ТИПОЛОГІЯ ХАРАКТЕРІВ УКРАЇНСЬКИХ ІНТЕЛІГЕНТІВ У РОМАНАХ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА 1910-Х РОКІВ

brief description

Прикарпатський університет
ім.Василя Стефанника

На правах рукопису
УДК 821.161.2:
311.2

МАЛИШ
ОКСАНА МИХАЙЛІВНА

ТИПОЛОГІЯ ХАРАКТЕРІВ УКРАЇНСЬКИХ ІНТЕЛІГЕНТІВ
У РОМАНАХ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА 1910-Х РОКІВ

Спеціальність 10.01.01 українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
доктор філологічних наук,
професор Голомб Л.Г.

Івано-Франківськ 2004

З м і с т

Вступ ................................................................................................... 3

РОЗДІЛ І.
Типи українських інтелігентів початку ХХ ст. в романістиці
В.Винниченка 1910-х років ....................................................... 14

1.1. Художній експеримент у дусі філософії екзистенціалізму
(образи-персонажі роману Чесність з собою”) ................ 16
1.2. Закон рівноваги як модель людського щастя (роман
Рівновага”)........................................................................... 46
1.3. Спроба розбудови нової етики та моралі(«Заповіт
батьків»)................................................................................ 65

РОЗДІЛ ІІ
Пошуки шляхів подолання душевної дисгармонійності ... 86

2.1. Еволюція характерів у дилогії «По-свій» і «Божки»......... 86

2.2. Становлення характеру свідомого українця в романі
Хочу!” ................................................................................ 111

РОЗДІЛ III
Спроба художнього синтезу ( роман Записки
Кирпатого Мефістофеля”)................................................ 130

Висновки ........................................................................................ 159

Література ...................................................................................... 170

