СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТИЧНИЙ “КАНОН” (за творчістю В.Сосюри, Л.Талалая, В.Стуса, П.Вольвача)

brief description

Донецький національний університет

Поколенко Наталія Олександрівна

На правах рукопису
УДК 821.161.2

Східноукраїнський поетичний канон”
(за творчістю В.Сосюри, Л.Талалая, В.Стуса, П.Вольвача)

10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Давидова-Біла Ганна Вікторівна,
доктор філологічних наук, доцент кафедри української літератури і фольклористики Донецького національного університету

Донецьк 2006

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1
ПРОБЛЕМА КАНОНУ” В ЛІТЕРАТУРІ
1.1. Літературний канон”, його типи. Засади формування канону”
1.2. Канонізація і деканонізація в межах літературного ряду (жанр, тропіка, метрика)
1.3. Важелі канонотворення в літературному процесі другої половини ХХ ст.

РОЗДІЛ 2
Східноукраїнський поетичний текст” у дискурсі модернізму (на матеріалі лірики В.Сосюри)
2.1. Проблема тексту в семіотичному аспекті
2.2. Вектори рецепції творчості В.Сосюри
2.3. Становлення неоромантичної парадигми
2.4. Східноукраїнський компонент у неоромантизмі 1920-х
2.5. Естетика фронтиру в ліриці В.Сосюри

РОЗДІЛ 3
Концепція націопростору в ліриці В.Стуса і Л.Талалая
3.1. Шістдесятництво як етико-естетична опозиція радянському режиму
3.2. Екзистенційні мотиви лірики В.Стуса
3.3. Фольклорна основа образності у поезії В.Стуса
3.4. Мотиви в’язничної лірики збірки Палімпсести”
3.5. Домінанти поетичного світу Л.Талалая

РОЗДІЛ 4
МАРҐІНЕС У ПОЕТИЧНОМУ СВІТІ ПАВЛА ВОЛЬВАЧА
4.1. Постмодернізм як явище сучасного літературного процесу
4.2. Ландшафтні та психологічні домінанти естетики П.Вольвача
4.3. Образ Батьківщини в поезії П.Вольвача

