Поетика експресіонізму в українській літературі 20-40-х років ХХ століття

brief description

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

На правах рукопису
ПЕТРЕНКО
Леся Ярославівна

УДК 821.161.2

Поетика експресіонізму в українській літературі
20-40-х років ХХ століття
10.01.01 українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
ХОРОБ Степан Іванович,
доктор філологічних наук,
професор

Івано-Франківськ - 2007

Зміст
Вступ. 3
РОЗДІЛ 1. Становлення і розвиток експресіонізму в західноєвропейському мистецтві та українській літературі 13
1.1. Естетико-мистецькі та філософські витоки експресіонізму. 13
1.2. Експресіонізм: проблема термінології та образності 24
1.3. Джерела та самоусвідомлення українського експресіонізму. 45
РОЗДІЛ 2. Особливості прояву експресіоністичної поетики в творчості українських письменників 20-40-х років ХХ століття. 69
2.1. Система художньо-виражальних засобів експресіонізму. 69
2.1.1. Строфіко-ритмічні та лексико-стилістичні особливості 69
2.1.2. Специфіка творення образів. 85
2.2. Мотив двійництва в українській літературі 20-40-х років ХХ століття 101
2.3. Образ міста в силовому полі експресіонізму. 114
РОЗДІЛ 3. Експресіонізм як стильова течія в українській літературі 126
3.1. Рання творчість Миколи Бажана в контексті художньо-естетичних засад експресіонізму. 126
3.2. Своєрідність експресіоністичної свідомості в поемі Юрія Клена „Попіл імперій”. 135
3.3. Експресіоністичні елементи в художній структурі творів ГригоріяКосинки. 145
3.4. Засоби й прийоми експресіоністичної стилістики у прозі ЮріяЯновського. 154
Висновки. 165
Список використаних джерел. 169

Вступ
Українська література 20-40-х років ХХ століття прагнула максимально використати свій історичний шанс. На хвилі виникнення модерністських тенденцій вона засвідчила становлення нового художнього мислення, його поліаспектність і динамізм. Експресіонізм, який склався в контексті західноєвропейської культури ХХ століття, можна розглядати як самодостатнє явище в українській літературі та мистецтві означеного періоду.
Незаангажованість, розкутість сучасної літературної науки відкриває можливість максимального наближення до справжньої об’єктивності, осягнення реального стану речей без кон’юнктурних упереджень, ідеологічної заданості. Це спонукає до проведення дискусії навколо виявлення джерел, естетики і поетики експресіоністичного типу художнього мислення на українському ґрунті, визначення спільних рис у творчому процесі експресіоністів, використовуючи знання про західноєвропейський експресіонізм із врахуванням зміни ідейно-естетичних параметрів національного літературознавства та мистецтвознавства. Ця проблема, як переконуємося, актуальна й поліаспектна.
Нині змінюється картина цінностей і координат у нашій літературі, але це не ставить під сумнів видатного місця в українському письменстві таких визнаних її класиків, як П.Тичина, М.Бажан, В.Сосюра, О.Довженко, Ю.Яновський та ін. Більше того, „саме у відновлюваному адекватному історико-літературному контексті стає очевиднішою їхня роль і відбувається глибше осмислення їхньої творчості [78,с.181]”. Власне синтез різноманітних художніх світів засвідчує здобутки індивідуальної поетики кожного з них. У свідомості митців 20-40-х років своєрідну інтерпретацію дістали ознаки експресіоністичного освоєння дійсності (біль за людину, нервова емоційність, гротеск, певна фрагментарність у зображенні подій та стані ліричного героя тощо). В атмосфері художніх творів окресленого періоду чітко відстежуємо соціальну драму, переживання митцями болючих проблем сучасності, що зумовило активне функціонування в їхній творчості громадянських рефлексій та наскрізного трагічного пафосу з акцентованою орієнтацією на загальнолюдські вартості.
Після репресивного замовчування в роки перебудови повернувся в українське літературознавство художній доробок М.Хвильового, А.Любченка, Г.Косинки, І.Багряного, С.Гординського, І.Крушельницького та ін., в якому спостерігаємо два творчих принципи: прагнення досягнути оригінальності стилю, який би відповідав глибокому змісту авторського Я, а також нахил до певних крайностей, особливий вплив модерністських тенденцій.