В с т у п

Однією з кардинальних проблем, яка знайшла суттєве втілення у творчості В.Винниченка й визначила еволюцію властивих йому способів художньої типізації, стала проблема становлення нової інтелігенції. Як слушно помітив Г. Костюк, розмаїтість чоловічого й жіночого типажу в прерізних психологічних аспектах їх побутово-соціального вияву, ця людинознавча панорама української людини початку XX століття це [] вагомий і майже невивчений внесок В. Винниченка в українську літературу” [98,19 ].
Життя і побут інтелігенції завжди були об'єктом уваги українських письменників. У 1900-ті роки, аналізуючи історичний досвід і тенденції розвитку тогочасної літератури, І. Франко зауважив: Виключно народницькою українська література не була ніколи. Вже в Енеїді” Котляревський змалював переважно побут не простого селянина, а середнього українського панства та багатого козацтва кінця XVIIIв. З тої самої сфери брав немало малюнків і Квітка” [175;35,92]. Своєрідним прологом художнього втілення образу інтелігента, з точки зору особливостей його характеру, в українській літературі можна вважати роман А. Свидницького Люборацькі”(1861-1862). Далі у цьому напрямку пішли І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Б. Грінченко, О.Кониський, які значною мірою розгорнули системне узагальнення характеру інтелігента в самому творі, епічно виписуючи героя.
Типи нових” людей із середовища інтелігенції та їх утвердження в суспільстві змальовують у своїх творах І. Франко, О.Кобилянська, М.Коцюбинський, М.Чернявський, С. Васильченко. Ідейно-художня структура творів, безпосередньо присвячених темі інтелігенції, на кінець XIXстоліття значно ускладнюється. Адже передбачалось поєднати аналіз тіла сучасного чоловіка” (І. Франко), тобто його реального характеру, з психологічним аналізом його ідей через співвідношення з потребами суспільно-історичного розвитку. І. Франко, В. Стефаник, М.Коцюбинський здебільшого вводять у твір героїв з уже сформованим характером, художня дія лише виявляє його. Індивідуальний світ героя як суб’єкта свідомості й діяльності виділяється в окрему художню реальність, що дістає відносну самостійність характеристики, співвідносячись із реальною естетичною повнотою образу героя.
Після народження української психологічної прози вже неможливо було писати про внутрішній світ людини як про речі прості, самозрозумілі , їх треба було кожного разу відкривати заново як поєднання живих і змінних елементів. Продовжуючи традиції попередників, В.Винниченко прагне до дальшого розширення меж і можливостей реалізму, до неореалізму як синтетичного методу, здатного відтворювати ірреальне в реальному, символ у конкретному. В характері українського інтелігента на початку XXстоліття відбулося багато змін, зумовлених самим життям. Винниченко помітив їх і створив новий типаж української психологічної прози.
Актуальність нашого дослідження зумовлена тим, що шляхи та засоби характерології Винниченкових героїв-інтелігентів у романах 1910-х років вивчені недостатньо. У Винниченка домінують рефлектуючі герої, які вимагають нових способів зображення характерів, зокрема, невласнепрямого мовлення, внутрішніх монологів, складної структури діалогів та полілогів, динамічних портретів. Прийоми ці мали оголювати” всю складну (часом навіть надламану!) психіку персонажів, розкриваючи процес їхнього безупинного самоаналізу” [139, 11].
Творча практика Винниченка 1910-х років відкрила нові горизонти в дослідженні вічних” начал моральності, проблем характеру. У малій прозі письменника сучасний літературознавець помічає дві моделі особистості, кожна з яких складається з чотирьох компонентів: I зовнішня діяльність (пізнання, оцінка, праця, спілкування), II внутрішня діяльність (самопізнання, самооцінка, самостворення, самоспілкуван-ня)”[91,20]. Подібні моделі героїв-інтелігентів зустрічаємо і вроманах Винниченка, характери яких досі не були предметом ґрунтовного типологічного аналізу.
Формування характеру нового українського інтелігента постійно хвилювало Винниченка й становило одну з провідних тем його творчості. Письменник створив цілу галерею найрізноманітніших типів інтелігентної української людини. За твердженнями Г.Костюка, без знання цих типів, тобто без вивчення і знання цих Винниченкових творів, ми ніколи глибоко й всебічно не пізнаємо соціальних, культурних і моральних стосунків цих людей доби між двох революцій, не пізнаємо психологічної атмосфери, що формувала й унапрямлювала спільноту. Особливо це стосується тих різних соціалістичних середовищ, що на початку ХХ сторіччя виступили” [98,22].В.Винниченко був активним діячем і організатором соціалістичного руху і водночас засуджував догматизм. Він ніколи не ідеалізував ні партійні програми, ні партійних діячів. Навпаки, письменник завжди глибоко вдивлявся в їх психіку, в їх людський образ, в їх ідеї та практику” [98,22].Неузгодженість між ідеями й реальною дійсністю його глибоко насторожувала. У відкритому листі до читачів і критиків (1911) В.Винниченко писав: Ще в той час, коли мені кожний, хто звав себе революціонером, уявлявся героєм, коли душа була піднесена до зразків Радіщева, Перовської, вже тоді я почав помічати якусь дисгармонію між оточуючим мене реальним життям і образами, утвореними юнацькою фантазією” [30,8].
У романах 1910-х років Винниченко випробовує характери героїв-інтелігентів на можливість досягнення внутрішньої гармонії й цільності, вдаючись до концепції чесності з собою”. Як справедливо відзначає Т.Гундорова, модерністський дискурс Винниченка складається на основі нігілістичної”, провокативної” структури мислення, в якій відкривається можливість іншої, імовірної реальності. Зокрема, іронічно-осторонююча, ігрова проекція визначає значною мірою експериментальність його художнього зображення. Способом переключення реальності в структури релятивного плану стає ідея чесності з собою”, що співвідноситься з методом відношення до життєвих явищ” [58,25].
У романах 1910-х рр. Винниченко розбудовує власну мистецьку лабораторію психологічного аналізу, зображує найтонші нюанси мислення та дій персонажів в умовах реально зміненого життя. Модерністська структура зображення героїв значною мірою засновується на використанні принципу відносності, варіативності й множинності картин світу. Дискурсивна практика, що оформляє таку модель у творчості Винниченка, засвідчує формування психоаналітичного й екзистенціального типів дискурсу.
Новаторство Винниченка у творенні характерів інтелігентів вперше помітили І.Франко й Леся Українка, аналізуючи оповідання, що увійшли до збірки Сила і краса”(1906). У Винниченка гарна рука не лише в малюванні селян та пролетаріїв, а також у представленні інтелігентних сфер. Ми бачимо це вже в Заручинах” [] та Контрастах” [173,350], констатує І.Франко.
