ЕТИКО-ЕСТЕТИЧНИЙ ІДЕАЛ У ТВОРЧОСТІ ОЛЕКСАНДРА КОНИСЬКОГО

brief description

Київський славістичний університет

На правах рукопису
УДК 821.161.2 3 О.Кониський

Камишова Тетяна Миколаївна

ЕТИКО-ЕСТЕТИЧНИЙ ІДЕАЛ
У ТВОРЧОСТІ ОЛЕКСАНДРА КОНИСЬКОГО

10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Конончук Тетяна Іванівна,
кандидат філологічних наук, доцент

Київ 2008

ЗМІСТ
ВСТУП . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3
Розділ І. ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ ТА ДОБА ЯК ОНТОЛОГІЧНА
ПАРАДИГМА ТВОРЧОСТІ ОЛЕКСАНДРА КОНИСЬКОГО . . . . . . . . . . . . . 9
1.1. Олександр Кониський у візії української літературної критики . . . . . . . 9
1.1.1 Первісна оцінка. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9
1.1.2. Новітній канон. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15
1.2. Національно-етнічна концепція героя прози О. Кониського. . . . . . . . . . 20
1.3. Індивідуальність у протистоянні суспільної та приватної сфер буття. . . 29
1.3.1. Актуалізація індивідуальності та суспільний чинник. . . . . . . . . . . . . . 30
1.3.2. Комунікативний аспект парадигми індивідуум сільська
громада в О.Кониського. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .36
1.3.3. Самостояння індивідуальності в суспільному контексті . . . . . . . . . . 48
Розділ II. ГЕРОЙ ПРОЗИ О. КОНИСЬКОГО І МЕТАТЕКСТ
УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ КІНЦЯ ХІХ СТ.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .57
2.1. Концепція героя з народу в творчості О. Кониського. . . . . . . .. . . . . . . . . . .59
2.2. Візія образу інтелігента у творчості О. Кониського. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 64
2.3.Художня об’єктивованість системи образів у творчості О.Кониського ..91
Розділ III. ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ СТРУКТУРУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ
В ЕСТЕТИЧНІЙ ПАРАДИГМІ ПРОЗИ О. КОНИСЬКОГО. . . . . . . . . . . . . . . .117
3.1. Особливість співвідношення ідеї та ідеалу в героя прози
О. Кониського . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .118
3.2. Концепція етики людського співіснування у прозі О. Кониського . . . . .123
3.3. Особливість відображення свободи людини в прозовій
спадщині О.Кониського. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 131
ВИСНОВКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 140
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ . . .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 162

ВСТУП

Історія української літератури сьогодні щодо багатьох аспектів перебуває у процесі становлення: стосується це і загальної оцінки літературного процесу, і окремих постатей у ньому, зокрема таких, як Олександр Кониський, творчість якого нині потребує цілковито нового, не заклішованого соціальними наличками ракурсу бачення. Саме це робить актуальним наше дослідження.
Актуальність теми. Історики літератури сьогодні звертаються до оцінки творчості українських письменників у контексті вивчення етико-естетичного феномену певної доби, відповідно до цієї доби феномену творчості певного митця, з притаманною йому мистецькою особливістю в системі образів, тем, проблем.
Такий аспект вивчення потребує іще значної праці дослідників. Стосується це також дослідженння творчості Олександра Кониського, оскільки спостерігаємо відчутний брак системних, синтетичного характеру студій, що дозволили б окреслити і конкретизувати явище в досить об’єктивній його оцінці, за якої враховується «система взаємних відносин усіх шарів історичного процесу» [93, 219].
Поява нашого дослідження також інспірована необхідністю заповнення значного резерву уваги в інтерпретаційному підході до літературних творів О.Кониського, аналізу цих творів саме в означеному, етико-естетичному плані, а також не менш важливою потребою в численних випадках переосмислення цінностей у творчості митця з урахуванням філософського та морально-етичного планів сприйняття творчості письменника та його доби.
Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є реалізацією одного із завдань науково-дослідної програми кафедри теорії літератури та компаративістики Київського славістичного університету «Актуальні проблеми філологічної освіти: нове покоління підручників для вузів гуманітарного напряму». Тема дисертації схвалена Вченою радою Київського славістичного університету і Бюро Наукової ради НАН України з проблеми „Класична спадщина та сучасна художня література” (лист № 130, протокол № 2 від 11 квітня 2006 р.).
Об'єктом дослідження взято прозові твори О. Кониського, зокрема оповідання та повість «Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу».
Предметом дослідження є низка художніх явищ у прозовій спадщині О.Кониського з точки зору етико-естетичного ідеалу. Ці художні явища, за словами У. Еко, спонукають будь-якого дослідника замислитися над сутністю творів письменника «у русі у сучасній культурній ситуації» [50, 415]. Крім того, акцентовано увагу на літературному процесі другої половини ХІХ століття, зокрема, та тій ролі, яку відіграв О. Кониський у літературі цієї доби.
У дисертації студіюється вся жанрова парадигма прози О. Кониського у площині зв’язку героя прози письменника із контекстом історії української літератури другої половини ХІХ ст., а також своєрідність філософських засад особистості в естетичній парадигмі прози О.Кониського.
Мета дисертаційної роботи. Залучаючи до сфери спостереження прозову спадщину О. Кониського, дисертант ставить за мету проаналізувати особливості етико-естетичного ідеалу митця, його внесок у розбудову етико-естетичних понять літературної доби. Дослідження також має на меті розкрити внутрішньо-змістове наповнення низки явищ культури, насамперед у сфері літературної творчості; окреслити особливості формування у процесі розвитку українського письменства ідейно-естетичної позиції письменника, а також естетичної природи та художньої генези його творів.
Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
окреслити особливості формування у процесі розвитку українського письменства ідейно-естетичної позиції О. Кониського, а також естетичної природи та художньої генези його творів;
з’ясувати характер внеску митця в розбудову етико-естетичних понять літературної доби;
простежити за еволюцією художньо-естетичних явищ у прозовій спадщині письменника та з’ясувати їх значення для національно-культурного життя другої половини ХІХ ст. в Україні;
розкрити внутрішньо-змістове наповнення низки явищ культури, насамперед у сфері літературної творчості;
оцінити значення творчого внеску О. Кониського в метатекст української літератури;
з’ясувати особливість образотворення метатексту української літератури другої половини ХІХ ст., а також естетичну своєрідність функціонування художньої моделі культури і мистецтва означеної доби.
Теоретико-методологічну основу дисертації становлять теоретико-літературні, історико-літературні та філософські праці І.Франка, О.Барвінського, С.Єфремова, М.Драгоманова, М.Возняка, О.Білецького, І.Денисюка, Н.Калениченко, П.Хропка, Т.Гундорової, Л.Гаєвської, а також, для забезпечення повноти системно-естетичного дослідження, філософський концепт Т.Адорно, Аристотеля, В.Вундта, Г.-Г.Гадамера, Р.Емерсона, А.Камю, М.Мамардашвілі, Ортеги-і-Гасета, Платона, Ч.Тейлора, А.Шопенгауера та ін.
Методи дослідження. У дисертації здійснюється системний аналіз творчості О. Кониського в контексті історико-літературного розвитку другої половини ХІХ ст. З цією метою використано проблемно-хронологічний принцип викладу, що відбиває динаміку та еволюцію художніх явищ у творчості письменника.
Вивчення проблем прозової спадщини О. Кониського здійснювалося із застосуванням історико-літературного, історико-культурного, герменевтичних методів, що продиктовано необхідністю історико-генетичного вивчення творчості письменника при співвіднесені цієї творчості з динамікою розвитку літератури певної епохи.
Наукова новизна дослідження полягає як у постановці наукової проблеми, так і в дослідженні розвитку естетичних засад прозової творчості О. Кониського у системі буття історії української літератури, багатоаспектності цих засад.
Уперше здійснюється також вивчення своєрідності рис творчості цього письменника у контексті жанрово-стильової моделі, визначені конкретності мистецьких явищ у формуванні О. Кониським концепції літературного героя, з’ясування можливого впливу авторської свідомості письменника на культурно-мистецькі явища в історії української літератури другої половини ХІХ ст.
Із новіших засад, що враховують концепцію розвитку української літератури конкретної доби, вивчаються елементи художньо-естетичної програми творчості письменника, здійснюється відповідна інтерпретація широкого плану художніх явищ, наявних у творчості О. Кониського.
Уперше в дослідженні зроблена поглиблена художньо-психологічна характеристика системи образів прози митця з погляду іманентних для історії української літератури мистецьких цінностей, що формують у структурі тексту його художньо-естетичну домінанту.
Теоретичне значення роботи полягає в дослідженні чинників співвіднесення героя прози О. Кониського і метатексту української літератури кінця ХІХ ст., зокрема при формуванні у творчості письменника концепції героя з народу, візії образу інтелігента, забезпеченні художньої об’єктивності системи образів митця. Здійснено аналіз філософських засад трактування особистості в естетичній парадигмі прози О. Кониського, передусім у таких планах, як особливість співвідношення ідеї та ідеалу в героя прози митця, як концепція етики людського співіснування та особливість відображення свободи людини в прозовій спадщині О.Кониського.
Практичне значення одержаних результатів. Основні результати дослідження можуть бути використані в процесі викладання нормативних курсів історії української літератури, історії культури, спецкурсів та спецсемінарів із питань поетики творчості письменника на філологічних факультетах університетів та педуніверситетів, у написанні спеціальних досліджень (курсових, дипломних робіт), а також у підготовці посібників із історії української літератури.
Конкретний особистий внесок здобувача полягає в тому, що вперше спеціально досліджена прозова спадщина О. Кониського з точки зору етико-естетичного ідеалу. Розглянуто його засади, простежено можливі впливи авторської свідомості на культурно-мистецькі явища в історії української літератури другої половини ХІХ ст., з’ясовано концепцію літературного героя, який демонструє своєрідну художньо-естетичну програму автора, що становить етико-естетичну домінанту його прози.
Апробація і впровадження в навчально-науковий процес результатів дисертації роботи. Дисертація обговорена на засіданні кафедри теорії літератури та компаративістики Київського славістичного університету. Окремі аспекти дослідження оприлюднені у формі доповідей на 10 наукових та науково-методичних конференціях: Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Українська література: духовність і ментальність» (Кривий Ріг, 2004, 2005, 2006, 2007), ІV Міжнародній науковій конференції «Наукова та літературна спадщина Павла Чубинського у державотворчих процесах України» (Київ, 2006), «Історична ретроспектива в українській літературі: від давнини до сучасності» (Київ, 2006), Всеукраїнській науковій ювілейній конференції «Концепція нації у творчості Івана Яковича Франка» (Київ, 2006), ІV Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Українська література в контексті світової літератури» (Одеса, 2007), 1-а Міжнародна науково-практична конференція «Мова і мовний потенціал особистості в поліетнічному середовищі» (Мелітополь, 2007), Міжнародна наукова конференція «Національна культура у парадигмах семіотики, мовознавства, літературознавства, фольклористики» (Київ, 2007).
