ПОЕТИКА ДРАМАТУРГІЇ МИКОЛИ КУЛІША 1927-1932 РОКІВ

brief description

Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна

На правах рукопису

Лисенко Інна Миколаївна

УДК 821.161.2-2М. Куліш

ПОЕТИКА ДРАМАТУРГІЇ МИКОЛИ КУЛІША 1927-1932 РОКІВ

10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Безхутрий Юрій Миколайович,
доктор філологічних наук, професор

Харків 2005

ЗМІСТ

ВСТУП.........................................................................................................

4

РОЗДІЛ1. Проблеми й теоретичні засади вивчення творчості М.Куліша..

13

1.1.Рецепція драматургії М.Куліша 19271932-х рр. у критиці йлітературознавстві....................................................

13

1.2.Проблема соціальної міфології в науково-теоретичному висвітленні й теоретико-методологічні засади дослідження......

36

Висновки до РОЗДІЛУ 1.

46

РОЗДІЛ2. Мотив бездомності” в художньому світі М. Куліша та своєрідність його реалізації в радянській тоталітарній міфології...

48

2.1.Специфіка сакралізації столичного топосу (Народний Малахій”)..

50

2.2.Становлення ідеї радянської домності” як свідчення кризи патріархальної свідомості (Вічний бунт”)...

72

Висновки до РОЗДІЛУ 2.

96

РОЗДІЛ3. Феномен зміщанення” постреволюційного суспільства вп’єсах М. Куліша..

99

3.1.Просторові виміри міщанського” (Мина Мазайло”).....

99

3.2.Дихотомія пролетарське міщанське” як принцип організації художнього простору (Закут”)..

115

Висновки до РОЗДІЛУ 3.

134

РОЗДІЛ4. Симультанна організація драматичного простору й політична міфологія: точки дотику......

136

4.1.Семантика просторових образів (Патетична соната”).

136

4.2.Локус утрачених ілюзій: до питання деміфологізації базових радянських міфів (Маклена Граса”).

163

Висновки до РОЗДІЛУ 4.

183

ВИСНОВКИ....................................................................................................

185

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...............................................

