Поезія О.Ольжича: суб’єктна сфера, засоби вираження

brief description

Таврійський національний університет ім. В.І.Вернадського

На правах рукопису

Шацький Ігор Валентинович

УДК 821.161.2-1.09

Поезія О.Ольжича: суб’єктна сфера, засоби вираження

Спеціальність 10.01.01 українська література

Дисертація

на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Вишняк Михайло Якович,
кандидат філологічних наук, доцент

Сімферополь 2007

Зміст
Вступ.................................................................................................3
Розділ I. Суб’єктна сфера поезії та ліричний герой.....................8
Розділ II. Від ранньої імпресіоністичності до зрілої
епічності художнього світобачення35
Розділ III. Суб’єктна сфера ліро-епічних поем:
особливості моделювання..106
Розділ IV. Суб’єктна організація збірки Підзамчя”: еволюція
характеру, форм вираження...132
Висновки........................................................................................153
Список використаних джерел..................................................... 164

Вступ
Актуальність дослідження. Художній доробок Олега Ольжича охоплює поезію, а також ранню прозу й публіцистику. За всієї тематичної та жанрової розмаїтості, ідейно-естетичним осердям суб’єктної сфери його поезії є ліричний герой, дуже близький до образу власне автора. Хоч інтерес літературознавців до творчості митця протягом останніх десятиліть посилився, проте системного ґрунтовного дослідження її з погляду засобів вираження ще не здійснено.
Ліричний герой одне з найбільш містких понять у системі суб’єктної організації лірики. Від психологічної глибини й переконливості його вираження здебільшого залежать загальна настроєвість, художнє спрямування, цілість твору. В теоретичній поетиці проблема ліричного героя має різні трактування і не до кінця з’ясована (автор і ліричний герой, ліричний характер, засоби їх презентації, місце в структурі тексту тощо).
Особливої ваги набувають ці питання при розгляді творчості поетів Празької школи. Характер ліричного героя у них яскраво виражений, чітко підпорядковує собі всі інші аспекти художньої образності.
Помітною постаттю серед українських пражан був Олег Ольжич (Олег Олександрович Кандиба, 1907-1944). Історія досліджень творчої спадщини митця починається з розвідок еміграційних літературознавців 30-х 40-х років XX ст. Їх розвідки в основному були спрямовані на висвітлення постаті Ольжича-поета в українській літературі, зокрема тематичних аспектів, класифікації проблематики, основних мотивів лірики (М.Неврлий, В.Державин, І.Качуровський). Вивчення доробку О.Ольжича* на вітчизняному ґрунті починається з 90-х років XX ст., що було зумовлено поверненням постаті поета в загальноукраїнський літературний процес. Діапазон дослідницького інтересу доволі широкий і характеризується ________
* У тих випадках, коли подаємо псевдонім через ініціал, спираємося на авторський варіант його написання.
переходом від описових та ознайомчих праць до вивчення тексту на основі його внутрішніх особливостей (Л.Череватенко, М.Ільницький, Ю.Ковалів, М.Крупач, Б.Червак, Т.Салига, П.Іванишин, Н.Заверталюк). Останніми роками помітним є активне звернення до релігійно-філософських аспектів творчості О.Ольжича, її стилістики (О.Таран), емоційної темпоритміки (Л.Чернявська), особливостей мовотворчості поета (С.Єрмоленко). Проте дослідженню мистецької спадщини О.Ольжича з погляду її суб’єктної сфери, засобів вираження авторської свідомості, насамперед характеру ліричного героя як ідейно-естетичної формозмістової цілості приділено недостатньо уваги, що й зумовило мету і завдання роботи.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане в річищі загальної наукової теми кафедри теорії та історії української літератури Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадського Становлення, трансформація, модифікація родів і жанрів в українській літературі”.
Мета роботи визначається необхідністю дослідити суб’єктну сферу поезії Олега Ольжича, еволюцію засобів її вираження від перших віршів і до останньої збірки Підзамчя”, простежити провідні тенденції та закономірності поступу поетичної майстерності митця. Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
окреслити поняттєво-термінологічний апарат дослідження;
розглянувши суб’єктну сферу лірики О.Ольжича, з’ясувати місце в ній ліричного героя, обґрунтувати доцільність застосування цього поняття в аналізі сучасних літературних явищ;
виявити закономірності розбудови поетичного світу, еволюцію ліричного героя поезії О.Ольжича з погляду психології характеру;
проаналізувати засоби і форми вираження суб’єктної сфери;
осмислити соціокультурні та художньо-естетичні засади творчості поета як джерела формозмістового новотворення, пошуків у сфері художнього синтезу.
Об’єктом дослідження є поезія О.Ольжича, зокрема збірки Рінь” (1935), Вежі” (1940), Підзамчя” (1946), вірші поза збірками. Як допоміжний матеріал досліджуються також його культурологічні розвідки, публіцистичні твори, праці з освіти та виховання.