За темою дисертації опубліковано 7 статей у фахових виданнях, ліцензованих ВАК України.
Крім того, основні положення й висновки дослідження впроваджувалися в навчальному процесі Мелітопольського державного педагогічного університету, зокрема, при читанні курсу «Українська словесність», у формі розробки й читанні спецкурсу «Літературознавчі дослідження в вищому навчальному педагогічному закладі».

Структура роботи зумовлена логікою побудови дослідження відповідно до мети та основних завдань. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів (кожний із яких містить 3 підрозділи), висновків і списку використаних джерел (179 позицій). Загальний її обсяг 176 сторінок, із них 161 основного тексту.

bibliography

ВИСНОВКИ

Естетика прози О. Кониського спонукає до необхідності переосмислити попередні оцінки творчості літератора, а також, оперуючи новітньою методологією, проводити дослідження творчості митця в нових напрямах, що дозволяють враховувати наявне в прозі письменника чітке розуміння дискурсу ідей національного літературного розвитку” [176, 330].
У першому розділі дисертації „Індивідуальність та доба як онтологічна парадигма творчості Олександра Кониськогоײ здійснюється оцінка тієї художньої позиції письменника, згідно з якою митець реалізує свої завдання.
Українська літературна критика, наголошуємо, при погляді на творчість О.Кониського, подолала складний і неоднозначний шлях — від заперечення художності певної сторінки спадщини письменника (І. Франко, М. Драгоманов) до визнання за літератором пріоритетності в галузі шевченкознавчих студій. Значно обґрунтованішими є оцінки творчості митця О. Барвінським та М.Возняком, яким удалося найбільш виважено осягнути своєрідність мистецької постаті О. Кониського. Прислужиться на перспективу і та конструкція в характеристиці спадщини письменника, що її при оцінці поетичної, прозової та науково-публіцистичної спадщини письменника створить С. Єфремов.
Новітньому аспектові бачення творчості О. Кониського доведеться долати упереджене ставлення до творчості митця; це подолання співвідноситиметься із суспільною і літературознавчою ситуаціями в осяганні творчого спадку письменника етапної для розвитку історії української літератури творчої особистості.
Особливо значні кроки на шляху об’єктивованої оцінки творчої спадщини та світогляду літератора буде здійснено українською літературною критикою в 80—90-і роки ХХ ст., коли вдасться зреалізувати спробу збагнути причини появи тези про суперечливість поглядів письменника (М. Сметанська), причини появи наличок на О. Кониському як ліберально-буржуазному письменникові (М. Комишанченко), коли буде визнано неправочинність відсутності розмежувань при оцінці мистецької спадщини літератора та його діяльності як політика (Л. Ожоган), визнано за неправомірне навішування літераторові політичних ярликів (Н.Скоробагатько), коли буде визнано роль літературної творчості О.Кониського в розбудові української національної ідеї.
Оцінки творчості О. Кониського, як переконують нас здійснені спостереження, завжди сполучувані зі станом державності в українській історії, вони дивовижно узалежнені від цього стану і зі здобуттям Україною статусу державності, суверенності, поляризуються до попередніх, що дозволяє визнати слушними міркування О. Мисюри про наявність можливості об’єктивованого, незалежного від суспільної кон’юнктури, бачення творчості О. Кониського як свідчення якісно іншого, притаманного для наших днів, підходу до вивчення творчості митця.
Невід’ємним чинником естетичного мислення О. Кониського постають національне буття і національна ідея, що формують ментальність українця. Вони, як показує митець, цілком узалежнені від соцільно-історичного ґрунту, від таких чинників, як підвладність панській волі людини із простолюду, фальшоване розуміння соціально-історичного буття народу українською інтелігенцією, а також наявність поліційно-жандармського терору, спрямованого проти народу.
Полемізуючи з думкою, що лише проблеми суспільно-історичного плану формують основні якості характеристики героя прози О. Кониського, обґрунтовуємо тезу про здатність до характеротворення і рис національно-етнічного параметрів буття у творчості письменника, який художньо осмислює проблему екзистенціальної методології української інтелігенції, що нехтує духовністю простолюду за наявності змістовно чужих йому чинників буття (оповідання „Сила Гарбуз”), а також являє національно-етнічний стан особистості, що співвіднесений із брутальністю суспільної моделі при вирішенні проблем національного плану (повість „Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу”).
Наразі, коли для героя прози О. Кониського стоїть проблема визначення суспільних та національно-етичних пріоритетів, — соціальне, при співвіднесенні з національним, визначається як пріоритетне.
Найбільш виразно свої національно-етичні та суспільні тези літератор у художній формі моделює в етюді „Антін Калина”, де герой пропонує ієрархізовану модель національного буття, ґрунтовану на освіті, волі та економічній базі життя народу.
Водночас письменник не приховує, що українська інтелігенція, достосовуючи українську засадничу ідею для поліпшення народного життя, простує навпомацки, підпорядковуючи свою діяльність або певним ілюзіям, які наявні, скажімо, в Антона Калини, або спираючись суто на реальність, як це робить Опанас. В одному випадку, наголошує письменник, втрачається реальний ґрунт для такої діяльності, в іншому — перспектива соціального та національного буття українського народу.
Змалювання письменником практичної діяльності імперського уряду постає, в суті, обвинувачувальним актом політики царської Росії на теренах України. Основоположною для такої „діяльності” письменник вважає підміну понять, що засвідчує хибність такої політичної діяльності ідеології, як і відсутність у ній історичного ресурсу.
