ПОВІСТІ БОРИСА ХАРЧУКА. ПРОБЛЕМИ ПОЕТИКИ

brief description

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені М.П. ДРАГОМАНОВА

На правах рукопису

СПІВАК Ірина Едуардівна

УДК 821.161.2.0. «19»

ПОВІСТІ БОРИСА ХАРЧУКА. ПРОБЛЕМИ ПОЕТИКИ

10.01.01 українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
ПОГРЕБЕННИК Володимир Федорович
доктор філологічних наук, професор

Київ 2007

ЗМІСТ

ВСТУП

3

РОЗДІЛ 1
ПРОБЛЕМАТИКА ПОВІСТЕЙ Б.ХАРЧУКА: ХУДОЖНЬО-ФІЛОСОФСЬКИЙ КОНЦЕПТ ЛЮДИНА І ВІЙНА”

14

1.1. Художнє осмислення трагедії зруйнованого війною дитинства у
повістях Б.Харчука

16

1.2. Екзистенційна проблематика воєнної прози” Б.Харчука: специфіка естетичного втілення

51

1.3. Поетика повісті Б.Харчука Вишневі ночі”

73

1.4.Опозиція «життя-смерть» як структурноорганізуючий компонент «воєнної прози» Б. Харчука

90

РОЗДІЛ 2
ЖАНРОВО-СТИЛЬОВА СВОЄРІДНІСТЬ ПРОЗИ Б.ХАРЧУКА (НА МАТЕРІАЛІ ПОВІСТЕЙ 80-Х РОКІВ)

106

2.1. Психологізм та міфопоетичність повістей Б.Харчука Соломонія”, Коляда”, Онук”

106

2.2. Повісті Світова верба” та Ой Морозе-Морозенку...” як зразок модифікації епічного жанру

135

2.3. Функціональні особливості ретроспекції у повістях De profundis” і Мертвий час”