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Проблема східноукраїнського поетичного канону” в літературній традиції (на матеріалі творчості В.Сосюри, В.Стуса, Л.Талалая, П.Вольвача) передбачає зосередження дослідницької уваги на особливостях формування естетичної свідомості людини у топографічному, етнокультурному і психологічному зрізах, у ліриці представників трьох літературних поколінь (відповідно двадцятих, шістдесятих-сімдесятих і дев’яностих років ХХ ст.). Аналіз зазначених аспектів поезії уможливлює виявлення глибинних психоемоційних структур, властивих саме східноукраїнській ментальності.
На сучасному етапі в літературі йдеться не стільки про зміну цінностей і руйнування канонів”, скільки про перепрочитання існуючого канону”. В окремі історичні періоди відбувається канонізація (стильових напрямків, жанрових форм), тобто зведення самого твору в рамки. Так, досвід попередніх Великих епох (доби Класицизму, Ренесансу, Бароко) найбільш показово демонструє процеси канонізації / деканонізації явищ культури, мистецтва, релігії. Наприклад, в епоху Класицизму канонічними стають вимоги до єдності трьох категорій у художньому творі: часу, дії і місця. Аналіз епохи соціалістичного реалізму ХХ ст. засвідчує, що канонізація в умовах тоталітарної держави відбувалась як в ідеологічному, так і в естетичному планах. Коли вважати каноном” щось у минулому, щось прямо деклароване й зафіксоване у вигляді правил”, зазначає Г.Сивокінь, в такому випадку канон” як проблема цікавив би лише істориків літератури” [153,40].
У літературній ситуації початку ХХІ ст. канонічність все більше звертає на себе увагу. Водночас на момент ствердження нових цінностей (політичних, естетичних, моральних) треба бути обережним, щоб не догматизувати ряд рис і властивостей мистецтва.
Перепрочитання і переосмислення канону”, на нашу думку, пов’язане з пошуками власної ідентичності людиною і літературою. Американський дослідник Е.-Д.Сміт з-поміж різних типів колективної ідентичності (класової, родової, релігійної і расової) виокремлює національну як найважливішу і найповнішу. Вказуючи на глобальність і всепроникність цього поняття, дослідник наголошує, що воно пронизує життя індивідів та спільнот майже в усіх сферах діяльності” [157,150]. Е.‑Д.Сміт підкреслює, що в цілому національна ідентичність, являючи багатовимірну конструкцію, включає в себе найголовніші риси (спільну територію, історичну пам’ять, спільну культуру, закони і права), і її ніколи не можна звести до єдиного елемента” або швидко прищепити населенню з допомогою штучних засобів” [157,23].
Крім того, чуття національної ідентичності, що є найважливішим у цій конструкції, стає засобом самовизначення й самоорієнтації індивіда у світі крізь призму колективної особистості та своєї самобутньої культури” [67,26]. Так, наявність цього відчуття зіграла велику роль, наприклад, у становленні і розвитку Стуса-поета, допомогло самовизначитися в тогочасній літературній ситуації. Поняття національної ідентичності сьогодні набуває особливого поширення, а у Стусовому випадку стало своєрідним поштовхом до націєтворчих мотивів.
З ідентичністю пов’язують трактовку менталітету нації. Дослідження своєрідності української ментальності започаткував М.Костомаров, згодом специфіку українського світобачення та світосприйняття вивчав І.Нечуй-Левицький. Етнопсихологічні риси українців досліджували М.Драгоманов і М.Грушевський. Певні аспекти української ментальності виокремлювали Є.Маланюк, І.Огієнко, Д.Чижевський, М.Шлемкевич та інші представники української діаспори. Зокрема, М.Шлемкевич у роботі Загублена українська людина” з’ясовує поняття душа народу”, яке у теоретичному осмисленні є розв’язанням проблеми національної ментальності. Остання має різні прояви на Сході і Заході України. Західна особистість є типом порядної людини” (законослухняної та покірної). Водночас суспільно-політичне становище Сходу сприяло виробленню людини ”шевченківського типу” борця з несправедливістю, поборника у відстоюванні власних прав та свобод [212,77-78].
Укладаючи пласти людської духовності і культури, ментальні ознаки кожної нації, етнічної спільноти різняться між собою. За І.Старовойтом, ментальність є соціо-психологічним феноменом, який характеризує етнічні спільноти і окремих представників етносу і котрий визначає специфіку сприйняття та інтепретації певною етнічною групою оточуючого світу” [169,15]. Польська дослідниця О.Гнатюк розглядає поняття ідентичності, враховуючи різні виміри сучасних українських дискусій. Загалом ідентичність конструюють національна культура, історична пам’ять і виокремлення (чи іншування), важливими рисами розглядуваного поняття є його динамічний та ідеологічний характер [38,43]. Національна та культурна ідентичність входять до більшого і ширшого поняття колективної ідентичності, кожен з представників якої індивід має по суті дві протилежні ознаки: чуття належності” і чуття окремішності” [38,51]. У цьому полягає діалогічний характер конструювання. Причому, за твердженням О.Гнатюк, приналежність індивіда до нації визначають об’єктивні та суб’єктивні критерії (як-то: кров генетичне коріння, земля топографічний аспект, мова тощо), з-поміж яких неможливо виокремити найголовніші. Дослідниця переконана, що ідентичність не є статичним явищем: залежно від досвіду, віку та професії вона змінюватиметься, набуваючи нових ознак.
Поряд з поняттям ідентичність” О.Гнатюк використовує термін тожсамість” і розмежовує її культурний і національний виміри: для першої найбільшою вартістю є спільнота, оперта на культурі”, для другої політична спільнота, яка прагне здобути суверенний статус або вже його здобула” [38,58-59]. З-поміж шляхів конструювання тожсамості дослідниця називає дискурс, який є не пасивним, а активним віддзеркаленням реального світу: Дискурс визначає і водночас обмежує те, що є реальним”, істинним” і природнім” [38,59].