На жаль, чимало праць минулих часів позначено спрощеністю, заідеологізованим підходом до художніх явищ, що розглядаються переважно як ілюстрація до суспільних проблем. Радянське літературознавство тлумачило експресіонізм не інакше як занепадницький, буржуазний напрям. Після відновлення української державності з’явилися видання, звільнені від вульгарного соціологізму, збагачені цінним матеріалом. До них можна віднести такі посібники та хрестоматії: „Вступ до літературознавства. Хрестоматія”, упорядкована Н.Бернадською (1995р.); „Антологія світової літературно-критичної думки. Слово. Знак. Дискурс” за редакцією М.Зубрицької (1996р.); „Українське літературознавство: Школи. Напрями. Течії” (1997р., 2001р.) М.Наєнка; „Мистецтво слова. Вступ до літературознавства” (1998р.) А.Ткаченка; „Українська поетика” В.Пахаренка (2002р.) тощо.
Серед спроб філософсько-естетичного аналізу експресіонізму необхідно відмітити роботи Н.Зборовської [71], Л.Левчук [110], О.Осьмак [141]. У монографії „Естетика ХХ століття” Л.Левчук наголошує на перенесенні проблеми художньої творчості в простір естетичної науки, підкреслює значення особи митця-людини, розкриває сучасний стан конкретних естетичних напрямів, зокрема вплив естетичної теорії експресіонізму на мистецьку практику ХХ століття.
Н.Зборовська досліджує вплив фройдизму та постфоройдизму на модерністську мистецьку практику ХХ століття, з’ясовує, як західна деконструкція класичних моделей культурного світу пов’язана з українським літературознавством.
О.Осьмак у дисертаційній роботі „Експресіонізм в контексті західноєвропейської культури ХХ століття” говорить про експресіонізм не лише як мистецький напрям, а передусім як специфічний духовний простір у західноєвропейській культурі ХХ століття; реконструює історію творчих контактів митців заходу і сходу на межі ХIХ-ХХ століть; розкриває специфіку творчого процесу експресіоністів з огляду на художні можливості конкретних видів мистецтва — західноєвропейської літератури, музики, живопису.
На особливу увагу заслуговують роботи, безпосередньо пов’язані зі з’ясуванням природи експресіонізму. У монографії О.Черненко „Експресіонізм у творчості Василя Стефаника” авторка, розкриваючи світоглядову базу та мистецьке оформлення експресіонізму, наголошує, що в Україні експресіонізм не був „чужим явищем”, його найкращий літературний розвиток виявився в коротких новелах і оповіданнях, у поезії та в драматургії, зокрема у творчості Василя Стефаника [218].
Глибокий матеріал для осмислення містить монографія С.Хороба [214]. Науковець, використовуючи малознані архівні й літературознавчі матеріали, досліджує типологію поетики експресіонізму української та західноєвропейської модерністської драматургії, різноаспектність експресіоністської поетики українських авторів.
М.Моклиця в книзі „Модернізм як структура. Філософія. Психологія. Поетика” [125] зосереджує увагу на визначальних із літературознавчого погляду образних засобах мови, що репрезентують кожен вид модернізму, зокрема експресіонізму.
Вагомою видається експресіоністична концепція Н.Шумило, застосована до національної сутності літератури. Дослідниця з’ясовує важливі ознаки експресіоністичної естетики, що виявилися в Україні вже наприкінці ХIХ — початку ХХ ст.; веде мову про природу експресіонізму в творчості В.Стефаника, О.Турянського, М.Яцкова, маловідомого письменника А.Хомика, загострюючи увагу на тому, що „архетипна характеристика прози, як і її усталена тематика, не виключали жанрово-стильового оновлення, а тенденції імпресіонізму та експресіонізму — зв’язку з народно-поетичною традицією та бароково-готичними відлуннями [225,с.328]”.
О.Астаф’єв у монографії „Лірика української еміграції” [8] виокремлює підрозділ „Дискурс експресіонізму: моралізм”. Науковець вважає, що предмет експресіонізму не можна розглядати з вузькогносеологічної точки зору, оскільки він у такій же мірі є предметом художнього пізнання, як і оцінки. Аксіологія експресіоністична, зазначає О.Астаф’єв, зорієнтована на моральне добро, часом нехтує добром естетичним, а це свого роду яскраво виражений моралізм. Літературознавець закцентовує увагу на моделюючій ролі імені як носієві сенсу моралізму й активізму, звертаючись до поеми „Енеїда модерна” ЛеонідаПолтави, поезій ТодосяОсьмачки, ЄвгенаМаланюка, Яра Славутича та інших поетів української еміграції.
В українській науковій думці цінною видається робота Ю.Безхутрого „Хвильовий: проблеми інтерпретації” [17], в якій автор спостеріг, що в художній практиці 20-х — 30-х років у цілому й у творчості М.Хвильового зокрема імпресіоністичний та експресіоністичний модерністичні напрями взаємно переплітаються.
