НАРАТИВНА СТРУКТУРА ХУДОЖНЬОЇ ПРОЗИ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО

brief description

Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка

На правах рукопису

РУДЕНКО Марта Ігорівна

УДК 821.161.2 Хвильовий

НАРАТИВНА СТРУКТУРА ХУДОЖНЬОЇ ПРОЗИ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО

Спеціальність 10.01.01 українська література

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
доктор філологічних наук, професор
Ткачук Микола Платонович

Тернопіль 2003

ЗМІСТ
ВСТУП..................................................................................................3
РОЗДІЛ 1. НАРАТИВНА ТИПОЛОГІЯ ХУДОЖНЬОЇ ПРОЗИ
МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО.......................................14
1.1. Авторська розповідь першого рівня (гетеродієгетичний наратор
в екстрадієгетичній ситуації...........................................................................24
1.2. Авторська розповідь другого рівня (гетородієгетичний наратор
в інтрадієгетичній ситуації) ...................................................................40
1.3. Персонажна розповідь першого рівня (гомодієгетичний наратор
в екстрадієгетичній ситуації................................................................56
1.4. Персонажна розповідь другого рівня (гомодієгетичний наратор
в інтрадієгетичній ситуації...................................................................68
РОЗДІЛ 2. ТИПОЛОГІЯ ГЕРОЯ У РАМКАХ ПСИХОПАТОЛОГІЧНОГО ДИСКУРСУ ПРОЗИ М. ХВИЛЬОВОГО ...............................................................74
2.1. Психоаналіз і психокритика..................................................74
2.2. Неоромантична концепція героя в парадигмі модерного світогляду
початку ХХ ст.: історико літературний аспект................................................76
2.3. Ідеал „громадської людини” як рівень домагань для героя
художнього наративу прози М. Хвильового...............................................................80
2.4. Шизофренічний наратив прози письменника .....................................................86
2.5. Парадигма невротичного героя у прозі М. Хвильового...................................100
РОЗДІЛ З. НАРАТИВНА СТРУКТУРА ТЕКСТІВ
МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО: ПРОБЛЕМИ ПОЛІФОНІЇ....................................122
3.1. Теоретичні засади вивчення взаємодії текстів..................................................122
3.2. Паратекстуальність як засіб вираження авторської інтенції............................128
3.3. Форми міжтекстової взаємодії....................................................................137
3.4. Метатекстові структури в художній прозі письменника..........................148
3.5. Кодова інтертекстуальність.........................................................................156
3.6. Гіпертекстуальність (пародіювання) та жанрові зв'язки..................................161
3.7. Автотекстуальність як особлива форма взаємодії текстів...............................173
ВИСНОВКИ.......................................................................................................177
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...............................................................186

ВСТУП
Актуальність теми.
Зміна в українському літературознавстві останнього десятиліття методологічних орієнтирів, можливість доступу учених до здобутків західної науки підштовхнули дослідників національного письменства до апробації нових методик літературознавчого аналізу, вироблення нових теоретичних підходів до розгляду текстів української класичної, а особливо модерної літератури. Д.Чижевський назвав українську літературу «неповною», оскільки, на його думку, вона не мала настільки сприятливих можливостей для розвитку свого потенціалу, як літератури західноєвропейських народів. «Неповнота» національної літератури була результатом багатьох соціальних, історичних та психологічних чинників. Одначе часи змінились, тому зараз видається нагальною потребою по-новому подивитись на деякі аспекти національної «наповненості». При цьому, на нашу думку, такий процес має відбуватись у формі діалогу між минулим і теперішнім. Тим більше, якщо названа «неповнота» у сучасного читача асоціюється із відсутністю чи нестачею в українській літературі письменників із національним характером, котрі мали здатність і бажання як до модернізації індивідуального художнього стилю, так і до розширення та збагачення ним літературного дискурсу свого народу. До рівня таких самобутніх, проте донедавна замовчуваних з ідеологічних міркувань митців, належить ім’я Миколи Хвильового, специфіка творчості якого визначається особливостями онтології культури в переходову епоху. Справді, культура на межі століть поводиться нетрадиційно, вона перебуває у складному стані вибору, повертаючись до своїх джерел, усвідомлюючи свої інтертекстуальні наповнення. Словом, традиційними ознаками культури в переходову епоху є дуальність протистояння між минулим і теперішнім, яке відбувається з метою утворення культури майбутнього.
Г.Ґадамер відзначав, що наші спроби зрозуміти мистецтво минулого залежать від того, які питання наше теперішнє культурне довкілля дозволяє до нього поставити у порівнянні з тими проблемами та запитами, що їх порушувала літературна творчість досліджуваного митця у свій час [63, 7-15]. Тому слід пам’ятати, що й культура сьогодення це теж культура переходової доби, яка розкриває себе в строкатому розмаїтті всіляких наративів. Варто згадати структуралізм, постструктуралізм, деконструкцію, шизоаналіз, постмодернізм тощо. При цьому принциповою ознакою нової культурологічної системи вважається положення, за яким постмодерн займає позицію мультипарадигмальної альтернативи цілій системі попередньої метафізики центризмів, яка, узвичаївшись у менталітеті Європи, для кожного періоду людської історії пропонувала властивий йому метанаратив як єдиноможливий для цього часу концепт усвідомлення людиною навколишнього світу та себе у ньому. Оскільки всі метанаративи є породженням людського духу, то творче переосмислення їх в сучасній граничній епосі сприяє більш повноцінному утвердженню та розвитку суб’єкта в мистецтві самопізнання, у рамках якого нема нічого чужого, нічого такого, що обмежувало б його дійсність.
Отже, між двома періодами в історико-літературному процесі, які визначаються особливостями розвитку культури переходової доби, окреслюються певні відповідності. Справді, як у пореволюційну епоху, коли творив М.Хвильовий, так і в добу сьогодення, відбувається складний процес руйнування метанаративів минулого, що дає можливість людині по-новому оцінити себе. Тому дослідження модерністської творчості М.Хвильового на сучасному етапі літературознавчої та культурологічної думки вважається надзвичайно актуальним, оскільки діалог між метанаративами сьогодення та минулого дає можливість створити парадигму, в рамках якої вдасться глибше пізнати себе і зрозуміти специфіку сучасної постмодерної альтернативи.