195

ВСТУП

Сучасне літературознавство характеризується зростаючою увагою довивчення поетики драматургії кінця 20-х початку 30-х рр. ХХ ст., якій властивий пошук нових форм утілення ідеї глобальних змін у суспільстві. Тому творчість Миколи Куліша, провідного драматурга тієї доби, безперечно, становить значний інтерес як у плані з’ясування поетики, так і як своєрідна філософія втілення авторського світобачення. З особливою виразністю це виявляється вп’єсах, написаних після 1927 р., у період творчої та духовної зрілості письменника (Народний Малахій”, Мина Мазайло”, Патетична соната”, Закут”, Вічний бунт”, Маклена Граса”).
Дослідники вже неодноразово зверталися до аналізу особливостей поетики драматургії М. Куліша [49; 73; 95; 104; 113; 127; 134; 146; 226; 282 та ін.]. Уроботі, користуючись поняттям поетика”, ми матимемо на увазі мікропоетику, так звану описову, окрему або функціональну, об’єктом дослідження якої стає окремий твір, засоби вираження його художнього змісту. Значення, що вкладалося в термін поетика”, неодноразово зазнавало суттєвих трансформацій. Як можна побачити з історії поетики, протягом минулого століття кількість виділених її складових суттєво збільшилася.
Так, на сьогодні повний аналіз структури художнього тексту вже неможливо уявити без урахування категорій художнього часу й простору. Хоча предметом нашого дослідження будуть і такі елементи структури творів М. Куліша, як заголовочний і мотивний комплекси, особливості групування персонажів соціальний міфологізм та деякі інші, у дисертації ми насамперед зосередимося на найменш дослідженому аспекті поетики драматургії автора специфіці функціонування просторових образів. На нашу думку, такий підхід допоможе заповнити існуючі сьогодні лакуни у вивченні структури художнього світу митця, без чого неможливо виділити типологічні особливості розвитку української модерної драми кінця20-х початку30-хрр.
Проблема художнього простору й часу в пострадянському літературознавстві отримала друге народження, що засвідчує поява досить великої кількості робіт із цього питання [5; 180; 223; 236; 254; 268; 273 тощо].
Утім, інтерес до вивчення цієї проблеми був відносно постійним із боку філософів, яким належить першість урозмежуванні понять реальний” іперцептуальний” простір (І.Кант, Б.Рассел). Мистецтво оперує суто перцептуальними (відлатинського сприйняття”) простором і часом єдиноможливими сферами реалізації художніх образів. Дослідники визначають цей вид простору як внутрішню організацію чуттєвого досвіду, структурно-цілісне впорядкування наших відчуттів, у яких віддзеркалюється об’єктивна просторово-часова структура реальності на рівні чуттєвого ступеня пізнання”[185, с. 12-13]. Незважаючи на значну суб’єктивну наповненість цієї категорії, сприйняття художнього простору залежатиме від культурно-історичного контексту доби, під час якої творитиме митець як представник певного типу культури та носій об’єктивного й суб’єктивного знання про світ[267, с. 5]. (Яскравою ілюстрацією до цього твердження може слугувати розуміння й відчуття простору в міфології й художній літературі, помітною буде різниця втрактуванні цієї категорії в межах барокового йреалістичного або постмодерністського напрямків.)
Автор у своїх творах відтворює реальну дійсність, виходячи з власної концепції наявного світу, і задає цим самим координати” художнього світу. Таким чином, пріоритети творця, його рівень освіти, культурні, мистецькі вподобання, автобіографічні впливи, специфіка художнього матеріалу тощо передбачають особливості трансформації реального простору вперцептуальний. Недарма П. Флоренський стверджував, що художня суть предмета мистецтва полягає в будуванні його простору, або форми його простору”[269, с. 71] (виділення наше. І. Л.).
Приміром, експресіонізм, що домінує в драматургії М.Куліша 19271932‑хрр. [111;282,с.31-39], позначений особливостями в зображенні простору, серед яких дослідники підкреслюють: звуження й заземлення життєвого простору, в якому людина може реалізувати себе”, простоту сценічного простору та його соціологічне забарвлення [282, с. 34]; превалювання урбаністичних мотивів [205, с. 176]. Тобто експресіоністи через свідому деформацію картин дійсності, інакомовність простору [192, с. 264] прагнули передати кризу окремого Я” у ворожому йому суспільстві. На думку М. Крелля, німецького дослідника експресіонізму, метою справжнього письменника є ненаслідування дійсності, а звільнення предметів віддійсності, щоби душа й дух були відчутними. Треба явити невидиме, не те, що споглядають, не об’єкт, а суб’єкт, прихований воб’єкті”[126, с. 75]. Тому перцептуальний простір стає багаторівневим, оскільки одночасно може існувати як конкретний простір, у якому існують персонажі (локус будинку, заводу тощо), й ірреальний (простір снів, переживань, душі); набувати символічного чи знакового звучання. Взаємозумовленість внутрішнього світу людини й оточуючої її дійсності впоетиці експресіонізму робить необхідним звернення доструктуралістської йфеноменологічної методик дослідження простору [65; 298].