Леся Українка стверджує, що Винниченко в оповіданні Голота” (1905) в повному обсязі застосував головний принцип новоромантичної школи [] протиставив натовпові не героя чи вибрану особистість, а суспільство свідомих особистостей, в якому він, цей натовп, розчиняється до краю, суспільство існує доти тільки, поки в ідеалі є, на думку новоромантика, надлюдина”, на противагу колишній людині натовпу”, яка добровільно приносила себе в жертву несвідомим інстинктам, недослідженого збірного темного чудовиська маси” [169,365]. За цим принципом Винниченко будує характери героїв і в своїх ранніх романах.
Образи-характери інтелігентів у романах Винниченка 1910-х років привертали увагу багатьох дослідників сучасників автора, але майже все написане ними (за незначними винятками), відзначалося певною упередженістю. Т.Зикеєв твердив, що Винниченко бачить в людині тільки протисоціальне, тільки звіра, вважає людину за певний біологічний тип, що культивує своє тваринне я” [89,48]. Подібної думки дотримувалися О.Грушевський, О.Парадиський, А.Річицький,М.Сріблянський.
П.Христюк, аналізуючи ранні романи Винниченка, твердив: Віддавши інтелігенції перебільшену увагу, водночас змалював Винниченко її , кінець кінцем, в кривому дзеркалі”, однобоко, бо за своїми карикатурними велетнями нової моралі” не дав ні одного більшого твору про дійсних велетнів духу...”[187,145]. На думку С.Єфремова, в романах і драмах Винниченка 1907-1915рр. не образи втілюють ідею, органічно з неї виникаючи, а ідея спеціально вишукує для себе образів і робить це часто так грубо, ненатурально, з такою підкресленою тенденційністю, що замість живих людей однобічні карикатури виходять. Немов на них письменник мститься за свої одурені надії” [84,576]. С.Єфремов радить Винниченкові не колупатися в психіці надломлених, нервово хворих інтелігентів, а писати про наш народ, про його злиденне життя, повне контрастів, про бурлаків-протестантів” [84,25].Однак коли цикл Винниченкових ранніх романів завершився Записками Кирпатого Мефістефеля”, а драми увійшли в репертуар багатьох російських і західно-європейських театрів, С.Єфремов прийшов до висновку, що про кризу творчості Винниченка можна говорити в минулому часі”.
У Винниченкових п’єсах і прозових речах після 1907 року, поза влучним схопленням живого типажу доби, хаосу тогочасних ідейних шукань, що нуртували серед молоді, бракувало іноді переконливої художньої психологічної мотивації їх вчинків, зауважує Г.Костюк. Це було і є слабким місцем у Винниченка. У цьому аспекті твори його потребували вдумливої гострої критики. Такої критики в статтях Єфремова не було...”[98,170].Більш вдало оцінили створені Винниченком образи-характери у романістиці 1910-х рр. М.Вороний, М.Данько, О.Дорошкевич, М.Євшан, І.Свєнціцький. Показовим є твердження М.Вороного: Винниченко не побутовий письменник, він художник, психолог parexcellence. Сучасне здрібніле життя дедалі все менше виявляє себе в опуклих чи скристалізованих формах, тип зникає, розпадається на складові частини, місце типа займає характер, індивідуальність. Тому й увагу письменника приваблює переважно індивідуальність з усім своїм складним комплексом переживань, симпатій , уподобань, поглядів, з внутрішніми конфліктами, з тяжкою боротьбою, що відбувається глибоко на дні душі” [42,180].
У 60-80-ті рр. літературну спадщину Винниченка активно вивчають зарубіжні науковці В.Ревуцький, Л.Залеська-Онишкевич, С.Погорілий, Г.Костюк, Ю.Бойко. Але характери українських інтелігентів у романах Винниченка 1910-х років також аналізуються ними побіжно, у контексті інших проблем вивчення спадщини письменника. С.Погорілий згадує їх принагідно, аналізуючи типаж і поетику неопублікованих романів В.Винниченка [149], Г.Костюк вказує на появу нового або модернізованого типу людини в ранніх романах письменника [98].
Останнім часом у вивченні творчості Винниченка помітні значні зрушення: з’явилися монографії О.Д.Гнідан і Л.С.Дем’янівської, В.Гуменюка, Л.Мороз, В.Панченка, наукові праці Р.Багрій-Пікулик, Г.Барана, О.Брайко, О.Гожика, Т.Гундорової, Н.Гусак, І.Дзеверіна, О.Драгана, М.Жулинського, Н.Паскевич, Г.Сиваченко, В.Хархун. Найбільше увагу сучасних дослідників привертає роман Записки Кирпатого Мефістофеля”. В.Хархун присвятила образній системі й поетиці цього твору дисертацію, Р.Багрій-Пікулик ряд наукових статей.
Я. Поліщук, аналізуючи драматургію В.Винниченка, слушно зауважує: Внутрішня дисгармонія характеру переважно стає відправним пунктом релятивного волевиявлення героя у п’єсах Винниченка. Це волевиявлення прямо пов’язане з емансипацією особистості, її раніше приховуваних чи замовчуваних, тіньових сторін (інстинкти, підсвідоме, рефлексії статі і под.). Звідси протест проти суспільних норм та обов’язків, який набувається шляхом особистісного досвіду, але є засадничо зумовленим [...]. Немає обов’язків, є лише визнання власного бажання, немає обставин, що змушують робити вибір, є лише власне ego, цілком вільне в такому виборі...”[150,151]. У романістиці 1910-х років Винниченко дотримується саме такого принципу у творенні характерів.
Потребує окремої розмови проблема функціонування морально-етичної концепції чесності з собою” в романах Винниченка 1910-х рр., з якою органічно пов’язана поетика характеротворення й типологія персонажів-інтелігентів.
Отже, актуальність пропонованої теми незаперечна, вона зумовлена потребою дослідження шляхів і способів зображення характерів українських інтелігентів у романах Винниченка вказаного періоду відповідно до концепції чесності з собою”. Це завдання необхідно здійснити передусім на рівні осмислення поставлених у Винниченкових текстах морально-етичних, психологічних, суспільних проблем, що їх розглядаємо крізь призму світоглядної еволюції письменника. З’ясування логіки формування характерів інтелігентів може допомогти по-новому прочитати романи Винниченка 1910-х років.
Типи характерів і засоби їх творення у Винниченка цілком відмінні від того, що вже було в нашій літературі. Для письменника основний принцип характеротворення це екзистенціальна ситуація вибору, котра визначає логіку викладу подій у тексті. Саме тому першорядного значення набуває сюжет, сюжетна ситуація. Винниченко не стільки творить, скільки конструює характери, вдаючись до експериментування. Центральний принцип його поетики перевірка людини концепцією чесності з собою”, саме так він виважував свої творчі й етичні принципи. Тому в творенні характерів письменник може видатися одноманітним: у нього не знайти традиційних, доведених до рівня досконалості засобів і прийомів характеротворення, які маємо в класичному реалізмі. Винниченко не реаліст: він домагається не правди характеру, а правдоподібності ситуації, в якій виявляє себе характер. Тому деякі його образи відзначаються певною схематичністю, перетворюються в характери-символи. Для Винниченка першорядного значення набувають вигадані, сконструйовані на основі нових морально-етичних засад сюжетні ситуації, колізії, які дають змогу випробовувати характери і перевіряти тим самим життєздатність концепції чесності з собою”, розбудовувати нову етику. Важливу роль тут відіграє принцип рівноваги”, можливість чи неможливість примирення індивіда з самим собою, альтернатива самоствердження чи самозаперечення. Традиційні засоби характеротворення або не беруться Винниченком до уваги, або мають інше функціональне призначення.