У стосунках своя чужа” ідентичність за умови відкритої спільноти спостерігаємо взаємодію обох культур. Коли ж тиск чужого дискурсу посилюється, більш радикальнішим стає захист власної гомогенності.
За часів постмодернізму напруга між Сходом і Заходом поглиблюється, у зв’язку з чим національна ідентичність українців потребує конкретизації і обґрунтування: чи прилягає вона до європейської тожсамості, чи протистоїть їй (відповідно тоді орієнтується на Росію). Дискусії про орієнтацію української культури, крім прозахідного (або європейського) та просхідного векторів, мають і пронаціональний, прихильники якого переконані у власній духовній самодостатності (чи тожсамості), що цілком вкладається у формулу Україна між Сходом і Заходом” [38,89].
На конструювання ідентичності найбільше впливають принципи стосунків з Іншими, не-своїми: чого в них більше опозиції чи толерантності? У дискусії про ідентичність українців враховують культурологічні модернізаційні процеси, необхідність подолання почуття меншовартості (провінціалізму), диференціацію пострадянського та нативістичного підходів, що полягає у знятті ідеологічного підґрунтя.
Л.Гумільов виокремлює три параметри, що впливають на стереотип поведінки певного етносу: географічний, біологічний та психологічний. Перший передбачає активний зв’язок із ландшафтом, другий пов’язаний із спадкоємністю, третім компонентом є культура, до якої належать ідеологічні концепції, як релігійні, так і атеїстичні [45,494]. На залежність етнокультурних аспектів від українського ландшафту звертав увагу і Є.Маланюк. У Нарисах з історії нашої культури” дослідник обстоює концепцію, за якою культура певного народу тісно пов’язана з топографічними особливостями території його проживання, і наголошує, що для проявів культури необхідний тривалий контакт з даним географічним положенням, коли ж той контакт тратиться, про жодну тяглість людської творчості вже не можна говорити” [101,88]. Риси східноукраїнського менталітету формувалися у тісному звязку із соціально-економічним підґрунтям, складними міжетнічними взаємодіями, тиском проблем білінгвізму Сходу України (чи, вірніше, багатомовності) і культури в цілому. Названі аспекти вплинули на становлення менталітету представників цієї території. Про особливості життя на Донбасі та складові менталітету його мешканців пише і Д.Стус. Вижити у Донбасі, зазначає дослідник, завжди було непросто, цей край за всіх обставин зберігав волелюбність, сповідував культ сили, цінував твердість характеру” [183,60]. Відвертість, емоційність та сила домінанти донбасівського менталітету. Внаслідок тяжіння багатьох геополітичних та ідеологічних чинників генний код опинився глибоко у нашій свідомості. Отже, тепер необхідно докласти чимало зусиль для відродження цього коду, менталітету і, власне, національної ідентичності українців.
У літературній ситуації 1990-тих років спостерігається процес децентралізації (вірніше, регіоналізації): численні літературні формації сформували феномен позамежової, непідцензурної, а головне відцентрової культури” [22,66]. У цей час виникає надмірна кількість літературних угруповань, що також було характерною рисою 20-х рр. ХХ ст. Культурні комунікації відцентрового характеру, які завершились ідеологічною зміною офіційної парадигми, сприяли оновленню постколоніального простору України.
Якщо шістдесятники були цілком свідомі ідеї національної ідентичності, то літпокоління 1990-х зіштовхується з його відсутністю, формує компактні групи виживання по реґіональних гетто саме на принципі стилістично-формальної аморфності” [22,69]. Об’єднуючим елементом у різних за стильовою спрямованістю літературних групах виступають субкультури, що самоорганізовуються й черпають свої ідентифікаційні шаблони значною мірою з індивідуальної мистецької поведінки” [22,70]. Окреслені елементи і напрямки намагаються вписатися в ситуацію постмодернізму. Слушно підкреслює О.Войникова, постмодернізм, що торкається не лише мистецтва, але й суспільного життя в цілому, є новим явищем як для України, так і для всього пострадянського простору. Літературні імперативи швидко змінилися: Те, що раніше вважалося позитивом, у 90-ті стало недоліком, і навпаки, ті літературні елементи, що в минулому вважалися неприпустимими, непристойними, в нові часи є пріоритетними” [31,81].
Стратегія сучасного українського літературознавства передбачає систематизацію вже існуючих розділів і тем з історії української літератури, а також їх осмислення і репрезентацію у новому ракурсі теоретичному й практичному. Одним з продуктивних теоретичних напрямів є ґрунтовне вивчення тяглості внутрішніх структур поетичного канону” у творчості чільних представників літературної традиції ХХ століття, оскільки канон забезпечує комунікативність митця з реципієнтом, а в ширшому розумінні гарантує спадкоємність літературно-художнього розвитку, навіть за умови, що розвиток уповільнюється чи іде вспак” [153,42]. Саме тому вивчення історико-культурних, ідеологічних та естетичних аспектів становлення поетичного канону” (або канонів”) ХХ століття є надзвичайно актуальним. Пропоноване дослідження є спробою постановки і часткового вирішення окресленої проблеми.
Предметом дисертаційного дослідження постає східноукраїнський поетичний канон”, тобто фіксована поетична традиція представників літературного дискурсу Східної України. Об’єктом дисертації є лірика представників трьох літературних поколінь В.Сосюри, В.Стуса, Л.Талалая, П.Вольвача відповідно двадцятих, шістдесятих-сімдесятих і дев’яностих років ХХ ст. Зазначені митці в різний час жили і працювали на терені Сходу України, особливості якого вплинули на їх світогляд, що згодом певною мірою реалізувалося у поетичному доробку кожного з них. Мета роботи вивчити особливості формування естетичної свідомості, близької до свідомості людини фронтиру” у топографічному, етнокультурному і психологічному зрізах; виявити глибинні психоемоційні структури, властиві саме східноукраїнській ментальності, а також динамічну взаємодію цих структур із стильовим чинником. Реалізація мети передбачає розв’язання наступних завдань:
1.З’ясувати зміст теоретичного поняття канон”, чинники, що впливають на його формування.
2.Розглянути еволюцію і питання канону” в літературознавстві ХІХ-ХХ ст., подавши власну спробу осмислення існуючого інтерпретаційного поля проблеми з урахуванням сучасних методологічних підходів у науці.
3.Структурувати ліричну парадигму ХХ ст. у діахронічному розрізі шляхом контекстуального зіставлення творчості авторів трьох поколінь, виокремити в текстах В.Сосюри, В.Стуса, Л.Талалая, П.Вольвача споріднені аспекти топографічного, етнокультурного, психоемоційного і стильового характеру.
Теоретико-методологічною основою дисертації виступають розвідки Г.Сивоконя [153], Т.Гундорової [48], Г.Блума [35], С.Єфремова [65], Д.Чижевського [207], М.Жирмунського [69], М.Павлишина [131] дослідників, які присвятили спеціальну увагу проблемі формування літературного канону”, ліричної парадигми; теоретичні дослідження Ю.Тинянова [194], Ю.Лотмана [97], зосереждені на питаннях традиції і новаторства, поколіннєвих особливостях літературного дискурсу. Робота також апелює до філософських і психологічних концепцій Аристотеля, К.‑Ґ.Юнґа, К.Ясперса, Ж.-П.Сартра, Е.-Д.Сміта, літературно-критичних праць І.Франка, Лесі Українки, В.Топорова, Т.Денисової, С.Павличко, С.Мишанича, В.Моренця, І.Дзюби та інших дослідників. Базовими при написанні дисертації постають методологічні засади структурного та історико-контекстуального аналізу, рецептивної поетики.
Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у тому, що вперше актуалізується проблема східноукраїнського канону” на матеріалі ґрунтовного аналізу творчості його представників В.Сосюри, В.Стуса, Л.Талалая, П.Вольвача з урахуванням загальної постановки проблеми канону” в українській літературознавчій науці, її перспективної реінтерпретації. Шляхом детального структурування східноукраїнської ліричної парадигми ХХ ст. (відповідно 1920-х, 1960-1970-х і 1990-х) вибудовується новий ціннісно-естетичний ряд, що передбачає подальшу літературознавчу розробку проблеми (принципи канонотворення в літературному дискурсі ХХ століття, східноукраїнський” і західноукраїнський” поетичний канони” тощо).
Теоретичне значення дисертації. Загальна постановка проблеми функціонування східноукраїнського поетичного канону”, виокремлення його складових є внеском у вивчення теоретичних аспектів проблеми традиції і новаторства, законів літературного ряду, питання геопоетики. Наукове дослідження дає поштовх до реінтерпретації засад канонотворення, виокремлюючи (на матеріалі ліричних творів В.Сосюри, В.Стуса, Л.Талалая і П.Вольвача) східноукраїнський поетичний канон” явище складної взаємодії поетикальних, стильових і геокультурних чинників.
Результати дослідження можуть бути використані при розробці спецкурсів, спецсемінарів, при написанні методичних посібників, підручників з історії літератури ХХ ст. У цьому полягає практичне значення результатів дисертаційного дослідження.
Не претендуючи на вичерпність, дисертаційне дослідження синтезувало найактуальніші пропозиції українського літературознавства щодо проблеми літературного канонотворення. У науковий обіг вводяться нові твори, а також переосмислюються вже відомі у контексті сучасної геополітичної й культурної ситуації.
Запропонована інтерпретація східноукраїнського канону”, його складових та чинників, що впливають на формування, повною мірою не вичерпує складності поняття канон” як естетичного та ідеологічного форманта літературознавчого дискурсу. Втім, наше дослідження може стати поштовхом для подальших ґрунтовних розвідок з окресленої проблеми.
Апробація дослідження. Результати дисертаційної роботи обговорено на засіданнях кафедри української літератури і фольклористики Донецького національного університету. Окремі аспекти висвітлено у доповідях на таких наукових конференціях: VI Міжнародному конґресі україністів (Донецьк, 2005); Всеукраїнській науковій конференції Українське літературно-мистецьке відродження 20-х років ХХ століття: питання стилю, проблематики, поетики, мови” (Черкаси, 2005); Всеукраїнській конференції Василь Стус. Двадцять років після смерті: сучасне сприйняття та переосмислення” (Київ, 2006); IIIВсеукраїнській науковій конференції Поетика Василя Стуса” (Донецьк, 2006).
Структура роботи. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (219 позицій). Загальний обсяг дисертації 214 сторінок, з них 197 с. основного тексту.
Публікації:
1.Східноукраїнський поетичний канон (за творчістю В.Сосюри, Л.Талалая, В.Стуса, П.Вольвача): Монографія. Донецьк: Тираж, 2006. 166с.
2.Літературний канон” як естетичний та ідеологічний чинник літературознавчого дискурсу // Актуальні проблеми української літератури і фольклору: Наук. зб. Донецьк: ДонНУ, 2004. Вип. 9. C.253-264.
3.Марґінес у поетичному світі Павла Вольвача // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім.Г.С.Сковороди. Х., 2005. Вип. 4(44). Ч. 1 С.154-161.
4.Домінанти поетичного світу Леоніда Талалая // Літературознавчий збірник. Донецьк: ДонНУ, 2005. Вип. 23-24. С.183-195.
5.Концепція націопростору в ліриці В.Стуса // Молода нація: альманах. 2006. № 1 (38). С.183-191.
6.Східноукраїнський текст” у ліриці Володимира Сосюри // Українське літературно-мистецьке Відродження 20-х років ХХ століття: питання стилю, проблематики, поетики, мови: Зб. праць всеукраїнської наук. конф. Черкаси: Брама-Україна, 2005. С.117-121.

