ПОСТМОДЕРНІСТСЬКІ АКЦЕНТИ У ТВОРЧОСТІ ЕММИ АНДІЄВСЬКОЇ

brief description

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

ВОДОЛАЗЬКА СВІТЛАНА АНАТОЛІЇВНА

УДК 821.161. 2’06 (048)

ПОСТМОДЕРНІСТСЬКІ АКЦЕНТИ У ТВОРЧОСТІ ЕММИ АНДІЄВСЬКОЇ

10.01.01. українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
професор, кандидат
філологічних наук
Гаєвська Надія Марківна

Київ 2002

ЗМІСТ

ВСТУП..............................................................................................................3

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ВИМІР
МОДЕРНІЗМУ ТА ПОСТМОДЕРНІЗМУ......................................................10

РОЗДІЛ ІІ. ХУДОЖНЯ ПРИРОДА СПРАВЖНЬОГО І НЕСПРАВЖНЬОГО БУТТЯ
2.1. Ракурси амбівалентної орієнтації героїв:
світ як текст” і світ як хаос”.............................................................................. 31
2.2. Гра як форма існування в художньому просторі ........................................52
2.3. Деміфологізація історичного дискурсу у
прозі Емми Андієвської ..................................................................................75

РОЗДІЛ ІІІ. ТВОРЧІСТЬ ЕММИ АНДІЄВСЬКОЇ НА МЕЖІ МОДЕРНІСТСЬКОЇ ТА ПОСТМОДЕРНІСТСЬКОЇ ПОЕТИКИ
3.1. Ідея круглого часу та просторова концепція як домінантні
стилетворчі фактори........................................................................................98
3.2. Жанрова специфіка творів Емми Андієвської.......................................112

ВИСНОВКИ .................................................................................................166

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ ............................................................................174