У збірниках наукових праць „Експресіонізм”, упорядкованих Т.Гаврилівим [60;61], автори висвітлюють амбівалентні зв’язки між експресіонізмом і психоаналізом, прослідковують особливості моделювання нового культурного простору в творчості зарубіжних письменників.

Серед сучасних науковців, у працях яких тією чи іншою мірою оприявнюються особливості експресіоністичної поетики у творчості українських письменників 20-40-х років, слід назвати В.Барчан [14], Р.Гром’яка [245], З.Гузаря [43], Г.Клочека [88], М.Кореневич [92], Я.Кравець [102], Т.Лисенко [

bibliography

Висновки
1. Пропонована дисертація дає змогу вирішити питання про характер рецепції експресіоністичної стильової тенденції у творчості українських письменників 20-40-х років ХХ століття. Синтетичні процеси в українській літературі початку XX століття можна вважати яскравим виявом модерністських пошуків, зокрема в світлі експресіоністичної поетики.
2. Українські письменники творчо реалізовували філософсько-естетичну систему, сформовану як синтетичний образ провідних моделей українського та європейського літературного процесу початку ХХ століття. У художній свідомості митців своєрідну інтерпретацію дістали ознаки експресіоністичного освоєння дійсності.
3. Якщо в західноєвропейських літературах спостерігалася хоча б деяка послідовність течій: символізм — імпресіонізм — експресіонізм тощо, то в українській літературі усі ці течії й етапи напряму співіснували не лише в часі, а й нерідко взаємоперепліталися у творчості одного й того ж письменника.
4. Для експресіоністів (у тому числі й українських) пізнання дійсності означає „подолання” її за рахунок визволення емоційної енергії суб’єкта, власне після цього можна говорити навіть про глибоку зневагу дійсності. Звідси — риси експресіоністської поетики: свідома деформація картин дійсності, оперта на принцип суб’єктивної інтерпретації, тяжіння до абстрактного узагальнення, загостреної емоційності, гротеску, фантастики, алегричності. Митець-експресіоніст шукає вічного, піднімаючись над реальним буденним світом.
5. Розкриваючи джерела та самоусвідомлення українського експресіонізму зазначено, що літературний розвиток і трансформації художніх напрямів у різних країнах перебувають у природній кореляції з національним підґрунтям, що й надає напряму своєрідної тональності й забарвлення. Український експресіонізм, розвиваючись у структурі модернізму, хоча й не набув такого поширення як західноєвропейський, все ж творчо побутував як цілком органічне і самодостатнє явище мистецького самовиразу та світовідтворення. Більше того, українські митці не тільки творчо реципіювали головні положення західноєвропейської моделі експресіоністського мислення, а були послідовними у відтворенні абсолютно оригінальних, національно самобутніх рис. Розпізнавальні ознаки поетики експресіонізму набувають в українській літературі осібної виразності й акцентування в національній філософсько-історичній, мистецькій, культурологічній традиції, зокрема у контексті рис етнопсихологічної організації, приміром, її кордоцентричної складової, специфічних релігійно-етичних особливостей, національного світогляду і світовідчуття, алгоритмів поведінки тощо. Вольова позиція героя в українській літературі загалом і означеного періоду зокрема розкривається в боротьбі за свободу нації, народу.
6. Система духовних вартостей трактується як психічна опора людини, що не дає їй упасти, потонути в здеморалізованому світі. Місткі експресіоністичні образи асоціюються в українських письменників не тільки з християнською символікою, а й з архетипами національно-культурної свідомості. Спостерігаємо і настанову акціонального кордоцентризму, згідно з якою джерелом етичної поведінки героя є духовне серце, пройняте афектом і підсилене вольовим зусиллям. Так, образи сучасників, створені Т.Осьмачкою, І.Багряним, Г.Косинкою, О.Довженком, є водночас авторською інтерпретацією українських етноментальних характеристик і безпосередньою рефлексією на довкілля, реальні трагічні події.