У феноменологічному вченні свідомість це вмістилище буття, у центрі якого буде моє ego, а такі світи”, як життєвий, релігійний, світ науки, культури, будуть розташовуватися навколо цього Я”. Тому просторово-часове буття, за Е. Гуссерлем, матиме значущість для індивіда тому, що воно пізнаватиметься в чуттєвому досвіді через сприйняття, спогади чи судження про нього, оцінку дійсності. Життя свідомості” постає універсальним cogito (я мислю”), яке включає в себе всі переживання, у тому числі часу йпростору[65, с. 375]. Порівняймо це з роздумами В. Топорова про зв’язок простору та певних емоцій, почуттів, які охоплюють людину при зміні простору. Такі стани, як страх, жах, утрата свободи, дозволяють говорити проекзистенційне переживання простору, що виникає в межових ситуаціях, коли індивід відкривається своїй екзистенції [258,с.250]. Дослідники драматургії М.Куліша вже відзначали наявність екзистенційних мотивів ваналізованих нами п’єсах[3; 201], що свідчить і про екзистенційне відчуття простору, особливо втих творах, де мотиви вибору й переходу закріплюються на рівні просторових образів.
Предметом нашого аналізу є художній простір драматургічного тексту, або драматичний простір (П. Паві). Драматичний текст, на відміну від епічного” йліричного”, має обмежені засоби для зображення й передачі відчуття простору, оскільки завжди існує необхідність урахування автором специфіки сценічного хронотопу. У драмі існує лише декілька можливостей для його опису й характеристики за рахунок авторських ремарок, реплік персонажів ісимволічного наповнення простору. До особливостей драматичного простору зараховуємо умовність, яка втілюється в схильності драми до замкнутих упросторі й часі картин”[275, с. 46].
Організація художнього простору може бути проаналізована задопомогою структуралістської концепції Ю.Лотмана просторових визначників-опозицій (верх низ”, замкнутий розімкнутий” простір, свій чужий ” тощо) [152; 158; 159; 160; 257; 258].
Художній простір драматургії М. Куліша має ще один рівень прочитання, асаме соціально-міфологічний.
Ще декілька десятиліть тому акцент на соціальній проблематиці був обов’язковою умовою літературознавчого аналізу майже всіх художніх текстів, незалежно від їхнього датування й приналежності до стилю. Проте більшість творів, уяких раніше наголошували на пріоритеті соціальної проблематики, сьогодні нерідко кваліфікують суто як філософські чи психологічні. Звичайно, пошук нової парадигми дослідження в літературознавстві є необхідним, длячого філологи звертаються до набутків інших гуманітарних наук (лінгвістика, філософія тощо). Натомість студіювання соціального” вкрасному мистецтві зпозицій сьогодення залишається нерідко нерозв’язаним. Однією зметодик”, що дозволяє поєднати при аналізі соціальне зфілософським і психологічним, є теорія соціального міфу, дорозробників якої зараховують В.Парето, Ж.Сореля, Р. Барта, А.Бергсона, К. Юнґа, Е. Фромма, П.Гуревича таін.
Становлення будь-якої нової політичної системи актуалізує процес активного продукування відповідної їй політичної й соціальної міфології, що здатна впливати на підсвідомість кожного. Літератори в добу історичних трансформацій нерідко стають речниками нових режимів, партій або, навпаки, їхніми критиками. Радянське мистецтво 2030-х рр. ХХ ст. не було винятком саме в цей час зароджується соцреалізм, однією з ознак якого була міфологізація мислення. На противагу йому з’являється група письменників, зокрема М.Хвильовий, М.Куліш, В.Підмогильний та ін., чия творчість ішла врозріз з офіційною літературною політикою, а отже, і з радянською ідеологією, і розвивалася швидше в річищі деміфологізації.
Феномен синкретизму ідеологічного й творчого, який став чи не провідною ознакою мистецтва радянської доби, виявляв себе і на рівні поетики, зокрема іпросторово-часових відношень. Соціальний міф, як і архаїчний, характеризується передбачуваністю деяких сюжетних ходів і фіналу твору. Письменники, яких можна тільки умовно назвати деміфологізаторами” (як іМ.Куліша), досить часто основою сюжету робили певний міф, програвали” його в художньому світі своїх творів. Це й актуалізувало так звані апокаліптичні мотиви, символи, знаки радянського міфу, які засвідчували його нежиттєздатність і кінечність існування в часі й просторі.
Ми ніякою мірою не ставимо собі за мету засуджувати чи виправдовувати когось ізписьменників, навішувати їм ідеологічні ярлики. Проте слід відзначити, що кожній людині, незалежно від соціального стану й рівня освіти, більшою чи меншою мірою властивий міфологічний тип свідомості. Так, протягом життя ми обов’язково творимо міф про себе, автоміф (наприклад, пригадаймо творчу історію п’єси М.Костомарова Кремуцій Корд”; порівняймо реальну біографію М. Шолохова й ту, яку він оповідав; а також біографій В.Сосюри, В.Петрова (Домонтовича), І.Багряного та ін.). Віра й вірування всоціальні чи політичні ілюзії є іманентними нашій психіці, що особливо яскраво виявляється в тоталітарних чи авторитарних типах суспільства, де сакралізується державна ідеологія. Отже, якщо особа включена в силове поле політичного міфу, то вона, модифікуючи або транслюючи інформацію проце знання засобами пропаганди, мистецтва, навіть звичайної оповіді чи згадки пронього, у той момент стає міфотворцем.
Таким чином, дослідження семантичної структури й особливостей буттєвої моделі є важливим завданням сучасного літературознавства, оскільки дозволить умайбутньому зробити висновки щодо типологічних особливостей розвитку драми в українській літературі.
Актуальність теми дисертаційної роботи зумовлена інтересом сучасного літературознавства до проблем поетики художнього твору.