Об’єкт дослідження: романи Чесність з собою”, Рівновага”, Заповіт батьків”, По-свій”, Божки”, Хочу!” та Записки Кирпатого Мефістофеля”, а також Щоденник” В.Винниченка, його листи, літературно-критичні та публіцистичні праці.
Предмет дослідження: засоби характеротворення у романах Винниченка 1910-х років.
Мета роботи: простежити типологію характерів українських інтелігентів у романах В.Винниченка 1910-х рр. крізь призму морально-етичного принципу чесності з собою”, його впливу на свідомість та долю героя, проаналізувати засоби характеротворення письменника.
Досягнення поставленої мети передбачає здійснення таких конкретних завдань:
- заглибитися у лабораторію психологічного аналізу автора й з’ясувати вплив на свідомість героя раціональних та ірраціональних чинників,
- розглянути образи-характери романів у світлі екзистенціальної філософії, ніцшеанства та фройдизму,
- з’ясувати рівень рецепції письменником мотивів та образів світової літератури,
- висвітлити на основі творів еволюцію поглядів Винниченка на психологію нової” людини, простежити, як зміна поглядів автора визначила розбудову його концепції чесності з собою”,
- проаналізувати основні засоби характерокреаційної поетики, використаної в романах,
- виявити риси художнього новаторства Винниченка у творенні характерів інтелігентів, зіставити позиції автора й персонажів,
- зробити типологічне зіставлення образів-характерів інтелігентів романів Винниченка з героями творів інших письменників.
Теоретико-методологічною основоюроботи є праці європейських філософів і культурологів (М.Бердяєв, С.де Бовуар, Г.-В.-Ф.Гегель, М.Гюйо, І.Кант, А.Камю, С.К’єркегор, М.Мерло-Понті, Ф.Ніцше, Х.Ортега-і-Гассет, Ж.-П.Сартр, З.Фройд, М.Хайдеггер, А.Шопенгауер, К.Ясперс ), дослідження з питань поетики прози (Б.Ананьєв, А.Аннінський, М.Бахтін, Б.Гаспаров, Л.Гінзбург, І.Денисюк, Н.Калениченко, Ю.Кузнєцов, В.Лапшин, В.Левітан, А.Нямцу, Р.Піхманець, І.Руснак, Т.Сільман, М.Ткачук, В.Фащенко, Д.Царик, Н.Шумило), історії та теорії модернізму (В.Агєєва, Т.Гундорова, В.Мельник, М.Моклиця, В.Моренець, С.Павличко, Я.Поліщук, Е.Соловей, О.Турган). У роботі використано спеціальні розвідки про Винниченка (М.Вороний, В.Гуменюк, Д.Гусар-Струк, А.Ґорчаков, М.Данько, О.Дорошкевич, М.Євшан, Г.Костюк, Леся Українка, В.Львов-Рогачевський, М.Мольнар, Л.Мороз, В.Панченко, С.Погорілий, І.Свєнціцький, Г.Сиваченко, М.Сріблянський, П.Христюк, І.Франко та інші) та наукові дослідження вузлових проблем історії української літератури періоду 1900-1920 рр. ХХ століття (О.Білецький, О.Грушевський, І.Денисюк, С.Єфремов, М.Зеров, Н.Калениченко, О.Лубківська, А.Шамрай та ін.).
Основними методами дослідження є типологічний, порівняльний, біографічний, психоаналітичний, філологічний, герменевтичний.
Наукова новизнадисертаційної роботи полягає в комплексному аналізі характерів інтелігентів романістики Винниченка 1910-х рр. у світлі екзистенціальної філософії та психоаналізу. У дослідженні вперше в українському літературознавстві вмотивовано використання письменником концепції чесності з собою” як визначального фактора характеротворення, простежено формування й еволюцію типу нової” людини в романах Винниченка 1910-х рр., зроблено типологічне зіставлення образів-характерів цих романів із персонажами творів І.Франка, М.Яцкова, А.Кримського, О.Плюща, Л.Андреєва, Ф.Достоєвського.
Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що результати його можуть бути використані при читанні історико-літературних і теоретичних курсів, спецкурсів і спецсемінарів з історії українського письменства, при написанні дипломних і курсових робіт з історії української літератури та проблем компаративістики, а також при підготовці монографічних праць про творчість В.Винниченка.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Робота виконувалася як складова частина комплексної теми Шляхи оновлення української літератури в її історичному розвитку”, яку розробляють літературознавці Ужгородського національного університету. Тему дисертації узгоджено з Науково-координаційною радою НАН України Класична спадщина і сучасна художня література” при Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України.
Апробація роботи.
Дисертація обговорена і рекомендована до захисту на засіданні кафедри української літератури УжНУ.
Результати наукового дослідження були апробовані в доповідях на щорічних звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Ужгородського національного університету за 1999, 2000, 2001, 2002рр., Міжнародній науковій конференції Модернізм зі столітньої відстані” (Рівне, 2001), Міжнародній науковій конференції Українська література в західноєвропейському контексті” (Ужгород, 2002).
Структура та зміст роботи.
Дисертація складається зі вступу, трьох розділів (Типи українських інтелігентів початку ХХ ст. в романістиці В.Винниченка 1910-х років”; Пошуки шляхів подолання душевної дисгармонійності”; Спроба художнього синтезу (роман Записки Кирпатого Мефістофеля”)”), висновків та списку використаних джерел (197 позицій).
Основні положення й висновки дисертації відбито в таких публікаціях:
1. Проблема національного самовизначення і свободи волі у романі В.Винниченка Хочу!” // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства: Збірник наукових праць. Ужгород, 2000. Вип.3.-С.316-326.
2. Образи-характери українських інтелігентів у романі В.Винниченка Заповіт батьків” у світлі психоаналізу // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. Міжнародна наукова конференція Українська література в західноєвропейському контексті”. Ужгород, 2002. Вип. 5. С.124-129.
3. Патологія психіки героїв як прояв закону рівноваги” (роман В.Винниченка Рівновага”) // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства: Збірник наукових праць. Ужгород, 2003. Вип.6. С.69-72.
4. Герой-гравець у романах В.Винниченка й Л.Андреєва // Всеукраїнська наукова конференція Поетика художнього тексту”. Дніпропетровськ, 2002. Т. 13. С. 140-148.
5.Характери героїв у дилогії В.Винниченка По-свій” і Божки” крізь призму концепції чесності з собою” // Наукові записки Тернопільського педагогічного університету ім.Гнатюка. Серія:Літературознавство. Тернопіль, 2002. Вип. 12. С. 121-129.
6.Вияв принципу чесності з собою” в романі В.Винниченка Заповіт батьків” та в оповіданні Л.Андреєва Пітьма” // ActaHungarica. Збірник наукових статей. Ужгород:Ліра, 2003. С.170-174.
7.Тип сильної особистості в романі В.Винниченка Чесність з собою” // Південний архів. Філологічні науки: Збірник наукових праць. Вип. ХХІ.-Херсон: Вид. ХДУ, 2003. С.165-168.