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Оригінальним мистецьким явищем в історії української літератури ХХ століття можна назвати творчість Емми Андієвської, що сполучає у собі непересічний дар поетеси, прозаїка, художника та самобутнього філософа. Сфера її зацікавлень сягає далеко за межі звичних зафіксованих критеріїв сприйняття, сприяючи синтетичній реалізації туманної матерії”, яка перетворюється у химерно-дивакуватий світ мандрів, створюючи різновекторний, спрямований на глибинне осмислення реальності простір, вимагаючи від читача нестандартного спілкування. Настанова на створення власного експериментально-інтелектуального дискурсу підтверджується творчим доробком письменниці, що складається з вісімнадцяти поетичних збірок (від Поезії” (1951) до Хвиль” (2002)), декількох збірок новел (Подорожі” (1955), Тигри”, Джалапіта” (1962)), трьох романів (Герострати” (1970), Роман про добру людину” (1973), Роман про людське призначення” (1982), два останні вперше опубліковані у Києві 1992-93-го рр.; перший існує тільки у мюнхенському виданні), а також казок та понад шести тисяч малярських робіт.
Підбиваючи підсумки пройденого Е. Андієвською творчого етапу, О.Грищенко стверджував: Нині, по сорока роках присутності в українській літературі (перша збірка Поезії” з’явилася в Німеччині 1951 року), не буде жодним перебільшенням віднести Емму Андієвську до найбільших українських поетів сучасності” [52, с.22].
Проте, незважаючи на широкий художній простір уподобань Емми Андієвської, творчість авторки до останніх десятиліть була мало відомою широкому загалу читачів на теренах України. Така ситуація склалася через незначну кількість або повну відсутність текстів у бібліотечних фондах країни.
До того ж неоднозначність Емми Андієвської як особистості та митця ускладнює об’єктивний підхід до висвітлення її творчості. Дослідники переконані в тому, що ситуація, коли її ім’я донедавна нічого не говорило читачеві в Україні (поза дуже вузьким колом літературним), це, як-то кажуть, факти нашої біографії, а не свідчення не досить високого рівня поезій Андієвської” [52, с.22].
Можливо, саме така ситуація стала головним фактором незначної кількості досліджень, що дозволяє говорити про перебування критичної рецепції творчості Емми Андієвської у стадії становлення. Пріоритет літературознавчого вивчення належить поетичному доробку і репрезентований працями Б.Бойчука, Т.Возняка, В.Державіна, О.Грищенка, А.Мойсієнка, М.Ревакович, П.Сороки, Л.Таран, Л.Тарнашинської та інших.
Осмислення прози зводиться до поодиноких оглядових спроб, бо, як зазначає Л.Тарнашинська, якщо (...) поезії ще якось вдавалось долати мури тоталітарної системи, то (...) проза для українського читача terra incognita, відкриття, яке ще попереду” [184,132]. Передмови О.Кавуненка зорієнтовують читача у змісті видання, накреслюючи специфіку образної палітри та сюжетних колізій Роману про добру людину” та Роману про людське призначення”. Літературно-критичний жанр статті дозволяє Н.Зборовській значно розширити діапазон аналітичних уподобань. Дослідниця зосереджує увагу на аналізі ідейно-образного рівня, наголошує на відсутності сюжетно-логічного розгортання подієвості. Характеристика ознак часово-просторової концепції дає підстави стверджувати, що втрата часової тяглості” спричиняє синтаксичну ускладненість.
Метою статті О.Смереки стає зміщення сфери зацікавлень у ракурс феміністичної проблематики. Розкриття специфіки зображення жіночої долі у Романі про людське призначення” першорядне завдання критичної рецепції.
Т.Возняк намагається вмотивувати ідейно-емоційну відмінність прози Е.Андієвської від поетичного доробку, бо її поезія демонструє блискучу спробу сюрреалістичних пошуків (..). Письмо її пружне, раптове, надзвичайно контраверсійне і асоціативне. (...) Іншою є її проза. Виважена, навіть втомлива, вона змушує людину передчувати сховане далеко, на кілька рівнів глибше композиційних, вербальних, семантичних шарів незбагненне щось. Можна тільки говорити навколо нього, можна говорити про якісь дрібниці, деталі (...), щоб переконатися в марності всього цього і знову вирушати на пошуки” [37, с.167].
Книга Петра Сороки Емма Андієвська. Літературний портрет”, що побачила світ 1998 року в Тернополі, чи не єдина спроба монографічного висвітлення художнього доробку авторки. Дослідник присвячує прозовому аспекту творчості Е.Андієвської розділ, що має назву Осягнення гармонії світу і позасвіття, або шляхами малої та великої прози письменниці”. Автор вважає прозу Е.Андієвської рятівною для української літератури, необкореною і спроможною протистояти часу (...), що засвідчує не лише самобутній стиль письма, а й цілком відмінний від інших, сподвижницький і офірний стиль життя” [173, с.139]. На суд читача представлена науково-популярна розвідка, що відзначається спробою послідовного аналізу прозових здобутків Е.Андієвської від першої збірки новелістики (Подорожі”,1955) до казок та романістики. Осмислюючи велику прозу, П.Сорока ставить одвічне для кожного з дослідників Е.Андієвської питання: Про що він роман Андієвської? Яка його проблематика? Яка тема?” [173, с.174]. Ідейний комплекс проблем не єдина сфера зацікавлень критика; він провокує постановку питання жанрової своєрідності прози, віднаходить місця інтертекстуальних зрізів. Використане у книзі науковця листування з письменницею надає дослідженню глибини, бо засвідчує можливість відкрити передісторію написання творів.
Особливе місце у процесі інтерпретації творчості Е.Андієвської займає жанр інтерв’ю. Монополія у цій царині належить Л.Тарнашинській, Л.Таран. Обрана форма (запитання-відповідь) дозволяє отримати достовірну інформацію про процес творення безпосередньо з першоджерела, що сприяє поглибленню розуміння специфіки творчої манери письменниці.