151

ВИСНОВКИ

167

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

176

ВСТУП

Літературний процес другої половини XX століття динамізується появою покоління митців, відомого під назвою «шістдесятники». Літературознавство визнало «шістдесятництво» як ідейно-естетичний феномен «другим після модерністської епохи 2030-х років національним відродженням» [82, с.26]. Нова ґенерація письменників-прозаїків: Є.Гуцало, А.Дімаров, Р.Іваничук, В.Міняйло, Р.Федорів, Вал.Шевчук та інші у складні часи духовного очищення від сталінського тоталітаризму («хрущовська відлига») збагатила літературу неортодоксальними тенденціями зображення світу та людини здійснила, за словами В.Мельника, «поворот від глобального псевдомонументалізму 3040-х до живої, звичайної людини з вразливою душею і тривожним серцем” [222, с.48]. Найвагомішим здобутком «шістдесятників», на думку Н.Зборовської, «було повернення прозі психологізму та ліризму» [82, с.28].
Мистецьке життя 60-х, позначене духом бунтарства, нонконформізму, спрямоване на руйнування стереотипних моделей мислення, що склалися в задушливу епоху сталінізму, спонукало творчих літераторів до самостійності думки, більшої незалежності в поглядах. Серед тих, хто репрезентував літературу «нової хвилі», помітне місце належить Борисові Харчуку (19311988), художня проза якого прикметна національною самобутністю і новаторськими мистецькими рішеннями, глибоким ліризмом і напруженістю філософської думки, тонким психологізмом і високою емоційною наснагою.
Щоправда, критика ніколи не зараховувала письменника до «шістдесятників», але наголошувала: творчість Б.Харчука, розвиваючись у силовому полі «шістдесятництва», «ним наснажувалася і його збагачувала й підживлювала» [178, с.12]. Про причетність Б.Харчука до мистецького життя 60-х свідчить не тільки художнє «визрівання» письменника в самобутньому та оригінальному «шістдесятницькому» середовищі, але насамперед гуманістичний пафос його прози з її морально-етичними вартостями, прихованою полемічністю та ідеологічною незаангажованістю.
Б.Харчук вважав літературну творчість головною справою, навіть важливішою за власне життя, розумів літературу як історіє- і націєтворчу силу. Становлення прозаїка відбувалося на засадах домінуючого в 60-х роках минулого століття художнього етнопсихологізму, суть якого полягала в освоєнні надбань національної культури, зверненні до пракоренів, відновленні зв’язку між поколіннями, осягненні людської душі. Однак письменник не зосереджувався лише на розкритті національних питань його хвилювали проблеми загальнолюдського характеру.
Постійний художній пошук Б.Харчука становив провідний сенс його естетичної самореалізації, ознаменувався подекуди новаторськими мистецькими знахідками. Центрами художнього світу письменник вважав людину і правду і, не відступаючи ні від зерна історичної істини, ні від сумління душі, сам розкривався у цих двох нероздільних світах. Тому такою актуальною є творча засада Б.Харчука: «Письменник кардіолог свого часу і своєї доби не може не вловлювати подиху своїх сучасників. Бачити історію в людях для письменника означає передовсім шукати корені життєстійкості людини, осмислювати віковічний життєвий уклад і зміни в ньому Змінюється час і змінюються люди це аксіома. Осягнути людину в сучасному світі і світ в сучасній людині писати правду» [54, с.129]. Б.Харчук довів це власною творчістю, яка ґрунтувалася на вірі у відродження особистості, її людського й людяного потенціалу. В листі до П.Сороки від 12.04.83 р. митець зазначив: «А що таке, зрештою, людина, як не здійснена у муках, бідах і прикрощах надія? Хай ми і не здійснимося, хай не станемо врівень з прагненнями, але пориватися і прориватися це вже прекрасно. Зрозуміло, що було б ліпше, якби не з такими великими втратами, не з тією кров’ю, що витікає з серця, назавжди його омертвляючи...» [173, с.62].
Ясно усвідомлюючи свій людський та письменницький обов’язок, Б.Харчук уже в зрілому віці писав: «Письменник володіє словом надбанням духу і святая святих свого народу, тому він виступає не лише від свого імені: кожним своїм подихом, помислом і поступом він утверджує народ, відчуваючи свою відповідальність перед мертвими, живими і ненародженими”. Його любов, віра і надія земля людей» [169, с.7]. Бути відвертим перед собою та читачами, прагнути повної самовіддачі таким було його мистецьке кредо.
За своє недовге життя Б.Харчук устиг зробити багато, але майже до середини 80-х років його творчий доробок не було оцінено належною мірою. За 32 роки плідної праці Б.Харчук не удостоївся навіть літературного портрету, не кажучи про наукову монографію (на жаль, плани М.Жулинського написати книжку, схожу на «Наближення: Літературні діалоги», не реалізувалися). Цієї лакуни не заповнила єдина дисертація «Творчість Б.М.Харчука (еволюція художнього мислення)» О.Василишина. Маємо сумний парадокс, далеко не поодинокий, коли творчість оригінального та цікавого письменника фактично стоїть облогом українського літературознавства, хоч заслуги автора у збагаченні романного та повістевого жанру, їх ліризації, поглибленні психологізму та філософічності безперечні.
Серед осмислень епіки письменника домінують журнально-газетні огляди, нехай часом і доволі ґрунтовні, відгуки й рецензії на окремі книги прозаїка. Не опрацьований ще як слід ученими фонд Бориса Харчука у Волинському державному архіві.
Реноме талановитого та перспективного літератора Б.Харчук здобув одразу ж після входження в літературу в 1956 році, коли журнал «Дніпро» видрукував повість «Йосип з гроша здачі». Критика відзначила оригінальність і белетристичний інтерес твору, який засвідчив появу в літературі молодого обдаровання зі своєю темою, власним творчим почерком [138]. Успіху повісті сприяли, як було наголошено, «свіжість» відтвореного життєвого матеріалу та обраний автором рідний йому часопростір Волинь 30-х років. Ця тема наприкінці 50-х років була ще недостатньо дослідженою, коли не брати до уваги твори У.Самчука та деякі соцреалістичні «лубочні» писання. «Йосип» прикметний і таким епічним осягом початківця, як належний авторський рівень «концептуального осмислення, проникливості і своєрідності художнього відтворення дійсності» [39, с.7].
Повість започаткувала в українській радянській літературі «літописання» волинського краю, праця письменника мала системний характер і полягала в послідовному й цілеспрямованому художньому вистудіюванні волинської теми. Слушною є думка К.Волинського: «як Харчук виписував свою конкретну Волинь, виписував тільки Фолкнер свою вигадану Йокнапатофу» [39, с.13]. «Йосип» став препозицією доробку письменника, який у наступні десятиріччя поповнили твори різних жанрів: романи, оповідання, новели, повісті, літературно-критичні та публіцистичні статті й нариси.
Після появи першої повісті творчість прозаїка привернула увагу літературної критики та читачів. Новим кроком на шляху до оволодіння майстерністю стала повість «З роздоріжжя». Розвідка у велику прозу завершилась написанням та надрукуванням роману «Волинь». Перші рецензенти Б.Харчука Є.Михайлик, Г.Вартанов, М.Скорський відзначили творчу результативність початківця [31,138]. Про Б.Харчука відразу заговорили як про здібного й перспективного літератора, який добре володіє стилем. Однак відзначалося, що творам молодого письменника ще бракувало цікавих і гострих сюжетів.