Особливості просторово-часових координат, специфіки групування персонажів тощо обумовлюються в образній картині тексту як авторською концепцією тексту, світосприйняттям митця, його приналежністю до певного етнопсихологічного типу, підсвідомими чинниками, так і соціальною, історико-культурною реальністю доби. Проте спеціальне дослідження драматургії М.Куліша 19271932-х рр. із позицій мотивної структури, семантики художнього простору, що передбачає осмислення феномена драматургічного простору на декількох рівнях, насьогодні відсутнє. Натомість існують лише спорадичні роботи вчених, у яких розв’язуються окремі аспекти проблеми семантики художнього простору п’єс драматурга. Це унеможливлює сформування цілісної концепції творчості письменника, що йвизначає актуальність нашої роботи.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до тематичного плану наукових досліджень кафедри історії української літератури Харківського національного університету іменіВ.Н.Каразіна Жанрово-стильові особливості та поетика української літератури ХІХ-ХХ століть”.
Мета й завдання дослідження. Мета дисертації полягає в аналізі окремих рис поетики драмопису М. Куліша. Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
з’ясувати особливості рецепції аналізованих п’єс М. Куліша вкритиці й літературознавстві;
окреслити історію питання соціальної й політичної міфології;
дослідити семантику просторових образів та схарактеризувати специфіку художнього простору творів письменника;
розглянути соціально-психологічну проекцію переживання простору персонажами;
довести домінування соціального міфологізму в художньому світі п’єс митця, що виявляє себе на проблемно-тематичному, сюжетно-композиційному й образному рівнях;
осмислити специфіку переломлення в радянському політичному міфі українського національного характеру;
визначити, які тенденції переважають у художньому світі М.Куліша міфологізаторські чи деміфологізаторські.
Об’єкт дослідження п’єси М. Куліша 19271932-х рр. (Народний Малахій”, Мина Мазайло”, Закут”, Патетична соната”, Вічний бунт”, Маклена Граса”).
Предмет дослідження поетика драматургії М. Куліша вищеозначеного періоду, зокрема семантика просторових образів, заголовочний і мотивний комплекси, особливості групування персонажів, соціальний міфологізм.
Методи дослідження. Теоретико-методологічну базу дисертації складають праці зарубіжних та вітчизняних учених, присвячені висвітленню теоретичних проблем поетики (Б. Томашевський, В. Виноградов, Г. Клочек, Б. Гончаров, М.Кодак, М.Ласло-Куцюк, А.Ткаченко та ін.), художнього простору (Г.‑Е.Лессінг, М.Бахтін, Г.Фрай, Д.Лихачов, Ю.Лотман, Б.Успенський, В.Топоров, Ф.Федоров та ін.), соціальної міфології (Ф.Ніцше, К.Маркс, З.Фройд, Ж. Сорель, П.Гуревич, Е.Мелетинський, А.Кольєв, О. Донченко, Ю.Романенко та ін.), філософським та психологічним аспектам художнього світу п’єс М. Куліша (М.Бердяєв, Ж.-П.Сартр, К.Ясперс, Е. Гуссерль, Е.Фромм, К. Юнґ та ін.). Об’єкт дослідження зумовив звернення до робіт зісторії української драматургії йтеатру, теорії драми, до праць, присвячених аналізу творчості М.Куліша (С.Чорній, Й.Кисельов, Н.Кузякіна, В.Халізєв, І.Михайлин, М.Кудрявцев, К.Серажим, О.Красильникова, С. Хороб та ін.). Використано такі методи дослідження, як структурно-семіотичний, культурно-історичний, мотивний аналіз, методики неоміфологічної школи, елементи інтертекстуального підходу, компаративістського методу.
Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що вдисертації:
уперше здійснено спробу комплексного дослідження поетики художнього простору п’єс М. Куліша 19271932-го рр. як цілісної соціально-філософської концепції, актуалізуючи при цьому різні підходи до аналізу ключових образів;
доведено, що автор у своїй драматургії надавав переважно провідну роль саме просторовим образам;
виявлено й проаналізовано мотивну структуру творів;
продемонстровано, що в основі фабули драматургії автора завжди був знаковий політичний чи соціальний міф, що визначав ступінь міфологізації або, навпаки, деміфологізації драматичного простору. Тому можна вважати, що твори, які становлять об’єкт нашого дослідження, є варіацією радянського політичного метаміфу, єдиного культурно-історичного тексту;
з’ясовано, що до тих особливостей художнього світу М. Куліша, які вже були виділені науковцями, необхідно додати багатофункціональне навантаження просторових образів і соціальний міфологізм.
Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані у викладанні навчальних курсів Теорія літератури”, Історія української літератури ХХ ст.”, історії драми й театру, упідготовці спецкурсів і спецсемінарів із проблем методики інтерпретації драматичного тексту, а також у написанні курсових і дипломних, фахових робіт, присвячених драматургії М. Куліша, та в підготовці посібників із теорії літератури та історії української літератури ХХ ст.
Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалася на кафедрі історії української літератури Харківського національного університету іменіВ.Н.Каразіна. Основні положення й результати роботи викладені вдоповідях на конференціях: Міжнародна наукова конференція Підсумки іперспективи розвитку літератури та літературознавчої думки ХХ століття. До200-річчя Харківського університету й філологічної школи факультету” (Харків, 1-3жовтня 2003 р.); ІІІ Всеукраїнська науково-теоретична конференція Українська література в контексті світової” (Одеса, 20-21 травня 2004р.); ІVВсеукраїнська науково-теоретична конференція Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 5 листопада 2004 р.); Міжнародна наукова конференція Традиції Харківської лінгвістичної школи у світлі актуальних проблем сучасної філології. До 200-річчя Харківського університету й філологічного факультету” (Харків, 5-7 жовтня 2004 р.); Міжнародна наукова конференція Українська література взагальноєвропейському контексті” (Ужгород, 10-12 жовтня 2005 р.).