Предметом дослідження є суб’єктна сфера поезії Олега Ольжича, засоби та способи її вираження на різних рівнях художньої структури.
Методологічна основа дослідження. У дисертації поєднано історико-генетичний, біографічний, порівняльний, герменевтичний, наратологічний, психоаналітичний та власне філологічний методи вивчення явищ художньої літератури. Частково застосовуються елементи структуралізму (при з’ясуванні структури тексту, частотності вживання назв кольорів), деконструктивізму (при аналізі художніх творів як записів” живої мови).
Наукова новизна роботи: комплексно осмислено поетичну спадщину О.Ольжича з погляду її суб’єктної організації, засобів вираження авторської свідомості-чуттєвості. Обґрунтовано твердження про неперехідну вагомість категорії ліричного героя, його характеру як духовно-психологічного креативного центру суб’єктної сфери, уперше детально висвітлено засоби творення художньої цілості на поетологічному рівні.
Праця є внеском і в дослідження під обраним кутом зору художнього доробку українського письменства 30-40-х років XX ст.
Теоретичне значення одержаних результатів. Робота певною мірою опонує поширеним нині поглядам, відповідно до яких маркерами сучасної культури виступають тотальна невизначеність і релятивність, а особистість не є цілісним та внутрішньо стабільним суб’єктом, зі стійкою природою (Ю.Крістева, Ж.Лакан, М.Фуко). Дослідження доводить, що внутрішнім інтегруючим і гармонізуючим джерелом цілісності творчої особистості є її цілеспрямована самоідентифікація, зокрема у поезії, де ліричний герой у психодинаміці еволюції його характеру великою мірою творить образ автора і ніби зміцнює власне автора в його реальних діях („естетика чину”). Досліджено художні складники формування психотипу (характеру) ліричного героя як духотворчого осердя художньої цілості.
Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані при написанні підручників з історії української літератури 30-40-х років XX ст., з теорії літератури, у лекціях та семінарських заняттях, при підготовці індивідуальних навчальних планів студентів відповідно до кредитно-модульної системи організації навчального процесу, при написанні дипломних та курсових робіт тощо.
Апробація дослідження здійснювалась у формі доповідей на засіданнях кафедри теорії та історії української літератури Таврійського Національного університету ім. В.І.Вернадського, на щорічній науковій конференції викладачів та аспірантів цього університету (Сімферополь, 2001), XXXI науковій конференції професорсько-викладацького складу ТНУ (Сімферополь, 2002), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції Творчий доробок Тараса Шевченка і сучасність” (Сімферополь, 2003, Сімферополь, 2005), Всеукраїнській науковій конференції Діалог культур у поліетнічному світі” (Сімферополь, 2003), 32-й науковій конференції професорсько-викладацького складу ТНУ (Сімферополь, 2004), Всеукраїнській науково-практичній конференції, присвяченій 70-річчю з дня народження В. Симоненка (Сімферополь, 2004), Всеукраїнській науковій конференції Діалог культур у поліетнічному світі” (Сімферополь, 2004, Сімферополь, 2005).
Опубліковано також 5 основних та 5 додаткових статей у фахових виданнях:
1. Шацький І. Художні засоби зображення характеру в ліричному творі // Укр. мова та літ. 2002. № 34. С.20-22.
2. Шацький І. Інтерпретація творчості О. Ольжича (загальний огляд) // Культура народів Причорномор’я. 2003. №44. С.22-26.
3. Шацький І. Проблеми розуміння категорії "ліричний герой" у літературознавстві // Культура народів Причорномор’я. 2004. №54. С.201-204.
4. Шацький І. Еволюція характеру ліричного героя в поезії О.Ольжича // Культура народів Причорномор’я. 2005. №69. С.80-84.
5. Шацький І. Твори О.Ольжича Грудень 1932” та Незнаному Воякові”: актантні моделі // Культура народів Причорномор’я. 2006. №88. С.189-195.
Додаткові
1. Шацький І. Взаємодія героїчних та елегійних мотивів у драмі Лесі Українки Бояриня” // Художній світ Лесі Українки-драматурга: Зб. наук. праць. Сімферополь : Таврія, 2004. С.21-26.
2. Шацький І. Ліричний герой в поезії В.Симоненка // Витязь української поезії. Матеріали наукової конференції, присвяченої 70-річчю від дня народження Василя Симоненка. Сімферополь : Таврія, 2005. С.52-57.
3. Шацький І. Характер ліричного героя в поезії Т.Шевченка // Учен. зап. Крымск. республиканск. ин-та последипломн. пед. образования. Симферополь, 2005. № 2. С.88-91.
4. Шацький І. Експресивні можливості використання в ліриці епічних та публіцистичних аспектів // Учен. зап. Крымск. инженер.-пед. ун-та. Симферополь, 2006. № 8. С. 107-111.
5. Шацький І. Суб’єктна організація поезії І.Франка // Мудрий велетень духу і невтомний титан праці : Матеріали наукової конференції, присвяченої 150-річчю від дня народження та 90-річчя від дня смерті І.Я.Франка. Сімферополь : Таврія, 2006. 232 с.