В осмисленні Б.Харчука як творчої індивідуальності помітні розвідки «Біль у спадок» С.Гречанюка [50], «Маленька галузка у вінок пам’яті» В.Мельника [135], статті-спогади М.Слабошпицького («Побачити в дорозі») [167], («Згадуючи Харчука») [170] та П.Сороки («Лови тіні, або Тридцять днів до нового тисячоліття») [173]. Їх автори, знайомі з письменником, висвітлюють його погляди на призначення і роль літератури в суспільному житті, її функціональні можливості. Критики наголошують на пріоритетній позиції письменника в розробці ключової для літератури 7080-х років теми історичної пам’яті, на значущості в його епіці таких аксіологічних понять, як родина, рід, народ.
Названі статті, написані в різні роки, об’єднують суголосні думки про Б.Харчука як талановитого читача та «трудівника, подвижника у праці» (І.Гнатюк). Так, С.Гречанюк згадував: «Читав він (Б.Харчук. І.С.) багато на відміну від деяких своїх колег. Його агітація за ту чи ту книжку була коротка: «Це треба знати. Там є мислі!». Письменник був переконаний, що цінна думка ніколи не зашкодить роботі над «зовсім іншим». Сам він мав чітку систему поглядів на світ і людину в ньому, й ніякі авторитети не могли б цієї системи похитнути» [50, с.131].
В.Мельник, який у другій половині 80-х років працював у журналі «Дніпро», зазначав, що під час зустрічей з Б.Харчуком останній завжди цікавився справами у журналі, літературними новинами «не лише в нас, а й у російській та білоруській літературах, про яку говорив завжди з особливою теплотою. Радив не пропускати нічого з надрукованого О.Адамовичем чи В.Биковим» [135, 56]. Отже, Б.Харчук, залишаючись суто національним письменником, уважно стежив за творчими пошуками російських «деревенщиков» В.Астаф’єва, В.Бєлова, Ф.Абрамова, В.Распутіна. «Це було не учнівське підглядання”, слушно зауважив В.Яворівський, а орієнтація, пошук підтримки своїх художніх принципів, їх перевірка. Це не полегшувало роботи, навпаки, але все ж був камертон» [230, с.259].
Художньо-естетичний світогляд Б.Харчука формувався під впливом таких майстрів світової літератури, як Дж.Мередіт і Р.Музіль, Ф.Кафка і Т.Манн, В.Фолкнер і Е.Гемінґвей, М.Селімович і Ґ.-Ґ.Маркес. У спогадах С.Гречанюка відзначено дивовижну здатність Б.Харчука «робити своїми” навіть такі твори світової літератури, які не можуть знайти відгуку в його читацькій свідомості, інше світобачення, інші духовні цінності й соціальний досвід авторів, врешті, інший стиль мислення й викладуВін не колекціонував чужих думок, не визбирував їх у чужих книжках Для нього чиясь цікава думка ставала зачіпкою, спонукою для власних. І якщо правда те, що кожен бере з прочитаної книжки тільки те, що здатен в ній побачити, то правда й інше: Борис Микитович умів брати з книжки навіть більше, аніж у ній було. Брав, по суті, таки ж своє» [50, с.131132]. М.Слабошпицький занотував: «Б.Харчук знав напам’ять чи не всього Євгена Маланюка, давав читати мені зовсім недоступного тоді Миколу Хвильового (брав у Григорія Кочура). Для нього не було так званих білих плям” в українській культурі, літературі чи історії Харчук справді добре знався на них» [167, с.13]. Отже, науковці відзначили вищу роль лектури у формуванні творчої індивідуальності прозаїка. Тож влучними є зауваження М.Слабошпицького, що Харчук був одним із літературно найосвіченіших з-поміж українських письменників [167, с.12], «був справді літературоцентричним чоловіком» [170, с.7].
Вшановуючи пам’ять письменника, дослідники К.Волинський («Слово про письменника») [39], Р.Харчук («Слово про батька») [212], С.Гречанюк («Чи про таку державу мріяв Борис Харчук?») [52] та О.Василишин («Україна! Це той Бог, до якого доростає душа») [34] акцентували неординарність постаті Б.Харчука в історії української літератури, належність його до покоління тих, хто наближав національне відродження, а його твори, «народжені з болю, криком кричали про глибіючі урвища між ідеалами справедливості й реальною дійсністю. Часто німим криком» [52, с.45].
З погляду розкриття особливостей творчої манери Б.Харчука привертають увагу статті М.Слабошпицького «Питома вага слова» [166], С.Гречанюка «Задля цього й жив» [55], «Борис Харчук: «Мораль це і є душа» [51], І.Дзюби «Стиль і стилізація» [64], Л.Тарнашинської «Ритм та система символів як засіб організації художнього простору в прозі Бориса Харчука» [178]. Критики відзначають прикметні риси прози письменника: володіння різними формами розповіді, широкий діапазон голосу, місткі діалоги, лаконізм, народжений нещадним відбором слів, подробиць і деталей, художню пластичність, психологічний драматизм, філософську насиченість, автобіографізм як один із атрибутів образного мислення митця.
На національну виразність, морально-етичні вартості, жанрово-тематичні особливості прози Б.Харчука взагалі і повістей зокрема звернули увагу дослідники В.Брюховецький, О.Димченко, В.Дончик, А.Кравченко, А.Погрібний, В.Речмедін, В.Яворівський. Їх літературознавчі розвідки присвячені аналізу як окремих повістей (наприклад, «Теплий попіл», «Соломонія», «Крижі», «Шлях без зупинок», «Невловиме літо», «Подорож до зубра», «Світова верба»), так і внеску Б.Харчука в розвиток повістевого жанру 7080-х рр. Зазначивши, що українська повість у цей період, і особливо у 80-ті рр., становить ідейно-тематичне розмаїття, відрізняється широким спектром жанрових модифікацій (соціально-побутова, психологічна, філософсько-публіцистична, сповідальна, героїко-пригодницька і т.д.), критики акцентують увагу на особливостях художнього світу таких, наприклад, повістей, як «Подорож до зубра», «Соломонія», «Мар’яна» («Коляда»), «Онук», «Вишневі ночі».
У контексті розвитку української літератури творчість Б.Харчука розглядали А.Погрібний («Осягнення сутності») [148], В.Марко («У вимірах стилю») [128], В.Агеєва («Діалектика художнього пошуку. Літературно-критичний процес 6080-х років») [1], В.Дончик («З потоку літ і літпотоку») [74], Г.Сивокінь («Від аналізу до прогнозу: Літературно-художній пошук і позиція критика») [162]. Літературознавці докладно зупиняються на повістях 7080-х рр., аналізують проблематику творів, їх суголосність темарію тогочасної літератури. Критики наголошують, що повісті Б.Харчука, як і цикл його романів цього періоду, особлива епічна система: письменник залишається вірним зображенню одного й того ж регіону Волині, її колориту, народних характерів, суперечностей дійсності на суспільному зламі. Дослідники доходять висновку, що Б.Харчуку належить значна заслуга у зміцненні реалістично-психологічної течії в українській прозі 7080-років, внесенні до неї особливих нових барв.
Заслуговують уваги публікації, автори яких О.Василишин [35], І.Гнатюк [46], Г.Сивокінь [162], М.Слабошпицький [168] оцінювали творчий доробок Б.Харчука у нерозривному зв’язку з суспільно-політичними подіями. Критики зазначають, що працювати прозаїкові довелось у нелегкі часи так званого застою, коли митець перебував у тісних ідеологічних рамках і змушений був, «таврований доносами» (І.Гнатюк), іти на компроміси, щоб отримати можливість донести своє слово до читача. Тож закономірно, що ідейно «найгостріші» (С.Гречанюк) романи, повісті та оповідання прозаїка виходили, «завдяки» перестрахувальникам і лакувальникам від літератури, з прикрими купюрами, а деякі твори, наприклад, повісті «Вишневі ночі», «De profundis», «Мертвий час», прийшли до читача вже по смерті автора.
