Повістева творчість Богдана Лепкого. Типи нарації

brief description

Тернопільський національний педагогічний університет
імені Володимира Гнатюка

На правах рукопису

Качмар Віра Михайлівна
УДК: 82-1/9

Повістева творчість Богдана Лепкого.
Типи нарації

Спеціальність 10.01.01 українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник
доктор філологічних наук,
професор
Ткачук М.П.

Тернопіль-2006

ЗМІСТ

Вступ............................................................................................................

3

Розділ 1. Автор, наратор і система повістування в епічному творі.............................................................................................................

14

1.1. Автор і наративні рівні в епічному творі.....................................

15

1.2. Наратор і розповідна стратегія в епічному творі.........................

29

Висновки до І розділу..................................................................................

44

Розділ 2. Парадигма наративних моделей у повістях
Б. Лепкого.....................................................................................................

47

2.1. Гомодієгетичний наратив у повісті Казка мойого життя”........

48

2.2. Гетеродієгетичний наратив у повісті Зірка”...............................

67

2.3. Нейтральний дискурс повісті Сотниківна”: наративна модальність.......................................................................................

78

2.4. Акторіальний модус викладу в повісті Крутіж”........................

86

2.5. Аукторіальний дискурс повісті Б. Лепкого „Вадим”..................

104

2.6. Метадієгетична конструкція в повісті Під тихий вечір”: інтрадієгетичний-гомодієгетичний наратив...................................

110

Висновки до ІІ розділу................................................................................

121

Розділ 3. Художні функції хронотопу в наративному дискурсі Б. Лепкого.....................................................................................................

124

3.1. Категорія часу і простору як засіб психотипізації в повісті Під тихий вечір”...............................................................................

127

3.2. Характер хронотопу в наративі повісті Зірка”.......................

134

3.3. Континуальність часопросторового плину в історичній повісті Крутіж”.................................................................................

145

3.4. Функціональність ретроспекції в повісті Казка мойого життя”.................................................................................................

151

3.5. Просторово-часовий діапазон у повісті Сотниківна”................

157

Висновки до ІІІ розділу...........................................................................

161

Висновки.......................................................................................................

165

Список використаної літератури.........................................................