7. Сприймаючи світ нервово й трагічно, експресіоністи користуються відповідними художньо-виражальними засобами. Вони намагаються виразити власне ставлення до того, що зображують, ставлення глибоко особистісне, емоційне, суб’єктивне, пристрасне. У письменницькій практиці така мова виокремлюється багаточисленними тире і трикрапками, графічною будовою. Римована класична строфіка замінюється нервовими, конвульсивними ритмами, адекватними пульсуванню жахливої доби. Дисгармонійність полягає не тільки в ігноруванні регулярного силабізму чи силаботонізму. Експресіоністи інтенсивно насичують немімезисний світ своїх творів різними формами динамізму, руху, дбаючи про те, щоб ні в якому разі цей світ не залишався статичним. Похмура картина світу зла і насилля часто піддається гіперболізації. Пристрасність митців спонукає їх до використання брутального словника (вульгаризмів), особливо в моменти надміру емоцій. Використовують у своїй творчості подібні експресіоністичні прийоми М.Хвильовий, Г.Косинка, О.Довженко, Ю.Яновський, Т.Осьмачка, О.Турянський, М.Бажан, А.Головко та ін.
8. Спостерігаючи страшну сучасність, переживаючи її, митець-експресіоніст виплескує свої бурхливі почуття, непотамований біль. Звідси — нервова динамічність оповіді, різкі образи, деформовані від внутрішньої напруги. Цьому сприяє введення в текст опозиційних образів-символів, натуралістичних картин, використання специфічної колористичної палітри тощо. Герой експресіоністичного твору може виявляти себе в різних іпостасях: виступати від імені першої особи, представляти універсальний тип, демонструвати двоїстість, відчувати себе в різних часових площинах у межах одного тексту, мати своїх замінників, як-то серце, розум душа тощо. Приміром, у романі І.Багряного „Людина біжить над прірвою” головний герой твору Максим Колот уособлює абстракційну модель людини ХХ століття, яка втілює філософсько-універсальні смисли „людського” в найрізноманітніших виявах — любов, страх, ненависть, самотність тощо. А в творі „Червоний роман” А.Головко демонструє двоїстість людини нового часу — Я і Ти , яка йде „крученим шляхом” життя.
9. „Роздвоєна свідомість” стає новою формою цілісного погляду на світ українського інтелігента в переходову добу перших років після революції. Актуалізація мотиву двійника, зумовлена певною історичною ситуацією, засвідчила усвідомлення байдужості, бездушності й ворожості реальної дійсності людині, яка відчужується від неї. Спостерігаємо чимало історій душевного розщеплення митців (В.Сосюра, М.Бажан, П.Тичина), поставлених під страхом смерті перед вибором між українською національною ідеєю та більшовицькою ідеологією
10. Для письменників-експресіоністів дуже важливою була тема міста. Українські митці також відкривають велике місто, прагнуть відчути себе виразниками нової реальності. Вони намагаються приборкати місто і водночас здаються безсилими перед його руйнівною силою. У творчості письменників окресленого періоду спостерігаємо концепти шпенглерівської концепції „присмеркового” міста, що втрачає живий дух, стає опорою війни, жорстокості. Нерідко протиставляється село місту як природне протиприродному. Ідея хаосу, смерті, втілена в образі міста, особливо яскраво прослідковується у творчості Т.Осьмачки („Деспотам”, „Лист”, „Пісня з півночі” тощо). Урбаністичні ландшафти з їхнім хаосом, технічним прогресом пов’язані з відчуттям болю, страху, внутрішнім дискомфортом людини, яка сприймає місто як місто-пекло, що живе за власними законами. Так, у збірках В.Сосюри „Місто” та Б.-І.Антонича „Ротації”, поемах М.Бажана „Розмова сердець” та М.Йогансена „Комуна” спостерігаємо містичний урбанізм, власне асоціювання міста з тією силою, що може знищити людину, поглинути її духовно.
У дисертаційному дослідженні прослідковується функціонування експресіоністичного типу художнього мислення на українському ґрунті, зокрема на рівні окремих творчих постатей чи окремих творів (Григорія Косинки, Юрія Клена, Миколи Бажана, Юрія Яновського). Аналізується художній доробок далеко не всіх письменників, тому вважаємо перспективним подальше вивчення цієї проблеми з повнішим залученням авторів та аналізом їхніх творів. Висновки
11. Пропонована дисертація дає змогу вирішити питання про характер рецепції експресіоністичної стильової тенденції у творчості українських письменників 20-40-х років ХХ століття. Синтетичні процеси в українській літературі початку XX століття можна вважати яскравим виявом модерністських пошуків, зокрема в світлі експресіоністичної поетики.
12. Українські письменники творчо реалізовували філософсько-естетичну систему, сформовану як синтетичний образ провідних моделей українського та європейського літературного процесу початку ХХ століття. У художній свідомості митців своєрідну інтерпретацію дістали ознаки експресіоністичного освоєння дійсності.
13. Якщо в західноєвропейських літературах спостерігалася хоча б деяка послідовність течій: символізм — імпресіонізм — експресіонізм тощо, то в українській літературі усі ці течії й етапи напряму співіснували не лише в часі, а й нерідко взаємоперепліталися у творчості одного й того ж письменника.