В умовах ідеологічного цькування письменник знаходив шляхи збереження індивідуальності, але за це кожна його книжка дуже важко виходила в світ: проходила десятки відгуків, десятки разів поверталася на доопрацювання. «Харчук, так, як і всі чесні письменники на той час, а їх було дуже мало, зазначає А.Дімаров, всієї правди писать не міг, він писав півправду, але ця півправда часто-густо кричала у тисячу разів голосніше, ніж правда, бо огорталася в такі досконалі художні форми, настільки вона була виважена, що звучала, як найбільша правда в світі. Бо якби він написав одну правду, то написав би одну книгу і пішов би за ґрати. І більше б він нічого не написав Харчук великий письменник. Його ще читатимуть» [68, с.1213].
Таким чином, критичний аналіз наукової літератури з питань вивчення творчості Б.Харчука свідчить про нерівномірну увагу дослідників до творів повістевого жанру, написаних у 7080-х рр. ХХ ст. Досі бракує дослідження поетики повістей письменника означеного періоду по-новому в системному аспекті як особливої естетичної єдності, метатексту. Тож існує потреба комплексного дослідження повістей Б.Харчука від висвітлення шляху й обставин уходження письменника в українську літературу, аналізу філософсько-естетичних засад його прози до вивчення специфіки нарації та розв’язання письменником онтологічної та аксіологічної проблематики. Цим і зумовлена актуальність теми дослідження.
Мета дисертації з’ясувати ідейно-естетичні особливості поетики повістей Б.Харчука, написаних у 7080-х рр., у зв’язку з розвитком української прози другої половини ХХ ст.
Мета роботи передбачає розв’язання ряду завдань, основними з яких є:
- простежити витоки та еволюцію літературно-естетичних поглядів Б.Харчука;
- виявити генетичні, контактні й типологічні зв’язки прозаїка з літературними попередниками й сучасниками;
- визначити проблематику повістей Б.Харчука та особливості її художньої реалізації;
- дослідити жанрову своєрідність повістей означеного періоду, особливості еволюції їхнього змісту та структури;
- проаналізувати взаємозв’язок поетикальних рівнів структури творів Б.Харчука, ступінь їх взаємозалежності і відносну самостійність;
- з’ясувати сюжетно-композиційні особливості повістей письменника у зв’язку з розвитком його філософсько-образного мислення, еволюцією стилю.
Об’єктом дослідження є повісті Б.Харчука, написані у 7080-і рр. ХХ ст., а саме: «Теплий попіл» (1970), «Крижі» (1979), , «Невловиме літо» (1981), «Палагна» (1981), «Панкрац і Юдка» (1981), «Сильвестр» (1981), «Далека стежка до весни» (1983), «Облава» (1983), «Ой Морозе-Морозенку» (1983), «Двоє» (1984), «Соломонія» (1986), «Подорож до зубра» (1986), «Світова верба» (1986), «Коляда» (1986), «Онук» (1987), «De profundis» (1981, надрук. у 1988), «Вишневі ночі» (1985, надрук. у 1989), «Мертвий час» (1985, надрук. у 1990). Додатковий матеріал спогади сучасників, друзів та рідних письменника, його епістолярій, архівні матеріали.
Предметом наукового дослідження є особливості поетики повістей Б.Харчука, написаних у 7080-х рр. ХХ ст., їх константні й змінні риси.
Теоретичну та методологічну основу дослідження складають літературно-критичні праці українських та зарубіжних дослідників, присвячені розвитку української епіки другої половини ХХ ст., В.Агеєвої, В.Дончика, М.Жулинського, Н.Зборовської, Ю.Коваліва, А.Кравченка, А.Погрібного, Г.Сивоконя; наукові розвідки з проблем поетики художнього твору В.Жирмунського, М.Кодака, Г.Клочека, В.Марка, Б.Успенського, з питань еволюції жанру повісті в літературі Ю.Дворяшина, В.Кожинова, А.Кузьміна, М.Утєхіна, Т.Тищук; студії С.Гречанюка, І.Дзюби, В.Мельника, М.Слабошпицького та інших, присвячені дослідженню творчості Б.Харчука; фундаментальні концепти філософів М.Бердяєва, О.Больнова, С.К’єркегора, Ж.-П.Сартра, Н.Хамітова, А.Швейцера, Е.Фромма; психологів М.Арнаудова, Л.Виготського; культурологів М.Бахтіна, Р.Інґардена, Ю.Лотмана та інших.
У дисертації ми виходимо з тлумачення поетики як «естетики словесно-художньої творчості» (М.Бахтін) [10], пов’язуючи її з поняттями «художність», «художня форма», «система виражальних прийомів», «цілісність, системність», «художня майстерність», услід за Г.Клочеком. Поетика в контексті дослідження розуміється як вираження формозмістової єдності твору цілісного організму, як «система, що складається із елементів (тобто прийомів), цілковито спрямованих на досягнення кінцевого художнього результату» [92, с.12].
Методи дослідження. У роботі інтегровано порівняльно-історичний, біографічний, власне філологічний методи та метод рецептивної естетики.
Наукова новизна роботи. Вперше в українському літературознавстві здійснено спробу аналітико-синтетичного дослідження повістей Б.Харчука крізь призму художньо-естетичних пошуків письменства другої половини ХХ ст., визначено особливості поетики повістей Харчука 7080-х рр., які досліджено у синхронному й діахронному аспектах та у зв’язку з традиціями класичної літератури ХІХХХ ст. Доведено, що, на відміну від літературознавчого традиційного поцінування постаті Б.Харчука як «чистого реаліста» (В.Яворівський), творча практика письменника вирізняється дифузією психологічного реалізму, експресіонізму та екзистенціалізму, їй властиві неофольклоризм і елементи міфопоетичного осмислення буття. Це надало можливість окреслити неповторність і самобутність мистецької індивідуальності прозаїка, визначити його місце та значення у розвитку української літератури другої половини ХХ століття.
Практичне значення. Висновки, наукові концепти дослідження можуть бути використані при читанні спецкурсів, проведенні спецсемiнарiв з iсторiї української лiтератури ХХ ст., зокрема епічного набутку Б.Харчука, у створенні підручників, навчальних посiбникiв із проблем вивчення української літератури для студентів філологічних факультетів вищих навчальних закладів та у шкільному літературному краєзнавстві.
Особистий внесок здобувача. У дисертації враховуються досягнення науковців як минулого, так і сучасності. Водночас усі ідеї роботи, висновки та сформульовані концепти належать її авторові. Будь-які форми використання результатів досліджень інших літературознавців оформлені відповідними посиланнями.
Апробація результатів дисертації. Основні положення й висновки дисертаційного дослідження були апробовані у виступах на Міжнародній науково-теоретичній конференції «Проблеми жанру, стилю, літературного напряму» (Запорізький державний університет, 1517 жовтня 2003 р.), Міжнародній науковій конференції «Традиції Харківської лінгвістичної школи у світлі актуальних проблем сучасної філології» (Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна, 57 жовтня 2004 р.), Всеукраїнській науковій конференції «Актуальні проблеми слов’янської філології» (Бердянський державний педагогічний університет, 1920 вересня 2005 р.), II Всеукраїнській науковій конференції «Історична ретроспектива в українській літературі: від давнини до сучасності», присвяченій 85-річчю від дня народження Володимира Малика (Київ, 6 квітня 2006 р.) та на Всеукраїнській науковій конференції «Володимир Гнатюк у контексті розвитку сучасної культури України» (Тернопільський національний педагогічний університет ім. Володимира Гнатюка, 1213 травня 2006 р.).
Результати дослідження знайшли відображення у п’яти статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях ВАК України.
Структура та обсяг дисертації зумовлені поставленими завданнями. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дослідження 191 сторінка, обсяг основного тексту 175 сторінок. Список використаних джерел охоплює 232 найменування.