Чинники, що ґрунтуються на національних підвалинах життя, невід’ємні, наголошує письменник, від політичного розвитку народу, прогресу в цьому розвиткові. Наявному в середовищі української інтелігенції лібералізму О.Кониський протиставляє програму, ґрунтовану на засадах розвитку національної освіти, культури й економіки. Ця програма для митців, співвіднесених творчістю в часі з О. Кониським, є явищем винятковим і таким, що розбудовує концепцію кирило-мефодіївців в організації українського культурного і суспільного життя.
Розглядаючи індивідуальність у протистоянні суспільної та приватної сфер буття в письменника, переконуємося, що О. Кониський моделює індивідуальні відмінності моральних цінностей особистості в таких найважливіших параметрах, як актуалізація індивідуальності в контексті суспільства, як характер вибудови взаємин особистостей з локальною суспільною громадою села, як самостояння індивідуальності в суспільному контексті.
Творчий розвиток і взаємодія особистості в контексті суспільства або її актуалізація формуються, на думку письменника, із універсальних якостей та суто національних їх докомпонентів. Така особистість є важливою і цінною для О. Кониського не лише внаслідок своєї самоцінності, а й унаслідок сприйняття іншого як неповторної особистості.
На думку письменника, актуалізації особистості в зображеному ним суспільстві вадить втручання суспільного чинника: підпорядкування цьому чинникові (оповідання „Марта Перепічка”) веде до пригнічення особистісного начала. Митець (оповідання „Антін Калина”) репрезентує різноспрямованість до творчого розвитку в особистості й у зображеному ним суспільстві.
Онтологічна парадигма і духовна програма актуалізованої особистості не вступають у взаємодію (оповідання О. Кониського „Хвора душа”) внаслідок неспіввіднесеності їх із суспільною спрямованістю. Смисловий стрижень буття особистості виявляється не лише відмінним від суспільної налаштованості, але й навіть орієнтація у формулі „Я — Ти” стає розбалансованою внаслідок впливу суспільних чинників. Вибір особистістю засобів і можливостей для реалізації власного екзистенційного світу коригується суспільним чинником; це визначає чинник актуалізації особистості в суспільному бутті як явище не стільки досягнене, скільки бажане.
Комунікативний аспект парадигми індивідуума — сільська громада в О.Кониського є одним із наступних після сім’ї, родини і становить той комунікативний простір особистості, поза яким неможлива реалізація людського життя. Цей тісний зв’язок, показує письменник, ще, проте, не забезпечує успішної взаємодії наявних двох ланок — особистості й громади. Митець (твір „Панська воля”) показує, що громада, в разі конфлікту особистості з вищою становою ієрархією села, полишає таку особистість сам на сам із випробуваннями, оскільки така особистість — за відсутності освітнього цензу, володіння майновим цензом не має змоги забезпечити свою правоту в правовому плані. Опір героя твору правовій сваволі пана за відсутності інституцій, що гарантували б захист, — зокрема такою інституцією і могла б бути сільська громада, — стає, отже, провокативними чинником для численних втрат Грицька і загибелі його родини.
Недієздатність сільської громади при забезпеченні норм існування людини стає тим важливішою, коли особистість (етюд „Хоча б була постаті дожала”) загнана в жорстокі рамки соціальної необхідності слідування за умовами життя. Млявість у вчинках старости сільської громади, як і громади загалом, не сприяє відновленню діалогу героїні твору Наталки з сільським загалом діалогу, необхідного для тривання її життя. Прикметно, наголошує письменник, що необхідність такого діалоу розуміє особистість, а не громада села. Причина цього нерозуміння, на думку митця, криється у відмінності векторів буття особистості й громади: Наталка тужить і гине внаслідок нереалізованості свого духовного діалогу з життям, а громада зважає лише на діяльнісний аспект буття героїні, сприймаючи її загибель тільки як незавершення трудової діяльності людини. Показовим є й те, що у скрутну для себе годину Наталка шукає порозуміння не з людьми села, не вони стануть її підтримкою в цю годину, а тварина.
Основоположні розбіжності між особистістю та громадою, вважає письменник, перебувають у площині ціннісних домінант. Поляризація орієнтирів на основі таких розбіжностей значно утруднює або й унеможливлює пошук оптимальних засобів до зняття антагоністичних суперечностей між громадою та особистістю, вироблення та, основне, вдосконалення наявних форм діалогу, без чого нездатна реалізуватися інституційна практика всього суспільства.
Митець вказує на необхідність пошуку співпорозуміння, а також на необхідність реалізації згоди між особистістю та громадою в життя, оскільки „диссенсус” провокує загрозливий рівень у бутті громади та індивідуальності.
Розглядаючи в художній площині поведінку громади за критичного становища індивідуума, О. Кониський визначає науку проблемних у цьому разі факторів, а саме: сприйняття конфліктної ситуації в деформованому дискурсі, пошук консенсусу індивідуума з громадою на основі переважання престижу одного з членів громади, проблемна недостатність послідовності вчинків громади у ставленні до однієї зі сторін конфлікту.
Демократично-правовий статус життя сільської громади, переконаний письменник, утримується на моральних підвалинах та засадах традицій; будь-які наміри індивідуума порушити ці традиції (оповідання „Баба Явдоха”) ведуть до зростання конфліктного потенціалу в середовищі громади. Ступінь інтегрованості особистості в життя громади зумовлюється, вважає О.Кониський, урахуванням моральних приписів консенсусу, якого можна досягнути на засадах моралі громади.