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Дослідження викладене на 182 сторінках, з них 163 основного тексту. Бібліографія охоплює 270 позицій.

bibliography

Висновки

Ліричний герой одне з найбільш містких понять у системі суб’єктної організації лірики й ліро-епосу. Від психологічної глибини й переконливості його характеру здебільшого залежать загальна настроєвість, художнє спрямування, цілісність твору. В теоретичній поетиці проблема ліричного героя має різні трактування і не до кінця з’ясована (автор і ліричний герой, ліричний характер, засоби їх презентації, місце в структурі тексту тощо).
У термінологічному визначенні поняття ліричний герой” пропонуємо вживати в розумінні форми вираження авторської свідомості, якій притаманний певний спосіб опанування свого предмета (внутрішнього світу ліричного характеру). Не поділяємо формалістичного розуміння ліричного героя як такого, що певною мірою протистоїть автору. Але водночас не визнаємо й надмірного біографізму в тлумаченні авторської особи в ліриці та ліро-епосі. Адже навіть сам образ автора тут виступає як поетичний образ, як художнє узагальнення, а не тільки як біографічний відповідник власне автора.
При дослідженні суб’єктної організації лірики і ліро-епосу продуктивним видається зосередитися на трьох термінах-поняттях: ліричний герой”, образ автора” і персонаж ліричного твору”, причому два останні можна умовно означити двома полюсами”, між якими перебуває образ ліричного героя.
Персонаж, на відміну від образу автора та ліричного героя або зовсім не несе в собі якихось авторських рис (наприклад, Христос у вірші Тодося Осьмачки Хто” або П.Куліш в творі Є.Маланюка Куліш”), або ж, хоч і наділений окремими рисами, близькими самому автору (наприклад, отаман Орлик у Сонетах про Орлика” Є.Маланюка), однак не ототожнюється з ним (хіба що тільки частково), залишаючись самостійним персонажем, наділеним конкретними історико-культурними та індивідуальними ознаками і рисами. Межі між цими принципами організації ліричного та ліро-епічного твору не завжди стійкі. Якщо персонаж відносно легко відмежовується від автора, особливо як суб’єкт рольової лірики, то межі між ліричним героєм і автором незрідка недостатньо визначені. Межа між автором і його ліричним героєм хоч і відчутна, проте ступінь наближення, відстань між цими суб’єктами можуть дуже відрізнятися.
Тобто можна вибудувати бінарну опозицію, на одному полюсі якої образ автора, а на другому персонаж твору. Ліричний герой вільно переміщується між цими двома поняттями, наближуючись до того чи того полюса. В одних випадках це персонаж вірша, наділений повною самостійністю, конкретними рисами історичної особи, часто особи, від імені якої ведеться розповідь.
Інша справа, коли образ ліричного героя майже зливається з образом автора. Але й тут слід розрізняти їх більший чи менший ступінь зближення.
Конкретні втілення образу ліричного героя залежать від багатьох чинників: генологічних особливостей твору, психотипних характеристик і темпераменту автора, його належності до інтравертів чи екстравертів, діонісійського чи аполонічного типу творчості, стильових уподобань, своєрідності світобачення, життєвих принципів і хвилинних настроїв тощо, та неодмінною ознакою ліричного героя є його певна ідеалізація, вивищення над суто людськими якостями власне автора, навіть за умови їх близькості.
При дослідженні характеру ліричного героя необхідно враховувати, що він певною мірою спирається на психотип і темперамент власне автора, його життєві переживання й колізії. Можна сказати, що автор служить для свого ліричного героя своєрідним прототипом, і це забезпечує його вираженню психологічної достовірності та переконливості.
В образі ліричного героя відчуття індивідуальності створюється через передачу неповторності світосприймання, чуттєво-мислительних реакцій, еруптивних вивержень нижньої свідомості” (І.Франко) та їх асоціативних зчеплень тощо. Відтак за деталізацією внутрішнього духовного життя теж можна уявити цілісний характер, як за вчинками та предметними деталями в епічних і драматичних творах.
Глибше осмислити характер у ліричному творі дає змогу дослідження способів та форм вираження ліричного я”, а також тих засобів, за допомогою яких воно зазвичай створюється, зокрема змалювання поведінки особи (як зовнішньої вчинки і дії героя, його міміка, жестикуляція, манера поводитися, мова так і внутрішньої мрії, міркування, роздуми, переживання, стани), пейзажу та інтер’єру, в оточенні яких перебуває ліричний герой і які іноді чи не найповніше розкривають його характер. Таке дослідження допомогає глибше осмислити характер ліричного героя, а відтак отримати більш чітке уявлення і про особистість самого поета, який створив цей характер.