bibliography

ВИСНОВКИ

У літературному процесі 6080-х рр. ХХ ст. художньо переконливими і непересічними стали твори Бориса Харчука, які й сьогодні є актуальними завдяки осмисленню загальнолюдських цінностей, відтворенню особливостей українського характеру, менталітету нації.
Прозаїк належить до письменників однієї теми, його справедливо називають літописцем волинського краю. Б.Харчук відтворив долю західноукраїнського села на зламних етапах соціальних потрясінь ХХ ст., у його творах драматичні події, складні, часто суперечливі характери, гострі конфлікти. Праця митця мала системний характер і полягала в послідовному й цілеспрямованому художньому вистудіюванні волинської теми. Тож сучасне прочитання прозової спадщини письменника є відмінним від усталеного, тенденційного, позначеного соцреалістичним підходом, проте незмінним залишається протиставлення автором вічних понять добра й зла, любові й ненависті, потрактованих в дусі народної моралі.
За жанровими параметрами домінуючою у творчій парадигмі прозаїка є повість. Обраний жанр Б.Харчук індивідуалізує, надаючи повісті неповторних прикмет і відтінків за рахунок її психологізації та ліризації, звернення до міфопоетики та елементів притчі, творчого переосмислення образів і сюжетів національного фольклору.
Творам українського автора властива незмінна увага до найгостріших проблем національного буття, минулого та сучасного свого народу, прагнення активного втручання в перебіг суспільних процесів. У зв’язку з цим жанрово-стильові особливості його повістей, як і романів, спрямовані на осмислення соціально-історичного розвитку. Реалізуючи цю мету, прозаїк звертається до аксіологічних та онтологічних проблем, у розв’язанні яких виявляється його гуманістична художня концепція.
Так, «воєнна проза» Б.Харчука: повісті «Теплий попіл», «Крижі», «Далека стежка до весни», «Невловиме літо», «Палагна», «Панкрац і Юдка», «Облава», репрезентувала самобутнє індивідуальне осмислення проблеми «людина і війна», що виразно тяжіє до морально-етичного, філософського потрактування. Письменник навмисно уникнув у названих творах батальних сцен, більше уваги приділяючи життю української людини на окупованій фашистами території. Погляд на воєнний побут саме як на особливу «межову» форму буття став відкриттям необхідної правди про людину на війні, коли турбота про насущне та думки про вічне сходяться, зближуються. Такий аналітичний ракурс зображення лихоліття засвідчив художні новації третьої хвилі «воєнної прози», репрезентованої в тодішньому СРСР творами Гр.Тютюнника, В.Распутіна, В.Близнеця, М.Вінграновського, Є.Гуцала, А.Адамовича, С.Алексієвич та ін. У такому напрямку йшли і художні пошуки Б.Харчука в розробці воєнної тематики. Отже, екстремальні побутові обставини у повістях прозаїка є способом перевірити стійкість людини, її здатність опиратися обставинам, не втратити людського обличчя.
Значна частина повістей Б.Харчука про війну присвячена розкриттю дитячої психології, що продовжує традиції українського письменства ХІХ-ХХ століття, зокрема В.Стефаника, Ю.Яновського, Є.Гуцала, Гр.Тютюнника, В.Близнеця, А.Дімарова. Б.Харчука цікавить процес формування юної особистості, поставленої на межу життя і смерті. Психологічно достовірно автор відтворив духовну діалектику внутрішнього світу своїх героїв, уникнувши одновимірності характерів, однозначності оцінок. Письменник активно використав у повістях про воєнне дитинство все розмаїття засобів психологічного зображення (портрет, пейзаж, інтер’єр, деталь), що подекуди тяжіють до синтезування. Це засвідчує застосування письменником «сумарно-позначальної» (А.Єсін) форми психологізму. Своєрідним у прозі Б.Харчука є прийом психофізіологічного паралелізму, який дозволив автору оприявнити взаємодію духовного і біологічного первнів людини, що розкрито через зображення випробування юних героїв фізичним і моральним болем, надважкими побутовими обставинами (голод, холод). Для прози про воєнне дитинство Б.Харчука характерне використання різних форм нарації. Особливої функціональності набули внутрішні монологи, потік свідомості, введення до тексту записок, спогадів, елементів сповідальності. Це спричинило ліризацію повістевого жанру, ускладнення композиційної будови творів (ретроспекція, монтаж епізодів, фрагментарність оповіді) і, відповідно, дозволило письменнику перенести акцент із зовнішньо-подієвого плану розкриття проблеми «дитина і війна» (що властиве деяким попередникам Б.Харчука) на внутрішньо-психологічний, наголосивши саме на переживанні воєнного лихоліття свідомістю, яка перебуває у стані формування. Письменник висвітлив вплив спогадів про війну на свідомість уже дорослої людини, чи не вперше порушив питання про дитину як жертву війни, виявивши спільність його творчих пошуків із прозою В.Близнеця, В.Козька, творами-«мартирологами» С.Алексієвич, Д.Граніна, А.Адамовича.