Однак систематичної студії для адекватного розуміння літературної діяльності Емми Андієвської створено не було. Наявні критичні зауваження, статті, розвідки стосуються швидше формулювання питань, сприяють радше окресленню, ніж розв’язанню проблеми. Наявна нині фрагментарність у вивченні прозового доробку Е.Андієвської утворила вакуум, який частково може бути заповнений дисертаційним дослідженням.
Недостатньо проясненим залишається історіографія питання виділення у прозаїка Емми Андієвської постмодерністських акцентів. Лише деякі літературознавці зробили спробу порушити дану проблему, наприклад, Т.Гундорова, Н.Зборовська та Л.Калинська.
Актуальність роботи пов’язана з необхідністю монографічного дослідження романів Емми Андієвської та обумовлена потребою аналізу зародження постмодерністських акцентів у межах модерністського дискурсу прозової творчості письменниці. Вмотивувати об’єкт дослідження, зняти усі протиріччя, висунуті вживанням означення акцент”, до віднайдених у художньому масиві Е.Андієвської не характерних для модерністського дискурсу прийомів допоможе уточнення семантичного наповнення терміну. За основу приймається визначення, де акцент це не дискурсивний знак (лейтмотив), а засіб введення.
Зв’язок роботи з науковими планами, програмами, темами. Тема дисертації пов’язана з проблематикою наукової роботи кафедри української літератури ХХ століття Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зосередженою на дослідженні розвитку новітньої літератури в українському та європейському контексті.
Мета дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає у визначенні постмодерністських акцентів у модерній моделі прозової творчості Емми Андієвської, розкриття та теоретичного обґрунтування художнього новаторства письменниці, висвітлення найактуальніших проблем її прози.
Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання низки взаємопов’язаних завдань:
· визначити передумови появи постмодерністських акцентів у межах модерністської літератури;
· з’ясувати співвідношення рис модернізм/постмодернізм у межах прозової творчості Е.Андієвської;
· сформулювати особливості світорозуміння й амбівалентних орієнтацій особистості у прозі письменниці;
· проаналізувати основні постмодерністські акценти прозових творів Е.Андієвської.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що в дисертації вперше в українському літературознавстві здійснено спробу системного аналізу прозової творчості Емми Андієвської у контексті модерністського дискурсу та з’ясовано появу механізму виникнення рис постмодерністського письма. На матеріалі Геростратів”, Роману про людське призначення”, а також новелістики досліджені домінантні стилетворчі чинники творів авторки та вивчені генетичні й типологічні зв’язки творчості Е.Андієвської з творчістю провідних європейських та вітчизняних майстрів слова. Прояснені аксіологічні та естетичні орієнтації письменниці. Автор дисертації пропонує уточнення жанрової дефініції великої прози Е.Андієвської.
Практичне значення дослідження. Матеріали дисертації можуть бути використані в історико-літературних дослідженнях. Практичне значення дисертації зумовлене можливістю апробації одержаних результатів у лекційних курсах історії української літератури ХХ століття, спецкурсах та спецсемінарах; на уроках літератури рідного краю; при написанні студентських наукових досліджень (курсових, бакалаврських, магістерських та дипломних робіт); при подальшому теоретичному осмисленні проблеми поетики і філософських основ постмодернізму; у написанні відповідних розділів підручників і посібників з української літератури ХХ століття.
Об’єктом дослідження обрано велику прозу Е.Андієвської, а саме роман Герострати” та Роман про людське призначення”, але фактографічний матеріал містить посилання на новелістику автора та Роман про добру людину”.
Предмет дослідження визначений спробою простежити специфіку стилістичного різноманіття творчої манери Е.Андієвської, що допомагає виділити характерне для письменниці постійне оновлення творчого методу.
Джерела дослідження прозова творчість Е.Андієвської та її науково-критична рецепція.
Теоретико-методологічна основа дисертації постструктуралістські теоретичні концепції Р.Барта, Ж.Дельоза, Ж.Дерріди, Ю.Крістевої, М.Фуко, дослідження представників постмодерністської критики У.Еко, Ж.-Ф.Ліотара, Д.Фоккеми. У роботі були використані найновіші методологічні підходи українських та російських дослідників: О.Богданової, Т. Гундорової, Н.Зборовської, І.Ільїна, М.Епштейна, В.Єшкілєва, В.Курицина, М.Липовецького, М.Павлишина, Б.Рубчака, В.Руднєва, Р.Семківа, І.Скоропанової, І.Старовойт, О.Толочко, І.Фізера та інших.
Методи дослідження. У дисертації застосовано порівняльно-типологічний, системно-функціональний підходи до вивчення прози Е.Андієвської, а також метод теорії гри та метод жанрової інтерференції. Така комбінована методика сприяє поглибленню сприйняття творів письменниці.
Структура дисертаційної роботи обумовлена внутрішньою логікою розкриття теми дослідження, характером предмета, а також поставленою
метою та основними завданнями роботи.
Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел, який становить 207 найменувань. Загальний обсяг дисертації 188 сторінок, із них 173 сторінок основного тексту.
Апробація дослідження. Основні положення дисертаційної роботи знайшли своє відображення в доповідях на науково-теоретичній конференції Русская литература накануне третьего тысячелетия” (Київ, 2000), на міжнародній науковій Шевченківській конференції (Київ, 2001), на третій міжнародній науково-технічній конференції (Київ, 2001), на науковому семінарі Література постмодернізму” (Одеса, 2001); на щорічних конференціях викладачів та аспірантів Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2000, 2001, 2002) та наукових конференціях кафедри історії української літератури ХХ століття Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2000, 2001, 2002).
Дисертацію обговорено на засіданні кафедри української літератури ХХ століття Інституту філології Київського національного університету 29 листопада 2002 року.