Публікації. Результати дослідження відображені в 7 статтях, з яких 5опубліковано у фахових виданнях, ліцензованих ВАК України.

bibliography

ВИСНОВКИ

Драматургія М. Куліша 19271932-х рр. лише протягом останніх десятиліть стала об’єктом пильного дослідження з боку літературознавців. Це було викликано низкою об’єктивних причин, зокрема арештом письменника, пануванням у радянській критиці й літературознавстві вульгарного соціологізму, що значно обмежувало потенціал прочитання його драматургії.
Пострадянське літературознавство прагне доосмислення творчого доробку відповідно до актуальних сьогодні методик інтерпретації художніх текстів. Слід зауважити, що наука в ситуації постмодерну засвідчує діалог різних методів, підходів до вивчення того чи іншого питання, бо тільки таким чином можна наблизитися до розуміння його сутності.
Предметом нашого дослідження стали елементи поетики драматургії М.Куліша 19271932-х рр. Зокрема, це такі складові художнього світу п’єс, як поетика художнього простору, семантика власне просторових і співпричетних їм образів, символів і знаків (наприклад, образів речового світу тощо), відповідно й особливості системи персонажів, які діють у межах цього світу, а також певні елементи структури творів (мотивний комплекс) зобов’язковим урахуванням при аналізі рамочних компонентів драмопису. Тому доцільним було звернення до структурно-семіотичного, історико-культурного методів, мотивного аналізу тощо. Багатопланове прочитання перцептуального простору обумовило використання методик різних літературознавчих шкіл. Проте структурно-семіотичне дослідження топосу, на нашу думку, швидше констатує”, ніж пояснює, особливості світогляду героїв п’єс М. Куліша, нерозв’язує проблеми появи причин дисгармонійності їхнього духовного світу. Певні символи, знаки тієї доби вже не є загальновідомими для сучасного читача, без чого неможливе розуміння мотивації вчинків дійових осіб тощо.
Удисертації ми вперше запропонували новий підхід до аналізу поетики простору драматургії М. Куліша соціально-міфологічний. Зазначена методика допомогла виокремити таку константу художнього світу митця, як соціальний міфологізм спосіб реалізації радянських міфів у літературних текстах, що пронизує всі рівні поетики. Ця філософсько-естетична надбудова відкриває нові грані інтерпретації твору, надає можливість реципієнтові по-іншому будувати діалог з авторським текстом.
Поєднання декількох методик аналізу дозволило розглянути поетику простору в п’єсах М. Куліша 19271932-х рр. як цілісну соціально-філософську концепцію. Цій картині світу властива трагічність світосприйняття, зумовлена авторським екзистенційним осмисленням людського існування. Тому вкожному з досліджуваних нами текстів наявна тенденція до протиставлення закритого й відкритого просторів, а також таких, що розширюються йзвужуються стосовно персонажів.
Звуження життєвого простору, його закритість, як правило, набуває ознак негативного забарвлення, часто проектуючи властиві йому риси обмеженість, не-свободу тощо на духовний простір героїв. Рефлексія персонажів над цими образами обумовлює їхню трансляцію зі світу реального в духовний простір переживань (будинок-клітка” в Народному Малахієві” й Закуті”, світ-тюрма уВічному бунті”, собача буда” в Маклені Грасі”). Специфіка цього виду простору зумовлює звернення письменника до екзистенційних і міфологічних мотивів відчуження, самотності й переходу, межі”, які актуалізуються вобразах порога, дверей (Народний Малахій”, Мина Мазайло”, Закут”, Патетична соната”), муру (Народний Малахій”, Маклена Граса”), межі, воріт й кордону (Патетична соната”, Вічний бунт”). Ці образи проявляють ситуацію вибору для кожного персонажа, ступінь їхньої внутрішньої свободи, любові до ближнього або до сповідуваного ними вірування в щось (аналогами якого стають образи голубого ніщо”, червоних мрій”, ідей, ілюзій, тобто політичних міфів).
Драматург майже завжди протиставляє закритості локусів розширений простір (топоси села, степу, за мурами” тощо), що втілює ідею свободи йзвільнення людини від часом згубної влади міста. Ми дійшли висновку, що для персонажів світ постає подвійно замкнутим” через об’єктивну закритість дії в певному локусі (будинок, завод тощо) і через відчуття замкненості” їхнього внутрішнього світу.
Дослідження поетики простору засвідчило, що як ключові образи йпросторові мотиви, крім вищеназваних, необхідно виділити такі: локус будинку, кімнати, закута” й мотив бездомності”, топоси міста й міських околиць, села, степу, топоси дороги й вулиці, симультанну організацію драматургічного простору.
Мотив бездомності” як відмови від родини, своєї домівки або ідеологічного простору батьківщини знаходить реалізацію в Народному Малахієві” й Вічному бунті”. Явище духовної культури бездомність” фіксується в образах, які пов’язуються з ідеєю несправжнього, фальшованого будинку. УНародному Малахії” це такі локуси, як будинок наМіщанській вулиці, №37, будинки розпусти й Сабурка” (харківська лікарня для божевільних), завод. Як уже було зазначено, унікальність п’єси Вічний бунт” полягає втому, що письменник не зображує локус, уякому постійно мешкали биперсонажі і який був би їхнім справжнім будинком. Натомість драматург послідовно провадить ідею держави як рідної домівки, мікромоделлю чого в п’єсі стає Харківський тракторний завод. Отже, образ домівки заступає завод, символ механізації людини та її моральної деформації”, або топос радянської батьківщини.
Мотив бездомності” засвідчив не тільки звернення письменника добарокового й романтичного світовідчуттів. Він став маркером деформації українського національного характеру під впливом модерного соціального міфу, у якому держава зайняла місце родового начала. Тому Малахій і Ромен, позбавлені домівки, не відчувають себе самотніми. Сенс їхніх духовних пошуків полягав в єднанні з ідейним простором радянського світу, що підтверджує поява в Народному Малахієві” образу голубого ніщо” й Роменове бажання злитися зі знеособленою робітничою масою, зректися своєї індивідуальності в ім’я загального благополуччя Ми”.
Бездомність” це антитеза до мотиву домності”, будинку, що є наскрізним длятаких п’єс, як Мина Мазайло” й Закут”, Патетична соната” й Маклена Граса”. Групування творів для аналізу базувалося на відмінностях у плануванні простору будинку й соціально-міфологічної наповненості локусів.
Образи будинку в Мині Мазайлі” та Закуті” наділені функцією об’єднувати членів родини, що мають різні погляди, у межах одного локусу, зберігати єдність місця дії. Траєкторія пересувань цих персонажів переважно орієнтована по горизонталі, завинятком топосу Мининого сну. Письменник нерідко локалізує явище міщанства внесимультанному будинку, акцентуючи бездуховність його мешканців як певного прошарку суспільства, і протиставляє йому локуси, де панує пролетарська ідеологія (будинок на Пролетарській вулиці, 97, завод).