Прийнятну для співжиття громади цілісність можна забезпечити, вважає О. Кониський, на основі суспільного договору громади, акцентові на ролі традицій у її житті, а також за умови посилення чинника психологізації суспільної (на рівні життя громади) згоди; найтривкішим із усіх можливих консенсусів у громаді О.Кониський вважає моральний консенсус, якого сільська громада здатна досягти або шляхом розуму, раціо, або шляхом викриття непродуктивних чинників у житті громади.
Важливим показником сутності індивідуума є, за О. Кониським, здатність особистості до самостояння в суспільному контексті. У художньому плані письменник тут являє такі моделі: індивідуальність, цілковито підпорядковану суспільству (оповідання „Сікутор”), неможливість укладання суспільної угоди з індивідуальністю („Панська воля”), контроверсійність співіснування індивідууму та суспільного контексту (повість „Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу”).
Прагнення індивідуальності до підпорядкування суспільству веде до деперсоналізації особистості, деконструювання людини; втрата індивідуальнісного, особистісного рівня здатна визначати лише крах основоположних засад людини. Соціум, вважає письменник, повинен дбати про паритетні взаємини між ним та індивідуумом. Саме „золота середина” в цих взаєминах, на думку митця, здатна забезпечити оптимальний рівень співбуття соціуму та особистості.
Соціум, що не володіє тенденцією до обмеження своїх функцій, у наслідку сягає гіперболізації таких функцій, що (оповідання „Панська воля”) усувають функції особистості. Питання про обмеження суспільних функцій на рівні, що вадить пріоритету особистості, розглядає письменник й у повісті „Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу”.
Творчість О. Кониського являє, отже, нове для кінця ХІХ ст. бачення особистості, перед якою суспільство визначає дедалі складніші вимоги.
Другий розділ нашого дослідження — «Герой прози О. Кониського і метатекст української літератури кінця ХІХ ст.» — присвячено з’ясуванню основного набутку літератури доби в галузі творення нового, відмінного від попередньої епохи, типу героя цієї літератури, із урахуванням суспільних (заборона українського слова, визвольна боротьба тощо), філософських (наявність категоріальних складників у художньому мисленні літераторів), а також суто історичних обставин доби (народницький рух, поширення різноманітних ідей відповідно до наявних політичних учень тощо), здатних найбільш виразно формувати галерею героїв літератури доби.
Небувалий до цього в літературі діапазон детермінованих особливостями доби літературних типів зумовлений історико-соціальною домінантою, а також небувало широким обсягом тематики і проблематики літератури означеного періоду (70—90-х рр. ХІХ ст.).
Заявлені літературні герої О. Кониського несуть на собі безсумнівні ознаки типовості, типу, й показниками цих ознак виступають співвіднесеність ролі та функціональних чинників персонажів у соціальному, національному, культурному — на загал цілісному суспільному середовищі. Найбільша перейнятість, шана і любов письменників до народу увиразнюється в літераторів болем і критикою у погляді на окремі з’яви життя, пов’язані з капіталізацією українського села та формуванням класу інтелігенції.
У зображенні аспекту героя, співвіднесеного з 2.1. «Концепцією героя з народу в творчості О. Кониського», наявний основоположний підхід: зображення типу людини суспільної, сутність якої випробовується, навіть шляхом заперечення екзистенційного чинника людського буття, посередництвом політики — соціальних теренів. Мета такого героя визначає необхідність набуття ним відповідного життєвого та інтелектуального статусу: він має перейти нелегку школу життя («Микола Джеря», «Хмари» І.Нечуя-Левицького, «Основи суспільності» І. Франка, «Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу» О.Кониського тощо), вступаючи в непросту і тривалу полеміку з соціально-економічним та ідеологічно-культурним аспектами сучасного йому існування.
Концепція зображення героя-бунтаря у творах О. Кониського «Панська воля», «Дмитро Книш», «Хвора душа» співвідноситься з образом демократичного, суспільно свідомого і радикально налаштованого героя в інших українських письменників доби; скажімо, такий образ у І. Нечуя-Левицького дозволяє митцеві знаходити в народі реальні сили для оздоровлення суспільства, ґрунтовно аналізувати те, що породжує негативні сторони його життя.
О. Кониський художньо вмотивовано знімає вину з окремих вчинків своїх героїв, перекладаючи її на справжнього винуватця: хворобу суспільних реалій життя тогочасної імперії; митець, як І. Нечуй-Левицький та І. Франко, у художній площині здійснює пошук причин деморалізації, певних відступів від норм у психологічних параметрах особистості. Водночас тут О. Кониський іде, на нашу думку, далі своїх сучасників-митців, виявляючи в поведінці героя не лише акт суспільного протесту, бунту проти певних явищ соціального характеру існування людини, але і як момент деформування національної форми характеру під впливом суспільних реалій. Зауважимо й іще одне, чого не включають у свою систему бачення творчості цього письменника попередні дослідники, а саме: концепцію свободи, що виявляє в героєві порив до підпорядкування істині — як порив до вияву власної волі, спрямованої до осягнення свободи. Бачимо в О. Кониського, як соціопсихічні чинники селянського побуту мобілізують у героєві його волю, а з нею — поривання до уявлюваної ними свободи, яка виключає його із рамок ганебної для нього залежності та дозволяє, що є також актом свободи, себе розглядати як цілісність, поведінка якої конституює особистість.