14. Для експресіоністів (у тому числі й українських) пізнання дійсності означає „подолання” її за рахунок визволення емоційної енергії суб’єкта, власне після цього можна говорити навіть про глибоку зневагу дійсності. Звідси — риси експресіоністської поетики: свідома деформація картин дійсності, оперта на принцип суб’єктивної інтерпретації, тяжіння до абстрактного узагальнення, загостреної емоційності, гротеску, фантастики, алегричності. Митець-експресіоніст шукає вічного, піднімаючись над реальним буденним світом.
15. Розкриваючи джерела та самоусвідомлення українського експресіонізму зазначено, що літературний розвиток і трансформації художніх напрямів у різних країнах перебувають у природній кореляції з національним підґрунтям, що й надає напряму своєрідної тональності й забарвлення. Український експресіонізм, розвиваючись у структурі модернізму, хоча й не набув такого поширення як західноєвропейський, все ж творчо побутував як цілком органічне і самодостатнє явище мистецького самовиразу та світовідтворення. Більше того, українські митці не тільки творчо реципіювали головні положення західноєвропейської моделі експресіоністського мислення, а були послідовними у відтворенні абсолютно оригінальних, національно самобутніх рис. Розпізнавальні ознаки поетики експресіонізму набувають в українській літературі осібної виразності й акцентування в національній філософсько-історичній, мистецькій, культурологічній традиції, зокрема у контексті рис етнопсихологічної організації, приміром, її кордоцентричної складової, специфічних релігійно-етичних особливостей, національного світогляду і світовідчуття, алгоритмів поведінки тощо. Вольова позиція героя в українській літературі загалом і означеного періоду зокрема розкривається в боротьбі за свободу нації, народу.
16. Система духовних вартостей трактується як психічна опора людини, що не дає їй упасти, потонути в здеморалізованому світі. Місткі експресіоністичні образи асоціюються в українських письменників не тільки з християнською символікою, а й з архетипами національно-культурної свідомості. Спостерігаємо і настанову акціонального кордоцентризму, згідно з якою джерелом етичної поведінки героя є духовне серце, пройняте афектом і підсилене вольовим зусиллям. Так, образи сучасників, створені Т.Осьмачкою, І.Багряним, Г.Косинкою, О.Довженком, є водночас авторською інтерпретацією українських етноментальних характеристик і безпосередньою рефлексією на довкілля, реальні трагічні події.
17. Сприймаючи світ нервово й трагічно, експресіоністи користуються відповідними художньо-виражальними засобами. Вони намагаються виразити власне ставлення до того, що зображують, ставлення глибоко особистісне, емоційне, суб’єктивне, пристрасне. У письменницькій практиці така мова виокремлюється багаточисленними тире і трикрапками, графічною будовою. Римована класична строфіка замінюється нервовими, конвульсивними ритмами, адекватними пульсуванню жахливої доби. Дисгармонійність полягає не тільки в ігноруванні регулярного силабізму чи силаботонізму. Експресіоністи інтенсивно насичують немімезисний світ своїх творів різними формами динамізму, руху, дбаючи про те, щоб ні в якому разі цей світ не залишався статичним. Похмура картина світу зла і насилля часто піддається гіперболізації. Пристрасність митців спонукає їх до використання брутального словника (вульгаризмів), особливо в моменти надміру емоцій. Використовують у своїй творчості подібні експресіоністичні прийоми М.Хвильовий, Г.Косинка, О.Довженко, Ю.Яновський, Т.Осьмачка, О.Турянський, М.Бажан, А.Головко та ін.
18. Спостерігаючи страшну сучасність, переживаючи її, митець-експресіоніст виплескує свої бурхливі почуття, непотамований біль. Звідси — нервова динамічність оповіді, різкі образи, деформовані від внутрішньої напруги. Цьому сприяє введення в текст опозиційних образів-символів, натуралістичних картин, використання специфічної колористичної палітри тощо. Герой експресіоністичного твору може виявляти себе в різних іпостасях: виступати від імені першої особи, представляти універсальний тип, демонструвати двоїстість, відчувати себе в різних часових площинах у межах одного тексту, мати своїх замінників, як-то серце, розум душа тощо. Приміром, у романі І.Багряного „Людина біжить над прірвою” головний герой твору Максим Колот уособлює абстракційну модель людини ХХ століття, яка втілює філософсько-універсальні смисли „людського” в найрізноманітніших виявах — любов, страх, ненависть, самотність тощо. А в творі „Червоний роман” А.Головко демонструє двоїстість людини нового часу — Я і Ти , яка йде „крученим шляхом” життя.