Для воєнних повістей українського прозаїка характерним є дослідження поведінки героїв у вкрай напружених, екстремальних ситуаціях, часто перед обличчям смерті. Проблеми морального вибору, фізичного випробування задають екзистенційний ракурс зображення людського існування, з властивими йому поняттями тривоги, відчаю, страху, сорому тощо. Можна говорити про розвиток Б.Харчуком традицій екзистенційної прози М.Хвильового, В.Підмогильного, І.Багряного. Екзистенційність як своєрідний модус художності так само, як і у творах «шістдесятників» (Гр.Тютюнника, В.Шевчука, Р.Андріяшика, В.Стуса та ін.), підпорядковується гуманістичній концепції, ствердженню духовних підвалин моральної стійкості людини. Б.Харчук у повістях «Крижі», «Вишневі ночі», а особливо у творах «Палагна» і «Панкрац і Юдка» послідовно розкрив поведінку героїв у пограничних ситуаціях, застосовуючи для цього ущільнений хронотоп (тюрма, пакгауз, єврейське гетто; останні дні і години перед стратою), подібно до хрестоматійних творів Ж.-П.Сартра, А.Камю, В.Підмогильного. Це сприяло максимальній драматизації сюжетної дії, акцентуванню внутрішнього переживання персонажів, коли оголювали першооснови людського буття. Б.Харчук психологічно достовірно простежив процес зради і самозради, розкриваючи підвладність людини страху (останній демонізується, як і в класичному творі «Хо» М.Коцюбинського). Особливо переконливими у «воєнних повістях» є не трафаретні образи зрадників «фашистських прихвоснів» (їх закроєно за соцреалістичним шаблоном), а суперечливі, неоднозначні герої (Юдка у повісті «Панкрац і Юдка», Павлина у «Палагні», Лесь у «Крижах»), у внутрішньому світі яких точиться боротьба між людяністю і страхом. Розв’язання проблеми зрадництва зумовило використання в повістях Б.Харчука певних засобів психологічного аналізу (внутрішні монологи, психологічні деталі, психофізіологічний паралелізм тощо), які дозволили заглибитися у суперечливий внутрішній світ особистості.
Істотну роль в образному світі аналізованих повістей про війну відіграла міфопоетика як засіб розкриття родових засад селянської свідомості. Введення до текстів міфологем (хата, яблуня, калина, жито та ін.) сприяє універсалізації художнього матеріалу, створенню загальних моделей людського існування. Внутрішній світ повістей Б.Харчука чітко структурований за опозицією «життя смерть», причому традиційний селянський світ, асоційований із світлим, добрим, космічно-творчим началом. Світ фашистських загарбників має ознаки демонічного (світ нищення, жорстокості, насильства, хаосу), що узагальнено в образах «змія-облави», чортів тощо. Така опозиція накладає відбиток на відтворення художнього простору: селянський світ під час війни, окупації звужено до простору хати, природа ж поля, сади, ліси показана через картини смертельного спустошення. Використання міфологічної образності споріднює «воєнну прозу» Б.Харчука з творами О.Довженка, М.Стельмаха, О.Гончара відповідної тематики: у всіх названих авторів війна осмислюється як одвічне протистояння сил добра і зла. Хоча міфопоетика випадала з реалістичної парадигми радянської літератури, її використання дозволялося через певну заданість негативної моральної оцінки фашизму.
Загалом високо оцінюючи «воєнну прозу» Б.Харчука як визначне художнє явище літератури 7080-х років ХХ століття, слід наголосити і на присутній у його повістях прорадянській тенденції, що виявлялася в певній стереотипності образів, агітаційному характері деяких сцен (приміром, плювання школярки на бюст фюрера в «Крижах»). Наявність тенденційності можна пояснити і залежністю письменника від соцреалістичного канону, панівному в радянській «воєнній прозі», і, очевидно, явищем самоцензурування, коли письменник свідомо забороняв собі говорити повну правду про події, свідком яких він був у дитинстві. За винятком «Вишневих ночей», у повістях Б.Харчук майже не торкається теми національного підпілля, зображення боротьби ОУН-УПА на Волині; зрештою, і названа повість з’явилася друком лише за перебудовних часів, пролежавши в письменницькій шухляді деякий час.
У «Вишневих ночах» письменник задав лірико-романтичну тональність інтерпретації воєнного матеріалу, зблизивши і зіштовхнувши несумісні поняття війни і кохання. Розробляючи поширений у світовому та вітчизняному письменстві мотив кохання між ворогами, спираючись у цьому на досвід М.Хвильового, М.Куліша, Ю.Яновського, І.Багряного, Б.Харчук переніс акцент на внутрішню колізію гуманного та ідеологічного у людській свідомості, використавши прийом «двійника» («Іншого»), що існує у свідомості героїв. Контраст протилежних начал підкреслено своєрідним композиційним ритмом (трикратний словесний герць головних героїв), і протиставленням топосів хати і в’язниці. Традиційне для прозаїка звернення до народнопоетичної весільної символіки (сюжет повісті прочитується як «весілля навпаки») дозволило викрити антилюдяність воєнного часу, а також тоталітарної ідеології, що призводить до нищення любові як вищої гуманізуючої сили. Легендарно-романтичний відкритий фінал повісті, поєднаний зі своєрідним притчевим зачином, надають описаній ситуації універсальності авторського художнього міфу.
Загалом можна говорити про колізію творчого таланту прозаїка і радянської літератури, що залишала для нього затісні рамки (як і для О.Гончара, М.Стельмаха, О.Довженка). В аналізованих повістях відчувається певна недомовленість, підтекст, прямо не виражений. У воєнній прозі, окрім останнього твору, присутній «еліпсис» національної проблематики, колоніального становища українців, поневірянь народу за часів так званого «червоного визволення», у післявоєнну добу відновлення радянської влади. Можна лише пошкодувати, що через передчасну смерть Б.Харчук не встиг опрацювати той величезний матеріал, який, здається, визрівав у його творчій лабораторії, чекаючи на інший час вільного самовираження художника слова.
Шукання у воєнних подіях відповіді на гострі питання сьогодення характерна ознака прози Б.Харчука. Тому спостерігається певна спільність проблематики «воєнної» і «сільської» (точніше кажучи, «сучасної») прози письменника: зв’язок між людьми, між поколіннями, проблема родового та індивідуального в людині, проблема, пам’яті, обов’язку перед батьками. «Сільська проза», за словами А.Адамовича, «вийшла з воєнної шинелі», але пізніше проза про війну всотала здобутки й художні відкриття «сільської». У творчості Б.Харчука спостерігається ця тенденція, адже його повісті про війну і про сучасність творилися паралельно, отже, відчувається взаємний вплив, взаємне віддзеркалення проблем, мотивів, образів. Беручи «воєнні» й «сільські» повісті письменника як художню цілісність, слід наголосити на її осерді осмисленні духовних підвалин, сутності людини, її однакової загроженості і в екстремальній ситуації війни, і у мирний час, позначений процесами моральної деградації, відпадання людини від Роду. У цьому виявляється гуманістична творча концепція Б.Харчука.