Письменник, переконуємося (що притаманне й Марку Вовчку, І.Нечую-Левицькому, І. Франкові та ін.), бачить свого героя шукачем суспільної правди, істини, але такий герой, володіючи наукою загальноцивілізаційних якостей, вирізняється із національного середовища саме тим, що опанував власною волею — як засобом для неординарного поступу до свободи.
Споріднює мистецький пошук О. Кониського та письменників, які творили у 70—90-х рр. ХІХ ст., те, що в цих митців ми не знаходимо ідилічних образів селян та людей інших станів, як і, на загал, не бачимо ідилічних картин тогочасного життя.
Підрозділ другий цього розділу дозволяє побачити, як формує О.Кониський образ інтелігента у своїй творчості. В українській літературі спостерігаємо такі образи лише в таких попередників письменника, як Марко Вовчок та І. Нечуй-Левицький. Пізніше такі образи з’являються у Панаса Мирного та І. Франка. Найбільш чітко такий образ, що цілковито сповнений усвідомлення своєї місії саме як інтелігента, О. Кониський вибудовує, на нашу думку, в повісті «Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу», де сам герой маніфестує і силкується упровадити в життя програму інтелігента в контексті відповідної доби, чим письменник, переконуємося, іде далі Марка Вовчка та І.Нечуя-Левицького.
Виявляючи, як нові форми буття спонукають людину до життєвої активності, О. Кониський ставить перед цією людиною низку проблем, що на них вона повинна відповісти своїм життям. Від героя, що прагне розваг («Причепа» І.Нечуя-Левицького), що відступив від патріархальних засад життя («Люборацькі» А. Свидницького), герой О. Кониського еволюціонує в намірах перекинути міст між безоднею, наявною між селянином і паном. Як і в Г.Квітки-Основ’яненка, у Т.Шевченка, в Марка Вовчка, у І.Нечуя-Левицького, в О. Кониського ідеалом є трудівник, що свідомо встає проти насилля над свободою особистості, людина національносвідома та духовно споріднена з народом, така, що утвердилася на засадах народної етики.
Водночас Юрій Горовенко у О. Кониського іде далі героя «Хмар» І.Нечуя-Левицького, не лише з демократичних засад, співвідносячи із естетичною гранню буття народу та усвідомлюючи необхідність освіти для селянства, але й дбаючи про народні духовні потреби і визначаючи свою працю на цьому терені за головне покликання цілого свого життя. Якщо І.Нечуй-Левицький являє читачеві героя, що самоусувається від цієї праці, то О. Кониський послідовно відстежує, як суспільні обставини, наявна суспільна система розтрощує спершу поривання, а згодом і саму інтелігентну особистість. Герой твору І. Франка «Перехресні стежки» намагатиметься сягнути далі Юрія Горовенка, вважаючи, що просвіта народу є основою для розбудження політичної свідомості народу з метою подальшого залучення народу до праці на суспільних теренах життя. Саме це не дозволяє нам згоджуватися з тезами тих дослідників, що закидають, скажімо, І. Нечуєві-Левицькому та О. Кониському в пасивності їхніх героїв, у «фразерстві», а також у відсутності дбання про співвіднесеність слова і діла.
Життєва достовірність і типовість зображених, зокрема О. Кониським, людей та характерів не залишає жодних ілюзій щодо фальшивості репрезентованого суспільства. У цьому виявляється активність письменника у ставленні до дійсності.
На нашу думку, саме над моделюванням образу інтелігента, що представляв би пошук особистості у певному напрямі, характерному для доби, реалізувався пошук письменників другої половини ХІХ ст. і зокрема О.Кониського, в репрезентації оптимальної формули людини — певного ідеалу, образ якого українські митці помежів’я віків творять хоч і в індивідуальний спосіб, а, проте, одностайно приходять до усвідомлення діалектики, наявної у взаєминах ідеалу та дійсності. Скажімо, Марко Вовчок своєю «Інституткою» заперечує існування ідеалу в сфері освіченої частини суспільства на підставі недосяжності такого ідеалу, І. Нечуй-Левицький складність і суперечливість взаємин свого героя Павла Радюка з дійсністю вирішує засобом відриву ідеалу від дійсності та перенесення його в іншу сферу буття, О. Кониський показує взаємини дійсності з ідеалом як намагання цієї дійсності, реалій буття приземлити героя, наблизити до повсякденних життєвих інтересів, тим духовно знищивши його.
Цей письменницький пошук об’єднує прагнення через образ інтелігента явити певний комплекс чеснот індивідуума, що сприяють його волевиявленню в системі суспільного буття. Належить відзначити й інше: герої письменників 70—90 рр. ХІХ ст., являючи тип інтелігенції — із відповідним соціальному ладові психологічним складом, — постають і показниками соціально-історичної обумовленості такого типу.
О. Кониський, переконуємося, не зупиняється на творенні такого типу інтелігента, який прагне займатися лише питомо властивою йому справою: забезпечувати знанням і освітою народ; увагу митця привертає те, як саме здійснює інтелігенція свою роботу в тих сферах буття, що виходять за межі суто освітньої праці, й упритул наближається до реалій життя народу. Як засвідчує письменник, інтелігенція приречена, коли вона вдається до просвітництва в простолюді, оскільки таке просвітництво сприймається суспільними інститутами як політичне втручання в розпорядок суспільного життя, з покаранням за таке втручання як за політично неблагонадійне.
Свідомість інтелігенції, як показує це О. Кониський темою про «громаду українців» у Ломакові (такі само, хоч і не номіновані «громади» наявні також у «Хмарах» І. Нечуя-Левицького та в «Основах суспільності» І.Франка), неодмінно національно маркована. Письменник слушно зауважує різнокомпонентність рівнів такої свідомості.