178

Вступ
Актуальність дослідження. Розвиток українського письменства ХХ ст. позначений розмаїттям естетичних систем, художніх моделей світу, стильових і жанрових відкриттів. Проте функціонування літератури відбувалося у складних умовах „двоколійного” (Ю.Лавріненко) літературного процесу, який розгортався (після поразки УНР) і в радянській Україні, і в Західній Україні, яка до 1939 року була окупована Польщею, а також у діаспорі. В радянському метакритичному дискурсі творчість багатьох письменників, які сповідували самодостатність мистецтва слова, спотворювалась, замовчувалась, з ідеологічних міркувань заборонялась, оголошувалась „класово ворожою”, а митців наділяли прикрими й несправедливими ярликами. В коло „проскрибованих” письменників потрапив і Богдан Лепкий як автор знаменитого роману-епопеї „Мазепа”, талановитий поет, новеліст, повістяр, романіст, історик літератури, критик, чий внесок в українську культуру дуже вагомий і помітний. Його творчість викликала живий інтерес у зв’язку з процесами національної самоідентифікації і консолідації, які посилились у 90-і роки ХХ ст., закономірно спонукали відновити цілісну та єдину картину нашої культури й літератури зокрема. Повернення спадщини Б. Лепкого, освоєння його художнього досвіду, застосування інноваційних методологій українським літературознавством кінця ХХ початку ХХІ ст. до аналізу його текстів протікає інтенсивно і тепер, набуваючи якісного переходу від інформаційного нагромадження донедавна недоступного фактичного матеріалу (текстів автора, його літературно-критичної рецепції) й ознайомлення з ним широкого читацького загалу до докладного висвітлення глибин естетичної системи митця, його жанрового репертуару, поетикальних вимірів творчості. На наш погляд, у проблематиці сучасної науки про літературу діє передбачена Уласом Самчуком „невловима ґравітація абсолютної справедливості”, яка не тільки повертає українській літературі імена, твори, а й дає можливість по-новому збагатити оригінальність жанрової, стильової, наративної мистецьких систем, фахово проаналізувати творчий доробок Б. Лепкого, в якому особливо виділяються повісті, які представляють широкі можливості для літературознавчої інтерпретації, сприяють збагнути жанровотворчі новаторські відкриття повістяра.
Безперечно, сучасні історики й літературознавці не обминають увагою творіть Б. Лепкого: рецепція, інтерес до творчої особистості митця активно зростає; передусім, побачили світ його твори, вийшов корпус його текстів, які оприлюднили для широкого загалу М.Ільницький та Ф.Погребенник; проводяться ювілейні конференції в Тернополі, Івано-Франківську, Києві. Вийшли популярні нариси життя і творчості Б. Лепкого, збірники конференцій, в яких науковці осмислюють проблемно-тематичне поле творів письменника, їх образний світ, аналізують своєрідність малої прози, прагнуть окреслити жанрову своєрідність „Мазепи”. Проте цілісної моделі його художньої системи в єдності історіософських, суспільно-політичних і естетичних проблем поки що не представлено, йдеться, зокрема, й про „середній жанр” прози-повість.
Загалом рецепція творчості письменника розпочалась відразу після виходу у світ перших збірок його творів, які критика оцінила прихильно. Так, Л. Трубацький малу прозу митця назвав „не штукою для штуки, а штукою для життя” [151, 3], захоплюючись художньою правдою прозових текстів митця. В. Сімович розглядав поезію й прозу Б. Лепкого в річищі модерністського дискурсу [240, 280], назвав автора повісті „Казка мойого життя” „майстром малюнку пережитого ним минулого” [240, 339]. М. Євшан у першій повісті „Зламані крила” (1897), як і в оповіданнях, помітив нахил прозаїка малювати „ідеальних героїв”, у цих творах „автор стоїть поза життям, на ідеальній точці, до якої треба піднестися... Переживають вони те, що можна б назвати такими трагедіями людської душі” [85, 190]. Проте іншу рецепцію творів Б. Лепкого запропонував Єфремов, який розглядав його як митця „безнадії й сумних скарг та безсилля” [87, 503]. Меланхолійні, елегійні настрої, що відповідали модерністському дискурсові доби, помітив Олександр Грушевський в оповіданнях „Гусій”, „Над ставом”, „Настя”, що показують „сумні події щоденного селянського бідування, перейняті все тим же сумним почуттям. Автор не тільки вибирає переважно сумні теми, але обробляє їх з тим почуттям, що ціле життя складається з таких лише сумних подій і фактів”. Дослідник помітив і гумористичні нотки, і глибокий психологізм, і дію ірреальних сил, що „втручаються в щоденне життя” [„Мати”] [71,496].
Найбільш об’єктивну оцінку прозі Б.Лепкого дав І. Франко, який відніс його до митців „нової ґенерації, які по-новому моделюють світ і людину в ньому: Для них головна річ людська душа, її рухи в таких чи інших обставинах, усі ті світла й тіні, які вона кидає на ціле своє окруження залежно від того, чи вона весела, чи сумна Вони відразу засідають у душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують усе окруження. Відси брак довгих описів та трактатів у їх творах і та непереможна хвиля ліризму, що розлита в них. Відси їх несвідомий наклін до ритмічності й музикальності як елементарних об’явів зворушень душі. В порівнянні до давніх епіків їх можна би назвати ліриками, хоча їх лірика зовсім не суб’єктивна; навпаки, бо за своїми героями вони щезають зовсім, а властиво, переносять себе у їх душі, заставляють нас бачити світ і людей їх очима. Се найвищий тріумф поетичної техніки, а властиво, ні, се вже техніка, се спеціальна душевна організація тих авторів, виплід високої культури людської душі”[274,108]. Таким чином, Франкова метафора ”магічної лампи” засвідчила початок нової ери” в українському письменстві новий естетичний вимір реальності, особливий спосіб бачення і відображення світу, що був притаманним і Б.Лепкому.
Серед дослідників Б.Лепкого слід відзначити Є.Ю.Пеленського, який відкинув твердження С.Єфремова і запропонував називати Б.Лепкого ”ліриком”, при цьому наголосивши, що його твори написані на вимогу дня”, відповідають естетичним смакам вибагливого читача, оскільки естетизують душу людини, світ її почуттів, помислів, високо оцінивши здобутки прозаїка в жанрі повісті. Надзвичайно цінним є дослідження Б.Гнаткевича, І.Німчука та Л.Лепкого в праці Українські Січові Стрільці”. П.Карманський в Українській богемі” охарактеризував митця як найбільш популярну постать на галицькому ґрунті, відзначивши його лідерство в „Молодій Музі” і спорідненість його естетичних шукань твором польських модерністів.