19. „Роздвоєна свідомість” стає новою формою цілісного погляду на світ українського інтелігента в переходову добу перших років після революції. Актуалізація мотиву двійника, зумовлена певною історичною ситуацією, засвідчила усвідомлення байдужості, бездушності й ворожості реальної дійсності людині, яка відчужується від неї. Спостерігаємо чимало історій душевного розщеплення митців (В.Сосюра, М.Бажан, П.Тичина), поставлених під страхом смерті перед вибором між українською національною ідеєю та більшовицькою ідеологією
20. Для письменників-експресіоністів дуже важливою була тема міста. Українські митці також відкривають велике місто, прагнуть відчути себе виразниками нової реальності. Вони намагаються приборкати місто і водночас здаються безсилими перед його руйнівною силою. У творчості письменників окресленого періоду спостерігаємо концепти шпенглерівської концепції „присмеркового” міста, що втрачає живий дух, стає опорою війни, жорстокості. Нерідко протиставляється село місту як природне протиприродному. Ідея хаосу, смерті, втілена в образі міста, особливо яскраво прослідковується у творчості Т.Осьмачки („Деспотам”, „Лист”, „Пісня з півночі” тощо). Урбаністичні ландшафти з їхнім хаосом, технічним прогресом пов’язані з відчуттям болю, страху, внутрішнім дискомфортом людини, яка сприймає місто як місто-пекло, що живе за власними законами. Так, у збірках В.Сосюри „Місто” та Б.-І.Антонича „Ротації”, поемах М.Бажана „Розмова сердець” та М.Йогансена „Комуна” спостерігаємо містичний урбанізм, власне асоціювання міста з тією силою, що може знищити людину, поглинути її духовно.
21. У дисертаційному дослідженні прослідковується функціонування експресіоністичного типу художнього мислення на українському ґрунті, зокрема на рівні окремих творчих постатей чи окремих творів (Григорія Косинки, Юрія Клена, Миколи Бажана, Юрія Яновського). Аналізується художній доробок далеко не всіх письменників, тому вважаємо перспективним подальше вивчення цієї проблеми з повнішим залученням авторів та аналізом їхніх творів.

Список використаних джерел
1. АгеєваВ. Автор і герой як виразники оцінки зображуваного у прозі Г.Косинки // АгеєваВ. Українська імпресіоністична проза. — К.: Віпол, 1994. — С.54-74.
2. АгеєваВ. „Зайві люди” у прозі М.Хвильового // Слово і Час. — 1990. — №10. — С.3-9.
3. АдорноТ. Теорія естетики. — К.: Видавництво Соломії Павличко „Основи”, 2002. — 518с.
4. АмангальБ. Трагічна ода робітникам „Арсеналу” // Довженко і світ. — К.: Рад. письменник, 1984. — С.12-14.
5. АндрусівС. Модуль національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. — Львів: Львівський національний університет ім. І.Франка, 2000. — 340с.
6. АнтоничБ.-І. Велика гармонія / Упоряд., передм., прим. Д.Павличка. — К.: Веселка, 2003. — 350с.
7. АнтоничБ-І. Національне мистецтво // АнтоничБ.-І. Твори. — К.: Дніпро, 1988. — С.467-476.
8. Астаф’євО. Лірика української еміграції: еволюція стильових систем. Монографія. — К.: Смолоскип, 1998. — 313с.
9. БагрянийІ. З камери смертників. Гуляй-Поле. Морітурі. — Львів: Сполом, 1999. — 160с.
10. БагрянийІ. Людина біжить над прірвою: Роман. — К.: Укр. письменник, 1992. — 320с.
11. БажанМ. Політ крізь бурю: Вибрані твори / Вступне слово І.Дзюби. — К.: Криниця, 2002. — 608с.
12. БаклицькийМ. „Нова релігійність Івана Багряного. — К.: Смолоскип, 2005. — 167с. — Бібліогр.: с.151-165.
13. БаркаВ. Експресіоністична проза Ігоря Костецького // Сучасність. — 1963. — №5. — С.44-46.
14. БарчанВ. Особливості поетики збірки „Скитські вогні” Тодося Осьмачки // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Збірник наукових праць. — Рівне, 2001. — С.198-205.
15. Барчан В. Данте в художній рецепції Т.Осьмачки („Містерія”, „Данте”) // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. — Вип. 5. — Ужгород, 2002. — С.21-30.