bibliography

ВИСНОВКИ

На думку багатьох дослідників, у генезі ментальності можна виокремити певні смислові структури. Так, менталітет українців визначають емоційність та індивідуалізм. При цьому названі дефініції не відповідають західноєвропейському раціональному типу, в якому домінуючими є раціоналізм та індивідуалізм. Витоки емоційності української нації повязані з філософією серця” К.Транквіліона-Ставровецького, С.Величка, Г.Сковороди. Індивідуалізм є наслідком складних історичних процесів, зокрема одним з них є довготривале підпорядкування українців державам-загарбникам (Росії, Польщі, Австрії). Якщо для росіян характерна екстравертна природа духовного світу, спрямована на перебудову суспільства, то для українців інтровертний індивідуалізм, який полягає у праці коло землі (насамперед індивідуальній, а не колективній), посиленій увазі до власного внутрішнього світу.
У розрізі виокремлення рис української ментальності (в тому числі східноукраїнської) плідною є концепція Л.Гумільова. Дослідник наголошує, що поряд із соціальними факторами ландшафт і природнє середовище також впливають на формування ментальних рис. Топографічні особливості Сходу України (передусім степові простори, а значить домінування природнього, натурального начала) позначилися на таких психоемоційних складниках ментальності як відкритість (наслідок відсутності кордонів) і агресивність (відкритий простір створював загрозу для життя, а відтак людина мусила постійно перебувати у стані бойової готовності так оприявнюється силове начало). Означені риси ментальності увиразнились у творчості представників східноукраїнського поетичного канону” ХХ століття, формування якого починається із неоромантичної лірики В.Сосюри, далі набуває націєтворчого потенціалу в творчості В.Стуса, Л.Талалая та ідеологізується протягом 90-тих років ХХ ст. у творчості П.Вольвача.
Східноукраїнський поетичний канон” започатковується неоромантичною парадигмою В.Сосюри, маркованою образами степу, дороги, землі, неочікуваним побутовізмом, урбанізмом, що повною мірою реалізувалося у східноукраїнському тексті” митця, постановка якого унаочнюється у зв’язку з існуючими поняттями петербурзький текст”, західноукраїнський текст”. Звертає на себе увагу часопростір Сосюри, в якому домінує образ Вчора”, відповідно частотним є звернення до нативу, власного онтологічного підґрунтя, яке взагалі виокремлює українців у колі європейської інакшості.
Вагоме місце в ліриці В.Сосюри посідає урбанізм. У місті ліричний герой перебуває в стані розгубленості, душевної дисгармонії, розпачу: внутрішньо він тяжіє до степу і помежів’я фронтиру. Таким чином, внаслідок невідповідності між зовнішніми обставинами і внутрішніми порухами душі активізується силове начало, увиразнене при змалюванні помежів’я, яке в українській літературній традиції ґенетично сягає Слова о полку Ігоревім...”, історичного визначення Дикого поля. Життя на межі зумовило формування специфічних особливостей побуту, менталітету, поведінки в екстремальних обставинах. Зазначені категорії увиразнюють емоційний та силовий імпульс східноукраїнського фронтиру, естетика якого у ліриці В.Сосюри транслюється через образ степу, а також заводів і шахт, що стали новим обличчям Сходу на початку ХХст.
Загалом поезія В.Сосюри розбудовує складний концептуальний простір, компонентами якого виступають частково інтимізований перцептуальний простір і амбівалентний соціальний, розбудований довкола осі місто / село, Вчора / Сьогодні. Модерністський канон” ХХ століття значно ускладнюється наявністю в поезіях Сосюри автентичних переживань, ліричної щирості і безпосередності, бо саме ці емоційні риси відповідають українському ментальному типу.
Окреслені риси лірики Сосюри-неоромантика закладають підвалини східноукраїнського поетичного канону”, що починає утверджуватися в 20‑хроках ХХ століття в межах модерністського дискурсу. Ядром східноукраїнського тексту” В.Сосюри вважаємо топографічні контрапункти та особливий (щирий, задушевний) емоційний тон, наголошуваний іншими митцями, що виступали в ролі ідеологічних опонентів В.Сосюри (зокрема Є.Маланюк) .
Формування канону” триває у 1960-тих роках. У східноукраїнській літературній традиції в цей час виокремлюється поетичний доробок Василя Стуса, естетика якого в цілому виходить з двох першоджерел філософії екзистенціалізму та фольклорної традиції. Мотиви пошуку і невіднайдення власного Я”, відчуття самотності, що є визначальними в дослідженнях Е.Фромма, М.Гайдеґґера, Ґ.-Ґ.Ґадамера, Е.-Д.Сміта, знайшли втілення і в ліриці В.Стуса. Але Стусівська екзистенція є суто національною, відповідно до якої вибудовується концепція націопростору поета з домінуванням усвідомленої націоцентричності, вираженим почуттям культурної ідентичності. Вже з першої збірки Стуса Зимові дерева” (1970) постає екзистенційна драма особистості: ліричний герой наполегливо шукає себе, замислюється над сенсом буття, намагається розв’язати метафізичні проблеми.
З екзистенційними мотивами пов’язані і фольклорні, які сягають прадавніх етико-естетичних уявлень українців. Найважливішим серед фольклорних є образ землі. Хоча за своїм забарвленням зазначений образ відрізняється від Сосюринського, проте зберігає інтимний колорит. Образ землі тісно пов’язаний з образом степу (як це спостерігалося у В.Сосюри) та його еквівалентами безмежним обрієм, запахом чебрецю, полину, ковилю. Степові обрії у Зимових деревах” згодом змінять обрії спогадів у Палімпсестах”. У добірці ботанічних символів В.Стус відрізняється від Сосюри, в якого Схід асоціюється передусім з акаціями і каштанами, у Стуса натомість домінують образи сосон (як втілення гордості і непохитності, безкомпромісності) і тополь (як уособлення самотності, туги і жалю).
Фольклорні та екзистенційні первні простежуємо в образі дороги, що поряд з іншими (образами землі, степу, поля, Батьківщини) є компонентом націопростору лірики В.Стуса. Крім того, актуальним виявляється поділ простору на свій” / чужий”, що оприявниться вже у в’язничній” збірці Палімпсести”. Образ рідної чужини” в цей період стає концептуальною основою лірики Стуса поруч зі своєрідною геометрією Стусового світу: макрокосму Всесвіту і мікрокосму тюремного інтер’єру, які зіставляються за принципом бінарної опозиції свій” / чужий”.