Вибудовуючи, зокрема, образ Юрія Горовенка, О. Кониський, на нашу думку, не ідеалізує свого героя, лиш прагне сягнути певної мети, оперуючи тими засобами, що наявні в цьому суспільстві. Водночас висока моральність героя, на думку письменника, породжує неминучий розрив між героєм повісті та його оточенням.
Розчарування Юрія Горовенка деморалізацією в людях і в суспільстві засвідчує, на нашу думку, інтегрованість героя у сферу ідеалу, адже зрослий розвиток особистості веде за собою розвиток її системи цінностей. Переконуємося, що ставлення Юрія Горовенка до цінностей життя упевнює, що це особистість із цілковито сформованою ментальністю (саме така постать інтелігента найбільше цікавить І. Франка), а також із цілковито сформованою ідеєю сенсу життя.
Зазначене вище дозволяє вказати на суттєву відмінність між, зокрема, героєм творів І. Нечуя-Левицького та героєм повісті «Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу» О. Кониського: якщо І. Нечуй-Левицький зображує переважно горизонтальне бачення життя, то увагу О. Кониського привертає глибинне в цьому житті, отже, можемо говорити про вертикальний зріз такого життя. Якщо герой І. Нечуя-Левицького, через сновидіння, вдається до своєрідної втечі від дійсності, то герой О. Кониського у жодному разі не сходить із реалістичної, прагматичної позиції у баченні життя.
Водночас мистецькі позиції І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного та О.Кониського об’єднує створення нових оригінальних типів, оригінальних характерів, якими збагачується українська література другої половини ХІХ ст. Складна вибудова образу героя, звичайно, вимагала від митців нової форми оповіді; посутнім є й те, що характери героїв митці зазвичай розкривають через дію, яка здатна виявити духовну сутність персонажа, його психологічну характеристику.
Поряд із цим твори І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, О.Кониського та інших майстрів української прози другої половини ХІХ ст., присвячені зображенню інтелігенції, вбирають у себе етнографічно-побутові та родинно-побутові чинники життя в Україні — тобто ті складові елементи прози, що започатковані ще Г. Квіткою-Основ’яненком.
У І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, А. Свидницького, О.Кониського, коли мова іде про центральні персонажі їхньої творчості, увага концентрується на опозиційній до середовища непересічній особистості. При цьому головним прийомом психологічного аналізу О. Кониський, скажімо, обирає моделювання зовнішніх ознак поведінки образу в процесі всієї динаміки його розвитку, що дозволяє митцеві явити зразок типового характеру для відповідної історико-суспільної доби.
Саме історико-суспільний чинник здійснює більший, значніший вплив на портретування героя у О. Кониського, аніж національні ознаки у вдачі героя. Цей аспект дозволяє вбачати хибність у позиції дослідників, які закріплювали за письменником національно-буржуазні налички.
Водночас історико-суспільний чинник у творчості письменника стає основою в його прозі для розбудови національної ідентичності української літератури; ця позиція є, переконуємося, унормованою для доробку всіх українських письменників ХІХ ст. — тобто, позицією митців, які засобами літератури здійснювали на цьому історичному етапі національно-культурного розвитку державотворчі інтенції.
О. Кониський, переконуємося, цілком володіє тим художнім ресурсом, що дозволяє йому як прозаїку, оцінювати такі, на перший погляд, різнопланові явища, як людина і суспільство у одномасштабному вимірі. Прикметним у творчості письменника є, на нашу думку, те, що О. Кониський як компенсаторний чинник для особистості, чия духовність узурпована державою, задля відстоювання власної свободи обирає відстоювання свободи національної. Цей чинник, гадаємо, здатен підтвердити історичну «вписуваність» героя О. Кониського в історичний контекст зображеної письменником епохи, а також психологічну відповідність цього героя українським реаліям ХІХ ст. Герой творчості письменника, зазнаючи на собі характерні якості буття певної суспільно-історичної епохи, стає (як-от Юрій Горовенко) презентантом цієї епохи.
Проте у письменника, як переконує повість «Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу», відсутні ілюзії щодо порозуміння найбільш прогресивної для своєї доби особистості з оточенням; водночас прагнення такої особистості принести найбільше користі для загального добра поєднуються в ній з неубезпеченістю у суспільно-правовому плані. Така ситуація продукувала в середовищі української інтелігенції два протилежні типи: конформіста і радикально налаштованого борця.
На відміну від своїх попередників письменників, зокрема І. Нечуя-Левицького, О. Кониський робить наголос на образах інтелігентів, не тих які переважно зденаціоналізувалися, а які наділені історичною пам’яттю та національною свідомістю.
Письменникові боляче, що саме ці, кращі, найбільш потрібні суспільству люди, виявляються на суспільних маргінесах, втрачаючи (а з цим відбуваються і суспільні втрати цього ж порядку) значний інтелектуальний та діяльнісний ресурс.
Показуючи, як і Панас Мирний, поділ інтелігенції на антагоністичні групи, О. Кониський виявляє причини втрати суспільством засад національної єдності, а також з’ясовує причину деформації ідеї національної єдності, реалізації якої гостро потребував суспільно-історичний контекст ХІХ ст. Проза письменника точно реагує на внесення коректив у функціональність героя як носія такої ідеї. Цей аспект буде належно розвинуто, вважаємо, у прозовій спадщині І. Франка.