Як стверджує М.Фуко, для кожної історичної епохи характерна своя специфічна «епістема» своє «проблемне поле», котре визначається відповідним рівнем «культурного знання», яке реалізується у мовленнєвій практиці як певний мовний код кодекс норм і заборон [134, 60]. Така мовна директива визначає мовну поведінку, відповідно й мислення окремих індивідуумів. Одначе зміни у мовленнєвій практиці, які усвідомлюються в контексті деконструкції попереднього мовного коду, завжди знаходять своє вираження у наративі, у структурі поняття якого виділяємо історію як модус рецепції людиною зовнішнього довкілля, наративний дискурс як форму комунікації між автором і читачем і сам акт нарації як спосіб вираження наратором свого ставлення до історії та наративного дискурсу, які він розгортає. Справді, наратив як спосіб пізнання людиною себе у світі зовнішньої і внутрішньої дійсності з метою пізнішого викладу в тексті художнього твору, на думку філософів постмодерну, є найкрасномовнішим способом вираження людського світогляду. Тому будь-які зміни у парадигмі ідеологічних чи психологічних перспектив завжди знаходить свій відбиток у структурі художнього наративу. Яскравим прикладом у контексті наших суджень є специфіка наративу прози М.Хвильового, чия творчість розглядається поряд з модерністським у руслі авангардного мистецтва як засобу виявлення протесту проти метанаративних догм минулого. Знаменно, що ці зміни знайшли відбиток саме в організації наративної стратегії прози письменника. Оскільки М.Хвильовий не міг стояти осторонь багатьох літературно-мистецьких процесів свого часу, тому проблеми літератури і мистецтва він обговорює не тільки на шпальтах періодики чи у памфлетах періоду дискусії 1925-1928 років, але й у формі експліцитних виступів наратора своїх творів, руйнуючи таким чином стару традицію побудови наративу. Письменник засобами обраної ним наративної стратегії у рамках художньої прози творить експеримент, який розгортається на кількох рівнях структури наративу. Сюди передусім слід віднести рівні наративного дискурсу, типології героя та інтертекстуальної взаємодії текстів.
Український модерн, його поетико-стильові особливості залишаються полем для суперечок та дискусій. Це полістильове явище, творене такими яскравими митцями, як В.Домонтович, М.Євшан, О.Кобилянська, І.Костецький, М.Коцюбинський, Б.Лепкий, Леся Українка, В.Стефаник, М.Хвильовий, Г.Хоткевич, М.Яцків, та багато інших тією чи іншою мірою причетних до «дискурсії» українського модернізму, досі не отримало докладного, синтетичного аналізу на всіх рівнях тексту. Започатковані, Т.Гундоровою, Т.Денисовою, Д.Затонським, М.Ільницьким, М.Моклицею, С.Павличко, Я.Поліщуком наукові, критичні дослідження багато дали для розуміння специфіки українського модернізму.
Ще О.Білецький, ставлячи питання про своєрідність побудови творів Хвильового, зауважував активну позицію креатора тексту, не розмежовуючи однак інстанції автора та наратора. Увага до розповідної техніки, літературної майстерності дала можливість критикові виділити формальні сторони у побудові тексту твору, зокрема ослаблення сюжетності, асоціативність. О.Білецький наголошував на ролі письменника як новатора прозових форм, який шукає власний стиль, «руйнуючи трафарети старої композиції, оголюючи свої прийоми, пронизуючи все своє творіння тремтінням безпосередньої емоції..., безтурботно граючи з ілюзією свого читача, захоплюючись випадковими асоціаціями слів, історичних і літературних спогадів» [41, 63]. Дослідник висловлював власну позицію щодо взаємозв'язків творчості М.Хвильового та письменників з об'єднання «Серапіонові брати», однак відкидав думку про наслідування українським митцем російських.
Ю.Меженко предметом дослідження обрав психологізм як специфічну рису творчості М.Хвильового, що можемо вважати початком студій над проблемою точки зору в художньому тексті.
С.Єфремов не був у захопленні від формальних пошуків модерніста. У своїй праці «Історія українського письменства», відзначаючи здобутки молодого прозаїка, він, проте, наголошує і на «вадах»: «Та разом з такими простими, але сильними, вирізьбленими неначе малюнками здибаємо у Хвильового й чимало манірності, вишуканості, що важить на певний ефект, примітивних одбігів, своєрідного моралізування. Здибаєш отаку, навіяну сучасною російською белетристикою манеру загравати з читачем і мимоволі пройме тебе досадою: навіщо це?» [109, 676].
Є.Маланюк, відзначаючи внутрішню музикальність прози письменника, що виражається в яскравій алітерованості, зауважує властиві їй, на його думку, недоліки «розхитаний (часом ледве означений) кістяк, брак композиційної потужності» [196, 300], таким чином акцентуючи увагу на специфічному представленні історії та її значенні для художнього полотна митця. Торкаючись питань стилю та поетики М.Хвильового, літературознавці, однак, зосереджували увагу на питаннях підтексту та ідейної заангажованості творів.
На зміну наративної структури в текстах творів української літератури зламу віків звернула увагу Т.Гундорова. У монографії, присвяченій проблемам модернізму, дослідниця розрізняє народницький та модерний тип розповіді: «Народницький дискурс характеризувався передусім стилістичною розпрозореністю, у якій відчутною була раціональна заданість, що межувала з тенденційністю, а також реальна, побутове знайома і зрозуміла для сприйняття простонародних читачів конотація, тяжіння до форм канонізованого мовлення (притчі, проповіді), біблійно-мітологічні алюзії (найвиразніший приклад назва роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), авторитетність та ієрархічність зображення, за якими проступають оцінки «що добре» і «що погано», ідеологіям, тобто зведення зображення до загальних нормативних понять (звідси така тяга до абстрактних понять і узагальнень)» [88, 238].
Авторська позиція, точка зору є постійним предметом зацікавлення В.Агєєвої. Попри те, що її розвідки стосуються в основному поетики художньої прози М.Хвильового, літературознавець не залишає поза увагою питань оповідної структури: «Автор не безсторонній оповідач, а учасник подій, він постійно втручається в розповідь, захоплюється героїнею, листується, розмовляє тощо. Іноді, беручи на себе роль літературного критика, пояснює особливості своєї письменницької манери, принципи характеротворення» [6, 184]. Дослідниця виділяє специфічні типи нарації в письменника розповідь від першої особи, внутрішній монолог, навіть елементи «потоку свідомості». Розглядаючи типологічні особливості імпресіоністичної новели, В.Агеєва прийшла до висновку, що напружена кінцівка творів часто пов'язана з розбіжністю між мовними ритмами персонажа та автора. Крім цього, дослідниця звертає увагу на авторську позицію щодо зображуваного.
