступит. статья и комментарии Пархоменка М. М.: Худ. лит., 1966. 447 с.
73. І.Франко і франкіяна на Заході. Статті і матеріали. З приводу століття народин 1856-1956 / За ред Яр. Рудницького. Вінніпег: Видано засобами ф-ції ім. Т.Шевченка, 1957. 48 с.
74. Івакін Ю. Сатира Шевченка. К.: Держлітвидав, 1959. 356 с.
75. Іван Франко письменник, мислитель, громадянин / Матеріали Міжнародної конференції. Львів: Світ, 1998. С.399-404.
76. Іван Франко // Народна воля. 1926. № 58. 27 травня.
77. Іван Франко. Бібліографічний покажчик. К.: Вид-во Академії наук Української РСР, 1954. 202 с.
78. Іван Франко: Бібліографічний покажчик 1956-1984 / Упор. Мороз М.О. К.: Наукова думка, 1987. 524 с.
79. Івашко В.К. Поетична творчість І.Франка очима М.Зерова // Українське літературознавство. 1990. Вип. 54. С. 69-76.
80. Ільницький М. Між ідеологією і естетикою (Франкознавчі дослідження 20-30-х років ХХ століття у Західній Україні) // Записки наукового товариства імені Шевченка. Праці Філологічної секції. Львів: Вид-во Наукового товариства імені Шевченка, 2005. Т. CCL. С. 261-281.
81. Історія української літератури // За ред. О.І.Білецького, М.Д.Бернштейна, М.К.Гудзія, О.Є.Засенко, З.П.Мороз, М.П.Пивоварова. К.: Вид-во Академії Наук УРСР, 1954. Т. 1. С. 499-569.
82. Історія української літератури другої половини ХІХ ст. Видання друге // За ред. В.М.Поважної, М.С.Грицая. К.: Вища школа, 1986. С. 328-414.
83. Історія української літератури ХІХ ст. (70-90-ті роки): У 2 кн.: Підручник / За ред. О.Д.Гнідан. К.: Вища школа, 2003. Кн. 2. 439 с.
84. Історія української літератури: У 8 томах. К.: Наукова думка, 1969. Т. 4. Кн. 2. С.157-190.
85. Карасев М.В. Парадокс о смехе // Вопросы философии. 1991. № 7. С. 68-88.
86. Каспрук А. Жанри лірики І.Франка // Радянське літературознавство. 1979. № 7. С. 62-72.
87. Каспрук А. Іван Франко про літературну працю // Слово про великого Каменяра. Зб-к статей до 100-ліття з дня народження Івана Франка / За ред. О.І.Білецького. К.: Художня література, 1956. С. 237-262.
88. Каспрук А.А. Філософські поеми Івана Франка. К.: Наукова думка, 1965. 188 с.
89. Кирилюк Є. Вічний революціонер. Життя і творчість Івана Франка. К.: Дніпро, 1966. 421 с.
90. Кисельов О.І. Поетична творчість Івана Франка // Слово про великого Каменяра. Зб-к статей до 100-ліття з дня народження Івана Франка / За ред. О.І.Білецького. К.: Художня література, 1956. С. 155-200.
91. Кімарович І. Сміхова культура: проблеми дослідження української традиції // Народна творчість та етнографія. 1993. № 1. С. 48.
92. Клим’юк Ю.І. Художньо-стильові особливості епіграм та ксеній Івана Франка // Питання літературознавства. Чернівці, 1998. Вип. 5. С. 37-49.
93. Климась М.А. Світогляд Івана Франка. К.: Держ. вид-во політ. літератури УРСР, 1959. 352 с.
94. Кобилецький Ю. Іван Франко. К.: Держлітвидав, 1951. 199 с.
95. Кобилецький Ю. Поетична творчість Івана Франка. К.: Державне вид-во худ. літ-ри, 1946. 158 с.
96. Кобилецький Ю.С. Іван Франко. Літературна діяльність та поетична творчість. К.: Державне вид-во художньої літератури, 1951. 200 с.
97. Кобилецький Ю.С. Творчість Івана Франка. К.: Державне вид-во художньої літератури, 1964. 126 с.
98. Ковальова Н.О. До питання про природу сатири // Актуальні проблеми сучасного літературознавства та мовознавства. Збірник наукових праць. К.: НМК ВО. 1991. С. 87-91.
99. Колесник П. Іван Якович Франко. К.: Державне вид-во худ. літ-ри, 1956. 32 с.
100. Колесник П.Й. Іван Франко. Біографічний нарис. К.: Наукова думка, 1966. 102 с.
101. Колесник П.Й. Іван Франко: Літературні портрети. К.: Дніпро, 1964. 175 с.
102. Копистянська Н.Х. Жанр, жанрова система у просторі літературознавства: Монографія. Львів: ПАІС, 2005. 367 с.
103. Корнійчук В. Жанрове розмаїття збірки З вершин і низин” Івана Франка // Записи Наукового товариства імені Шевченка. Праці Філологічної секції. Львів, 2005. Т.СCL. С. 93-111.
104. Корнійчук В. Ліричний універсам Івана Франка: горизонти поетики. Львів: Вид-во Львівського національного ун-ту імені Івана Франка, 2004. 485 с.
105. Корнійчук В.С. Коломийський період творчості І.Франка (генезис громадської лірики) // Українське літературознавство. 1989. № 7. С. 62-72.