Націопростір Стуса розширює межі від Донбасу до великої України”, а тому, порівняно з накресленою В.Сосюрою парадигмою, є явищем складнішим (і на рівні тематичному, і на рівні мотивному). До намічених Сосюрою часопросторових меж додаються нові, зважаючи на геополітичні умови 1960‑х, стає відчутнішим ідеологічний компонент. У поезіях Стуса фольклорні мотиви синтезуються з екзистенційними, ліричний герой прагне відшукати самого себе, а простір із суто географічного (як це було у Сосюри) переростає у філософський. Враховуючи тяжіння української ментальності до автентичного світу, ліричний герой не приймає і не може прийняти оточуючу дійсність, змиритися з нею, а наполегливо шукає відповіді на філософські питання сутності буття, занурюючись у глибини власної душі.
Бунт шістдесятників, що був першим свідомим бунтом Людини в тоталітарній державі, спричинився до певної зміни у свідомості українців. Відтепер основною рисою ментальності стає інтелектуалізм. Розбудова власного духовного світу, виокремлення його складових, постановка філософських питань і прагнення знайти відповіді на найболючіші з них актуалізуються в ліриці Леоніда Талалая. Наскрізний ліризм провідна риса Талалаєвої лірики загалом виходить із Сосюринської енергетики й тональності. Ліричний герой поета перебуває у постійному русі, неспокої, що є характерним, зокрема, і для В.Стуса. Як наслідок філософські проблеми і мотиви, які в цілому означують вірші митця.
Географія Талалаєвого світу з явним домінуванням образу степу та його складових (вітру, полину, євшану, що взагалі нагадує Сосюринську образність) іноді звужується до мікропростору Донеччини. Образ дороги є вагомим компонентом Талалаєвої лірики і пов’язаний з розбудовою особистісного часу, що є значним внеском поета в естетику 1980-х. З‑поміж власне філософських категорій образи пам’яті, спогадів, які повертають ліричного героя до дитинства і відновлють втрачену первісну свіжість душі, що асоціюється з первинним незайманим степом. У багатьох поезіях простежуються мотиви плинності людського життя, невідворотності долі, її рішень. З філософічністю поезій пов’язані її медитативність, інтуїтивізм, культурна ідентифікація власного Я”, розпочаті у творчості шістдесятника В.Стуса, естетичний вибір якого для Л.Талалая був надзвичайно вагомим.
Епоха постмодернізму звернулась до теми периферії і марґінесу. Художній світ П.Вольвача розбудований довкола вищезгаданого концепту, виокремлення сладових якого є цікавим ще й тому, що Вольвач, поет 1990-х, як і Сосюра, поет 1920-х, неоромантики. Втім, неоромантична парадигма протягом ХХ століття значно змінюється, деформується, що врешті і впливає на подальше ускладнення східноукраїнського канону”.
Ліричний герой П.Вольвача наполегливо шукає власну ідентичність, сутність свого Я” і врешті мету перебування у Всесвіті. Серед домінантних виокремлюється образ Батьківщини, в якому спостерігаються певні форпости” Схід-Захід, село-місто, степ-море. У трактуванні Батьківщини особливе місце посідає тема козаччини, відповідно постає гетьмансько-козацька символіка, яка транслює вольове емоційне начало.
Герой Вольвачевої лірики простиставляє себе сірості й буденщині сучасності: його поетичний світ рясно населений представниками соціального дна”, на рівні лексичному побут увиразнений через вульгаризми, нагромадження побутових деталей. Ностальгія за минулим, прагнення духовного братства переконливо прочитуються у багатьох віршах поета-постмодерніста. Майбутні геополітичні, культурні й духовні зміни герой Вольвача пов’язує зі Сходом України, марґінесом”, який посідає центральне місце в географії цього поета.
Відтак, східноукраїнський канон” конституюється в ХХ ст. з таких структурних компонентів як східноукраїнський текст”, в якому виокремлюємо кілька зрізів етнокультурний (зокрема силовий активний тип ліричної індивідуальності), топографічний, психологічний. Психологічний зріз (на рівні емоцій, настрою) увиразнюється через топографічні елементи, часопростір, які, у свою чергу, тісно пов’язані з етнокультурними особливостями (ментальністю східноукраїнців”). Вичерпність канонотворення” унаочнюється в добу постмодернізму, коли опозиції Схід” Захід”, традиціоналізм” постмодернізм”, естетика” деестетизація” ідеологізуються.
Важливим компонентом канону” як власне літературознавчої категорії є жанрова система. В усі часи жанри представляють собою певне зіткнення традиційних елементів з новими. Відтак на прикладі жанрових форм можна простежити постання, утвердження і врешті канонізацію поетикальних рис в окремих творах. У літературній ситуації ХХ століття з‑поміж жанрів провідне місце посідає лірична рефлексія, що яскраво демонструє поетичний доробок Володимира Сосюри, Василя Стуса, Леоніда Талалая і Павла Вольвача. У 1920-ті (в творчості В.Сосюри) домінує інтимна і пейзажна рефлексія. У 1960-ті (в поетичному доробку В.Стуса) постає лірика філософського спрямування, що впливає на темаріум, мотиви та образність творів; лірика Л.Талалая стає наскрізь філософською, що свідчить про усладнення ліричного переживання, про багатоманітність об’єктивних імпульсів для рефлексій. Вторинні естетичні системи (такі як неоромантизм) протягом 1960-1970-х суттєво видозмінюються, апелюючи, з одного боку, до символістської суґестії, а з іншого боку, до екзистенціалістської етичної заглибленості. У П.Вольвача, представника 1990-х, компоненти природного і побутового світу у віршах-рефлексіях представлені рельєфно і містко, що засвідчує повернення до східноукраїнського тексту”, започаткованого В.Сосюрою.
У межах літературного твору з часом оновлення вимагає і тропіка. Так, епітети у ХХ ст. тяжіють до вибагливості і навіть декоративності. У В.Сосюри, наприклад, золотими є печаль, тротуари, зеленими надії; у Талалая золотий оркестр, орда.