У літературі модернізму змістилися усталені відношення між автором, оповідачем та читачем. На думку М.Моклиці, домінантою, «яка всі методи об'єднує, робить метод конкретного письменника (особливо, видатного) цілісною системою», «може стати тип оповіді, в основі якого лежить характер стосунків між автором і оповідачем. У деяких випадках елементи сплавляються настільки своєрідно, що доводиться у визначенні методу обходитись терміном «модернізм» (М.Булгаков, В.Винниченко, М.Зощенко, В.Підмогильний, М.Хвильовий тощо)» [216, 148].
І.Немченко досліджувала точку зору як внутрішній чинник організації тексту, окремо розглядаючи таку особливість модерних текстів, як переключення і перехрещення точок зору, що часто використовує М. Хвильовий у текстах своїх творів.
Формам міжтекстової взаємодії присвячені праці Л.Плюща, О.Галети, Т.Пушкаренко, М.Сулими, В.Фащенка. Завдяки різноаспектному аналізу спадщина письменника постає вписаною у різноманітні контексти, зокрема, історичний, культурний, літературний. Досліджується принципово важливе для модерної естетики питання залучення та осмислення культурної спадщини минулих епох, рецепція письменником літературного надбання, зокрема творчості Т. Шевченка.
Серед останніх досліджень творчості письменника кандидатські дисертації О.Соловея («Особливості стилю новелістики Миколи Хвильового», 1999), С.Журби («Художній світ української імпресіоністичної повісті 20-х років XX ст.», 1999), І.Цюп'як («Поетика повістей Миколи Хвильового», 2002), О.Романенко («Концепція людини в українській літературі 20-х років», 2002), теоретичне дослідження О.Самойлова «Автор і герой як суб'єкти поетичного буття» (Донецьк, 2000).
Отже, незважаючи на те, що про творчість М.Хвильового є, здавалось би, чимало літературно-критичних праць, проте не всі аспекти творчості письменника висвітлені повно і переконливо. Так, до цих пір немає ґрунтовних досліджень наративної стратегії прози письменника як зразка наративу переходової доби. Через недостатню увагу вчених до іманентних структур організації наративного дискурсу як форми художньої комунікації між наратором і реципієнтом у період перших десятиліть після революції, до екзистенціальної специфіки структурування системи персонажів наративу письменника і до інтертекстуальної взаємодії тексту автора з іншими літературними текстами творчість М.Хвильового трактується досить однобоко, без розуміння принципових ознак, які складали ідеологічний, психологічний й естетичний контекст того часу. Тому відсутність комплексного підходу до проблеми наративної стратегії прози М.Хвильового, як і недостатнє теоретико-методологічне тлумачення принципових засад поетики митця переходової доби, зумовили вибір теми дисертаційного дослідження та його актуальність.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалась на кафедрі історії української літератури Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка з 1999 року в руслі комплексної теми «Проблеми рецептивної естетики, поетики і наратології в українсько-зарубіжних літературних зв'язках», її план-проспект узгоджений з бюро науково-координаційної ради «Класична спадщина та сучасна художня література» при Інституті літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України.
Мета дисертаційного дослідження з’ясувати загальні закономірності наративної стратегії художньої прози М.Хвильового. Задля реалізації поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:
- обґрунтувати термінологічну базу дисертаційного дослідження;
- визначити типологію наративного дискурсу художньої прози М.Хвильового;
- описати проблему відношення між наратором і персонажем у наративі прози М.Хвильового;
- окреслити особливості системи персонажів прози письменника шляхом бінарного протиставлення між шизофренічним та невротичним наративом;
- дослідити інтертекстуальні аспекти прози письменника-модерніста;
- простежити, сформулювати і обґрунтувати новаторство Миколи Хвильового у дискурсі прозових жанрів.
Об'єктом дослідження є художня проза Миколи Хвильового: новели та оповідання «Вступна новела», «Життя», «Колонії, вілли...», «Редактор Карк», «Кіт у чоботях», «Юрко», «На глухім шляху», «Солонський яр», «Силуети», «Шляхетне гніздо», «Синій листопад», «Чумаківська комуна», «На озера», «Бараки, що за містом», «Свиня», «Кімната ч. 2», «Легенда», «Заулок», «Елегія», «Дорога й ластівка», «Арабески», «Я (Романтика)», «Пудель», «Лілюлі», «Сентиментальна історія», «Мати», «Із Вариної біографії», «Наречений», «Бандити», «Злочин», «Ревізор», «Мисливські оповідання добродія Степчука», «Оповідання про Степана Трохимовича», повісті «Санаторійна зона», «Іван Іванович», незакінчені твори роман «Вальдшнепи», оповідання «Прелюдія», «З лабораторії».
Предметом дослідження є основні закономірності наративної стратегії художньої прози М.Хвильового.
Теоретико-методологічна основа дисертації. Для здійснення наративного аналізу прози Миколи Хвильового була використана методика і типологія розповідних текстів Ж.Женетта, методи інтертекстуального аналізу, принципи порівняльних досліджень, психоаналітичні методики аналізу тексту (В.Руднєв, З.Фройд, К.Горні, Р.Ленг). Використано також методологічні та методичні напрацювання західних наратологів (Р.Барта, В.Бута, У.Еко, Ц.Тодорова) і російських дослідників розповідних текстів (І.Арнольд, М.Бахтіна, Н.Владімірової, Є.Добренко, І.Ільїна, Ю.Левіна, Ю.Лотмана, Ю.Манна, В.Руднєва, Б.Успенського).
Важливим теоретичним підґрунтям нашого дослідження стали праці українських літературознавців В.Агєєвої, О.Білецького, Г.Грабовича, Р.Гром’яка, Т.Гундорової, М.Жулинського, Д.Затонського, Г.Костюка, Ю.Лавріненка, Ю.Луцького, В.Мельника, І.Михайлина, М.Моклиці, В.Моренця, М.Наєнка, Д.Наливайка, С.Павличко, Л.Плюща, М.Рудницького, А.Ткаченка, М.Ткачука, Ю.Шереха, М.Шкандрія.
Наукова новизна дисертації виявляється передусім у тому, що вона, по суті, є першою спробою визначення загальних закономірностей наративної стратегії прози М.Хвильового. У зв’язку з цим вперше в практиці вітчизняного літературознавства типологія наративного дискурсу у прозі письменника з’ясовується шляхом текстуального аналізу, який здійснюється згідно з останніми досягненнями наратологічної школи, типологія героя у прозі письменника встановлюється на базі екзистенціальної парадигми інтерпретації літературного твору митця; такий підхід ґрунтується на структуральному аналізі текстів автора з використанням основних засад психоаналітичних досліджень; вперше досліджується інтертекстуальна особливість організації наративу М.Хвильового. Відтак на основі отриманих результатів новаційною є спроба системного вивчення та встановлення типології наративної стратегії художньої творчості М.Хвильового із застосуванням структуральних методів текстуального аналізу.