.

bibliography

Висновки

Володимир Винниченко прагнув окреслити характер українського інтелігента початку ХХ століття в усіх його можливих проявах. Соціальне й біологічне, свідоме й несвідоме, вічне й злободенне, загальнолюдське й індивідуальне перехрестя, на яких постають варіації” змодельованих характерів, типів, образів. Світ ідей та персонажів автора націлений на широке охоплення соціально-політичних та морально-етичних реалій епохи. Через ці найважливіші об’єкти художнього дослідження проглядається духовно багата особистість письменника, завжди щирого й чесного, готового братися до найважливіших тем, порушувати найскладніші питання. А звідси багатюща галерея характерів та образів, що репрезентують Винниченкове розуміння людини в її соціальній та духовній неповторності.
Моделі характерів Винниченка тяжіють до неореалізму: в них значно потужніше, ніж у традиційно реалістичних, виявлене авторське суб’єктивне начало, вони є носіями ідеї, а тому більш узагальнені. Такі моделі характеротворення письменника постали на ґрунті модернізму, його естетичних засад і художніх принципів.
Для всіх романів В.Винниченка 1910-х рр. характерна певна модель образу героя: це інтелігент, який здійснює переоцінку моральних цінностей, прагне перебудови світогляду людини й суспільного устрою, намагається бути законодавцем власного буття. Письменник вдається до творчого експерименту: сформулювавши нову мораль” теорію чесності з собою”, прагне з’ясувати, чи здатна людина досягти щастя, внутрішньої гармонії, коли керуватиметься власним моральним законом. У центрі кожного роману стоїть інтелігент проповідник концепції чесності з собою”, яка, однак, всюди варіюється, доповнюється тим чи іншим ракурсом, реалізується по-різному. Центральний персонаж роману з’єднаний ниточками інтересів з усіма іншими дійовими особами, яких так чи інакше торкається теорія чесності з собою”, що є провідною ідеєю й засобом конструювання характеру нової” людини в романах Винниченка 1910-х рр. Письменник перевіряє істинність думок і уявлень своїх персонажів, вибудовуючи такі сюжети, в яких його герої дістають можливість на практиці” перевірити свої припущення. Таким чином Винниченко визначає межі свободи особистості в кожному конкретному випадку і прагне в епіцентрі художнього дослідження дійсності порушити питання про співвідношення особи й суспільства.
У кожному персонажі роману зримо розгортається його людська індивідуальність вроджена й набута, тобто органічно закладена від природи й зумовлена всіма пережитими перипетіями. Ідейно-емоційна спрямованість характерів В.Винниченка особливо відчутна й увиразнює політичні переконання самого письменника. Освоєння характеру інтелігента з точки зору його спроможності до самоорганізації й самовдосконалення приводить Винниченка до задуму розкрити складність соціальної природи його характеру, в якому закладені можливості вияву й реалізації різних психічних типів і моделей поведінки.
Герої романів, які сповідують чесність з собою”, стосовно до інших персонажів керуються критерієм корисності, оцінки явищ: чим більше егоїзмів” вони здатні задовольнити, тим більше їх будуть любити й поважати. Нові люди” Винниченка, попри те, що наполегливо займаються самоаналізом і самоорганізацією, також беруть участь у житті тих індивідів, що поряд з ними, прагнуть допомогти їм уникнути нечесності з собою”, досягти гармонії думки, почуття й вчинку, переступаючи при цьому через стереотипи закостенілої моралі. Мирон Купченко виступає благодійником родини Щербин (Чесність з собою”), Петро Заболотько намагається допомогти Данькові, Тоні, сім’ї Гарбузенкових, Маєвським (Заповіт батьків”), Таня Шурці (Рівновага”), Вадим Стельмашенко Наташі і своїм рідним (По-свій”, Божки”), Андрій Халепа хоче бути корисним цілому народові, своїй нації (Хочу!”), Яків Михайлюк втручається в життя Панаса Павловича Кривулі й Олександри Михайлівни (Записки Кирпатого Мефістофеля”). Але допомога” кожному персонажу має своє підґрунтя й відтінки, дає різні результати. У такий спосіб Винниченко виявляє доцільність чесності з собою” в тій чи іншій ситуації.
У центрі роману Чесність з собою” ми бачимо сильну, цілеспрямовану, активну особистість, майже надлюдину Мирона Купченка. Він з’являється перед читачем із уже сформованим характером. Як героєві вдалося досягти такого рівня свідомості, залишається таємницею, він зображується з точки зору суб’єктивної самореалізації і виступає суб’єктом естетичної дійсності твору.
Мирон Купченко стоїть по той бік добра й зла, ці категорії для нього відносні, він поділяє думку про те, що для одного добро, те для іншого зло. Герой керується власними істинами”, але не виключно особистою користю. Керівництвом до дії для нього стає доцільність, необхідність даної акції в певній ситуації. Мирон Купченко переконаний, що ніколи не помиляється. Він сам є законодавцем моралі для себе, й це ставить його в опозицію до суспільства та влади, які, згідно з положеннями екзистенціальної філософії, відчужують особистість, прагнуть перетворити її в знаряддя, засіб чи функцію” [157,325].
Винниченко, так само як філософи-екзистенціалісти, вбачає в свободі людини вищу життєву цінність і тлумачить людське існування як драму свободи, бо на кожній фазі самоствердження особистості існування залежить від її конкретного вибору й рішення. Мирон Купченко є екзистенціальним героєм, який відчуває відповідальність за те, що відбувається з ним самим і з іншими людьми. Реалізація свободи інших людей передбачає для Мирона Купченка можливість переступити через закон і постулати суспільної моралі: 1) він прискорює смерть матері, щоб позбавити її страждань, 2) грабує поміщиків Кисельських з метою допомогти родині Щербин, 3) закликає громадскість переглянути своє ставлення до проституції й визнати цю професію” потрібною й не гіршою за інші. Отже, в систему морально-психологічної характеристики героя письменник вводить мотив учинку, його соціальне значення.
У романі Чесність з собою” Винниченко проголошує” гімн силі й цільності, малює на прикладі Мирона Купченка той ідеал, до якого у відповідності з логікою характеру персонажа слід прагнути. Інстинкти, розум, совість перебувають у гармонії, на шляху героя немає таких перешкод, які могли б зупинити його, він виходить переможцем з усіх кризових” ситуацій. І хоча залишається осторонь колективу і стає об'єктом осуду й зневаги багатьох, це не виводить його зі стану рівноваги, він є самодостатньою особистістю. Очевидно, в реальному житті таких типів не існує. Купченко є носієм певної сконструйованої тези, яка стає рушієм у стилі його поведінки. Винниченко створив образ героя з власною моделлю особистісного буття, який своїм життям декларує основний етичний принцип письменника чесність з собою”.