Широкий потік публікацій з’явилися після смерті письменника. Це спогади М.Козака (Краківські вісті”(1944)), Р.Купчинського (Ілюстровані вісті” (1941), Д.Горняткевича (Ілюстровані вісті”(1941). Цікавою була розвідка С.Шаха, в якій стисло охарактеризовано життєвий і творчий шлях Б.Лепкого, доповнивши її власними спогадами. У 1976 р. побачила світ монографія про письменника діаспорного дослідника В.Лева („Богдан Лепкий. Життя і творчість”) [143]. В Україні 1993 року вийшла друга монографія М.Сивіцького, в якій висвітлено життєвий і творчий шлях митця, окреслено еволюцію художніх шукань, зокрема і в жанрі повісті. Літературознавець виділяє „повістярський” період творчості. Звернення прозаїка до жанрового різновиду він пояснює тим, що Лепкому „в рамках „малої прози” стало вже тісно” [242, 183]. М.Сивіцький „повість-казку” „Під тихий вечір” відносить до жанрового різновиду „своєрідної політичної фантастики” що теоретично була реальною, але практично-утопією” [242, 185]. На погляд дослідника, художня концепція твору „була ілюзією, побожним бажанням, проте автор зумів показати її переконливо і зворушливо... Повість пройнята ліризмом, індивідуальні постаті героїв оповиті сентиментом, який є і тлом, і реальним чинником всієї дії” [242, 187]. Правда, в оцінці повісті „Веселка над пустирем” ще звучить традиційна для соціологічного літературознавства риторика: „класове розшарування галицького села”, „поглиблення соціального аналізу” тощо. Історична повість „Сотниківна” не знайшла докладного аналізу, проте цінним є спостереження літературознавця над композицією твору, дія в якому „збудована з багатьох епізодичних малюнків, розвивається наче з кінематографічної стрічки, не залишаючи й сліду від притаманного Лепкому рефлексійно-ліричного забарвлення, яке уповільнює темпи” [242, 230].
Українські літературознавці, по суті, тільки починають осмислювати повістярський доробок Б.Лепкого. Я. Буяк визначив проблематику історичної повісті „Вадим”, звернувши увагу на епічне мислення прозаїка, який віддає „перевагу психологізму над описовістю”, ліричним відступам, екскурсам у минуле, „мозаїчній композиційній побудові твору” [32, 103-109]. На погляд Я. Козачка, для історичної повісті „Сотниківна” Б. Лепкого „характерна цільна, продумана композиція, обумовлена авторським задумом і авторською концепцією національного характеру і національної свідомості” [32, 110-115]. Л. Невідомська простежила художні функції пейзажів в історичній повісті „Крутіж”, які „стають фоном або безпосереднім засобом психологічної характеристики”. Емоційний тон пейзажних описів, їх „асоціативно-почуттєвий план формує настроєві звучання, якими пройнято твір і які відображають авторське почуттєве ставлення до подій далекого історичного минулого України” [32, 120]. Проблематиці повісті „Зірка” присвятив свою розвідку О.Петраш, який аналізує образи, інтерпретує назву твору як образ-символ національної надії [32, 122-129].
Заслуговує на увагу спостереження М. Ільницького, автора передмови до двотомника творів Б.Лепкого, в повістях якого „ліризм виявляється не лише в настроєності, коли оповіді визначає не конфлікт і характер, а певна емоційна тональність”. У рецепції історика літератури „історичні повісті Б. Лепкого мають ліро-епічний характер, у них на історичному тлі відбувається дійство, сповнене чару поезії, під постійною опікою автора, який змінює часом перебіг поезій”(103). Поступово, на погляд дослідника, „епічне начало міцніє”, зумовлюючи появу роману „Мазепа”.
Валентину Соболь зацікавила історіософська концепція автора повісті „Вадим”, в якій митець творчо трансформував літописну легенду, в якій розповідається про хлопчика з обротькою, котрий літа 968 врятував Київ від печенігів” [247]. З’явилися перші спроби поставити повістярський доробок Б.Лепкого у широкий європейський контекст. Так, О.Куца здійснила спробу порівняти повість „Вікторія” Кнута Гамсуна з повістю „Під тихий вечір” Б.Лепкого: об’єднує ці твори ідея „страченої молодості”, але для художньої реалізації її ідеї вибираються, несхожі композиційні вирішення. У норвезького письменника „спостерігаємо традиційну повістеву композицію”, в українського „ускладнену багатьма сюжетно-фабувальними елементами” [33, 67-72].
У 90-х рр. ХХ ст. в Україні нагромадився значний фактичний матеріал стосовно творчості Б. Лепкого. Дослідники розкрили ідейно-змістове багатство його доробку, описали художню семантику творів, визначили місце письменника в літературному процесі доби. Заслуговують на увагу праці М.Жулинського [91], Р.Гром’яка [69], М.Ільницького [103, 104], В.Качкана [109], Т.Комаринця [33], Ф.Погребенника [222, 223, 224, 225], М.Сивіцького [242], М.Рудницького [235], Ф.Неуважного та ін. У цьому річищі розгортається науковий дискурс молодих науковців, які захистили кандидатські дисертації: В.В.Соколової Національно-патріотичне й загальнолюдське в історичному романі Б.Лепкого Мазепа” (1997), Б.І.Вальнюк Поетика історичної романістики Б.Лепкого”(1998), Н.В.Буркалець Поетика малої прози Богдана Лепкого” (1999), Н.І.Білик-Лисої Богдан Лепкий у духовному відродженні українського народу”(1999), Т.М.Литвиненко Історіософська концепція пенталогії Б. Лепкого Мазепа” та її художня реалізація”(1999), О.М.Царик Творчість Б.Лепкого в українсько-польських літературних зв’язках 1899-1941рр” (2000), О.І.Костецька Жанрова система прози Богдана Лепкого”(2004), в яких текстуалізовані дослідницькі горизонти їх авторів, представлені різноманітні інтерпретаційні операції над художнім світом творчості письменника.
Не применшуючи значення праць цих дослідників, акцентуємо на тому, що саме повісті Б.Лепкого майже випали з поля зору науковців. Повість посідає важливе місце в епіці письменника, визначаючи його жанрово-епічне мислення, адже деякі його романи писалися спочатку як окремі повісті, які згодом входили в семантичний простір роману, утворюючи епічне ціле, яке складається із окремих частин-повістей.
Звернення Б.Лепкого до повісті як жанрового різновиду епосу зумовлене особливим типом художнього мислення прозаїка та традицією, адже традиційна генеретика української нової прози засвідчує тяглу лінію розвитку повісті (Г.Квітка-Основ’яненко, Є.Гребінка, П.Куліш, Т.Шевченко, Марко Вовчок, Ганна Барвінок, М.Устинович, Ю.Федькович, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М.Старицький, Олена Пчілка, І.Франко, М.Коцюбинський, О.Кобилянська та ін.), на здобутки якої і спирався повістяр. Це зумовлює й особливості інваріантних і коваріантних жанрових прикмет його повісті, що виразилось у виборі образів, проблематики, сюжетно-композиційної організації, просторово-часової структури, рецептивної та наративної стратегій.
Уже сучасники прозаїка звернули увагу на його новаторство в жанрі повісті. Зокрема, Є.Ю.Пеленський [212] вважав, що Лепкий „модернізував” українську повість, хоча й припустився помилки, ніби цей жанр зуживає себе, оскільки в його судженнях знайшла свій відгомін відома теорія про „смерть” роману і повісті. В цьому світлі видається актуальним для української науки про літературу дослідження наратологічного дискурсу повістей Б. Лепкого, особливостей їх розповідної стратегії. Це зумовлюється кількома причинами: по-перше, дослідники прози Б. Лепкого, хоча й з’ясовують художній світ епіки митця, його тематику, проблематику, проте майже не звертають уваги на її жанрову, композиційно-сюжетну структуру; по-друге, абсолютно не висвітлена наративна природа цих повістей, яка визначає власне поетикальні особливості його творів, своєрідність образомислення, концепції автора; по-треттє, потребують нового переосмислення повісті Б. Лепкого як особливий метатекст, її подібності й розбіжності з романами. В останні роки спостерігаємо певні зрушення в осмисленні прози митця, намагання з’ясувати жанрову генезу повістяра.