Практичне значення Дисертація становить певний внесок у вивчення естетичної характерності творчої манери М.Хвильового, його індивідуального стилю. Результати дослідження можуть бути використані в процесі викладання вузівських курсів історії української літератури, при проведенні спецкурсів і спецсемінарів, написанні курсових і дипломних робіт, при створенні підручників та посібників з української літератури для студентів-філологів, учнів загальноосвітніх шкіл, вчителів.
Апробація результатів дисертації Основні положення дисертації викладені на Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій 130-річчю від дня народження Володимира Гнатюка (Тернопіль, 3 4 травня 2001 року), на Міжнародній науковій конференції «Українська культура в загальноєвропейському контексті» (Ужгород, 16 17 жовтня 2001 року),також на УІІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Франція та Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур» (Дніпропетровськ, 24 26 квітня 2002 року), на У Всеукраїнській науково-теоретичній конференції молодих учених, організованій Інститутом літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України (Київ, 18 19 червня 2002 року), крім того на Міжнародній науковій конференції «Класична поетика та естетика постмодерної доби: заперечення чи трансформація?» (Львів, 14 15 травня 2003 року), на Міжнародній науковій конференції «Наративні виміри літератури» (Тернопіль, 23 24 жовтня 2003 р.), а також під час щорічних науково-звітних конференцій професорсько-викладацького складу Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (2001-2003 pp.). Матеріали, що висвітлюють найголовніші положення наукового дослідження, викладені у п'яти фахових публікаціях:
1. Наративна типологія художньої прози М.Хвильового. Дослідження. Тернопіль: ТДПУ імені В.Гнатюка, 2003. 88 с.
2. Автор, читач і розповідач у новелі «Редактор Карк» // Наукові записки. Серія: Літературознавство. 1 (9). Тернопіль: ТДПУ, 2001. Вип. ІХ. С. 82 86.
3. Імпресіоністичний дискурс М. Хвильового: текст та інтертекст // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. Випуск 5. Матеріали Міжнародної наукової конференції «Українська література в загальноєвропейському контексті» (Ужгород, 16 17 жовтня 2001р.). Ужгород: Ужгородський національний університет, 2002. С. 146 152.
4. Парадигма невротичного героя в наративі прозових творів Миколи Хвильового // Studia methodologica. Вип. 11. Тернопіль: ТДПУ, 2002. С. 50 63.
5. Екстрадієгетичний дискурс «Вступної новели» М. Хвильового: інтертекстуальна стратегія // Слово і час. 2003. - № 5. С. 57 63.
6. Експліцитний наратор в наративі художньої прози М.Хвильового // Наукові записки. Серія: Літературознавство. Тернопіль: ТДПУ, 2003. Вип. ХІІІ. С. 177 191.
Додаткова публікація:
Розповідна стратегія «Вступної новели» М. Хвильового // Матеріали УІІІ Міжнародної конференції «Франція та Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур» (Дніпропетровськ, 24 26 квітня 2002 року). Дніпропетровськ: ДНУ, 2002. Т. 1. С. 252 254.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (357 позицій), викладена на 211 сторінках (з них 185 основного тексту).

bibliography

Висновки
Складність сучасної літературознавчої парадигми визначається передусім тим, що у процесі аналітичної інтерпретації художньої картини світу конкретного письменника досліднику в пошуках відповідної моделі сприймання художніх візій митця доводиться звертатись до цілого спектру літературознавчих методик. З одного боку, такий спосіб мислення передбачає багатовекторний підхід, результати якого створюють умови для різновимірної рецепції художньої моделі дійсності, з другого у контексті нових теоретичних суджень та реінтерпретацій доводиться говорити про руйнування попередньої традиційної форми пізнання. Таке явище в літературознавчій парадигмі сучасний філософ П.Рікер називає конфліктом інтерпретацій, оскільки на зміну телеологічної герменевтики, яка досліджувала явні смисли художнього тексту за допомогою аналітичних конструкцій, приходить нетрадиційна, археологічна, яка свої судження та наукові розробки будує у процесі пошуку глибинних елементів висловлювання, своєрідних глибинних структур. Здійснивши саме на основі таких новітніх практик аналіз наративної стратегії прози М.Хвильового, можна підвести підсумок тих положень, про які йшлося у роботі.
Розповідна стратегія М.Хвильового розгорталася на перехресті двох тенденцій розвитку прози початку 20-х років XX століття: з одного боку, модернізації письма з його відмовою від деміургічного наратора, а з другого наростаючого тиску ідеологічних шаблонів радянської літератури.
Суспільні та політичні катаклізми, зміни в державному устрої, стрімкі темпи технічного прогресу усе це потребувало свого осмислення та оновлення викладових форм. Тому новизна наративного дискурсу у прозі письменника тлумачиться бінарною опозицією двох взаємно залежних тенденцій: синтетичної та аналітичної, тобто модерністської та авангардної. Якщо першу слід розглядати як вищу точку розвитку мистецтва минулого, то авангардна тенденція запропонувала кардинальну зміну, сенс якої усвідомлюється в контексті боротьби з метанаративами минулого.
Модерністський відхід від позиції всезнаючого наратора це відмова від спроби дати цілісну концепцію світобудови. Зміщення погляду з суспільства на окрему людину дало письменникові змогу усвідомити, що однозначного знання про людину та її місце в сучасних перетвореннях немає. Звідси ознака модерного мислення «відмова від повчальної ролі літератури».
До того ж у літературі ранньої радянської доби з’явилося суспільне замовлення на певну тематику. Війна, революція, побудова нового суспільства вимагали негайного реагування засобами художнього слова. Нова література будувалася на кількох засадничих концептах, які можна простежити як у художній літературі, так і в дискурсі літературного життя. Так, передусім, сьогодення сприймалося як тимчасовий, перехідний період перед прекрасним майбутнім, і всі негативні явища потрібно було сприймати як необхідну жертву. Нова література вимагала також і нових героїв, нових художніх засобів, навіть нової мови. Бажаною темою стає недавнє минуле та сучасність. З’являється вимога доступності як зверненість до новоявленого ледь освіченого читача.