Суб’єктна організація ліро-епічних творів, зокрема поеми, порівняно з ліричними творами, має певні відмінності. Поема як жанр стоїть на межі епосу, лірики і драми, синтезуючи їхні засоби та прийоми вираження. Для поеми важливим є сюжет як втілення авторського бачення людини і суспільства, тобто у сфері як епічного автора-розповідача, так і оповідача-персонажа на передній план виходить епічне фабульне начало, яке підпорядковує собі ліричну манеру розповіді. У ліро-епосі художній світ постає відносно незалежною від авторської уяви реальністю, що розвивається за своїми внутрішніми законами, автор лише розгортає перед читачем її картини, він є свідком, який, перебуваючи на певній дистанції від зображуваного, на певній позиції, що зумовлює перспективу авторського бачення, розповідає і переживає, показує і оцінює показане. Внутрішньокомпозиційною особливістю ліро-епосу є те, що в художній реалізації основних композиційних засад автора, по-перше, беруть участь як епічні, так і ліричні суб’єктні форми, а по-друге, що завдяки ліричній манері розповіді ліричне й епічне зливаються. Розмежовувати їх можна лише на рівні розповідної композиції, розглянувши мовну партію того чи іншого героя (наприклад, у ліричних відступах).
Активність ліричного аспекту виявляється в тому, що поруч із героями епосу в поемі може з’являтися образ ліричного героя. Але їх рівність” у різних творах може виявлятися не однаковою мірою.
Я” в ліро-епосі працює однаковою мірою не тільки на сьогодення, а й на майбутнє. Ліричне чуття поета еволюціонує, наповнюється оновленим змістом. Ліричний герой поеми має яскраво виражені риси епічного характеру та його сюжетних функцій. Він бере участь у найважливіших подіях часу, сприймає та осмислює явища буття, стає невід’ємним компонентом розвитку конфлікту твору. Його характер розкривається не тільки у ставленні до природи та соціальних явищ, а й у вчинках та діях. Він також має можливість вільно переміщуватись у часопросторі, заглядаючи як у минуле, з’ясовуючи причини певного конфлікту, проблеми, так і в майбутнє, прогнозуючи наслідки.
Поезія Олега Ольжича зросла з глибокого переживання краси і величі буття. Його ліричний герой не відразу постав як цілком сформована особистість. Вірші фіксують певні етапи його духовного розвитку, еволюції характеру ліричного героя. За цим постає й еволюція характеру власне автора, адже в образі ліричного героя поет втілює свій ідейно-естетичний ідеал, життєву позицію, свої осяяння, думки, переживання і розуміння життєвих процесів. Уже в найраніших віршах ліричний герой досить чітко окреслився у своїх ідеалах. Понад усе любить батьківщину Україну, виражає впевненість, що вона невмируща, і щодалі більше стверджується у прагненні їй прислужитися. Прикметною особливістю ранніх віршів є мотиви очікування. Ліричний герой відчуває свою винятковість, усвідомлює, що покликаний виконати якусь вагому таємничу місію.
У художній еволюції Олега Ольжича 20-30-х рр. можна виокремити два періоди період імпресіоністичного ліризму” (цикли Камінь”, Кремінь”, Бронза”, Залізо”) та період, визначений В.Державиним як епічний” (конкретизуємо його як зрілу епічність), окреслений у збірці Рінь”. Ці зміни зумовлені, зокрема, як еволюцією характеру ліричного героя, так і світоглядними шуканнями власне автора. І хоч стиль це поняття більше формальне, ніж змістове, і безпосередньо на залежить від світогляду власне автора, проте в дослідженні мистецької спадщини О.Ольжича, великою мірою заангажованого ідеологічно, доцільним видається застосувати й відповідний підхід, зорієнтований і на висвітлення світоглядних позицій. Якщо в ліричного героя ранніх віршів („Зима панує над селом”, „Між юрбою дріб’язково сірою” та ін.) ще не визріло чітке усвідомлення способів досягнення своєї особливої місії, то у віршах 1929-1935 рр. він уже не чекає на таємні знаки і не вагається.
Виділяємо три причини еволюції характеру ліричного героя, залежні від духовного зростання автора та, зрештою, і його дорослішання: 1) закінчення університету, фізичне змужніння; 2) вступ до Організації українських націоналістів; 3) вплив ідей Д.Донцова.
Одна з головних змістових категорій поетики Олега Ольжича категорія часу. Його ліричний герой добре усвідомлює діалектику природного, людського та суспільного розвитку, циклічності історії, її епох, катаклізмів. Він має розвинене історичне мислення, вірить, що життя вічно повторюється, наповнюється новим змістом. Науковий досвід допомагає письменникові в розкритті секретів давніх часів. Трактування часу зближує Олега Ольжича з О.Шпенглером. Тріада народження розвиток згасання” як модель існування суспільно-культурних утворень основа історіософських концепцій обох письменників. Відмінності між ними полягали в образах майбутнього. Олег Ольжич, погоджуючись зі Шпенглеровою ідеєю циклічності культур, не поширював її на Україну, бо вважав, що відродження його батьківщини, її культури, державності гряде незабаром.
Категорію героїчного О.Ольжич підносить до величини культу. Це самодостатня вартість, яка вимагає не просто життєвого оптимізму, а самопожертви. І його ліричний герой також це усвідомлює. У його характері гартуються передусім якості борця. Саме героїчний світогляд допомагає ліричному героєві розгорнути всі свої можливості й природні нахили. Місце марновірства заступає осмислена справедлива мета, задля якої здійснюється вчинок. Катарсис полягає також і в тому, що вчинок очищує не тільки від роздвоєності, а й від марновірства, спорідненого зі страхом (Присвята”). Тому героїзм ліричного героя починається з переборення марновірства. Він залишається наодинці зі своїми спромогами і не сподівається на потойбічну допомогу, усвідомлює, що він сам у героїчному діянні творить моральний закон, а не є слухняним рабом зовнішніх сил.