Згадані нами науковці осмислюють не тільки поверхневий тематично-образний аспект творчості письменника, але й розгортають традиційний дискурс аналізу жанрових, стильових та сюжетно-композиційних особливостей епічних творів письменника, інколи звертаються до структалістської методології дослідження, проте втілюють її на прикладі малої прози митця. В цьому контексті наше дослідження є актуальним, оскільки фіксує спробу по-новому розглянути основні структуротворчі чинники художнього дискурсу повістей автора через призму наратологічного аналізу. Вважаємо, що без з’ясування ідейно-художньої категорії наратора інтерпретація мистецького доробку письменника буде неповною як у всій своїй сукупності текстів, так і окремо кожного твору, адже позиція наратора зумовлює естетичну своєрідність художнього твору, його структуру, завдяки якій всі елементи в творі взаємопов’язані та створюють єдине ціле. Форми викладу в повістевій творчості Б. Лепкого найконструктивніше реалізуються через співвідношення: автор наратор читач. Саме в світлі можливих інваріантів цього відношення проблема нарації в епічному творі є нез’ясованою і малодослідженою.
З огляду на вище зазначене й мотивується актуальність дослідження, його необхідність у системі зацікавлень сучасного літературознавства.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами темами. Дисертаційне дослідження виконане на кафедрі історії української літератури Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка в руслі колективної наукової теми „Проблеми рецептивної поетики і наратології в укрїнсько-зарубіжних літературних зв’язках” і з уже виконаними теоретичними працями Гром’яка Р.Т., Ткачука М.П., Веретюк О.М., Гижого В.Л., Руденко М.І., Костецької О.І., Царик О.М. та ін., що дозволило розширити контекст нашого дослідження без докладного їх висвітлення, поглиблюючи саме історико-літературознавчий інструментарій аналізу повістей Б. Лепкого.
Тема дисертації схвалена бюро Науково-кординаційної ради при Інституті літератури ім.. Т. Шевченка НАН України.
Метою дисертаційної роботи є цілісний і комплексний аналіз комунікативної структури повістей Б. Лепкого, їх часопросторової організації, особливостей наративного дискурсу.
Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких конкретних завдань:
- експлікувати теоретичний зміст категорій „автор”, „наратор”, „читач”, їх співвідношення, реляцію і семантичну наповненість;
- охарактеризувати жанрово-тематичну природу повістей Б. Лепкого, їх художній світ;
- простежити функціонування гомодієгетичного, гетеродієгетичного і автодієгетичного нараторів у текстах повістяра;
- з’ясувати майстерне застосування скомплікованих форм нарації, аукторіального й акторіального дискурсів, метадієгетичної розповідної конструкції;
- визначити парадигму наративних моделей у повістях митця;
- розкрити естетичні функції хронотопу в наративній логіці повістей, просторову та часову картину фікційного світу Б. Лепкого.
Об’єктом дослідження є художній світ повістей Лепкого, їх наративна й хронотопна організація, на основі якої формується самобутня цілісно-масштабна візія світомислення письменника, загалом онтологія його творчості.
Відповідно предметом дослідження є сукупність різноманітних за своєю жанровою, естетичною та історико-літературною природою текстів Лепкого історичні повісті: Крутіж” (1941), Вадим (Повість з княжих часів)” (1930), Сотниківна (Історична картина з часів Івана Виговського)” (1927), Зірка (Повість з повоєнного життя)” (1929), автобіографічна повість Казка мойого життя” (1936), романтично-сентиментальна повість-казка Під тихий вечір” (1923).
Теоретико-методологічною основою дисертаційного дослідження є системно-ціліний підхід до вивчення комунікативної природи повістей Б.Лепкого. Застосовано порівняльно-історичний та структурний методи, наратологічний аналіз прози митця, типологію розповідних текстів Ж.Женетта, принципи рецептивної поетики. В контексті з цим методологічно робота будується на концептах, тезах праць українських літературознавців В.Агєєвої, О.Білецького, О.Веретюк, Р.Гром’яка, Т.Гундорової, І.Денисюка, М.Жулинського, Д.Затонського, С.Єфремова, Н.Копистянської, М.Легкого, М.Руденко, М.Рудницького, М.Ткачука, В.Фащенка, І.Франка, Д.Чижевського та ін.; зарубіжних учених М.Бахтіна, М.Гачева, М.Ґловінського, Б.Кормана, Ю.Лотмана, С.Скварчинської, Н.Тамарченка, В.Тюпи, В.Тодорова, Б.Успенського, а особливо наратологів Р.Барта, В.Бута, У.Еко, Ц.Тодорова, В.Шміда. У своєму дослідженні авторка спиралася на праці лепкознавців Н.Буркалець, Р.Гром’яка, М.Ільницького, Р.Коритка, В.Лева, Є.Пеленського, Ф.Погребенника, М.Сивіцького, М.Ткачука.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше в українському літературознавстві досліджується наративна природа художнього світу повістей Лепкого, висвітлюється співвідношення автора і наративних рівнів, наратора і розповідної стратегії, аргументується новий підхід митця у застосуванні викладових форм у повістевій творчості, по-новому з’ясовується парадигма оповідних моделей, майстерне використання повістярем гомодієгетичного, гетеродієгетичного, нейтрального наративів, метадієгетичної оповідної конструкції, визначається типологія аукторіального і акторіального дискурсів, а також окреслено художні функції хронотопу в наративній логіці текстів письменника, у моделюванні його картини світу і людини в ньому.
Практичне значення дослідження полягає у тому, що його основні результати можна використати в літературознавчих студіях для відтворення повноти і структурної цілісності літературного процесу першої половини ХХ століття, а також у нових розвідках у галузі лепкознавства, при написанні наукових праць з наратології, у процесі читання лекційних курсів з історії української літератури, спецкурсів, спецсемінарів, написанні курсових, дипломних і магістерських робіт, при створенні підручників та навчальних посібників для студентів-філологів, учнів загальноосвітніх шкіл, учителів.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації викладені в доповідях, виголошених на звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (2002, 2003, 2004, 2005 рр.), на Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій 130-річчю від дня народження Володимира Гнатюка Володимир Гнатюк і сучасність: фольклористика, етнографія, літературознавство” (Тернопіль, 3-4 травня 2001року), на ІV-ій науково-практичній конференції, присвяченій 130-й річниці від дня народження Богдана Лепкого Творчість Богдана Лепкого і сучасність”( Тернопіль, 13 листопада 2002 року), на міжнародній конференції Наративні виміри літератури” (Тернопіль, 23-24 жовтня 2003 року), на VІ Міжнародній науково-теоретичній конференції молодих учених (Київ, 18-20 червня 2003 року), на VІІ Міжнародній науковій конференції молодих учених (Київ, 24-26 червня 2004 року).
За темою дисертації опубліковано 7 наукових статей, уміщених у фахових виданнях.