«Невписуваність» героя О. Кониського, як і героя творів українських письменників ХІХ ст., в історико-культурну парадигму сучасного їм буття, дозволяє говорити про наявний розрив між ними та конкретними реаліями історико-культурного процесу, що є прямим наслідком несуголосності української ідеї з характером суспільного життя ХІХ ст. та випереджальності реалізаторів такої ідеї щодо контексту буття.
Художня об’єктивованість системи образів у творчості О. Кониського, виступаючи однією з головних заслуг зображення світу, дозволяє говорити про утвердження в його творчому баченні традицій спадщини таких визначних українських прозаїків, як Г. Квітка-Основ’яненко, Марко Вовчок, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний та ін. Бачити недоліки окремої особистості — це, на думку письменника, означає усвідомлювати причини, що породили ці недоліки.
Однією з найбільших і суспільних, і особистісних проблем О.Кониський вважає брак письменності в народу, спричинений свідомим гальмуванням царатом освітньої справи в Україні. Культурно-просвітницька діяльність серед народу, на думку письменника, здатна стати основою суспільних реформ, що принесли б із собою свободу людини. Відсутність таких реформ у селі в 70—90-і рр. ХІХ ст. стає головною причиною не лише станового розшарування села, але й причиною появи елементів деморалізації сільської громади, що визначає, на думку митця неабияку загрозу для морального існування людини в певному суспільному середовищі. О.Кониський акцентує на тому, що саме суспільство породжує таку небезпеку.
Іншою важливою вадою зображеного в прозі О. Кониського суспільно-історичного етапу життя українського народу є втрата або брак орієнтирів, прикладів для морально-правової оцінки певного звичаєво сформованого середовища, надто — коли і сан священика не мобілізує в такому середовищі до життя згідно з християнськими нормами. Водночас клас селянства, на думку письменника, не володіє, окрім моральних, іншими важелями, що дозволили б йому підпорядковувати своїй життєвій позиції інші стани суспільства, — тим часом, як проблема суспільних орієнтирів є однією із найбільш важливих у житті кожного народу. Тим тяжчим, наголошує своїм твором «Доля одного письменника» О. Кониський, є становище народу тоді, коли ті, хто здатний стати для народу орієнтиром, гине внаслідок своєї цілковитої неспіввідносності з обставинами буття, в які їх заганяє суспільство.
Актуальною сьогоднішньому сприйняттю проблеми вважаємо й ту позицію письменника, згідно з якою релігійна мораль не лише відома народові за нею він живе. Натомість етика християнства далеко не завжди сповідується тими, хто суспільством призначений дбати про її дотримання. Водночас мудрість будь-якої громади, на думку письменника, полягає в тому, щоб осягати добро, насаджуючи своїми вчинками не зло, а добро, оскільки лише добро, а не зло здатне творити людину (оповідання «Стельмахи», «Баба Явдоха»).
Письменник (оповідання «Баба Явдоха») вказує і на той шлях, яким громада здатна радикально й безболісно вирішувати питання у складних взаєминах членів громади. Цей шлях — наявність своєрідної «третьої сторони», арбітра — є справою радше бажаною, аніж традиційною для повсякденного життя.
Митцеві, на нашу думку, слід створити своєрідний орієнтир, взірець, що знімав би проблеми за необхідності порозуміння особистості з сільською громадою — в цьому, переконані ми, не лише художній, але й повчальний заряд творчості письменника.
Третій розділ дисертації «Філософські засади структурування особистості в естетичній парадигмі прози О. Кониського» присвячено спостереженню над особливістю мистецького бачення людини в добу, коли на особистість потужно впливають різновекторні, алгоритмічного (що враховують зміст діяльності особистості, її ідеали, переконання, певну соціальну належність тощо) характеру чинники.
В естетиці прози О. Кониського зауважуємо розуміння героя як особистості, для котрої ідея та принципи є стрижнем, довкола якого вони свідомо формують своє буття; і селянин, що перебуває в найтяжчій формі поневолення, і представник інтелігенції — усі вони в письменника належать до самоорганізованих систем відповідно до певної ідеї.
Творчості письменника притаманні певні особливості співвіднесення ідеї та ідеалу в героя. Час, у якому перебуває герой письменника, завжди історичний, він несе на собі виразні ознаки соціального чинника, що не заперечує важливості ідеалу, який володіє особистістю відповідно до ідеї, якій вона підпорядковує свої вчинки. Так будують свої взаємини з оточенням герої оповідань письменника «Панська воля», «Дмитро Книш», «Наймичка» тощо.
О. Кониський являє (оповідання «Дмитро Книш») і зразок того, як, перейнята ідеєю справедливості людина підпорядковується їй настільки, що піддає нещадному переглядові дійсність, тобто намагається реалізувати певну ідею своїми вчинками. Митцеві важливо збагнути суть історичних явищ у їх причиново-наслідковому зв’язку в певній системі, їх вплив на особистість, а в результаті — кризові ситуації в людському житті та неминучий відрух особистості на них — створення позитивного ідеалу: як заперечення недостойних людини явищ дійсності, як пошук особистістю свободи, де здобувається сенс життя.
Наявність ідеалу, показує О. Кониський, не є запорукою людського щастя, оскільки, як переконує в цьому оповідання «Наймичка», є неподоланні перешкоди в системі узгодженості окремого людського існування та в способі, в характері суспільного життя — надто, коли суспільна модель жорстко, тиранічно прагне підпорядкувати собі особистість соціальним типом буття.
Письменник водночас показує (оповідання «Суддя Гарбуз»), як, чому і коли ідеї, що опановують особистістю, здатні еволюціонувати або й деформуватися, перетворюючись на протилежне первісній формулі. Відстань між проголошеною ідеєю