У збірці Рінь” триває еволюція характеру ліричного героя. Так у поезії Галли” висловлюється впевненість у перемозі, проте приходить і усвідомлення, що так буде не завжди. Це вже історіософські алюзії зрілої людини, що живе не одним днем, а задумується про завтра. У циклі Залізо” (1932) поет виявляє занепокоєння тим, що захоплені війнами та походами, чоловіки перестають звертати увагу на повсякденне будівниче життя Захопленість ліричного героя походами, далекими землями відтворює молодість людства. Радість завойовників, далеких мандрів, походів екстенсивний спосіб пізнання себе і світу, на відміну від нібито неромантичного й нудного способу життя землеробства, скотарства, родинного затишку. Пізніше ліричний герой починає усвідомлювати й агресивність такої позиції.
Серед форм вираження ліричного героя частіше спостерігаємо пряму об’єктивацію та пряму суб’єктивацію. Це пояснюється експресивністю епічного пензля” (В.Державин), ощадливою рельєфністю графічного малюнка. Часто поет вдається до форми суб’єктивної об’єктивації, коли ліричне я” виступає в значенні ми”. Така форма суб’єктної організації ліричного твору допомагає увиразнити спільність своїх думок, ідеалів з поглядами однодумців, досягти ефекту занурення” в давноминулу епоху. Минуле і сучасне для Ольжичевого ліричного героя нерозривні. Такий ефект досягається органічним поєднанням уявної та прямої суб’єктивації. І якщо власне автор все-таки живе тут і тепер, то його ліричний герой у різних часопросторових вимірах, його пам'ять легко ширяє в епохах, спрямовується із давнини до сучасності та прозирає майбутнє.
Для вираження характеру ліричного героя автор послуговується широкою палітрою засобів. Найчастіше він саморозкривається” через поведінку, як зовнішню (вчинки і дії, манера поводитися, мова), так і внутрішню (думки, мрії, роздуми, переживання, стани). Часто використовується пряма характеристика.
Важливу функцію несе пейзаж, підказуючи” ті образи, які асоціативно увиразнюють почування, настрої ліричного героя. Найхарактернішими є архетипні образи неба та вітру, які в Ольжича набувають індивідуального забарвлення. Рідко зустрічається опис інтер’єру (зафіксовано 3 рази), і це цілком природно, бо героєві більше до вподоби хронотоп руху.
Особливої майстерності досягає поет, комбінуючи, поєднуючи різні способи і засоби зображення характеру, синтез яких з найбільшою виразністю допомагає в розкритті характеру.
Ліричний герой поем О.Ольжича став виразником сподівань тисяч галичан, що жили в умовах польської окупації, та емігрантів. Події, інтерпретовані у програмових творах «Грудень 1932» та «Незнаному Воякові», це привід для розмови ширшої і важливішої. Це нагода порушити ряд проблем, які й сьогодні лишаються актуальними. Поет відточує притаманну йому манеру графічну чіткість письма.
Твори Грудень 1932” та Незнаному Воякові” пройняті вірою в Націю як єдність, спроможну подолати всі перешкоди, вірою в невідгадану силу” людини.
Ліричний герой у поемі Грудень 1932” водночас є розповідачем і наближений до образу автора. Історичний зміст твору передається через його сприйняття. Характер ліричного героя змальовується за допомогою традиційних художніх засобів, автор часто застосовує напрацьовану в ліриці форму суб’єктивної об’єктивації, виводячи ліричного героя учасником зображуваного, висвітлює і власні життєві цінності, висловлює своє кредо, показує, що найціннішою має бути боротьба за ідею, яка здебільшого призводить до загибелі, проте ця загибель є ще одним кроком до перемоги всієї української нації, а значить, і перемоги тих, що полягли.
Події поеми Незнаному Воякові” перебувають у тісному зв’язку з почуваннями ліричного героя, які відображають етапи його духовного розвитку. Цілісно завершені фрагменти поеми, подані суто графічно як окремі вірші, утворюють змістову єдність. Концептуальне світосприймання втілено в їх системності. Деякі асоціативні елементи пов’язують між собою вірші як сюжетно, так і суб’єктивно-асоціативно. Твір Незнаному Воякові” є оригінальним жанровим утворенням, яке поєднало риси ліро-епосу (поема) та ліричної циклізації. Тому маємо тут усі підстави застосовувати термін поема-цикл.
Поеми, що стали художнім втіленням ідеалів автора, разом з тим маніфестували концептуальну основу програми ОУН. Надзвичайно потужним струменем творчості виявилась утверджувана Ольжичем ідея самопожертви. Характер ліричного героя в поемах допомагає розкрити віршувальна ритміка творів, що відповідає швидкому перебігові почуттів, тонким нюансам емоційного сприйняття факту і переходу їх у загальні настрої, які створюють збірний епохальний образ, розкривають сутність об’єктивно сформованої національної душі. Пафосність мовлення, особлива ритміка, актантні моделі поем, актантні ролі ауксиліантів та власне актантів, відповідна семантика творів збірки Вежі” зумовлюються їх ідейним навантаженням і мають на меті викрити негативне, створити ідеал справедливого, справжнього, яке стане основною буттєвою засадою Нової Людини.