Структура і зміст роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел, що нараховує 302 позиції. Обсяг дослідження 201 сторінка, з них 177 основного.

bibliography

Висновки
Спираючись на українську школу розвитку повісті в ХХ ст., Б.Лепкий зумів модернізувати традиційний для українського письменства жанр, наповнити його новим змістом і формами. Національна особливість наративу повістей письменника виявляється в тих типологічних рисах, які немалою мірою притаманні повісті першої половини ХХ ст.: в українській прозі цієї доби розвивалися такі форми епічного, як епічний драматизм, епічна трагічність, драматизований епос, ліричний епос, епічна документальність, епічна хроніка. В модерністському дискурсі української повісті була сильна тенденція ліризації епічного начала у структурі повісті, зокрема в експресіоністській та імпресіоністській повістях. Лепкий так само не цурався цієї тенденції: епічний наратив його текстів проймається внутрішнім суб’єктивним рухом, що було властиве ліричній повісті („Казка мойого життя”), в якій задушевність автодієгетичного наратора визнає стильову домінанту твору і сам ліричний оповідач стає об’єктом оповідної історії, внаслідок чого епічна предметність зливається з суб’єктивним сприйняттям світу, що згодом знайде своє продовження в автобіографічних повістях „Зачарована Десна” О. Довженка, „Щедрий вечір”, „Гуси-лебеді летять” С. Стельмаха.
Перспективним, на наш погляд, є наратологічний аналіз повістей Б. Лепкого, оскільки саме такий підхід спроможний проникнути в іманентну структуру текстів, висвітлити їх поетикальні властивості, художній світ повістяра, його експерименти і новаторство. Таким чином, можна по-новому через літературознавчі, а не ідеологічні підходи атестувати повісті митця, глибше і продуктивніше, ніж досі було в лепкознавстві, визначити їх художню своєрідність. Як і в часи Б. Лепкого, коли зароджувалась наратологія, сучасна культурна ситуація виявляє чималий інтерес до знакової системи тексту, до комунікативної природи слова, до теорії оповіді, що допомагає побачити прозовий текст на етапах його художнього становлення: і на рівнях формальнознакового, і макросистемного, і мікроструктурного естетичного буття.
Парадигма законів наративної організації епічного тексту включає взаємопов’язані компоненти: нарація, часопросторова форма та інстанція наратора. Внаслідок чого оповідна маска автора” набуває таких статусів: репрезента художнього світу та трансцендентного” суб’єкта текстової картини фікційного світу.
У прозовому тексті завжди домінує реальний” оповідач, однак він немовби підкоряється певній субстанції та конденсує дієгезис у різних наративних формах викладу. В одному випадку нарацію веде оповідач з дистанції спостерігача, ніби за плином життєвої ріки. Згущуючи в такий спосіб наративну канву, наратор створює враження поліфонії складної партитурності підкореної диригентській паличці” наративного дискурсу. Ось чому структура інтерференції голосів” безпосереднього наратора та його субстанційного двійника” - персонажа (невласне пряма мова”, солілоквіум”) має внутрішню структуру, яка зазвичай виражається в текстах з гетеродієгетичним наратором та в метанарації. Багатоголосся, яке виявляється в гетеродієгетичному наративі прози початку ХХ ст., відбиває нову дискурсивну модель. Основа цієї моделі визначає зменшення ролі наратора як ідологічного центру, носія домінуючої точки зору. Позиція автора в такому наративі вже не центр твору, від якого простягаються нитки мовлення наратора, його оцінок, коментарів, а лише результат інтерпретації читачем, своєрідна конструкція, створена адресатом з численних натяків, алюзій, семантичних полів. Моделювання гетеродієгетичної наративної ситуації, як випливає з наративного аналізу, підлягає цим тенденціям.
Так, у повісті Сотниківна” Б.Лепкий прагнув об’єктивно, застосовуючи прийоми у моделюванні життєвого матеріалу, безсторонньо висвітлювати події, в яких перебувають персонажі, не засуджуючи і несхвалячи героїв за певні вчинки. Тут основним засобом змалювання світу є міметичність мистецтва слова, яка детермінувалась особливостями перспективізації наративного бачення. Йдеться про те, що нараторові для формування в читача відповідної картини фікційного світу потрібно послуговуватись таким променем зору, який би перебував у найближчій позиції до подій, що відбуваються. В сучасному літературознавстві така характерна прикмета художнього дискурсу означується наративною категорією показу”, що перебуває в бінарній опозиції до розповіді”. Відмінності між двома формами наративної організації тексту полягають у тому, що в першому випадку увазі читача пропонується безпосередньо все те, що відбулось фактично, без суб’єктивної на це ідеологічної чи естетичної оцінки самого наратора. Таким чином, дієгезис у повісті Сотниківна” розгортається завдяки актору через показ наратора. Таку манеру викладу В.Штанцель назвав акторіальною. Тобто головним характерологічним чинником наративу Сотниківни” є домінуюча нейтральність суб’єктивного погляду наратора на все те, про що розповідається у творі.
У другому розповідь” відбувається в силу об’єктивних та суб’єктивних чинників, які, по суті, на рівні тексту художнього твору розгортаються через призму домінуючої та всевизначальної точки зору зовнішнього наратора. Такий наративний тип застосовано в повісті „Вадим”. На це вказують оцінні судження наратора. Дискурс розповідача інтегрує в себе міркування, роздуми персонажів, стає з нейтрального модальним. Проте в повісті „Вадим” наративний дискурс не лише використовує точку зору персонажів, а й містить твердження, які належать гетеродієгетичному нараторові. Останні формують дискурс повісті як „розповідь”, а не „показування”. Причиною такого вибору є бажання автора подати багато інформації про художній світ. Підзаголовок твору „Повість княжих часів” вказує на часові рамки дієгезису, які віддалені від сьогодні. Звідси необхідність засобом негативного коду представити інформанти, які б створили достовірну картину світу. Зазначимо, що історична проблематика, порушена у творі, спонукає до розгортання герменевтичного коду, що спонукає наратора до вживання резюмуючи вставок, оцінок, які й формують аукторіальний наративний тип повісті.
Цікава позиція розповідача в повісті Вадим”. Він посідає амбівалентну позицію стосовно позицій героїв. При цьому зауважимо, що у Лепкого присутні опозиційні пари героїв. Монологи одних наштовхуються на монологи інших. Однак наратор не займає якоїсь конкретної позиції. Це справедливо, оскільки, як відзначав Е. Золя, експериментатор не повинен займати стосовно конфліктуючих сторін у дієгезисі якусь ідеологічну позицію, бо в цьому випадку він заперечує головний принцип експерименту, згідно з яким наратор це лише спостерігач. Справді, голос наратора присутній у монологах, роздумах Малуші та Вадима, княгині Ольги та монаха, князя Святослава та Велеса. У такий спосіб наратор намагається переконати свого реципієнта, оскільки таким чином побудований його наративний дискурс, що, обравши за свою головну мету моралізаторську ідею чесності з собою”, він хоче висвітлити її в різних ракурсах, простежити її у відмінних відтінках і продемонструвати для самого себе і для читача особливості її онтології в людському середовищі. Відзначений конфлікт найбільш красномовно відбитий у ціннісних опозиціях протагоністів.
Таким чином, письменник використовує гетеродієгетичний наратив з тією метою, аби герої самі могли розкрити весь свій внутрішній світ за допомогою діалогів, суперечок чи роздумів (засобами внутрішньої фокалізації). Місце третьоособового наратора у внутрішній фокалізації повісті слід визначити як реальний фокус переломлення авторської і героєвої істини. В аспекті текстової дійсності це мітка інтерференцій стосовно ціннісних кругозорів, мовленнєвих манер зображуваних персонажів та забражуючого наратора.
З явищами абсолютного ігнорування виявів суб’єкта-оповідача зустрічаємось у тексті з так званим непомітним” , імпліцитним наратором. Таке явище спостерігаємо у повісті Зірка”, в якій художня маска автора стає своєрідною в якій художня маска абстрактного автора не виявляється у переломленні наративних дискурсів розповідача і персонажа, як міткою переломлення прозових наративних дискурсів оповідача і персонажа. Такій наративній перспективі властива мінус-фокалізована” модальність, тобто зримо фіктивна відмова коментувати життя персонажа, яка випливає з імпліцитного статусу наратора як об’єктивно особистісного розповідача представленої історії. В цьому наративному типі реалізується настанова на послідовну фіксовану внутрішню фокалізацію героя. Саме Ладо є носієм персональної суб’єктивної точки зору, що виявляє себе в мовленні наратора. Наратор не характеризує подій, який через свою імпліцитну природу є автономним стосовно формування читацьких вражень і може серед численних запозичень з роздумів героя лише натякати на власну оцінну позицію. На підставі посиленої активізації внутрішнього світу персонажів в умовах тиску деформованого” простору реальність потоку свідомості” героя поступово витісняє оповідну інстанцію. Тоді розповідь гетеродієгетичного наратора перетворюється у зримий центр всезнання, правда, лише не в площині дійсного, а у сфері уявного, про що свідчать хворобливі візії Лада. Зі сказаного напрошується висновок, що завдяки непомітній позиції наратора письменник зосереджує увагу читача на психологічному аспекті, що краще розкриває внутрішній світ героїв.