Варіантом образу Мирона Купченка в романі Рівновага” є образ Хоми. Це теж тип сильної особистості, який, однак, набув досвіду відчуження, розчарування в найближчих людях. Домінуючою рисою характеру героя стає егоїзм, який штовхає його на жорстоке експериментування. Хома ставить людей у штучно створену ним жорстку ситуацію вибору, змушуючи їх робити крок у бік добра або зла (випадок з Танею, Аркадієм). У такий спосіб герой визначає своє ставлення до особи, яка зацікавила його. Спонтанна поведінка персонажа, з яким має справу Хома, здобуває свій ціннісний зміст через активне життєве співвідношення (підтвердження чи протистояння) з первісними уявленнями експериментатора. Характер героя поданий у розвитку: в кінці роману заради кохання Хома зважується на небезпечний експеримент, який стосується його самого: він услід за Танею їде в Росію, незважаючи на те, що на нього там чекає смертна кара.
На прикладі Петра Семеновича Заболотька (Заповіт батьків”) ми бачимо варіант передісторії” Мирона Купченка, шлях шукань, спроб і помилок, який передує встановленню внутрішньої гармонії. До теорії чесності з собою” герой приходить поступово, його характер вимальовується ступенево. Поштовхом до шукань у сфері моралі й переоцінки цінностей для Петра Семеновича стала небайдужість до негараздів найближчого оточення. Герой зіштовхується з цілим рядом суспільних і моральних проблем, які не може обминути, й прагне знайти рішення. У першу чергу це принижене становище повій у суспільстві та поширення венеричних хвороб. Бажаючи звернути увагу суспільності на важливість вказаних проблем, Винниченко надав своєму персонажеві фах лікаря-венеролога.
Заболотько дуже важко приходить до чесності з собою”, ідею, виявляється, не так просто втілити в життя. Щоб перебудувати свій світогляд, він вдається до експериментування : одружується з колишньою повією, робить смертельну ін’єкцію своєму пацієнту й зізнається слідчому, що пішов на це свідомо, з метою врятувати родину хворого від тиранії батька, недуг якого невиліковний. Герой свідомо зважується на конфлікт із суспільством, щоб довести передусім самому собі доцільність власних вчинків.
У романі По-свій” принцип чесності з собою” вимагає” від Вадима Стельмашенка жертовності й насильства над собою. Герой вдається до експериментування: робить некрасиву, зневажену жінку своєю коханкою і в такий спосіб переступає через стереотип краси й огиди до потворності. Наміри в Стельмашенка якнайкращі хоч ненадовго ощасливити людину, але результати їх виявляються катастрофічними. Принцип чесності з собою” не спрацьовує, і тоді герой цілеспрямовано намагається змінити свій характер: виховує в собі байдужість до людей, імморалізм, прагне викорінити зі своєї свідомості всі емоції. Далі, у романі Божки”, Стельмашенко, зустрівшись зі своєю родиною, не може опертися синівському інстинкту, й почуття любові до батьків потужним потоком вриваються в його життя. Заради сім’ї Вадим Стельмашенко жертвує своїм особистим щастям відштовхує кохану жінку, свій ідеал. І саме тут виявляється патологія його психіки: він не намагається повернути Олесю Микульську, хоч може зробити це, а звертається до попередніх спроб змінити свій характер знову прагне вступити в любовний зв’язок з потворною жінкою, щоб переконатися у власній байдужості до божків” старої моралі. Стельмашенко, таким чином, стає заручником принципу і не досягає цілісності особистості.
Теорія чесності з собою” в дилогії По-свій” і Божки” випробовується за допомогою категорій краси потворності, й ми бачимо неприпустимість тимчасового благодіяння щодо нещасних, шкідливість його, огидність експериментів із почуттями інших людей. Чесність з собою” в її ідеальному варіанті передбачає не відкидання інстинктів, а визнання їх вагомості, значущості в житті людини про це згадує Винниченко в щоденнику (27.VI.1911), полемізуючи з тезою Ваґнера і Ренана про можливість убити звіра в людині на користь розуму. Але для чого розум? Чи не для того, щоб усі інстинкти всіх людей були задоволені? Убивши ж інстинкти, чи не вбиваємо ми самих себе?” [37,41], припускає Винниченко.Але на прикладі долі Вадима Стельмашенка ця теза знаходить собі підтвердження. Ігнорування статевого інстинкту, паталогічна деформація його приводить героя до розчахнутості психіки, що унеможливлює гармонійне існування людини.
Характери героїв Винниченка змінюються поетапно в певних характероформуючих обставинах, розгортаються від вчинку до вчинку.
Андрій Халепа (роман Хочу!”) ще один тип нової” людини, котра прагне чесності з собою. Характер героя поданий у розвитку. На початку твору Андрій постає перед нами як російський поет-невдаха, що мучиться своїм імморалізмом і свідомо прагне ідентифікувати себе з якимось колективом, знайти сенс життя й подолати розірваність, розколотість душі. Він страждає від авторитарності жінки й власної безсилості та втоми, через що зважується на самогубство.
На щастя, героєві твору вдається уникнути смерті, більше того, він відроджується до життя при допомозі іншої людини. Андрій Халепа приходить до усвідомлення своєї національної приналежності й необхідності бути корисним своєму народові. Ним керує людинолюбство, прагнення реформувати суспільство й бути відданим сином своєї нації. Усі ці прояви, ідеальні бажання Халепи в значній мірі отримують право на існування внаслідок сублімування сексуальної енергії, яку він скеровує в інше русло. Життя героя повністю підпорядковується раціональній схемі, утвореній його розумом. Халепа, як і Стельмашенко, теж думає про зв’язок з нелюбою жінкою, але не заради неї й не для доведення собі свого морального переродження, а щоб отримати гроші й використати їх в інтересах громади.
Характер Халепи не безнаціональний, він ідентифікує себе з українською нацією, повертається до своїх національних джерел, чого не було в героїв попередніх романів. Але й цей характер не є цілісним через дисгармонію між розумом та інстинктом.
Яків Михайлюк (Записки Карпатського Мефістофеля”) не прагне реформувати суспільство, він у більшій мірі індивідуаліст, ніж Стельмашенко й Халепа. Герой сприймає життя як гру, в якій бере участь у ролі Кирпатого Мефістофеля: то кепкує над своїми знайомими (Дмитро Сосницький, Нечипоренко), то прагне допомогти їм (Панас Павлович Кривуля й Олександра Михайлівна). Однак особисті бажання в нього на першому місці: герой мріє про кохання жінки, яка б стала органічним доповненням його істоти. Доки ж її немає, Яків дозволяє біологічним чинником заволодіти ним: віддається своїй пристрасті до випадкової жінки (Клавдії Петрівни) і стає заручником власного вибору. Народжується дитина і руйнує мрію-казку про ідеальне кохання, яке було вже зовсім близько. Михайлюк двічі намагається вбити сина, а коли це не вдається, смиренно кориться долі, батьківському інстинкту й одружується з Клавдією Петрівною.