Письменник за допомогою симультанності будинку передавав мікромодель тогочасного суспільства в її соціальному розрізі (Патетична соната”, Маклена Граса”). Вертепна тривимірна організація простору, особливо при наявності сходових конструкцій, передбачає існування конкретного й уявного (фантастичного) хронотопів, уведення мотивів, пов’язаних із комплексом раю йпекла (інфернальний мотив), які у творах світської тематики зі сфери суто релігійної переходять на рівень філософського, морально-етичного розв’язання проблематики, конфліктів тощо. Обов’язковим для автора привикористанні подібної просторово-часової організації є звернення допам’яті персонажа як простору душі” (І.Роднянська) (Ілько Патетична соната”, Ігнацій Падур Маклена Граса”). Відзначимо, що прообразом симультанного просторового планування можуть слугувати мури” втрагікомедії Народний Малахій”, які, як і поверхи в будинку, виконують функцію умовного поділу суспільства закласами, ідеологіями та сприйняттям світу.
Топос міста є одним із найважливіших просторових образів, тим більше, що воно є місцем подій усіх аналізованих нами творів М.Куліша. Правомірним буде говорити і про зародження тут харківського тексту”, що засвідчив аналіз Народного Малахія”, Мини Мазайла”, Вічного бунту”. Харків із того моменту, як отримав статус столиці, набуває іншого семіотичного значення вкультурно-історичному контексті доби. Це засвідчила соціальна міфологізація топосу в художній літературі відповідного періоду, що виявлялася в тенденції досакралізації цього простору в масовій свідомості (порівняємо з образом Харкова в романі І. Багряного Сад Гетсиманський”). Специфіка сакралізації столичного топосу полягає в тому, що ідеалізація будь-якого об’єкта приводить із часом до його деміфологізації, наслідком чого стає для людини розчарування.
Загалом, характерною ознакою міста стає амбівалентність, схильність утворювати антитетичні зв’язки, такі, як центр периферія”, місто село”, міщанське, непманівське місто й радянське, де впроваджується індустріалізація й українізація, місто розчарування й надій, звільнення людини і її полону. Автор убачав прикмети можливого апокаліпсису державного міфу взміщаненні й пристосуванстві міських мешканців, котрі цінують ідеали революції тільки як засіб досягнення матеріального благополуччя й спокійного існування (Мина Мазайло”, Закут”). Таким чином, актуалізується проблема безвір’я громадян укомунізм далеку мету, досягнення якої можливе лише за умови фанатичного сповідування квазірелігійної радянської ідеології.
Письменник, критикуючи постреволюційну дійсність, пропонує характерні для його часу моделі виходу з духовної й соціальної кризи, що охопила суспільство. Ці варіанти автор фіксує в просторових образах, які інколи набувають ознак фантасмагоричності, пародійності та утопічності (образ далі” в Народному Малахієві”, Вічному бунті”, апокаліптичні візії майбутнього вМаклені Грасі”, топос Пролетарської вулиці в Закуті”, локус заводу вЗакуті” й Вічному бунті”).
До особливостей драматургічного простору в п’єсах останнього періоду творчості письменника зараховуємо увагу до топосу вулиці як органічної складової частини міста. Семантика цього образу може аналізуватися вмежах як соціальної символіки (Патетична соната”, Закут”), так і символіки філософського плану (Маклена Граса”), а також як характеротворчий засіб (Народний Малахій”). Здебільшого автор передає за допомогою цього топосу стан байдужості мешканців міста до реформ нової влади (Народний Малахій”, Мина Мазайло”, Закут”), розбудови української держави (Патетична соната”), до проблем існування соціальних низів (Патетична соната”, Маклена Граса”).
Важливе місце в художньому світі аналізованих п’єс посідає проблема подолання хаосу соціального й буттєвого, що розмикає звичний дляперсонажів реальний простір для виходу до метафізичного, назустріч ніщо” (Народний Малахій”, Патетична соната”, Вічний бунт”). Стихійне йводночас творче начало прагне підкорити особу, людина ж упорядкувати йкосмізувати дисгармонійний простір, відродити країну із соціальної (Вічний бунт”, Маклена Граса”) або політичної руїни (Патетична соната”).
Опозиції своє чуже”, верх низ”, центр периферія”, товариш ворог” стають провідними принципами організації як сценічного, так івнутрішнього, ідеологічного простору персонажів, що особливо виявляє себе при використанні драматургом соціальної міфосимволіки й таких топосів-знаків, як Харків, Київ, Дніпро, Петербург, Москва, Україна, Росія тощо.
Дослідження довело, що в основі фабули кожної п’єси М. Куліша лежить соціальний міф/міфи як складова радянського метаміфу, тому аналізовані нами твори становлять єдиний культурний текст, що має чітку хронологічну організацію, відмінну від авторського датування.
Митець у Патетичній сонаті” висвітлює події громадянської війни, які можна вважати сакралізованою точкою відліку в літописі соціалістичного міфу на території України. Наступні п’єси засвідчують історію його розвитку, об’єднані спільною проблемою формування нової людини”. Месіанська домінанта, яка є основою пролетарського міфу, розвінчується вНародному Малахії”. Проте втаких творах, як Мина Мазайло” й Вічний бунт”, автор, навпаки, наголошує на її необхідності для виходу української нації з культурної й економічної кризи (явища коренізації й індустріалізації). Це, у свою чергу, уможливлює безпечне, благополучне існування держави у світі буржуазного панування, орієнтованого на споживацьку експлуатацію людини. Міфи проєдність пролетаріату увсьому світі й необхідність негайної революції вкраїнах Європи лягли воснову Маклени Граси”.
Утім, одним із провідних постулатів радянської міфосистеми була, звичайно, проблема духовного переродження людини: звільнення й очищення її від гріхів дореволюційного минулого від міщанської, тобто споживацької йіндивідуалістської психології буття. Взірцем для наслідування в цій системі завжди буде сакралізована конкретна особа. Наприклад, Малахій (Народний Малахій”) конструює автоміф, спираючись на суспільні уявлення про В. Леніна й Христа, котрі вісторії соціалізму й християнства усвідомлюються як носії абсолютного знання, істини, як особи, здатні змінювати дійсність і підкорювати собі смерть. Ореолом псевдохристиянського мучеництва сповнені життєві історії Ілька (Патетична соната”) і Ромена (Вічний бунт”), які гідно витримують подвиг сумнівів. Відзначимо, що цей мотив уПатетичній сонаті”, поєднуючись із сповідальністю й творенням персонажем автоміфу, актуалізує проблему деформації душі особи під впливом тягаря пам’яті історичної, особистої, ментальної, що змушує Ілька вкотре подумки повертатися доминулого.