Стильова домінанта східноукраїнського поетичного канону” у творчості В.Сосюри, В.Стуса, Л.Талалая та П.Вольвача має виразно неоромантичний характер. Водночас, при характерному ліризмі В.Сосюри і задушевності Л.Талалая, у текстах згаданих представників наявні експресіоністичні акценти, що проявляють себе і на рівні образу ліричного героя (безкомпромісність, зухвалість, вибуховість темпераменту, тяжіння до сильної особистості, з її потягом до агресії, зумовленої ігноруванням прав Людини), і на рівні формальних засобів (останні були кодифіковані у 1920-х і 1990-х як антиестетичні”: це зокрема прозаїчний компонент у ліриці, зображення соціального марґінесу в опозиції до прийнятного, нормального” світу).
Таким чином, східноукраїнський поетичний канон” ХХ століття пройшов тривалий шлях свого формування, утвердження і закріплення від 20-х до 90-х років ХХ ст. У 1920-х в творчості В.Сосюри канон” утверджувався в неоромантичній тональності, силовому характері ліричного героя через часопросторові координати, провідні образи. У 1960-ті, що яскраво демонструє поетичний доробок В.Стуса, Л.Талалая, канон” розширив свої горизонти до рівня філософської проблематики, реанімуючи автентичні корені української ментальності. У 1990-ті роки суб’єкт лірики, Автор віддаляється від Читача (при тому, що канон” як такий формується на межі Тексту і рецепції цього Тексту Читачем, передбачаючи зворотню реакцію останнього), розширюються філософські мотиви до нігілістичного заперечення хаосу і сірості буденщини, хоча в той же час ліричний герой П.Вольвача сумує за втраченим героїчним минулим свого народу і сподівається на Відродження в усіх сферах буття (політичній, економічній і насамперед духовній). Вихідним положенням, яке стосується східноукраїнського поетичного канону”, є тяжіння до східноукраїнської традиції, ментальності (через відкритість Дикого Поля до психоемоційних компонентів характеру степовиків”). У цьому, на наш погляд, і полягає особливість канонотворення поетичних текстів чільних митців, про яких йшлося в нашому дослідженні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андрусів С. Західноукраїнська література 30-х рр. ХХ ст..: проблема національної ідентичності: автореф. дисертації. К.,1996. 25 с.
2. Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х рр. ХХ ст. Львівський національний університет ім.І.Франка: Джура, 2000. 340 с.
3. Андрухович Ю. Постмодернізм не напрям, не течія, не мода...” // Слово і час. 1999. № 3. С.66.
4. Аристотель. Поэтика / Аристотель. Сочинения: В 4-х томах. М.: Мысль, 1983. Т.4. С.645-680.
5. Артеменко Н. Павло Вольвач: Першими читачами моєї Кляси” були критик, поет і бандит” // Друг читача. № 14. липень 2005. С.6.
6. Бабич С. Діалектика порожнього місця”: рецепція культурної давнини в українському модернізмі // Слово і час. 2002. №6. С.8-15.
7. Базилевський В. Похвала Леонідові Талалаю з нагоди його 60-річного ювілею // Літературна Україна. 15 листопада 2001. С.5.
8. Барабаш Ю. Підтексти петербурзького тексту (-их; -ів)”// Слово і час. 2001. № 3. С.31-41.
9. Баран Є. І світанок блідий, як одрізане вухо Ван-Гога...” / БаранЄ. Звичайний читач. Тернопіль: Джура, 2000. 140с. С.17-19.
10. Баран Є. Літературні дев’яності: підсумки і перспективи // Кур’єр Кривбасу. 1999. № 116 (серпень). С.3-6.
11. Баран Є. Літературне дев’ятдесятництво: істерія й історія // Березіль. 2000. № 3-4. С.182-185.
12. Бахаєва Л. Жанри і теми Дикого Поля” // Дике поле. 2005. №8. С.5-6.
13. Бернадська Н. Канон соцреалістичного роману // Слово і час. 2005. № 2. С.44-52.
14. Біба П. Гонорар для В.Сосюри // Літературна Україна. 06.01.1998. С.5.
15. Біла А. Територія самотнього Льюїса // Кур’єр Кривбасу. 2001. № 145. С.195-200.
16. Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики. К.: Либідь, 1998. 408 с.
17. Білецький О. В.Сосюра / Білецький О. Літературно-критичні статті. К.: Дніпро, 1990. С.110-120.
18. Біляцька В. Проблема митця в естетико-художній еволюції Л.Костенко та В.Стуса: автореф. дисертації. Дніпропетровськ, 1999. 16 с.
19. Бондар-Терещенко І. Ostмодерн: геопоетика, психологія, влада. Монографія. Тернопіль: Навчальна книга Богдан, 2005. 144 с.
20. Бондар-Терещенко І. Текст 90-х: герої та персонажі. Тернопіль: Джура, 2003. 208 с.
21. Бондар-Терещенко І. Український симукляр: про дві парадигми сучасної літератури // Кур’єр Кривбасу. 1997. № 77-78 (травень). С.159-166.
22. Бондар-Терещенко І. Функціональні механізми літературного дискурсу 1990-х рр. // Слово і час. 2005. № 2. С.62-71.
23. Брюховецький В. До проблеми самоусвідомлення української літератури // Радянське літературознавство. 1989. № 9. С.22-26.
24. Брюховецький В. Напрям і течія літературні / Українська літературна енциклопедія: У 3-х тт. К.: Українська енциклопедія ім.М.П.Бажана, 1995. Т.3. С.454.
25. Бурляй Ю. Володимир Сосюра. К.: Держлітвидав УРСР, 1959. 204 с.
26. Бурляй Ю. Червіньковий Орфей” // Вітчизна. 1995. № 7-8. С.131-137.
27. Буряник Н. Свіча й свічадо в поезії Василя Стуса // Слово і час. 1993. №11. С.51-57.
28. Веретейченко І. Модерна концепція мистецтва у творчості Л.Українки: автореф. дисертації. К., 2003. 20 с.
29. Вечеря на дванадцять персон: Житомирська прозова школа / Упоряд., передм., літ. ред. В.Даниленко. К.: Генеза, 1997. 544 с.
30. Виноградов В. Про поезію 90-х // Кур’єр Кривбасу. 1999. № 115 (липень). С.3-5.
31. Войникова О. Уроки постмодерну Дмитра Корчинського // Слово і час. 2003. № 10. С.81-84.
32. Вольвач П. Кляса. Роман. Тернопіль: Джура, 2004. 284 с.
33. Вольвач П. Південний Схід. Поезії. Львів: Кальварія, 2002. 188с.
34. Гальченко С. Феномен таланту, або захалявна творчість В.Сосюри / В.Сосюра. Розстріляне безсмертя. К.: Український письменник, 2001. С.5-17.
35. Гарольд Блум. Элегия о Каноне // Вопросы литературы. 1999. №1. С.70-97.
36. Ґеник-Березовська З. Грані культур. Бароко. Романтизм. Модернізм. К.: Гелікон, 2000. 368 с.
37. Гиленсон Б. История литературы США. М.: Академия, 2003. 704 с.