Публікації. За темою дисертації опубліковано 5 статей, що відбивають основний її зміст.

bibliography

ВИСНОВКИ

Недостатність критичної рецепції прозових надбань Е.Андієвської вмотивувала появу дисертаційної роботи, метою якої стало з’ясування постмодерністських акцентів у модерністському дискурсі. Обрана проблема порушила систему стереотипних уявлень про художній доробок Е.Андієвської, який досі розглядався в ракурсі сюрреалістичної традиції, що домінує переважно в поезії авторки і є менш виразним у прозі, що набуває додаткових ознак нової манери письма.
Для вирішення поставленої проблеми автором взято два основних напрямки аналізу жанрова своєрідність та концепція справжнього і несправжнього буття. Підґрунтям для дослідження прозових творів Е.Андієвської стає спроба обґрунтування теоретико-філософського виміру модернізму та постмодернізму, що дозволяє переглянути основний категоріальний апарат введених дискурсів, а також усвідомити причини появи постмодерністських акцентів усередині модерністської літератури.
Як наслідок, дослідження художньої природи справжнього і несправжнього буття розгортається в трьох аспектах (по-перше, амбівалентна орієнтація особистості між світом як текстом” і світом як хаосом”, по-друге, гра як форма існування в художньому просторі, по-третє, деміфологізація історичного дискурсу). Питання амбівалентної орієнтації особистості між світом як текстом” і світом як хаосом”, визначене критеріями валентного світу, вимагає перегляду проблеми ціннісних преференцій, загострення кризи власного Я”, інтерпретації людини як особливого погляду на світ, на себе саму, з обов’язковою констатацією незавершеності, пластичності та непостійності суб’єкта, виведення на перший план екзистенційних постулатів.
Визначення таких елементів руху творів, як девальвація та зникнення ціннісних норм, демонтажування сенсового центру, призводить до фіксації моменту вибуху свідомості, знаменуючи появу нульового відліку. Криза зароджується в надрах традиційної системи орієнтації, що підтверджується наявністю ознак застою. Сталість виконує функцію уповільнення і призводить до одноманітності. Стороннє втручання відзначається фатальними наслідками, бо кардинально змінює світолад персонажів, вимагаючи актуалізації глибинного Я” поряд із Я зовнішнім”, що проявляється у здатності відсторонюватись або роздвоювати свідомість.
Константа пошуку не ефективна у зовнішньому результаті (не ідентифікований таємничий відвідувач у Геростратах”, не продане взуття у Раї”, не знайдене призначення у Романі про людське призначення”), на відміну від внутрішнього (обов’язкова зміна самопочуття).
Свідома теоретична настанова на зародження кризи в межах модерністського існування, що продукує появу елементів постмодерну задовго до його офіційного народження, переноситься у площину тексту. Традиційно персонажі Е.Андієвської представники модерністської моделі світобачення, що переживають зіткнення із представниками іншого способу сприйняття світу. Процес фіксації зустрічі спричиняє до вибуху свідомості, що змушує грати за невідомими правилами”, поступово набуваючи ознак постмодерністської свідомості. Для увиразнення даного прикладу використаний класичний прийом протиставлення, найбільше виражений у Геростратах”, де антиквар пряма протилежність до таємничого відвідувача. Характерними ознаками невідомого протягом усього твору залишаються невидимість та повна розчиненість, здатність вживатися в кожну людину або використовувати її маску, можливість з’являтися безперешкодно у будь-якому місці.
Отже, на суд читача представлена цілком анонімна, розчинена в просторі тексту істота, що не має свого імені і тому є ніким, та мусить створити ім’я, взявши його з довколишнього світу. Для того, щоб називатися, таємничий відвідувач мав отримати біографію. Мета нездійсненна, а тому його ім’я це постійна відсутність будь-якого імені. Звідси для матеріалізації він обирає маски. Насправді таємничий відвідувач не існує. Цей персонаж відсутній від самого початку твору. А страх, який він породжує це здивування перед відкриттям світу неприсутності, це онтологічний жах істоти традиційного світу, що потрапляє на межу двох альтернативних світів.
Визначено, що застосування ігрової поетики, смислотвірна орієнтація якої базується на відносності або відсутності вербалізованої системи правил, принципі нестійкості та антиструктурної спрямованості, дозволяє вивести на перший план процес постійного перекодування, переключення з однієї культурної зони на іншу, із виникненням стійкого стану невизначеності та непевності. У текстах Е.Андієвської представлена ситуація градаційної політики гри, що проявляється на рівні гри зі свідомістю, з текстом та з читачем.