Кульмінацією в еволюції проблеми нова людина” в аналізованих нами творах стає драма Закут”. Тут письменник остаточно деміфологізує ілюзію проможливість негайної реформи людини”. Він розвінчує віру в те, що це допоможе змінити індивіда на краще, а, навпаки, може призвести до появи всуспільстві феномена масової людини”, відчуженої від духовного топосу радянської міфології через безвір’я й пристосуванство. Саме в цьому творі вперше з’являється мотив перестороги, який дістане подальшого розвитку вМаклені Грасі” й Вічному бунті”.
Будь-який політичний міф, на відміну від архаїчного, позначений кінечністю існування. Фактично його безсмертя можливе лише затієї умови, коли ілюзія існує на стадії ідеї, тому спроба втілити її в життя приводить безпосередніх учасників руху до втрати мети, оскільки таким чином знімається потреба боротьби. Саме з цього моменту наближається й кінець міфу, відповідно з’являються знаки соціального апокаліпсису (наприклад, образи зони́” йзакуту”, міщанський побут, поява масової людини”). Як правило, масова свідомість орієнтована на швидке здійснення тих благ, які їй обіцяли ідеологи (образ Марини з Патетичної сонати”). Це провокує появу інших псевдоміфів, за допомогою яких влада буде прагнути закріпити й утвердити режим (міфи про українізацію, індустріалізацію та єдність пролетаріату всього світу). Інша ж частина соціуму вбачає в цьому прикмети політичного занепаду ідеї, прекрасної мрії про комуну (Скульптор ізЗакуту”). Деякі особи усвідомлюють фатальність вірувань у соціальні ілюзії для тих, хто вирішив присвятити цьому своє життя (Музикант із Маклени Граси”) і бачив сенс буття лише вслужінні політичному міфові (Патетична соната”).
Порівняльний аналіз дозволив нам дійти висновку, що письменник, навідміну від провідних драматургів тієї доби (І.Дніпровський, М. Ірчан, І.Микитенко та ін.), трактує образ нової людини” ускладненіше. Персонажі М.Куліша існують удуховному просторі радянської міфології й прагнуть удосконалюватися укомуністичній вірі, долаючи внутрішні сумніви та болісно переживаючи нерозуміння оточуючих, ворожість світу. Щирі бажання героїв змінити дійсність і, головне, людську душу на краще шляхом певного дива задопомогою голубого покривала”, українізації” або індустріалізації, нажаль, неможуть здійснитися. Концепт віри є обов’язковою складовою псевдоміфології, як і будь-якої релігійної системи. Християнин знаходить відповідь на питання Що може нас підняти над світом природи (матеріального) й привести до вічності?” у вірі в Бога. Комуніст у вірі в завіти партії, яка допоможе підкорити природний і соціальний світи взалежності відйого потреб, проте людина створена істота. Тому логічним видається питання, поставлене колись В.Самійленком: хіба створене кимсь або чимось (Богом, природою тощо) здатне на справжню творчість? Як продемонстровано у творах М.Куліша, на жаль, ні. Письменник показує наслідки революції, відзначаючи, що до найвищих” проявів цієї віри можна зарахувати появу: 1)утраченого покоління через спровоковані соціальними зрушеннями деструктивні процеси впсихіці конкретної особи (образи Малахія, Любоньки, Радобужного) або маси (стани пристосуванства, байдужості тощо); 2) проблеми соціальної відчуженості (Закут”, Маклена Граса”), національної (Мина Мазайло”, Патетична соната”), відчуженості як екзистенційної категорії (Вічний бунт”, Маклена Граса”) тощо; 3) феномена розчинення індивідуальності в архетипі маси (Вічний бунт”) та 4) виправданої смерті, убивства (Патетична соната”, Вічний бунт”, Маклена Граса”).
Міфологізація мислення самого автора, його роздуми над суспільними процесами, свідком яких він був, віддзеркалилися нахудожньому світі творів, а отже, і на драматичному просторі, в якому міфологізаторські тенденції синтезувалися з деміфологізаторськими.
Слід зауважити, що дослідження драматургії повинно враховувати такий важливий аспект композиції, як назву твору. М. Куліш використовує заголовок із метою надання своїм творам семантичної глибини, що робить їх прочитання різноплановим і неоднотипним. З листів драматурга, уривків із його записника можна встановити, що аналізовані нами назви п’єс були дотекстові або внутрішньотекстові. Спираючись на вищезгадані джерела, можна встановити, що, вже працюючи над тією чи іншою п’єсою, письменник подавав і її заголовок, який, як правило, ніколи потім не змінювався [6, с. 359, 361, 555, 576]. Винятки становлять лише комедія Мина Мазайло” (1928 р.) та драма Закут”(1929 р.), перероблена кардинальним чином із Зони́”.
У драматургічній спадщині митця превалюють персонажні (антропонімні) заголовки, які унаочнюють письменницький інтерес до теми людини в різних її виявах відкомічного змалювання міщанства допоказу трагізму її самотності всуспільстві, що заперечує право особи навибір. Особливим семантичним навантаженням позначена й номінація персонажів як вагомий чинник пристворенні образів, що найповніше виявилося в Народному Малахії”, Закуті”, Патетичній сонаті”, Вічному бунті”. Назва п’єси може озвучувати лейтмотив твору (Вічний бунт”, Закут”), проте на нього може вказуватися йпідтекстово (Народний Малахій” мотив пророцтва, месіанського та нової людини”; Патетична соната” музичний мотив; Зизаній Малахій” мотив куколю, Мина Мазайло” мотив своє чуже”). Назви творів, як правило, мають антитетичні зв’язки зконцепцією твору, інколи з відтінком іронії.
Отже, художній простір драматургії М. Куліша 19271932-х рр. позначений зверненням до набутків поетики барокової, романтичної та експресіоністичної драматургії. Такий стильовий синкретизм у поєднанні зекзистенційним і соціально-міфологічним світовідчуттям свідчить пропрагнення автора, незважаючи на обмежені сценічні можливості в передачі часо-простору, створити умови длямаксимально різноманітного відтворення конкретного простору драми й внутрішнього світу персонажів простору їхнього переживання.
Текстуальний аналіз п’єс М. Куліша дозволяє відзначити, що драматургії майстра властиве співіснування соцреалістичного ймодерного світоглядів. Соцреалістичний канон виявляється у зверненні автора до соціальної міфології, що лежить в основі сюжетної й образної структури творів. Проте авторська інтерпретація радянських міфів, яка полягає вїхній частковій деміфологізації, засвідчує новаторські пошуки вукраїнській драматургії того періоду. Соціальний міфологізм як домінанта художнього світу М.Куліша пронизує всі рівні поетики, а отже, і простір драматургічних текстів (міфологізація й сакралізація географічного простору радянської держави).