Заглиблення у внутрішній світ окремої людини, показ подій з її точки зору стали для Хвильового базовими принципами у конструюванні модерністської художньої дійсності. Будуючи свої тексти зі складною оповідною структурою, він досягав ефекту авторської маски, відмежування себе від своїх персонажів та їх переживань.
Модерністський тип наративного дискурсу відрізняється від авангардного в контексті прози М.Хвильового тим, що модерністський наратив визначається передусім зануренням наратора у внутрішній світ персонажа, тоді як авангардне мистецтво структурується особливою активністю експліцитного наратора. Тому на особливу увагу заслуговують твори, де наратором є експліцитний автор тексту: «Юрко», «На глухім шляху», «Чумаківська комуна», «Свиня», «Із Вариної біографії», «Іван Іванович», «Лілюлі», «Ревізор». Названі тексти позначені значним ступенем експлікованості постаті наратора в розповіді. Він допускає читача до своєї творчої лабораторії, ділиться планами, конструює псевдодіалоги. Події зазвичай викладено в зовнішній фокалізації наратора. Експліцитний автор названих текстів має риси, котрі не дозволяють ототожнити його з реальним автором. Композиція твору з подібною наративною структурою має ряд особливостей: у тих творах, де фігурує експліцитний автор, художній світ вже позиціонований як фікційний, а періодичні втручання наратора руйнують рештки читацької довіри. Доступ до творчого процесу, хитання творця, сумніви і сподівання все це актуалізує інстанцію читача.
У творах М.Хвильового наявні різнокомпетентні наратори такий, що наближається до всезнання; з обмеженим знанням щодо зображуваної дійсності; оповідач, що об’єднує різні точки зору або якогось одного персонажа. Немає лише стороннього спостерігача, що лише реєструє події. Кожне оповідання, новела, повість несуть на собі знаки наратора як найголовнішої інстанції у тексті, котрий ще й збудований з підкресленням того, що історія не відбувається, а розповідається або пишеться. Міра саморозкриття та самохарактеристики оповідача теж різна: від персоніфікованого, з власною біографією та естетичною концепцією, і до такого, що лише побіжно з’являється, однак залишається найбільш авторитетним джерелом оцінки внутрішньотекстових реалій.
Одним з найбільш вдалих і цікавих експериментів М.Хвильового в плані наративної структури стала побудова деяких творів зі значним її ускладненням, введенням кількох рівнів та специфічних стосунків між ними. Крім того, письменник допустив читача до своєї творчої лабораторії, запрошуючи його стати співучасником цього процесу. З модерних позицій була переосмислена далеко не нова конструкція «тексту в тексті», де впорядкованість художньої реальності стала в опозицію хаосові реального життя. Адже існують твори, де інформацію надає не просто «той, хто говорить», а «той, хто пише». Крім того, що декларується новий, інший стосовно імпліцитного автора креатор тексту, з’являється і власне його текст. Ця конструкція давно відома в літературі, однак новими (витвореними модерністською художньою системою) стали стосунки між розповідними інстанціями на різних рівнях тексту.
У своїй художній прозі М.Хвильовий постійно створював ілюзію приналежності читача до акту творення. Однак у модерній літературі, зокрема в творчості М.Хвильового, постать автора витісняється на периферію сприйняття завдяки нараторові. Закладається подібна рецепція одразу з новели, що за жанром та авторським задумом мала слугувати ключем до усіх наступних творів, зі «Вступної новели».
Оповідач експліцитний автор постає у Хвильного у вигаданій масці, однак творить ілюзію зображення моментів життя та літературної біографії реального Миколи Хвильового. Цей наратор творить тексти, не надаючи їм ніякої позаавторської автономії. Він повсякчас втручається в розповідне полотно, коментує та пояснює, сумнівається у правильності вибору і переконує сам себе. Окрім того, він веде активну естетичну полеміку зі своїми опонентами. Розвиток дії відбувається не за законами жанру новели, а через постійне втручання експліцитного автора. Така позиція значно активізує інстанцію читача і не дозволяє випустити з поля зору авторську ідеологію загалом.
Коли застосовується така форма нарації, особливого значення набуває авторська ідеологія та способи її вияву в тексті. Якщо у вищевідзначених творах наратори були її носіями, то в новелі «Я (Романтика)» та оповіданні «Сентиментальна історія» ідеологічна позиція оповідача явно дистанційована від позиції автора. Кожен наратор Хвильового має місію зафіксувати перипетії постреволюційного суспільства через пильну увагу до долі окремо взятої особистості. Відмовившись від позиції наратора як всезнаючого автора, спустившись з висоти погляду деміургічного творця, ставши персонажем на одному рівні з героями, наратор здобув можливість побачити і дати оцінку персонажам та подіям зсередини, у внутрішній фокалізації.
Завдяки цьому прийомові в текстах Хвильового поєднуються різноманітні часові плани і з'являється можливість побудови ускладнених розповідних конструкцій. Втручання експліцитного автора в дієгетичну площину виявляється в двох варіантах: рефлексіях та коментарях. У Хвильового вони набувають найбільш вираженого оформлення і навіть можуть збігатися з межами розділу. Введення рефлексій і коментарів покликане привернути увагу до побудови твору, а також активізувати інстанцію читача. Таким втручанням позначені так чи інакше всі чотири типи наративних ситуацій, однак кожна з них різною мірою.
Розповідь від першої особи, нагромадження топографічних назв, точне означення часових проміжків історії творять ситуацію достовірності. Цей наратор є схожим на такого ж, що діє в оповіданні «На озера», проте на цей раз змодельована ситуація, коли звиклі обставини набувають зовсім не звичного розвитку, «неясної інтриги». Опис просторових координат позначений дискретністю. Через те, що предметом зацікавлення персонажа є не події, а рефлексії над ними, то і час історії окреслений побіжно, події зовнішні і внутрішні, психологічні чергуються. Ускладнена наративна структура сприяє збільшенню дистанції між імпліцитним автором тексту та наратором Степчуком, тому що пристрасть письменника до полювання загальновідома. На нашу думку, подібна позиція була спровокована і позалітературними чинниками.
У другому розділі дисертації ми з'ясували, що весь художній світ, система персонажів, наратив прози письменника будуються за принципом бінарної опозиції: шизофренічний і невротичний. При цьому у дисертації виділяємо систему внутрішнього «я» і систему хибного «я». Перша володіє ознаками шизофренічного дискурсу, коли внутрішнє «я» персонажа відділяє себе від реалій зовнішньої дійсності і живе в мікрокосмі створених ідеалів. Такими персонажами є герої оповідань та повістей М.Хвильового «Санаторійна зона», «Я» (Романтика)» та ін. Хоча внутрішнє «я» пориває зв’язок з іншими героями, яких воно вважає хибними, проте насправді воно є втіленням ідей та світогляду самого письменника. Проаналізувавши тексти творів автора, стає зрозуміло, що на прикладі героїв, які є втіленням внутрішнього «я» (Редактор Карк, Анарх, Дмитрій Карамазов), можна простежити еволюцію світогляду митця від революціонера-романтика до людини-бунтаря, ідеалу «громадської людини».