У повістях Б.Харчука наявна посилена увага до болючих злободенних проблем. Письменник ствердив згубність розриву особистості з національним та соціальним корінням, втрати родової пам’яті. Селянський світ у повістях «Соломонія», «Коляда», «Онук» постає як світ, що гине, зникає це свого роду «селянська Атлантида», яка стала предметом зображення у прозі Г.Тютюнника, А.Дімарова, а також у російській «сільській» прозі (В.Распутін, В.Бєлов, Ф.Абрамов та ін.). Однак українського автора не можна вважати учнем російської літератури, оскільки звернення до неї було не підгляданням підмайстра, а творчою орієнтацією, певним камертоном (В.Яворівський).
Б.Харчук наголосив на трагічній ситуації втрати українцями споконвічних духовних цінностей, традиційної народної культури, народної етики, носіями яких були селяни. Розпад патріархального роду спричинює моральне виродження людини, нездоланну дисгармонію її внутрішнього світу. Художньо осмислюючи проблему «розселянювання села», Б.Харчук висвітлив не стільки її соціальний аспект, як людинознавчий, відповідний гуманістичним тенденціям літературного руху «шістдесятників». Це зумовило психологізацію жанру повісті у доробку Б.Харчука, акцентування проблем сумління, провини, відчуження.
Увага до родових основ людської психіки, ствердження їх здорової гуманізуючої сили спричинили активізацію міфопоетичних художніх прийомів у відтворенні внутрішнього життя героїв. Б.Харчук випробував традиційні фольклорні, міфологічні моделі, що показують стосунки дітей і батьків, людини і природи, переломлюючи їх крізь призму сучасного життя. Міфопоетика є характерною стильовою рисою прози Б.Харчука. Вона надає сюжетам повістей універсальності, притчевого відтінку. Жанровий пошук привів письменника до синтезу літературних і фольклорних складників у одному творі. У повістях «Світова верба» та «Ой, Морозе-Морозенку» Б.Харчук розширив жанрові межі повісті, залучаючи до творів елементи усної словесності (казки, легенди), що відповідно позначилося і на стилі його прози.
Образно-символічній системі прози Б.Харчука, на думку Л.Тарнашинської, відповідає і його «специфічна оповідна манера», прикметні риси якої лаконізм і неускладненість фрази, а також «особливий харчуківський” діалого- та полілогонасичений ритм, що мінімальними мовленнєвими засобами передає внутрішньо складні стани й явища, та є суголосним ритмові композиційних” конструкцій” і символів» [178, c.21].
Характерним у контексті творчих пошуків прозаїків-«шістдесятників» є тяжіння до філософізації повістевого жанру, що обумовило порушення проблеми «людина і час», «людина й історія» у повістях «De profundis» та «Мертвий час». Актуалізація художнього образу часу призвела до зміни хронотопної структури твору в бік її ускладнення за рахунок використання прийому ретроспекції. Остання сприяла психологічному поглибленню образів персонажів, кожний із яких розв’язує питання морально-етичного вибору в складній життєвій ситуації, а згодом переоцінює свою поведінку в минулому з позицій сучасності, відбуваючи своєрідний «суд пам’яті». Франківська ремінісценція у назві першої з повістей допомагає Б.Харчуку порушити питання про суспільну місію майстра слова, про заангажованість таланту і про його нищення через торгівлю Словом. У повісті посилено соціальний акцент, адже йдеться про духовний симптом радянського суспільства хворобу конформізму, що уможливлювала злочини тоталітарної системи. Універсальності та узагальненості образної системи повісті «De profundis» сприяє використання притчі (про Бога, чорта і митця) як «вбудованого» жанру, що є прикметною ознакою прози 7080-х років («Смерть у Києві» П.Загребельного, «Лебедина зграя» В.Земляка, «Кам’яне Поле», «Жорна» Р.Федоріва та ін.). Дослідженню долі людини, вписаної в конкретний соціально-історичний період (сталінщина), присвячена і повість «Мертвий час». Хронотопна організація твору (пороговий часопростір лікарняна палата) підкорена психологічному завданню повного і всебічного розкриття внутрішнього світу персонажів. Доля окремої людини і цілого народу синтезується через категорію пам’яті. Символічні образи «людини-Пілата», «сильної руки», «людиночерв’яків» допомагають Б.Харчуку виразити духовно-історичну сутність тоталітарної системи, що призводила до знеособлення особистості, унеможливлення найчистішого і святого почуття любові у задушливому просторі держави. Вагомою в аналізованому творі є семантична функція заголовку «Мертвий час», що виступає як метафора критичної точки кінця особистісного та загального, духовного та соціального, як вираження дисгармонійного буття.
Стиль прози Б.Харчука є реалістичним за своєю основою. На послідовно витриманій, суворо об’єктивній манері письма, на конкретно-реалістичній стильовій домінанті прози митця наголошувала критика (В.Агеєва, М.Слабошпицький). Однак Б.Харчук знайшов і нові можливості об’єктивного письма у його психологічному наповненні, часом ліричному забарвленні. Отже, творча практика письменника вирізняється дифузією психологічного реалізму, експресіонізму та екзистенціалізму, їй властиві неофольклоризм і елементи міфопоетичного осмислення буття.