Іншу форму наративу спостерігаємо в повісті ”Під тихий вечір”, в якій Б.Лепкий використав такий наративний спосіб викладу, як метанарацію. Сучасний дослідник В.Руднєв такий засіб називає текст у тексті” і означує як ”своєрідну гіперриторичну побудову, характерну для розповідних текстів ХХ ст., яка полягає в тому, що основний текст ставить перед собою завдання описати чи написати другий текст, що є змістом цілого твору” [461]. Дуальність наративного дискурсу в тексті розгортається шляхом введення в текст головного наратора чужого тексту повісті лікаря про особисте життя. При цьому розгортається характерне для наративної форми тексту в тексті” протиставлення повісті” протагоніста з головним наративом. Наратор робить виклад у нейтральному ракурсі, тоді як лікар викладає у своїй повісті” власні думки, переживання, що виглядають надзвичайно відвертими, щирими та суб’єктивно-об’єктивними, оскільки він, як герой, перебуває в одній площині з іншими героями твору. Отже, спостережена нами бінарна опозиція у тексті твору стає принципом не тільки твору загалом, а й для наративних систем зовнішнього наратора і самого лікаря.
Б.Лепкий виявився неабияким знавцем людської душі. Про це свідчить використана ним факторіальна модель наративу в повісті Крутіж”. У згаданому тексті існує дві точки зору (фокалізація): наратора, який об’єктивно переживає події, і героя, який сприймає все те, що відбувається через внутрішній світ. В. Шмід у книзі про наратологію відзначає, що ”коли художній світ сприймається очима чи через призму того або іншого персонажа, йдеться про персональну перцептивну точку зору. Коли ж нема ознак переломлення світу через призму одного чи кількох персонажів, то перцептивна точка зору є нараторіальною” [133]. У цьому випадку автор використав монологи героя для того, аби краще передати внутрішіні перспективи: ідеологічну, психологічну, просторову, часову.
У творі Б. Лепкого спостерігаємо, як наратор, уникаючи свого зверхнього всезнання, намагається в розповіді рухатися за персонажем. При цьому він почергово описує як зовнішній, так і внутрішній план образу героя. Характерно, що внутрішній світ протагоніста, його думки, переживання в момент нарації якихось подій відтворюються за допомогою невласне прямого мовлення.
Не оминула нашу увагу і автобіографічна повість Казка мойого життя”. Перед нами розкривається історія життя героя, який є власне і оповідачем художнього світу. Гомодієгетичний принцип повістування, застосований Б.Лепким, адекватно відбиває авторське світомислення і світопережиття. Я-протагоніст” виступає виразником його життєвої концепції. Взаємовплив переживання, вираженого через описову форму викладу, а також через монологічно омовлений плин внутрішнього світу актора (маленького хлопчика, юнака, гімназиста) та просторово-автобіографічної площі зумовлюють єдність світоглядних позицій біографічного автора і наратора-актора, поглиблюють психологізм тексту. Відтак створюється єдиний нараційний ланцюг”, в якому закодована просторово-символічна автобіографія, чи, висловлюючись герменевтичною мовою, світ життя письменника.
Повістева творчість Богдана Лепкого засвідчує художню еволюцію наративних експерементів від суб’єктивізації розповіді до об’єктивно-авторської манери викладу, що поглиблюється завдяки досвіду наративної техніки ”всезнання”, ”деміургізму”, споглядання”, ретроспекції”, аналепсису”, пролепсису” .
У повістях Б. Лепкого хронотоп складає невід’ємний чинник наративної стратегії, характер художнього мислення митця, визначає його візію світу. Художній простір і час в імагінативній картині дійсності повістяра репрезентує його філософію буття. Саме хронотоп, як показує повістярський доробок Лепкого, моделює авторську картину світу, визначає природу художнього дискурсу прозаїка. Якщо у просторово-часовій моделі світу повісті „Казка мойого життя” відтворюється автентичний простір, дещо ідеалізований, змальовується світосприймання малого хлопця, а згодом гімназиста, студента, то в інших повістях хронотоп осягає минуле України, а відтак у розповіді нараторів набуває філософсько-символічного наповнення, оскільки осмислюється історія буття народу, його змагань за волю порушуються глобальні духовні питання самовизначення нації в європейському і світовому просторі.
Цілісна структура світу відбиває геонаціональну й теософічну парадигму Б. Лепкого, світовираження просторового уявлення топосів України як єдності народу, як глобального духовного континууму, який позначений особливою долею. Водночас просторова художня картина світу вибудовується крізь призму буття кожного персонажа повістей. Ці просторові моделі співдіють між собою, пов’язані у художньому дискурсі сюжетно-композиційною організацією текстів, загалом часово-просторовою поетикою. Для одних героїв простір постає у своїй динамічності, змінах, пейзажних ландшафтах, у русі, оскільки вони подорожують Україною, беруть участь у військових баталіях; інші зосереджуються на своїх хуторах, пасіках, луках, вирощують пшеницю, бажаючи внутрішньої зосередженості, спокою, стабільності. Духовна й екзистенційна картина буття цих людей, проте, не є замкнутою на своєму просторі, правда, дещо ідеалізованому, суб’єктивному, серед концептів якого виділяється космічна домінанта, що символізує духовний простір людини. В художньому наративі повістей Б. Лепкого також увага приділяється горизонтальній парадигмі простору, тому топоси дому, лісу, полів, лугів, саду, лаконічні, з художнього погляду виразні, а тому пейзажні картини органічно постають то як тло в змалюванні героїв, то як еквівалентні ознаки настрою персонажа, внутрішнього світу особи. Через цю просторову модель вимірюється екзистенційне і духовне буття людини, яка прагне делімітизувати простір, зробити його відкритим, збагнути його як вітаїстичну силу, що поєднує в собі протилежні начала буття: життя і смерть, вічне і земне, духові і матеріальні начала. Просторова структура повістей Б. Лепкого, відбиваючи естетичну концепцію дійсності, текстуалізується як динамічна картина, відлунюючи концептами українського міфу про своєрідне „яйце-райце”, що допомагає нараторові, говорячи словами А. Ткаченка, змалювати художній світ у його всеосяжності [255,127].
Просторова картина світу в семіосфері текстів повістей Б.Лепкого визначається субстанціональним виміром, позначається духовним началом, яке не має ні кінця, ні початку й імпліцитно несе у собі вічну субстанцію народу. Ця просторова модель є динамічною, відбиває у своїй семантиці цілісність авторського світомислення, окреслює концепти й межі світобудови, онтологію буття українця. Проте кожен персонаж по-своєму зреалізовує себе у просторовій парадигмі, яка наповнена індивідуально-образними топосами, символами, уявленнями про світ, свою землю, але незмінним у цих візіях залишається первозданний простір, „рідний дім”, незабутні локуси дитинства, юності, які визначені генетичним кодом життя, субстанційним духом землі, загалом України.
У наративних способах осмислення світу Б.Лепкого важлива роль відводиться художній ідеї часу, загалом образові часу. У дискурсі повістей ця ідея художнього часу розгортається надзвичайно багатоіпостасно: тут рух часу постає як різноспрямований, обернений, нелінійний, утворюючи своєрідні зигзаги, петлі, характеризується як дискретний, а то й різновекторний, нерівномірний, протікає декількома паралельними або розбіжними потоками, має початок і кінець. Переплетіння часових площин найчастіше відбувається у свідомості героїв, у їх пам’яті, які пропускаються крізь призму емоційної сфери людини, через психічні процеси, коли персонаж не бажає прямо висловити світ своїх почуттів, вголос зізнатися в потаємному, відкрито висловити свої оцінки про співбесідника, свої судження про події і людей („Під тихий вечір”). Це зумовлює текстову організацію повістей письменника, часто ускладнюючи сюжетно-композиційну структуру твору, застосовуючи ретроспекцію-ремінісценцію, вводячи метадієгетичний наратив, тобто встановлений у простір іншого наративу. Повістяр, створює складний, багатогранний образ часу. Його маркери в семіосфері повістей відзначаються так само багатим репертуаром: з цією метою наратор Б. Лепкого застосовує дієслівні форми, іменники, прикметники, прислівники, за допомогою яких зображуються чи називаються час доби, пори року, вчора, сонце заходить, довгий день, пробіг ранок, бралося під вечір та ін. Водночас розповідачі й оповідачі постійно стежать, як протікає час, перемикають його регістри.