38. Гнатюк О. Прощання з імперією: українські дискусії про ідентичність. К.: Критика, 2005. 528 с.
39. Гончарук М. Канон / Українська літературна енциклопедія: У 5-ти тт. Т.2. К.: Рад. Енциклопедія ім.М.П.Бажана, 1990. С.401.
40. Грабович Г. Деякі теоретичні проблеми українського літературознавства / Грабович Г. До історії української літератури: дослідження, есеї, полеміка. К.: Критика, 2003. С.15-22.
41. Грабович Г. Теорія та історія: горизонт сподівань” і рання рецепція нової української літератури / Грабович Г. До історії української літератури: дослідження, есеї, полеміка. К.: Критика, 2003. С.46-126.
42. Гришко В. Серце другого Володьки” і заборонена любов // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття: У 3-х книгах. Кн.2. К.: Рось, 1994. С.197-213.
43. Гром’як Р. Про основні чинники гетероґенічності українського літературного процесу ХХ ст. // Літературознавство: Матеріали ІІІ конгресу Міжнародної асоціації україністів. К.: Обереги, 1996. С.32-37.
44. Грушевський М. Український кольонізаційний похід на схід / Грушевський М. Історія України-Руси: В 11-ти т., 12 кн. Т.8. Початки Хмельниччини (1638-1648). Ч.ІІ. К.: Наукова думка, 1995. С.41-48.
45. Гумилев Л. Древняя Русь и Великая Степь / Сост. и общ. ред. А.И.Куркчи: В 2-х кн. Кн.1. М.: Институт ДИ-ДИК, 1997. 512 с.
46. Гундорова Т. Fiat!” Миколи Вороного // Слово і час. 1994. №7. С.32-33.
47. Гундорова Т. Дискурсія українського модерну. Постмодерна інтерпретація: автореф. дисертації. К., 1996. 37 с.
48. Гундорова Т. Літературний канон і міф // Слово і час. 2001. № 5. С.15-29.
49. Гундорова Т. Ностальгія та реванш: український постмодернізм у лабіринтах національної ідентичності // Кур’єр Кривбасу. 2001. № 144 (листопад). С.165-172.
50. Гундорова Т. Соцреалізм як масова культура // Сучасність. 2004. № 4. С.52-66.
51. Гундорова Т. Фрідріх Ніцше й український модернізм // Слово і час. 1997. № 4. С.29-33.
52. Гундорова Т., Шумило Н. Тенденції розвитку українського художнього мислення // Слово і час. 1993. №1. С.55-66.
53. Гюнтер Х. Художественный авангард и социалистический реализм // Вопросы литературы. 1992. № 3. С.161-175.
54. Давидова О. Етнокультурний міфопростір як авантекст до творчості В.Стуса // Слово і час. 2003. № 1. С.70-75.
55. Даниленко В. Стереотип, монотип, архетип у культурних моделях // Слово і час. 1994. №1. С.55-59.
56. Денисова Т. Наука компаративістика” в сучасному трактуванні // Слово і час. 2005. № 5. С.25-31.
57. Денисова Т. Феномен постмодернізму: контури й орієнтири // Слово і час. 1995. № 2. С.18-27.
58. Денисова Т. Экзистенциализм и современный американский роман. К: Наукова думка, 1985. 245 с.
59. Денисюк І. Жанр / Українська літературна енциклопедія. К.: Українська Радянська Енциклопедія імені М.П.Бажана, 1990. С.192-193.
60. Дзюба І. ...І вічні питання до білого світу”: Нотатки про лірику Л.Талалая // Слово і час. 1992. № 2. С.33-37.
61. Дзюба І. Свіча у кам’яній пітьмі / Стус В. Палімпсест: Вибране. К.: Факт, 2003. С.7-32.
62. Дідова А. Так ніхто не кохав...” / Земле рідна, колискова: Українські поети Донеччини. Д.: Донбас, 2001. С.9-11.
63. Добренко Є. Тоталітарні засади соцреалізму // Слово і час. 1992. № 7. С.8-15.
64. Дорошенко П. Історія України: У 2-х т. К.: Глобус, 1991. Т.2. 349 с.
65. Єфремов С. Історія українського письменства. К.: Феміна, 1995. 688 с.
66. Єфремов С. На мертвой точке / Єфремов С. Вибране: Статті. Наукові розвідки. Монографії. К.: Наукова думка, 2002. C.56-100.
67. Єшкілєв В., Андрухович В. та ін. Повернення деміургів-2 (Плерома 2000. Мала українська енциклопедія актуальної літератури). Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001. 296 с.
68. Жирмунский В. Поэтика русской поэзии. СПб.: Азбука-классика, 2001. 496 с.
69. Жирмунский В. Теория литературы. Поэтика. Стилистика. Л.: Наука, 1977. 405 с.
70. Жирмунский В. Теория стиха: введение в метрику. Ленотдел: Сов. писатель, 1975. 664 с.
71. История современной зарубежной философии: компаративистский подход. СПб.: Лань, 1997. 480 с.
72. Іванишин П. Національно-екзистенційна методологія: герменевтична актуалізація // Слово і час. 2003. № 4. С.33-45.
73. Ізер В. Процес читання: феноменологічне наближення / Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття / За ред. М.Зубрицької. Л.: Літопис, 2002. С.349-367.
74. Квіт С. Основи герменевтики: Навч. посібник. К.: Академія, 2003. 192 с.
75. Кліпінгер Д. Канонічність / Енциклопедія постмодернізму / За ред. Ч.-Е.Вінквіста та В.-Е.Тейлора. К.: в-во Соломії Павличко Основи”, 2003. С.184.
76. Ковальова О. Співвідношення модернізму та авангардизму: теоретична неузгодженість // Слово і час. 2004. №11. С.74-78.
77. Коробко Л. Щемить Батьківщина між ребер...”: поезія Павла Вольвача // Слово і час. 2003. № 10. С.76-80.
78. Костиря І. Українство на Донбасі не викорінне! // Літературна Україна. №16-17. 24 квітня 2003. С.3.
79. Костомаров Н. Славянская мифология / Костомаров М. Слов’янська міфологія: Вибрані праці з фольклористики й літературознавства. К.: Либідь, 1994. С.201-257.
80. Костюченко В. Від Червоної зими” до Серця” // Вітчизна. 1998. №11-12. С.122-130.
81. Костюченко В. Втеча від власного Я” // Дивослово. 2003. №12. С.4-8.
82. Костюченко В. Проклята ніч В.Сосюри // Літературна Україна. 04.09.2003. С.4.
83. Костюченко В. Червона зима” В.Сосюри: спроба нового прочитання // Дивослово. 2001. №10. С.2-5.
84. Коцюбинська М. Василь Стус / Історія української літератури ХХ ст.: У 2 кн. Кн.2: друга половина ХХ ст. Підручник. За ред. В.Дончика. К.: Либідь, 1998. С.162-167.
85. Коцюбинська М. Епістолярна творчість В.Стуса / Стус В. Твори: У 4-х т. 6-ти кн. Т.6. Кн.2. Листи до рідних та знайомих. Львів: Просвіта, 1997. С.218-240.
86. Коцюбинська М. Поет / Стус В. Твори: У 4-х т. 6-ти кн. Львів: Просвіта, 1994. Т.1. Кн. 1. Зимові дерева. Веселий цвинтар. Круговерть. С.7-38.
87. Коцюбинська М. Стусове самособоюнаповнення” // Сучасність. 1995. № 6. С.137-144.
88. Кравченко Т. Постмодернізм це принципово не модернізм // Слово і час. 1999. № 3. С.60-61.