16. Барчан В. Концепція митця в поемі Т. Осьмачки „Поет” // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. Українська література в загальноєвропейському контексті. — Випуск 9. — Ужгород, 2005. — С.16-26.
17. БезхутрийЮ. Хвильовий: проблеми інтерпретації. — Харків: Фоліо, 2003. — 495с. — Бібліогр.: с. 491-495.
18. БілецькийО. Зібр. праць: У 5-ти т. — Т.2. (Українська література XIX — початку XX століття). — К.: Наукова думка, 1965. — С.5-49.
19. Бойко-БлохинЮ. Микола Хвильовий // БойкоЮ. Вибране. — Мюнхен, 1971. — Т.1. — С.111-132.
20. БондарА. Поема М.Бажана „Сліпці” як текст-виклик: Спроба теоретичного моделювання // Сучасність. — 1998. — №12. — С.70-74.
21. БондаренкоЮ. Національна парадигма українського екзистенціалізму // Слово і Час. — 2003. — № 6. — С.67-69.
22. БоревЮ. Эстетика. М.: Русь-Олимп: АСТ: Астрель, 2005. 829с.
23. ВальцельО. Импрессионизм и экспрессионизм в современной Германии (1890-1920). — СПб, 1992. — С.80-92.
24. Василь Стефаник у критиці та спогадах / Упорядник Ф.Погребенник. — К.: Наукова думка, 1970. — С.37-39.
25. Василь Стефаник — художник слова. — Івано-Франківськ: Плай, 1996. — 272с.
26. ВетцольдГ. Від імпресіонізму до експресіонізму // Літературно-науковий вісник. — 1929. — Кн.5. — 186 с.
27. Винниченко В. Твори в двох томах: Т.2. — К.: Дніпро, 2000. — 624с.
28. ГабермасЮ. Філософський дискурс модерну. — К., 2001. — 297с.
29. ГаврилівТ. „Сутінки людства”: від симфонії новітньої поезії до документа літературного експресіонізму // Вікно в світ. — 2001. — №1. — С.43-52.
30. ГаврилівТ. Зацитована апокаліпса: апокаліптичні ігри та візії експресіоністичного авангарду в Німеччині // Експресіонізм. Збірник наукових праць. — Львів: ВНТЛ-Класика, 2005. — С.135- 142.
31. ГадамерГ. Істина і метод. — К.: Юніверс, 2000. — Т. 1.286с.
32. ГаличО., НазарецьВ., ВасильєвЄ. Загальне літературознавство: Навчальний посібник для вузів. — Рівне, 1997. — 544с.
33. ГеймГ. Избранные стихотворения. — М.: Просвещение, 1993. — 175с.
34. ГнатишакМ. З сучасної мистецької прози Німеччини. II. Експресіонізм // Літературно-науковий вісник. — 1928. — Кн.5. — С.24.
35. ГнатюкМ. Реляція „автор-текст” у модерній новелістиці Юрія Яновського // Слово і Час. — 2004. — № 2. — С.10-11.
36. ГоловкоА. Твори: В 2-х т. — Т.1. — К.: Наукова думка, 1986. — С.28-58.
37. ГолубєваЗ. Двадцяті роки ХХ століття. Зошит другий: найвидатніші письменники доби. — Харків: Фоліо, 2001.
38. ГончарО. Твори: В 6-ти т. — К.: Дніпро, 1979. — Т. 6. — С.543-560.
39. ГординськийС.Колір і ритми. — К.: Час, 1997. — 479с.
40. ГришкоВ. Серце „другого Володьки” і заборонена любов // Українське слово. Хрестоматія української літератури і літературної критики ХХ ст.: У 4 кн. — Кн. 2. — К., 1994. — С.197-213.
41. Гром’якР. Естетика і критика: Філософсько-естетичні проблеми художньої критики. — К.: Наук. думка, 1975. — 224с.
42. Гром’як Р. Літературна рецепція в компаративістичних студіях // Біблія і культура: Зб. наук. статей. — Вип. 3. — Чернівці: Рута, 2001. — С.45-48.
43. ГузарЗ. Книга болю Осипа Турянського (грані поетики) // Українське літературознавство. Міжвідомчий науковий збірник. — Випуск 59. — Львів: Світ, 1994. — С.30-39.
44. ГундороваТ. Початок XX ст.: загальні тенденції художнього розвитку // Історія української літератури XX століття: У 2-х т. — Книга перша. — К.: Либідь, 1994. — С.94-96.
45. ГундороваТ. ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. — Львів: Літопис, 1997. — 297с.
46. ГундороваТ. Руйнування романтичної метафізики // Слово і Час. — 1993. — № 11. — С.22-25.