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. А. Сезон в Харькове // Советское искусство. 1932. 16 окт.
2. Аверинцев С.C. София-Логос: Словарь. 2-е изд., испр. К.: Дух і Літера, 2001. 460 с.
3. Агеєва В.П. Екзистенційні мотиви у драматургії Миколи Куліша // Наук. зап. Нац. ун-ту Києво-Могилянська академія”. 1998. Т. 4: Філологія. С.52‑59.
4. Алперс Б. Судьба лирической драмы (Патетическая соната” в Московском Камерном театре)// Советский театр. 1932. № 2. С. 14-19.
5. Андрусів С.М. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. Т.: Джура, Л.: Львів. нац. ун-т ім. І. Франка, 2000. 340 с.
6. Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. М.Зубрицької. 2-е вид., допов. Л.: Літопис, 2001. 832 с.
7. Антофійчук В. Євангельські образи в українській літературі ХХ ст.: Монографія. Чернівці: Рута, 2001. 336 с.
8. Б. Р(озенцвейг). Мина Мазайло” у франковцев // Вечерний Киев. 1929. 25 апр.
9. Б. Р(озенцвейг). Народній Малахій” в Березіле” // Вечерний Киев. 1929. 30 мая.
10. Б. С. Мина Мазайло” (Телефоном від харківського кореспондента) // Пролетарська правда. 1929. 20 квіт.
11. Багряний І. Душа Народного Малахія” (З нагоди вистави п’єси М.Куліша Українським Театром під мистецьким керівництвом В. Блавацького) // Пам’ять століть. 1998. № 5. С. 38-43.
12. Бажан М.П. В світлі Курбаса // Твори: В 4 т. К.: Дніпро, 1985. Т. 3: Спогади / Упоряд. Н.В. Бажан-Лауер. С. 271-335.
13. Барабан Л. П’єси М. Куліша за рубежем // Слово і час. 1992. № 12. С.25-28.
14. Барт Р. Мифологии / Пер. с фр., вступ. ст. и коммент. С.Н. Зенкина. М.: Изд-во им.Сабашниковых, 2000. 320 с.
15. Баталов Э.Я. В мире утопии: Пять диалогов об утопии, утопическом сознании и утопических экспериментах. М.: Политиздат, 1989. 319 с.
16. БауэрВ. Энциклопедия символов / В.Бауэр, И.Дюмотц, С.Головин;Пер.снем. Г.Гаева. М: КРОН-ПРЕСС, 2000. 504 с.
17. Бахтин М.М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки поисторической поэтике // Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. М.: Худож. лит., 1975. С. 234 407.
18. Башляр Г. Избранное: Поэтика пространства / Пер. с фр. М.: РОССПЭН, 2004. 376с.
19. Бендзар Б.П. Зв’язки української літератури з літературою НДР // Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті: У5 т. К.: Наук. думка, 1987. Т.2: Пожовтнева доба. У колі літератур соціалістичних країн / Редкол. тому: В.П. Вєдіна (відп. ред.), Г.М.Сиваченко (відп. секретар), Г.М. Сивокінь. С. 305-327.
20. Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма. Репр. воспр. изд. YMCA-PRESS 1955 г. М.: Наука, 1990. 224 с.
21. Бжеський Р. Політичні ідеї творів Миколи Куліша. Мюнхен: Крит. б-ка, 1955. 95с.
22. Бидерманн Г. Энциклопедия символов / Общ. ред. и предисл. И.Свенцицкой. М.: Республика, 1996. 335 с.
23. Бірюков М. Драматичні театри перед початком сезону // Література й мистецтво. Дод. до Вістей ВУЦВК”. 1929. 15 верес.
24. Бобинський В. [Рецензія] // Вікна. 1930. № 1. С. 88-89. Рец. на кн.: КулішМ. Мина Мазайло: Комедія. Х.: ДВУ, 1929.
25. Богданов К. Повседневность и мифология: Исследования по семиотике фольклорной действительности. СПб.: Искусство-СПБ, 2001. 438 с.
26. Боговой Н. и др. Неудавшаяся патетика (Пьеса Патетическая соната” Н.Кулиша) / Н.Боговой, Г. Васильковский, И.Ерухомович, А. Назаров, Б.Резников // Правда. 1932. 9лют.
27. Борщаговский А. На ложном пути. О театре Березіль” и Маклене Грасе” М.Кулиша // Театр и драматургия. 1933. № 9. С. 32-36.
28. Булгаков М.А. Дни Турбиных // Собр. соч.: В5т. М.: Худож. лит., 1990. Т. 3: Пьесы / Сост. А.Нинова; Ст.-послесл. А.Смелянского; Подгот. текста и коммент. В.Гудковой, И.Ерыкаловой, Е.Кухта и др. С.7‑76.
29. Быкова Л.А. Мифологемы и особенности политического дискурса Нового Времени // Вісн. Харк. ун-ту. Серія: Філологія. № 448: Міф і міфопоетика утрадиційних та сучасних формах культурно-мовної свідомості. 1999. С.313-319.
30. В. Д-р. Гастролі театру Березіль”. Народній Малахій” // Наддніпрянська правда. 1930. 12черв.
31. В. Ів(олгін). Народний Малахій // Всесвіт. 1928. № 16. С. 14-15.
32. В. М. Маски” Миколи Куліша // Український театр. 1992. № 6. С.20,32.
33. В. Тр-ко. Мина Мазайло” // Робітнича газета. 1930. 27 січ.
34. Вайтман С.Т. Гармонии таинственная власть. Об органической поэтике. М.: Сов. писатель, 1989. 368 с.
35. Вакуленко Д. Життя гарячої епохи (До 90-річчя з дня народження Миколи Куліша) // Дніпро. 1982. № 12. С. 124-128.
36. Вакуленко Д. Микола Куліш // Куліш М.Г. П’єси / Післямова Д.Вакуленко. К.: Дніпро, 1983. С. 318-329.
37. Вальо М. Народження режисера // Жовтень. 1968. № 4. С. 118-120.
38. Вдовиченко Г.В. Філософсько-культурологічні засновки осмислення феномену людського буття діячами українського відродження 20-х років ХХст. (М.Г. Хвильовий, М.Г. Куліш, О.С.Курбас): Автореф. канд. філос. наук. К., 2001. 18 с.
39. Великий тлумачний словник сучасної української мови/ Уклад. і голов. ред. В.Т.Бусел. К.; Ірпінь: ВТФ Перун”, 2004. 1440 с.
40. Виноградов В.В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. М.: Изд‑во АН СССР, 1963. 255 с.
41. Вл. М. Хоть ты и в новой коже Народній Малахій” в Березіле” // Пролетарий. 1929. 10дек.
42. Гайдабура В. Мина Мазайло” // Український театр. 1992. № 6. С.19‑20.
43. Ганошенко Ю. Відображення кризи національного міфу в українському інтелектуальному романі 20-х рр. // Слово і час. 2004. № 5. С. 25-29.
44. Гехтман І. Про п’єсу М. Куліша Мина Мазайло” (На обговорення) // Комсомолець України. 1929. 8 черв.
45. Глан. Мина Мазайло” (Березіль) // Вечернее радио. 1929. 19апр.
46. Глобенко-Оглобин М. Історія української літератури, скрипт ІЗН при УВУ, Мюнхен 1947 [Від реалізму по останні десятиліття], Лекції VІ-VІІІ // Нариси історії української літератури й критики М. Гнатишака (1941), Д.Чижевського (1941-49), М. Глобенка-Оглобина (1949), А.Ковалінського: З історії української критики / Фотопередрук з післясл. О. Горбача. Мюнхен: Druckerei E.Mauersberger, 1994. С. 1-79.
47. Глотов О.В. Російська література ХХ століття в контексті культурної свідомості (Спроба історико-функціонального аналізу): Автореф. дис д-ра філол. наук. К., 1997. 36 с.
48. Голобородько Я.Ю. Архітектонічна культура комедії М. Куліша Мина Мазайло”// Дивослово. 2002. № 4. С. 2-5.
49. Голобородько Я.Ю. Художньо-естетична цивілізація Миколи Куліша: Монографія. Херсон: Херсон. держ. пед. ін-т, 1997. 314 с.
50. Голубєва З.С. Микола Куліш // Голубєва З.С. Двадцяті роки ХХ століття. Х.: ПринтДизайн, 2001. Зошит другий: Найвидатніші письменники доби. С.56‑87.
51. Гончаров Б.П. Поэтика Маяковского: Лирический герой послеоктябрьской поэзии и пути его художественного утверждения. М.: Наука, 1983. 352 с.
52. Гординський С. Гортаючи сторінки Патетичної” (До п’ятдесятиріччя Патетичної сонати” Миколи Куліша // Сучасність. 1979. № 5. С. 51-62.
53. Гординський С. Ідеї на ешафоті. Драми Миколи Куліша // Краківські вісті. 1942. 18жовт.
54. Городской Я. Нездоровыми путями (О пьесе М. Кулиша Мина Мазайло” (Гастроли Одесской держдрамы в театре им. Скрыпника) // Красный Николаев. 1929. 30 апр.
55. Грамши А. Избранные произведения: В 3 т. М.: Изд-во иностр. лит., 1959. Т.3: Тюремные тетради / Пер. с итал. В.С. Бондарчука, Э.Я.Егермана, И.Б.Левина. 566 с.
56. ГречанюкС. Сучасник поколінь прийдешніх (Миколи Куліш) // ГречанюкС. На тлі ХХ століття: Літ.-крит. нариси. К.: Рад. письменник, 1990. С.139‑186.
57. Грибан М.В., Клюй Д.І. Роль міфологічної свідомості в формуванні тоталітаризму в СРСР // Тоталитаризм и антитоталитарные движения вБолгарии, СССР и других странах Восточной Европы (20 80-е годы ХХ века): Материалы Междунар. науч. конф.: В 2 т. Т. 1. Х., 1994. С.107‑113.
58.