Твори письменниці ілюструються симптомом несхожості” модерної та постмодерної гри. Проте не існує підстав заперечувати присутність прийомів модерністської гри у авторки, коли модерністська гра в доведення, як спосіб утвердження істини, залишається незавершеною, унеможливлюючи віднайдення правил гри. Водночас гра не є добровільною діяльністю і перетворюється на всепоглинаючого монстра, поза яким нічого взагалі не існує. Отже зі способу відпочинку вона переходить у спосіб життя (постмодерністська формула гра заради гри”).
Зникає тяжіння до сталого ігрового простору, сценарію чи норм. Розробляючи цей принцип, Е.Андієвська потрапляє знову на межу між модернізмом та постмодернізмом, бо модерністська гра спрямована на конкретний результат, а постмодерністська безцільна та позбавлена значущості. Гра персонажів письменниці має конкретне завдання (написати біографію (антиквар у Геростратах”), позбутися черевиків (персонаж новели Рай”), але більше не приносить задоволення від процесу.
Глобального значення набуває ефект відсутності, що проявляється як на рівні знищення правил гри, поля обсервації, так і у можливості зникнення
зорового оприсутнення” персонажа.
Введена спроба пошуку істини створює ситуацію інтелектуальної провокації, коли інформаційний слід, спотворений абсурдними подіями звичайного дня та подальшими наслідками, вимагає від персонажа підключення аналітичної обробки інформації. Об’єктивність отримання будь-яких достовірних висновків ускладнюється незначною кількістю зібраних фактів. Подієве коло аналізованого проміжку часу піддається постійній хвилі інтерпретації, що утворює вакуум через неспроможність визначення справжнього/несправжнього, істинного/хибного. Це стан, в якому множинність породжує непевність. Перенапруженість сприяє втраті себе і залишає стійке відчуття непоінформованості.
Наслідком стає гра в доведення. Необхідно, по-перше, довести самому собі, що невідомий (Герострати”) реально існує, а не є витвором хворобливої уяви; по-друге, вмотивувати причини, що спонукали погодитись на написання біографії; по-третє, підтвердити наявність людей, які допомогли б відшукати дані для роботи. Відчувається втрата надії знайти і знати, а тому ніхто не володітиме остаточним результатом (постмодерністське спростування авторитету).
Глобальний стан непевності поширюється не тільки на можливість розібратися у подіях, а й спричиняє сумніви щодо доцільності того чи іншого дослідження чи методу пошуків, призводячи до непевності мети (йдеться про недоцільність або й безцільність експерименту) . Утворений безкінечний текст (простір пошуків) призводить до трагічного блукання між запропонованими можливостями. Автор подає концепцію осмислення життя як тексту. Е.Андієвська не описує, а відтворює творчий процес.
У роботі з’ясовано, що на рівні деміфологізації історії, розуміння історичного дискурсу у прозі письменниці характеризується елементами постмодерністської специфіки, представлений концепцією історичного часу, що стає в романах, з одного боку, тлом для реалізації романної ідеї; а, з іншого, виходить за межі ідеологічних оболонок, де звичайні історичні факти набувають трактування з огляду на розв’язання складних філософських проблем і де утверджується думка, що уся світова, в тому числі й вітчизняна, історія замішана на абсурді, який виглядає у текстах як риса загальна і позачасова. Весь світ трактується, у повній відповідності до постмодерністського уявлення, як божевільний і одночасно тоталітарний, із схожими, хоч і віддаленими один від одного історичними межами, загрозами, а історія стає дією, яка розповідається з різних поглядів. Піддаються деконструкції відомі дискурси різних режимів із спробою створення тоталітарного кічу через емблематичний образ чужого, створюється колаж міфів із використанням коду окультних знань. Постійної демонструється відносність і неоднозначність багатьох загальноприйнятих понять і сакралізованих імперативів, відтворюється безкінечна повторюваність історичних катастроф. Особливого звучання набуває в парадигмі письменниці критика національної колоніальної свідомості. До постмодерністських рис у розумінні історичного процесу належить і відмова від пошуків історичної правди, коли Е.Андієвська намагається проблематизувати, ставити питання.
Важливе місце у трактуванні художніх творів приділяється не лише з’ясуванню ідейно-тематичного змісту, а й особливостям прийому організації текстового матеріалу, в основу якого покладені такі поширені принципи постмодерністської поетики, як фрагментарність та полістилізм (з урахуванням прийому інтертекстуальності). До полістилістики належить принцип взаємодії різних художніх систем (естетичних принципів, прийомів, образів), змішування різних жанрових форм, поєднання цитатного мислення. Не залишаються поза увагою дослідниці й такі домінантні стилетворчі фактори, як ідея круглого часу та просторова концепція, де застосовано поєднання протеїчної структури та притаманний постмодерністській концепції ризоматичний підхід до створення просторово-часової парадигми з ускладненням її семантики.