47. ГундороваТ., ШумилоН. Тенденції розвитку художнього мислення ( поч. XX ст.) // Слово і Час. — 1993. — № 1. — С.61-64.
48. ДенисюкІ. Українська новелістика кінця ХIХ — початку ХХ століття. — К.: Наукова думка, 1989. — С.5-26.
49. ДержавинВ. Історична епопея Юрія Клена // Пороги. — 1951. — № 16-17. — С.7-9.
50. Державин В. Національна література як мистецтво // Україна і світ. — Ганновер. — 1949. — 1 грудня. — С.19-25.
51. ДержавинВ. Проблема клясицизму та систематика літературних стилів // Державин В. Література і літературознавство: Вибрані теоретичні та літературно-критичні праці. — Івано-Франківськ: Плай, 2005. — С.67-87.
52. Дискуссия об экспрессионизме (сборник статей) // Общественные науки за рубежом. Литературоведение. — 1975. — №3. — С.90-99.
53. ДовженкоО. Кіноповісті. Оповідання. — К.: Наукова думка, 1986. 709с.
54. ДоленгоМ. Творчість В.Сосюри. — Харків: Література і мистецтво, 1931. — С.6-7.
55. ДонцовД. Туга за героїчним: Постаті та ідеї літературної України. — К., 2003. — 101с.
56. ДонцовД. Дві літератури нашої доби. — Львів, 1991. С.80-85.
57. Досвід кохання і критика чистого розуму: тексти та конфлікт інтерпретацій / Упоряд. О.Галета. — К.: Факт, 2003. — 432с.
58. ДубК. Імператив Г.Косинки як естетичне вираження селянської ментальності // Слово і Час. — 1999. — №11. — С.16-20.
59. ЭдшмидК. Экспрессионизм в поэзии // Называть вещи своими именами: Програмные выступления мастеров западноевропейской литературы XX века. — М.: Прогресс, 1986. — С.300-317.
60. Експресіонізм. Збірник наукових праць / Упоряд. Т.Гаврилів. — Львів: ВНТЛ-Класика, 2004. — 175с.
61. Експресіонізм. Збірник наукових праць / Упоряд. ГаврилівТ. — Львів: ВНТЛ-Класика, 2005. — 182с.
62. Експресіонізм // Літературознавчий словник-довідник / Р.Гром’як, Ю.Ковалів та ін. — К.: Академія, 1997. — С.229-230.
63. Экспрессионизм // Литературный энциклопедический словарь. — М.: Сов. энциклопедия, 1987. — С.507.
64. Експресіонізм у німецькій літературі // Юрій Клен. Вибрані твори. — Дрогобич: Каменяр, 2004. — С.250-256.
65. ЭльяшевичА. Лиризм, гротеск, экспрессия. — Ленинград, 1975. — С.155-176.
66. Энциклопедия экспрессионизма. — М.: И-тво „Республика”, 2003. — 418с.
67. ЄфремовС.Історія українського письменства. — К.: Femina, 1995. — 682с.
68. ЗатонскийД. Модернизм и постмодернизм. — Мысли об извечном коловращении изящных и неизящных искусств. — Харьков: Фолио; М.: ООО „Издательство АСТ”, 2000. — С. 35-48.
69. ЗатонськийД. Про модернізм і модерністів. — К.: Дніпро, 1972. — С.12-24.
70. ЗатонськийД. Західноєвропейський і український модернізм: грані зіткнення // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 2001. — № 11. — С.14-17.
71. ЗборовськаН. Психоаналіз і літературознавство: Посібник. — К.: Академвидав, 2003. — 390с.
72. ЗборовськаН. „Танцююча зірка” Тодося Осьмачки. — К.: Козаки, 1996. — 63с.
73. ЗеровМ. Твори: В 2-х т. — К.: Дніпро, 1990. — Т. 2. — С.507.
74. ІльницькийМ. Література українського відродження: напрями і течії в українській літературі 20-х — початку 30-х років ХХ ст. — Львів, 1994. — 72с.
75. ІльницькийМ. На перехрестях віку // Над рікою часу: Західноукраїнська поезія 20-30-х років. — Харків: Фоліо, 1999. — 639с.
76. ІльницькийМ. Утвердити у світі образ України: Українська поезія періоду МУРу // Дзвін. — 1996. — № 4. — С.134-146.
77. ІльницькийМ. „Навала форм, і почувань, і слів” (Святослав Гординський) // ІльницькийМ. У фокусі віддзеркалень: Статті. Портрети. Спогади. — Львів: Львівський національний університет ім. І.Франка, 2005. — С.345-358.