Теорія чесності з собою”, яка, фактично, не згадується в романі, є внутрішнім законом героя саме вона керує його вчинками й, трансформувавшись у бік гуманності, дозволяє йому зробити правильний вибір, поставивши життя дитини понад усіма іншими чинниками.
Отже, у межах типу нової” людини можна виділити такі інваріанти:
1) громадський діяч інтелігент, який прагне соціальних перетворень, реконструювання системи моралі (Мирон Купченко, Петро Заболотько),
2) герой, який проходить еволюцію від нігілізму, ніцшеанства до загальнолюдських цінностей (Вадим Стельмашенко, котрий змінює світогляд під впливом інстинкту родинності, Андрій Халепа, що внутрішньо перероджується внаслідок пробудження національної свідомості),
3) гравець” колишній революціонер, розчарований у соціалістичних ідеалах, який з режисера життя” перетворюється на звичайну людину (Хома під впливом кохання до Тані, Яків Михайлюк, усвідомивши себе батьком).
4) патріот-українець: Іван Михайлович Серединський (Божки”), Андрій Степанович Сосненко й Андрій Халепа (Хочу!”), образи яких протистоять типам псевдопатріотів (Пампущенко, Ганжула, Водосвятський (Божки”).
З-поміж інших персонажів романів Винниченка 1910-х рр. виокремлюються ще й такі типи:
1) заручник” пануючої моралі інтелігент, поведінка якого зумовлена соціальними стереотипами, що не сприяють досягненню внутрішньої гармонії: сім’я Кисельських, Наталя, Рисецький, Іона, Кит (Чесність з собою”), Аркадій (Рівновага”), Модест і Анатолій Микульські (Божки”),
2) обиватель, який дбає про власні егоїстичні інтереси, сповідуючи” зручну для себе філософію”: Микола Водосвятський, Скалозуб, Стьопка й Никодим Рибацькі (Божки”), Тимофій, Оглоблін, Катя, Пеліканов, Костяшкін (Хочу!”),
3) неврастенік персонаж, душу якого розриває боротьба раціонального та ірраціонального начал: Тарас Щербина й Віра Кисельська (Чесність з собою”), Саня й Ніка Гарбузенкови, Данько Заболотько (Заповіт батьків”), Шурка (Рівновага”), Юрій Микульський (Божки”),
4) феміністка героїня з неординарними поглядами на життя, здатна на незвичайні й сміливі вчинки: Дара (Чесність з собою”), Ріна й Олеся (Божки”), Таня й Мері (Рівновага”), Саня Гарбузенкова (Заповіт батьків”), Ганна Забережна (Записки ...”),
5) жінка-спокусниця втілення еротичних бажань:
- жорстока й владолюбна: Аннет (Рівновага”), Тепа (Божки”), Ліда Баранова (Хочу!”),
- пушиста самочка”: Ладя (Рівновага”), Галя (Божки”), Клавдія Петрівна (Записки...”).
Ця класифікація зроблена нами з огляду на психічну організацію героїв та мотиваційну сферу їх поведінки.
Винниченко оперує різноманітними художніми засобами, здатними переконливо відтворювати всю складність і неоднозначність людського характеру, найглибші духовні процеси, стани підсвідомості, мислиннєві акти, спроектовані в психологічний епіцентр людської душі.
У системі характерокреаційної поетики Винниченка виокремлюються два способи психологічного аналізу: 1) відтворення внутрішнього світу персонажа через самоаналіз, 2) показ безпосередньо психічного процесу.
Суттєвою формою відтворення письменником вражень персонажа від навколишньої дійсності, сприйняття її слугує також внутрішнє мовлення.
У характеротворчій функції внутрішнього мовлення виявляється Винниченкова тенденція до використання суб’єктивних форм психологічного аналізу, зокрема засобів сповіді, самоаналізу, через які відбуваються процеси підготовки, мотивація вчинків, їх здійснення й осмислення. Герой об’єктивує в слові найактуальніші для себе стани, почуття, думки й переживання. Серед форм внутрішнього мовлення виокремлюються такі його різновиди: діалогізований (односторонній) монолог, монолог-роздум, монолог-мрія, монолог-спогад. Освоюючи новітню техніку самоаналізу, Винниченко продуктивно використовує форми потоку свідомості”, які дають змогу простежити приховані глибини внутрішнього буття індивіда, дослідити людську поведінку в екстремальних психічних станах (Тарас Щербина Чесність з собою”, Шурка, Аркадій Рівновага”, Петро і Данько Заболотьки, Тоня, Ніка Гарбузенків Заповіт батьків”, Вадим Стельмашенко По-свій”, Модест і Юрій Микульскі Божки”, Андрій Халепа Хочу!”, Яків Михайлюк Записки Кирпатого Мефістофеля”).
Обсервацію структури людської психіки письменник здійснює й у сфері позасвідомого. Причому Винниченка цікавить не лише безпосереднє протікання цих психічних станів, а й розкриття в них життя особистості, її емоцій, бажань, почуттів.
Письменник часто виводить характери-антиподи, що додає кожному з них особливої художньої виразності: Мирон Купченко, Дара Сергій Кисельський (Чесність з собою”), Таня Шурка, Аркадій Адольф (Рівновага”), Петро Заболотько Данько, Тоня Саня Гарбузенкова (Заповіт батьків”), Вадим Стельмашенко Наташа (По-свій”), Водосвятський Серединський , Вадим Стельмашенко Модест Микульський, Ріна Галя (Божки”), Андрій Халепа Оглоблін, Костяшкін (Хочу!”), Яків Михайлюк Панас Кривуля, Варвара Хведорівна Олександра Михайлівна, Ганна Забережна Клавдія Петрівна (Записки Кирпатого Мефістофеля”).
Створені Винниченком характери близькі в ідейному плані з персонажами творів інших письменників: Мирон Купченко, Дара до героїв новел О.Плюща, Родіона Раскольникова (роман Злочин і кара” Ф.Достоєвського), Анелі Ангарович (повість Для домашнього огнища” І.Франка), Петро Заболотько до Олексія (оповідання Пітьма” Л.Андреєва), Яків Михайлюк до Юрія Криси (повість Блискавиці”М.Яцкова), Вандергуда, Фоми Магнуса (роман Щоденник Сатани” Л.Андреєва).
Романи Винниченка 1910-х років становили етап у творчому й естетичному світогляді письменника. Апробована в них концепція чесності з собою” знайшла своє продовження в наступних його творах трансформувалася у філософію конкордизму.
Художня система характеротворення у романах Винниченка заснована на детальному відтворенні внутрішнього світу особистості, авторському вмінні виразити за допомогою багатозначних ресурсів образного слова найтонші моменти психологічної природи, емоційної, мисленнєвої сфери людини. Прикметно, що характерокреаційна поетика Винниченка кореспондує з його концепцією чесності з собою”, згідно з якою письменник розглядає особистість, у характері котрої сублімуються біопсихічні, соціальні, морально-етичні вияви, спричиняючи комплекс внутрішніх суперечностей, амбівалентних психологічних переживань, ситуацію розчарування й морального відродження людини.