Відмінність між системами внутрішнього «я» та хибного «я» полягає у різниці між людиною меншини та людиною маси. Перша намагається змінити себе і зовнішню реальність шляхом творення людського смислу, однак, усвідомлюючи невідповідність між своїми ідеалами та дійсністю, замикається у собі. Друга, навпаки, ніколи не робить собі проблеми з того, щоб себе певним чином удосконалювати, головне завдання, яке стоїть перед нею, є потреба впливу на інших людей для власного заспокоєння і задоволення, тобто потреба в любові і владі. Власне, це красномовно демонструє М.Хвильовий у своїх творах, де персонажами є представники системи хибних «я»: міщани, революціонери, які хворіють на революційний невроз.
Як це було з'ясовано у третьому розділі, творчий доробок Миколи Хвильового знаходиться у парадигмі перетину більшості сучасних йому контекстів. Зображувана письменником дійсність ще була свіжа у пам’яті: війна і революція, з’ява нового типу людини та її місце у суспільстві, бурхливий розвиток українського красного письменства та, особливо, естетична вартість цієї нової пролетарської літератури. Письменник своїми текстами творив діалог не лише із сучасниками, але із попередниками, апелюючи до колосального масиву текстів світової та української культури. Залучення інтертекстових включень вмотивоване авторською стратегією. Таким чином, руйнується однозначне тлумачення тексту, образи та ідеї набувають нового, нетипового трактування. За допомогою цього у тексті з’являється іронія та відстороненість від нетерпимої до інакомислення доби.
Особливо помітна полілогічна спрямованість малої прози письменника до М.Гоголя та Е.Т.А.Гофмана. Схожі риси поетики простежуються як на рівні образів та сюжету (сон головного персонажа «Арабесок» відсилає до сну городничого про двох «преогромных» крыс», про першоджерело нагадує хронотоп «недалеко Диканька», «гоголівський ярмарок». Аркадій Андрійович із «Заулку» генетичний спадкоємець Акакія Акакієвича з «Шинелі» і т.д.), а й на рівні таких визначальних рис стилю як поєднання іронії та патетики. Іронія в побудові сюжету, в авторській оцінці персонажів, котрі намагалися примирити світ мрії із світом злободення, та їх вчинків. Спільним є зацікавлення внутрішнім світом душевнохворої людини. Психологізм Гоголя виражається через внутрішні монологи, «віщі» сни. Всі ці риси знаходимо і в М.Хвильового.
Актуалізація чеховського передтексту сприяє увиразненню авторського задуму, моральних та ідейних акцентів «Повісті про санаторійну зону». Виокремлюючи своїх персонажів за межами суспільства, наділяючи їх особливою чутливістю до зла та несправедливості, обидва письменники порушують питання, де ж пролягає межа між здоровим глуздом та безумством, а де між безумством та пророчим даром. Позірний розвиток української культури виявився в увазі до постаті Т.Г.Шевченка. М.Хвильовий у прозі показав неоднозначне бачення творчості Кобзаря та його ролі у процесі становлення тожсамості українців. У текстах письменника-модерніста знаходимо чимало цитат, ремінісценцій, алюзій, згадок імені Шевченка та його творів. М.Хвильовий по-новому використав тему жінки-покритки, ввівши на місце шевченкового москаля такого ж заброду-комуніста.
Своєрідним способом ведення інтелектуальної гри є залучення традиційних образів, іншомовних крилатих виразів чи висловів-штампів (давніх чи сучасних), що також сприймаються як алюзія. Така кодова інтертекстуальність служить засобом стилістичного забарвлення або творить певний історичний, культурний контекст. Ставлячи перед собою різноманітні завдання від шаржування, іронізування до вивищення, пафосності письменник майстерно оперує цим способом творення художньої дійсності.
Біблійні вислови, часто староєврейською мовою, застосовуються для створення урочистого, пророчого, філософського смислового наповнення творів. Глибоке зацікавлення М.Хвильового основами християнської моралі, співвіднесеність їх з сучасним йому життям розкриваються в новелі «Силуети». Закорінені в християнську символіку образи Варфоломія та Вероніки створюють глибинний філософський підтекст твору. Давньоєврейський вислів «Мене, факел, фарес...», що попереджав про загибель Валтасарового царства, виникає як пророча візія у сні Варфоломія.
Загалом використання письменником іншомовних цитат знову-таки орієнтовані на ерудованого читача, бо апелюють до культурної, літературної, релігійної царини. Окрім того, вживання певних рядів іншомовних слів часто надають сюжетові, образам, ідейно-тематичній наповненості зовсім іншої оцінки. Таким чином, вживання іншомовних та крилатих висловів чи просто лексем у тексті М.Хвильового часто наштовхує на алюзивне сприймання.
Пародіюючи чи стилізуючи певні жанри, автор на межі зіставлення первісного та новонабутого смислів веде своєрідну гру з читачем. Найяскравішим зразком такого пародіювання є «Вступна новела», що руйнує традиційне сприйняття вступного твору з його аукторіальною наративною структурою, та «Сентиментальна історія», у якій у сюжетну схему традиційного любовного роману потрапив нетиповий для такої моделі головний персонаж. Поставивши за мету створити героїчну та патетичну «Легенду», М.Хвильовий майстерно стилізував переказ.
Інтертекст сприяє сприйманню твору як артефакту, розчиненому в культурному просторі надбань людства. Однак у художньому доробку М.Хвильового зустрічаємо не тільки голос чужих текстів, але і його власних. На думку Н.Фатєєвої, інтертекстуальність це спосіб генези власного тексту і постулювання власного поетичного «Я» через складну систему відношень, опозицій, ідентифікацій і маскування з текстами інших авторів (тобто інших поетичних «Я»). Аналогічно можна говорити про автоінтертекстуальність, коли при народженні нового тексту ця система опозицій, ідентифікацій та маскування діє вже в структурі ідіолекту певного автора, створюючи багатомірність його «Я». Через це автор продукує діалог із самим собою, пізнього з раннім (прозаїка з поетом). Весь масив новел, оповідань, повістей прочитується як один текст, де рефренами повторюються уривки. Цей прийом приводить до розмежування наративної інстанції автора. Так експліцитний автор креатор фікційного світу художніх творів має декілька вигаданих біографій, позицій тощо. Читач мусить, однак, тримати в уяві імпліцитного автора, що стоїть над експліцитним і «його» текстом українського письменника XX століття, М.Хвильового.