Жанрова специфіка великої прози Е.Андієвської характеризується
використанням декількох жанрових дефініцій: роман” (Е.Андієвська, Н.Зборовська, О.Смерека), антироман” (П.Сорока). Різнобій думок вимагає пошуку реальної основи, бо проза письменниці визначається неможливістю безапеляційно чіткого визначення жанрової приналежності завдяки створенню власної форми оповіді, яка позбавлена звичних координат і стереотипів. Сумніви щодо означення роман” пов’язані не тільки із ситуацією еволюції романного жанру у зв’язку з появою модерної та постмодерної стилістики, бо більшість ознак класичного роману залишаються актуальними і в новітні періоди за умови постійного оновлення. Романні характеристики у текстах Е.Андієвської повністю зберігаються на формальному рівні (обсяг твору, кількість персонажів) і частково на ідейно-тематичному (романна настанова на відтворення епосу приватного життя”, відчуття незбігу особистості із собою, конфлікт людини із середовищем). Провокативний характер семантики терміна антироман” з’являється у процесі з’ясування характерних рис жанру, якому притаманна відсутність колізій, конфлікту, композиційної структури, героя, що наявне у текстах Е.Андієвської, хоча їх і споріднює екзистенційна проблематика та деякі принципи поетики (застосування відкритої розв’язки, відсутність передісторії). Будь-яка із запропонованих дослідниками жанрових дефініцій не відображає особливостей манери оповіді. Стилістиці письменниці іманентне визначення романізована повість”. З притаманних повісті ознак запозичені концепція часу, просторова локалізація, тип оповіді тощо.
До того ж специфічною рисою романів” Е.Андієвської є тяжіння до поєднання у творах пригодницьких, детективних елементів, ознак сповіді, філософських роздумів та гри.
Неоднозначність присутня і на рівні манери оповіді, що дозволяє письменниці створити специфічну мережу, де поряд із елементарністю, стереотипністю, стилізованістю вибудовуються складні конструкції Синтаксична ускладненість споріднює твори Е.Андієвської із бароковим прийомом плетення словес”. Використана викладова форма я-оповідання” (Ich-Erzahlung), що належить до так званого гомодієгетичного типу повіствування (Герострати”), де персонаж відповідає одночасно і за організацію повіствування, і грає роль, себто персонаж-наратор відподає персонажу-актору. Переваги запропонованої манери полягають у здатності безпосередньо брати участь у подіях та писати про них. Недоліки наративного принципу зумовлені злиттям перспективи наратора та актора в одну особу, що виключає всезнання та призводить до обмеження просторово-часових переміщень. Граматична форма третьої особи (Роман про людське призначення”) зумовлює дистанціювання автора від акторів і частково відновлює втрачену в Геростратах” настанову на всезнання.
Специфікою побудови текстів письменниці стає прийом децентрації, що здійснюється у двох аспектах: на композиційному рівні через зникнення головної сюжетної ліній; на сюжетному рівні через зняття категорії головний герой”. Проваджена техніка дозволяє складати формат інформаційного простору із серії епізодів-зустрічей, що утворює змістову ентропію.
Жанрова специфіка творів письменниці поєднує у собі як прийом фрагментарності, полістилістики (співіснування ознак барокової, екзистенційної, експресіоністичної, сюрреалістичної манери письма), так і застосуванням рекурсивної композиції (що створює багаторівневий, мікро- і макроструктурний повтор) із використанням техніки колажу в поєднанні з інтертекстуальною різноманітністю, про що свідчить широта інтертекстуального поля зацікавлень письменниці. Від посилань на текст Слова о полку Ігоревім”, твори Т.Шевченка, М.Куліша, авторка приходить до здобутків М.Сервантеса, С.Беккета, Б.Брехта, Д.Джойса, Н.Саррот, А.Роб-Грійє, Ф.Кафки, не залишаючи осторонь надбання світових міфологій. Та цитування реально існуючих творів не єдиний аспект інтертекстуальних зацікавлень Е.Андієвської, бо в Геростратах” з’являється використання вигаданих фрагментів, що вбирають у себе у скрнденсованій формі основні мотиви та образи роману (йдеться про три вірші та новелу Смерть старої людини”). Гра кодами”, джерелами залучає читача до перестворення тексту. Наявність чужих” украплень проявляється на рівні ситуації, мотивів, деталей. Почасти інтертекстуальним можна вважати і створення певних персонажів.