Л і т е р а т у р а

1. Агєєва В. Українська імпресіоністична проза. К.: 1994. 160с.
2. Ананьев Б. Человек как общая проблема современной науки. // Вестник ЛГУ, 1957. №11. С.25-40.
3. Андреев Л. Анатема. Избранные произведения. К.: Дніпро, 1989. 547с.
4. Аннинский Л. Идея и стихия // Свободная мысль. 1992. №2. С.18-88.
5. Аннинский Л. Бешенство стихий, оседланных идеями: О прозе В.Винниченко украинского классика // Лит. газета. 1992. 15 янв.(№3). С.7.
6. Антофійчук В., Нямцу А. Проблеми поетики традиційних сюжетів та образів у літературі. Чернівці: Рута, 1997. 200с.
7. Багрій Р. Записки Кирпатского Мефістофеля” або секс, подружжя і ще деякі проблеми // Всесвіт. 1990. № 11. С.166-171.
8. Багрій-Пікулик Р. Розум та раціональність у Винниченковому романі Записки Кирпатого Мефістофеля” // Сучасність. 1987. №4. С.11-22.
9. Барабаш Ю. Чи варто гаяти час” на Винниченка? З критичних нотаток // Київ. 1991. №8. С.120-126.
10. Баран Г. В.Винниченко у контексті Франкової оцінки і літератури про майбутнє // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Дрогобич: Місіонер, 1995. С.148-153.
11. Бахтин М. Автор и герой в эстетической деятельности // Бахтин М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1986. С.9-191.
12. Бахтин М. Проблемы поэтики Ф. Достоевского. М.: Сов. Росия, 1979. Изд.4-е. 318с.
13. Бедзір Н. Традиції Ф.Достоєвського у романі В.Винниченка Чесність з собою” // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія філологічна. Вип.3. Ужгород, 1998. С.65-70.
14. Белый О. Тайны подпольного” человека (Художественное слово обыденное сознание семиотика власти). К.: Наукова думка, 1991. 310 с.
15. Бердяев М. Самопознание. М.: ДЕМ, 1990. 315 с.
16. Білецький О. Літературно-критичні статті. К.: Дніпро, 1990. 254с.
17. Блажеєвська Т. Суспільно-психологічні типи соціалістів у романах Володимира Винниченка 1911-1917 рр. // Спадщина Д.М.Овсянико-Куліковського та сучасна філологія. Вісник Харківського університету. №411. Харків: Око, 1998. С. 190-197.
18. Блохіна Н. Драматургія Володимира Винниченка: феміністичне прочитання // Слово і час. 2000. №9. С.34-37.
19. Де Бовуар С. Друга стать: У 2 т. К.: Основи, 1994. Т.1. 390 с.
20. Брайко О. Особливості сюжетобудови романів Володимира Винниченка 1910-х років / Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. праць. Вип.3. К.: ІВЦ Держкомстату України. 2000. С.74-84.
21. Вейнінгер О. Пол и характер: Принципиальное исследование. М.: Терра, 1992. 428 с.
22. Винниченко В. Божки. Роман / Твори. Київ-Відень: Дзвін, 1919. Т.VIII. 362 с.
23. Винниченко В. Відродження нації: У 3т. К.: Політвидав України, 1990.
24. Винниченко В. Заповіт батьків / Твори. Х.: Рух, 1928. Т.XXII. 204 с.
25. Винниченко В. Записки Кирпатого Мефістофеля. Роман / Твори. Київ-Відень: Дзвін, 1919. Т.XII. 313 с.
26. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. К.: Криниця, 1991. 152 с.
27. Винниченко В. Краса і сила: Повісті та оповідання. К.: Дніпро, 1989. 752с.
28. Винниченко В. Лист до М.Горького від 19 квітня 1909р. // Слово і час. 1993. №2. С.55-56.
29. Винниченко В. Між двох сил: Драма // Вітчизна. 1991. №2. С.3-60.
30. Винниченко В. О морали господствующих и морали угнетённых (Открытое письмо к моим читателям и критикам). Л., 1911. 90 с.
31. Винниченко В. Открытое письмо к русским писателям // Слово і час. 2000. №7. С.46-50.
32. Винниченко В. Посвій. Роман / Твори. Х.: Рух, 1928. Т.XXII. 195 с.
33. Винниченко В. Раб краси: Оповідання, повість, щоденникові записи. К.: Веселка, 1993. 383с.
34. Винниченко В. Рівновага: Роман з життя емігрантів / Твори. Х.: Рух, 1928. Т.XVII. 264 c.
35. Винниченко В. Хочу! Роман / Твори. Київ-Відень: Дзвін, 1919. Т. XI. 303 с.
36. Винниченко В. Чесність з собою. Роман / Твори. Київ-Відень: Дзвін, 1919. Т.Х. 268 с.
37. Винниченко В. Щоденник: У 2 т. Едмонтон-Нью-Йорк, 1980. Т.1. 500с.
38. Володимир Винниченко: повернення: Матеріали засідання у Будинку літераторів у Києві 27 квітня 1989р. Виступи І.Дзюби, С.Гречанюка, Т.Гундорової, В.Мельника, Л.Мороз, М.Слабошпицького, В.Шевчука, Н.Шумило та ін. // Радянське літературознавство. 1989. №7. С.67-74, №8. С.64-75.
39. Винниченки В. і Р. З подружнього листування (1914) // Слово і час. 2000. №7. С.59-65.
40. Винниченко Р. Як писав свої літературні твори Володимир Винниченко // Україна. 1992. №10-11. С.14-15.
41. Волков А.Р. Традиційні сюжети та образи: Деякі питання теорії // Питання літературознавства. Науковий збірник. Чернівці: Рута, 1995. Вип. 1. С.3-5.
42. Вороний М. В. Винниченко Твори. // ЛНВ. 1912. Т.58. С.179-183.
43. Вороний М. В путах брехні (Брехня” п’єса В.Винниченка) / Вороний М. Твори. К.: Дніпро, 1989. С.412-428.
44. Вороний М. Драма живих символів / Вороний М. Твори. К.: Дніпро, 1989. С.405-412.
45. Гаспаров Б. Из наблюдений над мотивной структурой романа М.Булгакова Мастер и Маргарита” // Даугава. 1988. №10. С.96-106.
46. Гегель Г.-В.-Ф. Феноменология духа. СПБ., 1992. 543 с.
47. Гинзбург Л. О литературном герое. Л.: Советский писатель, 1979. 222 с.
48. Гинзбург Л. О психологической прозе. Л.: Художественная литература, 1997. 448с.
49. Гнідан О., Дем’янівська Л. Володимир Винниченко: Життя, діяльність, творчість. К.: Четверта хвиля, 1996. 256с.
50. Гнідан О., Дем’янівська Л., Йолкіна Л., Гуляк А. Володимир Винниченко, Грицько Григоренко: Штрихи до портретів. Навчальний посібник. К.: Вища школа, 1995. 222с.
51. Голомб Л. Воля до гармонії” в художньому світовідчуванні В.Винниченка // Наук. вісник Ужгородського ун ту. Серія філологічна. Вип. 3. Ужгород, 1998. С.79-83.
52. Горбань А. Модернізм як право на суб”активність: на матеріалі малої прози Володимира Винниченка // Український модернізм зі столітньої відстані. Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство: Збірка наукових праць. Рівне: РДГУ 2001. Вип.х, спеціальний. С. 228-235.
53. Горький М. [Лист до В.Миролюбова] / Горький М. Собрание сочинений: В 30т. М: Художественная литература, 1955. Т.29. С.177-180.
54. Гречанюк С. В. Винниченко: Доба і доля / Гречанюк С. На тлі ХХ століття. К.: Радянський письменник, 1990. С.187-242.
55. Грушевський О. З сучасної української літератури. Київ-Відень: Дзвін, 1918. 208 с.
56. Грушевський О. Українське письменництво в 1909р. (Літературні враження) // ЛНВ. 1910. XLIX . С.85-94.
57. Гуменюк В. Сила краси. Проблеми поетики драматургії Володимира Винниченка. Сімферополь, 2001. 340с.
58. Гундорова Т. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація / Автореферат дисертації на здобуття наук. ст. доктора філологічних наук. К.: ІЛ НАНУ, 1996. 39 с.
59. Гундорова Т. Інтелігенція і народ в повістях Івана Франка 80-х років. К.: Наукова думка, 1985. 143с.
60. Гундорова Т. Модернізм як еротика нового” (В.Винниченко і С.Пшибишевський) // Слово і час. 2000. №7. С.26-29.
61. Гундорова Т. ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів: Літопис, 1997. 297с.
62. Гундорова Т. Реалізм, неоромантизм в українській літературі поч XX ст.: Теоретико-методологічнй аспект // Проблеми історії та теорії реалізму української літератури XIX поч.ХХ ст. К.: Наукова думка, 1991. С.166-191.
63. Гундорова Т., Шумило Н. Тенденції розвитку художнього мислення (початок ХХст.) // Слово і час. 1993. №1. С.57-58.
64. Гусак Н. Нова мораль” В.Винниченка у контексті психоаналізу З.Фройда // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наук. праць. К., 1998. С.94-101.