Звертання до знакових постатей у творах тогочасної літератури покликане нести зовсім відмінне навантаження порівняно з попередніми епохами. Це демонстрація авторської еволюції та оригінальності. Попереднє покликання на інші тексти повинно було підтвердити авторитетність, непомильність сказаного. Модернізм же, насамперед, подавав нове трактування вже сказаному. Залучаючи чужий голос у власний текст, нові письменники надавали можливість читачеві самому визначати шлях та межі інтерпретації, змінювати прочитання, тлумачення висвітлених подій та образів. На відміну від літератури постмодернізму, де інтертекстуальність стає основним засобом і способом творення художньої дійсності, модерний варіант використовує чужий голос для продукування лише іншого (додаткового) бачення авторського наміру. Якраз на межі лінеарного та інтертекстуального прочитань і виявляється інтенція креатора твору. Можна сказати, що в модернізмі закладено були ті риси, котрі в постмодернізмі набули гіпертрофованих форм та стали визначальними рисами поетики. Особливо це помітно на інстанції автора. Автор у текстах модернізму диктатор, котрий власною волею розгортає навколо твору відсилання до інших культурних, історичних, літературних випадків, і його постать тяжіє над всім цим, його авторська позиція залишається визначальною. Він може ввести оповідача, фіктивного автора, завести читача в лабіринти «тексту в тексті», але залишається центральною фігурою. У постмодернізмі автор губиться поміж чужих голосів.
Художня проза М.Хвильового є яскравим зразком модерністського ставлення до чужого голосу у власному тексті. Інтертекстові включення підпорядковані загальній художній концепції твору. Вони несуть естетичне навантаження і покликані до діалогу із ерудованим читачем. Однак і для неосвіченого селянина чи пролетаря твори не були недоступними, оскільки письменник широко використовує сучасні йому культурні реалії: народну творчість, пролетарське мистецтво, театральні вистави. Крім того, матеріалом слугували ще зовсім недавні події, свіжі у пам'яті читачів.
До сьогодні тексти М.Хвильового залишаються непересічним літературним явищем, найяскравішим мистецьким полотном доби розстріляного відродження і вагомим внеском в естетичну та етичну думку України та світу. Багато зачеплених у неспокійні 20-30 роки питань актуальні до сьогодні. Дослідження періоду українського модернізму неможливе без детального опрацювання багатющої спадщини такої знакової постаті, як поет і прозаїк, публіцист і філософ Микола Хвильовий.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму: Монографія. К.: Факт, 2003. 203 с.
2. Агеєва В. «Зайві люди» у прозі Миколи Хвильового //Слово і час. - 1990. - № 10. - С. 3 - 9.
3. Агеєва В. Микола Хвильовий // Гроно нездоланих співців: Літературні портрети українських письменників XX століття. К.: Український письменник, 1997. - С. 112 - 123.
4. Агеєва В. Мотиви і варіації // Слово і час. - 1996. - № 3. - С. 32 - 40.
5. Агеєва В. М'ятежний співець революції // Прапор. - 1990. - №1. - С. 70-71.
6. Агеєва В. П. Українська імпресіоністична проза. - К., 1994. - 160 с.
7. Агеєва В. Проблема розвитку «малої прози» в журнальній критиці 20-х років // Двадцяті роки: Літературні дискусії, полеміки. Літературно критичні статті / Упоряд. В. Г. Дончик.-К.: Дніпро, 1991. - С. 124 - 171.
8. Агеєва В. Ритм як засіб подолання фабули // Слово і час. - 1997. - № 10. - С. 36-44.
9. Агеєва В.П. Автор і герой у структурі новели Миколи Хвильового. // Слово і час.-1993. - № 12. - С. 16 - 21.
10. Агеєва В.П. Проза М. Хвильового і літературний експресіонізм початку XX ст. // Українська література в системі літератур Європи і Америки (XIX - XX ст.). - К.: Заповіт, 1997. - 264 с.
11. Актуальні проблеми літературознавства. Т. 10: Збірник наукових праць / Наук. ред. проф. Н. І. Заверталюк. Дніпропетровськ: Навчальна книга, 2001.-196 с.
12. Арнольд И.В. Импликация как прием построения текста и предмет филологического изучения // Вопросы языкознания. 1982. - № 4. - С. 83 - 91.
13. Арнольд И.В. Семантика. Стилистика. Интертекстуальность: Сборник статей / Научный редактор П. Е. Бухаркин. - СПб.: Изд - во С. - Петерб. Ун-та, 1999.-444с.
14. Астаф'єв О. Стилізація: сліди чужого в тексті //Дивослово. - 1999. - № 6. - С. 6 -8.
15. Афоризмы: По иностранным источникам / Сост. П. П. Петров, Я.В. Берлин. 3-е изд. перераб. доп. -М.: Прогресс, 1985. - 496 с.
16. Ашукин Н.С. Ашукина М. Г. Крылатые слова. - М.: Худ. лит., 1987. - 526 с.
17. Багряний І. Публіцистика: Доповіді, статті, памфлети, рефлексії, есе. -- К.: Смолоскип, 1996. - 855с.
18. Барт Р. Текстуальний аналіз Е. По / Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно - критичної думки XX ст. / За ред. М. Зубрицької. - Л.: Літопис, 1996.-С. 385 - 405.
19. Барт Р. Удовольствие от текста // Барт Р. Избранные роботы. Семиотика. Поэтика. - М.: Прогресс, 1989. - С. 462 - 518.
20. Бахматова Г. Н. Футуризм первой четверти XX в. и орнаментализм ранней советской прозы // Вопросы русской литературы. Республиканский межведомственный научный сборник. — Львов, 1989. —Вып. 2 (54). — С. 65 - 73.
21. Бахтин М. М. Вопросы литературы и эстетики: Исследования разных лет. - М.: Художественная литература, 1975. - 502 с.
22. Бахтин М. М. Літературно — критические статьи. — М.: Худож. лит., 1986. - 541 с.
23. Бахтин М. М. Проблемы поэтики Достоевского. - М.: Худож. лит., 1972. - 470с.
24. Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средневековья и Ренессанса. - М.: Худож. лит., 1990. - 541 с.