Отже, твори Е.Андієвської позбавлені прогнозованої обумовленості суджень із боку читача, їх неможливо розглядати через призму стереотипних уявлень, звичних категорій, що застосовуються при аналізі художніх творів, бо перед читачем витвір особливої мови, стилістики. Йдеться про утворення полісемантичного дискурсу.
Проза Е.Андієвської це складний світ, персонажі якого діють за формулою гра заради гри” та живуть у просторі тексту, оперуючи своєрідною знаковою системою. Письменниця часто переміщує своїх героїв з одного семіотичного поля в інше, що призводить до розгубленості та нездатності оперувати знаками.Інтертекстуальні орієнтації письменниці поглиблюють історико-культурологічний, філософський підтекст творів, ускладнюють їх смислову структуру.
Запропоноване дослідження не претендує на вичерпність в аналізі постмодерністських акцентів у прозі Е.Андієвської, а є передумовою для появи аналітичних праць і студій про творчість письменниці.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Агєєва В. Чи буде постмодерн золотим віком класики? // Література плюс. 1998. № 1. http://www.aup.iatp.org.ua/.
2. Акимова О. Красный шарф // Роб-ГрийеА. Собрание сочинений: Дом свиданий. Романы, Рассказы.: Пер. с фр. СПб.: Симпозиум, 2000. С. 5-19.
3. Акимова О. Господин Х. Путешествует по замкнутому кругу // Роб-ГрийеА. Собрание сочинений: Соглядатай.: Пер. с фр. СПб.: Симпозиум, 2001. С. 5-10.
4. Андієвська Е. Герострати. Мюнхен: Сучасність, 1971. 500 с.
5. Андієвська Е. Джалапіта. Мюнхен: б/в., 1970. 45 с.
6. Андієвська Е. Подорожі. К.: Дніпро, 1995. 50 с.
7. Андієвська Е. Роман про добру людину. К.: Орій, 1993. 269 с.
8. Андієвська Е. Роман про людське призначення. К.: Орій, 1992. 500 с.
9. Андієвська Е. Тигри. Нью-Йорк: В-во Нью-Йоркської групи, 1962. 30 с.
10. Андрухович Ю. Дезорієнтація на місцевості. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999. 124 с.
11. Астаф’єв О. Інтертекстуальні пошуки української еміграційної поезії // Літературознавчі студії. 2003. Вип.3. С. 76-80.
12. Ахундов М. Концепции пространства и времени. Истоки. Эволюция. Перспективы. М.: Наука, 1982. 222 с.
13. Баканурський А. Постмодернізм як гра // Історико-літературний журнал. 2002. №7. С. 63-69.
14. Бакула Б. Постмодернізм і польський історичний роман // Слово і час. 1997. №8. С. 13-22.
15. Бандура Ю. Проблемно-тематичні та жанрові пошуки української історичної прози // Дискурс сучасної історичної романістики. Поетика жанру. 2000. С. 22-33.
16. Барт Р. Мифологии.: Пер. с фр. М.: Издательство имени Сабашниковых, 2000. 320 с.
17. Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика.: Пер. с фр. М.: Прогресс, 1994. 616 с.
18. Баткин Л. О постмодернизме и «постмодернизме». О судьбе ценностей в эпоху постмодерна // Октябрь. 1996. №10. С. 176-188.
19. Бахтин М. Эпос и роман // Вопросы литературы и естетики. М.: Художественная литература, 1975. С. 447-483.
20. Бедзір Н. Російський історичний роман 80-90-х років ХХ ст. у контексті соціокультурних орієнтацій нації // Дискурс сучасної історичної романістики. 2000. С. 30-36.
21. Белорусец А. Интерес к бесконечности: Категории времени и пространства в современной художественной прозе // Новый мир. 1986. №3. С. 223-240.
22. Бєляєва Н. Інтертекстуальність і постмодернізм // Літературознавчі студії. 2003. Вип. 3 С.23-27.
23. Бігун Б. Постмодерністський образ світу. Дис. канд.філол.наук: 10.01.02 К., 1999. 190 с.
24. Білоцерківець Н. Література на роздоріжжі // Критика. 1997. № 6. С. 28-29.
25. Битов А. Обоснованная ревность. М.: Панорама, 2000. 496 с.
26. Бланшо М. Ожидание забвения.: Пер. с фр. СПб.: Амфора, 2000. 175 с.
27. Бланшо М. Пространство литературы.: Пер. с фр. М.: Логос, 2002. 288 с.
28. Богданов А. Всеобщая организационная наука. Текстология. М.: Знание, 1989. 230 с.
29. Бодрийяр Ж. Прозрачность зла.: Пер. с фр. М.: Добросвет, 2000. 258 с.
30. Болецький В. Лови на постмодерністів // Критика. 2001. №7-8. С. 3-4.
31. Большаков В. Сюрреализм, его традиции и преемники // Вопросы литературы. 1972. №2. С. 104-123.
32. Буценко О. Притча про наш світ // Всесвіт. 1991. №9. С. 192-195.
33. Бютор М. Изменение: В лабиринте.: Пер. с фр. М.: Издательства МГу, 1983. 200 с.
34. Бютор М. Роман как исследование.: Пер. с фр. М.: Издательство МГУ, 2000. 208 с.
35. Вельш В. «Постмодерн»: Генеалогия и значение одного спорного понятия // Путь. 1992. №1. С. 109-136.
36. Вервес Г. Український авангард у контексті Європейських маніфестів і програм // Слово і час. 1992. №12. С. 37-43.
37. Возняк Т. Е.Андієвська в дорозі // Київ. 1993. №9. С.166-168.
38. Волощук Е. Геркулесовы стопы царства возможностей: проблематика М.Фриша в контексте разочарований модернизма // Вікно в світ. 2000. №.3 С. 61-78.