Збірка Підзамчя” має характер філософсько-особистісних медитацій. Вона є ніби синтезом, підсумком двох попередніх збірок, гармонійно поєднуючи особисті переживання поета, його історіософічні роздуми та ритми тогочасної доби. Тематичний спектр збірки широкий, але домінуючим залишається провідний мотив усієї творчості поета віра у призначення нації, людини, її чеснот, правди. Своєрідним є стиль Підзамчя”, манера спілкування з читачем. Ольжич прагнув ясного і прозорого викладу, класичної або ж традиційної форми, бо тільки за таких умов легко донести до читача художню ідею. Це особливо єднає його з неокласиками. Збірка є ніби підтвердженням того, що Ольжич-поет жив повним духовним життям до кінця своїх днів поряд із Ольжичем-воїном та ідеологом українського націоналізму. Підзамчя” втілює своєрідну єдність у комплексі думок і почувань, відкриває нову якість поетичного таланту, глибоку потребу рівноваги духу, внутрішнього спокою, замислення над вічними цінностями, дарованими людині творами мистецтва, кожною миттю життя. У Підзамчі” є кілька творів на теми історичного минулого України і загалом виразніше, ніж раніше, проступають національні реалії через натяки, деталі, колорит.
У віршах збірки переважно змінюється і форма творення ліричного героя. Зокрема, в більшості з них постає своєрідний синтез суб’єктивного і об’єктивного способів вираження поєднання імпліцитної суб’єктивації та експліцитної об’єктивації. З формального боку ці вірші написані у формі прямої об’єктивації. Ліричний герой зближується з автором, розчиняючись у його переживаннях.
Серед прийомів моделювання ліричного героя в збірці слід виділити своєрідний поетичний засіб, коли автор після певної відстороненої характеристики піддає якоюсь мірою сумніву реальність носія тієї характеристики ніби розчиняючи його особистість в емоційному враженні від певного явища (Яблуня на горі”).
Ліричного героя не лишає байдужим жіноча краса, увічнена у творах мистецтва. А в простоті буденного життя вбачається незглибима мудрість”, якої часто не розуміють і не помічають, переймаючись гонитвою за матеріальними благами, технічною досконалістю”.
Поет має дар вловлювати миттєві картини, ушляхетнено, витончено відтворювати особистісні враження і спостереження, передавати світ крізь призму суб’єктивного сприйняття таким, яким він постає в певний момент.
Серед особливостей поетичного стилю О.Ольжича можна назвати таку: той чи той вірш постає як фрагмент тривалих роздумів, а в творах ліро-епічного характеру як один із компонентів структури. Водночас жанрова самостійність таких творів зумовлена функцією індивідуалізації оповіді, художньої активності ліричного героя.
Ліричний герой готовий на двобій, передусім внутрішній, із силами зла, бо чує за собою Божу силу, вірить у міцність свого духу. Однією з рис характеру ліричного героя Підзамчя” є співчуття до людей і готовність узяти на себе провину за їх страждання. В образі героїні вбачається Україна, що за неї поклав своє життя поет (Муки св. Катерини”).
У філософській медитації Воно дощем спадає золотим” ліричний герой осмислює категорію щастя, доходячи висновку, що все від Бога, а щастя слід шукати, очевидно, у серці людському, мужньому й великому.
Збірка перейнята роздумами над сенсом буття, історією України, долею людини, її прагненнями, почуттями, місцем у суспільстві. Цілий шерег історичних персонажів від безіменних до зафіксованих народною пам’яттю та писаною історією стає підтвердженням універсального закону сутності життя і людини. Аби людина була Людиною, потрібна свобода, і цю свободу вона має бути готовою здобути ціною навіть власного життя, прокладаючи шлях і до волі народу тільки це зробить її безсмертною і наповнить сенсом її існування.
Розглянувши творчість О.Ольжича під кутом зору структурно-семіотичної перспективи, зокрема відштовхуючись від запропонованої О.Астаф’євим схеми еволюції стильових систем лірики української еміграції, відмічаємо тяжіння поезії О.Ольжича до референтної або ж іконічної (адресно-комунікативної) та немімезисної (з обмеженою референтністю) лірики. Але водночас у ліриці та ліро-епосі поета бачимо і чимало ознак нереферентної (безадресно-некомунікативної) лірики.
Аналіз поезії з погляду структурно-семіотичної перспективи є доволі новим і нерозробленим методом досліджень, що дає науковцям певні горизонти і широке поле діяльності. Зокрема такий підхід дозволяє простежити зміни семантичних систем, діалектику зв’язків між планами вираження, змісту і референтності художнього світу, прямий і зворотний обмін між ліричною та науковою рефлексією. Проте при аналізі творів О.Ольжича слід враховувати, що структурно-семіотична перспектива”, за всієї її нібито універсальності, не висвітлює саме вольовий аспект, отой, що його імпульси йдуть і від Д.Донцова, і від виболених та вистражданих переконань поета, і від ірраціонального чи й містичного самоусвідомлення та світовідчуття, в якому надзвичайно трагічно поставала доля рідного народу, прагнення відродити пасіонарний дух нації. Це той потужний струмінь державотворчої духовної енергії, спроектований у своєрідні формули національної гідності, ідеали дієвої і діючої людини, героїчної концепції мистецтва, філософії та естетики чину.