Розвиваючи жанр повісті в 7080-х роках, Б.Харчук зазнав творчої еволюції. Якщо в ранніх творах переважно воєнної тематики («Крижі», «Теплий попіл») письменник часом був підвладний соцреалістичним штампам, то в пізніших повістях він прийшов до власного оригінального стилю. Це, на наш погляд, було спричинене і зростанням майстерності прозаїка, відходом від фактів до художніх узагальнень, і процесами поступової демократизації суспільства (що відбилося в повістях «Вишневі ночі», «De profundis», «Мертвий час»), зростанням міри творчої свободи письменника, що уможливило звернення до раніше табуйованих тем. Останні повісті Б.Харчука засвідчили тенденцію його прози до пізнання загальних закономірностей людського буття, до філософського осмислення долі людини в контексті історичного руху.

Список використаних джерел

1. Агеєва В. Нові виміри воєнної прози // Агеєва В. Діалектика художнього пошуку. Літературно-критичний процес 6080-х років / Авт. кол.: В.Агеєва та ін.; АН УРСР. Ін-т літератури ім. Т.Г. Шевченка. К.: Наукова думка, 1989. 319 с.
2. Агеєва В.П. Пам’ять подвигу (Українська воєнна проза 6080-х років) /АН УРСР. Ін-т літератури ім. Т.Г. Шевченка. К.: Наукова думка, 1989. 271 с.
3. Адамович А. Ничего важнее: Современные проблемы военной прозы. М.: Сов. писатель, 1985. 288 с.
4. Адамович А. Хатынская повесть. Каратели. Последняя пастораль: Повести. М.: Сов. писатель, 1989. 640 с.
5. Адамович А.М. Додумывать до конца: Литература и тревоги века. М.: Сов. писатель, 1988. 496 с.
6. Алексиевич С. Последние свидетели // Алексиевич С. У войны не женское лицо: Документальная проза. М.: Правда, 1988. 464с.
7. Арнаудов М. Психология литературного творчества. М.: «Прогресс»,1970. 654с.
8. Бабишкін О.К., Назаренко Г.І. Вистояти і перемогти: Проблема морального випробування у творчості В.Бикова. К.: Наукова думка, 1985. 32 с.
9. Багряний І. Огненне коло: Повість про трагедію під Бродами К.: Варта, 1992. 128 с.
10. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1986. 444 с.
11. Безхутрий Ю. Жанр зобов’язує (Українська журнальна повість) // Рік’79. К., 1980. С.46 59.
12. Безхутрий Ю. Художній історизм української повісті // Рік’81. К., 1982. С.6179.
13. Белая Г.А. Художественный мир современной прозы. М.: Наука, 1983. 191 с.
14. Бердяев Н.А. О назначении человека. М.: Республика, 1993. 383 с.
15. Близнець В. Діти війни і книги про них // Література. Діти. Час: Зб. літ.-крит. статей про дитячу літературу / Упоряд. В.Я.Неділько. К.: Веселка, 1980. 211с.
16. Близнець В. Мовчун // Близнець В. Древляни: Повісті. К.: Дніпро, 1979. С.185268.
17. Бойцун І.Є. Дитина центр Всесвіту (за світобудовою Є.Гуцала) // Вісник: Філологічні науки. Луганськ. 1998. №9. С.1518.
18. Бойцун І.Є. Психологічний портрет «дітей війни» у творах Євгена Гуцала. Луганськ: Шлях, 2002. 39 с.
19. Больнов Отто Фридрих. Философия экзистенциализма. Философия существования / Сост. Ю. А. Сандулов. М.: Наука, 1999. 245 с.
20. Большакова А.Ю. Нация и менталитет: Феномен «деревенской прозы» ХХ века. М.: КТСМИ Правительства Москвы, 2000. 132 с.
21. Бондарев Ю., Быков В., Кузнецов Н.. Почему сегодня мы пишем о войне // Литературная газета. 1975. 19 февраля. С.5.
22. Боронецкий И. Харчук Б. Тёплый пепел. Повести и рассказы // Детская литература. 1985. №12. С.6667.
23. Бочаров А. Притча миф парабола // Бочаров А. Чем жива литература? Современность и литературный процесс. М.:Сов. писатель, 1986. 300с.
24. Бочаров А.Г. «Военная проза» // Современная русская советская литература: В 2-х ч. Ч. 2: Темы. Проблемы. Стиль. / Под ред. А.Г.Бочарова, Г.А.Белой. М.: Просвещение, 1987. С.651.
25. Брюховецький В.С. Без строку давності // Літературна панорама-1989: Збірник. К.: Дніпро, 1989. С.4760.
26. Брюховецький В.С. Як сама доля // Жовтень. 1985. № 6. С.108110.
27. Булгаков М. Мастер и Маргарита. Театральный роман: Романы. Волгоград: Ниж.-Волж. кн. изд-во, 1989. 512 с.
28. Буханцов Н.С. Типология русской советской повести: Автореф. дис на соискание. ученой степени к.ф.н. М., 1972. 22 с.
29. Быков В. Облава: Повести. М: Дружба народов, 1991. 400 с.
30. Быков В. Повести: Перевод с белорус. К.: Рад. школа, 1989. 416 с.
31. Вартанов Г., Скорський М. Три книги Бориса Харчука // Жовтень. 1959. №7. 13614
32. Василишин О.В. Творчість Б.М.Харчука (еволюція художнього мислення): Автореф. дис на здобуття наукового ступеню к.ф.н. К., 1997, 18с.
33. Василишин О. «І тільки мати не засне» (Розмова з матір’ю відомого українського письменника Б.М.Харчука Анастасією Іванівною) // Українська мова і література в школі. 1991. №9. С.6869.
34. Василишин О. «Україна! Це той Бог, до якого доростає душа» // Дивослово. 2001. №9. С.6471.
35. Василишин О. Борис Харчук в умовах тоталітарного режиму // Українська мова і література в школі. 1996. №7. С.1215.
36. Васильев Б. А зори здесь тихие М.: Сов. писатель, 1972. 318с.
37. Виноградов В. О языке художественной прозы: Избранные труды. М.: Наука, 1980. 360 с.
38. Волинський К. Літературне сьогодення: Літературно-критичні статті. К.: Рад. письменник, 1982. 294 с.
39. Волинський К. Слово про письменника // Харчук Б. Майдан: Вибрані твори. К.: Дніпро, 1981. С.517.
40. Воловець Л.І. Роздуми над повістю Б. Харчука «Онук» // Українська література в школі. 1990. №5. С.4246
41. В’язовський Г. Творче мислення письменника: Дослідження. К.: Дніпро, 1982. 335 с.
42. Гей Н.К. Художественность литературы. Поэтика. Стиль. М.: Наука, 1975. 471с.
43. Героїчний епос українського народу. Хрестоматія. К.: Либідь, 1993. 432 с.
44. Гинзбург Л. О психологической прозе. М.: INTRADA, 1999. 411с.
45. Гиршман М.М. Литературное произведение: Теория и практика анализа. М.: Высшая школа, 1991. 160 с.
46. Гнатюк І. Таврований доносами // Дзвін. 1991. № 9. С.141144.
47. Головко В.М. Поэтика русской повести. Саратов: Издательство Саратовского университета, 1991. 192 с.
48. Гончар О. Собор: Роман. К.: Дніпро, 1989. 270 с.
49. Грабовський С. Утопія, тоталітаризм і свобода // Сучасність. 1995. № 1. С.7182.
50. Гречанюк С. Біль у спадок // Вітчизна. 1990. № 9. С.126134.
51. Гречанюк С. Борис Харчук: «Мораль це і є душа» // Вітчизна. 1988. № 10. С.167174.
52. Гречанюк С. Чи про таку державу мріяв Борис Харчук? // Урок української. 2001. № 9. С.4548.
53. Гречанюк С. Чого чекаємо від журнальної повісті // Літературна панорама-88: Збірник. К.:Дніпро, 1988. С.5270.
54. Гречанюк С.С. «Звичайні» люди Б.Харчука // Гречанюк С.С. До слова чесного, живого: Літературно-критичні статті. К.: Рад. письменник, 1987. С.150189.
55. Гречанюк С.С. Задля цього й жив // Харчук Б. Твори: В 4-х т. К.: Дніпро, 1991. Т.1. С.56.
56. Гримич Г. Загадка творчого бунту: Новелістика українських шістдесятників: Літ.-крит. нарис. К.: Укр. письменник, 1993. 248 с.
57. Гундорова Т. Кобилянська Довженко: навколо «Землі», або Різниця аналогій // Слово і час. 1997. №11-12. С.5762.
58. Гусев В. Рождение стиля: Статьи. М.:Советская Россия. 1984. 368с.
59. Гусев В.И. Искусство прозы. Статьи о главном. М.: Изд. Литературного института им. М.Горького, 1999. 158 с.
60. Гуцало Є. З вогню воскресли: Повість, оповідання. К.: Молодь, 1978. 296 с.
61. Гуцало Є. Мертва зона / Гуцало Є. Твори: У 5 т. К.: Дніпро, 1996. Т.2: Повісті. С.676.
62. Далгат У.Б. Литература и фольклор: Теоретические аспекты. М.: Наука, 1981. 303 с.
63. Дзюба І. Набутки і перспективи жанру // Літературна панорама-1988: Збірник. К.,:Дніпро,1988. С.7385.
64. Дзюба І. Стиль і стилізація // Вітчизна. 1987. № 9. С.181-184.
65. Димченко О.В. Міфологема дороги в романі О.Гончара «Твоя зоря» та повісті Б.Харчука «Невловиме літо» // О.Гончар і шістдесятництво: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції, присвяченої 80-річчю від дня народження О.Гончара. Дніпропетровськ: Навчальна книга, 1998. С.6770.
66. Димченко О.В. Міфологічне як форма вираження філософського сприйняття світу в прозі Б.Харчука і В.Шевчука (На матеріалі повісті Б.Харчука «Світова верба» та історичного оповідання В.Шевчука «Дерево пам’яті») // Актуальні проблеми літературознавства: Зб. наук. праць. Дніпропетровськ, 1998. Т.3. С.4348.