Зміна часових регістрів відбувається за певною послідовністю: найчастіше від минулого до майбутнього, що відбиває природне сприйняття часу людиною. Проте як модерний прозаїк Б. Лепкий застосовує новітні форми змалювання часу, зокрема використовує такий наративний прийом, як аналепсис, часову анахронію, повертається в минулий час, відновлює давноминулі події, взаємини між героями, аби у такий спосіб висвітлити стосунки між ними ”тепер”. У художньому наративі відбуваються постійні часові зміщення від розповідного часу до часу наратора, із часу наратора в розповідувальний час, а відтак у час персонажа, що пов’язується з чергуванням об’єктивного і суб’єктивного способу інтерпретації подій, дат, оцінок того, що уже сталося і яке невідворотно визначило долю героїв. У таких випадках проходить інтерференція слова наратора і слова персонажа: наратив розгортається то в силовому полі оповідача, то в мовленнєвому просторі героя. Внаслідок такої скомплікованої форми інтерферується об’єктивний розповідний час із суб’єктивним часом персонажа, що засвідчує лірико-епічну структру наративу Б. Лепкого.
Попри такі наративні потоки повістяр досягає враження безконечного плину часу, коли все відбувається, „як у житті”, немов реципієнт і не був присутній під час творення художнього світу, адже з безмежного плину часу, руху самої історії автор аналізованих повістей вихоплює ті сегменти хронотопу, які допомагають змоделювати його картину художнього світу. За допомогою такого наративного прийому розповідач імітує безмежність часу навіть за межами епічного часу тієї чи іншої повісті. Наратор повісті „Казка мойого життя” оповідає про минулий час, хоча це не епічний час, який дуже віддалений від моменту оповіді, адже епічна дистанція повернення в дитинство, навчання в Бережанській гімназії, в Львівському і Віденському університетах, канікули тощо у наративі автодієгетичного оповідача майже не пов’язана з моментом розповіді, хіба в ліричних рефлексіях уже літнього автора. Проте минулий час це епічний повістевий час, таки минулий час, хоча й надзвичайно дорогий і близький нараторові-персонажеві, переплітається з умовним теперішнім часом, але цей минулий час це нелінійний час, бо наповнений часовими зрушеннями, що зумовлені спогадами, пригадуванням минулого.
Такий наративний прийом минулий оповідний час дає можливість наратору розважливо відтворювати колоритні картини життя, окреслювати чільні постаті національної культури, розмірковувати над сенсом буття людини, особливо нечисленної української інтелігенції, чиї фігури проходять перед його очима. В цьому часові розгортаються усі основні перипетії, ланцюг подій, основні мотиви й ідейні акценти повісті. Минулий оповідний час це своєрідний герой „Казки мойого життя”, він насичений хронологічними прикметами, датами, цікавими подіями, діалогами, монологами. Загалом хронологічні маркери у повістях Лепкого охоплюють у семантичний простір події, що мали місце у різних століттях, які пов’язують хронологічні індекси й фрейми, окреслюються як внутрішні і зовнішні, абсолютні й відносні, в семіосфері повістей „Зірка”, „Крутіж”, „Сотниківна”, „Під тихий вечір” пов’язуються з історичною долею України.
В семіосфері повістей „Зірка”, „Крутіж”, „Сотниківна”, „Під тихий вечір” внутрішні хронологічні прикмети маркують співвідношення епізодів між собою, а абсолютні внутрішні хронологічні ознаки вказують на течію часових проміжків між епізодами, їх чергування, утворюючи своєрідну мозаїчну структуру художнього цілого. У цій структурі відносні внутрішні хронологічні топоси висвітлюють розташування явищ у часі, пов’язують повістевий час з великим історичним часом. До повісті „Сотниківна” представлено підзаголовок „Історична картина з часів Івана Виговського”, що вказує на добу, коли гетьманував Виговський (1657-1659), а також підготовлює читача до сприймання подій, підкреслює історичність мислення автора. В цілому багатоплановість структури часу й авторського хронотопу так само зумовлені історизмом повістяра, який здійснює відступи від минулого розповідного подієвого часу в ще віддалені в інший час, до часу Б. Хмельницького; у такий спосіб художній наратив висвітлює характери героїв через їх минуле, репрезентуючи „поштовхами” дискретно минулий час персонажів, наближаючи його до минулого розповідуваного часу. Це здійснюється повідомленнями, зауваженнями й окремими вказівками-репліками гетеродієгетичного наратора уже на початку твору, здійснюється „перекидання мостів” розповідуваний час змінюється „далеким” історичним (розповідь про дитинство Олесі, її тітку Магдалену), а незабаром історичним, який постає як теперішній час. Таке перекидання часів несе в собі не тільки часовий, а й причинно-наслідковий зв’язок між фазами „далеко” історичного й історичного часів, відтінює ідилічну картину патріархального світу родини сотника Шелеста, яка служить контрастом до світу москаля боярина Кирила Івановича.
Візії наратора в повістях Б. Лепкого реалізуються у певних функціях соціально-історичного хронотопу, тому не тільки в часовому вимірі. Розповідач через ланцюг пролепсисів, спогадів, здогадок, а також картин життя героїв „тепер” змальовує й історичний час, яким вони живуть і який висвітлює не тільки їхню долю, але й долю України, і зображує теперішнє буття персонажів, які вирішують проблеми, що постали перед ними. Коріння долі героїв наратор Б. Лепкого виявляє в глибинах історичного часу, моделюючи національну проекцію загальнолюдських цінностей, серед яких особливо виділяється концепт свободи, людської гідності, добродіяння.
Попри ілюзію, що наратори повістей Б. Лепкого розповідають своїм читачам історію життя героїв у теперішньому часі, проте наратив ведеться в минулому оповідному часі, який пов’язується з теперішнім часом наратора. Граматично це виражається формами минулого часу (passe immediate), але водночас це теперішній час епічної дії, яка розгортається перед читачем: „Ніколи ще сонце не заходило над Конотопом так криваво, як у вівторок, 27 червня ст. ст. 1659р. Широка долина між Сеймом і Сосні вкою кров’ю сплила. Тридцять тисяч московського трупа на боярщину лягло... Бог війни цілоденною працею утомився, спочину забажав. Все і йому наскучила різня, вже й він терпіннями людськими і муками конання на нині вдоволився. Досить, досить! Лишіть щось і на завтра. Тому ділу ще кінця не видно. Воно ще потриває віки, поки не щезне кривда і правда на престолі не сяде” [, 484-485]. Часовий плин далекий історичний час, минулий розповідний, умовно теперішній і майбутній час структурують художній дискурс повісті „Сотниківна”. Для гетеродієгетичного наратора минуле сфера достовірних подій, концепт детермінізму долей героїв й України; майбутнє сфера передбачуваного, ймовірного перебігу подій, що визначатимуть буття народу. В наративі експліцитного розповідача Конотопська битва це та часопросторова вісь, у сфері якої минуле і теперішнє зустрічаються з майбутнім.
Таким чином, наративний дискурс повістей Б. Лепкого зумовлений його ідейно-художню концепцію, яка була націлена на самореалізацію українства в змаганнях за соборну і вільну Україну. З цією метою повістяр розширював форми нарації, які відповідно до задуму митця видозмінювалися, вдосконалювалися. Автор застосовує гомодієгетичну викладову форму в автобіографічних повістях, але збагачує її щирим ліризмом, зізнаннями, сповіддю. Наратив у цій повісті розвивається спокійно, розважливо, що дозволяє „змісту розкритися і сформуватись відповідно до її сутнісної природи” (Гегель). Безперечно, що її наратив визначається голосом автодієгетичного наратора, який не тільки викладає події, але й оцінює їх, коментує з погляду історичної перспективи.
У складній картині літературного процесу тої доби, у переосмисленні сучасності й минулого України позиція Б. Лепкого позначена історичним критицизмом у ставленні до національних „міфів”: автор мав своє бачення причин поразок і перемог українства, а тому свої візії наповнював загально гуманістичним „підкладом”. Внаслідок цього характерною особливістю повістей, написаних у річищі третьоособової наративної ситуації, є їх діалогізм, передбачення реакції реципієнта, його активне сприймання розповідуваної історії. Це відбувалося у сфері звучання „чужого голосу”, відтворення мовлення персонажа і наратора, які, попри об’єктивну манеру викладу, ліризували наратив повістей Лепкого, зумовлювали”, художнє освоєння часу і простору. Використовуючи гетеродігетичного наратора, загалом скомпліковані викладові форми повістяр вдається до такого розповідного прийому, як змінна фокалізація, чергування кутів зору наратора і персонажів, які спостерігають за подіями і вчинками людей. Все це засвідчує художню майстерність прозаїка, мистецтво його наративної стратегії.