Список використаних джерел

1. Андрусів С. Західноукраїнська література 30-х рр.. XX ст. : проблема національної ідентичності : Дис. д-ра філол. наук. К., 1996. 390 с.
2. Анісімова Н. Лірика Оксани Лятуринської як явище естетики чину і міфотворення : Дис. канд. філолог. наук. К.,1999. 203 с.
3. Анісімова Н. Як цілий світ, велику тугу не понести самій”: Художньо-психологічні аспекти інтимної лірики О.Лятуринської // Укр. мова та літ. 1999. №32. С.6-7.
4. Антонич Б.-І. Поезії / Упоряд. Д.Павличко та ін. К.: Рад.письменник, 1989. 454 с.
5. Антонович-Рудницька М. Із споминів про Ольжича // Укр. історик. 1985. Ч.1-4. С.101-111.
6. Арістотель. Поетика. - К.: Мистецтво, 1967. 134 с.
7. Арнаудов М. Психология литературного творчества. М.: Прогресс,1970. 654 с.
8. Астаф’єв О. Лірика української еміграції : Еволюція стильових систем: Монографія. К.: Смолоскип, 1998. 313 с.
9. Астаф’єв О. Образ і знак : Українська емігрантська поезія у структурно-семіотичній перспективі. К.: Наук. думка, 2000. 268 с.
10. Ахманова О.С. Словарь-справочник лингвистических терминов. М.: Сов. энциклопедия, 1969. 608 с.
11. Бажанський М. Олег Ольжич на творчому шляху // Календар-альманах Нового шляху”. Торонто, 1977. С.56-65.
12. Баган О. Апофеоз духу (ідея і чин Олега Ольжича) // Гузар З., Баган О., Червак Б. Українські письменники націоналісти. Жидачів, 1993. С.46-54.
13. Барабаш Ю. Страшна помста” у двох вимірах // Сучасність. 2000. № 1. С.110-130.
14. Барахов В. Литературный портрет: (Истоки. Поэтика. Жанр). Л.: Наука, 1985. 312 с.
15. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. М.: Прогресс, 1989. 615 с.
16. Бахтин М. Литературно-критические статьи. М.: Худож. лит., 1986. 543 с.
17. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1986. 444 с.
18. Башляр Г. Психоанализ огня. М.: Прогресс, 1993. 176 с.
19. Бгабга Г. Націєрозповідність (передмова до книги Нація і розповідь”) // Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. М.Зубрицької. Львів : Літопис, 1996. С. 559-561.
20. Безпечний І. Теорія літератури. Торонто : Молода Україна, 1984. 304 с.
21. Белинский В. Полное собрание сочинений, Т.5. М.: Сов. писатель. 634 с.
22. Белый А. Символизм как миропонимание. М.: Республика, 1994. 528 с.
23. Бергсон А. Вступ до метафізики // Слово. Знак. Дискурс Львів : Літопис, 1996. С. 56-64.
24. Бердник О. Терновий вінець України. Лондон : Укр. видавн. спілка, 1885. 287 с.
25. Бердяев Н. Смысл истории. М.: Мысль, 1990. 175 с.
26. Бердяев Н. Философия свободы : Смысл творчества. М.: Правда, 1989. 607 с.
27. Бернадська Н. Олена Теліга (1907-1942) // Укр. мова та літ. 1999. № 18 (30). С. 2-3.
28. Бескровная И. Поэтический текст как модель автокоммуникации : типы адресантов // Филологические науки. 1998. № 5-6. С.87-96.
29. Бехер И. В защиту поэзии. М.: Просвещение, 1959. 127 с.
30. Бибик С. Та ін. Словник епітетів української мови / Бибик С., Єрмоленко С., Пустовіт Л. За ред. Л.Пустовіт. К.: Довіра, 1998. 431 с.
31. Бистрицький Є. Феномен особистості: буття і діяльність (Онтологічний підхід) // Філософська і соціологічна думка. 1989. - № 8. С.35-44.
32. Бійчук Г. Велика ідея і велика віра творять життя (Урок за творчістю О.Ольжича) // Рідна школа. 2000. - №10.- С.22-25.