25. Бахтин М.М. Фрейдизм. Формальный метод в литературоведении. Марксизм и философия языка: Статьи. - М.: Лабиринт, 2000. - 640 с.
26. Бахтин М. М. Эпос и роман. - СПб.: Азбука, 2000. - 304 с.
27. Баштова Н. Національна ідентичність та «пролетарське» перетворення дійсності (критична діяльність Г. Костюка доеміграційного періоду) // Слово і час. - 2002. - № 2. - С. 70 - 75.
28. Безхутрий Ю. Алегоричний дискурс Миколи Хвильового (із спостережень над поетикою «Арабесок”) // Вісник Харківського ун-ту. Сер. філол. 2001. - № 520. С. 410 415.
29. Безхутрий Ю. «Вступна новела” Миколи Хвильового: семантика художнього світу // Літературознавчий збірник. Донецьк, 2001. Вип.5/6. С. 251 270.
30. Безхутрий Ю. Деякі аспекти мотивної організації новели «Я (Романтика)” М. Хвильового // Наукові записки Харківського педагогічного ун-ту. Сер. літературознавство. 2001. Вип. 2 (29). С. 164 177.
31. Безхутрий Ю. ”Жіночий мотив” в оповіданні М. Хвильового «Лілюлі”: інтертекст і інтерпретація // Вісн. Харк. ун-ту. Сер. філол. - № 491. С. 554 558.
32. Безхутрий Ю. Інтертекстуальність в українській необароковій прозі 20-х років (новели «Кіт у чоботях” і «На глухім шляху” М. Хвильового) // Вісн. Харк. ун-ту. Сер. Філол. 2000. - № 473 . 254.
33. Безхутрий Ю. Мотив «свій”/ «чужий” в «Арабесках” М. Хвильового / Вісник Луган. пед. ун-ту. Філол. науки. 2001. - №4 (36). С. 29 35.
34. Безхутрий Ю. Неоміфологізм у новелі «Я (Романтика)» Миколи Хвильового //Збірник Харківського історико-філологічного товариства. Х., 2002. Т. 9. С. 85-102.
35. Безхутрий Ю. Оповідання «Пудель” Миколи Хвильового : до проблеми рецепції героя // Наукові записки Тернопільського педагогічного університету. Сер. Літературознавство. - Тернопіль, 2001. Вип. 10. С. 296 310.
36. Безхутрий Ю. Семантика мотивів оповідання «Пудель” Миколи Хвильового // Вісн. Харк. ун-ту. Сер. Філол. 2001. - № 519 . С. 67 87.
37. Безхутрий Ю. Хвильовий: проблеми інтерпретації: Монографія. Харків: Фоліо, 2003. 495 с.
38. Безхутрий Ю. «Я безумно люблю город...”: мотив міста і творчості в «Арабесках” Миколи Хвильового // Історико літературний журнал. Одеса. 2001. - № 6. С. 122 132.
39. Белая Г. Дон Кихоты 20-х годов: «Перевал» и судьба его идей. М.: Советский писатель, 1989. - 400 с.
40. Бердяев Н. Кризис искусства. М.: СП Интерпринт, 1990. 48 с.
41. Білецький О. В шуканнях нової повістярської форми //Шляхи мистецтва. - 1923. - № 5. - С. 59-63.
42. Библейская энциклопедия. - Репринтное издание. - М.: Терра, 1990. - 902 с.
43. Білецький О. Проза взагалі й наша проза 1925 року // Білецький О. Літературно-критичні статті. - К., 1990. - С. 51 - 90.
44. Блисковский З. Д. Муки заголовка. - 2-е изд. - М.: Книга, 1981. - 111 с.
45. Бондар І. Найкращий твір Миколи Хвильового «Сентиментальна історія» // Березіль. - 1993. - № 1. - С. 154 - 157.
46. Борев Ю. В. Художественные направления в искусстве XX века. Борьба реализма и модернизма. - К., 1986. - 134с.
47. Борхес X. Л. Борхес и я // Борхес X. Л. Рассказы: Серия «Классики XX века. Ростов-на-Дону: Феникс; Харьков: Фолио, 1999. - С. 5.
48. Боярчук О.М. Експериментальна проза 20-их років ХХ століття: жанрово-стильові модифікації (В.Домонтович, А.Любченко, М.Йогансен): Автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.01.01 / Інститут літератури. К., 2003. 19 с.
49. Брук - Роуз К. Палімпсестна історія // Еко У. Маятник Фуко. Львів: Літопис, 1998. - С. 702 - 710.
50. Брюховецький В. Романтик з непоступливою вдачею // Радянське літературознавство. - 1989. - № 8. - С. 25 - 29.
51. Бурляй Ю. Правда про смерть М. Хвильового // Київ. - 1995. - № 6. - С. 140 - 142.
52. Валіцький А. Марксизм і стрибок у царство свободи. Історія комуністичної свободи. - К.: Вид. дім «Всесвіт», 1999. 510 с.
53. Ванслов В. Модернизм кризис буржуазного искусства // Модернизм. Анализ и критика основных направлений / Под ред. В. Ванслова, М. Н. Соколова. - М., 1987. - С. 9 - 27.
54. Вервес Г. Д. В інтернаціональних літературних зв'язках: Питання контексту. -К.: Дніпро, 1983. - 383 с.
55. Вервес Г. Д. Максим Рильський в колі слов'янських поетів. - К.: думка, 1972. - 312с.
56. Вервес Г. Д. Як література самоутверджується в світі. - К.: Дніпро, 1990. - 452с.
57. Вечірко О. Правда про замкнений простір (М. Хвильовий і Б. Пільняк) // Слово і час. - 1992. - № 12. - С. 33 - 36.
58. Виноградова М. Закономерности и аномалии эпистолярного повествования в художественном повествовании // Русский язык в школе. 1991. - № 6. - С.53-58.
59. Вишня Остап (Губенко Павло Михайлович). Олександр Довженко // Вишня Остап (Губенко Павло Михайлович). Усмішки. - К.: Дніпро, 2001. - С. 91 - 95.
60. Владимирова Н. Г. Формы художественной условности в литературе Великобритании / Нов ГУ им. Я. Мудрого. - Новгород, 1998. - 188 с.
61. Выготский Л. С. Собрание трудов: Анализ эстетической реакции: Трагедия о Гамлете, принце Датском У. Шекспира: Психология искусства / Ком. В. В. Иванова. - М.: Лабиринт, 2001. - 480 с.
62. Гаврильченко О. Коваленко А. Хвильовий, Холодний Яр та «Громадянська війна» // Слово