39. Воробьева О. Постмодернистские тенденции в современной прозе. Солиманск: б/изд., 2000. 167 с.
40. Габермас Ю. Філософський дискурс модерну.: Пер. з нім. К.: Четверта хвиля, 2001. 424 с.
41. Гаврилів Т. Знаки часу. Спроби читання. Івано-Франківськ.: Лілея-НВ, 2001. 228 с.
42. Гадамер Г. Істина і метод.: Пер. з нім. К.: Юніверс, 2000. 405 с.
43. Гейзинг Й. Homo Ludens. Статьи по истории культуры.: Пер. с англ. М.: Прогресс, 1997. 416 с.
44. Гендер і культура: збірник статей./ Упоряд.: В.Агєєва, С.Оксамитна К.: Факт, 2001. 204 с.
45. Геник-Березовська З. Грані культур. Бароко, романтизм, модернізм. К.: Гелікон, 2000. 368 с.
46. Гессе Г. Степной волк: Роман, рассказы, эссе.: Пер. с нем. Харьков: Фолио, Ростов-на-Дону: Феникс, 1999. 352 с.
47. Головко В. Историческая поэтика русской классической повести. Москва Ставрополь: Издательство СГУ, 2001. 205 с.
48. Голубков М. Русская литература ХХ века: После раскола. М.: Аспект Пресс, 2001. 267 с.
49. Горбачов Д. Гра в хаос від бароко до авангарду // Всесвіт. 1992. №3-4. С. 183-185.
50. Гордасевич Г. Роман про добро і зло // Вітчизна. 1997. № 1-2. С. 147-149.
51. Григорова О. Псевдоісторичний роман у координатах постмодернізму // Дискурс сучасної української романістики. 2000. С. 137-142.
52. Грищенко О. Сни про базар (кілька слів про поетесу Е.Андієвську) // Жінка як текст: Е.Андієвська, С.Павличко, О.Забужко: фрагменти творчості і контексти. К.: Факт, 2002. 208 с.
53. Гундорова Т. Постмодернізм і постструктуралізм // Світо-вид. 1996. № 1. С. 126-133.
54. Гундорова Т. Проявлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів: Літопис, 1997. 300 с.
55. Гундорова Т. Бу-Ба-Бу”, Карнавал і Кіч. // Критика. 2000. № 7-8. С. 10-18.
56. Гурко Е. Деконструкция: тексты и интерпретации. Минск: Эконопресс, 2001. 320 с.
57. Делез Ж. Логика смысла.: Пер. с фр. М.: Раритет; Екатеринбург: Деловая книга, 1998. 480 с.
58. Денисова Г. Феномен постмодернізму: контури й орієнтири // Слово і час. 1995. №2. С. 18-27.
59. Деррида Ж. О грамматологии.: Пер. с фр. М.: Ad Marginem, 2000. 511 с.
60. Дженкс Ч. Архитектура постмодернизма.: Пер. с англ. М.: Стройиздат, 1985. 135 с.
61. Дианова В. Постмодернистская философия искусства: истоки и современность. СПб.: б/изд., 2000. 230 с.
62. Дубинин С. Сюрреализм в контексте авангарда: Критерии черного юмора // Сюрреализм и авангард. М.: ГИТИС, 1999. С. 54-65.
63. Дудова Л., Михальская Н., Трыков В. Модернизм в зарубежной литературе. М.: Флинта, Наука, 2000. 240 с.
64. Емелин В. Постмодернистская политика // Постмодернизм и информационные технологии. http:// www. geocities.com
65. Забужко О. Про мистецтво в посттрагічному світі, або апологія жертвоприношення // Література плюс. 1998. ч.1. http://www.aup.iatp.org.ua/.
66. Залеська-Онишкевич Л. Від постмодернізму до гендерних студій (або дещо про нову термінологію в літературознавстві). // Свобода. 31серпня 1999. С. 5-6.
67. Затонский Д. Был ли Дон Кихот” рыцарским романом // Вопросы литературы. 1986. №8. С. 89-128.
68. Затонский Д. Модернизм и постмодернизм: Мысли об извечном коловращении изящных и неизящных искусств. Харьков: Фолио; М.: ООО Издательство АСТ, 2000. 256 с.
69. Зборовська Н. Про романи Е.Андієвської // Слово і час. 1994. № 3. С. 77-81.
70. Зборовська Н. Піднявшись над усім тліном... // Кур’єр Кривбасу. 1997. № 79-80. С. 140-144.
71. Зборовська Н. Перемога плоті // Критика. 1998. №10. С. 29.
72. Зборовська Н., Ільницька М. На карнавалі мертвих поцілунків. Львів: Літопис, 1999. 336 с.
73. Іванова О. Вісім з половиною хвилин сучасного постмодернізму про постмодерну сучасність // Історико-літературний журнал. 2002. №7. С. 109-117.
74. Ивбулис В. Модернизм и постмодернизм: идейно-эстетические поиски на Западе. М.: Знание, 1988. 64 с.
75. Ильин И. Постмодернизм. От истоков до конца столетия. М.: Интрада, 1988. 378 с.
76. Ильин И. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм. М.: Интрада, 1996. 253 с.
77. Ильин И. Постмодернизм. Словарь терминов. М.: Интрада, 2001. 384 с.
78. Исаев Д. Предисловие // Антология французского сюрреализма. 20-е годы.: Пер. с фр. М.: ГИТИС, 1994. 392 с.
79. Кавуненко О. Про лицарів світла й прислужників пітьми // Е. Андієвська Роман про добру людину. К.: Орій, 1993. С. 5-8.
80. Кайда Л. Композиционный анализ художественного текста. М.: Флинта, 2000. 152 с.
81. Калинська Л. Поетика постмодерного українського роману: Юрій Андрухович, Перверзія”. К.: Знання, 1998. 31 с.
82. Калинська Л. Прозова творчість Ю.Андруховича як феномен постмодернізму: Авт. дис. канд.філол.наук: 10.01.01. К., 2000. 17 с.
83. Кант И. Критика чистого разума.: Пер. с нем. Симфирополь: Реноме, 1998. 528 с.
84. Ким А. После кентавров // Роман газета. 1999. №11. С. 31-45.