33. Бовсунівська Т. Достовірність онірокритики та її постмодерні стратегії // Сучасні літературознавчі студії : Оніричні парадигма світової літератури. К.: Видавн. центр КНЛУ, 2004. С. 14-22.
34. Бойко Ю. Олег Ольжич як поет // Український історик. 1986. Ч.1-2. Рік XXIII. С.66-73.
35. Бойко Ю. Шлях нації. Париж-Київ-Львів. 1992. 126 с.
36. Борев Ю. Методология анализа художественного произведения // Методология анализа литературного произведения. М.: Наука, 1998. С.3-32.
37. Борецкая Н. Проблемы методологии анализа образа автора // Методология анализа литературного произведения. М.: Наука, 1988. С. 60-85.
38. Бураго С. Музыка поэтической речи. К.: Дніпро, 1986. 181 с.
39. Валуєвський О. Біографія в контексті філософського аналізу // Філософська і соціологічна думка. 1989. - № 8. С.45-53.
40. Варро. Поет глибини // Обрії. 1936. 6 листопада. С.8-9.
41. Васильковский А. Жанровые разновидности русской советской поэмы 1917-1941. Опыт типологической характеристики. К.: Вища школа, 1979. 276 с.
42. Ващенко Г. Виховний ідеал. Полтава : Ред. газети Полтавський вісник”, 1994. 191 с.
43. Венцковський А. Діалектична логіка та проблеми методології обґрунтування в публіцистиці // Проблеми філософії : Наук. зб. Вип. 88. К.: Либідь, 1991. С.57-59.
44. Вільшук М. Етапна збірка Олега Ольжича // Дивослово. 1999. № 4. С.2-3.
45. Виноградов В. О языке художественной литературы. М.: Худ. лит., 1959. 655 с.
46. Виноградов В.В. Стиль Пушкина. М., 1941. 355 с.
47. Вознюк Г. ...Художник має трохи інші очі” (Письменницька критика як специфічний різновид літературно-критичного мислення) // Укр. мова та літ. в школі. 1985. № 8. С.10-15.
48. Войчишин Ю. Ярий крик і біль тужавий”. Поетична особистість Є.Маланюка. К.: Либідь, 1993. 160 с.
49. В’язовський Г. Світ художньої літератури. К.: Вища школа, 1987. 252 с.
50. Гадамер Г. Поезія і філософія // Слово. Знак. Дискурс С.208-215.
51. Галамай С. Боротьба за визволення України. Львів : Світ, 1993. 164 с.
52. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Загальне літературознавство. Рівне : Рівненський Будинок науки і техніки”, 1997. 544 с.
53. Гегель Г. Эстетика: В 4-х т. Т. III. М.: Искусство, 1971. 535 с.
54. Геллей Г. Библейский справочник Геллея. Торонто, 1989. 860 с.
55. Гинзбург Л. О лирике. М.: Наука, 1974. 208 с.
56. Гольберг М. Система, контекст, своєрідність // Слово і час. 1999. № 2. С.22-26.
57. Гординський С. Поети другої генерації // Назустріч. 1936. 15 лютого. С.5-7.
58. Грабович Г. Голоси української еміграційної поезії // Грабович Г. До історії української літератури. К., 1997. С.386-418.
59. Грифцов Б. Психология писателя. М.: Худож. литература, 1988. 462 с.
60. Гром’як Р. Естетика і критика. К.: Мистецтво, 1975. 224 с.
61. Гром’як Р. Ольжичева концепція національної самосвідомості // Формування громадянської самосвідомості молоді. Тези і матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, присвяченої роковинам О.Ольжича 24-25 лютого 1995 р. Донецьк : ДонДУ, 1995. С.21-22.
62. Гундорова Т. ПроЯвлення слова : Дискурс раннього українського модернізму : Постмодерна інтерпретація. Львів : Літопис, 1997. 297 с.
63. Гуцуляк О. Встає цитаделя духа Десятки літ боротьби”: (Урок за творчістю О.Ольжича) // Дивослово. 1994. № 12. С.22-24.
64. Даниленко В. Архетип, монотип, стереотип як формотворчі структури художнього тексту : Дис. канд. філол. наук. К., 1994. 200 с.
65. Дем’янівська Л. Українсь