Список використаної літератури
1. Автор. Жанр. Сюжет. Межвузовский тематический сборник научных трудов / Редкол. : В.И.Грешных. Калининград, 1991. 242 с.
2. Агеєва В. Автор і герой у структурі новели М. Хвильового // Слово і Час. 1993. - №12. С. 16-21.
3. Агеєва В. П. Українська імпресіоністична проза.- К.: Віпол, 1994. 160 с.
4. Агеєва В. Ритм як засіб подолання фабули // Слово і Час. 1997. №10. С. 36-44.
5. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. Львів : Літопис, 1996. 636 с.
6. Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. К.: Генеза, 1996. 368 с.
7. Антонова И. В. Проблема личностной идентичности // Психология самосознания: Хрестоматия. Самара: Изд. Дом "БАХРАМ-М", 2000. С.471-488.
8. Аристотель. Сочинения: В 4-х т. Т. 4. М.: Мысль, 183. С. 53-294.
9. Атарова К. Н., Лесскис Г. А. Семантика и структура повествования от первого лица в художественной прозе // Известия АН СССР. Серия литературы и языка.-1976. Т.35. №4. С.343-356.
10. Атарова К.Н., Лесскис Г. А. Семантика и структура повествования от третьего лица в художественной прозе // Известия АН СССР. Серия литературы и языка. 1986. Т. 39. №1. С.33-46.
11. Бабушкин С.А. Проблема художественного времени и пространства // Пространство и время: Монография. К.: Наук. думка, 1984. С. 273-290.
12. Балдинюк В. Наративна маска як засіб худужньої комунікації (за творами В. Шевчука) // Літературознавчі обрії. К., 2003. С. 5-9.
13. Балдинюк В. Паралельна агіографія” і авторський наратив: комунікативний аспект у романі Валерія Шевчука Око прірви” // Слово і Час. 2003. №2. С. 63-69.
14. Баран Є.М. Українська історична проза другої пол. ХІХ- поч. ХХ ст. і Орест Левицький. Львів: Логос, 1999. 327 с.
15. Барт В. Писатели и пишущие // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поетика / Пер. с фр. М.: Прогресс, 1989. С.133-141.
16. Барт Р. Camera lucida: Коментаррий к фотографии. Москва: Ad Marginem, 1997. 224 с.
17. Барт Р. Введение в структурный анализ повествовательных текстов // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ-ХХ веков: Трактаты, статьи, эссе. М., 1987. с. 411.
18. Барштейн А.Я. Современый литературный портрет как жанровая форма мемуаристики: Учебное пособие. Вильнюс: Изд-во Шяуляйского ПИ, 1990. 53 с.
19. Басин Е.Я. Дволикий Янус” (о природе творческой личности). М.: Магистр, 1996. 171 с.
20. Бахтин М. Литературно-критические статьи. М.: Сов. Россия, 1981. 583 с.
21. Бахтин М. М. Герой и позиция автора по отношению к герою в творчестве Достоевского // Проблемы творчества Достоевского. 5-е изд., доп. Next , 1994. 509 с.
22. Бахтин М. Эпос и роман. Санкт-Петербург: Азбука, 2000. С. 9-192.
23. Бахтин М.М. Автор и герой в эстетической деятельности. Проблема отношения автора к герою // Работы 20-х годов. К.: Next, 1994. С. 69-256.
24. Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. М.: Худож. лит., 1975. 504 с.
25. Бахтин М.М. Проблемы поетики Достоевского. М., 1972. С.86-87.
26. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М., 1979. 424 с.
27. Бахтин М.М.Человек в мире слова. Москва: Изд-во Рос. открыт. ун-та, 1995. 140 с.
28. Бахтинология: Исследования, переводы, публикации. СПб.: Алетейя, 1995. 370 с.
29. Бахтін М. М. Проблема тексту в лінгвістиці, філології та інших гуманітарних науках. Досвід філософського аналізу. // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / за ред. Марії Зубрицької. Львів: Літопис”, 1996. с.318-323.
30. Бахтін М.М. Форми часу і хронотопу в романі // Вступ до літературознавства: Хрестоматія. К.: Либідь, 1995. С. 78-82.
31. Бацевич Флорій. Імпліцитні текстові засоби в повістях І. Франка // Іван Франко письменник, мислитель, громадянин. / Матеріали міжнародної наукової конференції (Львів, 25-27 вересня 1996р.). Львів: Світ, 1996. 872 с.
32. Богдан Лепкий видатний український письменник. Зб. статей та м-лів урочистої академії, присв. 120-річчю від дня народження письменника. / Відповід.ред.проф. Гром’як Р.Т., доц. Ткачук М.П. Тернопіль, 1993. 194 с.
33. Богдан Лепкий письменник, учений, митець: Матеріали наукової конференції, присвяченої 120-річчю від дня народження Богдана Лепкого / Ред. Кіліченко Л. Івано-Франківськ, 1992. 162 с.
34. Богдан Сильвестрович Лепкий (1872-1941). Бібліографічний покажчик. Тернопіль: ТОВ «ІВП», 1997. 44 с.
35. Бонецкая Н. К. Образ автора как эстетическая категорія // Контекст-1985. Литературно-теоретические исследования. М.: Наука, 1986. С.241-269.
36. Брандес М.П. Стилистический анализ (на материале немецкого языка). М.: Высшая школа, 1971. 200 с.
37. Букачик В. Аукторіальний дискурс повісті Б. Лепкого „Вадим” // Наукові записки ТДПУ ім. В.Гнатюка. До 130-річчя з дня народження Володимира Гнатюка. Серія „Літературознавство” Тернопіль, 2001. С. 399-404.
38. Букачик В. Гетеродієгетичний наратив у повісті „Зірка” Богдана Лепкого // Літературознавчі обрії. К., 2004. С. 5-10.
39. Букачик В. Гомодієгетичний наратив у повісті „Казка мойого життя” // Наукові записки. Серія: Літературознавство. Тернопіль: ТДПУ, 2003. Вип. ХІІІ. С. 10-27.